Проблема української мови в народній просвіті та питання прогресу в українській та російській публіцистиці 1860-1880-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема впровадження і використання української мови у сфері освіти на сучасному етапі потребує ґрунтовного аналізу публіцистичної та полемічної спадщини українських вчених підросійської України та їх опонентів у період 1860-1880-х рр. Саме в цей період українська мова робила перші кроки як мова освіти, перш за все початкової. В той же період українофілами та проросійським табором, було сформульовано системи обґрунтування потрібності/непотрібності здійснення початкової освіти для українського простолюду його мовою. Ці дві системи аргументів спиралися на два протилежні погляди на зміст прогресу суспільства Російської імперії. Стан дослідження цієї проблеми в науковій літературі є об'єктом уваги даної статті. Зміст цих аргументацій за освіту українською мовою найбільш яскраво виявився в численних публіцистичних виступах українофілів та консерваторів доби 1860-1880-х рр. та у позиціях представників урядових кіл Російської імперії.

У дослідженнях дореволюційного періоду загальновизнано, що просвітня програма українофілів була складена ще в період Кирило-Мефодіївського товариства, а і з іншого боку було визнано безрезультатними дії уряду щодо народної просвіти до 1860-х рр..

Виклад подій пов'язаних з впровадженням на початку 1860-х рр. української мови в сферу початкової освіти був здійснений у розвідці М. Лемке.

У той же час визнавалось, що моральний розвиток народу може бути забезпечений саме розумовою освітою, а народна свідомість повинна забезпечуватися функціонуванням української мови. Поряд з тим, було висловлено застереження щодо добрих наслідків для народної освіти поширення текстів Св. Письма народною мовою.

Отже, визнавалось, що народна мова у сфері початкової освіти була здатна забезпечити моральний та розумовий прогрес у розвитку народу, а вивчення народом чужої мови іншого більш розвиненого мало призводити до перейняття чужих звичок, уявлень.

М.П. Драгоманов у своїх розвідках 1870-х рр. підкреслював, що негативна реакція на освітні заходи українофілів поширились у період початку 1860-х рр. з польського середовища, котре вбачало в них бажання до підбурювання селянства проти панів. До них приєдналися місцеві клерикали котрі хотіли зберегти свою монополію на народну освіту. На думку М.П. Драгоманова в цей час в Російській імперії встановлювалась система примусової національності, коли люди дивувалися з того, що не подібне до їхнього. На думку ж вченого, людина повинна отримувати початкову освіту рідною мовою, оскільки це є справа всесвітньої освіти. Саме література викладена народною мовою несе блага цивілізації та не загрожує сепаратизмом там, де доцентрові рухи не пов'язані з нетерпимістю. А літературна мова має багато порівняно з народною чужих, абстрактних слів. На переконання вченого усюди де відбувався процес підняття сільського стану, його культури, мови -- відбувався процес децентралізації. Він же в роботі «По вопросу о малорусской литературе» (1876 р.) розбираючи причини появи указу 1876 р. підкреслював, що найбільші утиски приходили від малорусів -- у 1870-х рр. -- М.В. Юзефовича, С.С. Гогоцького, Д.Л. Мордовцева, котрі навіть не поділяли визнану М. Н. Погодіним інакшість українського народу до татаро-монгольської навали. Указ 1876 р. став можливим оскільки в Росії не було європейського підходу до вирішення мовної проблеми.

На думку представника реакційної російської історіографії С. Щеголєва (1912) історія сепаратизму розпочалася у часи Кирило-Мефодіївського товариства, коли П.О. Куліш проголосив себе літературним сепаратистом, коли вже у виданні збірника «Україна» 1843 р. використовував тенденційні прийоми при надрукуванні малоросійських дум під впливом «Історії Русів».

Упродовж 1920-1930-х рр. в узагальнюючих працях радянських дослідників давалися оцінки причин звернення уваги діячів Кирило-Мефодіївського товариства до проблем простого просвіти українського народу.

М.Д. Бернштейном було докладно досліджено дискусію 1860-х років що точилася на сторінках часопису українофілів «Основа» стосовно можливості використання української мови в сфері початкової просвіти народу. У дослідженні було проаналізовано відомі виступи М.І. Костомарова, П.О. Куліша, П. Житецького. У цій розвідці було виокремлено погляд представників «Основи» котрі підтримували тезу про просвіту рідною мовою як запоруку прогресу.

