Проблемні питання діяльності радянських партизанських формувань Північно-Східної України періоду їхнього становлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблемні питання діяльності радянських партизанських формувань північно-східної україни періоду їхнього становлення

Незважаючи на широкий інтерес істориків до партизанського руху, надмірну опіку цієї проблематики з боку радянської партійної номенклатури, дотепер вказана тема залишається цікавою для досліджень. Спогади учасників та наукові дослідження в період існування Радянського Союзу, здебільшого, зображали учасників руху Опору «міфічними героями», такими собі ідеальними борцями за справедливість, на окупованих Вермахтом українських землях, універсальними вояками, позбавленими всього земного: сумнівів, почуттів, прорахунків, пошуків, невдач, переживань, поразок, людських радощів.

Лише після 1991 р. відлаковані стереотипні образи казенної історії поволі почали відступати, піднявши лаштунки над реальними подіями, із-за яких з'явилися не завжди красиві й причепурені реалії, пов'язані з неналежною підготовкою, складними взаєминами з місцевим українським населенням, напруженими стосунками в середині партизанських з'єднань тощо. Саме відтоді в науковий обіг вводиться низка нових архівних документів і матеріалів, що дає змогу розкрити маловив- чені сторони проблеми та критично переосмислити їхню роль і місце в партизанському русі періоду Великої Вітчизняної війни І941 - 1945 рр.

В українській і зарубіжній історичній науці, на зміну усталеним поглядам, прийшли якісно нові оцінки та бачення його розвитку, діяльності. До корифеїв вивчення періоду Другої світової війни загалом та радянського партизанського руху зокрема приєдналася ціла низка молодих науковців, дослідження яких стали проривом у студіюванні історії Другої світової війни. Справжньою подією став вихід монографії А. Чайковського «Невідома війна. (Партизанський рух в Україні 1941 - 1944 рр. мовою документів та очима історика)» [1], у якій автор висвітлив низку невідомих раніше проблем партизанського руху. Найбільш фаховими роботами останнього десятиліття з історії радянського партизанського руху визнано дві монографії архівістів ЦДАГО України: «Україна партизанська» [2] та «Війна без пощади і милосердя» [3]. Заслуговує на увагу монографія О. Го- гуна «Сталінські командос», у якій він поставив під сумнів використання поняття «партизанський рух» [4]. Велику увагу радянським партизанам України приділяє і В. Боярський, автор документального нарису «Партизанщина вчора, сьогодні, завтра», у якій він проаналізував використання багатого історичного досвіду партизанської боротьби в інтересах захисту країни від зовнішніх загроз [5].

Незважаючи на сотні монографій і тисячі статей, науковці, до недавнього часу лише інколи звертали увагу на проблеми становлення радянського партизанського руху, зокрема на ті умови, в яких він формувався. На узбіччі залишалися питання підготовки партизанів на випадок війни, організаційного періоду і спроби централізації рухом у перші тижні та місяці війни, проблеми воїнів-оточенців, місцевого населення в системі руху Опору та ін.

Стан підготовки розгортання можливого партизанського руху в УРСР напередодні війни з Німеччиною. У 20 - 30-х рр. ХХ ст. уздовж західного кордону, зокрема й на території України, Радянським Союзом було створено підпільно-диверсійну мережу для партизанської діяльності на випадок агресії: «Майбутні партизани опановували потрібні їм цивільні і військові спеціальності без відриву від виробництва. Весь склад організаторських, диверсійних та інших спеціальних груп вивчали одну, дві, а то навіть і три спеціальності, необхідні в тилу противника. Так, при організаторських групах загонів чисельністю 8 - 12 осіб могли бути до 20 - 30 таких спеціалістів: 2 - 3 радисти, 3 - 4 підривники, 3 - 4 стрільці, 1 - 2 фельдшери, 1 - 2 хіміки, 1 - 2 електрики, 2-3 водії, фотограф, зброяр, перекладач, у деяких загонах були навіть льотчики» [6, 29].

У другій половині 1930-х рр. радянська військова доктрина офіційно трансформувалася в наступальну, відтак «партизанські» напрацювання було згорнуто, матеріальну базу знищено та розграбовано, а людей, залучених до програми, - репресовано. Як згадував відомий фахівець мінно-підривної справи, полковник І. Старинов, «були репресовані повністю всі партизани-під- тльники-диверсанти» [7, 120]. Вже по війні, наче підтверджуючи слова останнього, у своїх спогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР), генерал-майор Т. Строкач з цього приводу писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорилось про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готував. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось заїкнувся про те, що підпільну боротьбу доведеться вести в Україні, Білорусі, радянських прибалтійських республіках, під Смоленськом, того б назвали панікером... Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронті, до можливої нелегкої підпільної підривної роботи в тилу ворога, що вимагала спеціального навчання» [8, 128].

