Ціна відродження Донбасу

Повоєнне відновлення Донбасу далося великою ціною і було доволі суперечливим. Варто погодитися з думкою А. Михненка, що “з одного боку, він [процес відбудови - Авт.] спирався на значне соціально-психологічне піднесення та трудовий ентузіазм народу, який відчував себе переможцем, з іншого - здійснювався адміністративно-командними методами та мав забезпечити, насамперед, власні потреби тоталітарного режиму”Михненко А.М. Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої поло-вини ХХ ст.: Автореф... дис. д.і.н. - Дніпропетровськ, 2002. - С.28. Докладніше про пово-єнні роки в Донбасі див.: Михненко А.М. Новейшая история Донецкого басейна. - Донецк: ИКФ “Сталкер”, 1998. - 296 с.; його ж. Донбас в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945). - Донецьк: Вид-во “Юго-Восток”, 2000. - 153 с.; його ж. Історія Донбасу (1861-1945 рр.). - Донецьк: Вид-во “Юго-Восток”, 1999. - 464 с..

В контексті завдань, поставлених радянським урядом щодо відбудови промисловості ДонбасуУ переддень війни промисловість Донбасу виробляла 57% вугілля, 50% коксу, 34% чавуну, 23% сталі, 80% соди від загального обсягу їх виробництва в СРСР (Див.: Задніп-ровський О. Назв. праця. - С. 11.)., якісно нового звучання набула проблема забезпечення Донбасу робочими руками. На час відходу нацистських військ населення регіону складало 46,4% від довоєнного. На 1 січня 1944 р. населення Сталінської та Ворошиловградської областей дорівнювало 1 699 й 1 261 тис. відповідноДля порівняння: Станом на січень 1939 р. у Сталінській області мешкали 3 099 810 осіб, у Ворошиловградській - 1 837 тис. - Див.: Задніпровський О. Назв. праця. - С.11.. Найбільшими були втрати міських населених пунктів: на 1 січня 1944 р. чисельність городян сягала 47,3% від показників перепису 1939 р., сільських мешканців - 81,8%. Втім, навіть в умовах повоєнного занепаду регіон залишався підкреслено урбанізованим: в абсолютних числах сільські мешканці складали 556,8 тис. осіб проти 1 144,6 тис. городянШипік Н.Ф. Соціально-демографічні процеси в Донбасі в 1943-1955 рр.: Автореф... канд. іст. н. - Донецьк, 2005. - С.11.. Попри те, що міське населення майже вдвічі перевищувало сільське, воно не спроможне було забезпечити робочими руками всі стратегічні промислові підприємства. Тим часом з їх пришвидшеним відродженням влада пов'язувала перспективи переможного завершення Другої світової війни. Після перемоги над нацизмом актуалізувалася мета набуття пріоритету в промислово-технічному змаганні радянської та західної систем.

Саме це питання задавало тон внутрішній політиці радянської влади, демографічній зокрема. Маючи в своїх руках практично необмежену владу, яка була колосальним мобілізаційним ресурсом, господар Кремля зробив ставку на організовані міграції. Вони стали основним джерелом поповнення робочої сили для відбудови промислового комплексу Донбасу, створення стабільного робочого класу, і врешті перетворилися на важливий чинник залюднення регіонуТам само. - С.13., зазначає Н. Шипік. Додамо лишень, що це відіграло фатальну роль в історії Донбасу, спричинивши викривлення, деформацію процесів природного відтворення соціуму в усіх його складових: соціально-економічній, суспільно-політичній та етнокультурній.

Особливістю тогочасної статистики механічного руху населення було те, що реєструвалися лише мігранти до міських поселень і повністю паспортизованих районів. Отож, відомості радянської статистики не можна визнати за вичерпні, проте вони дають опукле уявлення про основні напрямки тогочасних демографічних процесів. Згідно зі статистичними даними з 1943 до 1955 р. чисельність мешканців Донбасу зросла до 5 939 тис. осіб (+3 456 тис.). Найбільш потужно людність зростала в повоєнне десятиріччя: населення

