Економічна складова передачі Криму до УРСР у 1954 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічна складова передачі Криму до УРСР у 1954 р.

Сергійчук Володимир

У статті розкрито економічні причини передачі Криму до складу УРСР у 1954 р. з метою повноцінної відбудови народного господарства півострова.

Ключові слова: Крим, Україна, відбудова народного господарства після Другої світової війни.

Уся історія Криму протягом принаймні останнього тисячоліття завжди була пов'язана тісними економічними стосунками з материковою Україною. Так було і в добу козацтва, коли Запорозька Січ і Кримське ханство не завжди мали приятельські відносини. Скажімо, в записках французького консула Шарля Пессонеля в Бахчисараї, датованих п'ятдесятими роками XVIII ст., зокрема, повідомляється, що козаки довозять в Крим горілку, тютюн, прядиво, вовну, полотно, солені шкури, сир, дубове дерево на клепки, залізо. А українськими купцями вивозилися з Криму великі партії вина і солі¹. Треба згадати і про реалізацію на місцевих ринках українського хліба, а також про великі гурти худоби, які приганяли на півострів українські купці². Крім того, важливою статтею запорозького експорту в Крим булла риба³.

Очевидно, все це було взято до уваги царським урядом після завоювання 1783 року Криму, відтак, останній був включений до Катеринославського генерал-губернаторства. 2 лютого 1784 року указом Катерини II «область Таврическая... покуда умножение населения и разных нужных заведений подадут удобность устроить ея губернию, препоручаем оную в управление Нашему Генералу, Екатеринославскому и Таврическому Генерал-Губернатору князю Потемкину»⁴.

Свідченням того, що Крим від самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південноукраїнського господарського організму є й указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року: «Сей город [Херсон - В.С.], а с ним вместе и лежащие в Таврической области приморские города наши, Севастополь, известный до сего времени под названием Ахт-Яр, одаренный превосходною морскою пристанью, и Феодосию, инако Кафою именуемой, в разсуждении выгодности их повелеваем открыть для всех народов, в дружбе с империею Нашою пребывающих, в пользу торговли их с нашими подданными»⁵.

На користь такого рішення свідчив увесь попередній досвід економічного розвитку півострова: про відмову від постійного і сталого торговельного зв'язку з Україною не могло бути й мови.

Особливо ж проявилася економічна залежність Криму від України в 1918 році, коли з огляду на переслідування на півострові всього українського Кримським крайовим урядом на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, міністр закордонних справ Української держави Дмитро Дорошенко наполіг на запровадженні економічної блокади цього регіону. Відтак, шалівки на ящики, дрова для сушіння, стружки, опилки для пакування, які привозились з України, відтепер виявилися в дефіциті. Було спинено також завезення цукру для консервування, хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Відтак, уряд генерала Суль- кевича, згадував Дорошенко, «мусів капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об'єднання з Україною»⁶.

Залежність Криму від України виразно проявилася і після створення Кримської АСРР в складі більшовицької Росії. Сімферопольськими властями була висунута вимога про приєднання до півострова десяти волостей материкової України загальною площею 475.000 десятин. Кримська республіка, як зазначалося на екстреному засіданні однієї з секцій Держплану СРСР 3 серпня 1923 року, «претендує на зміну північного кордону Криму в смислі приєднання до неї частин Генічеського і Дніпровського повітів Катеринославської губернії. Мотиви приєднання наступні: 1) материкова частина Таврійської губернії давала в дореволюційний час Криму до 4 мільйонів пудів хліба»⁷.

Посівні площі ж у цей час у самому Криму різко скоротилися. В 1924 році, наприклад, його земля, порівняно до 1917 року, була засіяна лише на половину⁸. Урожайність, до середньої в 1905-1914 роках, також відчутно впала. Наприклад, на початку століття житня десятина давала на півострові 45,1 пуда, а в 1922 р. - 23,6, 1923 - 27,4, 1924 - 19,7; озима пшениця, відповідно, 53,2, 33,0, 34,6, 27,6; ячмінь - 47,2, 32,4, 21,0, 19,6; овес - 44,6, 33,0, 22,0, 13,8⁹.

