Запорозька Січ – лицарська держава на Степовому кордоні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорозька Січ - лицарська держава на Степовому кордоні

Провідну роль у процессі формування українського народу, його архетипів соціальної та політичної поведінки, в т. ч. воєнного мистецтва відігравала Запорозька Січ. Вона виникла у пізньо- середньовічні добу на Степовому кордоні Європи як своєрідна «перлина» у горні східноєвропейських лицарських держав-«ор- денів». Саме на південних і східних землях України-Русі, куди входила і територія сучасних Донеччини і Луганщини, відбулося становлення ранньонаціональної сторожової служби та своєрідної системи оповіщення, які згодом були перейняті на усій території Української козацької держави -- Гетьманщини.

Зважаючи на майже щорічні набіги татарських орд на українські землі, запорозькі козаки створили потужну оборонно-сторожову систему стаціонарного та мобільного типів. Вона складалася з мережі козацьких форпостів або ж караулів, які виставлялися на потенційно небезпечних з точки зору татарських нападів напрямах й у тактично зручних місцях -- постійних татарських шляхах, переправах бродах тощо. Українські форпости розміщувалися на природних пагорбах стародавніх курганах, деколи й на спеціально насипаних земляних підвищеннях та мали дерев'яно-земляні укріплення, житлові приміщення, які були розраховані на залогу з 20-30 осіб. Для несення сторожової служби від форпостів у степ висила- лись спеціальні команди («бекети»), що складалися з 3-4 козаків, які, залежно від оперативної ситуації, перебували в роз'їздах або вартували на постійних чи тимчасових постах. Протягом ХVШ ст. така система оповіщення набула довершеного вигляду і забезпечувала ефективну оборону Східної і Південної України від ординських набігів. Основними функціями козацької сторожової служби були збір розвідувальної інформації про пересування противника, позбавлення неочікуванності його нападів, інформування командування і місцевого населення про прихід ворожих сил.

У різні періоди своєї історії Запорізька Січ (Військо Запорозьке Низове, Січ), зважаючи на складні військово-політичні умови, змінювала місце свого розташування. Від 1560-х рр. до 1593 р. існувала Томаківська Січ, яка була змінена Базавлуцькою у 1593-1638 рр. З середини XVII ст. на українських землях функціонували: Мики- тинська (1639-1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.), Кам'янська (1709-1711, 1730-1734 рр.), Олешківська (1711-1728 рр.), Надпіль- ненська (1734-1775 рр.) та Задунайська (1775-1828 рр.) Січі. Запорожці брали активну участь у Національно-визвольній війні українського народу середини XVII ст., нападах на Кримське ханство під проводом кошового отамана Івана Сірка, походах на Кримське ханство гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи кінця 80-х -- 90-х рр. XVII ст. Запорожці брали активну участь у війнах Української козацької держави проти Польщі, Росії і Туречини, усіх російсько-турецьких війнах: 1734-1739, 1769-1774 та 1787-1791 рр.

Головним центром оборонної військово-адміністративної системи Запорозької Січі був кіш Війська Запорозького Низового. У той час він поділявся на 28 адміністративних одиниць -- куренів на чолі з отаманами. Тактичними одиницями запорозького війська були команди і партії. Військо, яке формувалося у випадку воєнної загрози, становило від 2-х до 20 тисяч чоловік і називалося командою. Для виконання певного завдання утворювалася так звана партія, яка нараховувала до 2-х тисяч козаків.

Серед козацько-лицарських чеснот, які існували на Запорозькій Січі, завжди були визначальними мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі вважалася воєнна поразка, втеча з полю бою, зрада, неповага до старших, крадіжка тощо. Для кожного українського козака завжди святим було поняття «лицарського товариства». Воно означало насамперед побратим- ські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах солідарності та взаємодопомоги. Козаки Запорозької Січі у своєму повсякденому житті та під час військових походів керувалися не писаним законом, а традиціями. На думку Дмитра Яворницького, ці традиції були «очевидно, привнесеними із України в Запорожжя та передавалися із уст в уста і були освячені багатьма віками».

Козацьке право являло собою не стільки суму обов'язкових норм, скільки варіативну та гнучку модель правової поведінки і мислення співвідносного з нормами моралі та віри, а тому не могло бути механічно втиснуте у рамки традиційного законодавчого зводу ранньомодерного суспільства.

