Віддзеркалення польсько-українського союзу 1920 р. на сторінках "Газети Варшавської"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО СОЮЗУ 1920 Р. НА СТОРІНКАХ «ГАЗЕТИ ВАРШАВСЬКОЇ»

В.В. Боримський

У статті проаналізовано український аспект редакційної політики «Газети Варшавської» - друкованого органу найбільшої у Сеймі партії «Народно-національний союз».

Ключові слова: «Газета Варшавська», націонал-демократи, польсько-український союз 1920 р.

Польська політична думка, на момент здобуття Польщею незалежності 1918 р., не випрацювала єдиної концепції майбутньої державності. Головні відмінності полягали в баченні східних кордонів і стосунків зі східними сусідами. Серед значної кількості думок і поглядів можна виокремити дві головні. Насамперед - федеративна концепція, головним архітектором якої був Ю. Піл- судський. Основними поборниками цієї федеративно- прометейської концепції можна назвати найважливіших політиків соціалістичного табору - Т. Головка та Л. Василевського. Суть концепції полягала в тому, щоб максимально ослабити Росію, затиснувши її в етнічних межах, народи ж, поневолені нею, мали стати незалежними. В першу чергу, це стосувалось України, Білорусі та Литви, що могли ввійти у федерацію з Польщею. Часописом, що віддзеркалював погляди федералістів міг бути «Бюлетень польсько-український», котрий видавався В. Бончковським, а редакторами, серед інших, були такі видатні польські публіцисти, як А. Бохенський, Л. Василевський, С. Папроцький і С. Лось.

Протилежну концепцію демонструвала польська націонал-демократія, головними будівничими якої стали Р Дмовський, С. Грабський та Є. Ґєртих. Представники націоналістичного табору відстоювали концепцію моноетнічної Польщі та були противниками існування Української держави в будь-якому вигляді. До Польщі мали бути включені українські, білоруські та литовські землі, більш-менш колонізовані польським населенням та які можна було б полонізувати за допомогою державної машини. Решта українських земель мала відійти Росії. Польські ендеки пропагували примусову полонізацію слов'янських меншин, заміну кирилиці латиницею, спольщення українських прізвищ, введення обмежень для греко-католиків, заміну в польській правовій і політичній термінології понять «українець», «український» категоріями «русин», «руський» [1, 3-4].

Праць, присвячених ставленню польського політи- куму до української політики Ю. Пілсудського та Варшавського договору 1920 р. в українській історіографії практично немає, а польська історіографія акцентує увагу на федеративній концепції та відносно проук- раїнських поглядах її прибічників. Однак польська ендеція відіграла надзвичайно важливу роль в історії Української революції 1917-1921 рр. Націонал-демократи мали найбільшу фракцію у Сеймі, володіючи третиною всіх мандатів. Саме представники ендеції або наближені до неї діячі домінували у складі польської делегації на переговорах в Ризі, що стало однією з причин перемоги інкорпораційної моделі та фактичного поділу України.

Націоналістичний табір мав у розпорядженні чисельну та добре організовану пресу. Офіційним органом Народно-Національного союзу (Zwiаzek Ludowo- Narodowy) з 1918 р. була «Г азета Варшавська» («Gazeta Warszawska»). Заснована 1774 р., вона була першою польською щоденною газетою, а з 1906 р. була пов'язана з націонал-демократією. В 1910-1916 рр. її редактором був Р. Дмовський. Після закриття 1916 р., відновила діяльність 1918 р. як друкований орган ен- деції. Схиляючись все більше до крайньої правої ідеології, газета була заборонена 1935 р. санаційним режимом, після чого випускалася до 1939 р., під назвою «Warszawski Dziennik Narodowy». Ця газета чи не найточніше відображала програму націонал-демократів. При цьому мала один із найбільших накладів у Польщі. Аналіз її редакційної політики щодо України та Варшавського договору 1920 р. дозволить глибше зрозуміти суть політичних процесів, які відбувалися в Польщі, й які доволі суттєво вплинули на події в Україні та, зрештою, не в останню чергу, спричинилися до долі Української революції 1917-1921 рр.