Офіційні московські документи 1923 року стверджували: «1) Сільське господарство Криму потрясене настільки, що, за даними звіту Раднаркому Криму Другому Всекримському З' їзду рад, дефіцит у зерні (за підрахунками Кримського Управління Землеробства) склав 7.249.421 пуд. З огляду на це зерно в Крим було ввезене за нарядами НКЗ РРФСР. 2) Садівництво в Криму скоротилося порівняно з 1916 роком на 28% за кількістю десятин садів. Урожай садів виявився внаслідок припинення протягом останніх 8-ми років боротьби з шкідниками, таким поганим (на 27,9 пудів з десятини менше норми), що в Криму довелося відмовитися від збирання продподатку з садів. 3) Виноградарство скоротилось за кількістю десятин на 23,7% порівняно до 1916 року. Унаслідок недороду був знижений акциз на вино на 50% і КримЕКоСо відпустив дрібним виноградарям позики для закупівлі врожаю винограду. 4) Тютюнництво зменшилося за площею плантацій на 89% порівняно до 1916 року. Для підтримки тютюнників були видані значні позики Кримраднаргоспу, держбанку і Сільсьгоспбанку. 5) Тваринництво в 1922 році зменшилося порівняно до 1916 року: коней - на 60%, корів - 31%, волів - 60%, верблюдів - 71%, овець - 45%, свиней - 88%. Усе вищесказане становить обґрунтування для висновку, що Крим виснажений у своїх сировинних ресурсах»¹⁰.

Станом на 30 січня 1924 року в Криму налічувалося 49642 голови робочої худоби, якими можна було обробити лише 198400 десятин землі. А наявного власного насіння яровини вистачало тільки на засів 107600 десятин¹¹.

Якщо в 1921 році такий катастрофічний стан можна було ще якось пояснити післявоєнною розрухою, то в 1924 році подібне вже не сприймалося. А тому в місцевих колах змушені були визнати, що «приєднання Криму до радянської Росії не могло дати тут того аграрного руху, який мав місце в північних губерніях і на Україні»¹².

Досить швидко виявилося, що російська республіка не зможе поповнити продовольчі ресурси півострова. І тоді кримський уряд звернувся до Національних зборів Туреччини, повідомляючи про те, що «татарське населення квітучого південного узбережжя, селянство степової смуги і маси міського населення гинуть від голоду. Сотні трупів чоловіків, стариків і дітей - цієї надії трудової Кримської республіки - хороняться щодня по всіх населених куточках Криму. Населенням з'їдено все, аж до найгірших сурогатів, які могли бути знайдені серед кримської рослинності»¹³.

У такому становищі опинився Крим після Першої світової війни. А яка ситуація була на півострові після Другої світової?

Якщо звернемося до довідкової радянської літератури, то скрізь ми однозначно прочитаємо: трудящі Криму, як і всього Радянського Союзу, за післявоєнну п'ятирічку (1946-1950 рр.) відбудували зруйноване війною народне господарство. Радянська енциклопедія історії України, наприклад, пише: «За роки четвертої п'ятирічки (1946-50) ліквідовано наслідки руйнувань, заподіяних німецько-фашистськими загарбниками господарству області. Всю промисловість перебудовано на новій, вищій технічній основі»¹⁴.

Через три роки в такому ж дусі намагався переконати слухачів Вищої партійної школи при ЦК КП України і лектор І. Яценко. Однак, назвавши обсяги планових капіталовкладень у цьому секторі народного господарства за вказаний період - 2886,9 мільйона карбованців, він не вказав, скільки ж було виділено і фактично освоєно¹⁵.

Замість конкретних даних, оратор подав розрізнені показники, що не відповідають на це питання. Лектор заповнював час викладками про розгортання «організаційно-політичної роботи партійною організацією Криму по мобілізації трудящих на виконання завдань п'ятирічки», «стахановського руху», «мобілізації юнаків і дівчат» тощо¹⁶.

Але оскільки питання не було зняте, то, зрештою, І. Яценко визнав, що в 1949 році обсяг промислового виробництва становив у Криму лише 56,9 відсотка довоєнного рівня, а в консервній, тютюновій, виноробній та низці інших галузей не перевищував 30-35 відсотків досягнутого в 1940 р.¹⁷

