Діяльність органів держбезпеки у повоєнному Донбасі

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

повоєнний донбас репресія держбезпека

Діяльність органів держбезпеки у повоєнному Донбасі

В перші повоєнні роки органи “працювали” в Донбасі, не покладаю чи рук. Напрямків оперативної роботи було вдосталь: виявлення колабораціоністів, націоналістів, прихованого антирадян- ського елементу. На етапі відбудови господарства регіону функції та завдання чекістів були значно розширені, адже під їх безпосереднім наглядом працювала ціла низка категорій громадян, про які йшлося вище.

Атмосфера підозрілості, що супроводжувала інтернованих та репатрійованих усе подальше життя, була належним чином аргументована -- Донбас був суцільною зоною підвищеного державного значення. Закликаючи одних своїх громадян наглядати за іншими (ненадійними), влада полегшувала собі завдання. Заряджаючи суспільство негативізмом, мобілізуючи його внутрішні резерви на соціальну агресію, вона виводила себе з-під удару нищівної критики. Величезна частка репатріантів та інтернованих були вражені тією колосальною дистанцією, що відділяла Донбас -- цю “парадну вітрину соціалізму” -- від життя сплюндрованої нацизмом Європи. Один з них у вилученому з обігу листі писав: “Скільки країн я пройшов, ніде народ не живе так погано, як у насСаржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе. --”. В цій фразі, власне, і перебуває першопричина відповідної тактики влади. Вона цілком усвідомлено формувала навколо цієї категорії радянських громадян атмосферу вкрай негативного, навіть ворожого ставлення. Примусово та шляхом обману притягнувши їх до справи відродження промисловості Донбасу, вона водночас подбала, аби їх негативні оцінки, небажані для влади досвід та думки залишилися при них.

Ситуацію, в якій минало життя “щасливців”, які були засуджені після інтернування до СРСР чи за те, що перебували на окупованій території, найбільш точно описав луганський поет Іван Савич (Іван Савич Лук'яненко), засуджений в 1948 р. до 25 років позбавлення волі:

В голодному фашистському полоні, В камінному кар'єрі чи в колоні,

Не раз одержува.в я палиці під крик: -- Оце тобі, проклятий більшовик!... На півночі, де снігові завої І вітру злющого надривний свист,

Погрозливо лунало від конвою:

--Не відставай, недобиток-фашист Цит. за: Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область: У 3 кн. -- Кн. 1. -- С. 213.!

Поміж тим не лише вони, а й постійне населення регіону, те, що пережило страхіття окупації, не викликало жодної довіри у влади. Перебування на окупованій території стало фатальною міткою для повоєнних поколінь Донбасу. “... Горезвісне запитання, що десятиріччями фігурувало у різного роду анкетах, істотно псуючи життя тисячам і тисячам земляків: “Перебував чи ні на тимчасово окупованій території?”Цит. за.: Гупан Н.М., Климов А.О. Повернення імені і честі // Реабілітовані істо-рією: У двадцяти семи томах. Луганська область: У 3 кн. -- Кн. 1. -- С. 32. -- власне відображало атмосферу цілковитої недовіри влади до власного населення.

Завершення війни позначилося переходом від повоєнного потепління до чергової політичної реакції, що втілилася у державний антисемітизм та кампанію боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”, сумно відому в українській історіографії під назвою “ждановщини”. В 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов (“Про викривлення й помилки у висвітленні української літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири й гумору “Перець”», “Про журнал «Вітчизна»”), розвинений у рішеннях наступного -- 1947 р. -- й спрямованих проти Інституту історії АН УРСР загалом, когорти українських істориків зокрема. Почався черговий повномасштабний наступ на прояви “українського буржуазного націоналізму”. Відлуння тогочасної політичної реакції докотилися й до поки що нечисленних вищих навчальних закладів регіону. Наприкінці 1946 р. серйозні помилки “ідеологічного порядку”, націоналістичні перекручення у викладанні української літератури розкрили в Сталінському педагогічному інституті. Згодом “вскрилися” викривлення у викладанні історії в Артемівському учительському інституті.

