Українсько-турецькі відносини середини XVII ст. в оцінці Миколи Костомарова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-турецькі відносини середини XVII ст. в оцінці Миколи Костомарова

На основі аналізу праць М. Костомарова, висвітлено українсько-турецькі відносини середини XVII ст., зокрема функціонування дипломатичних посольств та місій, динаміка контактів між Україною та Османською імперією за гетьманування Б. Хмельницького.

Ключові слова: Б. Хмельницький, козацька Україна, Туреччина, посольство, дипломатія, протекція.

Українська історична наука впродовж XVIII - першої половини ХІХ ст. не надавала належного значення свідченням польських і турецьких хроністів XVII ст. щодо українсько-турецьких відносин часів гетьманату Б. Хмельницького, вбачаючи в них або свідому обмову (з польського боку), або східне перебільшення (у випадку з турецьким хроністом Наїмою). Деякі неправдоподібні деталі цих повідомлень (як, наприклад, обіцянка гетьмана та козаків прийняти іслам) змушували сумніватися в їх істинності [1, 87]. У 70-х рр. ХіХ ст. ситуація дещо змінилася. У цей час М. Костомарову вдалося виявити в складі Коронної метрики (Державного Архіву Речі Посполитої) та Архіву Міністерства закордонних справ у Москві оригінали текстів листування Б. Хмельницького із султаном та його сановниками. Серед них була грамота Мегмеда IV, у якій зазначалось, що султан відповідає згодою на прохання гетьмана прийняти його і Військо Запорозьке під свою протекцію [2, 63]. З огляду на слабку дослідженість проблеми в історіографії, мета цієї статті - аналіз українсько-турецьких відносин середини XVII ст. в працях М. Костомарова.

Б. Хмельницькому та його однодумцям довелося докласти чимало зусиль, щоб заручитися підтримкою Туреччини. На 1648 р. Османська імперія, яка вела воєнні дії з Венецією та Іраном, уникала загострення відносин з Річчю Посполитою, король якої Владислав IV із середини 40-х рр. спрямовував зусилля на створення антитурецької коаліції. Втім, уряд Порти був зацікавлений у послабленні Польщі, тому підтримав визвольні змагання українців і зобов'язав васала імперії - кримського хана - надавати їм воєнну допомогу, хоча при цьому рішуче протидіяв утвердженню козацької України як незалежної держави, настійно домагаючись від гетьмана прийняття протекції султана [3, 273].

Влітку 1648 р. гетьман направив до Стамбула посольство, яке очолив «охрещений татарин Ф. Джеджалій» [4, 300]. Результати переговорів були вдалими: турки зобов'язувалися допомагати Б. Хмельницькому у війні з Річчю Посполитою («направити хана з ордою»); своєю чергою гетьман обіцяв приєднати до Османської імперії значну частину Польського королівства. При цьому турки особливо хотіли заволодіти Кам'янцем-Подільським, який на той час був першокласною фортецею. М. Костомаров стверджував, що «керівник козаків не боявся пестити турків обіцянками, що козаки будуть васалами Османської імперії» [4, 300]. На думку історика, в 1648-1649 рр. питання відокремлення від Речі Посполитої ще не стояло. Б. Хмельницький «вважав за можливе, що Русь (Україна) зможе користуватися незалежністю та правами вільної нації, не пориваючи своїх зв'язків із королівством; щиро вірив, що Ян Казимир в якості нового польського короля задовольнить прагнення козацької України, тому сприяв його утвердженню на троні» [4, 289].

Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантувати безпеку на Чорному морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії [5, 361]. Щодо останньої, то контакти з нею були налагоджені ще 1648 р. Б. Хмельницький в одному з листів до трансільванського князя Дьєрдя І Ракочі писав, що хоче бачити його «опікуном і королем Польщі». У відповідь, як стверджував М. Костомаров, той обіцяв «у всіх польських землях свободу православної віри, а самому Хмельницькому - удільну державу на Україні з Києвом» [4, 301-302].

Переговори між козацькою Україною та Туреччиною активізувалися в 1650 р. Ініціатором виступив Б. Хмельницький. Причини звернення до Стамбулу були очевидними: розвиток відносин між Гетьманщиною та Річчю Посполитою після укладення Зборівського миру 1649 р. давав гетьману усе нові докази, що досить скоро українцям доведеться відстоювати, завойовану за цією угодою автономію, зброєю. Тим часом Московія ухилялася від надання військової допомоги, а кримський хан показав свою підступність при укладенні миру [4, 421]. Важливі переговори відбулися наприкінці липня 1650 р. у Чигирині з турецьким послом Османагою, де гетьман заявив про бажання вірно служити Високій Порті. Натомість посольство А. Ждановича, що вирушило до Стамбула, одержало завдання просити султана допомогти в боротьбі з Річчю Посполитою, замінити молдавського господаря, а також висловити згоду на прийняття турецької протекції [4, 421-422].

