Проголошення незалежності України як здобуток громадянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проголошення незалежності України як здобуток громадянського суспільства

Кучерук М. С.

Наявність громадянського суспільства в Україні - тема досить контроверсійна. Розвинуте громадянське суспільство передбачає наявність таких складових: правову основу, економічну основу, соціальну основу, культурну основу, психологічну основу. Ці тези заперечити неможливо.

Так, дійсно. Але звідки взялось уявлення, що громадянське суспільство має охоплювати це все суспільство, або принаймні переважну його більшість? Чому не може вистачити 30, 20 чи навіть 10 відсотків пассіонаріїв, які усвідомлюють свої інтереси, що їхніми правами нехтують, і хіба вони не здатні об'єднатись? держава незалежність громадянський суспільство

Ми можемо говорити про передумови розвитку України як ринкової та демократичної європейської держави. На заході розрізняють старий середній клас (дрібні підприємці) та новий середній клас (добре оплачувані наймані працівники та державні службовці). У США до “верхнього” нового середнього класу зараховують викладачів, лікарів, юристів, менеджмент середньої ланки; до “нижнього” - більшу частину офісних працівників, учителів, поліцейських, значну частину торгового персоналу тощо [11, с. 18].

Середній, малий та макробізнес є основою не лише економічного розвитку і конкуренції, а й політичної конкуренції і демократичних свобод. В Україні роль таких підприємств складає 67,8% зайнятих і 57,6% обсяг реалізації товарів та послуг. Власників підприємств із чисельністю зайнятих від 10 до 250 та обсягом реалізації від 2 до 50 млн. євро в Україні можна інтерпретувати як дрібну буржуазію; також і господарів мікропідприємств із чисельністю зайнятих до 10 осіб та фізичних осіб-підприємців (ФОП). Чисельність середньої буржуазії не більш як 1% усіх домогосподарств (13,5 млн. без урахування Донбасу). Тим часом дрібна буржуазія (без Криму та Севастополя) 2013 р. включала 1,25 млн. ФОП та власників більшості з 301,3 тис. мікропідприємств. Відтак отримуємо 1,55 млн. дрібних виробників, які становлять 1/10 усіх домогосподарств країни [11, с. 19]. Отже, ми можемо говорити про наявність нечисельного середнього класу в Україні, як основу громадянського суспільства і європейських, ліберальних цінностей.

Формування середнього класу і громадянського суспільства в Україні - історичне явище, і, як будь-яке історичне явище воно має свої передумови, і свою періодизацію. Метою даної статті є висвітлення першого, на мою думку, культурницького періоду громадянського суспільства (згідно превалюючих настроїв) і його роль у здобутті незалежності - як особистої, так і державної.

Національне відродження, проголошення незалежності України, розвиток громадянського суспільства набули широкого висвітлення в сучасній історико-політичній думці: це дослідники В. Л. Агапов, С. В. Адамович, О. В. Гарань, Г. І. Гончарук, В. М. Даниленко, Г. Касьянов, Н. М. Кіндрачук, І. Б. Кривдіна, Ю. В. Кузьменко, С. В. Кульчицький, А. М. Русначенко, М. К. Смольніцька, О. Субтельний, Г. Чувардинський, М. Шульга. Всі вони висвітлюють різні аспекти проблематики і стоять на різних позиціях. Заради зручності, виклад їх позицій і посилання на їх доробок наведено нижче.

О. Г. Чувардинський відзначає особливість розвитку громадянського суспільства тим, що в Україні воно формується тоді, коли проблема громадянського суспільства вже не є актуальною для розвинутих країн, відзначає “хвилеподібність” (підйом та занепад) розвитку цієї традиції і підпорядкованість громадянської ідеї соціальній або національній ідеї [19, с. 18, 25]. Тобто, процес формування громадянського суспільства йде вкупі із процесом національного визволення.