Статистика повоєнних арештів значно поступалася за розмахом міжвоєнному періоду, унаочнюючи послаблення репресивної потуги радянської держави. 1946 р. було репресовано 386 осіб, 1947 р. -- 318, 1948 р. -- 258, 1949 р. -- 331, 1950 р. -- 215, 1951 р. -- 201,682 1952 р. -- 70, 1953 р. -- 85Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах: Донецька область. Книга перша. -- С. 55.. Надалі відзначається тенденція сталого зменшення: 12 у 1955 р., 15 у 1956 р., 35 у 1957 р., 22 у 1958 р., 10 у 1964 р. По решті років арешти зводяться до одиничних випадків. Вільними від арештів виявилися 1967, 1971-1973, 1976 та 1980 рр. Практика арештів органами держбезпеки припинилася після 1982 р. (!)Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах: Донецька область. Книга перша. --. До речі, в цьому році було висунене одне з останніх звинувачень у шпигунстві на іноземну розвідку -- на користь США.

Вирішальним чинником лібералізації діяльності органів держбезпеки в Донбасі стала загальносоюзна практика десталінізації. Половинчаста й не послідовна, вона, не змінивши базових засад існування радянської державної конструкції, спричинила суттєву зміну акцентів діяльності спецслужб. Кампанія реабілітації, здійснена відомством впродовж 1950-х рр., сприяла частковому кадровому оновленню та ідеологічному витверезінню структури. Втім, говорити про кардинальні зміни не доводиться. Після загрозливих для так званого соціалістичного табору 1956 р., антирадянських виступів у Чехословаччині та Угорщині, придушених у військовий спосіб, органи КДБ були мобілізовані на нові завдання. В грудні 1956 р. ЦК КПРС розіслав на місця закритого листа із промовистою назвою “Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів” -- десталінізацію згорнули так само раптово, як і розпочали. По всій країні пройшла чергова хвиля партійних і громадських зборів, які віщували близький кінець лібералізації.

У часи “хрущовської відлиги” зусилля органів держбезпеки перш за все були спрямовані на виявлення та нейтралізацію діяльності різноманітних “націоналістичних” груп, ліквідацію організованого збройного підпілля ОУН-УПА в західних областях України. Втім навіть на теренах Донбасу 1955 р. співробітниками КДБ було розшукано та ліквідовано 32 особи, причетних до УПА, в тому числі двох керівників “оунівського проводу”. В результаті оперативних заходів у республіці було розшукано 340 “оунівських нелегалів”, викрито та оперативно ліквідовано шість антирадянських націоналістичних груп, зокрема: у м. Горлівка Сталінської області -- такзване антирадянське угрупування на чолі з “кадровим націоналістом” АндруникомРеабілітовані історією. У двадцяти семи томах: Донецька область. Книга перша. -- С. 39..

Чергова хвиля політичної реакції припала на 1965 р.: після усунення М. Хрущова нове партійно-радянське керівництво заходилося наводити лад на місцях. Переважну більшість справ, що хронологічно припали на цей час, становили справи дисидентів -- інтелігентського руху, що передовсім акцентував увагу на недоліках радянської системи і звертав увагу на підпорядковане становище української мови і культури. Під час серпнево-вересневих арештів 1965 р. була ізольована від суспільства низка інтелігентів-шістде- сятників. Загалом у різних містах України було заарештовано понад 20 діячів українського культурного руху, серед них І. Світличний -- уродженець села Половинкине Старобільського району Луганської області.

Під час другої хвилі арештів у 1972 р. забрали В. СтусаВ 1959-1963 рр. працював літературним редактором газети “Социалистический Донбасс” в м. Сталіно. та І. Світличного. У 1973 р. був засуджений ще один видатний донеччанин -- І. Дзюба за “антирадянську” працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.

