Київська міська дума: взаємозалежність між соціальним складом гласних та ефективністю їх діяльності (1871-1914 рр.)

Верховну владу також цікавила залежність активності гласних від їх соціального походження, а тому сенатор О. Половцев вивчав зайнятість гласних у роботі комісій управи з врахуванням категорій, від яких ті були обраними. Виявилося, що 1878-1880 рр. їх участь була однаково активною: за три роки у комісіях працювали 49 гласних від першої категорії, 45 - від другої і 39 - від третьої. Найбільшою активністю вирізнялися гласні першої категорії - О. Лєсков і Г. Ейс- ман, від другої - О. Кониський. Недосконалістю виборів користувалися підприємці, котрі скуповували довіреності для обрання в думу лояльних до себе гласних. 1879 р. за ними проголосували 387 виборців, що склало 53% від тих, хто взяв участь у виборах [2, 146147,224-225].

Стосовно міських голів, то всі, крім професора- правника М. Ренненкампфа і професора-богослова С. Сольського, походили із заможних родин, або самі стали мільйонерами. За головування С. Сольського (1887-1900 рр.), який успішно виконував обов'язки члена управи з 1879 р., Київ досяг стабільного розвитку. Голова думи І. Толлі був знаним філантропом, скажімо, на будівництво церкви Благовіщеня він виділив 75 тис. руб., а на Межигірську ремісничу школу - 10 тис. [5, 7-28]. Отже, склад Київської міської думи, за Положенням 1870 р., формувався з купців, чиновників і професорів. Місце у думі їм гарантували розміри власності, внаслідок чого, вони потрапляли до списків виборців перших двох категорій. Їх відрізняла ще й соціальна активність, а тому за них віддавали голоси виборці третьої категорії, замість того, щоб обирати власних кандидатів. Тому першочергово дума розвивала центр Києва, де мешкали у власних садибах заможні гласні [2, 146-147].

Разом з тим, на думку київського губернатора Л. Томари, відсутність державного і міського контролю призвела до допущення гласними «лихоимства, весьма среди них распространённого». Міський секретар думи М. Демочані зауважував, що вони використовували свою посаду «с точки зрения личных интересов» і за безцінь скуповували міську власність, як гласні Я. Бернер і Т. Кибальчич. Виявилося, що служіння місту потребувало не лише моральних якостей, а й «известного умственного развития» гласних [6, 102зв.-103,193зв.-194].

Запроваджуючи Міське положення 1892 р., центр намагався ліквідувати вади попереднього виборчого процесу, шляхом обмеження виборців з незаможних та малоосвічених, які не виявляли активності і під час виборів, і у званні гласних та найбільше піддавалися маніпулюванню. Найсуттєвіші зміни стосувалися розміру майнового цензу (не менше 1,5 тис. руб. для губернських міст), внесення у списки виборців наймачів квартир, ліквідація одного із шляхів підкупу голосів - передачу довіреностей представникам від установ, товариств, компаній, монастирів і церков [7, 33-40]. Якщо раніше право голосу мали всі платники податку, то за новим положенням коло виборців звузилося до заможних киян - промисловців, купців першої і другої гільдій та домовласників. Кількість гласних у Києві допускалася не більше 80 осіб. З правом голосу в кожну каденцію думи вводилися по одному представнику від повітового земського зібрання і духовного відомства. Ними були голова повітової управи із справ земського господарства Г. Вишневський та голова духовного відомства, протоієрей С. Трегубов [1, 180-183].

Вже на перших виборах 1894 р. нове законодавство кардинально вплинуло на склад думи: першість тепер займали чиновники, які отримали 47 депутатських мандатів, тоді як купці - лише 25. Найвизначнішим досягненням нової каденції було заснування Політехнічного інституту, до чого значні зусилля приклав голова думи С. Сольський, котрий відстоював перед Петербургом важливість його відкриття у Києві та домовився з військовим відомством про виділення землі під будівництво. Також з успіхом пройшла Київська сільськогосподарська та промислова виставка (1897 р.). За наступну каденцію, з переобранням С. Сольсього, завершилося будівництво гавані на Оболоні (1899 р.) і нового міського театру, який відвідують і сучасні кияни [8, 1-45].

Революційні події наступних років підштовхнули до кардинальної зміни складу думи. Боротьба на виборах, як і робота під час засідань, набули «партійного» характеру. 1906 р. йшла активна агітація партій «проценкістів» (група колишнього голови думи В. Проценка), «прогресистів» (очолювані І. Дьяковим) та «добрининців» (гласного М. Добриніна). Розголосу набули збори чорносотенців на чолі з гласним Ф. Ясногурським і водночас монархічних партій. Внаслідок такої активності, кількість новообраних гласних, за визначенням автора так званого «лівого» спрямування, нараховувала 42 особи, «правого» - 30 [9, 20,23,26]. Новообрану думу в пресі називали «визвольною», а першість у ній посіли гласні інтелектуальних професій (професори і вчителі), котрих було 21, купців - 19, чиновників - 17.

Очолював цю думу лідер «прогресистів» І. Дьяков, який і був обраний міським головою. Ще будучи гласним минулої каденції, він успішно виконував обов'язок голови комісій з освітлення міста й театральну. З його ініціативи, відкрився Комерційний інститут, з успіхом пройшла Всеросійська промислова виставка, а в наступні роки - перша російська олімпіада і перший всеросійський з'їзд представників міст з питань покращення міських фінансів 1913 р. Крім цього, «прогресисти» відзначилися відкриттям санітарної станції, успішну діяльність якої відзначив професор Д. Заболотний, визнавши її найкращою у всій імперії [9, 53].

На наступних виборах основна боротьба розгорілася між партіями «прогресистів» та так званих «націоналістів», а фактично - російських шовіністів. Боротьба точилася жорстока, на кожній дільниці велася агітація, а газети висвітлювали усі подробиці виборчих баталій. В результаті, до думи пройшла більшість за списками «націоналістів», які обрали головою того ж І. Дьякова. Як бачимо, політичне життя Києва початку ХХ ст. відзначалося появою виборчих партій, які створювали гостру конкуренцію між собою. Стабільна постійність складу в три каденції поспіль (18981906 рр.) зумовлювала прийняття більш перспективних і практичних рішень на користь міста. Різка зміна в останню каденцію була зумовлена гострою партійною боротьбою між партіями «націоналістів» та «прогресистів», перемогу в якій отримала перша.

Підсумуємо. Якщо в перші каденції гласних з вищою освітою обиралося біля 1/3, то після запровадження Положення 1892 р. - не менше половини. Соціальний склад гласних також змінився: за Положенням 1870 р. у думі переважали купці, а вже на початку ХХ ст. - чиновники. Найбільшим ж успіхом відзначилися гласні каденцій 1887-1902 рр., завдяки їх професійному й освітньому рівням. Верховна влада, через зміни в законодавстві, усунула від управління містом соціально-пасивну частину виборців, місце якої посіли чиновники.

Размещено на Allbest.ru