А. М. Русначенко (цитуючи іншого автора) відзначає, що з 1960-х рр. настав “золотий вік номенклатури”, яка всім керувала, все контролювала, але ні за що не відповідала. Від економічної до політичної, моральної сторони радянське суспільство жило за подвійними стандартами. У цьому суспільстві відбувалася поляризація інтересів, можливостей і реального становища рядових громадян та верхніх ешелонів номенклатури, яка за способом свого життя набувала рис колишніх правлячих класів Російської імперії [17, с. 193]. Далі, у своїй праці, А. М. Русначенко аналізує теоретичні здобутки дисидентів, і сам, ймовірно, розділяє думку, що номенклатура насправді перетворилася на буржуазію. Хоча, на мою думку, номенклатура побудувала насправді феодально-станове суспільство.

В таких умовах українська еліта мусила виживати. Українська буржуазія, ризикуючи життям (за підприємницьку діяльність передбачалася смертна кара), працювала у тіні. Українська інтелігенція і митці творили під постійним “наглядом”.

У 1961 році М. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни Й. Сталіна із кремлівського мавзолею. В умовах десталінізації українська творча еліта вдалася до нових спроб розширити межі творчого самовираження [18, с. 620-621].

Виникла нова генерація мислителів і творців, названими шістдесятниками. Це поети Л. Костенко, Драч, В. Симоненко, М. Вінграновський, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, художниця Горська, кінорежисер С. Параджанов, поети В. Стус, Голобородько, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновол, мистецтвознавець Б. Горинь та інші. Особливо широкого розголосу набув публіцистичний твір І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”

На думку А. М. Русначенка, важливість виступу І. Дзюби полягала у наступному: це було публічне звернення неофіційної частини українства до існування української проблеми в СРСР і УРСР, відкриття автором і для себе, і для широких кіл, що таке питання існувало на зорі радянської влади і проблеми ці виносилися на обговорення достатньо відкрито, ознайомлення читачів книги з призабутими ідеями українізації [17, с. 201].

Проти дисидентів ополчилася система. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною і змальовувала дисидентів у негативному світлі. Режим намагався ізолювати дисидентів від суспільства, застосовуючи до них методи тиску, змушував їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли у робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям, у даху над головою. Найвпертіших засуджували до тюремних термінів або запроторювали до психіатричних лікарень [18, с. 636-637].

Хоча й хрущовська відлига була короткотерміновою і закінчилася “заморозками”, активність шістдесятників стала поштовхом до формування громадянського суспільства. Українським дисидентам закидають безсилість, наївний ідеалізм, аморфність і неорганізованість. Я вважаю, що роль шістдесятників применшена і про них несправедливо забувають. Дисиденти підготували ідеологічний ґрунт для здобуття незалежності. У свій час вони наважилися на найбільшу свободу, яку тільки може дозволити собі людина - свободу думки.

Забігаючи наперед, зазначимо що перебудовчі процеси в кінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст. стимулювали українське суспільство до національно- державного відродження [2, с. 10]. Підтримка незалежності посилювалася внаслідок відкриття репресивних сторінок радянської історії, релігійного ренесансу, незадоволення замовчуванням владою наслідків Чорнобильської катастрофи, погіршення соціально-економічної системи (як наслідок недолугої економічної політики більшовиків). Чи варто нагадувати, що вперше ці питання порушили дисиденти, а вже через двадцять років вони почали турбувати і все суспільство?

О. Г. Чувардинський називає шістдесятників “інтелектуально-духовним підґрунтям розвитку руху опору в Україні, його нового етапу”. Еволюція шістдесятництва в інші форми нонконформізму (інакомислення, політичне дисидентство, правозахисний рух) стала змістом руху в 60-80-ті рр. і визначила напрями формування політичної опозиції режимові [19, с. 13].

У 1975 р. рішучі дисиденти дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду. Українська Гельсінкська Група являла собою відкриту громадянську організацію.

У порівнянні зі своїми попередниками- шістдесятниками, правозахисний рух 1970-х рр. виявився набагато згуртованішим завдяки існуванню Української Гельсінської Групи, яку дослідниця І. Б. Кривдіна вважає своєрідним відбитком, продовженням усіх попередніх етапів розвитку українського руху опору [12, с. 20]. Програмні засади УГГ окреслено у статті наші завдання. УГГ ставила собі за мету слідкувати за виконанням обов' язків, які влада взяла на себе, підписавши Гельсінську угоду: Українська Група сприяння Виконанню Гельсінських Угод та почала контролювати стан прав людини ни Україні, постійно публікуючи матеріями про їх нарушення, радянський уряд вороже зустрів їх діяльність. До утворення Групи внутрі держави не було органзацій чи товариств, які об'єктивно могли б первірити видані радянською владою політичні векселі. Півстолітня радянська влада їх видавала і тут же викидала до смітярки. Там опинилися права на збори, маніфестації, свободу слова, друку, віросповідання та інші” [15, с. 23].

