Розвиток історичних досліджень і наукових інституцій в Україні 1990-х роках щодо альтернативних релігійних міноритарних об’єднань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток історичних досліджень і наукових інституцій в Україні 1990-х роках щодо альтернативних релігійних міноритарних об'єднань

У статті проаналізовано розвиток українських історичних праць та еволюцію академічних історичних інституцій упродовж 1990-х рр. щодо студіювання громад альтернативних релігійних міноритаріїв.

Ключові слова: альтернативна релігійність, міноритарій, наукова інституція, релігійне об'єднання, Україна.

За роки незалежності в Україні відбулося становлення власних наукових та освітніх інституцій, котрі предметно займалися дослідженням історії релігії та об'єднань альтернативної релігійності. Починаючи з 1990-х рр., професійні українські історики отримали можливість опрацювання, закритих у радянський період, джерел і матеріалів, вивчення досвіду світової історичної науки та перегляду існуючих усталених методологічних засад, які домінували у радянській історіографії з історії релігії та нової альтернативної релігійності.

На ґрунті реорганізованого Інституту історії партії при ЦК КПУ було створено Інститут національних відносин і політології НАН України, який 1997 р. реорганізовано в Інститут політичних і етнонаціональних досліджень (з 2005 р. ім. І. Кураса) НАН України (станом на 2014 р. в. о. директора - доктор історичних наук, професор О. Майборода). У його складі функціонує Центр проблем церкви і етноконфесійних досліджень, що займається вивченням історії релігій і етнорелігійних проблем сучасного суспільства [2].

Впродовж 1990-х рр. розпочалося формування потужних академічних шкіл дослідників релігії у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Миколаєві, Одесі, Острозі, Полтаві, Сімферополі. Так, студіювання історії релігії й альтернативної релігійності в Україні відбувається на основі історичних факультетів і фахових кафедр Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова (м. Київ), Чорноморського державного університету ім. П. Могили (м. Миколаїв), Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара, Донецького національного університету, Вищого навчального закладу «Український католицький університет» (м. Львів), Національного університету «Острозька академія», Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка. У вищих навчальних закладах суспільно-гуманітарної спрямованості, починаючи із 1990-х рр., розпочато викладання спеціальних курсів з історії релігії та церкви, історії державно-церковних відносин, складовою котрих є дослідження історичної ретроспективи альтернативних релігійних об'єднань.

Дослідження історії релігії другої половини ХХ ст. в Україні здійснюють кафедри історичного факультету Державного вищого навчального закладу «Запорізький національний університет» Міністерства освіти і науки України (станом на 2014 р. декан - доктор історичних наук, професор В. Мільчев), зокрема в межах науково-дослідної теми «Актуальні проблеми історії релігії та церкви в Україні ХХ ХХІ ст.» [3]. До початку анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією, вивчення історії громад альтернативних релігійних мінорітаріїв відбувалося й у межах наукової лабораторії з дослідження етноконфесійних проблем Криму Таврійського національного університету ім. В. Вернадського (м. Сімферополь) і Кримського наукового центру НАН України Міністерства освіти і науки України [4, 2 3].

Сучасна українська історіографія 1991 р. - початку ХХІ ст. історії нової альтернативної релігійності віддзеркалює загальні тенденції новітнього українського історіографічного процесу. Проаналізовані науково-історичні джерела щодо ґенези альтернативних міноритарних громад надають можливість стверджувати про значне розширення спектру досліджень, якісного рівня обґрунтування та ступеню узагальнення, наявності багатоманітності позицій щодо обраної нами теми.

Впродовж 1991-2000 рр. у новітньому українському історіописанні історії альтернативної релігійності відбулося накопичення історичних знань і зростання інтересу до цієї тематики. Виявом зростання зацікавлення фахових істориків релігійною тематикою є ряд наукових, науково-практичних конференцій, круглих столів, симпозіумів, проведених в Україні на цьому етапі. Так, на думку А. Киридон, проведення Всеукраїнського наукового симпозіуму «Релігія і церква у національному відродженні» (м. Київ, 1992 р.); науково-практичної конференції «Релігія в Україні: сучасний стан та перспективи» (м. Київ, 1993 р.); «Українська національна ідея і церква» (м. Київ, 1993 р.); Всеукраїнської наукової конференції «Релігійна традиція в духовному відродженні України» (м. Полтава, 1992 р.); щорічних Міжнародних наукових конференцій «Історія релігії в Україні» у Львові протягом 1990-х рр. - початку ХХІ ст. та «аналогічних заходів спричинило посилення інтересу до вивчення історії церкви, сприяло збільшенню кількості публікацій із зазначеної проблеми» [5, 49]. У наукових та науково-популярних працях, особливо впродовж 1990-х рр., розвінчано стереотипи щодо історії релігії, існуючі в радянській історіографії історії НРТ, зокрема у використанні поняттєво-термінологічного апарату і трактуванні історії поширення окремих громад.

