Історична пам’ять про Південь України турецько-татарської доби у світлі османських джерел

Київ

Анотація

Османські джерела на прикладі уривків з хроніки історика Наїми демонструють винятково вороже ставлення османців до українських козаків та слов'янського християнського населення України. Проте у них же знаходяться важливі визнання того, що українці першими у світовій історії поклали край пануванню кочових скотарів на території Євразійського степу. Крім того, османські джерела становлять цінність для вивчення духовної культури та політичної традиції степових спільнот, а отже і для вивчення українсько-тюркських стосунків за межами виключно воєнного змагання.

Ключові слова: південь України, Євразійський Степ, турецько-татарська доба, османські джерела, українсько-тюркські стосунки.

Маргіналізація української гуманітаристики разом з фізичним знищенням українських та кримськотатарських тюркологів у 1930-х рр. перешкоджали зверненню до альтернативних, у першу чергу тюркомовних джерел, адже український степ від навали гунів кінця IV ст. був переважно населений тюркомовними народами, тоді як писемна спадщина іраномовних степовиків не збереглася, навіть якщо існувала.

Серед тюркомовних джерел найбільший масив утворюють саме джерела османсько-турецькою мовою, що була основною діловодною та літературною мовою на території Османської імперії, включно з Кримським ханатом. Звернення до цього масиву інформації обіцяє багато для вивчення минулого півдня України. Поки що перекладом та дослідженням цих джерел в Україні займаються поодинокі дослідники, і на разі не випадає розраховувати на їхню масову публікацію. Проте ознайомлення навіть з поодинокими джерелами стимулює перегляд існуючих поглядів та негайну відмову від грубих фальсифікацій та стереотипів. Утім, воно, навпаки, може застерегти від невиправданих спекуляцій, навіть якщо вони робляться з добрими намірами, як це буває від прагнення відповісти на загострений суспільний інтерес. козак османець тюркський

Під цим оглядом нижче пропонується вибірка повідомлень з хроніки османського історика Мустафи Наїми (1655-1716 рр.) про події на півдні

України XVII ст. Дана хроніка називається «Сади Гюсейна у конспекті з історій сходу-заходу», але відома також просто як «Хроніка Наїми». Вона є компілятивним джерелом, в якому переповідаються та цитуються хроніки інших авторів, зокрема, Ібрагіма Печеві та Гасан-Бей-заде, а також інші джерела, зокрема, листи, рапорти, угоди. Крім того, автор обіймав посаду офіційного історіографа Османської держави, тож його оцінки значною мірою відбивають погляди султанського двору і загалом верхівки османського суспільства. Текст цитується із зазначенням у дужках сторінок за виданням: Naоmв Mustafa Efendi. Tarih-i Na^ma (Ravzatь'l-Hьseyn fо hulвsati ahbвri'l- hafikayn) / Hazirlayan Mehmet ipзirli. - Ankara: Tьrk tarih Kurumu, 2007.

Зважаючи на образ ворога, що цілеспрямовано прививався історичній пам' яті про турецько-татарське населення півдня України, османські джерела викликають інтерес у сподіванні ревізії українсько-тюркських відносин. Здавалося б, що вони обіцяють відкрити невідомі за іншими джерелами приклади мирного українсько-тюркського сусідства. Та вже з першого погляду така мета скидається абсолютно примарною.

Наїма, справді, досить часто озивається про українців під різними власними іменами. Найчастіше це було слово kazak - козак, адже саме війни з ними здебільшого й привертали увагу хроніста. Зберігався за українцями й традиційний етнонім rus - русин, тоді як, до речі, тодішні росіяни фігурували під назвою moskov. Слід відзначити, що слово rus зберігалося і в ролі назви території - Rus memleketi «Руське володарство», memalik-i Rus «володарства Руса», vilayet-i Rus «країна Руса». Етнонім leh, себто лях/поляк, також міг поширюватися на українців, як це зроблено у ремарці про Хотинську війну 1621 р., в якій українське козацтво відіграло важливу роль: «Старий Табір (Ескі Табур), що по лівій стороні від фортеці Хотин, де покійний султан Осман Ґазі мав з ляськими недовірками битву» (с. 777). Не вийшло з ужитку й давнє арабське означення слов'ян saklab (sakaliba у множині).

