Концепція та програми "органічної" праці в українському національному русі Галичини наприкінці ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепція та програми «органічної» праці в українському національному русі Галичини наприкінці ХІХ ст.

Б.М. Янишин

На зламі 70-80-х років ХІХ ст. значно послаблюються романтичні елементи, характерні для свідомості «ранніх» народовців 1860-х років. «Народництво» останніх, як представників епохи романтизму, проявлялось головним чином у захопленні народною культурою, зближенні та пізнанні народу. На формування їх світогляду значний вплив мали насамперед твори Т. Шевченка, а також П. Куліша, М. Костомарова, М. Шашкевича, Ю. Федьковича. Романтично-ідеалістичне зображення в них епохи козацтва привело до формування певного культу в середовищі народовців 60-х років ХІХ ст.: козацький устрій став зразком для внутрішньої структури народовських громад; серед молоді, передусім гімназійної, надзвичайно популярним став козацький одяг і танці. Цьому ж сприяло й спілкування з польськими революціонерами, а водночас і письменниками-романтиками (П. Свєнціцьким, М. Загурським та ін.), які емігрували з Росії в Галичину після поразки Січневого повстання. «Ранні» народовці вірили в «дух часу», «віщу силу слова», швидкі зміни на краще, а тому поразки кінця 1860-х років призвели до зневіри у власні сили, апатії, а часто -- й відмови від своїх національних переконань. національний рух органічний праця

Для лідерів народовства початку 1880-х років, світоглядне й політичне становлення яких припадає на епоху позитивізму, мовно-етнографічної діяльності вже було недостатньо. Замало лише пізнати народ, а слід, як зазначав В. Барвінський у листі до брата Олександра, підняти його з матеріального і морального занепаду, зробити з нього рідних братів, «піднести його на степінь нашої рівності» і лише тоді «наша мужицька народність стане народністю». Саме народовці зламу 70-80-х років ХІХ ст. декларують «реальний» підхід до політики, виробляють на його основі програми «органічної» праці. В їх ідеології бачимо «сполуку ідеалістичних мотивів із реалістичним розумінням можливостей», романтичної поетизації минулого, прославляння народних героїв, ідеї жертовності для народу -- з розумінням політики як «купно -- продажі». Вони виразно наголошують на пріоритетності національних інтересів перед будьякими іншими (слов'янськими, всеруськими тощо), оскільки «у житю народів нема посвяченя. Нарід, котрий посвячає себе за другого, єсть дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кождого народа єсть -- стояти за своїми власними інтересами і дбати о своє власне утриманє». У передовиці «Діла» 1883 р. виводиться «основний закон» політики: «Доки ми не будем представляти з себе моральної і матеріальної сили, доти ніщо нам надіятись на які-небудь уступства з сторони наших противників», а тому автор закликає до внутрішньої організації.

Дослідниця польського позитивізму у Галичині ХІХ ст. Галина КозловськаСабатовська відзначає, що молоде польське покоління, незалежно від того, чи виростало воно у російській, прусській чи австрійській дільниці, єднав насамперед гіркий досвід поразки січневого повстання, а також захоплення позитивістською філософією. У австрійській дільниці позитивістський злам (переворот) відбувся безпосередньо після поразки повстання, коли розпочався процес розрахунку з минулим і формулювання нових гасел, а також популяризації позитивістської філософії.

Вона визначає два визначальних критерію для виокремлення табору «молодих» у польському національному русі в Галичині другої половини ХІХ ст. -- сприйняття широко зрозумілої позитивістської філософії, а також програми органічної праці, що ґрунтувалися на зазначеній філософії. Гасла «органічної діяльності» висувалися й раніше, зокрема у 1850-х роках, але лише після січневого повстання програма органічної праці перетворилася на домінуючу ідеологію зазначеного часового періоду.

У даній статті розглянемо підвалини формування концепцій органічної праці в українському національному русі Галичини.