На сторінках газети досить гостро критикувалася політика Ю. Пілсудського щодо України, адже вже сам факт переговорів з українцями сприймався як зрада державних інтересів. Всіляко нав'язувалася думка, що українці не заслуговують на самостійність. Наприклад, у статті «Українські питання» від 19 лютого стверджувалося, що українці не дозріли до держави: «В Україні немає творчих елементів для державності... всі, хто ґрунтовно знає українців цю думку підтвердять». Автор застерігав від яких-небудь українських авантюр, маючи на увазі тогочасні переговори з УНР [2].

Ось яку оцінку федеративним планам Ю. Пілсудського дав у березні 1920 р. З. Березовський - майбутній генеральний секретар Польського Товариства Опіки над Кресами (Ро№е Towarzystwo Оріекі nad Ктааті): «Українці не тільки не мають найменшого інтересу і найменшої охоти федеруватися з Польщею, а й взагалі не хочуть стати тим шляхетним клином, що розбиває Росію, навпаки тяжіючи від певного часу до об'єднання в федерації з нею в міру можливого всіх руських земель аж по Сян» [3]. Далі обґрунтовувалася думка, що Україна, «обдарована землями, визволеними кров'ю польського солдата», перейде на бік Росії і обернеться таким чином проти Польщі. У наступній його статті стверджувалося, що прикривання перед Росією купами піску, якими по суті є штучні маленькі «буферні» державки, тільки збільшить ризик втрати нових територій на її користь, - територій, які треба цим «державкам» виділити з лона Польщі, а яких вони утримати не будуть в змозі. Що гірше - створення цих федералістичних карикатур спростить великим державам, неприязним до Польщі, постійне втручання в її внутрішні справи. Зрештою, - стверджував він, - Польща стане прохідним домом [4].

У ще одній зі статей З. Березовський доводив, що створення буферних держав загрожує Польщі жертвуванням, на їхню користь, своїх територій, і що така політика обернеться проти її територіальної цілісності [5]. Тема загрози територіальній цілісності Польщі з боку України проходить червоною ниткою через усю дискусію над польською східною політикою. Один з лідерів ендеції - С. Грабський, у статті від 27 квітня переконував, що спроби творити Україну - це зречення територій, на які Польща має право і які повинні бути включені в її склад. Особливо він звертав увагу на такий аргумент: «Перед міжнародним трибуналом, який рано чи пізно винесе свій вердикт у справі польського східного кордону, зголошувати свої претензії до Волині й Поділля могтимуть Польща й Росія, причому права Польщі набагато обґрунтованіші, ніж права Росії. З хвилею ж, коли поляки самі легалізують на міжнародній арені Україну, вона стане третім претендентом до цих земель, та ще й до Східної Галичини. А відбити на міжнародному форумі претензії України до польських східних територій, якщо Польща сама її визнає, буде вкрай складно» [6].

У статті, котрою декларувалася офіційна позиція Народно-Національного союзу, зазначалося, що між керівництвом уряду і націоналістичним табором існувала домовленість, згідно якої, до входження в переговори з радянським урядом Польща не буде втягнута в справу України. Треба було тільки «тримати в рукаві карту Петлюри», який тимчасово сидів на кількох повітах, аби її за слушної нагоди під час переговорів з більшовиками використати так, як цього вимагатимуть польські інтереси, хоча навіть це толерування українського уряду було ризикованим [7].

Для того, щоб така рішуча відмова українцям у праві на державність виглядала більш справедливо, з'явилася українофобська стаття з промовистим заголовком - «Баламуцтва українські», де вкотре піднято тему некультурності та нецивілізованості українців, які не заслуговують на державу, та головне - і не хочуть її, а всі хвилювання в Україні - лише вибрики свавільного темпераменту. «Ідея - дуже невиразна - не державна, а тільки територіальної окремішності, скоріше автономної, існувала в думках дуже невеликої кількості людей на Русі, але “національна” в цивілізаційному значенні не виявлялась аж до середини ХІХ ст.» Та й інтелектуальний рівень українців, буцімто, настільки низький, що було б неправильним, аби такий народ мав свою державу. «Вся руська література свідчить про нечувано низький інтелектуальний рівень цього суспільства, а якби навіть вона стояла на високому рівні, то все одно це б не дало права руському народу до власної державності» [8]. Це писалося не в маргінальному провінційному виданні, а на сторінках офіційного друкованого органу найбільшої у Сеймі партії.