У роботі Ф. Савченка (1928 р.) було докладно розглянуті українофільський рух у 1870-х рр., причини спротиву діяльності Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, його закриття та появи Емського указу 1876 р. У цьому дослідженні було приділено увагу виступам діячів антиукраїнофільського напрямку з Малоросії, зокрема М.В. Юзефовича, де обґрунтовувалось шкідливість українофільського руху -- М.І. Костомарова, П.О. Куліша. Представники консервативного табору у Москві та Малоросії виправдовували свої дії змістом заповіту Олександра II котрий проголошував боротьбу за збереження єдності Російської імперії.

Історія боротьби українофілів за впровадження української мови в сферу просвіти розглядаються у роботі сучасного російського дослідника О.І. Міллера. Він звернув увагу на те, що ідеї поширення української мови в сфері зустріли спротив наприкінці 1850-х рр. у роботах С.С. Гогоцького, котрий вже оцінив їх як плани поляків асимілювати Південно-Західний край. Отже, саме в Малоросії було дано імпульс антиукраїнським виступам (зокрема у 1863 р.), видано брошури проти використання української мови (С.С. Гогоцький і І. Кульжинський). Згодом Міністр внутрішніх справ П.О. Валуєв, знаючи про низький рівень освіти в них, захищав своїм знаменитим циркуляром 1863 р. панівне становище церковних шкіл в Малоросії. Причиною цього був реакційний характер освітньої політики Російської імперії, зокрема міністра освіти Д.А. Толстого, котрий знаходився під впливом «Московских ведомостей» М.Н. Каткова. Розглядаючи розвиток українофільського руху 1870-х рр. дослідник велику увагу приділив статтям М.П. Драгоманова, М.І. Костомарова створеним з метою сприяння цензурним послабленням стосовно української мови на початку 1880-х рр..

На думку ж сучасного українського дослідника Я.В. Козачка, М.І. Костомаров в цих статтях просто звузив сферу використання української мови, шляхи й можливості її подальшого розвитку. Діяльність вченого, на думку Я.В. Козачка, дратувала російських шовіністів (С.С. Гогоцького, М.А. Рігельмана, М.В. Юзефовича).

Отже проблема просвіти українського народу і прогресу отримала своє висвітлення в наукових розвідках. В них висвітлено економічні та ідеологічні причини антиукраїнської та асиміляторської політики уряду Російської імперії початку 1860-х рр. Водночас в розвідках не отримали особливої уваги система полемічних аргументів українофілів та їх опонентів.

Питання просвіти українського народу і прогресу його розвитку було підняте М.І. Костомаровим на сторінках часопису «Основа» у статті «Мысли южнорусса. О преподавании на малорусском языке» (1862 р.) На думку вченого, народні забобони знищуються просвітою, а освіта здатна була припинити ворожнечу польського світу з «русским», а теза про те що розвиток народних мов сприяє різноманітності котра в свою чергу веде до розриву зв'язку між народами не є вірною оскільки якщо влада буде сприяти розвитку національних мов -- то кожна народність буде задоволена.

Якщо урядовці на правобережній Україні з метою боротьби з польським впливом ще розглядали можливість використання української мови в початковій освіті, то офіційна влада Малоросії на початку 1860-х рр. в особі Генерал -- губернатора Київського, Подільського і Волинського М.М. Анненкова оцінювала спроби впровадження української мови та спроби створення особливої малоросійської літератури як ознаку сепаратизму та шкоди народу (через незнання російської мови). Особливу ж роль у формуванні позицій московського консервативного табору стосовно поширення української мови в освітній сфері для простолюду та питань прогресу, на наш погляд відігравали видання М.Н. Каткова, зокрема «Русский вестник». народний просвіта мефодіївський товариство

Так, вже в рецензії 1862 р. цього видання на Новий Тлумачний словник російської мови В. Даля рецензент часопису зауважував на помилку укладача у назві великоруська мова, котра має бути замінена на положення про «русский язык» -- мову освіти та літератури.

Теза про «русский язык» -- мову освіти стане центральним поняттям у аргументах проти українофілів і в наступні роки. Такий напрям був статті О. Іванова «О малорусском литературном языке и об обучении на нем». У ній йшлося про універсальну задоволеність «общерусским литературным языком» де наголошувалось на необхідності доведення українофілами потреби в українській мові, впровадження якої не може забезпечити народне благо. Протилежні уніфікації процеси відбувались серед слов'янських народів і вони, на думку авторів «Русского вестника» сприяли зупинці розвитку літератури та народної просвіти.

Згодом М.Н. Катков, тиснучи на міністра П.О. Валуєва жорстко критикував українофілів котрі після простих публікацій українською мовою розпочали переклад Біблії. Часопис «Русский вестник» слід за «Московскими ведомостями» виклав своє прихильне ставлення до оголошеної політики уніфікації, засудивши його противників.