Слід відзначити, що протягом історичного періоду існування Січі у XVI-XVШ ст. були унормовані чіткі традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спільноти. Найповажніша роль у зазначенофму контексті відводилася загальнокозацьким січовим Радам, які були не лише найвищим законодавчим та адміністративним органом, але й головною інстанцією, яка розглядала найважливіші політичні (підписання міжнародних угод, відправка чи прийняття послів), військові (ухвалення рішення про похід, визначення кількості підрозділів та ін.) цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні (важкі злочини та засудження важливих злочинців) справи. Періодичність зібрання січових Рад чітко корелювалася із козацькою християнською обрядовістю, а тому найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят.

Процедура січового парламентаризму відбувалася за козацьким звичаєм методом т. зв. акламації (від лат. acclamatio -- вигук) тобто не через підрахунок голосів, а за вигуками та репліками учасників зборів (в окремих випадках догори підкидалися шапки), які таким чином схвалювали чи відхиляли оголошене рішення. При цьому не згідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися рішенню останньої, оскільки в противному разі меншості загрожувало побиття або інше покарання. Найважливіші моменти ради при цьому супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм та литавр, барабанним боєм. Як зазначав один з провідних сучасних козакознавців Петро Сас, це було викликане задля того, щоб «мобілізувати чуття корпоративної лицарської ідентичності січового товариства».

По суті, на Запорозькій Січі у класичний період її існування застосовувалася система прямого правління, за якою уся козацька громада у сукупності її окремих представників була таким собі колективним законодавцем. Поряд з рівністю, історики та філософи також відзначають наявність у запорозьких козаків інших елементів демократії. Серед яких -- громадянська дисципліна, вільне волевиявлення думок, подання голосу в громадському зібранні, дотримування принципу інституційної першості запорозької козацької громади порівняно з вищими владними інститутами гетьманської чи кошової влади. Звичайно, це важко сприймати нам, спадкоємцям тоталітарної комуністичної системи, але якщо отаман або ж козацька старшина не дотримувалася волі громади, то таких керівників негайно переобирали або навіть страчували.

Ось що про козацький звичай перевиборності та звітності козацької старшини в Запорозькій Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Білицький: «Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках війшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад... Але старики й отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Івановича відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися».

На Січі отаман та старшина постійно звітувалися перед козацьким товариством тричі на рік -- на Свято Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня (за новим стилем), на Різдво Христове 7 січня та на Воскресіння Христове у квітні -- травні.

Традиційно у Запорозькій Січі козаки спілкувалися лише української мовою, хоча освічена старшина володіла багатьма мовами -- латиною, турецькою, татарською, польською, російською та ін. Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови. Як зазначав Д. Яворниць- кий, «вимагалося, щоб прибулий на Січ ... забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто українською мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася».

Військо Запорозьке Низове як «держава в державі» мала свою фінансову установу, яка називалася Військовий скарб. Він був сховищем не лише грошей, але й різних цінностей, які надходили в розпорядження уряду -- Коша. Скарб слугував також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалися бойові припаси та зброя. Січовий Скарб функціонував як державна скарбниця, куди стікалися доходи, не витрачені за місцем їх одержання. Джерела Скарбу складалися з: кошових регалій і доменів -- доходів від промислової експлуатації рибальських і мисливських угідь, землевласників та хуторів; військової здобичі; військового окладу -- податку козаків на користь січової та паланкової старшини; мита за перевіз товарів транзитом через запорозькі землі; господарської десятини та медового; торгового -- податку акцизного збору від кожної перевозної бочки спиртних напоїв; подимного -- податку з хат по селам; податку з шинків; мостового -- плати за перевіз через Дніпро, Вовчу, Сіверський Дінець. Кальміус та інші річки в межах Запоріжжя; руги -- податку за утримання церкви та інших доходів.

Запорозька Січ довго існувала і діяла за рахунок доменіального господарювання Коша, куренів і окремих козаків на загальносічо- вому маєтковому фоні з розкладом натурального господарства та розвитком грошових відносин домени поступово трасформуються в регалії -- форми одержання доходу з тих галузей господарської діяльності держави, котрі знаходяться на монопольному становищі з повним або частковим усненням приватної конкуренції. Власне січова господарсько-фінансова діяльність носила приватно-правовий характер, коли регалії (рибальська, мисливська, селянська) виступали як особливий спосіб одержання Кошем доходів, об єдную- чи в собі риси господарювання, комерційних операцій і фінансової монополії.