Втім, теза про байдужість українців до держави з'являлася на сторінках «Газети Варшавської» не раз. В одній зі статей наголошувалося, що для українців питання незалежності є байдужим, накинутим ззовні. Підкреслювалося, що всі виступи селян проти більшовиків були тільки виступами проти хлібозаготівель. У той же час селян зовсім не обходило панування комуністів у містах [9]. У статті невідомого автора, аналізуючи українську пресу, особливо львівську «Вперед», зазначалося, що українське суспільство, особливо галицьке, не сприймало Варшавського договору. Українці не хочуть зрікатися ні Східної Галичини, ні Волині, ні Холмщини і трактують Петлюру лише як одного з численних ватажків, зобов'язання якого рано чи пізно можна буде переглянути [10]. Стверджувалося, що, незважаючи на всі угоди й договори, Східна Галичина буде тяжіти до об'єднання з Україною, українці не змиряться з утратою Галичини, а незалежна Україна буде притягальним фактором для галичан і таким чином Польща сама надасть своїм східним «кресам» мотив до сепаратизму[11].

Під час прелімінарних переговорів з більшовиками, питання України навіть не обговорювалось на сторінках газети. Стосовно визнання на переговорах повноважень УСРР, а не УНР польський політикум був консолідований [12]. На сеймових дебатах майже всі депутати висловилися позитивно щодо договору та проголосували одноголосно, про що з гордістю писалось на сторінках газети [13]. Згодом, в інтерв'ю С. Грабсь- кий заявив, що ризький кордон не є результатом торгів, не є компромісною лінією між польським і російським проектом. Ця лінія повністю така, якої польська делегація прагнула. Можливо, навіть якби польська делегація забажала собі дещо більше, більшовики погодилися б на ще більші поступки. Польська делегація, втім, одноголосно вирішила більших вимог не ставити, переконуючи, що кордон, якого вона добилась, є для польських національних інтересів найкращим, оскільки, щоб збудувати етнічно монолітну державу, Польща мусить мати щонайменше 65 % корінного польського населення. В іншому разі Польщею не керували б поляки. Тільки на схід від польських кордонів може бути Білорусь і Україна, може існувати українське питання [14].

Для Польщі питання державного майбутнього України тісно перепліталося з питанням формування власних кордонів. Розуміючи, що розміри польської етнічної території не можуть забезпечити великодержавних амбіцій, польські політичні еліти намагались обґрунтувати свої права на Західну Україну історичною традицією Речі Посполитої. Вбачаючи з боку Української держави загрозу своїй експансії на схід, націонал-демократи були переконані, що її появу не можна допустити. Для створення ілюзії справедливості своїх вимог і формування відповідної громадської думки використовувалися такі аргументи, як некультурність українців, їх низький інтелектуальний рівень, байдужість до державної ідеї та відсутність національної свідомості. Ця концепція, що через неповне двадцятиріччя спрацює проти Польщі, в 1921 р. все ж перемогла у політичній практиці і мала істотний вплив на долю України.

1. Marszal M., Wojtowicz S. Wstзp. Ukraina w mysli politycz- nej Jana Stanislawa Losia 1918--1939 // Los S. Sprawa ukrainska. Wybor pism. - Krakow, 2012.

2. Kotowicz F Zagadnienia ukrainskie // Gazeta Warszawska (далі - GW). - 1920. - № 49.

3. Berezowski Z. Kwestja ukraiDska a pokoj z Rosj (I) // GW. 1920. - № 70.

4. Berezowski Z. Kwestja ukraiDska a pokoj z Rosj (II) // GW 1920. - № 71.

5. Politykз Wschodniq // Gazeta Warszawska. - 1920. - № 80.

6. Grabski S. O polskq politykз wschodniq // GW. - 1920. - № 115.

7. Stanowisko Zwqzku Ludowo-Narodowego w sprawiepolity- ki zagranicznej // GW. - 1920. - № 127.

8. Balamuctwa ukrainskie // GW. - 1920. - № 168.

9. Przed wyprawq Kijowskq // GW. - 1920. - № 178.

10. Prasa ukrainska o ukladzie polsko-ukrainskim // GW. - 1920. - № 122.

11. Z poza kulis umowy polsko-ukrainskiej // GW. - 1920. - № 123.

12. Bolszewicy a Ukraina // GW. - 1920. - № 271.

13. Ratyfikacja traktatu pokojowego // GW. - 1920. - № 291.

14. J. R. O Pokoju Ryskim (Odczytprof. St. Grabskiego) //GW. - 1920. - № 301.

Размещено на Allbest.ru