Сталінської області за рахунок міграцій зросло на 1,1 млн. осіб, Ворошиловградської - на 0,7 млн. осіб, що складало 2/3 загального демографічного приросту Донбасу. Відбулося це передовсім за рахунок зовнішньої міграції в містаСумарний природний приріст населення регіону в 1946-1955 рр. склав усього 800 тис. осіб., село натомість так і не відновило свою довоєнну людність. За підрахунками Н. Шипік темпи щорічного приросту населення в регіоні впродовж 1944-1946 рр. сягали від 10 до 25%, надалі вони стабілізувалися на 5% відмітціШипік Н.Ф. Соціально-демографічні процеси в Донбасі в 1943-1955 рр.: Авто- реф... канд. іст. н. - С.8..

Вирішальним механізмом державної демографічної політики, задіяним відразу після визволення краю від окупації, була трудова мобілізація. Вже 26 жовтня 1943 р. було прийнято постанову ДКО “Про першочергові заходи з відбудови вугільної промисловості Донбасу”, що зобов'язувала РНК УРСР, ЦК КП(б)У та інші установи мобілізувати для робіт з відбудови шахт 125 тис. осіб з-поміж працездатного сільського населення. Протягом жовтня - листопада 1943 р. на визволених територіях України вже мало бути мобілізовано 50 тис. призовників старшого віку для відбудови донбаських шахт. Після вичерпання місцевого ресурсу з початку 1944 р. джерелом виконання мобілізаційних рознарядок стали інші регіони. Документи засвідчують їх широку географію, проте основним постачальником трудових ресурсів стали українські області. Поруч з трудовими мобілізаціями, використовували й такі способи, як відрядження колгоспників на відбудову за договорами між колгоспами та підприємствами; договорами шефства українських областей над вугільними шахтами. Втім на тлі трудових мобілізацій їх обсяги виглядали набагато скромніше. За умовами і формою реалізації вони більше нагадували трудову повинність. У звітах таку робочу силу дуже часто додавали до трудмобілізованихТам само. - С.10..

Мобілізації проходили вкрай важко, що підтверджується відомостями про хронічне недовиконання плану. Чимало людей шукали засобів ухилення, оскільки умови праці та життя трудмобілізованих були вкрай важкими: нерідко вони по кілька днів не підіймалися на поверхню, розміновуючи та відкачуючи воду з затоплених шахт. Відвертим неприйняттям мобілізацій супроводжувалася реакція населення Західної України. При загрозі зриву виконання державних завдань відповідальні особи нерідко організовували облави, підключаючи органи НКВС. Дієвим інструментом виконання рознарядок стала тотальна брехня, що їх супроводжувала. Намагаючись обманом залучити в Донбас якомога більше людей, влада доклала багато зусиль аби створити розгалужену мережу сексотів та дезінформаторів, що працювали на поставлену мету. Особливо настійливо влада намагалася заманити в такий спосіб на відбудову донбаської промисловості найширше коло колишніх радянських громадян, розкиданих часами воєнного лихоліття по країнах Європи. Написанням і відправкою листів репатрійованих до родичів і знайомих із закликами їхати на Донбас опікувалася спеціальна структура. Лише зі Сталінської області впродовж 1949 - першого кварталу 1950 р. централізовано було зібрано і відправлено близько 1 250 листів, що розлетілися країнами Західної Європи.

Одночасно з трудовими мобілізаціями та оргнабором здійснювали також мобілізацію молоді до шкіл ФЗН і РУШипік Н.Ф. Соціально-демографічні процеси в Донбасі в 1943-1955 рр.: Авто- реф... канд. іст. н. - С.9..

Однією з найменш соціально захищених груп людності повоєнного Донбасу були репатріанти. Наприкінці 1944 р. при виконкомах обласних рад були утворені відділи у справах репатріації. Шість збирально-пересильних пунктів (у Львові, Києві, Володимирі-Волинському, Раві-Руській, Самборі та Коломиї) переадресовували репатріантів у 40 приймально-розподільчих пунктів республіки. До їх числа відносилися і 2 пункти у Ворошиловградській та 3 у Сталінській області (в Ясинуватій, Красному Лимані та Волновасі)ДАДО, ф.Р.2794, оп.1, спр.916, арк.22.. Склад репатрійованих був доволі строкатим: колишні військовополонені, остарбайтери та реемігранти.

