"Комуністи не монахи": хлібозаготівлі 1932-1933 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Комуністи не монахи»: хлібозаготівлі 1932/33 року

Фраза, винесена до назви розділу, належала уповноваженому Великочернігівської сільради Великотепліївського національного російського району Донецької області М. Кононіхіну, на яку 27 листопада 1932 р. звернув увагу заступник голови ДПУ УСРР К.М. Карлсон, доповідаючи про «занепад керівництва» на місцях. Вона стосувалася не атеїстичних переконань партійця, а ментальності, моралі, етики та світоглядних уподобань переважної більшості сільських партосередків. У розмові з переляканими селянами уповноважений з хлібозаготівлі переконливо заявляв: «Комуністи не монахи, випити люблять, а не підмажеш -- не поїдеш» . Голови сільрад (Великочернігівської та Краснооктябрьської) того ж району викликали до «...сільради жінок, шляхом погроз, примушували їх до співжиття з ними, попереджуючи: «Якщо бодай слово кому скажеш, то разом з родиною вишлемо на північ як куркульку» . Подібних випадків було чимало в усіх районах України, коли комуністи та голови сільрад ґвалтували жінок « у порядку натуральної повинності», але як «заохочення» до виконання подвірних хлібозаготівельних завдань. Безумовно, що серед членів партії та уповноважених з хлібозаготівлі були нормальні і порядні люди, яких звільняли з посад та виключали з лав партії, а це тисячі комуністів. Ідеологічна партія, якою була ВКП(б), усунула мораль, а натомість проголосила класові принципи, політичні догми, утопічні наміри, виправдовуючи будь-який злочин задля досягнення програмних завдань. Нищення християнської моралі розпочалося з ліквідації церков, пограбування церковних цінностей, які ніби спрямовувалися на допомогу голодуючим «дітям Поволжя», а насправді поповнювали партійну скарбницю. Суспільство стало заручником комуністичного нірвану, а жрецям більшовицького олімпу дозволялося все, що наближало «світле майбутнє». Так з'явився культ жертовності, але його жертвами ставали прості люди. кононіхін сільський партосередок керівництво

Зазвичай ідеологічно уражені збиралися зграями, тобто трійками -- уповноважений райпарткому або райвиконкому, секретар місцевого партосередку та голова сільради. Вони представляли ситуативно-функціональну владу на селі: визначали поіменні списки на розкуркулення, встановлювали обсяги подвірної заготівлі зернових культур, розміри натурального штрафу за невиконання державних завдань. Діяли від імені держави, задля держави, приховували власні злочини «загостренням класової боротьби», сталінськими заповідями про першочерговість державних потреб над особистими. На боці номенклатурних сатрапів були радянські закони, партійні постанови та особисті настанови вождя -- Й. Сталіна. Він закликав нищити куркулів, саботажників, ухильників хлібозаготівлі, спекулянтів, тому злочинна за духом і словом ідеологія породжувала свавілля у повсякденному побуті сільських комуністів, радянського активу. Їх аморальна поведінка у роки хлібозаготівлі та голодомору виявилися у найпотворніших формах. Мешканець с. Костянтинів- ки Мар'їнського району Донецької області П.А. Щадько згадував: «Мені розповідав один з працівників МТС, як у 33-му році його жінка ходила на ніч до уповноваженого, а вранці приносила додому трохи борошна. Розповідав і плакав у присутності своєї дружини -- гречанки -- жінки незвичайної краси» . На злочинні та аморальні дії їх уповноважила партія, але особисті злочини не можна виправдовувати лише генеральною лінією партії та злодіянням самого Й. Сталіна. Комуністична ідеологія була штучною і чужою для українського селянства, тому сільські комуністи посідали мізерну частку серед членів ВКП(б), а їхня примусова колективізація, злочинна політика розкуркулення та карально-репресивні методи хлібозаготівлі -- довели справжні наміри влади. Селяни, яких завжди тримали по далі від органів влади, опинилися поза законом. З ними не радились, їх не питали, ставлячи перед фактом подвірного хлібозаготівельного завдання.