Книгу Ю. Бадзьо А. М. Русначенко називає більш ніж значним фактом української інтелектуальної традиції. Її значимість полягає насамперед у тому, що автор, знехтувавши будь-які цензурні і політичні перепони дав усебічний аналіз становища України у складі СРСР і перспектив української нації. До того ж, цей аналіз було здійснено на основі вивчення творів класиків марксизму-ленінізму. Це робило працю Ю. Бадзьо двічі небезпечною для влади [17, с. 212]. Так, Ю. Бадзьо висловлює відкрито марксистську позицію: “На наш жаль і сум, серед російських марксистів (і особливо фракції “більшості”) панує тепер вельми централістичний настрій, і вони відносяться до України (принаймні до міської її частини) як до території їхнього монопольного впливу. Само собою, що ми не можемо не провадити боротьби з такою національною нетерпимістю російських товаришів і будемо се робити доти, доки вони не визнають за нами всіх прав, доки вони не почнуть числитися з нами як з представниками українського робітництва” [3, с. 59].

У другій половині 80-х років система Радянського Союзу стала проявляти збої: занепад економіки, ідеологічна, соціальна, духовна і політична криза. Адміністративно-командна система себе вичерпала [5, с. 13].

Зародження масового громадсько-політичного руху в другій половині 1980-х рр. починалося з виникнення чисельних неформальних груп, об'єднань, організацій. В. М. Даниленко і М. К. Смольніцька наводять архівні дані. Якщо на кінець 1986 р. такі угруповання тільки де-не-де виникали і не мали достатньої сили й ресурсів для розвитку (їх відразу виявляли, проводячи з учасниками руху відповідну профілактичну роботу), то з 1987 р. кількість неформальних об'єднань збільшується. Якщо наприкінці 1988 р. кількість культурно-історичних, суспільно-політичних, екологічних, спортивних та інших самодіяльних груп, об'єднань, організацій становила кілька тисяч, то вже на червень 1989 р. зросла до понад 47 тисяч [6, с. 6].

У серпні 1987 р. виник Український культурологічний клуб (УКК) [6, с. 7]. 23 жовтня 1987 р. у Львові в клубі Львівського політехнічного інституту виникло неформальне об'єднання “Товариство друзів Лева”. У 1987 р. виникають Комітет захисту Української католицької церкви, асоціація “Зелений світ”. У січні 1988 р. при Будинку вчених АН УРСР створено українознавчий клуб “Спадщина”, у березні виникає товариство “Громада” (самодіяльне історико-культурне об'єднання студентської молоді Київського державного університету). У 1988 р. відновила свою діяльність Українська Гельсінська група [6, с. 9].

Згодом більшість з них влилися у перше всеукраїнське об'єднання - Народний Рух України (спочатку “за перебудову”, а потім за незалежність). Г І. Гончарук вказує на дискусію з приводу того, хто є фундатором Руху, серед ймовірних “кандидатів” називає товариство “Меморіал”, Спілку письменників України, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, “неформали” [5, с. 14]. Проте, це немає великого значення, хто саме був фундатором Народного Руху.

Саме явище Народного Руху України є проявом громадянського суспільства. Рух став “і найбільшою, і наймасовішою, і найдинамічнішою демократичною організацією” [7, с. 19]. С. В. Кульчицький називає Народний Рух і породженням реформи М. Горбачова, і одним із чинників, які перетворили бюрократичну горбачовську “перебудову” на революційний процес [14, с. 10].