Теза про уніфікацію в усіх галузях освіти народу та критику запропонованого М.І. Костомаровим розділення в освітній сфері народу у школах так і університетах критикувалась і в наступні роки поряд з критикою позитивної оцінки сприяння Австро-Угорщини поширенню української мови на Галичині.

Ідея єднання розумових сил на основі використання єдиного «русского языка» поряд з використанням південно-руської мови для збереження українських земель під впливом Російської імперії була сформульована ще в листах М.В. Юзефовича до В. Білозерського (від 2.12.1860 р.), П. Куліша до М.В. Юзефовича від 1861 р. Плани антипольського виховання українського народу в народних школах та публікаціями журналу «Основа» як «русского православного народа» від Дону до Карпат підтримував і Г. Галаган. Ця ідея знайшла свій розвиток у записці М.В. Юзефовича «О так называемом украинофильском движении» (1875) та урядовій політиці.

Водночас С.С. Гогоцький -- професор філософії Київського університету Св. Володимира, -- ще з 1860-х рр. підтримував ідею про єдиний «общерусский язык» як запоруку прогресу, швидкого обміну розумових сил та єдності нашої руської землі. На його думку, сильний удар по єдності руської землі завдали дії українофілів внаслідок котрих було втрачено Західну Україну.

Тези, подібні позиції С.С. Гогоцького, були викладені і у статті Голови київського відділу «Благодійного слов'янського комітету» М.А. Рігельмана «Современное украинофильство». Він розібрав зміст статті М.П. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька» що вийшла в 1874 р. в галицькій «Правді» та погодився з думкою автора про відсталість української літератури порівняно з російською, побачивши приховані автором цілі у наголошенні у підтримці ідеї розвитку української літератури. На думку автора українофіли пропонували згубні для народу своєю нереальністю ідеї про рівність, багатство, волю. Тих хто обстоював ідею окремішності української мови та культури ще у статті М. А. Рігельмана було визнано ворогами Росії котрі мали б шукати підтримки у собі подібних.

У цей час навіть у нейтральної сторони -- історика літератури, мовознавця О.М. Пипіна викликало обурення постановка в статті вихідця з харківщини М.Ф. Де-Пуле формулювання, що відсутність відповіді на його статтю є визнанням «лживости самого вопроса» ( про становище української мови).

Подібна українофобська аргументація збереглася наприкінці XIX ст. у прихильника цього напрямку професора Київського Університету Т.Д. Флоринського, котрий визначав що на території Галичини набули розвитку штучні назви Україна, український, українська література. На думку ж представника антиукраїнського табору С. Щеголєва, українські сепаратистські дії 1860-х рр. культивували поляки, коли стався замах на південно-руську школу перед повстанням 1863 р. Буквар Т.Г. Шевченка та граматика П.О. Куліша отримала поширення в недільних школах в котрих викладали українофіли вчителі- дилетанти, що боролися своїми підручниками проти сучасної російської культури. У наступні 1870-- 1880-ті рр. їх справу продовжив М.П. Драгоманов котрий своєю діяльністю вів до федераційного розпаду Росії. Автор наголошував, що чим вдалішою буде українізаторська діяльність на півдні, тим повільніше буде проникати сюди «русская культура», важче буде малоросійському народу у всесвітній боротьбі за існування. С. Щеголєв визнавав, що Акт 1876 р., що походив від Валуєвського циркуляра був планомірним заходом на шляху поступової асиміляції малоросів з «русским государственным языком».

Наголосимо, що не усі урядовці поділяли ці погляди. Так, Харківський генерал-губернатор О.М. Дундуков-Корсаков у своїй записці до наради (1881 р.) стосовно зміни Указу 1876 р. бачив мету українофілів, але негативно ставився на заборон 1876 р., котрі тільки сприяли перетворенню Галичини на центр розповсюдження української літератури.

Відповіді на численні закиди українофобів сформулював М.І. Костомаров. Ще на початку полеміки навколо української мови як мови початкового навчання українофіли обережно наголошували, що думка про загрозу єдності держави від впровадження різних мов поширилась з європейськими ідеями державності і народності. У статтях «Малорусская литература» (1871 р.), «Еще по поводу малорусского слова», «По вопросу о малорусском слове. Ответ Современным известиям», «Украинофильство» (1881 р.) вчений наголошував на відсутності таємних планів відторгнення Малоросії і підкреслював тези своєї ідеї, що добре вивчення української мови та отримання на ній початкової освіти запорука вивчення і російської мови. Вчений відкидав звинувачення, що українофільство-польська інтрига. Ці статті складалися з надією на скасування урядових заборон 1876 р., коли деякі автори «Вестника Европы» викладаючи історію попередніх спроб видати Новий заповіт в Російській імперії на початку 1860-х рр., очікували реакції російської цензури на появу цього видання як ознаку міцності «некоторых новых веяний» (відставка реакційного Міністра освіти Д.А. Толстого 1880 р.).