Безбожники здійснювали масове вилучення хліба, тому їхні справи були аморальними і злочинними, а хлібозаготівельна кампанія 1932/33 р. супроводжувалася масовим позбавленням продовольства, майна. Карально-репресивні методи заготівлі зерна застосовували до кожного села, селянського двору, колгоспу та радгоспу. Останні вирізнялися внутрішнім трудовим розпорядком, формою оплати та умовами праці, виробничим та громадським побутом. У серпні 1932 р. радгоспи Донецької області виконали 8,4% місячного плану, відвантаживши 2,5 тис. т зернових . Донецький облвиконком, очолюваний М.Є. Чувиріним, визнав темпи заготівлі хліба радгоспами повільними, тому вирішив покарати «саботажників». 28 грудня 1932 р. облвиконком оголосив рішення про занесення на «чорну дошку» зернорадгоспу «Тополі», Сватівський, Луганський, зернорадгосп «Шахтар», Старобільський, а також керівництво Олек- сандрівської, Краматорської, Артемівської, Попаснянської, Старо- нікольської, Бирюковської, Дюковської, Новоастраханської, Чистяків- ської і Ящиковської МТС . У лютому 1933 р. радгоспи заготовили 27,4 тис. т , а зернорадгосп «Сартана» виконав «зустрічний план» -- 10 т . Директорів радгоспів, які не забезпечили виконання завдань, судили, звільняли з посади. 5 січня 1933 р. директора Луганського зернорадгоспу віддали до суду за «злочинний зрив завдання партії та уряду з хлібозаготівлі» . Однак у радгоспах, навіть занесених на чорну дошку, масового голодомору не спостерігалося. Мешканець с. Костянтинівка Мар'їнського району П.А. Щадько згадував: «Мати пішла працювати в сусідній радгосп. У радгоспі телят напували пійлом з молока і соєвої муки. Жменю тої розмоченої муки мама з сестричкою приносили додому» . Господарства не мали молочних рік з киселевими берегами, але їх робітники не гинули від голоду, тому що мали фіксовану зарплату, входили до профспілок, а радгоспи вважалися взірцем соціалістичного сільськогосподарського підприємства.

Колгоспи та селянські господарства виявилися сировинним придатком держави, а радгоспи від самого початку їх створення були спеціалізованими осередками -- тваринницькими, зерновими. Уповноважені та голови сільських рад вдавалися до жахливих форм знущання над селянами, а директор радгоспу дотримувався внутрішнього трудового розпорядку. Селяни навколишніх сіл влаштовувалися на роботу до радгоспів, а також до шахт, фабрик, заводів, рудників. Інколи запопадливі активісти забирали худобу у робітників з підсобним домашнім господарством. Так, у жнива 1932 р. сільрада с.Ящикове Ворошиловського району забрала корову у робітника І.І. Лісицина, який писав у скарзі: «І тут не одного мене того дня тиранили, а багатьох. Навіть одну жінку у присутності товариша слідчого сам начальник міліції побив до синців, біля сільради наважився стріляти з нагана, кричав «розійтись», позаяк на цю катастрофу зібралося багато людей» . Замість організації та проведення жнив, сільрада та уповноважений райвиконкому вирішили 15 серпня 1932 р. переселити 40 осіб с. Кошманівки до с.Покровського Артемівського району у «зв'язку з розкуркуленням на грунті суцільної колективізації» . Вони виконували сталінський заклик про ліквідацію куркульства шляхом колективізації, але селяни Кошманівки потрапили у жахливу «кошмарівку»: їх поселили у хлівах, кілька родин в одну хату, але без худоби та майна. Статус розкуркуленого, а не переселенця, позбавляв такої можливості.

