Одеські увертюра та епілог "опери СВУ": до історії чекістського сценарію знищення інтелектуальної еліти в УСРР у 1920-1930-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Одеські увертюра та епілог «опери СВУ»: до історії чекістського сценарію знищення інтелектуальної еліти в УСРР у 1920-1930-х рр.

«У минулому сторіччі тулузький парламент одноголосно засудив до колесування протестанта Каласа, пізніше визнаного невинним. - Хтось, щоб виправдати цю помилку, навів приказку: "Кінь і на чотирьох копитах та спотикається...", - "Добре, якщо один кінь, - відповіли йому, - але весь кінний двір."».

Ф. Тютчев

репресивний інтелектуальний еліта більшовицький інтелігенція

Досліджується підготовка та проведення органами держбезпеки УСРР репресивної акції проти інтелектуальної еліти в 19201930-х рр. у контексті «справи СВУ». Розглянуто відносини більшовицького адміністративного й пропагандистського апаратів та наукової інтелігенції. Виявлено основні форми та методи репресивної політики стосовно вчених, подаються нові, досі невідомі, історичні факти й документи, повернуто забуті імена окремих діячів української культури.

Ключові слова: «СВУ», Одеса, інтелектуальна еліта, учені, більшовики, політичні репресії.

Період 1920-1930-х рр. - складний етап в історії наукової інтелігенції УСРР, як і у цілому СРСР. У цей час радянська влада прагнула підкорити своїм ідеологічним пріоритетам інтереси наукового співтовариства. З перших днів остаточного встановлення більшовицького режиму на теренах України та впродовж 1920-х рр. недовіра до інтелектуальної еліти постійно підкреслювалася у виступах державних і партійних діячів, документах центральних та республіканських органів влади. На практиці така політика призвела до масових «чисток» штатів науково- дослідних установ і вишів, звільнення багатьох учених упродовж 1920-1930-х рр. на підставі соціального походження, поглядів щодо національного питання, політичної позиції тощо, а згодом і до арештів та фізичного знищення багатьох із них. Стала нормою фабрикація різноманітних «спілок науковців», нібито створених для проведення «контрреволюційної боротьби», унаслідок чого немало представників української інтелігенції «втрачали своє обличчя, ставали поступливими провідниками нерідко навіть безглуздих ідей, вироблених більшовицькою партією».

Першим цілеспрямованим і надпотужним ударом у рамках наступу на наукову інтелігенцію в УСРР став інспірований ЦК КП(б)У процес так званої «Спілки визволення України» («СВУ»). Його організатори мали прагматичну мету: виробити теоретичну основу для судових звинувачень опозиційно налаштованих до радянської влади представників інтелігенції, що належали до генерації науковців, котрі підтримували ідею розбудови соборної України, критикували проведення політики російщення, виступали проти більшовицького вектора розвитку української культури, та в яких не склалися відносини з новою владою. Незважаючи на те, що інтелектуали працювали у закладах і установах, створених радянським урядом, це не означало, що вони поділяли ідеологію та практику режиму. Безумовно, вони не брали участі в підпільних організаціях і не готували збройних виступів проти уряду, але їхні думки (висловлені усно й письмово), коло знайомих та друзів, що поділяли аналогічні погляди, колишнє членство в опозиційних партіях, участь у національно-визвольній революції 1917-1920 рр., практична діяльність на ниві розвитку української культури та особисті морально-вольові риси засвідчували неприйняття більшовизму. Це призвело до відповідної реакції з боку партійно-радянського апарату.

У народі процес, який відбувався в період від 9 березня до 19 квітня 1930 р. в будівлі Харківської опери, здобув низку алегоричних назв: «театр у театрі», «СВУ - опера ДПУ», «опера СВУ - музика ДПУ» тощо. Він проходив як добре режисована вистава. Деякі обвинувачені визнавали свою «провину», засвідчували участь у «великій організації», що мала на меті «повалення радянської влади й повернення капіталістичного ладу» та в більшій або меншій мірі давали відповіді, яких бажали почути від них судді й прокурори.