Наприкінці грудня 1650 р. султан Мегмед IV прийняв ухвалу взяти Б. Хмельницького «під крила й протекцію неосяжної Порти», яка мала набрати чинності після відповідної присяги з боку гетьмана [6, 422]. У лютому 1651 р., як стверджував дослідник, турецький уряд відправив до Чигирина чергове посольство Ос- ман-аги з атрибутами влади для гетьмана. Умови протекції були сприятливими для козацької України: вона звільнялася від сплати данини, а її зобов'язання перед Османською імперією зводилися лише до надіслання за потреби в її розпорядження війська й запобігання козацьким морським виправам. Слід зазначити, що в Стамбулі мав постійно перебувати український резидент [4, 421-422].

Прийнявши навесні 1651 р. турецьке посольство, гетьман однак відмовився від оформлення протекції, але контактів з Османською імперією не припинив [7, 139]. Для такого кроку в Б. Хмельницького були серйозні причини. По-перше, він не був самодержавним монархом і за прийняття важливих політичних рішень мав спиратися на підтримку не тільки козацької старшини, але й досить широких верств козацтва [4, 314]. По-друге, у середовищі, що сформувалося і функціонувало за умов безупинної війни з «бусурманами» як на суші, так і на морі (заслугами в цій війні козаки обґрунтовували своє право на особливе привілейоване становище у суспільстві), ідея переходу під опіку Туреччини й, отже, включення до складу «іншого», чужого світу не могла не зустріти протидії з боку козацтва [8, 287-288]. Це не означало, що така протидія була принципово непереборною і що серед козаків взагалі не було прихильників османської орієнтації. З цього приводу історик влучно зауважив, що «протурецькі настрої в Україні були завжди справою нечисельної партії» [9, 73].

Крім того, гетьман мав враховувати, що спроба переходу під османський протекторат могла наштовхнутися на опір з боку не тільки місцевого православного духовенства, але й Вселенської церкви. М. Костомаров стверджував, що повертаючись із Стамбула, посольство А. Ждановича привезло Б. Хмельницькому послання константинопольського патріарха Парфенія ІІ, де висловлювалося побажання встановити контакти з гетьманом. Патріарх закликав Б. Хмельницького та козацьку старшину утримуватися від зближення з Туреччиною [6, 423].

У лютому 1651 р. поновилися воєнні дії між козацькою Україною та Польщею. Війська у гетьмана було замало для ведення широкомасштабних дій, оскільки він залишив на кордоні з Литвою 20 тис. козаків на чолі з М. Небабою для прикриття північних кордонів держави [10, 149]. Тому Б. Хмельницький, в основному, покладався на допомогу союзника - кримського хана Іслам-Гірея, який, як стверджував М. Костомаров, «без особливого бажання йшов на допомогу» [4, 471]. Під час битви під Берестечком (28-30 червня1651 р.) кримський хан залишив поле бою. По-перше, він не хотів поривати з Польщею, оскільки це загрожувало його планам створення антиросійської коаліції, мету якої хан вбачав у приєднанні до Криму Казанського та Астраханського ханств. По-друге, зближення козацької України з Портою, яке намітилося ще з 1648-1649 рр., ускладнило б звичне пограбування українських земель [10, 149]. Цієї катастрофи, як стверджують В. Смолій та В. Степанков, вдалося б уникнути, якби гетьман і старшина прийняли турецьку протекцію [3, 291].

На особливу увагу в контексті українсько-турецьких відносин заслуговує молдавський вектор зовнішньої політики Гетьманщини. У 1650 р. Б. Хмельницький був змушений на вимогу калги-султана Крим- Гірея, взяти участь у молдавському поході. В ході цієї кампанії гетьман зумів укласти з В. Лупулом (господарем Молдавії) угоду, що передбачала військово-політичну підтримку України d її боротьбі з Польщею та згоду господаря на шлюб доньки Розанди зі старшим сином Б. Хмельницького - Тимошем [10, 147]. Це дало б змогу породичатися з впливовою родиною Радзивіллів (старша дочка В. Лупула була одружена з Я. Радзивіллом, великим гетьманом литовським) і тим самим убезпечити північні кордони Гетьманщини від нападів з боку Литви [4, 424].