Постанови союзного та республіканського уряду про посилення хлібозаготівлі, закон про охорону соціалістичної власності від 7 серпня 1932 р. (про п'ять колосків), накази та інструкції Наркомюсту УСРР про доцільність застосування репресій, про боротьбу з саботажниками, «укривалами хліба», куркулями, ворогами народу, колишніми петлюрівцями і білогвардійцями, які «проникли до колгоспів», ініціаторами та авторами яких були Й. Сталін, Л. Каганович, В. Молотов, створили нормативно-правову основу для розквіту беззаконня, свавілля і пограбування селян. В умовах хлібозаготівлі «робітничо-селянський союз» дав глибоку тріщину, тому що голодні селяни проклинали індустріалізацію, а «пролетарську підтримку» особисто бачили у злочинних діях 25-тисячників, уповноважених парткомів та фабзавкомів -- індустріальних робітників, які забирали у них останній лантух хліба. 9 вересня 1932 р. «безбожна трійця» в особі секретаря партосередку Савченка, голови сільради Комара, комуніста Голубничого Стародубівської сільради Старомикільсько- го району «викривляла лінію партії», тобто застосовували тортури проти колгоспників, арештовували на кілька тижнів «колгоспниць -- біднячок», доводили тверді завдання, забирали худобу, виключили з колгоспу 118 господарств . Районний прокурор, народний суддя та голова райколгоспспілки «бігали по селу за колгоспницями, відкривали стрільбу із зброї, чим дискредитували себе перед колгоспною масою» . Колгоспи, створені примусово, зганьбили себе системою оплати праці на трудодні, які видавали двічі на рік, кріпосним внутрішнім розпорядком роботи, який забороняв покидати поле чи ферму без дозволу бригадира. Партійна генеральна лінія щодо масового створення колгоспів була настільки кривою, що «викривляти» її не доводилося, позаяк зламала людські долі.

Комуністичний режим в Україні вважав хлібозаготівельну політику благом, системною турботою про робітників, тому не приховував хлібозаготівельних кампаній. Статистичні показники надходження зерна на Донеччині друкувалися в газетах, які висвітлювали виконання подекадних, місячних, квартальних та річних планів. Облконтори Всесоюзного об'єднання «Заготзерно» за п'ятиденку серпня 1932 р. заготовили в районах Донецької області 37 тис. т зерна, яке одразу ставало його власністю. У вересні колгоспи регіону відвезли «на елеватори» 188 тис. т (62% місячного та 29% річного планів) . «Червоні валки» сотнями підвід та десятками автомобілів вивозили селянське зерно, виснажуючи села, колгоспи, родини.

30 жовтня 1932 р. в Україну прибув В. Молотов з групою урядових уповноважених, які ідеологічно «освятили» карально-репресивні методи вилучення хліба. Того ж самого дня В. Молотов телеграфував Й. Сталіну: «Використовуємо промтовари як засіб заохочення, а позбавлення частини промтоварів як репресію стосовно колгоспів та особливо щодо одноосібників» . Позбавлення стосувалося не лише промтоварів, а також торгівлі і постачання продуктів, тобто штучно створювалися умови для голодомору. Одяг, сірники, сіль, гас видавали за «обмінним курсом Молотова»: 60 копійок дозволених товарів на 1 карбованець зданого хліба. 4 листопада, виходячи з цих дивних обставин, Донбасу виділили 5% резерву дефіцитних товарів, але за умови виконання листопадового плану заготівлі на 14-30% . Заклики В. Молотова до «безжалісної розправи із злочинними елементами», «рішучого перелому в хлібозаготівлі», «жорсткого обмеження завозу промтоварів», які зустрічалися у службових телеграмах на початку листопада 1932 р., сприймалися буквально республіканською та місцевою номенклатурою. Карально-репресивна система хлібозаготівлі була оформлена урядовими постановами 18 та 20 листопада 1932 р., які передбачали використання натурального штрафу до «ухильників» і «саботажників», застосування «товарної репресії» і форми масового позбавлення продовольства селян та їх соціальної ізоляції -- режиму «чорних дошок».