На початок 1870-х років ідеологічні засади руського руху в Галичині визначали старорусини, що посідали в ньому провідні позиції. Складаючись в основному з представників старшої генерації руської інтелігенції (так званих святоюрців), вони так і не змогли сприйняти і належним чином осмислити тогочасні ідеї національного відродження і соціальної рівності, а також відповідним чином змінити ідеологічні засади своєї політичної діяльності. Зберігаючи консервативний, а радше навіть традиціоналістський світогляд із базовими історико-династійними переконаннями, старорусини залишались в світі ідей європейського середньовіччя, тоді як інтелектуальний клімат Європи Нового часу насичували ідеї нації і культурно-національного ренесансу, декларовані Й. Гердером і іншими провідними мислителями кінця ХУІІІ -- початку ХІХ ст. Політична концепція старорусинів також не була цільною. В її основі лежало здебільшого визначення русинства як заперечення полонізму і одночасно відсутність позитивної програми. Це дало підстави Є. Олесницькому охарактеризувати другу половину 70-х років ХІХ ст. як «справді скандальну епоху рутенської політики». Світоглядно-ідейні принципи і політична діяльність «старої» партії викликали різку критику зі сторони опонентів у руському таборі -- народовців, які вважали, що «дотеперішня звичайно уживана програма: ми -- Русини -- оказуєся нічим позитивним, для народу зрозумілим, а тому належить самих себе спитати: чого ми бажаємо.. .».

Після підйому політичної активності народовців у 1869-1873 роках наступив її спад і перехід на пасивно-споглядальну позицію. У цей час основні їх зусилля були спрямовані на вироблення й кристалізацію ідейно-програмних засад руху, на яких помітно позначилися стосунки з наддніпрянцями. З відходом П. Куліша на периферію політичної діяльності, роль посередника у галицьконаддніпрянських відносинах з середини 1870-х років була відведена М. Драгоманову. Він мав особливо великий вплив на «молодших народовців». М. Бучинський, зокрема, просив В. Навроцького писати про М. Драгоманова лише добре, оскільки «я уже єму записав душу навіки». Те, що «Драгоманов дійстно «покликаний будити» -- будити до праці для добра народнего», визнавав і В. Навроцький. І. Франко також стверджував, що його довгі та інформативно насичені листи до галицької молоді змушували її до впорядкування думок, інтелектуального самовдосконалення.

Розбіжності у поглядах на національне питання та ставленні до соціалізму й соціалістичних ідей спричинилися до загострення стосунків між М. Драгомановим і «молодшими» народовцями, зокрема М. Бучинським, В. Навроцьким, Є. Желехівським. Зі зламу 1874-1875 рр. їх листування майже припинилося, а остаточний розрив відносин відбувся восени 1875 р. під час чергових відвідин М. Драгомановим Львова по дорозі з Європи в Росію. На скликаних К. Сушкевичем зборах львівської громади розгорілась дискусія стосовно його ставлення до соціалізму і національного питання. М. Драгоманов, зокрема, позитивно оцінив популярні соціалістично-комуністичні брошури «Парова машина», «Правда» і «Про бідність», тоді як В. Барвінський головним чином на підставі праць відомого тоді економіста Шефле, а також К. Маркса і Лассаля розкритикував їх утопічний характер. Щоправда, сам М. Драгоманов у своїх спогадах подає доволі стриману оцінку згаданих брошур, головна заслуга яких, на його думку, полягала в започаткуванні дискусії з соціального питання. Він також нарікав на нібито нерозуміння галичанами соціалізму і їх наукову відсталість. Однак основними усе ж були розбіжності у поглядах на національне питання, які М. Драгоманов у своїх спогадах замовчує. В. Барвінський, зокрема, згадував, що на громадських зборах його попросили пояснити, чи він визнає український народ як самостійний і чи його слова про «одноплемінність і одновірність» руського і московського народу, надруковані в «Київському Телеграфі», відповідають його переконанням, чи написані з огляду на цензуру. У відповідь М. Драгоманов підтвердив авторство згаданої статті й нібито заявив, що «не бачить української народності ... покажіть мені українську народність». Народовці не могли також погодитись з його теорією про російську, великоруську й українську літератури, та прирівнянням останньої до провансальської чи плятдойч.

