Селянське самоврядування vs селянська бюрократія: до питання модернізації аграрного ладу в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Селянське самоврядування vs селянська бюрократія: до питання модернізації аграрного ладу в Російській імперії (друга половина ХІХ - початок XX ст.)

Розвиток інститутів громадянського суспільства у пострадянських країнах Східної Європи, крім іншого, передбачає осмислення історичного досвіду становлення в них місцевого самоврядування. Оскільки минуле багатьох з цих країн пов'язане з перебуванням у складі імперії Романових, варто приділити увагу, запровадженому Великою реформою 1861 р., селянському самоврядуванню, що було покликане стати початковою сходинкою у залученні народу до управління своїми місцевостями та одним з чинників оновлення господарського життя в країні [1, 157; 2, 8]. Особливу вагу у цьому контексті набуває проблема впливу на самоврядування селян діяльності старост і волосних старшин, які, з обранням їх сходами (перших, відповідно, обирали на сільських, інших - на волосних сходах), поповнювали лави представників низових ланок місцевої адміністрації, ставали «посадовими особами» у складі «громадського самоврядування» селян. Певне підґрунтя у вивчення проблеми заклали дореволюційні дослідники. Їх цікавили злободенні для того часу питання участі у господарському оновленні села представницьких установ селянського самоврядування, дуалізм правового становища їх очільників [3-13]. У радянській історіографії питання висвітлено фрагментарно, як правило, в контексті соціально-економічних аспектів реформи 1861 р. [1; 14; 15]. Приступили до активної й різнопланової розробки проблеми сучасні вітчизняні [16-24] та закордонні, зокрема російські, вчені [2; 25-32]: розкрито окремі аспекти становлення селянського самоврядування, управлінської діяльності селянської бюрократії, її впливу на життя села у кризових умовах революції 1905-1907 рр. і Першої світової війни тощо. Натомість серед тих аспектів проблеми, що нині потребують спеціальної дослідницької уваги, слід вказати відносини між представницькими установами самоврядування та селянськими посадовцями, що й становить мету цієї розвідки.

Складовою, розпочатої у 1861 р., масштабної модернізації аграрного ладу в Російській імперії, майже 9/10 населення якої становило селянство, стало запровадження його «громадського управління». Базувалося воно на традиціях «мирського» самоврядування: низовий «ярус» нової системи управління селом склав схід усіх домогосподарів «сільського общества». Верхній «ярус» склала волость (відносно «сільського общества» виконувала адміністративні функції; до волосного сходу сільські, відповідно, делегували по одному представнику від кожних десяти дворів). Запровадження «громадського управління» селян і його бюрократизація, вказують фахівці, пов'язувалися з об'єктивними вимогами раціоналізації управлінських і стандартизації фіскальних практик, необхідності диференціації функцій окремих інститутів самоврядування, контролю як за викупними операціями, так і з боку держави за сільським життям загалом, адже з ланцюга «держава-поміщик-селянин» зникала поміщицька ланка [2, 37-40,193]. Не менш важливим було і те, що, завдяки селянській бюрократії, країна отримувала «армію» безкоштовних для держави адміністраторів-полі - цейських (вагомий аргумент в умовах фінансової кризи кінця 1850-х рр.), які сприяли вирішенню необхідних для неї фіскальних, нотаріальних, паспортних, судово-виконавчих і багатьох інших завдань. Упродовж 1860-х рр. практично на всі категорії селян Російської імперії було поширено двоступеневу систему селянського самоврядування з її управлінським дуалізмом, що передбачав перетворення очільників установ самоврядування на представників низових ланок місцевої адміністрації. У ст. 63, 83, 85 «Загального положення про селян, що вийшли з кріпацької залежності» (далі - «Загальне положення») вказувалося, що кожний селянський посадовець мав виконувати вказівки місцевих адміністраторів (передусім, мирського посередника), поліцейських й інших посадовців. З обранням волосними сходами старшини, у присутності мирського посередника, мали складати присягу на вірність імператору (ст. 120) [33, 50-61]. Під час останнього селянські посадовці зокрема обіцяли: все «от предусмотренных» начальників, «определяемых инструкциями, регламентом и указами надлежащим образом по совести своей исправлять» [34, 20-20 зв.]. При цьому, згідно ст. 60, 81, 84, сільські старости були підлеглими волосним старшинам, мали виконувати їх вказівки «у справах поліцейського відомства», волосний старшина, своєю чергою, мав «наглядати» за старостами. По суті всередині системи «громадського управління» селян їх бюрократія створювала адміністративну мікросистему з ієрархічною структурою. В результаті, формувалася система управління селом, за висловом І. Христофорова, «міцно вмонтована» в адміністрування у сільській місцевості [2, 253], а також здійснювався досить радикальний реформаторський крок - до загальноімперського управління додавалася «селянська ланка». Відповідно, діяльність сходів мала перебувати під пильним наглядом селянських посадовців: питання, що планувалось обговорити на сільському сході, старости мусили заздалегідь подати волосному старшині, для отримання останнім на це згоди мирського посередника (зі скасуванням цієї посади 1874 р. - чиновників повітових у селянських справах при - сутствій, а із згортанням роботи останніх 1889 р. - земських дільничних начальників), у такий же спосіб старшина мав вчиняти і напередодні скликання волосного сходу. Приміром, тільки після отримання схвальної резолюції, яку надав Деркачевському волосному старшині земський начальник, перевіривши «списки справ», що мали обговорюватись на сільських та волосному сходах у 1913 р., сходи та їх рішення визнавалися «законними» [35, 24; 36, 28].

