З історії української метрології: міри об'єму збіжжя й меду

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Історична метрологія вивчає походження й еволюцію мір, які використовувалися в минулому, встановлює їх конкретні величини в різні періоди історії, співвідношення з метричними одиницями. Одна з малодосліджених проблем цієї галузі джерелознавчих знань -- міри об'єму (місткості), важливе місце серед яких займала міра колода. Деякі відомості про її походження та побутування в різних регіонах України наведено у студіях Я. Ісаєвича, Я. Сеника, В. Винника, О. Сидоренко, Н. Герасименко та ін. Проте функціонування міри колода, її роль у господарському комплексі українських земель - усе ж недостатньо вивчена проблема, котра потребує всебічного дослідження.

Назва міри, за даними В. Винника, походить від дієслова «колоти» та від посудини, видовбаної зі стовбура дерева, а її появу спричинило колодне бджільництво. Згадки про українські землі як багаті медом зустрічаються у працях багатьох середньовічних авторів. Так, арабський письменник і географ кінця IX -- початку X ст. Ібн-Русте у «Книзі дорогоцінних скарбів» (930-ті рр.) зазначав, що бджільництво -- одне із занять слов'ян, котрі проживали на лісистій рівнині на відстані десяти днів шляху від землі печенігів. Вони робили з дерев щось на зразок глечиків, в яких знаходилися «вулики для бджіл» і зберігався мед (у кожній такій посудині -- майже десять кухлів солодкого продукту). Люди його споживали, а також виготовляли з нього хмільний напій. Відповідні відомості зустрічаються й у руських джерелах. Так, в Іпатіївському літопису під 969 р. зазначено, що місцеві купці, за свідченням князя Святослава, провозили через Переяславець на Дунаї, який був центром торговельних шляхів, не тільки хутро та челядь, а й мед і віск. Ці товари в Х ст. були важливою статтею руського експорту. Віск, який використовували для виготовлення свічок, у Візантії, наприклад, користувався підвищеним попитом, а його імпорт підтримувався завдяки скасуванню торговельних мит. Це неабияк сприяло розвитку бджільництва в Русі. Літописець під 997 р. зазначив, що місцеві князі мали спеціальні приміщення -- медуші, де зберігався мед і напої з нього.

У руський період було поширене бортне бджільництво. У лісах знаходили дупла з бджолами, комах викурювали, видовбували стінку й забирали мед. Зроблений у стінці отвір закривали дошкою і згодом дупло знову заселяли бджоли. Іноді дупла довбали у живих деревах, які називали бортями. їх позначали тавром -- бортним знаком. Отже, бортництво являло собою збирання бджолиного меду з природних або штучних дупел. Величезні лісові масиви з широкими річковими заплавами й заростями рослин-медоносів створювали сприятливі умови для розвитку бортного бджільництва. Крім Русі цей промисел був поширений у лісистій частині Європи, на територіях сучасних Німеччини, Польщі, Прибалтики, Білорусії, північному заході європейської частини Росії. Про значення бортного бджільництва в господарському комплексі свідчив кодекс законів «Руська правда», де зафіксовано штрафи за плюндрування бортної межі (12 гривен), знищення борті та бортного дерева (по 3 гривни). Цим промислом займалися різні стани тогочасного суспільства. Наприклад, за ушкодження знака власності князівської борті винний мав сплатити 3, а борті селянина-смерда -- 2 гривни. історичний бортництво метрологія бджолиний

Зібраний мед треба було вимірювати. Для цього використовували різні міри, відомості про які можна відшукати у джерелах. Так, 995 р. князь Володимир, уникнувши небезпеки в битві з печенігами під Василевим, вирішив відзначити цю подію й наказав зварити «триста перевар» меду. Ідеться про медовий напій, який вимірювали спеціальною мірою -- переваром. Утім, конкретної величини її в літопису не зазначено. Наступного року Володимир вирішив роздати милостиню старцям та убогим, у тому числі й мед у бочках. Про одиниці вимірювання меду йшлося також в оповіді про оборону Білгорода від печенігів, уміщеній в Іпатіївському літопису під 997 р. Тоді жителі міста, аби обдурити нападників, із вівса та пшениці приготували бовтанку, а також зварили сита з лукна меду. Перелили все це у дві великих каді, укопаних у землю. Запросивши печенізьких посланців, містяни почастували їх бовтанкою, ситом «із землі», яка їх нібито «годує», та ще й подарували корчаги з напоєм на зворотний шлях. Після цього вражені кочовики відступили від Білгорода.