Іншою причиною згортання підготовки до «малої війни» часто називають репресії командно-політичного складу збройних сил, одночасно звинувачуючи у зв'язках з «ворогами народу» або у шпигунстві знавців «партизанської справи». За таким обвинуваченням були знищені або необгрунтовано засуджені до тривалого ув'язнення тисячі потенційних партизанів [9, 3-16]. Не можна відкидати і версію побоювання Й. Сталіна змови проти нього та радянської влади, в чому були звинувачені і знищені відомі воєначальники - М. Тухачевський, О. Єго- ров, І. Уборевич, Й. Якір, П. Дибенко та ін. [9, 3-16].

Спроби централізованої організації партизанського руху перед відступом Червоної армії з України. 29 червня 1941 р. директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги була дана вказівка про створення в окупованих ворогом районах партизанських загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами німецької армії, для розпалювання партизанської війни там, де це тільки можливо. 18 липня 1941 р. директива була доповнена постановою ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в тилу німецько- фашистських військ», яка ставила за мету партійним організаціям надати партизанській боротьбі «найшир- ший розвій і бойову активність» та поєднати її з діяльністю комуністичного підпілля на тимчасово окупованих територіях [10].

Над створенням і керівництвом партизанських загонів в Україні працювали представники трьох структур

- НКВС, КП(б)У і РСЧА. При цьому співробітництво НКВС із партійними структурами було доволі тісним, а от взаємодія армії, з одного боку, і партноменклатури і чекістів - з іншого, лише епізодичною. По суті, кожна із зазначених структур мала власне бачення і розуміння поставлених завдань та вирішення цілей. Як зазначають А. Гогун та А. Кентій - автори збірника документів «Червоні партизани України. 1941 - 1944», «протягом першого року війни між партійними, армійськими структурами і органами держбезпеки йшла постійна міжвідомча боротьба за контроль над керівництвом партизанським рухом, що супроводжувалося гострою взаємною критикою різних відомств» [11, 13].

Схожу картину відображає у своєму звіті полковий комісар І. Сиромолотний, начальник 8-го відділу По- літуправління Південного фронту: «Протягом першого року війни організаційний період зі створення партизанських загонів мав ряд перешкод, незрозумілостей. Організацією партизанських загонів займалися обкоми партії, Обласні управління НКВС, 8-мі відділи Політуправлінь і Особливі відділи, розвіївітіііи Потрібно розмежувати роль і відповідальність кожної із цих організацій» [12, 11-12]. Свою оцінку подіям організації партизанських загонів дав і В. Сергієнко, нарком внутрішніх справ УРСР: «Від усіх вказаних організацій на лінії фронту велика кількість представників, які працюють відокремлено і заважають один одному» [13, 24].

Лише навесні 1942 р., після важких поразок Червоної армії під Харковом та в Криму, робляться перші спроби з оптимізації партизанської боротьби. 30 травня 1942 р. створено Центральний штаб партизанського руху (І ІІІІПР). а 20 червня 1942 р. розпочав роботу УШПР, на чолі із заступником наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкачем. У перші місяці діяльності УШПР перебував на стадії формування: постійно змінював місце дислокації, не мав засобів радіозв'язку з партизанами, відчував гостру нестачу матеріальних ресурсів для забезпечення партизанських загонів. 4-те управління НКВС, передаючи до УШПР матеріальні бази та технічні засоби зв 'я- зку, «спромоглося передати лише кількадесят гвинтівок та автоматів, незначну кількість набоїв.., «забули» дати шифри й позивні для зв'язку з тими небагатьма загонами і групами, що мали радіостанції» [1, 96].