М.І. Костомаров погоджувався, що російська мова -- мова освіти в усій імперії, але зазначав що вплив російської мови повинен бути добровільним, без примусу. Водночас ще з періоду 1860-х рр. деякі з українофілів (П. Житецький) заперечували претензії російської мови на виключну роль мови освіти.

Один з провідників українського руху В.Б. Антонович також сформулював перелік претензій до українофілів у проектах записок про використання української мови. Більшість з них не були опубліковані у час своєї появи. У записці початку 1880-х рр. «Про українофілів та українофільство» вчений розглянув і проблему прогресу (чи можливості його досягнення) як наслідку єдності всіх народів Росії, на чому наголошували українофоби.

У відповідь на закиди видавця «Весника Юго-Западной и Западной России» К.А. Говорського котрий називав українців «русским народом» що проживає в Південно-Західній частині Росії, В.Б. Антонович казав, що єдність не повинна ототожнюватись з однаковістю. Цю ж думку поділяв М.І. Костомаров у статті «Еще по поводу Малорусского слова» (1881 .) в котрій вчений наголошував, що це є однією з рис історичної Московщини -- нетерпимість до народних особливостей племен, що поєднались, але не злились з нею в єдиній державі.

На думку В.Б. Антоновича така нетерпимість була невизнанням нового, або існуванням грубого інстинкту. Він виявлявся, на думку авторів «Вестника Европы» й в проведенні політики «обрусєнія» в Польщі, де провідники цієї політики навіть ставили собі у заслугу отримані відчуття презирства та апатії.

Щодо розвитку прогресу, то на думку В.Б. Антоновича, він був можливий саме у випадку визнання російським суспільством існування української мови, що могло дати змогу розвиватися цим явищам своїм життям. Водночас, прогрес можливий, як на думку М.І. Костомарова так і В.Б. Антоновича, коли знання моральних настанов надходить з церковною проповіддю рідною мовою. На думку українофілів, прогрес був неможливий за умов навчання на нерідній мові, коли люди не запам'ятовували отримані навички, затримувались в своєму розвитку.

У зв'язку з цим відкидалася проголошена українофобами теза про мовний сепаратизм на Галичині де здійснювалась освіта українською.

Отже, в публіцистичній дискусії 1860-80-х років про статус, місце української мови в сфері освіти та виховання українського народу в Російській імперії виявилися дві протилежні точки зору на зміст прогресу. Формулюючи зміст цих поглядів варто пам'ятати, що вони свідчили про публіцистичний зріз дискусії, адже багато причин ( зокрема економічних про докладно виклав в своїх роботах М.П. Драгоманов) позицій зокрема противників української мови в сфері освіти не було викладено публічно на сторінках періодичних видань або записок до державних установ. Отже, у відкритому доступі (для читачів) ця дискусія звелась до протилежного бачення противниками українофілів того, що є прогресом -- об'єднання усіх розумових сил під проводом російської мови, котре дасть можливість протистояти тиску ззовні. Прикладом такого тиску було становище роз'єднаних мовно слов'янських народів та «русских» Галичини. Цю згубну роз' єднаність, на думку консерваторів, пропагували саме українофіли. Таке об'єднання на основі російської мови мало б також сприяти розвитку літератури та просвіти, що не могло б бути в умовах існування мовної окремішності. На думку офіційних кіл, у 1860-х рр. діяльність, спрямована на розвиток окремішності української мови, була прямим свідченням сепаратизму. Патріотично налаштованою пресою така діяльність ставилась в один ряд з полонізмом, нігілізмом та соціалізмом.

У відповідях протилежна сторона (українофіли) визначила походження подібного уявлення про прогрес -- від європейських ідей державності народності. Вони за свідчення прогресу бачили визнання державою мовної багатоманітності (на думку М.П. Драгоманова це мало призвести до федералізації) як і поширення серед народу елементарних знань його рідною мовою. Саме у такому вільному розвитку, на їх думку мала б визначитись доля української мови.

Символом зіткнення для українофілів та українофобів був «общерусский культурный язык» (С.С. Гогоцький) -- провідник освіти та культури (з чим погоджувався і М.І. Костомаров) з одного боку, а з іншої сторони «малорусский язык», як мова просвіти українського народу.

Размещено на Allbest.ru