Відносини старост і старшин з представницькими установами селян «нормувались» ст. 51, 78, 84 «Загального положення»: сходам належали розпорядчі функції, вони мали проводити «поверку й учет» дій посадовців; «жалування» останні за виконання своїх обов'язків отримували з «мирських» сум (ст. 123, 179), які формувались за рахунок «мирського» податку (ст. 182) (стягувався паралельно з «казенним», а з 1864 р. ще й земським, витрачався на потреби «громадського управління»). Законодавець по суті провокував «конфлікт інтересів» у відносинах між селянською бюрократією та сходами: селяни зі зрозумілих причин прагнули «здешевлення» утримання останньої, сходи мали право контролювати її дії, разом з тим, вказані посадовці отримали право розпоряджатись «мирськими сумами» та волосним майном (ст. 84, 89), карати односельців за «маловажливі» проступки громадськими роботами (до двох днів), штрафом (до одного карбованця), піддавати арешту (до двох днів) (ст. 64, 86). У свою чергу, «общества» отримали право скаржитись на дії своїх посадовців мирським посередникам та іншим адміністраторам (ст. 127) [33, 47-63]. Сумну картину «нормування» відносин між селянськими бюрократією та установами самоврядування доповнює наступне: коло обов'язків селянських посадовців і контроль за їх виконанням з боку адміністраторів більш високого рангу визначались офіційним, «писаним» правом, а відносини з селянським загалом, розбори у волосному суді - усним, звичаєвим правом. Обговорення «усіх справ» у волосному правлінні також дозволялось «словесне» (ст. 90). Як справедливо вказує О. Реєнт, закон не визначав, коли і за які провини селянські посадовці могли накласти покарання на односельців, по суті, це було «покарання без суду і закону», щодо селян застосовувалась «практично самовільна влада» [18, 375]. Якщо ж узяти до уваги, що пересічно самі старости та старшини, як і селянський загал, були практично безграмотними, стає зрозумілим, чому ця «самовільна влада» у реальному житті часто мала місце за участі писарів, яким старшина «довіряв» або з яким був у змові. Відтак, визначений у ст. 92 обов'язок волосного старшини наглядати за діями писаря ставав фікцією.