Реальні досягнення народного господарства півострова можемо дізнатися з офіційних документів. Так, перший секретар Кримського обкому КПРС П. Титов 27 лютого 1953 року інформував секретаря ЦК КПРС Г. Маленкова про те, що «міністерства чорної металургії і будівництва підприємств важкої індустрії відбудові Керченської металургійної бази не приділяють належної уваги, своєчасного складання проектних завдань і технічної документації ні по одноному об'єкту не забезпечили, постанов уряду з цих питань не виконали. Трест “Керчметалургбуд” до виконання збільшеного плану 1953 року не підготовлений і введення в експлуатацію першої доменної печі на заводі ім. Войкова з необхідним комплексом підприємству 1954 році перебуває під загрозою зриву [...] Хоч трест “Керчметалургбуд” існує з 1946 року, але він не має своєї виробничої бази. Кар'єри щебню, бутового каменю механізмами не оснащені і носять примітивний, напівкустарний характер, відсутні заводи: бетону і залізобетонних виробів, ремонтно-механічний, асфальтобетонний, шахти з видобутку піску і бутового каменю, база техпостачу, бази і майстерні субпідрядних організацій та інші найнеобхідніші підприємства»¹⁸.

А ось що свідчили на початку 1954 року місцеві керівники, в перші дні після передачі Криму Україні. «Минуло десять років після закінчення війни, - говорив секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі пред'являють до нас законні вимоги - коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови? В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, лазнепрального комбінату. Під час війни було зруйновано до 40 процентів житлового фонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир. Місто майже не має благоустрою, в ньому одна вулиця має вдосконалене покриття. Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищестоящими організаціями - Радою міністрів РРФСР і міністерствами. Уряд РРФСР, очевидно, погано шанує це рішення і своєчасно не виконало його»¹⁹.

На думку Моїсеєва, треба давно «серйозно поставити питання про відбудову м. Феодосії. Ми сподіваємось, що ЦК партії України і Рада міністрів республіки розбереться із станом справ у Феодосії і надасть нам реальну допомогу»²⁰.

Не краща ситуація склалася в сільськогосподарському виробництві. Так, посіви зернових зменшилися за рахунок того, що велика кількість орних земель до 1954 року залишалися неосвоєними ще з часів війни. У колгоспах Ленінського, Кіровського, Красноперекопського, Приморського районів, у радгоспах «Каракультресту» і «Птахотресту» таких угідь налічувалося понад 30 тисяч гектарів. Крім того, на той час ще близько 5 тисяч гектарів ріллі від війни залишалися не розмінованими²¹.

Пояснити все це можна, але нікуди подітися від того, що площа зернових культур у Криму в 1953 році - 661,4 тисячі гектарів - була меншою не тільки за два попередні роки, про що вже сказано вище, а й від посівів 1940 р. (742,3 тисячі) і навіть 1913 р., коли цей показник становив 770 тисяч гектарів²².

Але найбільш відсталими галузями в Криму, станом на 1954 рік, були садівництво і виноградарство. У колгоспах, наприклад, ще не були відновлені довоєнні площі цих насаджень, а багато з них перебувало в занедбаному стані. Так, у 1953 році врожайність кримських садів становила в цілому всього по 20 центнерів з гектара, в той час, коли в 1940 р. цей показник сягав 55 центнерів, тобто був майже в три рази вищим. Збір винограду був на 8 центнерів нижчим - відповідно 12 і 20 центнерів²³.

Тодішній перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов засвідчував: «Відпочиваючі могли одержати всього лише один кілограм винограду і не більше двох кілограмів фруктів, та й то низького сорту, за місяць перебування в санаторії»²⁴.

А ще раніше в обласній газеті він писав: «Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі “Гурзуф” 80 га виноградників закладено 80-100 років тому, а у радгоспі “Горный” - 60-70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені. Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйовано лише десяту частину площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі вражені міллю та оїдіумом»²⁵.

Зі сторінок саме цієї газети довідуємося, що навіть у фірмових магазинах не можна було придбати місцевих марочних вин «Сонячна долина», «Судак», «Кагор», «Ташли». А майже половину продукції заводи Кримвинтресту виготовляли з... привозного виноматеріалу, бо власного винограду на півострові вирощували тоді дуже мало²⁶.

Орган обласної влади змушений був визнавати, що «протягом останніх років радгоспи збирають дуже низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються. Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі “Сонячна долина” списано 30 га виноградників, а в радгоспі “Феодосійський” заплановано списати 24 га занедбаних плантацій. Скрізь одне виправдання - низька врожайність. Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. В радгоспі “Сонячна долина” одержали лише по 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. В господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються»²⁷.