У літопису зазначено такі міри, як лукно, кадь, корчага. У джерелах ХІІ ст. для визначення кількості меду зустрічається міра ваги берковець. Так, при пограбуванні в 1146 р. маєтку князя Святослава, тут було вкрадено 500 берківців меду. Отже, у Русі солодкий продукт вимірювали бочками, лукнами, берківцями; напої з меду -- переварами, кадями, а для їх перевезення використовували корчаги, які одночасно були й одиницями вимірювання. Величини цих мір у руських джерелах не зафіксовано, їх визначення -- тема спеціального дослідження. Утім, якихось відомостей про міру колода не виявлено. Це свідчить про те, що вона не побутувала в той час, або літописці, зайняті переважно описом життя правителів держави, не звертали уваги на міри, якими сільське й міське населення вимірювало кількість зібраного меду.

Зі зменшенням площі лісових масивів природних бортей ставало дедалі менше і їх замінювали штучними. Іноді для утримування бджіл виготовляли борті з розпиляних частин стовбура, які потім піднімали та закріплювали на дереві. Такі вироби називали козубами (бортними) й деякі дослідники вважають їх першими вуликами -- колодами. Отже, поряд із бортництвом на українських землях почало розвиватися колодне бджільництво. Вулики-колоди встановлювали в полях, лісах, де були медодайні рослини. Під 1394 р. з'являються перші свідчення про використання міри колода на території Галичини, де зафіксовано її значні районні відмінності (галицька, стрийська, перемишльська та ін.). Так, за люстрацією 1565 р. перемишльський староста наклав на селян чинш -- подать із кожного лану -- як грошима, так і продуктами, у тому числі по 1 колоді вівса за перемишльською мірою.

У XV--XVI ст. на українських землях у складі Великого князівства Литовського, Польського королівства, а з 1569 р. й Речі Посполитої міра колода набула значного поширення. У містах Галичини, наприклад, вона стала місцевим еталоном для вимірювання меду та збіжжя. Так, 1593 р. за рішенням бурґомістра, райців та руського воєводи колоду було встановлено у Львові. Вона поділялася на 8 півмірків, кожен з яких мав місткість 15 краківських ґарнців, і дорівнювала 120 ґарнцям. У 1614 р. львівський півмірок важив 66,5 фунта та правив за місцевий еталон міри. Його виготовляли з дерева, засвідчували печаткою й підписами представників влади, а зберігався він у міській скарбниці Львова. Іншими мірами користуватися заборонялося. Оскільки львівський фунт дорівнював 405,224 г, то львівський півмірок важитиме близько 27 кг, а колода -- 215 кг. Уряд Речі Посполитої на українських землях діяв шляхом встановлення співвідношення між українськими мірами колодою й півмірком та польськими (краківськими) ґарнцями. Водночас місцеві зразкові міри не заборонялися. «Метрологічна служба» на основі колоди відома й в інших українських містах. Вона знаходилася, як правило, на ринковій площі, біля ратуші, під дашком, до якої кріпилися еталонні насипні міри об'єму (місткості), а збоку -- металеві зразки мір довжини.

Міра колода була поширена також в інших реґіонах України. Приміром, у переліку повинностей селян Київського Полісся, які вони 1415 р. виконували на користь Києво-Софійської митрополії, серед іншого зазначено «2 колоди меду». За королівським указом від 24 квітня 1498 р. митрополитові надавалося право збирати з жителів Київського ключа 2 колоди меду, а місцевим ключникам -- «10 колод меду пресного». В описі Мозирського замку, проведеному 1552 р., також названо міру, якою вимірювали місткість меду -- колода. В 1 колоді містилося 2 каді, в 1 каді -- 4 відра, кожне з яких важило 2 камені.

Отже, колода меду вміщувала 2 каді. Назва міри походила від найменування дерев'яної посудини й була успадкована від руських часів. Про те, що каді виготовлялися з деревини, свідчить інвентар Оршанського замку 1560 р., в якому при описі королівського двору серед інших речей зазначено «кади липовые», а в іншому місці -- «кадей порожних деревянных 3». Відомостей про величину міри кадь за періоду Русі не виявлено, проте вони є у джерелах XV ст. Так, жителі сіл Медковичі й Комаровичі сплачували подать на Онуфріївський монастир -- 2 каді меду по 6 пудів. У 1483 р. с. Селютини віддавали цій самій обителі 2 каді меду по 5 пудів. Отже, міра колода, в якій вміщувалося 2 каді, становила 10-12 пудів, відро меду - 1,25-1,5 пудів, а камінь - 0,625-0,750 пуда.

Колода була також і одиницею оподаткування. У 1471 р. жителі села Романова сплачували на Житомир 8 колод вівса, а селяни округи, окрім інших податей, ще й 8 колод вівса та 2 - меду. У 1492 р. пінська княгиня відписала на церкву дворище у с. Волбичах, де проживала сім'я Ф.Гордовича, котрі мали сплатити подать від сохи по 1 колоді вівса (колода по 5 півмірків). Жителі села Соломина Володимирського повіту, якими в 1499 р. заволодів І.Русинович, платили йому 4 колоди вівса.