Архівні джерела та свідчення чиновників і представників громадськості другої половини ХІХ - початку ХХ ст. рясніють фактами щодо зловживань з боку селянської бюрократії, її корумпованості, часто за участі писарів, а також скарг селян на це. У 1863 р. В. Мещерський вказував: контролювати діяльність писарів малограмотні та безграмотні старшини були не в змозі, тому останні часто ставали виконавцями «повчань» писаря, «іграшкою» у його руках. Приміром, у Калединській волості Подільського повіту волосний старшина з писарем збирали у неділю все село та, напившись вина, танцювали перед селянами і примушували їх платити за це гроші. У Перхушківській волості, що на Звенигородщині, старшина постійно був у нетверезому стані й усю «владу» передав писарю - відставному чиновнику [21, 112]. У 1872 р. в Аккер - манському повіті на Бессарабщині Успенський староста та писар відібрали у кількох селян надільну землю [37, 1-7]. У Мінському повіті 1864 р., під час епідемії скарлатини, писар з волосним старшиною веліли старостам зібрати для них гроші і самі стали лікувати селян. Коли ж останні звернулись до волосного правління по «білети» до шпиталю, їх вигнали, пригрозивши покаранням. Тим часом епідемія поширювалась селом і навіть волостю. Селяни через місцевого священика звернулись до губернської адміністрації, прохаючи не вказувати їх прізвищ, бо «писар зі старшиною розорять їх майно» [38, 130]. У 1877 р. Кодрянські царани з Бессарабщини поскаржились на писаря Чернятинського, який під час волосних виборів виключив з числа виборців А. Дьячка, оскільки той «був грамотною людиною» [39, 1-16]. У 1879 р. Ярославське сільське «общество», що на Аккерманщині, викрило Плахтіївського волосного писаря, який зробив фальшивий «приговор сходу», що ним «надавав собі» право управляти майном волості [40, 3-9]. 1883 р. у с. Боромлі Харківської губ. старшина Лозовий, разом із писарем Гузенком, «утаїли 100 тис. сріблом» [41, 3 зв].

Крім зловживань волосного начальства, у купі з писарями, не бракує матеріалів щодо «неналежного» виконання старостами і старшинами своїх прямих обов'язків. Приміром, на Хотинщині 1873 р. у с. Синжери волосний старшина застосував тілесні покарання: 15 ударів різками та «кулаком у груди» щодо односельців, на що останні поскаржилися до губернського з селянських справ присутствія [42, 1]. Через брак досвіду у сільського старости, селяни платять вдвічі більше податків, зазначалося 1876 р. у матеріалах Бессарабського губернського у селянських справах присутствія [43, 2]. У с. Волонтирівка Аккерманського повіту Бессарабії 1882 р. ревізією було встановлено: такими, що узяли позики з волосних коштів, згідно волосної документації, числяться померлі [44, 27 зв]. На початку 1880-х рр. селяни Чимишлійської волості (Бессарабщина), поскаржилися до губернської адміністрації на зловживання старшини Чекатія та вимагали його звіту щодо сум, які перебували у нього «на руках», оскільки той спустошив касу взаємодопомоги [45, 6].