16 лютого 1989 р. проект програми Народного Руху України за перебудову було опубліковано в газеті “Літературна Україна”. Від цього моменту в середовищі неформальних об'єднань різних міст республіки (Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Нікополь, Новомосковськ, Сімферополь, Севастополь, Ялта, Вінниця, Харків, Хмельницький, Черкаси, Тернопіль, Житомир, Львів) почалося пожвавлення. Відразу ж партійні і державні органи розгорнули кампанію широкомасштабної протидії шляхом гострої критики проекту на всіх рівнях. Проте влада вже не могла зупинити процес наростання громадсько- політичної активності суспільства [6, с. 14].

Вибори до Верховної Ради УРСР, які відбулися у травні 1990 р. відбувалися у стані конкуренції між демократичним табором і комуністами. Хоча комуністів і номенклатуру, в силу їх інтересів і світоглядної позиції важко віднести до громадянського суспільства, їх мусимо згадати теж.

Партійно-державна номенклатура наприкінці 1980-х рр. перебувала у кризовому стані. Дослідниця Ю. В. Кузьменко називає чотири причини. По-перше, у р. комісія ЦК КПРС із питань партійного будівництва та кадрової політики прийняла рішення про ліквідацію “обліково-контрольної номенклатури”, що поклало початок руйнуванню структурної організації номенклатури. А скасування ст. 6 Конституції СРСР стало нормативно-правовим оформленням знищення монополії КПРС на владу. По-друге, наприкінці 1989 - на початку 1990 рр. стартували процеси дезінтеграції в КПУ, які зачепили й номенклатурні кола. На початку 1989 р. почала оформлюватися Демократична платформа КПУ. По-третє, очевидним став розрив між номенклатурою та партійними низами, унаслідок чого КПУ почала втрачати свою традиційну соціальну опору. По-четверте, не було взаєморозуміння не лише між номенклатурою та громадськістю, а й між різними щаблями номенклатурної ієрархії [13, с. 28].

Реформа політичної системи, проведена М. Горбачовим у СРСР, підірвала основи функціонування номенклатури, а реалії політичного життя в республіці позбавили її колишньої монолітності, номенклатура фактично припинила своє існування як єдина політична сила. Проте частина номенклатури завдяки звільненню від партійних та ідеологічних обмежень (чи то декларації про свою раптову прихильність до лібералізму), запозиченню національно-демократичної риторики та зближенню з найбільш конформістськими членами опозиції зуміла здійснити успішний транзит до новоутворених владних структур України [13, с. 39].

Серед комуністів чітко виділилися три групи: прихильники Демократичної платформи КПРС, ортодокси і та частина номенклатури, яка схилялася до використання національного питання у своїх інтересах. Саме ця частина отримала більшість в новій Раді: 239 депутатів, яких очолював Олександр Мороз. Інші 138 депутатів-комуністів розподілились між Демократичною платформою і ортодоксами. Депутатський корпус на 57% складався із голів і замісників голів обласних, міських і місцевих рад, керівників підприємств і їх замісників, голів колгоспів і директорів совгоспів, робітників партійного апарату, міністрів і їх замісників. Націонал-демократи, які створили в листопаді 1989 р. Демократичний блок (НРУ, екологічна асоціація “Зелений світ”, “Меморіал”, Українська Гельсінська Спілка і Товариство української мови ім. Т. Шевченко), отримали близько 25% голосів (108 мандатів), створили групу “Народна Рада” [9, с. 1617].

Організація багатотисячних маніфестацій, мітингів, демонстрацій, численні акції членів Руху сприяли тому, що наприкінці 1990-го - початку 1991 рр. почався процес формування коаліції національно- демократичних сил із розрізнених товариств, спілок, організацій та неформальних груп. 6 червня 1991 р. у Верховній Раді було сформоване демократичне депутатське об'єднання - Народну Раду, яка складалася здебільшого з членів Народного Руху. Завдячуючи Народній Раді була прийнята “Декларація про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 р. [10, с. 219].