Від колоди брали мито (поколодне), про що йшлося у вироку короля Сиґізмунда І київським міщанам від 22 березня 1511 р. За документом, його належало сплачувати на монастир Св. Миколи - від 1 колоди по 1 грошу в разі, коли жито везли до міста річкою або суходолом. Оскільки в колоді, як зазначалося в королівському акті, було 8 «осьмаков», то іноді брали мито від осьмака «по пенязю». Таким чином, колода, як міра сипких тіл, поділялася на 8 осьмаків.

У колодах вимірювали кількість посіяного збіжжя й зібраного врожаю. Так, із галицьких королівських і панських володінь збирали по 10 тис. колод вівса, а з перемишльських панських маєтностей -- 1 тис. 810 колод. На Волині кількість збіжжя також вимірювали у колодах. Наприкінці XV ст., за королівським указом, із комор луцького ключника ловчому Гиревцеві було видано 5 колод жита. У волостях Ратенській і Ветельській посіяно: жита -- 9, пшениці -- 4 колоди. Отже, у XV -- першій половині XVI ст. на українських теренах колода використовувалася як міра збіжжя й меду. А оскільки вони переважно не виходили за межі внутрішнього ринку, це призводило до виникнення регіональних різновидів міри.

У середині XVI ст. в економіці українських земель у складі Речі Посполитої відбувалися зміни, котрі характеризувалися насамперед збільшенням вивозу збіжжя. Невелика частина зерна йшла на експорт і раніше, через Хаджибей, Чорне море -- у Південну Європу, на Кіпр, у Францію та ін. Становище змінилося, коли за Торунським трактатом 1466 р. Тевтонський орден втратив на користь Польщі місто Ґданськ. Пруссія стала вільною для транзиту. Після розпаду орденської держави зернові, а згодом і мед стали постійними статтями експорту з українських земель.

У 1648 р. в Україні почалося козацьке повстання, що згодом переросло в національну революцію. У результаті кровопролитних битв руйнувалися міста та села, гинули й потрапляли в полон жителі. Усе це вкрай неґативно вплинуло на розвиток сільського господарства, особливо вирощування зернових культур і бджільництво. За умовами польсько-московського Андрусівського договору Україну було поділено на дві частини: Лівобережна залишалася у складі Московії, а Правобережна -- Речі Посполитої. Запорозька Січ перебувала під обопільним контролем. У 1686 р. ті самі держави підписали «Вічний мир», що загалом підтвердив андрусівський поділ. Одночасно відбувалися зміни в економіці Західної Європи. Із середини XVI ст. у Венеції, а з кінця XVII ст. -- в інших країнах набув поширення цукор-сирець, тож попит на мед суттєво впав. Крім того, хмільні медові напої не витримували конкуренції з виноградним вином.

На внутрішньому ринку попит на мед і віск залишався стабільним. Приміром, на Волині у XVII ст. кількість пасік збільшувалася як у підданих селян, так і на хуторах міщан. Проте трансформувалися одиниці вимірювання. За інвентарем Козинського ключа, у 1670 р. з панської пасіки мали зібрати 2, а з пасік підданих із чотирьох сіл -- 4 півбочки меду. Отже, ця міра була більш зручною, ніж колода. У наступному столітті ситуація не змінилася. Так, у Кременецькому повіті за рік споживали 1800 ґарнців прісного меду, або 50 півбочок (1 півбочка = 36 ґарнців). !з маєтків Вишневецьких на півдні Волині у серпні 1777 р. було продано 43 півбочки меду торішнього збору по 6 червоних золотих (1 червоний золотий дорівнював 18 польських злотих).

Із 1770 р. фіксується затримка зі збутом продуктів пасічництва. Так, у жовтні 1782 р. економ волинських маєтностей Вишневецьких зазначав, що «меду на продаж маємо багато і весняний лежить. На купця трудно. У Бродах камінь по 7 злотих, нехай буде в півбочці 9 каменів, то й то не вийде з півбочки по 4 червоних золотих». Отже, півбочка меду містила близько 36 ґарнців або 9 каменів.

На території Галичини до кінця ХШІІ ст. колода залишалася найбільшою мірою об'єму для вимірювання збіжжя. Як і раніше, вона поділялася на 8 півмірків або 532 фунти. Зі входженням Галичини в 1772 р. до складу Австрії тут продовжували використовувати львівські міри. Лише за імператорським розпорядженням від 6 серпня 1855 р. у Галичині було запроваджено нижньо-австрійські (віденські) міри.