Сучасник писав, що уряд Січі «получает знатную сумму от купцов, поставляя от Сечи разные товары по Днепру, в Очаков и Кинбуры, а также и оттоль, с приходящих кораблей, как оные случаются...». Щоб підтримати своїх купців Січ не відмовлялася кредитувати їх, коли вони того потребували. Зокрема, у 1770 р. Кіш позичив «из войсковой сумми» одному купцеві 600, а другому -- 400 рублів. Козацька старшина суворо доглядала за тим, щоб дебітор додержувався зобов йзань і щоб точно брав відсотки на позичені гроші -- «на всякий тиждень по рублю без всяких отговорок».

Курені мали свої власні прибутки, правда порівняно невеликі (від здачі в оренду торгових приміщень в передмісті тощо). Витрати на утримання куренів могли бути цілком компенсовані за рахунок тільки урядового жалування війську. Ось які дані подає Реєстр грошового жалування за 1762 р. На 38 куренів було роздано по 140 рублів, отаману кошовому -- 70, військовому судді -- 60, писарю військовому -- 50, осавулу -- 40, пушкарю і довбишу -- 3, канцеляристам -- 5, на 38 курінних отаманів -- по 27 р., всього -- 1026 рублів. Реєстр зібраних і розподілених між старшиною «шинкарських грошей» з Кальміуса, Самари і Кодаку обраховувався 410 рублями. Окрім грошового, було ще й т. зв. хлібне жалування. Останнє щороку видавалось в розмірі близько тисячі четвертей борошна. Проте інколи виходило так, що на кожного козака його «і по горсті не діставало».

Однією з прибуткових статей військового Скарбу Січі було «мостове» -- платня з проїзжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за перевіз через ріки, що лежали у межах Запорозьких Вольностей. Особливо відомими були такі перевози: Камйнський, Кизикерменський, Кодацький, Микитинський, Мишуринорізький -- через Дніпро, Бугогардівський -- через Буг. Один з перших істориків Запорозької Січі Аполлон Скальковський писав, що козацька старшина збирає «не меньше половинной части против таможенных сборов, не так что под видом учрежденной от них тарифы, а берут они за перевоз войсковыми лодками, а на сухом пути через реки за мосты, ибо во всей их земле нет ни единого моста или хотя бы на малейшем протоке, с некторые бы не собирались на полковника той паланки, в дачах корторой есть переезды, с порожней телеги ни копейки».

Чималі прибутки давав щорічний податок з населення слобід, так званий військовий склад. У 1770 р., наприклад, з Кодацької паланки у військовий скарб надійшло 730, а з Самарської -- 834 рубля. Надходили також прибутки з військових зимівників. За розподіл і витрату військових прибутків старшина ні перед ким, в т.ч. перед військовою радою не звітувала. В своїх реляціях урядовим властям Кіш посилався на те, що прибутки військового Скарбу цілком витрачаються на утримання козаків, які проживають в Січі, в куренях, а також на різні військові потреби. При цьому він ніколи не забував підкреслити, що ці вистачає навіть на те, щоб покрити витрати на утримання війська.

У 1756 р. було проведено загальний реєстр козаків Запорозької Січі, до якого було записано 13 тисяч 085 осіб. Зокрема, Батурин- ський курінь нараховував 318 козаків, Брюховецький -- 279, Васю- ринський -- 513, Ведмедівський -- 409, Величський -- 268, Дін- ський -- 202, Дядьківський -- 316, Івонівський -- 454, Іркліївський -- 482, Кальниболотський -- 265, Канівський -- 682, Кисляківський -- 286, Конелівський -- 260, Коренівський -- 402, Корсунський -- 415, Крилівський -- 214, Кущівський -- 460, Левушківський -- 279, Мишастівський -- 269, Мінський -- 447, Незамаївський -- 347, Нижчестебліївський -- 180, Пашківський -- 307, Переяславський -- 370, Пластунівський -- 441, Платнирівський -- 301, Полтавський -- 520, Поповичівський -- 301, Рогівський -- 406, Сергіївський -- 258, Тимошівський -- 343, Титарівський -- 330, Уманський -- 251, Шку- ринський -- 366, Щербанівський -- 309. При цьому усі козаки адміністративних округів -- паланок, були записані у той чи інший курінь.