Олексія ТихогоНе зарадив й славетний як для радянської дійсності родовід: батько -- голова колгоспу, брат -- Герой Радянського Союзу, сестра -- член партії. -- уродженця хутору Їжівка Костянтинівського району Донецької області -- філософа, просвітянина, укладача словника української мови, одного з фундаторів Української гельсінської групи, послідовного борця за відновлення позицій української мови і культури на Донбасі -- перший раз засудили на 5 років позбавлення волі за широко практикованим у повоєнні роки звинуваченням: за самовільне залишення місця праці. В 1957 р. він був повторно засуджений за антирадянську агітацію та пропаганду на 7 років, і врешті в 1977 р. втретє -- за матеріалами сорокавосьмитомної справи разом із Миколою Руденко, з котрим від зустрічався лише один раз.

Микола Руденко -- письменник, правозахисник, філософ, уродженець с. Юр'ївка Лутугинського району Луганської області був ув'язнений у 1977 р. Не зарадило й те, що учасник війни був інвалідом ІІ групи, якому лікарі після поранення на Ленінградському фронті давали один шанс зі ста на повернення до повноцінного життя. В повчання за норовливість ветерана війни в мордовських684

таборах “виховували” тяжкою фізичною працеюРеабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область: У 3 кн. -- Кн. 3. -- С. 14.. М. Руденко відносився до повоєнної когорти українських радянських письменників, який мав бездоганну репутацію та походження: селянсько- шахтарський родовід, героїчне фронтове минуле, оборона блокадного Ленінграду, в 1947-1950 рр. -- головний редактор журналу “Дніпро” і водночас секретар парторганізації Спілки письменників України. Таких, як М. Руденко влада розглядала як свою надійну опору, намагаючись їхніми руками вивести за лаштунки суспільного життя корифеїв української літератури, яких вочевидь вважали “відпрацьованим матеріалом” -- М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Сосюру. Однак ставка на М. Руденко виявилася невірною. З його виступу на відкритому пленумі СПУ та листа до М. Хрущова (1960 р.) власне й почався дисидентський рух в Україні. В 1972 р. його заборонили друкувати, 1974 р. виключили з партії. Натомість М. Руденко того ж року вступив до московської групи “Міжнародної амністії”, а згодом очолив Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. За тим -- арешт і запроторення до психоневрологічного диспансеру.

В січні 1971 р. Олексій Тихий відправив до редакції газети “Радянська Донеччина” статтю “Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області”. В ній, зважаючи на скорочення викладання української мови в школах, він запитував: “... Що ж буде через 20-30 років? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську як іноземну? Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «національність -- совєцький, українського походження, родной язик -- донбаський»”Цит. за: Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах: Донецька область. Книга перша. -- С. 60..

Передбачення О. Тихого, на щастя, не справдилися, однак на той час такого питання було цілком достатньо, аби потрапити до списку ворогів влади. І вже абсолютною крамолою та антирадянщиною вважалися пропозиції такого порядку: “Щоб закон у судовому порядку позбавляв громадянства Укр. РСР кожного, хто зневажає Україну, український народ, укр. мову. Щоб суд з найширшим оповіщенням громадськості виносив вироки ГРОМАДСЬКА ДОГАНА тим, хто з необережності чи несвідомо так чи інакше діяв на шкоду українському народові. При влаштуванні на роботу, скороченніштатів, наданні квартир, прийомі до вузів та технікумів і т. д. надавати перевагу місцевим жителям .

Найбільш непримиренно переслідуваною жертвою органів держбезпеки були так звані “українські буржуазні націоналісти” -- передусім інтелігенція, що в умовах прискорюваної русифікації Донбасу знаходила в собі мужність виступати на захист української мови.