На відміну від подібних подій у Центральній Європі ХVШ ст., згаданих в епіграфі, що послужили приводом для початку кампанії Ф. Вольтера щодо релігійної терпимості та примирення населення, події другої чверті ХХ ст. у східній частині континенту призвели до утвердження тоталітаризму на довгі роки та налагодження потужної роботи молоху політичних репресій, до якого потрапили мільйони людей. Аналіз природи тоталітаризму, передумов його формування, умов розвитку, шляхів подолання та засудження на науковому і правовому рівнях у Російській Федерації як правонаступник СРСР переріс на початку ХХІ ст. в політичну й воєнну агресію з її боку проти Грузії й України та ескалацію напруженості у відносинах із багатьма європейськими країнами.

У зв'язку з цим, незважаючи на значний масив наукової літератури з історії політичних репресій⁵, не можна констатувати остаточне та вичерпне дослідження всіх їх епізодів, деталей, подробиць тощо, у тому числі й щодо «справи СВУ». Отже, на прикладі раніше не оприлюднених документів, що зберігаються у фондах Державного архіву Одеської області та віддзеркалюють гносеологічні принципи теорії тоталітаризму (домінантою їх змісту виступають відносини влади й наукової інтелігенції, її переслідування, обмеження професійної діяльності, репресивні дії тощо) автор намагався реконструювати події більшовицького свавілля під назвою «СВУ» в Одесі як одного з епізодів проявів тоталітаризму в СРСР із використанням елементів алегорії.

У цьому контексті, досліджуючи особливості ставлення влади до представників інтелектуальної еліти на рубежі 19201930-х рр., ми ставимо за мету продемонструвати функціональну залежність когорти наукової інтелігенції від комуністичної ідеології, конфронтацію на цьому підґрунті між представниками наукового середовища; розкрити роль партійного керівництва в її монополізації та виявити форми, методи і характер полі- тико-ідеологічного «перевиховання» на прикладі проведення політичних репресій за «справою СВУ» в Одесі; зробити внесок щодо здійснення повного обліку наявних джерел з історії «Спілки визволення України», запропонованого С. Білоконем, їх комплексного освоєння та наукового видання. Наслідком проведення судового процесу стало фізичне знищення багатьох діячів української культури. Тому одним з аспектів цієї студії є використання особистісного підходу до ролі та значення кожної жертви з числа одеських науковців, що сприяє вивченню історії політичних репресій у СРСР.

До списку жертв «СВУ», оголошеного Верховним судом УСРР 19 квітня 1930 р., потрапили 45 осіб, серед яких основними були 26 співробітників ВУАН, у тому числі академіки С. Єфремов і М. Слабченко. Згідно з обвинувальним актом, у зв'язку з цією справою невдовзі було заарештовано ще 700 чол. Усього, за підрахунками дослідників, до, під час та після процесу постраждало (заарештовано, заслано, засуджено, розстріляно тощо) понад 30 тис. осіб.

Відомо, що фігуранти фальсифікованої справи належали до різних вигаданих «філій-груп» «СВУ» (кам'янець-подільської, вінницької, дніпропетровської, миколаївської, одеської, полтавської, чернігівської), тому співробітники окружних представництв ДПУ УСРР на початковому етапі проводили збір інформації та слідчі дії щодо кожного учасника справи. Не стало винятком й Одеське відділення ДПУ, співробітники якого також доклали зусиль до фабрикування матеріалів.

Загалом «справа СВУ» представляла собою не разову дію, а ланцюг послідовних зусиль, спрямованих на втручання партійно-радянського апарату в усі сфери життєдіяльності наукової інтелігенції. Першим актом справи стала реорганізація керівництва ВУАН. Згодом, 26 червня 1928 р., на закритому засіданні політбюро ЦК КП(б)У йшлося про політичну тактику стосовно української інтелігенції, зокрема стосовно академії. Для її розробки створили спеціальну комісію з п'яти осіб - Л. Кагановича, В. Чубаря, Г. Гринька, В. Балицького та ін. Уведення до її складу керівника держбезпеки означало початок відкритих репресивних заходів.