У XVIII ст. на Запорозькій Січі було близько 9 тисяч 117 козацьких поселень, де проживало майже 55 тисяч українців. Козацька влада поширювалися на велику територію Сходу і Півдня України. Передбачаючи скепсис сучасних вітчизняних Геродотів, які, заохочені закордонними подачками з Російської Федерації, постійно безпідставно критикують та зневажають все козацьке й українське (мовляв це є «архаїчним», «хуторянським», «шароварним», «розбійницьким», а, отже начебто позацивілізаційним «історичним нонсенсом»), зазначимо, що територія Війська Запорозького Низового у XVIII ст. сягала розмірів набагато більших за острівну Англію разом з Г олландією й охоплювала межі сучасних Донецької, Дніпропетровської, Запорозької областей, а також частково Луганської, Херсонської, Кіровоградської та Миколаївської областей Української держави.

А найбільшою історично заслугою українського січового козацтва стали його демократичні цінності, якими захоплювалися і ставили за приклад для громадян своїх країн багато видатних світових мислителей -- Вольтер, Гюго, Мюллер, Гессе, Байрон, Меріме, Словацький, Пушкін, Рилєєв та багато інших митців, письменників, філософів, літераторів та істориків того часу. Як відомо, наш земляк Микола Гоголь назвав Запорозьку Січ «гніздом волі», звідки поняття свободи та рівності розліталося по усьому світові.

січ запорізький парламентаризм економіка

Козаки проти Московського царства

Українські козаки, як відомо, не тільки присягали московському цареві, але й досить часто воювали проти Російської держави. Одним з яскравих прикладів цього стала українсько-російська війна 1658-1659 рр. під час якої козаки вщент розгромили багатотисячну московську армію під час знаменитої Конотопської битви. Нова війна між козаками та москалями (а саме так росіян називало тогочасне населення України) розпочалася на початку XVIII ст., коли гетьман Іван Мазепа розпочав боротьбу з царем Петром І за незалежність Української козацької держави. У цій нелегкій борні його підтримала Запорозька Січ, що тоді розташовувалася у гирлі річки Чортомлика у Нижньому Подніпров'ї.

Навесні 1709 р. Чортомлицька Січ, яка поширювала свій устрій на більшу частину сучасних Донеччини та Луганщини, відмовилася від протекторату Московського царства. А вже починаючи з 1711 р. запорозькі козаки перейшли під захист Кримського ханства та дислокувалася на території Очаківського еялету Османської імперії у місцевості під назвою Олешки Сьогодні знаходиться на території міста з надзвичайно дивною назвою Цюрупинськ (суч. Херсонська обп.)., або ж Кардешім ормани (з тур. -- Братський ліс). Якими ж були причини такого начебто раптової й малозрозумілої зміни політичного вектора очільників запорозького козацтва?

Якщо проаналізувати лист кошового отамана Костя Гордієнка до гетьмана Івана Мазепи від 24 листопада 1708 р., то мотивації антиросійських настроїв частини січових козаків були такими: 1) «ворожість і злість московська, яка здавна хитро на Отчизну матку нашу, щоб її в область і заволодіння собі взяти задумує»; 2) «в городах українських своїх людей [московський цар] осадити бажає»; 3) «нашим людям незносні й нестерпні здирства і знищення, починавши і зрабовавши, в Московщину загнати на вічне тяжке невільниче мордерство»; 4) підтвердження шведським і польським королями «стародавніх прав і вольностей» Війська Запорозького та захист його від «московського тиранського ярма»; 5) згода Карла ХІІ, С. Лещинського та І. Мазепи на зруйнування запорожцями московських фортець у Кам'яному Затоні та Самарі тощо.

На початку січня 1709 р. на Січі проїздом до Криму перебували посланці І. Скоропадського до кримського хана -- майбутній полтавський полковник І. Черняк разом з козаками С. Василенком та Г. Савенком. Вони взяли участь у традиційній козацькій раді, що відбулася «в надвечір'я» Різдва Христового. На цій раді кошовим отаманом К. Гордієнком було зачитано листа Скоропадського до запорожців, після чого посланців було відправлено з місця проведення ради на «постоялий двір». Після цього, як засвідчували очевидці, «кошовий отаман, також суддя тамошній, кинули свої шапки на землю й поклали на них тростини свої військові, і почав кошовий говорити всьому народові, що він чин свій здає,.. для того, що хоче Мазепі служити, а не Царській Величності, і піднімаючи тростину з землі, віддали йому її насильно. І він, кошовий отаман, беручи тростину, почав кланятися на всі сторони і говорив до всього війська, нині кому ми будемо служити, адже перед тим були листи від Мазепи, а тепер від нового гетьмана Скуропацького (Скоропадського. -- Т.Ч.). І проти тих його слів всі запорожці закричали, що вони повинні служити Царській Величності, як одновірному государю, тому що їхні батьки і родичі при Його Величності знаходяться. І кошовий проти того, кланявся, всім говорив: дуже це добре, що вірі святій православній прихиляються...». Після повернення посланців Скоропадського з Криму, кошовий отаман К. Гордієнко разом з ними відправив на Лівобережжя своїх двох полковників з листом від Запорозької Січі до Петра І, в якому говорилося, «щоб Царська Величність наказав, по колишньому їхньому проханню знести город Кам'яний Затон і самарські городки, і вони всі готові за це йти на службу Його Царської Величності...».