Особливо різко погіршився стан садівництва в тих районах, де для цього природою були створені найсприятливіші умови - Сімферопольському, Бахчисарайському, Куйбишевському, Зуйському. Розташовані в долинах річок Альми, Качі, Бельбек і в Салгірській долині, сади мали дуже непривабливий вигляд: меліоративні роботи не здійснювалися, дренажна система не діяла,а відтак спостерігалася велика заболоченість, значна зрідженість дерев²⁸.

Відставання в розвитку сільськогосподарського виробництва Криму стали предметом серйозної розмови в ЦК КПРС 9 січня 1954 року. Саме за великі недоліки в керівництві сільським господарством було звільнено з посади першого секретаря обкому партії Титова²⁹.

У не менш важкому становищі перебували і кримські курорти. Уже згадуваний перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов, котрий згодом розповідатиме небилиці про «дурь Хрущова», тоді говорив зовсім інше: «Треба визнати, що розвиток курортів Криму значно відстає від розвитку курортів Кавказу і, особливо, його Чорноморського узбережжя. До останнього часу [до передачі області до складу УРСР - В.С.] курортам Криму приділялося менше уваги, ніж курортам Кавказу. Не можна вважати нормальним, коли в літній час, у пору найбільш масового заїзду трудящих на курорт [тобто в Ялту - В.С.] добова подача води на одну людину, замість 300-400 за нормою, доходить до 50 літрів. Ще меншу норму води одержує населення, а в санаторіях Алупки і Місхору вода подається одну-дві години на добу. В той же час, коли в Сочі, наприклад, на одну людину відпускається близько 500 літрів води на добу»³⁰.

Міністерство комунального господарства РРФСР розробило програму пошукових робіт для будівництва сховища і водопровідних споруд на північному схилі кримських гір для подачі води на південний берег з урахуванням потреб і сільського господарства. Але замість посилення цих робіт, свідчив Медунов, московське міністерство розукрупнило пошукові партії, вилучило частину обладнання і направило його в Новоросійськ³¹.

Реконструкція освітлення Ялти, яка планувалася ще 1950 року, так і не розпочалася. На 1954 рік воно налічувало лише 800 точок, у той час як до війни їх налічувалося 1200³².

Згідно із статистичними даними у 1939 році в Криму був 131 санаторій на 23594 місця. В 1953 році їх функціонувало лише 110 на 17409 місць. І з 1949 року не було введено жодного нового³³.

Будинків відпочинку в 1939 році налічувалося 40 на 5976 місць, а в 1953 - тільки 19 на 2358 місць, тобто вдвічі менше³⁴. В Ялті залишався не відбудованим один із найбільших готелів - «Крим»³⁵. На курортах Великої Ялти до війни було 2200 місць у готелях; у 1954 році, за твердженням Медунова, - лише 400³⁶.

Між іншим, про катастрофічне становище з курортним господарством керівники області П. Титов і Д. Полянський писали 22 жовтня 1953 року до Москви: «до війни в Криму було 24 готелі, а в даний час тільки 15. Магазинів у містах було 2703, тепер - 871, ресторанів і їдалень відповідно 428 і 149. Курортники, які відпочивають без путівок, змушені годинами простоювати в чергах. Постачання міст і курортів промисловими і продовольчими товарами здійснюється погано. В санаторіях, будинках відпочинку і в торгівлі часто не буває винограду, фруктів і овочів, кримських вин, пива, безалкогольних напоїв та інших товарів.

Таке становище в містах і на курортах склалося тому, що ряд важливих постанов уряду про заходи допомоги Криму багатьма міністерствами не виконуються»³⁷.

Катастрофічне становище склалося в Криму і в галузі навчання дітей. Населення після війни зростало, а шкільних приміщень не збільшувалося. Намагання кримської влади домогтися асигнувань на освіту не давали відчутного результату. Так, під час обговорення народногосподарського плану на 1953 рік держплан РРФСР виключив з представленого Кримською областю проекту капіталовкладень будівництво середніх шкіл у Сімферополі та Алушті. У той же час, повідомляв секретар обкому П. Титов Георгію Маленкову, в обласному центрі необхідно мати ще чотири середні школи, оскільки вони «вкрай переповнені, в класах по 46-48 учнів»³⁸.

