Літописи церковних парафій як історичне джерело (на прикладі Літопису Георгіївської церкви Новоград-Волинського повіту Волинської губернії)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літописи церковних парафій як історичне джерело (на прикладі Літопису Георгіївської церкви Новоград-Волинського повіту Волинської губернії)

C.В. Мірошніченко

Анотація

Стаття присвячена історії одного із сіл Волинської губ., в основу якої покладене джерело, що донедавна було архівною рідкістю -- церковний літопис. Документ знайомить як з історією церковної округи, так і з історією окремої церкви, відтворює побут і взаємовідносини між парафіянами та духівництвом.

Ключові слова: церковний літопис, історико-статистичний опис, духівництво.

Традиційно вважається, що основними джерелами з вивчення церковної історії того чи іншого краю є історико-статистичні описи. Цінність їх полягає не тільки в значному обсязі фактологічного та статистичного матеріалу з життя окремих слобід, хуторів, сіл, але й у самій фіксації та описі таких дрібних територіальних одиниць. Вони ґрунтуються на правових документах, єпархіальних відомостях, церковних літописах. Саме останні й надають церковній історії індивідуальність і неповторний колорит. Їхня відсутність, на перший погляд, не набагато збіднює регіональну історію в цілому, але часто незнання або відсутність церковних літописів відчутно спотворюють загальну картину існування того чи іншого поселення і краю в цілому.

Дослідженням цього питання почали займатися лише в останні роки, зазвичай, за межами України [1; 2]. Традиційно, церковні літописи знаходилися за межами вивчення макроісторичних процесів. В останні роки, пропорційно збільшенню інтересу до мікроісторії та історії повсякдення, акцент у дослідженнях робиться на так званому «антропологічному повороті», розуміння ролі особистості в історії. Відповідно, відбувається й переосмислення та розширення поняття «соціум», «соціальне» та включення до нього не лише класів, станів, але й сім'ї, общини, парафії. Отже, очевидним є переключення інтересу на історію повсякденності, де історико-статистичні описи та літописи церковних парафій посідають особливе місце.

«Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» (1888 р.), написане викладачем Волинської духовної семінарії М. Теодоровичем, один із небагатьох творів такого виду, де, крім суто історико-релігійних, є відомості про медико-санітарний стан місцевості, народні звичаї, статистику пожеж, представників флори і фауни регіону [3]. Інша пам'ятка «Церковная летопись Георгиевской церкви села Жадковки, Новоград-Волынского уезда Волынской губернии» (1894 р.) складена парафіяльним священиком М. Бучинським [4]. З датування видно, що документ не міг використовуватися в історикостатистичному описі, бо це перший відомий нам церковний літопис с. Жадковки, поява якого пов'язана з новаціями в цій парафії. Після 1888 р. ніхто не займався відновленням статистики приходу. В силу цього, відразу ж впадають у вічі дві невідповідності: не збігається кількість селянських дворів за цей період і прізвища священиків, які служили у приході в 1880-х рр. Незважаючи на це, взаємозв'язок між двома документами випливає з самої історії їх створення.

Історико-статистичні описи з'явилися в Російській імперії з 1850-х рр., з особливої постанови Синоду. Хоча перші спроби їх складання можна віднести ще до 30-х рр. XIX ст., коли в Олонецкій єпархії, а пізніше в Курській губ. (за ініціативи цивільного губернатора М. Муравйова) було розпочато збір необхідних відомостей. Втім, ці починання через різні причини так і не були здійснені, хоча і була складена програма з 19 пунктів (починаючи з кількості землі і закінчуючи кількістю золота та срібла в окладах ікон), більшість з яких були взяті за основу в пізнішому синодальному проекті. Значна частина описів датується 1850-70-ми рр. і лише небагато більш пізніх творів вийшли у 80-90-х рр. того ж століття, зокрема й у Волинській єпархії [2, 4].

У випадку з останньою все пояснюється досить просто, варто лише трохи заглибитися в її історію. За Люблінською унією 1569 р. ця територія, перебуваючи у складі Правобережної України, потрапила під владу Польщі. Після третього її поділу 1795 р., уже як Волинська губ. вона ввійшла до складу Російської імперії. Довгий час, після приєднання до Росії, поляки зберігали переважні права в цьому регіоні: за Павла I повернули майже всіх вигнаних із Волині поляків, разом із маєтками, правами, привілеями, зокрема й духівництво. Те ж саме відбувалося і за Олександра I. У період правління Миколи I почали виявлятися протилежні тенденції. Одним із наслідків цього стало зменшення шляхти в 2,5 рази (1848-1883 рр.). Тільки 1860 р. Волинська єпархія була відокремлена від Варшавської зі своїми особливими архієреями, а 1892 р. вона стала архієпіскопією. У тому ж році були посилені обмеження щодо впливу іноземців у регіоні: Височайшим повелінням була припинена у Волинській губ. іноземна колонізація, навіть ті, хто прийняли російське підданство, зобов'язані були селитися поза міськими поселеннями.