Робітничий рух набув розвитку у результаті виникнення гострих проблем в економіці, які негативно позначилися на умовах життя людей. Якщо в 1986 р. в робітничому середовищі влада фіксувала тільки прояви невдоволення серед окремих працюючих, то в 1989 р. воно вибухнуло робітничими страйками. Перші масові страйки в УРСР розпочалися влітку 1989 р. на вугільних шахтах Донбасу. Спочатку, 15 липня, зупинила роботу шахта “Ясинуватська-Глибока”. Через кілька днів цей рух охопив робітників більше половини вуглевидобувних підприємств регіону - з 286 шахт страйкували 203 із загальною чисельністю страйкуючих 120 тис. осіб. Поступово до страйкового руху приєдналися три західні області - Волинська, Тернопільська, Львівська, а також трудові колективи Києва [6, с. 17-18].

У січні 1991 р. групи робітників виробничого об'єднання (ВО) “Красноармійськвугілля”, донецької шахти ім. газети “Соціалістичний Донбас” відвідали гірників Червонограда. У Львові відбулася зустріч шахтарів із головою обласної ради народних депутатів В. Чорновола, а в Донецьку активісти НРУ організували зустріч львівських студентів із колективом підприємства ім. О. Засядька. Вимога “суверенітет України без анексій та контрибуцій”, яка вперше пролунала на шахтарських мітингах у липні 1990 р., у 1991 р. отримала у середовищі гірників значну кількість прихильників.

Антигорбачовські настрої, зневіра у соціалістичній перспективі спонукали до об'єднання у політичній боротьбі потенціалів інтернаціонального за своїм змістом руху гірників Донбасу та націонал-патріотично налаштованих шахтарських колективів виробничого об'єднання “Укрзахідвугілля”. Черговий крок щодо об' єднання зусиль колективів східного і західного вугільних регіонів було здійснено на засіданні Регіональної спілки страйкових комітетів Донбасу 26 лютого 1991 р. До раніше сформульованих економічних вимог страйку, призначеного на 1 березня 1991 р., з ініціативи представника ВО “Укрзахідвугілля” було внесено політичні вимоги: суверенітет Україні та переобрання Верховної Ради УРСР. Донецький дослідник В. Л. Агапов стверджує, що цей крок було здійснено перш за все з тактичних міркувань, адже спілка страйккомів Донбасу мала намір таким чином забезпечити виступ усіх шахтарів України єдиним фронтом; залучення політичних вимог лідери гірників Донбасу спочатку розглядали як формальність. Піднімаючи шахтарів на страйк, їх лідери ці вимоги не згадували [1, с. 25].

До повного взаєморозуміння між націонал- патріотами і шахтарями Донбасу було далеко. Лідери національно-патріотичних сил доцільність страйку гірників заперечували. Навесні 1991 р. демократичні сили розглядали його як “провокацію Кремля”, а намагання гірників за допомогою страйку зберегти свій життєвий рівень оголошувалося проявом “ковбасної філософії”. Руйнування внаслідок цієї боротьби економічного потенціалу республіки представлялося загрозою національним інтересам [1, с. 26-27].

Невдала спроба проведення всеукраїнського страйку стала наслідком розбіжностей інтересів інтелігенції і робітничого класу. В. Л. Агапов стверджує, що розкол шахтарського руху (у страйкових акціях узяли участь 20% колективів вуглевидобувних підприємств), відсутність опозиційної партії, здатної дати робітничому класу перспективи виходу із соціально-економічної і галузевої кризи, а також загальновизнаного національного лідера, який би спирався на масову централізовану силу, скромна матеріальна підтримка з боку національно-патріотичних сил багато у чому зумовили суперечливі результати двомісячної шахтарської акції [1, с. 33]. О. В. Гарань закидає націонал-демократам неспроможність ефективно підтримати страйкарів [4, с. 187].

Основою громадянського суспільства є міцний середній клас, або буржуазія. Окрім фізичного знищення буржуазії, протягом всього існування Радянського Союзу, влада цілеспрямовано виховувала у своїх громадян презирство і зневагу до буржуазії, а такі буржуазні цінності, як ініціативність, індивідуалізм, працьовитість, ощадливість, таврувалися і висміювалися. Більшовики намагались на генному рівні викорінити ці якості в українців. Проте, якщо в людини є ця “жилка”, її не вичавиш. І плодами “перебудови” скористувалась не тільки національно свідома інтелігенція.