Вже перші ревізії селянських установ, здійснені на початку 1860-х рр. чиновниками міністерства внутрішніх справ, засвідчили: «по неразвитости сельского населения» мали місце чисельні зловживання волосних старшин і старост [46, 8 зв]. Наприкінці 1860-х рр. очільник міністерства внутрішніх справ П. Валуєв, проаналізувавши доповіді підлеглих, вказував на неефективність нової системи управління селом і доповідав імператору про загрозу руйнації усього сільського ладу в країні через це [22, 49]. Наприкінці 1870 - на початку 80-х рр. «на місця» з ревізіями були відряджені сенатори. Звітуючи про свою роботу на Київщині, сенатор О. у 1881 р. писав: «Надане селянським громадам самоврядування у дійсності виявляється лише найнезначнішою… мірою, поступаючись волі, а іноді нічим не виправданому свавіллю осібних представників влади, старост, старшин, волосних писарів»; значення «законної влади» сходів, таким, чином «умалялося», це вело до «вкрай апатичного ставлення селян до свого самоврядування». Також сановник зазначав: «На цій основі «розквітали» всілякі порушення, змови, фальсифікації рішень сходів, зловживання старшин і писарів, нецільове використання селянських коштів, зокрема для реалізації особистих потреб волосних управлінців «с целью доставления себе материальных выгод на счет крестьян в ущерб их прямым интересам»». Приміром, деякі старшини привласнювали собі право утримувати волосну пошту «за платню від селян», примушуючи останніх відробляти цю повинність «натурою»; призначали собі «додаткове утримання» з селянських бюджетів; продавали хліб з громадських запасних магазинів за низькими цінами; дозволяли стороннім особам відкривати на селянській землі «питейные заведения», всупереч бажанню більшості членів громади; робили на «свою користь» записи у книги ревізій, «у дійсності ці ревізії ніколи не проводились». Серед причин «зловредной деятельности» сільських посадовців, О. Половцов називав суміщення ними управлінських та поліцейських функцій, саме тому деякі з волосних посадовців, як свідчили скарги селян, допускали «кулачні розправи», побиття, жорстокі покарання різками, невиправдані арешти одних та «послаблення», невиправдані «оставления без наказания за проступки» інших. Така діяльність старшин, на думку сенатора, стала «знаряддям підкорення собі селян, що змушувало останніх часто утримуватись від формальних скарг»: «Выведенные… из терпения, крестьяне иногда предпочитают, вместо подачи жалоб, прибегать к самоуправству, как это замечено в Обуховской и Былеевской волостях, где крестьяне сами распорядились арестованием и продажею имущества сборщика, допустившего растрату общественных денег, и на самовольно собравшемся сходе удалили от должности нетерпимого ими старшину помимо суда и начальства» [23, 61].

У 1882 р. місцеві ревізії чиновників Бессарабії засвідчили: «у волосних правліннях безлад», «прибуткові суми витрачаються вільно», «це не сприяє зростанню добробуту мешканців» [44, 20]. На Московщині за чисельні зловживання у 1861-1863 рр., зі 149 старшин, 49 були відсторонені від посади (9 - за «нетверезе життя», 5 - за «несправне виконання обов'язків», 5 - за «протизаконні вчинки та перевищення влади», 4 - за «здирство», 11 - за «розтрату громадських грошей», 2 - за «дурний вплив на волость і неправдиве тлумачення закону», решта - за бездіяльність, невиконання наказів начальства, літній вік тощо) [21, 112]. На Смоленщині у 1861-1867 рр. за зловживання, розтрати мирських грошей тощо було відсторонено від посади 154 волосних старшини [15, 78]. На Київщині наприкінці 1870-х рр. до суду були притягнуті 46 і звільнено з посади 65 старшин, відповідно, притягнуто до відповідальності 35 та позбавлено посад 405 сільських старост [23, 62]. Частиною реалій пореформеної доби став значний вплив на діяльність селянських представницьких установ куркулів - «мироїдів», які під час виборів на волосних сходах не гребували відверто авантюрними способами отримання посади: спеціально підготовлені «горлани» голосно вигукували їх прізвища, чим забезпечували перемогу під час голосування. До цього слід додати надмірне «услужіння» з боку селянської бюрократії місцевим чиновникам, зокрема земським начальникам; підкупи селян-виборщиків, тиск на учасників сільських й волосних сходів, з метою примусити їх прийняти приговори-рішення в інтересах членів волосних правлінь або заможних односельців [24, 21-22; 47, 141].