Під враженням від таких розмов з М. Драгомановим В. Барвінський писав братові Олександру, що «обох (М. Драгоманова і П. Куліша -- Б.Я) слід вважати за пропащих людей для нашої справи. Киівляни стоять на комуністичнім становиску і нехтують самостійність народности, а Куліш, як вичитав'єм з його листу до Драгоманова -- прийшов до того переконання, що “оба нарічія (себ то руський і россійський язики) должны со временем солляться в одно”...». Своєрідним підсумком дискусії стала стаття В. Барвінського «Слівце до опізнаня (Відповідь п. Українцеви (М. Драгоманову) на лист “Опізнаймося”, ч. 1 і 2 “Друга”)». У ній ще раз наголошено, що без попереднього здобуття національної самостійності «прогрес» і «поступ» неможливий, а самими тільки розмовами ситуацію змінити не вдасться. «Іменем народовців, котрих органом є Правда» В. Барвінський висвітлює основні положення їхньої програми, серед яких, зокрема, визнання «самостійності нашого руського народу» і вимога «самостійного розвою нашої народності в кождім згляді, а іменно на полі словеснім і політичнім». Демократичний устрій вважається найбільш відповідним для русинів, а тому метою своєї діяльності народовці проголошують здобуття «рівноправності для кождої єдиниці, обезпеченя її проти визискуваня і покривдженя, получшаня долі нашого народу і піднесення єго добробиту запобігаючи твореню пролетаріату. усуненя нужди...». Найпершим засобом для досягнення цієї мети народовці вважали «просвіту народу ведену в дусі поступовости, витиченої позитивною наукою», а також «в економічнім помноженю доходових жерел матеріального биту народнього (розвій ремесла, промислу, торгівлі між нашим народом), в піднесеню кредиту і власної помочи економічної маси народу, в належитім заступництві тих інтересів нашого народу в громаді, повіті, краю і державі і в ширеню почутя нашої народності на підставі нашого історичного житя». Виступаючи проти класового підходу у розгляді руського народу, вони визначали його як «органічну цілість», що повинна гармонійно розвиватись у всіх складниках. У зазначеній програмі затавровано як шкідливу та відкинуто пропаганду «насильних переворотів суспільного (не державного) складу нашого народу», поставлено вимогу «органічного» розвитку добробуту народних мас. Шкідливою визнано також пропаганду західного соціалізму і комунізму серед русинів, оскільки «взаємини нашого житя народнього зовсім відмінні від робітничого питання західнього», з огляду на «індивідуальний характер» народу, а також тому, що західний соціалізм і комунізм не пропонують науково обґрунтованої «реальної програми відповідного устрою суспільности» і покращення долі нашого народу.

На початку 1880-х років народовські лідери виробили перші українські програми «органічної» праці, в основу яких покладено прагматичні погляди на політику, пріоритетність національних інтересів. Вже в листі від 09.09.1882 року до брата Олександра В. Барвінський вказує на необхідність такої «програми праці» для галицьких українців, з якої кожен знав би, що повинен робити для блага народу. У цьому ж листі викладено міркування про те, що мало б складати основу такої програми: збереження народних звичаїв, одягу, ширення просвіти, закладання читалень, господарських спілок, хорів і т. д. У відповідь О. Барвінський висловлює свої погляди на «програму органічної праці», з особливим наголосом на активізації діяльності «Просвіти», заснуванні власної книгарні, створенні господарсько-промислового товариства з якнайчисленнішими філіями в краї, організації співацьких товариств, виданні бібліотеки повістей, а також на перетворенні Товариства ім. Шевченка в наукове. Більш систематизовано ці погляди він виклав у статті «Наші народні хиби і потреби», де зазначено важливість і взаємозв'язок морального і матеріального розвитку народу, наголошено на необхідності участі духовенства в реалізації програми органічної праці. Втілення в життя цієї програми, найбільш повну і завершену форму якій О. Барвінський надав у середині 1890-х років, неминуче вело до створення сфери громадянського суспільства українців Галичини, появу якої ми й спостерігаємо наприкінці ХІХ ст.