Каральна і виховна функції «чорних дошок» загалом висвітлені істориками, у тому числі на Донбасі . Ідея їх використання виникла ще у перші післяреволюційні роки, згодом постала у січні 1928 р. під час так званих «надзвичайних заходів», тобто в умовах повернення до принципу продрозверстки. Селяни Донбасу відчули на собі режим «чорних дошок» 28 серпня 1931 р. Саме тоді газета «Краматорська правда» опублікувала рішення райвиконкому про занесення на «чорну дошку» Білянської, Петрівської №2, Спасоми- хайлівської, Тверської, Михайлівської, Федорівської сільрад за «бездіяльність й опортуністичне відставання у хлібозаготівлі», тому що «пленталися у хвості» . Хвиля перманентного застосування цієї масової форми репресій прокотилася селами Біловодського, Старо- більського, Троїцького, Кадіївського районів Донеччини у березні -- червні, вересні та листопаді 1932 р. До сіл перестали завозити промтовари, згорталася державна і кооперативна торгівля, заборонялася будь-яка торгівля колгоспів та одноосібних селянських господарств, негайно поверталися кредити. Радянська влада свідомо застосувала внутрішні санкції проти селян, які не виконували хлібозаготівельні завдання, тобто продрозверстку. Села, сільради, колгоспи, радгоспи, а також індивідуальні господарства селян, потрапили до адміністративно-соціальної резервації. 2 грудня 1932 р. на «чорній дошці» опинилося 12 колгоспів, 6 сіл, 2 сільради, одноосібники 25 сіл . Облвиконком виконував постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада «Про заходи з посилення хлібозаготівлі», 20 листопада «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах», тобто діяв за вказівкою зверху, але офіційно «схвалив» свавілля місцевих «загонів мечоносців» -- уповноважених з хлібозаготівлі. Саме 18 листопада, тобто у день ухвалення цієї репресивно-терористичної постанови, Шульгінська сільрада Старобільського району оштрафувала трьох селян -- контрактантів, зобов'язавши їх внести від 300 до 1635 крб., а у випадку «невиконання відчужити все майно, позбавити права користування садибою й польовою землею й майно продати» . Внесення штрафу не звільняло селянина від виконання плану хлібозаготівлі, тобто діяли система подвійного покарання.

Орди заготівельників вербувалися з Москви, про що особисто клопотав В. Молотов перед Й. Сталіним, а також з установ та відомств УСРР. 6 грудня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР офіційно оголосили про занесення шести сіл на «чорну дошку» , до списку яких не потрапили райони Донецької області. Того ж дня натуральному штрафу піддали 11 колгоспів та 16 селянських дворів, тобто механізм діяв на території області без офіційного оголошення. 11 грудня 1932 р. господарства Донеччини вивезли до приймальних пунктів 61162 т жита і 81217 т пшениці, випередивши по житу Чернігівську та Київську області . «Чорні дошки» не мали стимулюючого ефекту, але вони давали право хлібозаготівельним комісіям вилучати хліб, картоплю, все їстівне у так званих «саботажників», «ухильників». 28 грудня Донецький облвиконком оголосив про занесення на «чорну дошку» комуну «Червоне поле» Мар'їн- ської сільради, артіль «Червона Україна» Орловської сільради Рубі- жанського району та артіль «Борець за правду» Хацапетівської сільради Риковського району . 3 січня 1933 р. на чорній дошці опинилися 24 господарства 20 районів Донецької області . У січні -- лютому 1933 р., крім зазначеної кількості сіл та колгоспів, на «чорну дошку», записали комуни, артілі, села та селянські господарства Старомлинівського, Чистяківського, Риківського, Рубіжанського, Маріупольського, Старобільського, Ворошилівського та Біловодського районів. Мешканці сіл, сільрад та колгоспники, які потрапили до цієї соціальної резервації, вважалися адміністративно покараними, тому більшовицькі «чорнодощечники», тобто уповноважені з хлібозаготівлі, поводилися з селянами на власний розсуд.

Застосовуючи колективну форму репресії, якою безперечно стали «чорні дошки», влада не замислювалася над соціальними наслідками, а також не брала до уваги назви господарств. Фактично відбулася дискредитація ідейних принципів радянського режиму, позаяк на дошку зневаги потрапили господарства з промовистими назвами: «Заповіт Ілліча», «комуна імені Сталіна», «Червона вершина», «Комуніст», «Паризька комуна», «імені Ворошилова», «Шлях до соціалізму», «Серп і Молот», «Нове життя», «Новий побут», «Радянський коваль». Дивним виявився ідеологічний та програмний заповіт Леніна, який на 15-ту річницю жовтневого перевороту завершився новим життям і побутом -- масовим голодомором. Причина очевидна -- сталінський комуністичний штурм з його руйнівними соціально-економічними наслідками. На «шляху до соціалізму» полягли сотні тисяч селян різних національностей, які проживали у грецьких, російських національних районах, у національних сільських радах та селах Донецької області. Їх накрив символічний колгосп «Червоний Жовтень», збудований проти волі селян. Очевидно жовтень не може бути червоним, а новий побут завершився сумними чорними дошками спільної домовини.