Часто ці етноніми супроводжувалися, а то й замінялися словами, що означали ворога - ар. aduvv, тюрк. yagi, а зосібна ворога віри - ар. kвfir (множ. kьffar) «недовірок», ар. mel^cun (множ. mela^cin) «проклятник». Козаки неодноразово згадувалися як «козацькі розбійники» - kazak eзkiyasi. Зрідка вправляли турки на адресу козаків і kazak hanaziri «козацькі свині» (с. 626), позаяк свиня, через заборону ісламом, асоціювалася з невірою і була об'єктом презирства. Принаймні на османському флоті козаків ще прозивали «безбородьками» (kцseler, одн. kцse) (с. 906); це прозвисько відбивало реальну козацьку звичку голитися, але в очах мусульман відсутність в чоловіка бороди була ознакою євнуха, тому воно теж мало принизливий смисл.

Зрідка вказівка супроводжувалася зневажливим уточненням: «ляський народ, званий Сакаліба, що з-поміж різних недовірків прославився боягузтвом» (с. 473), «ляські недовірки, що є найжорстокішими та найжадібнішіми саклабами» (с. 777).

Вказані означення супроводжувалися означеннями лайливого чи зневажливого забарвлення, часто римованими для посилення виразності: ha'in kвfir - негідник-недовірок, kazak-i ^cak «козак-непослух» (с. 626, 671), kazak-i bed- ahlak «козак-негідник» (с. 778), гш-і menhus «злощасний рус» (с. 687, 1071, 1911), mela^cin-i hasir - ущербні проклятники (с. 906), haksar «недо- вірки-шкребиголови»; останнє вживалося десятки разів по відношенню до будь-яких немусульман.

Ще гостріше вороже наставлення османців до україніців засвідчують хвалькуваті згадки про знищення та полон козаків наприкінці усіх батальних сцен. Ось, наприклад, опис повернення османського флотоводця Піяле Кетхюди після перехоплення флотилії запорожців («Дніпрових козаків» за турецьким визначенням) у серпні 1638 р.: «Через двадцять днів [по тому], на додачу до “поживи меча” було захоплено у полон двісті п'ятдесят людей для найяснішої особи [султана], із тридцятьма чайками та стількома ж бранцями у ланцюгах Піяле Кетхюда, випнувши груди, цілий та оздобичений вступив у Стамбул» (с. 907).

Вислів «пожива меча» (Ш^сте-і §іт§іг) служив іронічною метафорою загиблих у ході бою, як, наприклад, це видно і з таких слів: «У цьому бою близько тисячі недовірків було сервіровано поживою для меча» (с. 468). У близькому значенні в османців також часто вживався турецький вислів «пустити через меч» (кііідїап gegirmek) (с. 780) чи «перейти через меч» (кііідїап gegmek). Вцілілих же супротивників у тому ж дусі не раз звали «недобитками мечів».

Відкрито похвалялися османці й таким відразливим трофеєм, як відтятими головами. Їхнє число наводилося у звітах разом з живими полоненими: «Наступного дня [султанське військо] зрушило, і у дванадцятий день [місяця шевваля - 30 серпня 1621 р.] від хана прибуло двісті живих недовірків та двісті голів. І від Гюсейна Паши теж прийшло тридцять живих козацьких язиків та багато голів» (с. 466). Варто нагадати, що трофейні голови ворогів неодмінно зображувалися у батальних сценах на османських мініатюрах, тому не доводиться брати під сумнів реальність цього звичаю.

Не гребували османці й смакуванням тортур та страт полонених козаків. Ось дві згадки про страти полонених запорожців, влаштовані на очах султана Османа ІІ під час Хотинського походу: «Війська влаштували святкові змагання, і дехто особисто розстріляв стрілами скількись козаків. Тих, хто виявився ренегатами, розірвали на шматки, а ще деяких - позабивали, розтоптавши слонами. Позосталих же повбивали розлючені азаби, повішавши на гак чи порубавши надвоє» (с. 463); «... кілька сотень нащадків отих “френків” (полонених з гарнізону фортеці Папа в Угорщині. - О.Г.) брали участь у Хотинському поході та ще й у султанському полку. Причому вони не пропускали нагоди прислужитись. Зокрема, це вони настромили русів та козаків на патики та й спекли їх вогнем на кебаб» (с. 160).