Репатріанти проходили через два фільтраційні бар'єри (перший раз - за кордоном, вдруге - одразу після його перетину). За наслідками перевірки вони розподілялися на групи: частина відправлялася в місця попереднього мешкання, частина спрямовувалася до робітничих батальйонів НКО, решта передавалася до спецконтингенту в розпорядження НКВС. Під час поглибленої (третьої) перевірки „підозрілі елементи” утримувалися в перевірно-фільтраційних таборах (ПФТ). Таких у Донбасі було два - у містах Сталіне та Ворошиловград. У Ворошиловградському ПФТ протягом січня - вересня 1945 р. під наглядом НКВС перебувало 38 тис. осіб. Термін перебування репатріантів у фільтраційних таборах Донбасу коливався від 6 до 12 місяців. Позитивна характеристика з ПФТ фактично лишалася єдиною можливістю “відбілити” замаране полоном чи колабораціонізмом ім'я, отож спецконтингент виявляв чудеса трудової доблесті на відбудові шахт, де використовувався на найскладніших та найнебезпечніших ділянках. Той, хто пройшов перевірку і був переведений у постійні кадри вугільної промисловості, надовго, а дехто і назавжди, залишався в регіоні. Значно сумнішою була доля тих, хто її не проходив - вони, як правило, відправлялися на спецпоселення у східні регіони СРСР. Причому робота в Донбасі з відбудови шахт при визначенні терміну покарання не враховувалася. Отож, на Донбасі всупереч широко розповсюдженій нині думці залишалися найміцніші, найвитриваліші та найбільш працьовиті з них. На початок 1948 р. в Сталінській області на реєстрації перебувало 87,8 тис., а у Ворошиловградській - понад 55 тис. репатріантів. Починаючи з 1949 р. приток репатріантів поволі зійшов нанівець.

У складі робітничих батальйонів на Донбас було мобілізовано чи не найбільшу в Україні кількість репатріантів. Робітничі батальйони формували зі звільнених радянських військовополонених, які не служили у ворожих формуваннях, та цивільних репатріантів недемобізаційного віку. За неповними відомостями Н. Шипік, тільки до Ворошиловградської області у складі робітничих батальйонів протягом жовтня 1945 р. - січня 1946 р. прибуло 60,5 тис. осібШипік Н.Ф. Соціально-демографічні процеси в Донбасі в 1943-1955 рр.: Автореф... канд. іст. н. - С.7.. Умови життя і праці трудармійців були сприятливішими за життя мешканців фільтраційних таборів, однак все ж занадто важкими. Військова організація праці, відірваність від родин, абсолютна невизначеність майбутнього - такими були основні прикмети їх життя. Умови їхньої соціалізації були жахливими - гіршими за умови утримання німецьких військовополоненихПро їх умови життя своєю чергою свідчили великі кладовища військовополонених, які влада в 1970-і рр. зрівняла бульдозерами і побудувала на їх місці житлові будинки. Не лише умови утримання німців, а й ставлення до них власне працівників шахт було жахли-вим. М. Колгушев описав два випадки вбивства військовополоненого шахтарями, свідком яких він був особисто ще підлітком. За його спостереженнями трупи німців чи не щодня підіймали з шахти. - Див.: Колгушев М.М. Годы жизни при “коммунизме”: автобиографическая повесть мало кому известного человека, рассказы. - К.: Интертехнология, 2009. - С.56-57.. Лише в 1956 р. було прийнято рішення про ліквідацію різного роду обмежень щодо колишніх військовополонених.

Наступною групою осіб, що в примусовому порядку залучалися до відбудови донбаських шахт, була чисельна когорта остарбайтерів, забраних свого часу нацистами до Німеччини і повернених у СРСР по завершенні війни. Для остарбайтерів, згідно з постановою РНК УРСР №1002 від 30 червня 1945 р., в Донбасі було створено сім приймально-розподільчих пунктів. У складі виконкомів облрад було організовано тимчасову структуру - відділки у справах репатріації. Левова частка остарбайтерів прибула з серпня 1945 р. по січень 1946 р. Попри те, що Донбас був лідером за кількістю ударників серед цієї категорії репатріантів, вони залишалися своєрідними паріями режиму: їм не присуджували державних нагород, не обирали до органів влади, не просували по профспілковій лінії. Анкетні відомості перетворилися на гальмо їх соціалізації, радянська влада так і не простила їм юнацький досвід підневільного “вояжу за кордон”.