Як бачимо, відсутність єдиного керуючого органу у справах розгортання руху Опору в Україні на початку війни помітно впливала на ефективність діяльності партизанів. Партизанський рух упродовж 1941 - 1942 рр. на території України існував лише в Північно-Східній її частині (відносна близькість від лінії фронту, значне скупчення червоноармійців-оточенців, наявність великих лісових масивів, спільний кордон із Росією та Білорусією). Новоствореному УШПР довелося фактично з нуля вирішувати проблему викорінення низки суттєвих проблем партизанського руху: неефективного керівництва ним з боку партійних організацій, відсутності надійного зв'язку з більшістю партизанських формувань, браку вичерпних даних про стан партизанської боротьби на території західних і частини південних областей, низька ефективність цієї боротьби у великих містах, недостатність масово-політичної роботи як серед партизанських загонів, так і серед населення, слабкість агентурної та оперативно тактичної розвідки [1, 97]. Лише в 1943 - 1944 рр. партизанський рух зумів запрацювати на повну потужність, підпорядкувавши собі цілі служби, які працювали лише в інтересах «малої війни». Кампанія з розгортання руху Опору в перші півтора роки війни фактично була провалена, більшість партизанських формувань цього періоду були знищені, розчинившись під ударами ворога, самоліквідувавшись від нестачі озброєння, ворожого ставлення місцевих мешканців чи зіткнувшись з відсутністю матеріального забезпечення.

Проблема воїнів-оточенців. На червень 1941 р. Вермахт запропонував Червоній армії такі умови ведення війни, до яких вона виявилася зовсім не готовою. Використання танкових груп для зламу радянської оборони було більш, ніж вдале. Усе це призвело до швидкого просування агресора територією України та надвеликих людських втрат. Апогеєм провальної політики вищого командування армії та керівництва держави 1941 р. стала київська оборонна операція, внаслідок якої були знищені основні частини Південно-Західного фронту, а також 6 та 12 армій Південного фронту. Результатом цієї катастрофи стала не тільки півмільйонна армія військовополонених, а й тисячі солдатів-оточенців, більшість із яких у подальшому склала основу партизанських загонів Житомирщини, Київщини, Чернігівщини, Сумщини. Вони ж стали засновниками багатьох підпільних угруповань Північно-східної України. На кінець 1941 р., за даними донесення відділу розвідки прифронтового тилу німецьких військ, «у Брянських лісах зосереджувалося до 10 тис. воїнів-оточенців» [14, 137]. Вони, як підкреслювалося в цьому донесенні, поповнилися заздалегідь залишеними партизанами. Усього боролися в тилу ворога 56,6 тис. військовослужбовців Червоної армії, більшість з них - на території України і Білорусі [14, 138].

Воїни-оточенці в умовах війни являли собою нову соціальну групу, яка мала чітко виражену модель поведінки. Вони перебували на нелегальному становищі, а при зіткненнях із німцями їх (у кращому випадку) відправляли в табори для військовополонених. Швидкоплинний відступ Червоної армії все далі на схід зменшував надію на швидкий перетин лінії фронту. Крім того, багатьом набридла війна, і значна їх кількість навіть не намагалася повернутися в ряди діючої армії, дехто асимілювався з місцевим населенням. Разом з тим вони залишалися солдатами, несли зобов'язання перед владою, в очах якої були уже зрадниками, і, перебуваючи під постійним тиском, повинні були шукати шляхи для реабілітації.

Червоноармійці-оточенці ставали найближчим резервом для партизанських загонів, вони підіймали партизанський рух на новий, більш якісний рівень. Погано організовані партизанські формування на чолі з парт- функціонерами отримували поштовх і різноманітність у своєму розвитку з приходом учорашніх кадрових військових: організацію роботи, розвідку, дисципліну, конспірацію, внутрішній розпорядок, різноманітні допоміжні служби. При цьому, як свого часу зауважив М. Коваль, «було б перебільшенням вважати, що сама собою активність військовослужбовців Червоної армії відіграла вирішальну роль у зростанні та поширенні підпільно-партизанської антифашистської боротьби. Віддаючи належне їхнім зусиллям, слід підкреслити, що завдяки завершенню до середини 1942 р. процесу визначення політичної позиції основної маси українського населення створилася сприятлива обстановка для посилення антифашистської боротьби та залучення до неї все нових сил» [14, 139].

Схожої думки дотримується і відомий американський дослідник партизанського руху в Радянському Союзі Дж. Армстронг: «До літа 1942 р., за німецькими оцінками, воїни-оточенці в партизанських загонах складали до 60 % від загальної кількості партизанів. У подальшому їхня кількість тільки зменшувалася» [15, 148-149] (хоча тут можемо зазначити, що воїнів-оточенців у 1943 - 1944 рр. практично не було, на відміну від початкового періоду війни; партизанський же рух у цей час, навпаки, набув величезного розмаху на окупованих територіях).