Першим історичним дослідженням, в якому було описано історію альтернативної релігійності, є праця доктора історичних наук, професора П. Панченка. У контексті розбудови традиційних релігій в Україні, науковець акцентував увагу на зростанні питомої ваги «нових релігійних форм» [6, 26]. Однак автор продовжує використання понять «секта», «сектантство», «сектантські формування», що характерно для радянських історичних праць та констатує наявність окремих неорелігійних громад в Україні, починаючи з 1970-х рр. [6, 35 37].

Загалом, ситуація в новітньому українському історіографічному процесі історії нової альтернативної релігійності позначена превалюванням колективних праць, основною метою яких було узагальнення науково-історичних знань з означеної теми. Так, у колективній монографії М. Рибачука, О. Уткіна та М. Кирюшка побіжно проаналізовано історію РУНВіри як однієї з найбільших неорелігійних громад, функціонуючих в діаспорі. Автори більшу увагу концентрують на вивченні історії традиційних релігій України [7, 83 84]. Ще одне узагальнююче дослідження - «Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії» (за авторством П. Панченка, М. Плюща, Л. Шевченко та ін.) - містить коротку характеристику історії «сектантства», з яким, на думку науковців, варто ідентифікувати як нову релігійну альтернативу, так й історичні протестантські деномінації [8, 219-220]. Тоді ж Я. Соцьким побіжно зазначений факт зростання релігійної різноманітності в історії УРСР та незалежної Української держави. Так, упродовж 1988-1998 рр. в Україні, на його думку, видове різноманіття конфесій «зросло майже вчетверо», зокрема за рахунок формування альтернативних міноритарних об'єднань [9, 49].

За сприяння Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, в 2000 р. опубліковано узагальнюючу працю - «Релігія і політика в сучасній Україні».

У ній походження нових альтернативних релігій проаналізовано в контексті історії традиційних і національних конфесій, зокрема буддизму, індуїзму [10, 237]. Вперше в українській історичній науці зафіксовано використання поняття «тоталітарна секта» щодо історії окремих об'єднань альтернативної релігійності (Великого Білого Братства, неодемонології тощо) [10, 237-238].

Натомість у посібнику Ю. Алексєєва, С. Кульчицького й А. Слюсаренка - «Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.)» викладено лаконічну інформацію про зростання мережі релігійних організацій в Україні першої половини 1990-х рр. Істориками наголошено на існуванні нових «екзотичних» релігійних громад, які представлені Церквою Ісуса Христа Святих останніх днів та Міжнародним Товариством Свідомості Крішни [11, 154]. Своєю чергою, видання «Україна на межі тисячоліть (19912000 рр.)», що є 14-м томом серії «Україна крізь віки», містить інформацію про чисельний склад альтернативних християнських організацій України. Зокрема тут зауважено: «1999 р. діяли 498 громад харизматів, що становило 2,2% загальної мережі релігійних організацій» [12, 308].

Отже, для узагальнюючих праць 1990-х рр. характерним є поверхове вивчення історії релігійної альтернативи у контексті історії традиційних релігій України та використання статистичних даних у дослідженні ролі конфесійного фактору.

Разом із тим, варто зауважити, що накопичення науково-історичних знань у сучасній українській історіографії історії альтернативної релігійності започатковано саме в 1990-х рр. У цей час відбулася і методологічна переорієнтація всезагального вивчення історії релігії. Хоча в більшості історичних робіт цього періоду означена тематика розглядається побіжно, в контексті історії релігії та церкви в Україні та світовому вимірі. Поряд із відкриттям архівних джерел та зняттям обмежень, дослідження історії релігії містять і окремі атавізми радянського історіописання в цій царині, що виявляється в поняттєво-категоріальному апараті та негативному ставленні науковців до цієї теми студіювання.

історичний науковий інституція

Література

1. Інститут історії України НАН України [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.history.org.ua.

2. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.ipiend.gov.ua.

3. Окорокова І.Г. Українське неоязичництво як суспільне явище (1991--2011 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- Запоріжжя, 2012.

4. Чернікова І.В. Історична еволюція багаїзму (середина ХІХ--кінець ХХ ст.): Автореф. дис. канд. іст. наук. -- Дніпропетровськ, 2001.

5. Киридон А.М. Держава церква суспільство: інверсна трансформація в Україні. -- Рівне, 2011.

6. Панченко П.П. Релігійні конфесії в Україні (40-і -- початок 90-х рр.). -- К., 1993.

7. Національне відродження і релігія /М. Рибачук, О. Ут- кін, М. Кирюшко. -- К., 1995.

Размещено на Allbest.ru