У січні 1709 р. на Запорожжі перебував посланцець кримського хана, який запевнив К. Гордієнка що татари підтримають шведського короля та запорожців, якщо вони перейдуть на його сторону. Тоді ж Гордієнко заявляв ханським послам про те, що запорожцям краще «триматися при хані ніж до царської величності йти».

Одночасно Гордієнко надіслав листа до Петра І (той отримав його 7 лютого), де востаннє висунув вимоги до царя зруйнувати фортецю в Кам'яному Затоні, а також інші містечка, побудовані перед тим за вказівкою або ж згодою Москви на південноукраїнських землях. Саме через відмову виконати побажання запорожців Петро І, по- перше, втратив можливість залучити їх на свій бік, а по-друге, засвідчив, що інтереси Запорозької Січі не враховувалися у зовнішній політиці Росії. Як тільки на Запорожжі дізналися про готовність хана виступити разом з ними проти царя, там була скликана козацька рада, яка одностайно (за винятком одного козака) ухвалила рішення йти на допомогу Мазепі та Карлу ХІІ. Однак в силу різних причин, серед яких головною була позиція турецького султана, Кримське ханство так і не надало допомоги українцям. Хоча Девлет-Гірей ІІ надіслав К. Гордієнку лист, в якому радив тому триматися шведської сторони та обіцяв у разі потреби надіслати допомогу.

1 березня 1709 р. К. Гордієнко вивів із Запорозької Січі в район Переволочної близько тисячі козаків разом з артилерією. Саме поблизу цього селища, після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи, 12 березня на військовій раді кошовий отаман, старшина та козаки остаточно визначилися щодо підтримки прошведських сил. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви. Після цього до війська К. Гордієнка приєдналися ще 7-8 тисяч запорожців, що прийшли до Переволочної з Низу. Як засвідчував Д. Голіцин за інформацією промосковського чигиринського полковника Галагана «запорожцы стоят по крайним городам от Днепра в Келеберде и в Переволочной, и на сей стороне прельщают народ, по которым прелестям с городов сей стороны козаки многие к ним запорожцам переходят».

На шляху до місця знаходження військ шведського короля та українського гетьмана запорожці розгромили окремі російські підрозділи поблизу Царичанки Тут запорожці захопили у полон 150 російських солдат, частину з яких К. Гордієнко надіслав хану Девлет-Гірею з черговим листом про допомогу.

¹ Очевидець тих подій, словак Д. Крман залишив такий опис цієї події: «Запорозький воєвода (кошовий отаман К. Гордієнко. -- Т.Ч.) був зі своїми козаками приведений до короля, привітав його і виконав присягу вірності. Король відповідав через посередництво свого комісара Солдана, який володів козацькою мовою. Кожний із запорожців по порядку перед Королівською Величністю глибоко кланявся та інших містечок і сіл Полтавського полку й у середині березня 1709 р. приєдналися до табору Мазепи, що знаходився у районі Диканьки. 15 березня з табору поблизу Диканьки К. Гордієнко відправив листа до Станіслава Лещинсько- го, в якому висловив прохання до прошведського короля Речі Посполитої на «сповну допомогу і рятування милої ойчизни України нашої» та присилку військових підрозділів для боротьби проти росіян. Цей лист був перехоплений солдатами російського резидента О. Дашкова, що перебував при великому коронному гетьмані Се- нявському. Тоді ж кошовий отаман відіслав на Правобережну Україну своїх посланців, щоб ті закликали місцевих козаків приєднуватися до запорожців. У цей час Гордієнко погрожував карою чигиринському полковнику Галагану (який перейшов під владу І. Скоропадського), якщо той буде заважати правобережцям підтримувати його та гетьмана Мазепу.