Проблема ставлення населення до радянського партизанського руху. З перших днів наступу німецьких військ в Україні, КП(б)У велику увагу приділяв місцевому населенню, намагаючись на його основі розпалити вогнища всенародного спротиву окупантові. Виношувалися наміри допомоги селян, створеним нашвидкуруч партизанським групам і загонам, які не мали будь- яких матеріальних ресурсів та запасів харчування. На думку влади, саме селянство, а не диверсанти та партизани повинні були стати головною рушійною силою на окупованих територіях у боротьбі з нацизмом, при цьому, не звертаючи уваги, що у перші місяці війни цивільне населення України не сприймало радянських партизанів усерйоз, мовляв, якщо навіть армія виявилася нездатною протистояти Вермахту, то що можна було чекати від цих розрізнених груп [16, 131-147]. Окрім того, новою владою застосовувалися різні форми агітації селянства та «переконання населення в тому, що німецький Вермахт і його союзники «прийшли не як вороги українського народу», а щоб знищити «жидо-більшовицьку» чуму, яка гнобить українців і становить небезпеку для Європи» [17, 253], при цьому одночасно зазначаючи, «що хоча більшість населення дружно ставиться до «Німецьких визволителів», усередині країни існують «бандити», якими керує Москва і котрі порушують мир і зусилля до відбудови.., і усіх саботажників, бандитів, партизанів каратимуть смертю» [17, 253].

Незадоволення українців партизанами підтверджує і донесення представника німецького МЗС восени 1941 р.: «Політична безвольність населення Східної України призводить до того, що Вермахт цілком задоволений допомогою українців... У Південній Україні не існує, власне, партизанської загрози. Потрібно навести, як приклад, те, що великі радянські трофейні склади ніяк не охороняються» [18, 322]. Проблему лояльності українців до нової влади, з якою зіштовхнулися радянські партизани, порушує і представник УШПР у Сумському партизанському з'єднанні І. Сиромолотний: «Від Брянських лісів до Сарн у районних центрах було по 3-5 чол. німців, але дуже багато місцевих поліцаїв. Цієї наволочі в окремих селах Сумської і Чернігівської областей було від 15 до 45 - 50 осіб» [4, 15]. Іншими словами, беручи до уваги невелику кількість населення в більшості сіл Північно-східної України, у поліції часто перебувало до третини місцевого дорослого чоловічого населення.

Про вороже ставлення місцевого населення до партизанських формувань писав у своїх спогадах і О. Сабуров, колишній командир Житомирського партизанського з'єднання: «Це село (Зернове, Середино-Будського району Сумської області) у нас як більмо на оці. Розтягнуте на два кілометри, воно перегороджувало шлях нашим партизанам, які йшли на завдання. Тільки хтось з'явиться на горизонті, з села лунають крики «До зброї, бандити ідуть!» - і розпочинається стрільба... За нашими даними, поліцейський гарнізон там нараховував до 350 осіб» [19, 41]. Він же подає приклад толерантного ставлення значної частини селянства Сумщини до націоналістичного руху: «Тризуб - цей знак приналежності до буржуазних українських націоналістів - красувався на воротях майже кожного двору» [19, 41-42].

У травні 1942 р., звітуючи Першому секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову, командування Путивльського об'єднаного партизанського загону звернуло увагу і на проблему мирних мешканців: «Населення Путивльського району після відступу Червоної армії було пригнічене подіями, що відбувалися, та терором німецьких військ, а деякі верстви населення і низка українських сіл були раді приходу окупаційних військ, ворожо налаштовані до партизанів і до радянської влади» [11, 16].

Згідно з донесеннями радянських розвідників, на початковому етапі війни населення допомагало партизанам, постачало їм продовольство лише через побоювання вбивства ними німецьких військовослужбовців, адже в цьому випадку окупанти розстрілювали 8 - 10 осіб із населеного пункту [20, 76-77]. Уже наприкінці 1942 р., у зв'язку з успішними діями Червоної армії під Сталінгра- дом, а також насильницькі дії, масові страти, сформували стійке несприйняття населенням України загарбників.