Огидні подробиці батальних сцен та катувань, що були наведені вище, справляють враження і навіть підтверджують слова з українських пісень про катування козаків. Вони справедливо дають підстави для закидів османцям у садизмі, проте спекуляції на тему психічного розладу цілого народу несуть в собі ризик расизму. А головне, що вони нічого не пояснюють, адже у щойно зацитованому уривку описано, як козаків катували для османців європейці («френки»). Та ще більший ризик полягає у тому, що таке пояснення небезпечно затуляє реальні мотиви османської політики до України. Справді, крім відразливих деталей, деякі з наведених сцен звертають увагу підкресленою урочистістю, ба навіть святковістю дійства. Слід зважати також на присутність султана у деяких з них, а це підкреслювало найвище державне значення отих розправ. Тому у них потрібно бачити не тільки релікт кровожерності, але й своєрідне святкування тріумфу держави над ворогами. До речі, гордість за власну державу так само глибоко вкорінена у культурі тюрків. І в даному випадку османці підкреслювали її ще й тим, що називали козаків розбійниками (e§kiya). У цьому була своя правда, якщо порівнювати козацьку спільноту з Османською державою. Крім того, в османській канцелярії, як і в Наїми, козацька спільнота офіційно визначалася як taife та zьmre, себто група, збіговисько, плем'я, народ, підрозділ (с. 459, 579, 580, 690, 1139, 1270, 1429, 1493).

У зв'язку з цими епізодами звертають на себе увагу схвальні згадки про жорстокість деяких народів чи певних груп підданців імперії, як-от згадувані нащадки полонених франків з фортеці Папа. Зокрема, М. Наїма твердив про нібито «закладену у природі монгольського і татарського племені кровожерність» (с. 626), а ногайців характеризвував як «спраглих крові» (с. 566). У такий спосіб наратив створює враження, що ця риса не була притаманна усім османцям, а лише деяким підданцям. З цього випливало, що Османська держава дозволяла собі мати таких для виконання відповідної служби, що зайвий раз підкреслювало велич імперії.

Отже, по суті, османські хроністи в оцих сценах висловлювали не що інше, як пишання власною державою, інакше кажучи, займалися ідеологічною пропагандою. Інша річ - чому для цього їм були потрібні саме криваві сцени; це - вже питання антропології.

Ретельний добір слів та вишукана стилістика підтверджують пропагандистське призначення розглядуваних сцен. Наприклад, слово «голова» передавалося низкою синонімів, що бралися з усіх трьох уживаних османцями мов. В одному з цитованих вище фрагментів у першому реченні це слово подано турецькою - ba§, а у наступному перською - kelle (с. 466). Уживалося й арабське «відтята голова» - re^cs-i maktu^c (с. 452, 779). Елегантний стиль уснащувався мудрованими метафорами: «їх було потоплено у морі знищення» (с. 464), «Кантемір-богатир продемонстрував перлину доблесті, вправлену у його геройський характер, а його підданці-підлеглі - спраглі крові Ногайці - теж запекло билися, відділяючи голови супротивників від їхніх тіл» (с. 566).

Словом, відразливий натуралізм, за яким проглядається своєрідна культурна традиція османців, не заважав естетичним літературним смакам хроністів та їхній аудиторії. Оцими сценами османці тішили свою пиху, тим більше що на час написання літопису (початок XVII ст.) вони зазнали гіркоту поразок і територіальних втрат і у такий спосіб шукали упевненості у своїй державі. Отож експресивні вислови кривожерності та ненависті не слід би уважати за вичерпне висловлення ставлення до українців. До того ж про інших воєнних супротивників Османської імперії оповідалося у тому самому стилі, наприклад: «Згаданий іменитець (Іскендер Паша. - О.Г.), показав цілковите завзяття, і ласкою Аллага Всевишнього кафірів було уражено, і Каншира-оглу (Яна Кароля Ходкевича. - О.Г.) - спинний остов/хребет потворнолицих ворогів - було кинуто під кровопроливний меч» (с. 453).

Взагалі, як свідчить панегірик щойно згаданому Іскендеру Паші (переможець під Цецорою 1618 р.), воєнний досвід османського воєначальника в ідеалі представлявся саме як «розливання крові»: «Сілістрійський губернатор Везір Іскендер Паша - незрівнянної мужньості, з поголеною бородою, довговусий, від страху перед ним тікає ціла шеренга Рустемів, а [його] воєнний досвідом є розливання крові» (с. 452).