27 березня 1709 р. отамана К. Гордієнка та запорозьку старшину з почестями у своєму похідному шатрі неподалік містечка Великі Будища прийняв монарх Шведського королівства. Під час цієї зустрічі українці склали присягу на вірність своєму новому сюзеренові мовби падав до його ніг. Десь за годину повертались вони від короля до воєводи Мазепи, турботливість якого підтримувала офіцерів аж до третього дня...».. Пізніше полонені росіянами запорожці на допиті свідчили, що від короля вони отримали «жалування чотири вози талерів битих і роздано кожному чоловіку по двадцяти». Окрім того, кошовий отаман К. Гордієнко отримав від Карла ХІІ та І. Мазепи клейноди як ознаку скріплення присяги. Тоді ж було вирішено підписати угоду про військово-політичний співпрацю між Шведським королівстовм та Запорозькою Січчю. Учасник цієї важливої зустрічі з шведського боку барон Давид фон Зільтман записав у своєму щоденнику, що однією з головних умов шведсько-запорозького союзу 1709 р. стала вимога січовиків щодо неможливості короля у майбутньому укладати договір з царем Петром І «доки запорожці не здобудуть своєї давнішньої волі і коли будуть залежні не від Москви, а від польської Речі Посполитої».

4 квітня 1709 р. розвідник Б. Шереметєва козак Кобеляцької сотні Полтавського полку Герасим Лук'яненко доповідав російському фельдмаршалу в Лубнах, що запорожців на чолі з К. Гордієнком близько 4 тисяч, з них лише половина озброєна вогнепальною зброєю. Згідно з іншими відомостями запорожців, які перейшли на бік Мазепи нараховувалося «38 куренів, по 300, і по 200, і по 150 в курені». Відомо, що у результаті бою поблизу Нових Санжар 8 квітня запорожці вбили близько 100 росіян, однак і самі втратили 60 чоловік вбитими і 12 полоненими. Один із полонених козаків невдовзі на допиті у штабі Б. Шереметєва засвідчив, що «запорожців з кошовим до шведів пристало 6 000 чоловік».

11 квітня 1709 р. 3 тисячі запорожців разом з 4-тисячним підрозділом шведської армії переправилися через Ворсклу поблизу села Соколки й вступили у бій з військами під командуванням російського генерала Рена. У той же час близько тисячі запорожців разом з 3 тисячами жителів Переволочної оборонялися проти переважаючих сил російських військ. У результаті кількох штурмів цього українського містечка «драгуны и солдаты полковника Шарфа в Переволочну [вошли], и тамо будущих запорожцев, воров и изменников, и переволоченских жителей порубили и покололи многих, а другие от страха и сами в реку Ворскла бросились и тонули, а иные, которые были на лошадях ушли, -- и оную крепость всю разорили и пожгли...». Окрім того, 13 квітня близько півтисячі запорозьких козаків не змогли утриматися у Нових Санжарах, у результаті чого росіяни «многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, а несколько живьем взяла». 16 квітнем датується лист К. Гордієнка до Карла ХІІ з повідомленням про виконання королівських наказів, які кошовий отаман отримав через генерального писаря П. Орлика та готовність виступити з основними силами запорожців під Полтаву. Але найголовнішою поразкою для запорожців виявилася здача у травні 1709 р. після неодноразових штурмів укріплень січової фортеці. Це стало великим успіхом московських військ у ході Північної війни та значно вплинуло на розстановку сил напередодні вирішальної битви між Петром І та Карлом ХІІ.

Напередодні Полтавської битви унтер-офіцер Роберт Петре записав у своєму щоденнику про те, що вночі 17 червня 1709 р. підрозділи шведської армії атакували російські полки, які переправлялися через Ворсклу. При цьому «запорожці підійшли до лісу й почали стріляти з своїх чудових мушкетів... Козаками командував син сестри гетьмана Мазепи -- Войнаровський». Запорожці також використовувалися під час розвідувальних операцій, а також земляних робіт, зокрема копали підкопи під мури Полтавської фортеці. Відомо також те, що під час довготривалої облоги Полтави більшість запорозьких козаків було розділено серед шведських полків -- по 250 вояків у кожному.