У контексті формування основних положень програми органічної праці на початку 1880-х років народовці звертають увагу на важливість популярної літератури, белетристики, публіцистики і сімейного життя у національному вихованні. Адже «не тільки школи і уряди польонізують нас; ми самі польонізуєм себе єще гірше вдома. Наші сини і брати, а особливо наші доньки і сестри читають і зачитуються польськими пустословними повістями, польськими квасно-патріотичними і шумно-фразистими поезіями, польською популярною т. є. крайнє безкритичною і шляхетсько-сторонничою історією. Звідси вони набирають того польського духа...». При цьому народовці застерігаються від можливих звинувачень у шовінізмі, оскільки не виступають проти включення чужих елементів до системи національної культури, щоправда, за умови, що вони «розумні, здорові і хосенні для піднесення людей», але безкомпромісно виступають проти чужого, коли воно «псує наш смак літературний і артистичний, псує наш народний характер». Для боротьби із невиправданим засиллям чужого народовці закликають «засипати» Галичину українською белетристикою, популярною літературою, перекладами кращих творів іноземних авторів. Вони розпочинають таку практику виданням «Бібліотеки найзнаменитших повістей», «Руської історичної бібліотеки», «Дрібної Бібліотеки», «Русько -- Української Бібліотеки». Низькі ціни цієї літератури зробили її доступною широким верствам населення.

Народовці закликали також до ґрунтовної реформи приватного життя, системи виховання молодшого покоління, яке має «впоювати в дітей наших від маленькости горячу, майже фанатичну любов до рідного люду». Особлива увага приділяється вихованню жіночого покоління в національному дусі, оскільки без цього народна справа не буде розвиватись належним чином. «Головною нашою хибою єсть, що може за мало виховуємо таких людей твердого характеру, готових до самопожертвуваня, що за мало умієм цінити таких людей ... Тут головна задача нашого народного вихованя». У цьому контексті слід відзначити майже цілковите припинення політичних (а в тогочасній ситуації -- і національних) міграцій з одного табору в інший, що було характерне для політичного життя галицьких українців у попередні десятиліття (наприклад, перехід у 1867 р. одного з найяскравіших представників першого покоління народовців К. Климковича у редакцію слов'янофільської «Славянской Зари», власником якої був русофіл Ливчак). О. Середа слушно вказує, що «оскільки національна свідомість ранніх народовців (1860-х років -- Б.Я) не була успадкована в родинних домівках чи на шкільних лавах, а сформувалась вже у зрілому віці, то дехто з них вважав можливим змінювати її відповідно до політичної ситуації». Врахуймо, що «звичка є міцнішою за все, коли бере початок в юні роки», а національна і політична свідомість народовських діячів, які розпочали активну діяльність в другій половині 70-х років ХІХ ст. сформувалася під час навчання в гімназіях, головним чином у так званих «громадах». Це, а також формулювання чітких програмних засад, загострення міжпартійної боротьби в таборі галицьких українців у 1870-х рр. і зумовило, на нашу думку, зменшення політичних міграцій, зміцнення національних переконань. Таким чином, наголошуючи на важливості домашнього виховання, популярної літератури, народовці виступають, фактично, за тотальне поширення органічної праці, яка на їх думку повинна обіймати всі аспекти народного життя.

Створення перших українських програм органічної праці, утвердження нового реалістичного розуміння політики і моделі взаємовідносин «еліта -- простий народ» визначили стрижневі вектори політичної діяльності народовців, до яких належить і активізація вічевої традиції в Галичині. За посередництвом віч народовці намагалися залучати широкі маси населення до активнішої участі у політичному житті краю. Так, на вічу 1880 р. були присутні багато селян, а не лише духовної і світської інтелігенції. Тому можна погодитись з К. Левицьким, що це був «великий почин в ділі демократизації нашої (у значенні народовської -- Б.Я.) роботи». Віча мали також одним із завдань «розбирати і висвічувати справи тикаючі нашого народу, висказувати становиско Русинів у тих справах, удержувати ясний перегляд суспільно-політичного життя і побуту нашого народу, приєднувати для себе щораз більше прихильників і сторонників, а також створити живу звязь між народом а руською інтелігенцією, дбати про політичне оживленє і вихованє руского народу». Вони були впливовим засобом для формування почуття національної спільності. Крім всенародних, народовці ж розпочали скликання і місцевих віч (наприклад, віче українців м. Львова, окружне віче в Долині у 1884 р. й інші), де зверталась увага більше на місцеві проблеми, ніж на загальні. Варто зауважити, що всі реферати і резолюції як для всенародних, так і для місцевих віч готували й оголошували народовці. Це свідчило про їх перевагу над старорусинами, зокрема з погляду наявності належно підготованих, високоосвічених кадрів. Згодом започаткована народовцями традиція скликання віч (всенародних, повітових, громадських) стала невід'ємним складником політичної культури галицьких українців кінця ХІХ -- початку ХХ ст. і була активно задіяна всіма політичними течіями. Як випливає з листа В. Барвінського до Г. Рожанського, скликанням віч народовці прагнули компенсувати брак власної політичної організації, для створення якої вони ще не мали наприкінці 1870-х років достатньо сил -- ні матеріальних, ні людських.