Аби оцінити внесок осіб, які в примусовому порядку залучалися на відновлення промисловості Донбасу впродовж війни та відразу після її завершення, слід зважити, що упродовж 1944-1947 рр. в регіоні діяло 13 таборів (37,8% від усієї чисельності аналогічних установ в Україні), в яких утримувалися від 33 288 до 110 749 осіб. Питома вага полонених серед робітництва Донбасу в цей час становила близько 43%; частка ж репатрійованих, що були задіяні на відновленні шахт сягала 25-40% їхніх робітниківБаглікова М.С. Німецькі військовополонені в Донбасі (1943-1953 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. - Донецьк, 2005. - С. 14-15.; Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу: (етнополітичний аспект динаміки) / Монографія. - К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАНУ, 2012. - С.132-133.. В середині 1945 р. на шахтах Донецької області працювало понад 9 тис. інтернованихДАДО, ф.Р.2794, оп.1, спр.170, арк.34.. Варто також наголосити, що саме їх підневільний стан був вирішальним інструментом утримання на теренах Донбасу. Ті категорії репатріантів, що не мали жорстких обмежувальних приписів, як правило не затримувалися в перенаселених донбасівських містах.

До таких відносилися близько 4,3 тис. українських родин з районів, що відійшли згідно з тогочасними міждержавними угодами до Польщі, які були переселені в Донбас між квітнем і вереснем 1945 р.Там само. - С.131.. Нечисленну частку нових мешканців складали реемігранти з Франції та Болгарії. На середину 1947 р. у Ворошиловградській області залишилося 37% від французьких реемігрантів. Станом на 1950 р. у Сталінській області на обліку перебувало 22% реемігрантів з Франції. Що стосується старовірів з Болгарії, то за першої ліпшої нагоди вони переселилися до одновірців на Кубань.

Попри всі адміністративні перепони відтік робочої сили з регіону залишався незмінно великим і загрожував катастрофічними наслідками для промисловості. Найбільш сталою складовою населення Донбасу було його старожитнє населення. Однак його катастрофічно не вистачало.

Не припинялися й спроби “розбавити” місцеве сільське населення новоприбулими з інших регіонів. Влітку 1951 р. в контексті депортації українського населення з земель Західної України, що відійшли до Польщі, до Сталінської області було переселено 1 962 родини, які розселили по 50-100 родин у донбаських селах. Загалом упродовж 1949-1952 рр. до колгоспів і радгоспів Ворошиловградської області прибуло 1 013 сімей, Сталінської - 7 743 сім'ї. Рівень повернення цих мігрантів, слід відзначити, був суттєво нижчий за пересічні показники: якщо частка “поворотівців” з Південної України сягала 14,9%, то з Ворошиловградської області - 4%, а зі Сталінської - 10,3%Донбас в етнополітичному вимірі. - К., 2014. - С.81..

І все ж основне завдання влади полягало в швидкому залюдненні донбаських міст і селищ міського типу, а не сільських місцевостей. Навпаки, чимдалі більше саме село виступало універсальним донором робочих рук для промислового осердя Східної України. Влада, власне, не мала іншого виходу - ефективність примусового труду репатрійованих, військовополонених та остарбайтерів стабільно згасала.

Левову частку новоселів Донбасу у повоєнні часи склали вихідці з російських та українських сіл, що добровільно приїхали в регіон. Жах безвиході повоєнного села, а не розповіді вербувальників про Донбас - “Землю обітовану”, рухали замордованим селянством. В такий спосіб наприкінці 1940 - початку 1950-х рр. тут опинилися тисячі селян і селянок не лише з Росії, а й з Татарстану та Білорусії.