Крім воєнних походів власне османського війська, які зрештою лише епізодично відбувалися на території колишньої Русі, іншим різновидом війни, яка століттями точилася між тодішніми двома частинами теперішньої України, були людоловські набіги Кримського ханату. Повідомлення Наїми на цю тему не відкривають чогось невідомого про походи, але вони вартісні показом ставлення до набігів з боку самих людоловів - кримських ханів та їхніх підданців, зокрема, ногайців. Інколи історик ніби навіть цитує слова оцих персонажів.

Ненависть до сусідів-«недовірків», як достатній привід для війни, у цьому випадку теж висловлюється відверто. Ось, наприклад, як в одному з епізодів подій під Цецорою 1618 р. ногайський князь Кантемір-мірза, посилаючись на свої набіги на Річ Посполиту, заявив візирові про немислимість для нього жодних домовленостей з поляками: «Кантемірові очі налилися кров'ю, немов келих переповнений вином, і він суворо промовив до везіра: “Дивися! Захоплюючись кафірським добром, ти, схоже, сам перетворився на кафіра. Я вже тридцять років рубаю їх мечем, вбиваю їх та їхніх синів, то чому ж це мені віддаватися їм в руки [заручником]? Та ж вони мене настромлять на патика та приготують смаженину. Це ж кафіри, і в мене з отакими миру не бути. Ми хіба що рубаємо оцих, і більше нема чого й сказати”. Він схопився і гаркаючи, немов ревучий тигр, вийшов геть» (с. 456).

Наїма тут не переповідає чиїсь справжні враження, а малює - за літературним каноном - уявні трафаретні деталі: тут і очі, немов переповнені вином, і рев тигра, смаженина з ворога на патику, тощо. Проте з їхньою допомогою він підсилює враження про релігійне завзяття ногайського князя, який буцім-то присвятив себе знищенню невірних. Наголошуючи саме на високих, релігійних мотивах походів Кантеміра, хроністу було невигідно вкладати в уста слова про людоловство, що насправді становило головну мету походів підданих Кримського ханату на Україну і переслідувало корисливі інтереси. Але саме в такому світлі хроніст розповів про людоловські походи кримських та буджацьких татар в іншому місці, коли він описував життєві пригоди двох кримських царевичів. Він згадує про людоловство як цілком звичайний та гідний спосіб життя: «... ота родина [Мегмеда Ґерея та Шагіна Ґерея] знову оселилася на полі Аккерманському, і з якимось татарським племенем, що проживало поблизу Русі на землі, що перебувала під владою [османського] трону (себто з Буджацькими татарами. - О.Г.), вони завжди робили набіги на руських недовірків, виводили бранців, продавали і так заробляли собі на прожиток. Потім з причини величезної здобичі вони посилилися, у сподіванні на грабунок та трофеї вони зібрали до себе багато війська з Татарських племен і досягнули такого ступеня [сили й багатства], що військо татарського (кримського) хана їм заздрило. [Правлячий] Джані- бек Ґерей Хан замислився, як би запобігти цьому. А вони на це не зважали і весь час забирали бранців від Руса та Саклаба та й продавали у Аккермані» (с. 557). Звісно, таке ставлення до людоловства висловлювало абсолютну байдужість автора та, відповідно, його османської аудиторії до жертв поневолення.

Свідчення про ворожість та зневагу до людського життя, що проявилися як у змісті, так і формі повідомлень хроніки Наїми, достатньо переконують у ворожому наставленні османців до українців та важких викликах для українців від сусідства з османцями. Епізоди політичних союзів між Османською імперією та козацькою державою лише на час відсували збройний конфлікт, а місце відкритій ненависті заступали недовір'я та підозрілість. В усякому разі, Наїма саме таким чином волів представляти ці стосунки. Власне, він натякав на те, що османський султан з урядом могли перебувати у миролюбному настрої по відношенню із козаками, проте устами кримців, які безпосередньо відали обороною північного кордону імперії та стосунками із козаками, висловлювалися настороженість та недовіра до козаків. Наприклад, хану Іслам-Ґірею, союзнику Богдана Хмельницького, літописець приписував такі промовисті слова про підступність козаків: «Невірні руси вдавано постулюють замирення, та допоки їм капелюх голови тисне брешуть, доповідаючи про свою справу султанату, а самі ж за першої нагоди випливають на чайках і плюндрують побережжя Анатолії» (с. 1138). Один з татарських мурз пояснював столичному посланцеві: «Падішаг не відає про ті справи, ви сприймаєте обманливі хитрощі невірних за мир, а ті прокляті поруйнували світ» (с. 1139).