Через вісім років після написання вірша “Любіть Україну” зазнав шаленої критики Володимир Сосюра. Ознайомившись із його російським перекладом (автор -- О. Прокоф'єв), кремлівські керманичі впали в шал. 2 липня 1951 р. в центральному органі ЦК ВКП(б) “Правда” була опублікована стаття “Проти націоналістичних перекручень в літературі”Там само. -- С. 60. Правда. -- 1951. -- 2 июля.. Передрук статті зробили практично всі центральні видання України: “Радянська Україна”, “Ворошилов- градская правда”, “Прапор перемоги”. 8 липня вони ж розмістили на своїх шпальтах статтю “Вище ідейний рівень і художню майстерність!”. Невдовзі розпочався публічний “аналіз” творчості луганських літераторів. Центральними фігурантами нападів партійних літературних критиків стали Микита Чернявський, Василь Горя- їнов, Костянтин Суханцев, Федір Вольний, Іван Зенін та ін.

Внаслідок інспірованої Кремлем кампанії не лише вірш В. Со- сюри на довгі роки був виключений із мистецького простору України (без нього виходили всі його численні збірки). Виключеним із мистецького дискурсу був взагалі цілий напрямок літературного дискурсу -- український патріотизм.

Попри те, що Донбас за поширеними уявленнями перебував на далекій периферії українського культурницького руху, кампанія переслідування українських митців “зачепила” його доволі болісно. Ще на початку 50-х рр. під керівництвом Т. Духовного у м. Сталіно у студентсько-викладацькому середовищі виник творчий колектив “Молоді голоси”. На творчих поетичних вечорах, що влаштовувалися в медичному інституті, вони декламували вірші А. Вознесен- ського, Є. Євтушенка та свої власні. Тоді ж навколо співробітника газети “Комсомолец Донбасса” Йосипа Курлата з філологів Донецького педагогічного інституту сформувалося літературне об'єднання “Обрій” Довжук І.В. Творча інтелігенція Донбасу в 50-60-х рр. ХХ ст.: монографія. -- Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2012. -- С. 19., до якого входили Василь Стус, Василь Захарченко, Леонід Талалай, Галина Гордасевич та ін. Навесні 1965 р. під тиском КДБ “Обрій” припинив свою діяльність. Йосип Курлат переїхав до Сєвєродонецька, де згодом виникло нове літературне об'єднання -- “Ровесник”.

Українську “катакомбну культуру”, яка існувала в Донецьку в 1950-1960 рр., було заблоковано і майже знищено. Тонкий прошарок російської, грецької, єврейської інтелігенції, який залишився в Донецьку, став частиною загального радянського духовного дискурсуШайхатдінов А. З. Становлення самоорганізації етнічних меншин Донецької області (кінець 80-х -- початок 90-х рр. ХХ ст.) // Нові сторінки історії Донбасу: Зб. ст. / Гол. ред. З.Г. Лихолобова. -- Кн. 7. -- Донецьк, 2008. -- С. 320.. Як і в довоєнні роки, органи держбезпеки широко практикували громадське засудження і фактичний бойкот усіх, хто виявляв свою неблагонадійність. Підосновою для засудження ставали звинувачення в антирадянській і націоналістичній агітації, а доказовою базою -- самвидавівські твори (зокрема, машинописні тексти І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”) та заборонена література (приміром, книжки М. Грушевського та Д. Дорошенка). Психологічний клімат, що панував тоді у середовищі творчої інтелігенції вичерпно переданий у тогочасних нотатках В. Горбачука Горбачук В.Т. Тридцять років на Донбасі. 1973-2004 рр. -- Слов'янськ, ТОВ “Видавництво «Друкарський двір»”, 2010.. Наслідки його ще довго даватимуться взнаки.

Другим постійним напрямком діяльності органів держбезпеки на Донбасі стало постійне втручання в церковне життя, що цинічно порушувало базовий принцип свободи совісті. Універсальною знахідкою повоєнних партійних керманичів стало укладення своєрідного негласного союзу між владою та церковними ієрархами, що сприяло їхньому перетворенню на слухняне знаряддя радянського ладу. Суттєве підвищення в роки війни авторитету церкви та церковних діячів влада спромоглася використати на користь свого зміцнення.