Проблема зв'язку з «Великою землею». За офіційною радянською статистикою, до жовтня 1941 р. на окупованих територія України були створені 23 підпільні обкоми КП(б)У 685 міськкомів і райкомів, 4316 підпільних організацій і груп. У багатьох роботах згадується про те, що для боротьби у ворожому тилу було створено 883 партизанських загони і 1700 диверсійних груп чисельністю близько 35 тис. осіб» [21, 377]. Відомі українські історики А. Кентій та В. Лозицький, спираючись лише на дані 4-х управлінь НКВС УРСР, наводять цифру 1386 партизанських формувань (організовані до 1 березня 1942 р.), при цьому відомості про їхню діяльність надійшли лише від 141 загону і групи [3, 49]. Однією з головних причин розпаду та бездіяльності цих формувань була відсутність радіоз'язку з Великою землею. Цієї ж думки дотримуються І. Патриляк та М. Боровик, автори наукового видання «Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду»: «Проблеми зі зв'язком були одними з найбільш «вузьких місць» в управлінні партизанськими загонами та підпільними організаціями... У перший рік війни серед партизанських формувань України радіозв'язок із радянським командуванням мали тільки 1,4 % загонів» [22, 226].

Питання радіозв'язку в число найважливіших виносить і І. Артем'єв, колишній начальник відділу зв'язку ЦШПР, цитуючи свого керівника П. Пономаренка: «Радіо, тільки радіо зараз нам найнеобхідніше. З ним пов'язані і безпека партизанів, і ефективність їхньої боротьби» [23, 6-7]. На перших порах широкого застосування набув спосіб передачі даних через зв'язкових. Наприкінці 1941 р. О. Федоровим для встановлення зв'язку з Великою землею до лінії фронту було направлено декілька груп. Як показав час, деякі з них були викриті і знищені [23, 7]. Уже в 1942 р. тільки ЦК КП(б)У направив на окуповану територію 55 своїх зв'язкових [22, 226]. Це не беручи до уваги внутрішнього зв'язку та між сусідніми загонами, де інших видів обміну інформацією не було практично до кінця окупації регіону. Разом із тим кур'єрській службі не вистачало оперативності, «у результаті їхні зведення втрачали свою цінність» [24, 208]. На момент створення УШПР радіозв'язок було встановлено з 22 загонами [22, 237; 25, 13], хоча дещо іншу цифру наводять І. Курас та А. Кентій [24, 208].

Момент проходження першого радіосигналу широко висвітлено у спогадах колишніх партизанських ватажків. Чернігівським об'єднаним партизанським загоном ім. Й. Сталіна із Москвою регулярний радіозв'язок було встановлено 9 січня 1942 р., після прибуття до партизанів групи радистів на чолі з капітаном Григоренком [26, 136] (хоча сам О. Федоров акцентував увагу читача на 3 січня 1942 р. [27, 288]). 11 квітня 1942 р. отримали можливість спілкування з центром і партизани Путивльського об'єднаного партизанського загону: «У Старій Гуті ми одержали очікувану рацію. 11 квітня з літака вистрибнули на парашутах три радисти з похідною радіостанцією» [28, 75]. Через місяць, після встановлення зв'язку, С. Ковпак та С. Руднєв у листі до секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова зазначили: «Необхідно мати радіозв'язок безпосередньо зі штабом фронту, щоб увесь цінний матеріал радіозведень, що збирається партизанськими загонами, поступав безпосередньо командуванню фронту для ухвалення відповідних рішень» [29]. У лютому 1942 р. вийшов на зв'язок із Москвою і загін ім. 24-ї річниці РСЧА: «Прикидаю текст радіограми: організували партизанський загін, діємо в південній частині Брянського лісу. Чекаємо вказівок» [30, 146]. Радіовузол загону ім. 24-ї річниці РСЧА став центром передачі зв'язку для партизанів Брянського лісу. Про свої перші ефіри з розташування сабурівського загону згадував радист О. Хабло: «З усіх загонів, що діяли у Брянській та Орловській областях, щоденно прибували зв'язкові - привозили для передачі в Центр звіти про здійснені диверсії, розвідувальні дані, інше» [31, 31].

Партизанський рух на другу половину 1942 р. поступово перетворився на грізну силу, яка була вже здатна протиставити ворогові злагоджені бойові одиниці та розгалужену розвідувальну та диверсійну мережі. Створені партизанські дивізії наводили жах на цілі регіони окупованої України. Проте, в умовах війни для розвитку руху Опору було втрачено дорогоцінний час, головною причиною чого стали прорахунки влади ще в 1930-х рр., коли було знищено те, що з такими труднощами відновлювалося вже на території окупованій ворогом.