В листопаді 1986 р. був прийнятий закон “Про індивідуальну трудову діяльність”, який відкрив дорогу приватній ініціативі, але все ще забороняв використання найманої праці [8, с. 63]. Закон “Про кооперацію в СРСР”, який вступав в силу з 1 липня 1988 р., сприяв різкому зростанню недержавних форм господарювання у сфері обслуговування і торгівлі. Прийнятий у 1989 р. закон про оренду надав трудовим колективам право орендувати майно державних підприємств.

Спроби поєднати державну власність і адміністративно-командну економіку з атрибутами капіталізму - приватним підприємництвом і ринком виявилися нежиттєздатними. На відміну від інтелігенції, номенклатури і робітничого класу, діяльність і світогляд буржуазії в часи “перебудови” і на світанку української незалежності вивчена мало. Тому я змушена лише припустити, що, пам' ятаючи політику номенклатури щодо себе, буржуазія була зацікавлена у її усуненні від влади.

М. Шульга називає декілька версій причин розвалу СРСР і здобуття Україною незалежності. Перша версія: результат національно-визвольної революції, рушійною силою якої була національна інтелігенція. Сам М. Шульга відноситься до цієї версії досить скептично. Друга причина: сприятливий збіг обставин, коли центральна влада в Москві розклалася, послабла і розвалилася в результаті с ерпневого путчу 1991 р. Третя версія: демократична революція, яку очолила інтелігенція [20, с. 12]. Сам М. Шульга схиляється до четвертої версії. Згідно неї, номенклатура, яка скористалася послабленням центральної влади і вже набула смаку до вигод від прибутку власності тих підприємств, які вони очолювали в період горбачовських реформ, і навколо яких вони наплодили в цей час низку посередницьких фірм, намагалася легалізувати своє право на дану власність [20, с. 13]. А. М. Русначенко вважає, що падіння режиму прискорило поєднання робітничого і національно- визвольного рухів [16, с. 296].

Щодо тієї чи іншої версії, на кожну з них знайдеться низка і підтверджень, і спростувань. Беззаперечним фактом лишається те, що проголошення незалежності стало результатом виступу єдиним фронтом всіх зацікавлених, незалежно від того, які інтереси вони переслідували: чи то збереження своєї влади і впливу, чи то з ідейних міркувань, чи то прагнення збереження соціально-економічних вигод і підвищення власного добробуту, чи то можливість займатися підприємницькою діяльністю.

Громадянське суспільство не має бути однорідним - це не тоталітарне і не авторитарне суспільство. Головним лозунгом європейської демократії є “цінність у різноманітності”. Тому для громадянського суспільства провідною ознакою є толерантність, повага і здатність об' єднатися, і українське суспільство продемонструвало свою громадянську зрілість.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Радянський період, починаючи від діяльності шістдесятників і до проголошення незалежності, я вважаю першим, культурницьким етап розвитку громадянського суспільства (1961 - 1991 рр.). Немає підстав говорити про сформованість у повній мірі середнього класу і громадянського суспільства на 1991 рік. Проте, діяльність дисидентів стала поштовхом, виникнення неформальних організацій і подальше об' єднання в Народний Рух України стали першими кроками.

Здобуття незалежності відкрило нові перспективи перед українською нацією, але й низку викликів. 1991 рік став початком нової епохи - незалежної, суверенної держави.

Першочерговим завданням стало пробудження національної ідентичності, виховання громадянських почуттів для більшості населення, відродження духовних традицій українського народу. А також виплекання рис, властивих українському менталітету, але вичавлюваних більшовицьким режимом - підприємництва, схильності до ризику, демократичності, толерантності, привітності, відродження вічових традицій Київської Русі і Запорозької Січі.

Для стабільності держави і економіки, важливою складовою національного поступу, став розвиток середнього класу, або національної буржуазії.

Негативним проявом стало наростання презирства до представників бізнесу з боку населення, і з боку інтелігенції зокрема. Вивчаючи розвиток громадянського суспільства, варто замислитися і спробувати відповісти на питання: чи не прорахувалися націонал-патріоти у виборі союзників і чи виправдало себе презирливе ставлення інтелігенції до буржуазії?