На початку січня 1933 р., незважаючи на масовий терор і режим «чорних дошок», «рішучого перелому» хлібозаготівлі на Донеччині не відбулося. Три райони (Лисичанський, Слов'янський, Костянтинівський) виконали річні плани, а наприкінці грудня область дала лише 2% річного завдання, тобто господарства вичерпали внутрішній ресурс. Два райони спромоглися виконати план на 94-95% (Риковський, Гришинський), від 80 до 89% (Білолуцький, В. Теплянський, Старокерменчицький, Сорочинський, Марківський, Великоянисольський, Біловодський, Сватівський), від 70 до 79,8% (Кадіївський, Лиманський, Рубіжанський, Міловський, Волновась- кий, Луганський, Макіївській, Новопсковський, Маріупольський, Троїцький, Новоайдарський, Старобільський), а решта районів (Ворошилівський, Краматорський, Артемівський, Чистяківський, Старомікольський, Ровеньківський, Горлівський) від 49 до 65% виконання річного завдання \ Грудневий план, тобто в умовах дії режиму «чорних дошок», продемонстрував їхню неефективність, тому що три райони залишалися «передовиками -- ударниками», а 32 «пленталися у хвості», особливо Ворошиловський (5%), Ро- веньківський (13%), Чистяківський (11,6%), Горлівський (11,7% місячного плану). Для окремих господарств цей режим досягав мети, але завдяки запопадливим уповноваженим та активістам. Наприклад, артіль «Червона зірка» Старокерменчицького району 29 листопада опинилася на «чорній дошці», виконавши 33,3% плану, а 1 січня досягла 100% виконання¹, тому її зняли з чорного хреста.

Напередодні Різдва «безвірники» продовжували чорні справи, заносили на «чорні дошки» радгоспи, колгоспи, села. Однак з'явилися і «червоні дошки», тобто ударники хлібозаготівельної кампанії. 6 січня на «червону дошку» потрапили колгоспи імені С. Бу- дьонного, Г. Петровського, «Бідняк» В. Теплянського району, артіль «Доля» Сталінського району . Наслідки хлібозаготівлі руйнували господарства, залишали їх без хліба. Так, артіль «Гігант» Ровеньків- ського району вивезла «все, що було», тому засіяли восени не 13,7 тис. га, а лише 4,2 тис. га . Колгоспники не отримали належного хліба на трудодні, коні гинули десятками, а сількори повідомляли про «куркульську бухгалтерію». Колгоспи Донецької області вивезли у жовтні 170 тис. т хліба, за листопад 115 тис. т збіжжя, досягнувши половини річного завдання . На 8 січня 1933 р. область виконала 78,3% , а 25 січня 85% річного плану хлібозаготівлі . Валовий збір зернових у 1932 р. становив 1,3 млн т , відтак виконання і перевиконання планів завершувалося порушенням хлібофуражного балансу.