Активізація діяльності галицьких політичних течій, особливо народовської, традиційно спостерігається під час виборчих кампаній. На початку 1880-х років, спираючись на свою модель взаємовідносин «еліта -- народні маси», народовці запропонували кардинально переглянути спосіб їх ведення, якого традиційно дотримувались старорусини. Вихідним пунктом діяльності перших стала вимога до діячів обидвох партій налагодити тісний зв'язок з виборцями, оскільки «при виборах ходить в першій лінії о їх інтереси». Для цього вони радили скликати передвиборчі збори, на яких кандидати у посли мали б особисто зустрічатися з виборцями, знайомити їх із своїми позиціями. «Предсіж годі вимагати, -- писало "Діло”, -- щоби наші виборці вічно віддавали голоси на людей, котрих ледви з імени або з лиця знають». Таким чином, як вважали народовці, «учули б ми з єго (народу -- Б.Я) власних уст єго погляди, єго потреби, замість виступати в єго імені з нашими власними поглядами». Виходячи з цього, при поставленню руським центральним виборчим комітетом кандидата у посли в певному окрузі вирішальний голос мав належати самим виборцям. Тому народовці закликали відмовитись від усталеної на той час практики, коли всупереч одностайній волі виборців їм накидали іншого небажаного кандидата. Перед українськими депутатами народовці ставили задачу відновлювати «повагу руського посла» після невдалої діяльності депутації попередньої каденції, а тому «кандидат в посла має бути чоловіком честного характеру, образованим, трудолюбивим і здібним». Саме на таких засадах спільним (народовсько-старорусинським) виборчим комітетом була проведена виборча кампанія 1883 р. Унаслідок цього народовці здобули більше посольських мандатів, ніж старорусини, що засвідчило злам у співвідношенні сил в українському русі на їх користь. Незважаючи на певне зменшення кількості сеймових руських послів, результати виборів загалом можна було вважати задовільними -- передусім з огляду на якісні зрушення, а також враховуючи шалену протидію крайової адміністрації.

Віча і вибори зумовили помітну активізацію народних мас. Так, вже на вічі 1883 р. активну участь у дискусії і прийнятті резолюцій брали селяни і міщани. За допомогою народовців створювались повітові політичні організації (наприклад, «Народна Рада» в Долині). Їх лідери неодноразово наголошували на важливості переведення політичної організації провінції.

Крім політичної пропаганди, народовці розпочали активну культурно-просвітницьку діяльність серед селян і міщан, часто використовуючи її у політичних цілях. Вони домоглись справжнього прориву у справі створення сільських читалень. У цьому їм допоміг взірцевий статут і детальний опис, як заснувати читальню, надрукований «Просвітою» і розісланий у села й містечка. Результати такої акції промовисто засвідчує кількісна зміна: якщо у 1876 р. у «Просвіті» було всього 6 читалень, то лише за 1882 р. Товариство поповнилося 39 новими читальнями. Крім суто просвітницьких, народовці на початку 1880-х років ставлять перед читальнями також господарсько-економічні завдання. Активним діячем на ниві економічної самоорганізації руського селянства на той час виступав Д. Танячкевич, засновник широко відомого селянського запомогового товариства «Правда Закомарнянська». Він написав і опублікував за допомогою «Просвіти» взірцевий статут і детальну інструкцію, як створювати товариства такого типу. Це зумовило певне збільшення їх кількості, щоправда не настільки показове, як у випадку з читальнями. З метою пропаганди народовці часто друкували в «Ділі» і в «Батьківщині» дописи із сіл, де змальовували блага (насамперед матеріальні), які забезпечила їм економічна і політична самоорганізація.