Потрібно відзначити, що шведський король досить добре відгукувався про запорозьких козаків. Згідно із записами шведського воєначальника А. Гілленкрока Карл ХІІ говорив йому про те, що саме січовиків необхідно використати для вирішального штурму Полтавської фортеці. А коли Гілленкрок висловив свої сумніви щодо цього, то король відповідав: «Запевнюю, що запорожці зроблять все за моїм бажанням, і ні один з них не втече. Ми накажемо добре платити їм».

Напередодні вирішальної битви між військами Карла ХІІ та Петра І, в ніч з 26 на 27 червня 1709 р. запорозька піхота була виставлена на флангах шведської армії, про що засвідчив у своєму щоденнику Д. Крман. Очевидець Полтавської битви також зазначив, що під час натиску російських підрозділів «між запорожцями зчинилася паніка, хаотична втеча, бо ж інакше ми натрапили б на ворожі ескадрони, що вирушали з міста на допомогу своїм». Хоча саме запорожці разом з гетьманськими козаками забезпечили від- хід-втечу шведських військ до Переволочної У листі до П. Орлика від 20. ХІІ. 1719 р. кошовий отаман І. Мочульський згадував, що «ми Його Королівську Милість [Карла ХІІ], раненого після нещасливої баталії Полтавської, через Дніпро переправили, та у цілості через Дикі Поля аж до Бендер перепровадили, та на послугах Його Королівській Милості у багатьох містах нещадно кров свою проливали»..

Після добровільної здачі у полон 16-тисячної шведської армії на чолі з генералом Левенгауптом основні сили запорожців зуміли відійти за Дніпро, близько 1 тисячі козаків загинули під час жорстокого бою з військами Меншикова, близько 500 чоловік було захоплено до полону, а декілька сотень здалися на милість переможця Очевидно, що саме ці події розкривалися у матеріалі шведської щотижневої газети «Стокгольмські поштові відомості» за 3 серпня 1709 р.: «Росіяни знищили декілька міст козаків, які перекинулися до шведів, до них перейшло ще більше 20 000 черкасів (українців. -- Т. Ч.), окрім запорожців; з останніх три хоругви потім вернулися до Шереметева, який наказав відрізати їм носи, додаючи при цьому, що робить це по доброті і з милості та має намір повісити всіх інших, хто попадеться йому до рук».. Згідно з свідченнями шведських офіцерів «внизу біля Дніпра росіяни влаштували полювання на збунтованих козаків. Вони заганяли їх до купи мов худобу, не тільки чоловіків, а й жінок та дітей, що їхали з обозом... Росіяни вбивали їх на місці. Дехто пробував боронитися до останку, відчайдушно, але надаремне, інші топилися в Дніпрі». Невдовзі ще близько 300 козаків загинуло, а декілька десятків запорожців було захоплено в полон росіянами у результаті жорстокого бою поблизу переправи відступаючих шведсько-українських військ через Буг.

На Запорожжі залишилося невелика кількість козаків (1-1,5 тисяч), які продовжували вагатися стосовно того, кого ж їм підтримувати у ході Північної війни. Вони обрали собі за кошового отамана Петра Сорочинського, який також виявився прихильником гетьмана І. Мазепи. Через деякий час ця частина запорожців відмовилися від орієнтації на Москву й відіслала своїх представників до Криму з пропозицією визнання протекції кримського хана. Адже в умовах Північної війни позиція Запорозької Січі набувала не лише стратегічного, але й міжнародного значення. У відповідь Петро І відправив на Запорожжя три російські полки на чолі з полковником П. Яковлєвим.

По дорозі до Січі росіяни знищили такі містечка та селища Полтавського полку як Келеберда, Переволочна, Новий і Старий Кодаки, населення яких підтримувало І. Мазепу та К. Гордієнка. Після цього, на початку травня 1709 р. була оточена, а потім розгромлена після кількаденної облоги й сама Запорозька Січ. При цьому частина запорожців здалася у полон до росіян добровільно, але, незважаючи на це, і цих козаків також було страчено за наказом П. Яковлєва. Відомо, що московський цар надавав знищенню запорожців особливого значення, вважаючи її «надеждой неприятеля», а тому розгром Січі вважався великою перемогою, адже на думку Москви, після цього Османська імперія відмовиться від свого бажання допомагати Карлу ХІІ.