Відновлення поваги до праці, до людей праці, виховання цивілізованих форм ведення бізнесу, залучення середнього класу до розбудови української держави і відновлення духовних традицій українського народу, стало ще одним завданням.

Список використаних джерел

1. Агапов В. Л. Взаємовідносини страйкового шахтарського й національно-демократичного рухів у 1991 р. / В. Л. Агапов // Український історичний журнал. - 2011. - № 4. - С. 23-40.

2. Адамович С. В. Революція на граніті 1990 р. та помаранчева революція 2004 р.: у пошуках ідеї соборності / С. В. Адамович // Національна революція: загальноєвропейська традиція та український контекст: Матеріали Всеукр. наук. конф. з міжнародною участю. Івано-Франківськ, 2-3 березня 2012 р. - Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2012. - С. 9-18.

3. Бадзьо Ю. Право жити. Україна у складі СРСР, людина у системі тоталітарного соціалізму / Ю. Бадзьо. - К. : “Таксон”, 1996. - 400 с.

4. Гарань О. В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України) / О. В. Гарань. - К. : Либідь, 1993. - 200 с.

5. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. 1989-1996 рр. / Г. І. Гончарук. - Вид. друге, доп. - Одеса : Астропринт, 2014. - 336 с.

6. Даниленко В. М., Смольніцька М. К. Шлях до незалежності: громадські рухи й суспільні настрої в УРСР другої половини 1980-х рр. / В. М. Даниленко, М. К. Смольніцька // Український історичний журнал. - 2011. - № 4. - С. 4-22.

7. Драч І. Від Форуму до Форуму / Драч І. - К. : “Форум творчої молоді України”, 2006. - 270 с.

8. Касьянов Г 1986-1990. Катастройка / Г. Касьянов // Forbes. 2011. - № 10 (10). - С. 63.

9. Касьянов Г. Украина 1991-2007: очерки новейшей истории. К. : Наш час, 2008. - 480 с.

10. Кіндрачук Н. М. Змагання Народного Руху України за незалежність України / Н. М. Кіндрачук // Національна революція: загальноєвропейська традиція та український контекст: Матеріали Всеукр. наук. конф. з міжнародною участю. Івано-Франківськ, 23 березня 2012 р. - Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2012. - С. 217222.

11. Крамар О. Рушійна сила європейських перетворень / О. Крамар // Український тиждень. - 28.11.-4.12.2014. - № 48 (368). - С. 18-21.

12. Кривдіна І. Б. Гельсінський рух і його вплив на національно-політичні процеси в Україні (1976 - початок 90-х років) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Кривдіна Інна Борисівна. - Одеса, 2001. - 20 с.

13. Кузьменко Ю. В. Партійно-радянська номенклатура в умовах суверенізації УРСР (березень 1990 - серпень 1991 рр.) / Ю. В. Кузьменко // Український історичний журнал. - 2013. - № 4. - С. 26-39.

14. Кульчицький С. В. Народження Народного Руху України / С. В. Кульчицький // Український історичний журнал. - 2010. - № 1. - С. 8-22.

15. Наші завдання // Українська гельсінська група: 1978-1982. Документи і матеріали. - Торонто - Балтимор: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1983. - 998 с.

16. Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х - початок 1990-х років / А. М. Русначенко. - К. : Видавництво імені Олени Теліги, 1998. - 720 с.

17. Русначенко А. М. Розумом і серцем. Українська суспільно- політична думка 1940-1980-х років / А. М. Русначенко. - К. : Видавничий дім “КМ Academia”, 1999. - 323 с.

18. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний / пер. з англ. Ю. І. Шевчука ; вст. ст. С. В. Кульчицького. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К. : Либідь, 1993. - 720 с.

19. Чувардинський О. Г. Громадянське суспільство в Україні: становлення, функціонування, перспективи розвитку : автореф. дис. ... доктора політ. наук : 23.00.02 / Чувардинський Олександр Георгійович. - Київ, 2008. - 31 с.

20. Шульга Н. Дрейф на обочину. Двадцать лет общественных изменений в Украине / Н. А. Шульга. - К. : ТОВ “Друкарня “Бізнесполіграф”, 2011. - 448 с.

Размещено на Allbest.ru