1948 р. 72% усіх прибулих до Ворошиловградської області становили мешканці України, 17,6% - Російської Федерації, 2,3% - Молдавії, 2,5% - БРСР. У 1949 р. до Ворошиловградської області прибуло 181 067 осіб, до Сталінської - 306 701 особа. При цьому 58,3% прибули до Ворошиловградської області з УРСР, 32% - з Російської Федерації, 2,9% - з Молдавії, 2,6% - з БРСР; до Сталінської - 65,7% з УРСР, 33,2% - з Російської Федерації, 1,1% - з Білорусії. Переважну більшість прибулих становили юнаки та дівчата, мобілізовані до ФЗН і ремісничих училищ, та за оргнаборамиЦДАВО України, ф. Р-582, оп. 11, спр. 48, арк. 9, 156, 213.. повоєнний демографічний соціальний трудовий донбас

Внаслідок масової демобілізації в Сталінську область до 1 січня 1948 р. прибуло понад 154 тис. осіб, у Ворошиловградську до 1 листопада 1947 р. - понад 108 тис. осіб. З загальної чисельності демобілізованих 89% складали воїни рядового складу, 11% - офіцери. Кожен п'ятий демобілізований був комуністом або кандидатом у члени ВКП(б). Це був потужний загін, на який покладалися завдання повоєнного відродження промислової величі Донбасу. Саме тому значна їх частина стала не тільки секретарями первинних партійних осередків, а й очолила виробничі ділянки та підприємства.

У 50-ті роки поповнення закладів системи трудових резервів стало переважно добровільним, хоча законодавчо такий порядок було закріплено лише в 1956 р. Це привело до скасування в 1951 р. кримінальної відповідальності за самовільне залишення визначеного робочого місця. У 1951 р. судову відповідальність за прогул (крім випадків тривалого прогулу) було замінено заходами дисциплінарного стягнення та суспільного осуду. Того ж року було упорядковано умови оргнабору, що позбавило його мобілізаційного характеру. На умови розміщення та облаштування робочої сили це, слід зазначити, аж ніяк не вплинуло.

Статистика свідчила, здавалося б, про стале зростання населення регіону, однак підприємства і далі потерпали від кадрового голоду. Ця “хитра” головоломка насправді вирішувалася дуже просто: відтік робочої сили був не меншим за приток. Переважна більшість керівників підприємств Донбасу вже цілком усвідомила - обманом робсилу заманити можна, а от утримати - ні. Власне, закріпити робочі руки можна було, лише покращуючи рівень життя. Та про таке в ті роки не йшлося. Найбільш сталою складовою населення Донбасу все ж було його корінне населення. Однак його, повторимося, катастрофічно не вистачало. Про умови життя населення свідчив хоча б той факт, що в першій половині 50-х рр.

ХХ ст. рівень народжуваності в Донбасі скоротився на 24,3Шипік Н.Ф. Соціально-демографічні процеси в Донбасі в 1943-1955 рр.: Авто- реф... канд. іст. н. - С.7.. Фактично йшлося про те, що власним демографічним ресурсом регіон неспроможний був забезпечити виконання все зростаючих завдань по розвитку промисловості групи “А”.

1953 р. став етапним в історії повоєнної колонізації Донбасу. Демонтаж страшного монстра - системи нищення людей, що впродовж десятиліть наводив жах не лише на пересічних мешканців, а й на партійно-радянську номенклатуру, став не лише великою політичною подією, а й суттєво вплинув на перебіг демографічних процесів. 27 березня 1953 р. на шпальтах газет “Правда” та “Известия” побачив світ указ Президії Верховної Ради СРСР про часткову амністію ув'язненихСборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. - 1938-1975. - Т. 3. - М., 1975. - С. 409-411.. Таких осіб, зокрема й тих, що утримувалися у дитячих виправно-трудових колоніях республіки, в Україні нарахували 69 921 особу. На 5 травня 1953 р. з тюрем, виправно-трудових колоній, камер попереднього ув'язнення, розташованих на території УРСР звільнили 19 892 особиГалузевий державний архів Служби безпеки (ГДА СБ) України, ф. 42, спр. 92, арк. 10-11.. Найбільший відсоток амністованих припав на категорію ув'язнених, звинувачених у хуліганстві, спекуляції, крадіжках, здійсненні службових та господарських злочинів. Водночас до кола “прощених” потрапили й звинувачені в антирадянській агітації та члени сімей зрадників батьківщини. На кінець травня 1953 р. на підставі указу було звільнено: засуджених терміном до 5 років включно - 44 475 осіб; засуджених понад 5 років (звільнені згідно Ст.2 указу) - 1 426; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за Ст.4) - 5 286; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за Ст.3) - 18 734 осіб.