Обманом та віроломством літописець наділяв і неназваного козацького гетьмана, який нібито прийняв іслам, - без сумніву, він мав на увазі Богдана Хмельницького. Щоправда, у цьому випадку гетьман ошукує власних козаків, але, звісно, що такий приклад, незалежно від того, наскільки він був правдивий, теж не поліпшував репутації козаків в очах османців.

Автор не цурається й іронії з приводу сподівань імперського уряду на укладення угоди про протекторат над козаками Хмельницького 1652 р. (самої угоди він не цитує): «упокорення [сього козацького] дракона мали за велику перемогу» (с. 1442).

Так само з іронією він занотував позитивне прозвище Богдана Хмельницького - «брат-козак» (катйщ кагак) (с. 1442), мовляв, це було ім'я, під яким той гетьман був славний. Очевидно, йдеться про те, що це прозвисько ходило поміж кримських татар (ще один привід для зверхності та іронії з боку турка), адже було б немислимою образою султана, якого підносили як «правителя світу», щоби турки називали його союзника «братом». Утім, явна симпатія, що виражалася цим прозвищем, могла натякати на дружні стосунки між гетьманом та ханом Іслам-Ґіреєм Ш, а можливо, й на впевненість у наверненні Хмельницького на іслам.

Уживання ж метафори братства для характеристики стосунків з козаками мало місце. До того ж вона мала й зворотній приклад, а саме, що козаки- супротивники називалися римованим словосполученням кагак-і ^сак , себто козак-«неслухняний брат» (с. 626, 671). У Криму до такої метафорики були звичні, як видно з того, що причини усобиці у правлячій династії Ґіреїв теж описували, як «братерську невдячність» (с. 430). Отже, можна констатувати вкоріненість якогось панібратства у стосунках між козаками та кримськими татарами. До речі, симетричні сліди ставлення козаків до татар, на відміну від турків, суголосять і українському фольклору. Але так чи інакше, на підставі згадки про «брата-козака» не випадає робити висновок, ніби османці чи навіть татари мали стосунки з козаками за братські.

Лише в описах батальних сцен крізь показову ненависть, зверхність та лайку інколи відчувається, що османці вважали козаків за грізного супротивника. Самих епізодів з морськими битвами, де докладно описувалася тактика обох сторін, наведено близько десятка, хоча у деяких йшлося про незначні козацькі флотилії з десятка чайок. Описи битви при Кара-Хармані 1625 р. та погоні за козаками на Таманському півострові 1639 р. особливо докладні. З них видно стійкість, вправність та вигадливість козаків. Утім, хроніст не дає волі захопитися козаками і зневажливо виставляє їх затятими, впертими ворогами. Ось як він висловлюється про них у розділі про бій при Кара-Хармані: «Близько двохсот підлих недовірків вчепилися за душу зубами і, не зважаючи на тих, хто падав, забиралися на галеру, і поки вони дісталися до середньої щогли, то їх до такої міри побили, що недовіркам через їхні ж трупи стало неможливо пройти» (с. 579); «... проклятники вели бій, стоячи занурені у воду по саму шию. Ще не бачили народу, щоби зрівнявся із козацьким племенем отакою собачою впертістю!» (с. 579).

Мимовільна оцінка козаків інколи проглядається також у піднесених реляціях про перемоги: про козацький полон, втіху командирів, нагородження переможців, святкування. В одній з них говориться про п'ятсот полонених козацьких стрільців (кагак ґії/єпк-єпйаЈ), що спеціально відзначено як винятково почесний трофей: «ближчим часом, здається, не траплялося, щоби за один раз стільки такого роду живих недовірків приходило до Найяснішого Дівану» (с. 430). Піяле Кетхюда з гордістю, за словами Наїми, «випнувши груди», повернувся із трофеями у Стамбул після перемоги на Тамані (с. 907). Командуючого імперським флотом Капудана Халіля Пашу за перемогу над козацькою флотилією під час Хотинської кампанії «було удостоєно почесного поцілунку султанової руки, а під час найяснішої аудієнції після пожа- лування [йому] двох наборів халатів одягнули халати ще й на вісімнадцять [яничарських офіцерів] чорбаджиїв - із тих, кого було призначено до найяснішого флоту - та капітанів [імперського] Арсеналу» (с. 463).