Для піднесення національної свідомості інтелігенції і народних мас у 1880-х роках особливо активно почали використовувати щорічне відзначення роковин смерті Т. Шевченка. Ініціатором того, щоб «явно, в великій громаді», широко відзначати вечори пам'яті Кобзаря виступив у 1876 р. В. Барвінський. «Не будьмо шкаралупниками, -- закликав він у листі до брата Олександра від 4 березня 1876 р., -- не біймося перед світом голосити наших ідей ... щоб наші і ненаші знали, що то ми, що то українофіли». До того часу вечори пам'яті Шевченка відбувалися у невеликій громаді майже винятково львівських народовців, у малих залах «Руської Бесіди», які могли вмістити до 100 чоловік. На думку В. Барвінського, якби народовці мали достатню силу, то найкраще б вшановували пам'ять Шевченка мітингами по всій Галичині. Він наголошував на важливості таких вечорів як засобу привернення молоді до української національної ідеї: «Маю навіть ту певність, що половина молодіжи і поважних навіть людей, що тепер лізе в московський або польський табір, пригорнеся до нас, як тілько ми ясно скажемо перед світом, чого ми добиваємось, чим був наш нарід і чим він має бути». При цьому він вказував на відзначення роковин смерті Шевченка у 1875 р., «які зближили Кружкову молодіж до нас. “Слово” ізольоване, русофілізм упадає. Ще одно тепле слово, мудре дальше поступованє, а буде річ доконана, не буде русофільської молодіжи. Ми через 10 літ відправляли панахиди . обходили вечорі без панів і бюрократів в Бесіді -- та що з того? Де ті результати? Надто гнила, надто оспала ще наша громада, щоб не потребувала електризації, публічної проби, засилку новими силами.». Завдяки ініціативі та якнайактивнішій участі В. Барвінського, вечори пам'яті Т. Шевченка на початку 1880-х років перетворилися у демонстрацію української національної ідеї, надавали галицькому українському суспільству необхідного йому певного заряду «електризації» і з часом зумовили створення культу Т. Шевченка в Галичині.

Народовці усвідомлювали вагу і значення соціально-економічного питання, вважали «піднесення добробиту селян, їх розвій економічний і духовний» найважливішою проблемою, від вирішення якої «залежить наше: бути або не бути». Але саме для цього необхідне національне визволення народу, прикладом чого наводились німці, чехи, хорвати і угорці. «Захованє своєї національності не є вправді остаточною цілею якого-небудь народа, -- підсумовували народовські провідники, -- але ся ціль, культурний розвій, дасться найліпше в рамах національності досягнути». При цьому неодноразово було акцентовано увагу на важливості просвіти і освіти в рідній мові для прогресу, в тому числі і соціально-економічного.

Як уже зазначалося, ідеологи «народної» партії критикували популярні соціалістичні брошури «Парова машина», «Правда» і «Про бідність» (всі видані у Відні в 1875 р.), підтримані М. Драгомановим, вважаючи одним із недоліків їх утопічний характер. Вони наголошували на їх невідповідності результатам наукових досліджень, непрактичності, а навіть шкідливості, оскільки вони могли лише «роз'ятрувати істнуючі рани, але не могли їх гоїти, могли поривати декого в фантастичний рай, але не вказували ніякої дороги органічного розвою і поступу і відводили від практичного, хосенного діланя». Натомість народовці висловлювали глибоке переконання в тому, що можливий лише «органічний ступневий поступ і розвій до що раз лучшого устрою суспільного і господарського», тобто виступали за шлях реформ, а не революції. При цьому вони зазначали необхідність розвитку ремесла, промислу і торгівлі серед українського народу, здійснення його кредитної і економічної самоорганізації. Народовці виступили проти пропагованого соціалістично-комуністичними теоріями класового підходу і боротьби, розвінчували неможливість вирішення соціального питання за допомогою вивозу «не-мужиків» (як пропонували згадані брошури) чи загалом протекції лише якоїсь однієї верстви. У своїй програмній заяві від 1877 р. вони визначали український народ як «органічну цілість, котра повинна розвиватись у всіх своїх складових частях гармонійно і спільно і не признаємо ніякої виключної супремації якої небудь кляси чи касти в народнім заступництві». Згодом народовські провідники поставили завдання солідарної діяльності всіх русинів, а не поодиноких верств чи груп, адже «обов'язком кождої єдиниці пам' ятати про загал і для загалу трудитися, щоб в добрі загалу і своє добро знайти». Власне солідарність, на їх думку, «народ робить народом».