Станом на 21 липня 1953 р. на територію УРСР прибуло і було прописано 165 566 осіб, звільнених з місць ув'язнення. Найбільша кількість амністованих прибула на Донбас та в прилеглі промислові області. Так, у Сталінській області було прописано 20 753 амністованих, у Харківській - 10 869, Ворошиловградській - 9 845, Дніпропетровській - 11 120 та Запорізькій - 6 134 осіб. Значний притік амністованих спостерігався і в інших областях республіки: Київській - 12 291, Одеській - 9 106, Полтавській - 7 502, Вінницькій - 7 055, Чернігівській - 6 143, Сумській - 5 949, Кам'янець-Подільській - 5 785. Відчутним він був навіть у столиці, хоча й незрівнянним із, скажімо, Донецьком, - 3 953.

На першу декаду серпня 1953 р. кількість амністованих, які перебували у республіці, зросла до 172,4 тис. осібЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 3123, арк. 27; Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. - Л., 1996. - С. 117.. Кримінальна ситуація, як і очікували обивателі, суттєво погіршилася. Повторні правопорушення амністовані скоювали передовсім через відсутність засобів існування.

Тим часом процес тривав. За даними Міністерства внутрішніх справ УРСР, упродовж 1953-1955 рр. у міста і села УРСР прибуло з місць ув'язнення понад 330 тис., на початок лютого 1956 р. понад 23 тис. амністованих не були працевлаштовані. Причому у відносних числах ситуація із працевлаштуванням у промислових областях-реципієнтах виглядала набагато кращою: Ворошилов- градська область прийняла 17 120 амністованих, з них не влаштувалися 964; у Сталінській області на 52 660 амністованих припадало 2 943 невлаштованих; у самому лише м. Сталіно співвідношення становило 13 927/702. Для порівняння варто звернути увагу на аналогічні показники по УРСР: Харківська область - 12 210/935; м. Харків - 9 782/923; м. Київ - 9 784 / 1 021ЦДАГО України, ф 1, оп. 24, спр. 4307, арк. 4..

На відміну від решти регіонів, на Донбасі завжди була робота. Втім і ситуація після надходження такої кількості амністованих дійсно значно ускладнилася. Найбільша кількість повторних кримінальних злочинів припадала саме на Сталінську і Ворошиловградську області. Так, у Сталінській області протягом 1953-1955 рр. повторно притягнуто до кримінальної відповідальності 9 891 осіб, а у Ворошиловградській області - 4 049Там само., арк. 1-3. - Варто уваги, що у Ворошиловградській області вона становила понад % контингенту амністованих і більш як учетверо перевищувала кількість непрацевлаштованих. У Сталінській області цей показник виявився набагато меншим: 1/5 амністованих набули нових строків ув'язнення, їхня чисельність втричі перевищувала кількість непрацевлаштованих. Отож ішлося про загальне погіршення криміногенної ситуації, а не лише про об'єктивні економічні підоснови зростання злочинності.. З огляду на показники, що наводилися вище, статистика вражає. Втім гола знеособлена статистика вражає набагато менше, аніж ті реальні процеси, що вона віддзеркалює математичними методами.

Складна багатофакторна демографічна й міграційна політика 1950-1960-х рр. радянської держави в Україні, охарактеризована Віктором Даниленком як “процес деукраїнізації та інонаціонального дозаселення України”, в Донбасі набула свого найбільш прямолінійного втілення. Власне, стосовно цього регіону варто говорити про модерне продовження політики державної колонізації, спрямованої переважно в промислові центри і зіпертої на демографічний потенціал вихідців з Російської Федерації. Підосновою цього процесу стала низка соціально-демографічних факторів: стрімка деградація, а згодом - і вмирання власне російського села; демонтаж системи ГУЛАГу; тотальна недовіра влади до місцевого населення; критичне виснаження демографічного та фізичного потенціалу останнього; стислі строки відбудови Донбасу.