Місто Новоград-Волинський (в однойменний повіт входила і Жадковка,) спочатку мав стати центром губернії, завдяки вигідному розташуванню. Це мало велике значення при слабо розвинених на той час шляхах сполучення. Проте, саме м. Житомир стало офіційним центром губернії з 1804 р. (за указом Олександра I), бо в Новоград-Волинському можновладці так і не звели необхідних для адміністративного центру будівель. Хоча варто відзначити, що не кращим було становище і в самому Житомирі. Навіть станом на 1885 р. полякам належало 85% землі, росіянам 24, німцям 5. Однак з моменту активного втручання столичної адміністрації в життя регіону, деякі якісні зміни торкнулися і Волинської губ. Так, товарообіг по р. Случ (одній з основних водних артерій краю) з 1850 до 1874 рр. збільшився в кілька разів, а цінність вантажів майже вдвічі.

Хоча міська фабрична промисловість була малорозвинена (1407 фабрик і заводів у всій губернії), більшість з них були засновані протягом 35 років (1848-1883 рр.), коли кількість фабрик і заводів зросла вдвічі, а сума виробництва вдев'ятеро [6, 119-122]. Однак ця статистика більшою мірою відноситься до південної і центральної частини губернії. Північної частини, де розташовувалося село Жадковка до моменту початку церковного літописання, ці зміни практично не торкнулися. Основні причини цього добре зрозумілі з тексту самого літопису. Більше половини всіх площ займали ліси та болота, що ускладнювало пересування і зводило до мінімуму заняття землеробством. Відсутність комунікацій, корисних копалин, за винятком торфу (який до початку XX ст. використовували лише як добриво), несприятливий клімат робили цей край на той момент малоперспективним у господарському відношенні. Більшість поміщиків здавали землю в оренду, а значна частина землі належала не окремим селянам, а селянським товариствам. Ремесло виступало як допоміжне заняття, поряд із землеробством і скотарством. Лісовий промисел у Поліссі був основним, а поденна робота часто була прибутковіша від сільського господарства.

Окремим джерелом доходу для значної частини жителів Жадковки були грабежі та розбої, через що у місцевій церкві довгий час не було благодійників (ніхто не хотів демонструвати свої багатства) [4, 34-35]. Церковний літопис також дає багато корисної та просто цікавої інформації про інші аспекти життя жадківської громади.

Аби відповісти на питання, що собою являють подібного роду джерела і чому до недавніх пір ця інформація була не затребувана або недоступна для професійних дослідників і всіх, хто цікавиться регіональною історією, необхідно проаналізувати чинники та особливості їх створення. Так, ще за часів Катерині II, у 1793 р., після доповіді обер-прокурора Синоду О. Мусіна-Пушкіна, було вирішено послати в усі єпархії «...розпорядження про заохочення здатним до таких літописів людей, особливо з вчених, щоб вони не полишали вправлятися в визначних випадках, що трапляються, задля продовження історії Вітчизни своєї щоб з цього і в майбутні часи могла піти подібна від літописців користь» [7, 32-33]. Однак далі побажань процес тоді не пішов, через значну інертність парафіяльного духовенства та спадкоємця імператриці сина Павла, який намагався звести нанівець усі починання матері.

Ідея відродилася в 1860-х рр., коли при духовних консисторіях, за указом Синоду 1864 р., відкрилися архівні комісії, а за указом від 19 січня 1868 р. в єпархіях вже не заохочувалося, а ставилося в обов'язок парафіяльним священикам, які мимоволі ставали першими парафіяльними літописцями, складати історичні та статистичні описи. Звісно, процес обов'язкового церковного літописання був непростим, з масою індивідуальних особливостей і цікавих історій. Зразки ведення цих записів пропонувалися різними єпархіями, починаючи з другої половини 1860-х рр., але вони були занадто «церковними». Лише в 1893 р., запропонована Пермською єпархією, форма була взята за основу [1, 8-9].