Очевидець розгрому Січі росіянами запорожець Стефаненко свідчив: «учинилось у нас в Січі те, що на... московській присязі, товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, і робили те, чого і в поганстві за древніх мучителів не водилось -- мертвих із гробів багатьох, не тільки з товариства, але й з ченців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали». На повідомлення Меншикова про знищення Запорозької Січі московський цар Петро І відписував: «...отримали ми від вас листа, в якому оголошуєте про розорення проклятого місця, яке корінь злу і надія неприятелю була, що ми з превеликою радістю почувши, Господу, меснику злим, дякували зі стрільбою. І вам за нього дуже дякуємо, бо ця справа з перших є, якої побоюватися було потрібно».

Червнем 1710 р. датувався досить промовистий лист кошового отамана Йосипа Кириленка до І. Скоропадського, в якому новообраний отаман Запорозької Січі писав, що «московские монархи от початку козацкого народу и владения каганов козацких аж до Хмелницкого николы нам не бывали природными панами, леч ми яко сами доброволне без жадного насилия для заховання прав і вольностей наших поддалися под оборону царскую, так явное тих же прав и вольностей наших видяче зламане, и ухилитися от оной, для чого не належало б Москві нам, не природнім своим и не завоеванним подданим... братию нашу губити (виділ. -- Т.Ч.)».

У жовтні 1711 р. комендант Очакова Мустафа-паша виділив на потреби 2-х тисяч запорожців 4 900 «кілет» борошна, а на початку наступного 1712 р. ще додатково 15 тисяч «кілет» борошна. Невдовзі на Олешківській Січі перебувало вже близько 6 000 козаків. У цей час частина запорожців продовжувала служити шведському королеві, хоча більшість січовиків визнала протекцію кримського хана і турецького султана.

Запорозькі козаки, які підтримували І. Мазепу та П. Орлика, взяли активну участь у війні Османської імперії з Російською державаою у 1710-1711 рр. Українські дипломати вислані Орликом до Туреччини на початку 1711 р. за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добилися у турецького султана Агмеда ІІІ оголошення війни Московській державі. Османська армія переправляється через Дунай і підходить до Пруту в районі молдавського містечка Фальчі. Водночас московська армія з метою завоювання придунайських князівств рухалася від прикордонних Сорок до тогочасної столиці Молдавії міста Ясси. В зв'язку з цим, багато істориків зазначало, що т. зв. Прутський похід Петра І мав за мету утворення такого собі «Орієнтального царства», тобто великої православної імперії на теренах колишньої Візантії. Однак не так сталося, як гадалося.

Влітку 1711 р. війська гетьмана Орлика брали участь на стороні султана в битві між турецькою та російською арміями на річці Прут поблизу молдавського містечка Станілешті. 8 липня відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об'єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, які навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо війська Петра І земляні вали, на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9 на 10, а також протягом усього дня 10 липня. У результаті цього було вбито близько 3 тисяч московських воїнів. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь, російська армія була б вщент знищена. У штабі Петра І, готуючись до полону, почали палити секретні документи. Пізніше цар згадував, що під Прутом «майже так не трапилося, як з шведами під Полтавою».

Треба наголосити на тому, що близько 7 тисяч українських козаків під керівництвом П. Орлика та К. Гордієнка відіграли досить суттєву роль у перемозі Османської імперії, Шведського королівства та Кримського ханства над московитами, й таким чином відплатили своїм ворогам за поразку під Полтавою. Щоб уникнути ганебного полону Петро І за порадою своєї дружини Катерини наказав зібрати гроші та відправив свого урядовця П. Шафірова для таємних переговорів з великим візирем Балтаджі Мегмед- пашею. Той мав підкупити великого візира й підписати з турками мирну угоду на будь-яких умовах, лише б випустили залишки російської армії на чолі з царем з полону-оточення. Як засвідчують окремі джерела, за 850 кілограмів золота тогочасний османський прем'єр-міністр погодився зняти облогу. Про те, яке значення відіграв такий «міждержавний хабар», засвідчував факт заснування Петром І у 1712 р. ордену Святої великомучениці Катерини (інша назва -- «Визволення») -- на згадку про те, як царівна вчасно підказала зручний вихід із здавалося б безнадійної ситуації.

Отже, у липні 1711 р. поблизу Прута між Османською імперією та Московською державою був підписаний т. зв. Прутський мирний договір, за яким росіяни віддавали туркам Азов, а також мали знести ряд новозбудованих фортець у Приазов'ї та Нижньому Подніпров'ї. Питання про політичний статус України стало одним з головних під час переговорів -- цар змушений був «відняти від неї руку» на користь гетьмана П. Орлика та кошового отамана К. Гордієнка.

Размещено на Allbest.ru