Відчуваючи повсякчасний дефіцит робочої сили, влада не гребувала використовувати специфічні важелі, притаманні лише радянській практиці. Для роботи в регіоні використовувалися колишні злочинці - розконвойовані, амністовані з місцевих виправно-трудових таборів і колоній. Стабільним донором робочої сили для промислових центрів не переставали бути донбаські села, що й самі постійно потребували людей. Власті вирішували проблему забезпечення колгоспів і радгоспів робочою силою за рахунок окремих переселень з інших областей України, зокрема й Західної. Залюднюючи донбаські села західняками, вони намагалися, так би мовити, вбити двох зайців - підживити донецьке село демографічно і водночас розвантажити західноукраїнське село від надлишку робочої сили (а передовсім - потенційних повстанців) у часи здійснення тут суцільної колективізації. Скупчення в часі і просторі вихідців з різних історико-культурних регіонів, носіїв діаметрально відмінних ціннісних норм та особистого досвіду створювало на Донбасі надзвичайно динамічне, але водночас і конфліктогенне середовище. Рівень суспільної напруги стократ підсилювався дією негативних побутових факторів.

Попри те слід відзначити й позитивні зміни, які трудові міграції викликали в демографічній структурі населення регіону. Йдеться передусім про врівноважування його статевої структури та суттєве підвищення його трудового потенціалу за рахунок осіб молодого та середнього віку.

На тлі все зростаючої концентрації населення слід відзначити жахливий санітарний стан як населених пунктів повоєнного Донбасу загалом, так і місць помешкання (відсутність елементарних вигод, зокрема централізованого водогону, каналізації, електропостачання, транспортного сполучення) зокрема. Зігнавши (в тому числі й репресивними та адміністративними заходами) в робітничі поселення купу населення, влада не потурбувалася про забезпечення елементарних умов їхнього існування. Ухвалюючи заходи щодо підвищення народжуваності, уряд не зважав на відсутність дитячих дошкільних закладів, загальну антисанітарію в робітничих селищах, катастрофічний брак медичного обслуговування, що збільшували загальну і, відповідно, дитячу захворюваність і смертність.

В перші повоєнні роки щорічно Донбас приймав до півмільйона осіб, які опинялися тут як на добровільній основі, так і в примусовому порядку. В стислі строки державі вдалося наситити зростаючу промисловість робочими руками, однак оборотною стороною адміністративного ресурсу, що широко застосовувався з метою відбудови Донбасу, були низька інтенсивність праці мобілізованих, зростання рівня соціальної конфліктності, апатії та відчаю, що супроводжувалися низкою особистих драм. За першої ліпшої нагоди ці люди полишали Донбас. Врешті, згідно з підрахунками Н. Шипік, у регіоні залишилася лише третина спрямованих владою мігрантів. Темпи демографічного приросту та обсяги міграцій на Донбасі були найвищими в Україні. Найвищою в республіці в перше повоєнне десятиріччя була й частка примусово скерованих владою репатріантів та трудармійців, значною - частка реемігрантів та зареєстрованих на постійне місце проживання звільнених за амністією 1953 р. в'язнів.

Повоєнне відновлення Донбасу відбулося ціною надлюдського напруження сил. Інструментарій мобілізації трудових ресурсів цілковито відповідав сталінській епосі. Застосування дармової підневільної праці низки категорій радянських та іноземних громадян; компенсація технічних нововведень масовістю трудових мобілізацій; граничне обмеження витрат на споживання та соціальне забезпечення робітників; абсолютне ігнорування елементарних побутових потреб укупі із трудовим піднесенням народу та всеосяжною масштабною пропагандою зробили свою справу. Впродовж 1946-1949 рр. було відновлено 129 шахт, що давали 52 млн. т. вугілля на рік. Крім того стали до ладу 60 нових шахт потужністю 32 млн. т. На кінець 1950 р. були введені в дію вже 259 шахт. У 1951 р. на них було видобуто 83,8 млн. тонн - вперше був перевищений довоєнний рівеньСаржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). - С.35-36..