Вже у пореформені роки урядовці, представники громадськості стали пов'язувати проблеми селянського самоврядування з всевладдям селянської бюрократії, зокрема писали: «Хорошие, непьющие, толковые, благонамеренные мужики», «вдруг… ни с того, ни с сего, с круга спиваются и делаются грабителями и негодяями» [4, 216]. В. Мещерський з цього приводу вказував: «Весь селянський мир з десятками мільйонів душ», відданий «на свавілля п'яниць-писарів та кулаків-старшин», поставлений у таке становище, в якому він «роз - бещився і зруйнувався вщент» [21, 114]. У 1883 р. І. Лучицький наголошував: «Право оскарження дій» виборних та призначених громадою осіб «має бути визнано як суттєва і необхідна гарантія сільських товариств» [6, 13]. 1899 р. земський начальник О. Новіков писав: «Сход у нас дик, не развит», «у виборні потрапляють найбільш небажані елементи», «бразды правления держит ловкий и энергичный страшина», якщо на виборах «проходят все старосты - обеспечил себе старшина избрание на новое трехлетие, а друзья его - разные льготы и вообще поддержку старшины» [8, 77]. Щодо сільських старост з сумом зазначалося: «Вони є не стільки представниками сільського управління, скільки виконавчими установами усіх відомств» [47, 141]; ці селянські посадовці «перетворились на збирачів податків, «митарів села» [5, 842]; в основному, безграмотні, по суті «сліпі виконавці наказів волосного старшини», радитись з яким для них означало «принижувати гідність старшини» [21, 111]. Надзвичайно критичні відгуки лунали на адресу волосних правлінь (до їх складу, крім волосного старшини і старост входили також збирачі податків, наглядачі сільських хлібо - запасних магазинів тощо): «Це просто установи управління з нотаріальними обов'язками», «сільські канцелярії», що «завідують усіма внутрішніми справами», «передаточна інстанція відносно урядових установ» [10, 53-55]; «суто виконавча інстанція» [10, 103]; «низові адміністративні установи» [12, 101].

Чиновництво загалом констатувало: у селянському самоврядуванні «посилилося значення писарів, сільські і волосні правління цілком виявились такими, що не відповідають своєму первісному призначенню» [48, 28]; «волосне правління, що виродилось з запланованого самоврядування, не використовує свого прямого і нагального призначення охороняти місцеві інтереси, а стає місцевою адміністрацією та канцелярією» [49, 57]. Відомий земський діяч К. Арсеньев 1902 р. з болем зазначав: волость, «застыв и омертвев, стала последней спицей в бюрократической колеснице, вместо того, чтобы быть начальной ячейкой живого организма» [9, 2]. Аналізуючи, яким чином це впливало на розвиток самодіяльності населення і становлення модерних інститутів самоврядування на селі, С. Прокопович у 1904 р. підсумовував: «Самоуправление бесправного крестьянского сословия окончательно сведено на нет правящей бюрократией, превращено в фикцию, лишенную живого содержания» [12, 101]. Шукаючи відповідь на злободенні питання сільського життя, представники імперського істеблішменту зазначали: «Переважання чиновницького духу у сфері реформаторських проектів» призвело до появи «химерних» волосних установ, до відірваності селянського самоврядування від народу, до перетворення самоврядування селян на «удаване, дуте», таке, що «існує, як держава у державі» [21, 115]. У 1897 р. М. Дружинін, проаналізувавши ситуацію у правовому аспекті, зро-

бив висновок: «Крестьяне нуждаются не в новых начальниках, а в законах» [7, 201].