Станом на 1 січня 1944 р. у Сталінській області було взято на облік 232 церкви та молитовні будинки православного культу, з яких 215 -- зареєстровано на 1 січня 1946 р. Найбільша кількість діючих православних громад була зафіксована у містах Сталіне (13), Жданов (10), Макіївка (9), Горлівка (6), а також Ольгинському (14), Ам- вросіївському, Волноваському, Красно-Лиманському, Мар'їнському (по 12) районахВойналович В. Наступ на етноконфесійні осередки як один із засобів здійснення національної політики в Україні (друга пол. 40-х -- 50-ті роки ХХ ст.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 1997. -- № 1 /2. -- С. 215.. З роками мережа православних парафій в області скорочувалася, і на 1 січня 1950 р. становила 199 громад. Анало-гічні тенденції спостерігалися й у Ворошиловградської області (від 126 общин на 1 січня 1946 р. до 121 парафії на початок 1950 р.)Луковенко І.Г. Радянська держава і Російська православна церква на Донеччині у 1943-1964 роках. -- С. 86, 87, 88.

У повоєнні часи з підпілля вийшла низка віровчень, що стрімко збільшували коло своїх послідовників. Суттєвою підтримкою у Ворошиловградській області користувалися громади євангельських християн-баптистів (ЄХБ). У 30 функціонуючих в області на кінець 1945 р. згромадженнях ЄХБ налічувалося близько 10 000 вірних, 29 пресвітерів і один благовісник. Найчисельніші об'єднання євангельських християн баптистів діяли на той час у Лисичанську (4 молитовні будинки), Попасній (3), Краснодонському (2), Рубіжан- ському, Старобільському, Красно-Луцькому і Свердловському районах. В області була зареєстрована і одна громада адвентистів сьомого дня (АСД). У Сталінській області на 1946 р. функціонувало 84 громади ЄХБ, а на початок 1953 р. -- 103 релігійні громади ЄХБ, АСД та старообрядців Войнаович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Дон-басі: історія і сучасність. -- С. 94..

У непримиренній опозиції до радянської влади та її методів упокорення свідомості перебували істинно-православні християни (ІПХ), іоаніти (послідовники Іоана Кронштадського), підгорнівці (послідовники монаха Стефана Підгорного), протестантські конфесії п'ятидесятників, баптистів, Свідків Єгови. Саме тому вони перебували під щільним наглядом органів держбезпеки.

Нечисленна, втім стійка в своїх переконаннях громада баптистів, відповіла на намагання влади взяти їхнє життя під державний контроль виникненням альтернативного баптистського руху, прибічники якого були в Красному Лимані, Харцизьку, Кадіївці та Рубіжному. Масові акції, організовані ними на знак протесту, стали відомими не лише в країні, а й поза її межами. У травні 1966 р. делегати громад РЦЄХБ пікетували будівлю ЦК КПРС. За деякими підрахунками, у масовій демонстрації в Москві 16-17 травня 1966 р. взяли участь близько 500 осіб (серед них -- 119 віруючих з України). Частину з них було заарештовано, більшість отримали п'ятнадцять діб адміністративного арешту. За причетність до організації акції з вимогами про дозвіл на проведення з'їзду, визнання РЦЄХБ, припинення гонінь та втручання держави у внутрішньоцерковні справи, реалізацію права на релігійне навчання й виховання було заарештовано та притягнуто до відповідальності лідерів РЦЄХБ Г. Крючкова, Г. Вінса та М. Хорева.

Велику групу прибічників РЦЄХБ було засуджено в Україні у 1964 р. Серед них -- А. Попов, Є. Хлопонін, Р. Пічеров, М. Базбей з Донецької області. Суворі покарання (від 1,5 до 4 років виправно- трудових таборів) отримали 1966 р. активісти опозиційних громад ЄХБ з Луганська А. Балицький, М. Бутков та В. ГолубТам само. -- С. 119-120..