Одруження Тимоша відбулося в серпні 1652 р. В. Лупул вирішив скористатися з цього і з допомогою козаків захопити Валахію. Молдавський господар навіть уклав таємну угоду з Австрією, спрямовану проти Трансільванії. За таких обставин М. Басараб (господар Валахії) та Дьєрдь ІІ Ракочі (князь Трансільванії) вороже поставилися до шлюбу Тимоша з Розандою, вбачаючи в ньому загрозу своїм інтересам. Окрім цього, султан і хан насторожено сприйняли перспективу зростання ролі України в цьому регіоні [7, 141]. У ході тривалого протистояння між Трансільванією, Валахією та Річчю Посполитою, з одного боку, і Гетьманщиною та Молдавією - з іншого, В. Лупула було позбавлено влади. Полки під проводом Тимоша були заблоковані в другій половині серпня 1653 р. у Сочаві трансільвансько-валасько-молдавськими підрозділами, до яких згодом приєдналися польські. Воєнні дії закінчилися смертю Т. Хмельницького й почесною капітуляцією українців. Не мали успіху й дипломатичні зусилля українського уряду в Стамбулі, спрямовані на повернення до влади В. Лупула, а Порта застерегла гетьмана від втручання у молдавські справи.

Незважаючи на невдоволення османської еліти втручанням Б. Хмельницького у справи Молдавії, український уряд і в подальшому користувався підтримкою Порти. Погіршення геополітичного становища козацької України в 1653 р. спонукало гетьмана та частину старшини відверто заявити про готовність прийняти турецьку протекцію. Для вирішення цього питання у червні 1653 р. було скликано старшинську раду. Під час її проведення «піднявся страшний галас, а турецького посла навіть відмовилися слухати» [4, 607608]. На думку М. Костомарова, українсько-турецькі відносини не припинялися і в подальшому, хоча козацька Україна, в силу зовнішньополітичних обставин, пішла на зближення з Московією [6, 421]. Фактично історик на інтуїтивному рівні сформулював ази концепції полівасалітетної залежності Української держави [11, 57]. Тепер, на переконання дослідника, «історичне значення особи Богдана повинно уявлятися в іншому світлі, а саме: його наступники - Брюховецькі, Дорошенки, Орлики та інші, з другорядним значенням, котрі ставили собі за мету ідею самобутності України під верховною владою Порти, не діяли врозрізіз політикою Б. Хмельницького, а напроти, думали тільки йти по вказаному ним шляху» [6, 431].

Підсумовуючи характеристику українсько-турецьких відносин за часів правління Б. Хмельницького в оцінці М. Костомарова, варто зупинитися на наступних моментах: по-перше, він першим в історичній науці ґрунтовно висвітлив відносини середини XVII ст. між Портою та Гетьманщиною не в статичній ретроспективі, а в динаміці, логічно виводячи наступні події з попередніх; по-друге, висловив припущення, що Порта потрібна була козацькій Україні, перш за все, для того, щоб нейтралізувати загрозу з боку Кримського ханства; по-третє, стверджував, що на заваді прийняттю турецької протекції стали міжконфесійні суперечності та ментальні установки; по-четверте, довів, що турецький вектор зовнішньої політики мав завжди прихильників серед козацької старшини.

османський імперія гетьманування хмельницький

Література

1. Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. -- 2001. -- № 3.

2. Микола Костомаров: Віхи життя і творчості: Енцикл. довід. / Редкол.: В. Смолій та ін. -- К., 2005.

3. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648--1676рр.). -- К., 2009.

4. Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования: в 17 т. -- Т. 2: Богдан Хмельницкий: Материалы и исследования. -- М., 1994.

5. Історія українського козацтва: Нариси в 2 т. / Редкол.: В. Смолій та ін. -- К., 2009. -- Т. 1.

6. Костомаров Н.И. Богдан Хмельницкий -- Данник Оттоманской Порты // Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования: в 17 т. -- Т. 8: Казаки. -- М, 1995.

7. Смолій В., Степанков В. Дипломатична боротьба за збереження Української держави. Перетворення України на об'єкт міжнародних відносин Нариси з історії дипломатії України / За ред. В. Смолія. -- К., 2001.

8. Костомаров Н.И. Иван Свирговский, украинский козац- кий гетман XVI века // Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования: в 17 т. -- Т. 8: Казаки. -- М., 1995.

9. Костомаров Н.И. Ответ г. Падалице // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова [Зібрані заходом академічної комісії української історіографії / За ред. М. Грушевського]. -- К., 1928.

10. Костомаров М.І. Галерея портретів: Біографічні нариси / Упор. В. Замлинський. -- К., 1993.

11. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648--1714 рр. -- К., 2005.

Размещено на Allbest.ur