Не менш важке становище з розподілом учнів склалося і в Алушті. В усьому Алуштинському районі, продовжував П. Титов, є «всього одна середня школа, в якій навчається близько тисячі дітей. Школа розміщена в чотирьох невеликих пристосованих будівлях. Алуштинський район є в цілому перенаселеним. У зв'язку з прибуттям великої кількості переселенців, у майбутньому навчальному році в наявних шкільних приміщеннях учні не зможуть розміститися» .

Подібні звернення до Москви охоплювали чи не всі сторони життя Криму. Його керівники відчували, що наростає кризова ситуація, з якої вони вийти самостійно не зможуть. 9 лютого 1954 року член виконкому обласної ради Степанов зробив заяву про необхідність ужиття надзвичайних заходів, «в зв'язку з тим, що за останній час до Криму, і особливо в м. Сімферополь, посилився приїзд трудящих з інших областей, котрі наполегливо вимагають надати їм роботу, житлову площу, санаторні путівки і матеріальну допомогу, а вирішення цих питань без допомоги вищестоящих органів украй затруднене» . крим сільськогосподарський соціалістична республіка

Які ж причини призвели до такого важкого становища у Криму, де й через десять років після війни дуже гостро відчувалися її катастрофічні наслідки?

Зрештою, продовжувалася та криза, до якої потрапив Крим одразу ж після відділення його від України в 1921 році. Без живого зв'язку з нею півострів не мав майбутнього. У Москві це зрозуміли лише в 1954 році.

Яким був насправді Крим через десять років після вигнання з його території гітлерівців дізнався першим (і навіть раніше від керівників УРСР) Микита Хрущов, котрий після обрання його у вересні 1953 року першим секретарем ЦК КПРС приїхав на відпочинок до Ялти. Він усвідомив усю катастрофічність становища на півострові.

Але, як свідчить його зять Олексій Аджубей, відпочивати довго він не міг і через кілька днів після приїзду вирішив ознайомитися зі степовим Кримом, якого практично не знав. «Тут, на плато, - пише Аджубей, - все ще дихало страшною війною. Вздовж доріг розбиті танки і артилерійські гармати і скрізь, до горизонту, сірі кам'яні обеліски, споруджені військовими будівельниками в пам'ять про своїх полеглих товаришів. І земля теж висохла і заросла жорсткою щетиною бур'янів. Пустували селища, татарські аули, їхні господарі, відіслані злою волею Сталіна в далекі холодні краї, втратили всяку надію на повернення [...].

Хрущов не поспішав до Сімферополя, хоча господарі наполегливо пропонували перепочити з дороги. Він звертав з тракту, на випаленій траві розстилали брезент, перекушували практично на ходу, ніби все ще йшла війна. Більше всього Микиту Сергійовича вразили й розстроїли натовпи переселенців, котрі бог-зна яким чином прочули про його поїздку. Мовчазна сіра маса людей перегороджувала дорогу і так само мовчки, не розступаючись, чекала, поки машини не зупиняться. Люди тяжко довго не розпочинали розмови, даючи можливість Хрущову розпочати першим. Потім з натовпу лунало одне запитання, друге, третє. Про їжу, житло, допомогу. Переселенці в більшості приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей»⁴¹.

«Це я зараз пишу “приїхали”, - продовжує Аджубей, - а вони кричали “нас пригнали” - звичний стогін людей, котрі втрачали надію в житті. З натовпу лунали і взагалі істеричні вигуки: “Картопля тут не росте, капуста в'яне”. Або раптом зовсім натовп видихав: “обманули!”»⁴².

Певною мірою цих людей можна було зрозуміти: агітуючи їх за переїзд до Криму, вербувальники наобіцяли всіляких благ і кожному роботу до душі. Скажімо, в Арзамаській області Росії вписали в реєстри переселенців до Криму 250 родин, дві третини членів яких виявилися робітниками й службовцями, частина взагалі не мала ніякого відношення до сільськогосподарського виробництва, а деякі були зовсім випадковими людьми⁴³.

А треба було враховувати, що після вересневого пленуму ЦК КПРС (1953 р.), рішення якого дали можливість значно поліпшити матеріальне становище колгоспного селянства на місцях, різко скоротилася кількість бажаючих переїхати до Криму, тим більше, що ті, хто повертався з нього через невлаштованість і низький життєвий рівень, поширювали правдиву інформацію про цю «землю обітовану». Саме після таких зустрічей Хрущов і Маленков полетіли до Києва, де перший почав вмовляти керівників УРСР допомогти Криму у відродженні народного господарства. При цьому він весь час повторював (згадуючи, очевидно, свої розмови з вихідцями з лісової російської глибинки, котрі ніколи в житті не бачили виноградної лози), що на півострові потрібні люди з півдня, “хто любить садочки, кукурудзу, а не картоплю”»⁴⁴.