Надавши вагомості соціально-економічній стороні життя русинів, а також запропонувавши реальні шляхи до його покращення, народовці (надто ж із середини 1870-х років) спростовували звинувачення М. Драгоманова і радикальної молоді у формальності їхнього націоналізму. Як зазначав В. Барвінський, саме молодші представники «народної» партії у 1870-х рр., усвідомивши, що «хочби і найкрасша форма без внутрішнього змісту і внутрішніх сил не має життя», старалися оживити ті сили, не обмежуючись лише мовним питанням, а й активно підносячи безпосередні матеріальні й моральні народні інтереси.

Зразком для політичної діяльності народовців була чеська модель національного відродження, на чому неодноразово вони самі й наголошували. Так, в одному із дописів «Діла» у зв'язку з виборами було зазначено: «по сотний вже раз ставим і на сім місци за примір Чехів, -- але годі: воскресеньє і розвій Чехів повинні все стояти нам яко живий примір перед очима». Визначальною особливістю цієї моделі В. Барвінський вважав те, що «Чехів видвигнула многолітня власна праця народна від найнизшого до найвисшого степені», і, зокрема, поширення чеської національної свідомості у народних масах, їх піднесення завдяки господарності і просвіти. На відміну від народовців, старорусини як і старше покоління польських політиків, більше схилялися до «утилітарної політики і впливів в міродайних кругах», а також надіялись на певний збіг сприятливих обставин. «Стара» партія, очікуючи такого «спасіння з гори», не провадила на практиці жодної внутрішньої, органічної роботи. Різниця між згаданими моделями була представлена у «Ділі» так: народовці у своєму націоналізмі й за допомогою нової української літератури станули «посеред народу», тоді як поляки (значною мірою і старорусини) продовжували стояти «над народом». Чимало запозичено і з польського досвіду, зокрема із сформульованих польськими політиками концепцій органічної праці, хоч народовські лідери і не наголошували на цьому.

Список використаних джерел та літератури

1. Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. -- Львів, 1999. -- Вип. 34. -- С. 215.

2. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (ВР ІЛ НАНУ), ф. 135, № 2295.

3. Шлемкевич М. Галичанство // Політологічні читання. -- 1993. -- № 1. -- С. 261262.

4. Наш погляд на польське питанє // Діло. -- 1883. -- № 38.

5. Наше теперішнє положенє // Діло. -- 1883. -- № 19.

6. Олесницький Є. Сторінки з мого житя. -- Львів, 1935. -- Ч. 1. -- С. 114. Правда. -- 1879. -- № 3.

7. Лист М. Бучинського до В. Навроцького від 20 грудня 1872 р. // Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1860-1880 рр. -- Харків: Пролетар, 1931. -- С. 441442.

8. [Навроцький В.] По вопросу о малоруской литературе М. Драгоманова. Весна 1876 р. // Правда. -- 1876. -- № 10.

9. Драгоманов М. Листи до І. Франка і інших. Видав І. Франко. -- Львів, 1906. --С. 3-4.

10. [Барвінський В.] Відповідь п. М. Драгоманову (з причини нападів в «Громаді») // Правда. -- 1879. -- № 6.

11. Драгоманов М. Австороруські спомини // Літературно-публіцистичні праці. -- Т. 2. -- К., 1970. -- С. 284-287.

12. [Барвінський В.] Відповідь п. М. Драгоманову (з причини нападів в «Громаді»).