Під час селянських виступів 1902-1904 рр. та революційних подій 1905-1907 рр., у рамках загального соціального протесту, передусім, пов'язаного з невирішеністю земельного питання, сходи часто вимагали негайного переобрання очільників установ селянського самоврядування. Зокрема у приговорах, що масово самочинно приймались і надсилались до верховної влади, зазначалося: «Волосне управління нехай буде змінено»; «населення волості має користуватись пов - ною свободою у виборі посадових осіб і веденні своїх громадських справ», «замість теперішнього волосного управління, яке залежить від земського начальника, улаштувати управління, яке б залежало від нас, селян, не на папері, а на ділі». Було чимало випадків, коли старости та волосні старшини самі брали участь в акціях опору на селі, виступали разом з «миром» проти свавілля земських начальників, високих податків, за скасування станових обмежень щодо селянства, «справедливе» користування землею, угіддями, лісами тощо. Сільські сходи, зазнавши агітації лівих сил, швидко революціонізувались, у рамках «миру» спостерігалось згуртування селянства, посилилась соціальна солідарність [24, 21; 26, 16]. Придушення селянських виступів у 1906-1907 рр. супроводжувалося каральними акціями щодо тих, хто брав участь попередніми роками у пограбуваннях поміщицьких маєтків. На боці урядових структур, під час цих акцій, також виступали представники селянської бюрократії, разом з жандармами вони вимагали сходи приймати рішення про виселення з села і покарання тих, хто брав участь в аграрних заворушеннях 1902-1906 рр., примушували селян стати на коліна і принести покаяння, а потім починалися фізичні покарання учасників аграрних заворушень. Це безумовно внесло розкол у систему селянського самоврядування: віковічний представник інтересів селянина - община, яка ще 1861 р. стала базовою ланкою селянського самоврядування, виступила на захист селянського загалу, з селянською ж бюрократією антиетатистські налаштований «мир» ототожнював державні інституції [24, 22].

Отже, через суперечливість законодавчих норм, якими регулювалися відносини між селянською бюрократією та установами представництва селян, у межах їх самоврядування, малограмотність селянського загалу, відсутність у них необхідного досвіду управління, гальмувалися процеси становлення місцевого самоврядування та модернізації аграрного ладу в Російській імперії загалом, оскільки фактично селом управляла корумпована селянська бюрократія, контрольована адміністрацією та сільськими багатіями. Подальше вивчення проблеми може відбуватись у напрямі з'ясування ролі протистояння між сходами та селянською бюрократією в посиленні соціальної напруги за умов реалізації аграрних реформ 1906-1911 рр.

Література

1. Захарова Л.Г. Самодержавие и отмена крепостного права в России. 1856-1861. - М., 1984.

2. Христофоров И.А. Судьба реформы: Русское крестьянство в правительственной политике до и после отмены крепостного права (1830-1890-е гг.). - М., 2011.

3. Мещерский В.П. Очерки нынешней общественной жизни в России. - Вып. 1: Письма из Средних Великороссийских губерний за 1867 г. - СПб., 1868.

4. Демерт Н. Новая воля (Из записок служившего когда-то по крестьянскому делу) // Отечественные записки. - 1869. - Т. 186.

5. Хотяинцев В. Крестьянское управление в уезде в связи с уездным управлением вообще // Русский вестник. -

1881. - Т. 156.

6. Лучицкий И.В. Малороссийская сельская община и сельское духовенство в XVIII в. // Земский обзор. -1883. - №6.

7. Дружинин Н. Юридическое положение крестьян. - СПб., 1897.

8. Новиков А. Записки земского начальника. - СПб., 1899.

9. Арсеньев К.К. Введение // Мелкая земская единица: Сб. ст. - Вып. 1. - СПб., 1902.

10. Астырев Н.М. В волостных писарях. Очерки крестьянского самоуправления. - М., 1904.

11. Гессен В.М. Вопросы местного управления. - СПб., 1904.

12. Прокопович С.Н. Местные люди о нуждах России. - СПб., 1904.

13. Матвеев С. В волостных старшинах // Русское богатство. - 1912. - №2.

14. Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. - К., 1961.

15. Будаев Д.И. Смоленская деревня в конце ХІХ - начале ХХ в. К вопросу о темпах, уровне и степени развития аграрного капитализма. - Смоленск, 1972.

16. Лохматова А. Інститут мирових посередників у контексті історії становлення органів місцевого самоврядування селянства Півдня України в другій половині ХІХ ст. // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Історія та археологія. - Д., 2001. - Вип. 9.

17. Лохматова А. Портрет волосного старшини в контексті історії пореформеного селянства // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Історія та археологія. - Д., 2004. - Вип. 5.

18. Реєнт О.П. Соціальне життя села в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Історія українського селянства: Нариси в 2 т. - Т. 1. - К., 2006.

19. Петровська Н.В. Сільське самоврядування на землях Лівобережної України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: Автореф. дис…. к. ю. н. - О., 2009.