Як фахівець, що серед кремлівського керівництва був найбільш обізнаним з сільським господарством і тривалий час очолював УРСР, Хрущов добре знав: перебуваючи в складі РРФСР, Кримська область залишалася фактично в економічному просторі України. І саме таким чином вона може розв'язувати всі свої економічні проблеми.

Але Хрущов, на відміну від сталінського керівництва, яке вольовим рішенням перекроювала кордони, не рахуючись з етнічними межами і бажанням народів, зокрема, українського (несправедливе відторгнення в 1920-х Слобожанщини, Стародубщини, Таганрожщини, в 1939 р. - Берестейщини, в 1940 р. - Придністров'я), і навіть не запитуючи формального дозволу у вищої законодавчої влади УРСР, як це передбачалося за тодішньою Конституцією, з усього видно, він прагнув дотриматися чинного законодавства.

Спочатку це питання розглядалося в Раді міністрів РРФСР, яка після вивчення його дійшла висновку про доцільність «передачі Кримської області до складу Української РСР». Свою пропозицію Рада міністрів РРФСР подала до Президії Верховної Ради РРФСР, яка ухвалила такий документ: «Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської рад депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української РСР. Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»⁴⁵.

Після цього Президія Верховної Ради РРФСР направила свою постанову до Президії Верховної ради СРСР. А Президія Верховної Ради УРСР розглянула на своєму засіданні 13 лютого 1954 року питання «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР», погоджуючись на пропозицію Москви.

Після цього 19 лютого 1954 року відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР. Першим слово взяв голова Президії Верховної Ради РРФСР. У своєму виступі М. П. Тарасов заявив: «Кримська область, як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально прилягає до Української республіки, будучи немовби природженим продовженням південних степів України. Економіка Кримської області тісно пов'язана з економікою Української республіки. З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки є доцільною і відповідає загальним інтересам радянської держави»⁴⁶.

На закінчення свого виступу Тарасов зачитав постанову Президії Верховної Ради РРФСР і попросив Президію Верховної ради СРСР затвердити подання з цього питання. У відповідь голова Президії Верховної Ради УРСР Д.С. Коротченко сказав, що рішення Президії Верховної Ради РРФСР з вдячністю і схваленням зустрінуто всім українським народом і запевнив Президію Верховної ради СРСР, що з боку українського уряду буде приділена належна увага дальшому розвиткові народного господарства Криму і підвищенню матеріального та культурного добробуту трудящих Кримської області. Наприкінці свого виступу, він зачитав постанову Президії Верховної Ради УРСР від 13 лютого 1954 року, якою Кримська область приймалася до складу Української РСР. Після цього було проголосовано указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області до складу Української РСР, який 26 квітня 1954 року було затверджено законом СРСР.

Як можна переконатися з документів того часу, саме економічні причини і стали підставою передачі Кримської області до складу УРСР, аби її зусиллями відбудувати народне господарство півострова й вивести його принаймні на довоєнний рівень.

Але, як не дивно, конкретні економічні показники окремі кримські дослідники намагаються підмінити маніпуляціями пропагандистського спрямування. Зокрема, це стосується сімферопольських дослідників - політолога Олександра Форманчука і кандидата наук Владислава Пащені. В один голос обидва вони повторюють: «Никаких экономических предпосылок для передачи Крымской области в состав УССР не было; существовал только политический волюнтаризм Н.С. Хрущева, хотя проблемы имели место»⁴⁷.

Однак у своїй же праці О. Форманчук сам себе спростовує: «Однако в целом темпы восстановительных работ к 1953 году не позволяли вывести Крым хотя бы на довоенный уровень развития. Исключение представляли разве что ряд объектов промышленности»⁴⁸.

А далі визнає й таке: «Одним словом, проблема послевоенного возрождения и дальнейшего развития Крыма требовала общегосударственного комплексного решения, которое было невозможно принять и осуществить без непосредственного участия Советской Украины. Об этом Н.С. Хрущев и Г.М. Маленков говорили с украинским руководством осенью 1953 года во время посещения Киева. Хотя о передаче Крыма тогда не было сказано ни слова. Впрочем, как и в Москве никто также не поднимал эту тему.