У Лівобережній Україні, котра перебувала у складі Російської імперії на правах автономії, для збіжжя використовували четверту частину міри осьмачки -- четверик. Зразки його зберігалися в магістратах та ратушах міст, а також служили для вимірювання сипких продуктів на ярмарках і торгах. У практиці торгівлі такий четверик називався колодою. Від колоди стягувався помірний податок -- поколодне. Він відомий у Лубенському, Ніжинському, Переяславському та інших полках Гетьманщини. Отже, колода означала міру сталої величини, яка вважалася зразковою на ярмарках і торгах, і містила 1 український четверик. Реформа, проведена урядом у Лівобережній Україні 1734 р., за якою було встановлено співвідношення між українськими й російськими мірами (1 українська осьмачка прирівнювалася до 2 російських четвертей, 4 українських четвериків, 16 російських четвериків), не змінила становища у системі українських мір. Про це свідчило донесення стародубського городового отамана М. Рубця в полкову канцелярію від 16 жовтня 1759 р., де зазначалося, що в місті «колодная мера состоит сверх указной мало не в четверик». Отже, зразкова стародубська міра колода не відповідала прийнятому за реформою 1734 р. стандарту. Вона була більшою майже на 1 російський четверик і дорівнювала 5 російським четверикам. М.Рубець повідомляв також, що розмір колодної міри у Стародубі він встановив, віднайшовши мідний четверик у місцевій полковій канцелярії. Імовірно, його було надіслано російським урядом під час проведення реформи 1734 р., проте впродовж двадцяти років цей еталон не використовувався. Стародубський городовий отаман переміряв поширену в місті міру колода, установив її невідповідність указаній та звернувся до бурмистрів і райців магістрату, пропонуючи виготовити нову колоду у 4 російських четверика. Проте це звернення результатів не дало. Міські урядники не допустили «городничих до уравненія» міри колода, а ініціативному отаманові відповіли, що «мер и весов уравненія» -- не його справа, за цим має наглядати магістрат, адже, мовляв, «колода-де от магистрата зделана». М.Рубець уважав, що такі дії міських урядників було спричинено тим, що вони від цього «немалую себе получают прибиль». Таким чином, у Стародубі на ринковій площі як зразкова міра знаходилася колода місткістю 1 український четверик стародубської міри. У ньому, як свідчив отаман М. Рубець, було близько 5 російських четвериків. Останній у XVIII ст. дорівнював 1 пуду збіжжя (тобто 16,38 кг). Отже, місткість міри колода у Стародубі становила приблизно 81,9 кг.

У багатьох інших містах Лівобережної України при перевірці, здійсненій за наказом російських урядовців у 1766 р., зразків нових мір (на відміну від Стародуба) не виявилося. А подеколи (наприклад у Коропі) новим мірам навіть чинили опір. Незважаючи на те, що їх нарешті надіслали до міста, Коропська ратуша продовжувала під час торгів виставляти старі міри, а коли їх забрали до сотенного правління, ратуша «в противность» виготовила нові.

Протидія місцевих урядників запровадженню російських мір проявлялася й у 1780-х рр. Так, у донесенні виконуючого обов'язки лубенського городничого, надісланому 1784 р. до Київського намісницького правління, зазначалося, що в Лубнах «во время древней продажи хлеба» використовували на торгах «четверик лубенский, казенних же четверичков выходило с него по шести, а четверть казенная полагаемо было по полтора городского старой меры четверика». За імператорським указом від 8 серпня 1734 р., 1 лубенський четверик у Лубнах було прирівняно до 4 російських четвериків, «для чего при городе и колоды сделаны». Таким чином, із поширенням у Лівобережній Україні впродовж ХУІІІ ст. російської системи мір колода як одиниця вимірювання збіжжя й меду та еталон поступово витіснялася російськими мірами. Натомість вулики-колоди зберігалися у бджільництві до початку XX ст. Це пояснювалося простотою їх виготовлення та майже повною відповідністю природним умовам, необхідним для життєдіяльності бджолиного рою.

Отже, у XIV--XV ст. на українських землях у складі Великого князівства Литовського, Польщі та Речі Посполитої поряд із бортництвом виникло колодне бджільництво й міра колода, котра мала тісний зв'язок із традиційним господарством і промислами -- вирощуванням зернових культур та бджільництвом. Міра колода застосовувалася для вимірювання сипких тіл і меду, а у XIV--XVШ ст. вона також використовувалася як зразкова в українських ярмаркових містах Галичини, Право- й Лівобережної України, об'єднуючи в одну систему вимірювальні, митні та податні функції. Натомість колода як міра меду на території Правобережжя чи Лівобережжя поділялася, за деякими даними, на 2 каді, 8 відер і важила 16 каменів. Як одиниця вимірювання сипких тіл вона вміщувала 8 осьмачок. У Галичині колода поділялася на 4 корці, 8 півмірків і 120 краківських ґарнців. Міра мала виразні регіональні відмінності, а її місткість в різні історичні періоди змінювалася.

Размещено на Allbest.ru