Зі щирою гордістю османський хроніст підшукує місце в історії для битви з козацькою флотилією з шестисот чайок біля мису Каліакрія 1622 р.: «А інші кораблі почавили чайки і влаштували таку святу війну, що в історії більшої перемоги над козаком не бувало» (с. 501).

У тому ж дусі зауваження про морську битву з козаками при Кара-Хармані 1625 р. як нібито найбільшу в історії османського флоту звучить майже відвертим компліментом козакам: «Ті, хто у морських справах віддавав накази життя-смерті та бачив інші битви, казали, що цього разу битва з козацьким народом перевершила геть усі» (с. 580). В описі цієї ж битви хроніст навіть визнав одного разу, що османський флот був близький до поразки від козаків, і що лише молитва про заступництво Аллага врятувала османців: «Позаяк одному кораблю не було можливості допомогти іншому, кожен сам по собі старався з усіх сил, і у безвиході вони билися від душі й серця. Недовірки вже от-от перемогли, залишилася крапля, аби люд ісламу від одержуваної над ним перемоги впав у відчай» (с. 579).

Та найпромовистіше визнання воєнної сили козаків вкладено в уста кримському ханові Джанібек-Ґірею, коли той радився з наближеними про план битви із силами повсталого хана Мегмед-Ґірея ІІІ та його запорозьких союзників десь на Кримському півострові 1628 р.: «Оці проклятники - це чистий вогонь. З ними неможливо воювати поступовим [наступом]. Вони усіх нас проштрикають свинцем. Якщо ми зараз, вручивши себе Аллагу і заплющивши очі, з чотирьох боків водночас нападемо [на них], то перша лава звариться у вогні, а далі, не чекаючи в черзі, ми увійдемо другою лавою усередину їх і, [згуртовано] “комір до коміру” повоюємо мечем. Сподіваймося, що бог нам допоможе здобути перемогу» (с. 626).

Нема жодного сумніву в тому, що з урахуванням турботи хроніста про османську репутацію ханська персона підходила для такого зізнання краще, ніж якийсь турок. Але також не слід забувати, що ці слова адресувалися османській аудиторії, тому приклад татар мусив застерігати передусім турків. До того ж, на боці кримського хана Джанібек-Ґірея у тій битві знаходилися й османські війська. Отже, навіть якщо цитована промова дійсно мала місце, її слід розглядати як зізнання також від імені османців. І суть її полягає не в тому, щоби трафаретно висловити презирство до іновірців чи вилаяти державних злочинців, хоча би звали їх тут «проклятниками», а в тому, щоби застерегти про реальну смертельну небезпеку від козаків на полі бою та обговорити спосіб боротьби з нею.

На загал, нічого принципово несподіваного у цій думці нема. Хіба що самий факт такої відвертості про грізність ворога не дуже логічно надибати в офіційного історіографа Османів. Однак з широкої історичної перспективи значення цих слів набуває глибших смислів. По-перше, слід звернути увагу на те, що насправді йдеться про лемент господарів степу, у даному випадку в особі кримських татар. Заява від них про смертельну небезпеку від зайшлих на степ козаків визнавала втрату ними воєнної переваги на території, що слугувала їм домівкою упродовж тисячоліть. Лише від поразки у цих же місцях перського царя Дарія І від скіфів наприкінці VI ст. до н.е., що стала першою засвідченою в історії спробою осілої цивілізації підкорити степовиків, до початку XVII ст. минуло понад два тисячоліття. Отже, це свідчення набуває сенсу з перспективи світової історії, сигналізуючи кінець епохи панування кочових скотарів у євразійському Степу. Воно, по суті, знищує історичні претензії Росії на степову Україну, що нібито є споконвічною російською територією, так званою Новоросією. Українці продемонстрували воєнне лідерство у степах Північного Причорномор'я, у тому числі й свою воєнну присутність у Криму, задовго до приєднання України до Московської держави. Остання власне лише завдяки контролю над Україною й змогла приступити до завоювання Криму, і то, попри наявність досвідченого у степовій війні козацького війська, на здобуття Криму їй знадобилося понад століття.