Газети закликали «призупинити знищення кроликів» у підсобних господарствах шахтоуправлінь, а з іншого боку зосередити на «куркулях-саботажниках всю силу революційної законності», тобто беззаконня. Це стосувалося не лише «куркулів -- твердоздавців» Старомікольського району, які спромоглися на 7,1 % виконання плану до двору , але і решти селянських господарств. Катастрофічна ситуація склалася в с.Смолянинове на Луганщині, яке знаходилося за 18 км від селища Третя Рота -- батьківщини поета Володимира Сосюри, а також за 12 км від с. Борівського, у якому народилися батьки К.Є. Ворошилова. Якщо український поет, який у 1918 р. боронив УНР зі зброєю в руках, то його земляк був на чолі Першої кінної армії. У 1933 р. поет протестував, знаючи про репресії і голод, але його тримали у психоневрологічній лікарні, а К. Ворошилов підписував списки на розстріл командармів, полководців. Мешканець с.Смолянинове М.А. Чернявський, якому у роки голодомору було 13 років, згадав про «земляків» -- двоюрідну сестру Клима Єфремовича, які прибули до села задовго до військово-політичного визнання маршала СРСР. Жінку називали Московкою, Сіфонихою, а її справжнє прізвище Ворошилова. Вона мала двох синів, а її менший Мишка Ворошилов запам'ятався односельцям «дурною славою» у 1932-1933 р. Активіста -- комсомольця, який жив з матір'ю у напіврозваленій хаті, боялися голова сільради, колгоспу та весь райактив: «Одне прізвище -- Ворошилов -- наганяло страх. Племінник «першого маршала», як же!». Його бойову діяльність у селі переповідає М.А. Чернявський: «Бригада активістів, очолювана Мишком Ворошиловим, глибокої осені їхала по індивідуальських дворах, заглядала на горища і підмітала все, що вважала за потрібне, на свій розсуд. До нас вона теж завітала пізньої осені тридцять другого. Біла маслакувата коняка, впряжена в бричку з кошелем, а в кошелі Мишка Ворошилов та ще двоє його помічників. Брати у нас на горищі майже не було чого, бо після хлібозаготівлі батько відніс кілька лантушків на збереження до сусіда -- колгоспника та два чи три замурував під пригребицею. Тож проревізувавши щупом (довга залізна гострякувата палиця з виїмкою над гостряком) лежанку та припічок, обійшовши всі закутки в корівнику і конюшні, Мишка звелів переділити те, що на горищі» . Весною 1933 р. він повернувся із своїм люмпенізованим загоном до двору Антона Чернявського, визнав його куркулем і забрав зерно, яке готували для сівби, корову реквізитори зарізали і «спожили в п'яних компаніях». Свавілля племінника першого маршала викликали гнів односельчан, траплялося «мужики били Мишку по пиці, а потім їх заганяли до в'язниці й не повертали більше до села». Однак «судили Мишку Ворошилова та його поплічників», згодом «Сіфониха теж померла з голоду, а недобра слава про її сина Мишку, передається з покоління в покоління» . Суд праведний -- це суд часу. Він виставить ціну кожному, хто чинив проти моралі та людяності жахливі злочини.

Весною 1933 р. колгоспи Донецької області, крім катастрофічного голоду селян, не мали чим сіяти. Протягом грудня 1932 -- перших місяців 1933 р. масово вивозили насіннєві фонди з господарств, звітуючись перед районною владою про успішне вивезення зерна до елеваторів. Лисичанський район виконав план заготівлі насіння на 105%, але позбавив зерна одноосібників, Марківський район мав лише 2,3% планового завдання, 21 район від 2,3% до 19%, 12 районів від 20 до 49%, Слов'янський 63,2 % потреби . Планували засіяти 2,3 млн га, враховуючи і радгоспи, колгоспи та одноосібники 1,6 млн га, а насіння засипали 22% . Для дотримання погектарних норм висіву треба було понад 1 млн т насіння ранніх зернових, яких область не мала. Спеціальний секретар ЦК КП(б)У по Донбасу І.О. Акулов, виступаючи на обласному з'їзді колгоспників -- ударників 27 лютого 1933 р., закликав «вдарити по куркулям» та запевнив голодних делегатів з сіл, що «процвітання колгоспів -- загибель капіталізму». Однак на донецьких чорноземах гинули колгоспники, які мали сотні трудоднів. Чекіст І. Акулов вважав, що занепад артілі «імені Ілліча» Краматорського району, яка засіяла лише 1700 га, а також у «дуже поганому стані» перебувало 149 коней із 174, є наслідком «куркульської роботи» . Більшовицька пропаганда використовувала брехню для ідеологічного зомбування суспільства, тому вказувала на «куркулів», «білогвардійців -- петлюрівців», які «засіли в колгоспах» і займаються «шкідництвом». Заклики «зламати опір куркульських елементів» не збільшували насіння у колгоспних та селянських коморах. На початку травня 24 райони засипали насіння від 7 до 50% планового завдання, решта до 89%, але разом по області 38% . На початку травня лише три райони області (Костянтинівський, Лисичанський, Слов'янський) закінчили сівбу ранніх культур. Майже у кожному колгоспі використовували корів для сівалок, а в комуні «Культурний хлібороб» Бру- сівської сільради Біловодського району на кожні 4 га залучали корову в якості «тяглової сили» . Якщо використання корів, навіть не тракторів і не коней, вважалося зразком культурного хліборобства, то, звичайно, комуна варта занесення на «дошку пошани», але режим, що призвів до такого стану історично був приречений на «чорну дошку». У Старобільському районі використовували «живу силу» -- 150 корів у колгоспах з обслуговуванням МТС, а без послуг МТС 511, тобто половину від наявної худоби .