А между тем стремительно приближалась дата трехсотлетия воссоединения, имевшего для обоих народов огромные исторические последствия. В начале 1954 года в России и Украине прошли большие торжества по случаю этой знаменательной даты. И вдруг, словно желая окончательно утвердить себя в качестве очередного советского вождя, Никита Сергеевич поставил перед своими кремлевскими соратниками вопрос о Крыме. При этом каких- либо внятных объяснений от Н.С. Хрущева не последовало. Он так решил. И ему очень важно было, чтобы это решение поддержали те, от кого он вскоре избавится. Такова была логика коммунистического правления, унаследованная от Сталина. На вопросе о Крыме Хрущев как-бы проверял степень своих претензий на роль преемника своего недавнего Хозяина. Он тоже хотел быть вождем, а вожди, как известно, бывают щедрыми на особые политические подарки»⁴⁹.

Це так домислює хід подій О. Форманчук, не знаючи про те, що питання про передачу Криму УРСР розглядалося в Кремлі ще восени 1943 року. Тоді під керівництвом другого секретаря ЦК КП(б)У Дем'яна Коротченка готувалися необхідні документи, на основі яких обґрунтовувалась закономірність включення Кримської АРСР до складу УРСР. Але коли Сталіну запропонували виділення американських кредитів в обмін на «Кримську Каліфорнію», то український варіант післявоєнного Криму був знятий з порядку дня.

Повна необізнаність О. Форманчука з перебігом подій призводить до того, що він у черговий раз себе спростовує. Бо ж розписавши про те, як Хрущов і Маленков просили керівників УРСР восени 1953 року допомогти економічно відсталому Криму, він далі пише, що Хрущов нібито не мав ніяких аргументів перед вищим керівництвом щодо причин передачі Криму Україні: «При этом каких-либо внятных объяснений от Хрущева не последовало. Он так решил»⁵⁰.

Більш того, О. Форманчук хоче довести, що вже наступного дня після указу Президії Верховної Ради СРСР, тобто 19 лютого 1954 року, нібито відбулася перша сесія новообраної Верховної Ради СРСР, яка затвердила його: «Буквально на второй день 1-я сессия Верховного Совета, состоявшаяся 20-26 февраля, поставила последнюю правовую точку в этом историческом событии»⁵¹.

Як могла зібратися новообрана Верховна Рада СРСР 20 лютого 1954 року, коли її вибори відбулися тільки 14 березня 1954 року? До речі, в повідомленні Центральної виборчої комісії по виборах до Верховної Ради СРСР про підсумки виборів 14 березня 1954 року обрані депутати від Кримської області вже включені до списку від Української РСР: Бринцева Марія Олександрівна - Керченський округ, Горшков Сергій Георгійович - Севастопольський виборчий округ, Косицький Володимир Ілліч - Сімферопольський сільський виборчий округ і Полянський Дмитро Степанович - Сімферопольський міський виборчий округ⁵².

Викликає здивування і твердження О. Форманчука про те, що Хрущов нібито нікому не говорив про підготовку передачі Криму. Але документи щодо цього готувалися вже з кінця 1953 року. Принаймні керівники УРСР детально вивчали економічне становище півострова, цікавилися відбудовою народного господарства, національним складом, про що також збереглися документи. Треба тільки попрацювати в архівах, а не транслювати маніпуляції з цифрами доцента Таврійського національного університету Владислава Пащені. А саме так можна оцінити спробу останнього довести, що не економічні причини змусили керівництво СРСР зініціювати передачу півострова до складу України.

Ось зразок «аргументів» Владислава Пащені: «В 1953 году во всесоюзном соревновании 38 предприятий Крымского полуострова завоевали 1-3 места. Все эти и другие факты опровергают измышление о том, что причиной передачи Крымской области из состава РСФСР в состав УССР в начале 1954 года явилось отставание в экономическом восстановлении и развитии. О каком отставании может идти речь, если в 1951-1953 годах среднегодовой прирост продукции тяжелой промышленности составил 24%, а всей 15»⁵³.

Щоправда, постає закономірне питання: а як це співвідноситься до показників 1940 року? А цього В. Пащеня чомусь вперто не бажає аналізувати.