Багато спільного виявляла практика життєдіяльності громад п'ятидесятників. Гучний судовий процес над їх керівниками та активістами відбувся 31 серпня 1961 р. у Жданові (Маріуполь) Донецької області. Йому передували зорганізовані виконавчими комітетами Іллічівської та Орджонікідзевської районних рад міста збори трудящих, які засудили “антигромадську” діяльність сектантів і висловили вимогу заборонити їхні “незаконні” зібрання. За проведення упродовж тривалого часу “антигромадянської, антидержавної роботи” керівників групи Н. Іванченка, С. Єфименка, Ф. Гавриль- ченка, В. Герявенка, Г. Гайдина, Ф. Стукало, Д. Соколика на підставі ст. 209 ч. 1 КК УРСР було засуджено до позбавлення волі кожного терміном на 5 років з конфіскацією майна. За сумнозвісною ст. 209 КК УРСР 1963 р. у Донецькій області було засуджено 37 п'ятидесятників, серед яких -- 9 керівників груп з м. МакіївкаТам само. -- С. 119-120.. Станом на 1974 р. у республіці налічувалося лише 16 автономно зареєстрованих громад п'ятидесятників та 539 незареєстрованих груп цього напряму, зокрема, 25 у Донецький області та 9 -- у ЛуганськійТам само. -- С. 130..

Цікаво, що органи держбезпеки не лише намагалися ізолювали лідерів опозиційного до влади руху, а й добряче “попрацювали” над іміджем очолюваних ними церков -- найхимерніші чутки про їхні норови поширювалися серед обивателів, відбиваючи усяку цікавість до спасіння душі. Громадські суди, де віруючих ганьбили перед односельцями або колегами по роботі, як і в попередні роки радянської влади звично використовувалися як привід до судів, що виносили карні присудиІсторія релігій в Україні: у 10-ти т. / Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. Пізній протестантизм в Україні. Т. 6 (п'ятидесятники, адвентисти, Свідки Єгови) / За ред. П. Яроцького. -- Київ-Дрогобич: видавець Сурма, 2008. -- С. 206-218, 221-228.. Напрямки дискредитації “сектантів”, власне, багато спільного мали із аналогічною кампанією проти “націоналістів”. У масовій свідомості вони набули рис універсального внутрішнього ворога. Не в останню чергу через це “бандерівці” та “сектанти” лишаються чи не найбільшими страшилками і найбільш жорстко переслідуваними категоріями населення ЛНР/ДНР і сьогодні.

Попри переслідування чисельність послідовників протестантів послідовно зросталаЗагалом релігійне підпілля у Донецькій області відзначалося поліконфесійним спектром і розгалуженою мережею. Із 73 виявлених об'єднань переважну більшість становили групи християн віри євангельської (п'ятидесятників) -- 38, баптисти- розкольники (прибічники Ради Церков ЄХБ) -- 15 груп, Свідки Єгови -- 5, чисті баптисти -- 4, єговісти-іллінці -- 3, іудеї -- 3, істинно-православні християни -- 3, адвентисти-реформісти -- 1 та старообрядці -- 1. -- Див.: Костенко Г. Релігійна карта Донецької області: історія і сучасність / Г. Костенко [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: htpp//www.vesna.org.ua/txt/sxid/reli.html. У цьому явищі, певне, проривалася назовні опозиційність донбасівців, що не мала жодних інших форм виявлення, аніж усвідомлений націоналізм та духовна опозиція. В другому випадку фактично йшлося про повернення до практики перших християн: життя в суспільно-політичному та культурному андеграунді, життя як жертва в ім'я Христа. І перші й другі своєю послідовною владоборчою позицією здобували визнання серед одновірців за кордоном, що надавали їм можливість емігрувати з СРСР за релігійними мотивами.

Втім не лише непримиренні ідеологічні супротивники радянського ладу врешті почали перегляд своїх переконань.

Размещено на Allbest.ru