Хлібозаготівельна кампанія 1932/33 р. завершилася весною, повільно трансформувавшись у посівну кампанію, яка виявилася пізньою і незавершеною через відсутність насіння. Не звертаючи увагу на масову смертність селян від голоду, влада планувала чергову кампанію заготівель хліба. 27 лютого 1933 р., тобто в апогей голодомору, Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про календарні терміни обов'язкової поставки зерна державі від колгоспів з врожаю 1933 року». Нею встановлювалися терміни та норми здавання зерна регіонами: у серпні 35%, але для Донецької області 30%; у вересні всі райони УСРР мали здати 25% річного плану; у листопаді завершити виконання державних хлібозаготівельних завдань . Господарства мали здавати від 1,4 до 3,3 ц з га, а протягом липня 10 районів Донецької області (Артемівський, Волноваський, Гришин- ський, Горлівський, В. Янисольський, Старокерменчицький, Слов'янський, Старомікольський, Старокаранський, Маріупольський) планували організувати перші «червоні валки» хліба, але 3% від погектарних річних норм .

Жнива 1933 р. виявилися більш щедрими на врожай від попереднього року, тому і плани заготівлі збільшили. На полях працювали шефи -- індустріальні робітники, червоноармійці, студенти. 30 серпня річні плани виконали Кадіївський, а Костянтинів- ський, Лисичанський, Слов'янський на 92-99%, 24 райони половину завдання, 11 районів від 52 до 99,2% . Місцева влада закликала селян вивершити плани до чергової річниці жовтневої революції. На середину жовтня область виконала 78% річного плану, сім районів повністю виконали, 11 досягли від 91 до 99,7% , 21 район у межах 44-85%, але майже всі завершили сівбу озимих культур . Станом на 6 листопада колгоспи та селянські господарства Донецької області вивезли 469 тис. т зернових, що становило 101,2% їхнього річного плану, але разом з радгоспами, натуральною оплатою для МТС -- 565 тис. т (98% плану) . У два рази більше порівняно з 1932 р., проте в умовах значно вищого валового збору, який у 1933 р. становив понад 2 млн т .

Отже, причиною голодомору на Донеччині стали хлібозаготівлі, які відбувалися за допомогою карально-репресивних методів масового позбавлення хліба колгоспників, селян -- одноосібників. Особливого руйнівного впливу завдавали свавільні дії буксирних бригад, заготівельних комісії, комсомольських загонів, запопадливих уповноважених райкомів, доморощених активістів на зразок Мишки Ворошилова. Вони не обмежувалися лише плановими завданнями, а доводили зустрічні плани колгоспам, кількаразові подвірні зобов'язання селянам. За невиконання безжалісно штрафували, позбавляли майна, худоби, продовольства, житла. Смертним вироком стало оголошення про занесення колгоспів, сільрад, сіл та окремих дворів на «чорні дошки», тобто функціонування своєрідного гетто. Заборона у січні 1933 р. продажу залізничних квитків українським селянам довершила режим соціальної резервації в Україні, оточила військами ДПУ та загонами міліції. Регіон чорного золота опинився на «чорній дошці» спокути за гріхи призначених та зайшлих вождів, адже «спецпризначенець» І.О. Акулов (секретар ЦК КП(б)У по Донбасу), висуванці -- С.А. Саркісов (секретар Донецького обкому КП(б)У, М.Є. Чувирін (голова Донецького облвиконкому) приїхали з Москви за дорученням Й. Сталіна. Це вони ухвалювали рішення про застосування режиму «чорних дошок», оперативних операцій з ліквідації «саботажників», «куркульських контрреволюційних гнізд», а насправді простих селян -- хліборобів: українців, росіян, греків, німців. Вони жили самобутніми соціальними громадами, захищаючись від голоду різними способами -- від активних до пасивних форм опору. Однак подолати голодомору змогли далеко не всі.

Размещено на Allbest.ru