Цікаво й те, що подібні «аргументи» в працях Владислава Пащені, присвячених Герою України Миколі Багрову, переконали не тільки політолога О. Форманчука, а й деяких науковців Таврійського національного університету, які рекомендували його книги до друку з подібними сентенціями.

А правда історії полягає в тому, що Крим завжди був економічно⁵⁴ зв'язаний з Україною, і без її підтримки він не зможе досягнути тих народногосподарських результатів, які дадуть можливість його населенню побудувати благополуччя й стабільний добробут.

Список літератури

1 Олянчин Д. До історії торгівлі України з Кримом (1754-1758) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1933. - Т. СЬІІ. - С. 142-145.

2 Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в ХУІІ-ХУІІІ столетиях. - Одесса, 1922. - С. 344, 346, 355.

3 Месяцеслов исторический и географический на 1786 год. - СПб., 1786. - С. 1-16.

4 Полное собрание законов Российской империи. - СПб., 1830. - Т. ХХІІ. - С. 18.

5 Там же. - С. 50.

6 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - С. 301, 302.

7 Центральний державний архів Автономної Республіки Крим (далі - ЦДА АРК). - Ф. Р-1932. - Оп. 1. - Спр. 103. - Арк. 2-2 зв.

8 Усов С. Историко-экономические очерки Крыма. - Симферополь, 1925. - С. 263.

9 Там же.

10 ЦДА АРК. - Ф. Р-137. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 6-6 зв.

11 Там само. - Спр. 4. - Арк. 73.

12 Весь Крым. - Симферополь, 1926. - С. 57.

13 Вторая сессия Крымского Центрального исполнительного комитета Советов рабочих, крестьянских, красноармейских и военморских депутатов. Стенографический отчет (2-4 марта 1922 г.). - Симферополь, 1922. - С. 21.

14 Радянська енциклопедія історії України. - К., 1970. - Т. 2. - С. 512.

15 Яценко И. Крымская партийная организация в борьбе за восстановление и дальнейшее развитие промышленности (1944-1950 гг.). - К., 1973. - С. 11.

16 Там же. - С. 11-20.

17 Там же. - С. 20.

18 ЦДА АРК. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 3602. - Арк. 15.

19 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125.

20 Там само. - Арк. 126.

21 Там само. - Арк. 13.

22 Народное хозяйство Крымской области. - С. 61.

23 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 15.

24 Там само. - Арк. 147.

25 Крымская правда. - 1953. - 1 сентября.

26 Там же. - 1953. - 7 июня.

27 Там же.

28 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 53. - Спр. 136. - Арк. 9-10.

29 Там само. - Спр. 4990. - Арк. 11.

30 Там само. - Оп. 52. - Спр. 5003. - Арк. 28-29.

31 Там само. - Арк. 29.

32 ЦДА АРК.- Ф. Р-3287. - Оп. 2. - Спр. 1291. - Арк. 329.

33 Народное хозяйство Крымской области. - С. 265.

34 Там же.

35 ЦДА АРК. - Ф. Р-3287. - Спр. 1291. - Арк. 303

36 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 5003. - Арк. 30.

37 ЦДА АРК. - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 3609. - Арк. 21.

38 Там само. - Спр. 3601. - Арк. 24.

39 Там само. - Арк. 24.

40 Там само. - Ф. Р-3287. - Оп. 2. - Спр. 1302. - Арк. 26.

41 Аджубей А. Как Хрущев Крым Украине отдал // Новое время. - 1992. - № 6. - С. 21.

42 Там же.

43 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. - Ф. 4626. - Оп. 1. - Спр. 274. - Арк. 2.

44 Аджубей А. Указ. соч. - С. 21.

45 Радянська Україна. - 1954. - 27 лютого.

46 Там само.

47 ФорманчукА. Крым в составе Советской Украины // Книга для чтения по истории Крыма. - Симферополь, 2010. - С. 256; Пащеня В. Крымская область в советский период (1946-1991 гг.). - Симферополь, 2008. - С. 377.

48 Форманчук А. Крым в составе Советской Украины. - С. 255.

49 Там же. - С. 258, 259.

50 Там же. - С. 259.

51 Там же. - С. 260.

52 Известия депутатов трудящихся СССР (Москва). - 1954. - 13 января.

53 Цит. за: Форманчук А. Крым в составе Советской Украины. - С. 255; Пащеня В. Крымская область в советский период (1946-1991 гг.). - С. 376.

Размещено на Allbest.ru