20. Михайлюк О.В. Селянство Наддніпрянської України в перші десятиліття ХХ ст. (1900-1922 рр.): Соціокуль - турні трансформації: Дис…. д-ра іст. наук. - Д., 2009.

21. Верховцева І.Г. Становлення селянського самоврядування в Росії (за матеріалами ревізії волосних правлінь у 1863 р. В.П. Мещерським) // Інтелігенція і влада. Серія: Історія: Зб. наук. пр. - Вип. 29. - О., 2013.

22. Верховцева І.Г. «Деспотизм поміщика замінений деспотизмом общини»: П.О. Валуєв про селянське самоврядування першого десятиріччя функціонування // Гілея: Зб. наук. пр. - К., 2013. - Вип. 76.

23. Верховцева І.Г. Двадцять років селянського самоврядування в Україні: експедиція 1880 р. О. Половцова Київщиною // Матеріали ХУІІ Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД»: Зб. наук. пр. - Переяслав-Хмель - ницький, 2013. - Ч. 1.

24. Verkhovtseva I.G. Peasant self-government in the Russian Empire: community traditions under the terms of modernization (second half of XIX - beginning of XX c.) // International Journal of Economics and Society. - 2015. - Vol. 1.

25. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: в 2 т. - Т. 2. - СПб., 1999.

26. Кукушкин Ю., Тимофеев Н. Самоуправление крестьян России (ХІХ - начало ХХ в.). - М., 2004.

27. Афонасенко И., Виноградов М. Крестьянское самоуправление в Московской губернии на рубеже ХІХ-ХХ вв. - М., 2009.

28. Ерин В.П. Сельский сход и сельский староста как звенья крестьянского самоуправления начала ХХ в. // Крестьянство и власть в России (ІХ - начало ХХ в.): К 150-летию отмены крепостного права: Мат. науч. конф. - Липецк, 2011.

29. Никитина Н.П. Крестьянское самоуправление в Псковской губернии в период первой русской революции [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pskgu.ru.

30. Шишкарева Т.Н. Крестьянское общественное управление в 1861-1900 гг. (на материалах Курской губер-

нии): Автореф. дисс…. канд. ист. н. - Белгород, 2013.

31. Попов С.А. Система крестьянского самоуправления в Вологодской губернии (вторая половина ХІХ - начало ХХ вв.): Дисс…. кан. ист. наук. - Сыктывкар, 2014.

32. Шиловский М.В. Крестьянское общественное самоуправление в Западной Сибири в годы Первой мировой войны и социального катаклизма (1914-1919 гг.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sibistorik.ru.

33. Общее положение о крестьянах // Российское законодательство Х-ХХ вв.: в 9 т. - Т. 7: Документы крестьянской реформы. - М., 1989.

34. Державний архів Харківської області (далі - ДАХО). - ф. 533. - оп. 1. - спр. 353.

35. ДАХО. - ф. 534. - оп. 1. - спр. 182.

36. Національний архів Республіки Молдова (далі - НАРМ). Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 591.

37. Національний архів Республіки Білорусь (далі - НІАБ). Ф. 242. - Оп. 1. - Спр. 376.

38. НАРМ. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 2017.

39. НАРМ. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 1301.

40. ДАХО. - ф. 16. - Оп. 1. - Т. 4. - Спр. 6529.

41. НАРМ. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 1641.

42. НАРМ. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 300.

43. НАРМ. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 673.

44. НАРМ. - Ф. 8. - Оп. 1. - Спр. 1757.

45. Російський державний історичний архів (Далі - РДІА). Ф. 1291. - Оп. 36. - Спр. 5.

46. Труды совещания крестьянских деятелей Юго-Западного края 1-8 апреля 1909 г. - К., 1909.

47. РДІА. - Ф. 1317. - Оп. 1. - Спр. 106.

48. НІАБ. - Ф. 68. - Оп. 1. - Спр. 2.

Размещено на Allbest.ru