Керовані зовнішні міграції (мобілізації, депортації тощо) у 1952-1959 рр. до Ворошиловградської та Сталінської областей становили понад 4,6 млн. осіб. Вибуло, зокрема й утекло від незвично важких умов праці і життя, 3,6 млн. Оспівана радянськими масмедіа і оплутана міфами та штампами “Всесоюзна кочегарка” перетворилася на величезний “прохідний двір” з притаманними прохідному двору протягами, безладом, брудом і небезпеками.

Якісні зміни в напрямках демографічних процесів на Донбасі були пов'язані зі зміною акцентів соціальної політики в регіоні, переходом від методів репресивно-адміністративного примусуЗа Хрущова ввели “умовний термін покарання”. Людей, які скоїли дрібні правопо-рушення, відправляли працювати на хімічні підприємства Донбасу без права їх покинути. до створення економічних стимулів, кредитування будівництва житла, запровадження системи заохочень та створення позитивного соціального іміджу, престижності, шахтарської праці. В 1956 р. світ побачила постанова “Про невідкладні заходи щодо розвитку вугільної промисловості Української РСР”. Відповідно до неї радянський уряд у стислі строки планував побудувати кілька десятків нових шахт. Всі 25 областей УРСР, а також Київ взяли зобов'язання побудувати по 1-2 шахти. Виконувалися союзні настанови руками молоді: республіканський уряд спромігся перетворити їх на масовий комсомольський рух. В 1957 р. побачила світ постанова ЦК КПРС та РМ СРСР “Про суспільний призив молоді для роботи на найважливіших будовах, які розташовані в східних та північних районах СРСР та Донбасі”. За “комсомольськими путівками” сюди приїхали десятки тисяч юнаків з Київської, Львівської, Чернівецької та інших областей України. Методом “комсомольської будівлі” були закладені 37 шахт, назви яких говорили самі за себе - “Київські-Комсомольські” №1 та №2, “Донецька-Комсомольська”, “Вінницька - Комсомольська”, “Закарпатська - Комсомольська”, “Ворошиловградська - Комсомольська”, “Чернігівська - Комсомольська”, “Херсонська - Комсомольська” тощо. Власне їх назви унаочнювали найширшу географію тогочасних молодіжних трудових міграцій. Тільки в 1965 р. на будівництво нових шахт прибули 233 комсомольські групи з різних областей України. Доволі активним був приток мігрантів з РРФСР, Казахстану та Білорусії.Семенюк Н.С. К вопросу о современной миграции населения Донбасс // Распределение и использование трудовых ресурсов Донбасса. - Донецк, 1967. - С.112. В цей час закладаються й найглибші шахти Донбасу: “Вєтка - Глибока”, “Ясинівська - Глибока”, “Томашевська - Південна”, найглибша в СРСР - “Бутовка - Глибока”. Завдяки комплексному підходу до вирішення проблеми оргнабори 1950-х рр. (тоді на роботу в Донбас випускники вирушали цілими класамиЦДАВО України, ф.2, оп.9, спр.6561, арк.2.) мали виразні позитивні наслідки.

Однак, з кінця 50-х рр. у вугільній промисловості Донбасу відбуваються негативні тенденції. Використавши потенціал Донбасу для відновлення промисловості СРСР, заклавши потужні енергетичні бази у регіонах, віддалених від кордону, союзний уряд почав втрачати цікавість до “Всесоюзної кочегарки”, де умови видобутку з року в рік ускладнювалися і вимагали колосальних капіталовкладень. Це демонстрували як зменшення обсягів капіталовкладень (1965 р. капіталовкладення у вугільну промисловість регіону склали 67,3% від рівня 1957 р.), які забезпечували лишень підтримку шахт у робочому стані - ані про реконструкцію, ані про модернізацію, тим більше про закладку нових виробництв не йшлося. На 1961 р. на Донбасі не було жодної до кінця розвіданої ділянки для закладки нової шахти з видобутку коксівного вугілля. Після 1975 р. в регіоні не було закладено жодної великої шахти. Зірка всесоюзної слави Донбасу почала згасати.

Размещено на Allbest.ru