По-друге, цитоване свідчення вказує на центральний аспект українсько-тюркських відносин середньовічної та ранньомодерної доби, себто війну. Українське козацтво виникло на степу, де тисячоліттями панували войовничі кочові скотарі. Представляючи за етно-культурною приналежністю та економічними заняттями осілу землеробську цивілізацію, козацтво та й просто сільські поселенці у степовій Україні мусили для свого виживання перейняти від кочовиків знання та навички господарювання на степу, побутову культуру, воєнну справу, а також, здається, і форми суспільної організації, включно з державними інститутами. Причому, для експансії на степу треба було також знайти досконаліші засоби війни, що, як свідчить цитоване твердження, козацтво дійсно осягнуло і тим самим здобуло визнання в його головних степових суперників та заразом вчителів. Таким чином, з перспективи ж українсько-тюркських стосунків оце визнання засвідчило результат взаємообміну між двома цивілізаціями, представленими в Україні, - осілих землеробів та кочових скотарів.

На перший погляд, такий висновок суперечливий, адже війна вважається перешкодою навіть для контактів, не кажучи про якийсь культурний обмін. Власне, через те українські історики прагнуть знайти свідчення мирних стосунків між українцями та тюркськими спільнотами, сподіваючись відкрити, що вони нібито були інакшими, не настільки ворожими, як дотепер уявлялося. Та, як показують наведені вище оригінальні свідчення з османської хроніки, ці сподівання безпідставні і марні. Зрештою, як може бути інакше хоча б з огляду на мільйони ясира, виведеного з України? Не треба забувати й про цивілізаційний кордон, адже південь України політично та культурно належав не Східній Європі, а Близькому Сходу. Однак у світлі османських свідчень рельєфніше проступає справді історичне досягнення українців. Це вони стали першою серед осілих спільнот, що змогли опанувати наукою степової війни. Вони ж удосконалили її застосуванням вогнепальної зброї, яку теж запозичили. І тільки так, у справжньому воєнному протистоянні, вони домоглися воєнної переваги над своїми степовими вчителями і не просто розширили свої національні кордони, а й розорали степову цілину на ріллю й зрештою наповнили хлібом торгівлю із Західною Європою, заслуживши собі ще живу славу європейської житниці. Коротко кажучи, османці відзначили появу в особі українського козацтва тієї сили, що виявилася здатною опанувати півднем України. До того ж південь України набуває смислу навіть в межах національного наративу - як зона справді плідної взаємодії українців з турецьким світом, а не порожнє дике поле, яке вороги заважали колонізувати.

Інша річ, що османські джерела також демонструють дуже тенденційне, викривлене а часами й химерне відтворення реалій. Інформація ховається то за добірною лайкою, то за хитромудрими словами та зворотами, губиться у закручених довжелезних реченнях. Словом, інформація не лежить на поверхні. Проте розплутуючи хитросплетіння рафінованої османської риторики, встановлення простих фактів потребує розуміння османського світосприйняття, а внаслідок його осягнення далі проявляються й непередбачувані реалії минулого Південної України. Не йдеться про сенсаційні події чи явища. У відношенні подієвої історії османські джерела навряд чи принесуть значні відкриття. Зате як пам'ятка духовної культури вони надають можливість побачити передусім явища індивідуальної та колективної свідомості османців та підлеглих їм спільнот, як ті самі кримські татари, ногайці з їхніми традиціями, звичками, філософією, ідеалами, забобонами. А враховуючи, що все це також було предметом запозичення українців, які колонізували степ, але не залишили по собі писемної спадщини, то османські джерела здатні прояснити духовну та суспільну історії української колонізації та козаччини. Інакше кажучи, вони таки здатні вивести уявлення про українсько-тюркські стосунки за межі виключно воєнного змагання і надати сенс минулому півдня України, турецько-татарського в рамках історії цілої України. Але це теж не може відбутися без концептуального переосмислення історії України поза межами національної парадигми.

Размещено на Allbest.ru