Літописи мали складатися з двох частин історичної та погодинної, де б відображалися поточні парафіяльні події. Історичний розділ твору складався один раз, під час початкового його написання, розміщувався на його початку та мав відомості як з історії парафіяльної округи, так і з історії цієї церкви, включаючи гіпотези щодо назви та виникненні парафії, її національного та станового складу в минулому і сьогодні. Історичний опис самої церкви складався з розповіді про її минуле (рік побудови, подальші перебудови та ремонти) та її сучасний стан, з описом зовнішнього вигляду, інтер'єру, цінних предметів церковного начиння, чудотворних і особливо шанованих ікон. Погодинний розділ містив щорічні записи, які вносилися літописцем наприкінці кожного року. В ньому зосереджувалася насамперед інформація про релігійно-моральне життя парафіян: ступінь їх релігійності і дотримання церковних обрядів, про випадки розколу, пороки і чесноти, рівень освіченості, заняття і промисли парафіян, причт і умови його існування. Описувалися й незвичайні явища природи, врожаї, епідемії, а також давався статистичний матеріал за рік (кількість народжених, одружених, померлих, церковні суми).

Таким чином, священик мав не просто подавати наративний матеріал (якесь оповідання про події в парафії), але і стати одночасно дослідником минулого своєї парафії та прилеглої території. Адже він зобов'язаний був тепер збирати і різноманітний історичний матеріал: рукописи, місцеві друковані та усні джерела, легенди, перекази. Це все вимагало від церковних літописців не тільки значної і неформальної участі у всіх процесах парафії, але й певного рівня освіти та виховання. За умови, що всім без винятку священикам доводилося щодня займатися службами, требами, ремонтами, веденням і без того досить об'ємної документації храму, новий обов'язок сприймався як ще одне навантаження або навіть тягар. Через це деякі церковні літописи грішили неповними або зовсім нейтральними відомостями (адже їх текст до того ж проглядався церковним керівництвом). Втім, навіть враховуючи це, в церковних літописах найбільш повно виражався авторський погляд, що дозволяє визначити еволюцію історичної свідомості парафіяльного духівництва.

Текст згаданого церковного літопису зберігається в Центральному державному історичному архіві України. Документ досить добре зберігся, написаний російською мовою зі вставками українського тексту в місцях, де йде цитування автором існуючої на ту пору мови спілкування жителів парафії. Російська мова, в основі якої лежить цивільний шрифт XVIII ст., використовується в тих місцях, де священик згідно з затвердженою формою, дає основні відомості про місцевість і церкву. Опис обрядових дійств, свят і ритуалів розбавлений живою розмовною мовою, характерною для осіб українського походження. Висока ступінь збереження документа свідчить, насамперед, про його рідке використання, що було характерно для подібного роду джерел у СРСР і зберігається до сьогоднішнього дня. Весь текст розташований в одному з двох стовпців, на які розбитий кожен аркуш документу. Другий, напевно, призначений для позначок і виправлень, місцями також заповнений, але явно не рукою автора основного тексту. Можна припустити, що ці виправлення були зроблені керівництвом, можливо, благочинним округи, до якої входила парафія, тим більше що перевірки церковних літописів були їх прямим обов'язком [4].

Лише деякі літописи були опубліковані. Багато з них перебували в приватних колекціях, загинули при руйнуванні або знищенні церков. Довгі роки про їх існування знало лише незначне коло церковних істориків або архівістів. Це не дивно ще й тому, що в державних архівах їх часто просто не відображали в каталогах, відсуваючи на периферію історичної науки. Досі не встановлено точну кількість архівів, що містять у своїх сховищах це історичне джерело, не кажучи вже про хоча б приблизну кількість церковних літописів. Однак це, без перебільшення, неповторний, унікальний документ. Наповнений індивідуальним духом і менталітетом парафіяльного духівництва, він опосередковано відображав ще й свідомість, традиції та звички парафіян в їхньому повсякденному житті.

Отже, перед сучасним дослідником стоїть завдання виявлення й опису церковних літописів, не тільки через їхню певну ізольованість і закритість, але й у силу значного інтересу наукової громадськості до регіональної, локальної історії, краєзнавства та історії повсякденності. «Антропологічний поворот», про який зараз в один голос говорять усі історики, потребує залучення максимально можливого комплексу історичних джерел, насамперед, для нашої власної самоідентифікації в часі та просторі.

волинський побут літопис історичний

Література

1. Добренький С.И. Церковно-приходские летописи как исторический источник. М., 2006.

2. Агеева Е. Церковные летописи важнейший источник для изучения приходской жизни XIX начала XX в. // Материалы IX-XРождественских чтений. М., 2001.

3. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии / Сост. Н. Теодорович. Почаев, 1888.

4. Центральний державний історичний архів у м. Києві. Ф. 2205. Оп. 1. Спр. 227.

5. Циркулярные указы Св. Правит. Синода, 1867-1895. -- СПб., 1896.

6. Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. Т. VII (13). СПб, 1892.

7. Поленов Д.В. О летописях, изданных от Св. Синода. СПб., 1864.

Размещено на Allbest.ru