Першим у центрі уваги представників партапарату опинився академік С. Єфремов, який опублікував статтю у газеті «Діло», начебто спрямовану проти державної політики в контексті ВУАН. Насправді вчений становив небезпеку для партапарату як людина, котра критично ставилася до ініціатив більшовицького керівництва й користувалася значним авторитетом в академічному середовищі. У 1928 р. «приборкати» С. Єфремова не вдалося, оскільки ВУАН стала на його захист. Однак наступного року він фактично припинив наукову діяльність. По всій країні партійне керівництво спровокувало масові «виступи-засудження» в різних закладах та установах із метою «підняти громадську думку проти контрреволюційної діяльності академіка Єфремова».

Одним із джерел, що демонструють ситуацію, яка склалася у відносинах між владою та представниками академічної науки на прикладі С. Єфремова, є раніше неопублікований документ (див. док. № 2) Одеського інституту народної освіти (ОІНО), появу якого викликала кампанія шельмування академіка. Резолюція розширеного засідання правління ОІНО від 1 лютого 1929 р. не відрізнялася від стандартних рішень багатьох інших подібних зібрань за одним винятком. Із п'ятьох виступаючих тільки М. Слабченко розсудливо підійшов до цієї проблеми та запропонував утриматися від поспішних висновків, порадив розібратися: «[...] що з себе уявляє єфремовщина з боку наукового та з боку методи, без вивчення ми не можемо, а для вивчення потрібно часу, хоча б місяць».

Припустимо, що подібне висловлення було зроблено і з метою захистити колегу та доброго знайомого, але все одно це був сміливий крок із його боку, адже він добре розумів, що влада не пробачить йому цих слів. Уже через два тижні - 15 лютого 1929 р., на наступному засіданні правління ОІНО (див. док. № 3), усі присутні піддали цькуванню М. Слабченка за його «відверте ігнорування більшовицького курсу на марксистську ідеологізацію історичної науки», що, на їхню думку, було пов'язане з невідвідуванням ученим I Всесоюзної конференції істориків-марксистів, котра проходила в Москві у грудні 1928 - січні 1929 рр. Це додало аргументів співробітникам ДПУ УСРР для більш прискіпливого сконцентрування уваги на М. Слабченкові.

Одним із місць виконання «увертюри» перед проведенням основної «вистави СВУ» керівництво органів держбезпеки обрало Одесу з головною «дієвою особою» - М. Слабченком. Його роль у цьому процесі вже ретельно досліджена . Але було задіяно інших людей, чиї імена ми можемо дізнатися лише сьогодні.

До одеської «групи СВУ» належало нібито троє осіб - викладач робітфаку місцевих медичного інституту й робітничого університету, секретар Одеського наукового товариства при ВУАН Т. Слабченко, академік Всеукраїнської академії наук, професор ОІНО М. Слабченко, викладач одеських індустріального та млинарського технікумів К. Панченко-Чаленко. Утім, у процесі фальсифікування цієї справи до орбіти ДПУ УСРР потрапила значна кількість одеських учених. Для обвинувачення знакових персон (С. Єфремов, М. Слабченко та ін.) співробітникам ДПУ необхідні були відповідні свідчення. Тому вони спочатку заарештовували молодих колег із близького оточення знаних науковців та змушували їх давати потрібні показання. Потім на їх підставі затримували головних фігурантів справи.

За такою схемою підступили й до С. Єфремова. 18 травня 1929 р., тобто за два місяці до арешту академіка, був затриманий М. Павлушков, який дав необхідні свідчення проти С. Єфремова. Подібну оперативну комбінацію для арешту М. Слабченка чекісти розіграли в Одесі.

У процесі реалізації завдання з написання «сценарію» «опери СВУ» було необхідно відібрати «акторів» на заплановані ролі. Партійні очільники, починаючи з осені 1928 р., зобов'язали НКО УСРР надавати двічі впродовж навчального року - 1 жовтня та 1 квітня (а в окремих важливих випадках і незалежно від встановлених термінів) - повідомлення щодо суспільно-політичних настроїв викладачів і студентів (див. док. № 1).

Із березня 1929 р. одним з обов'язків керівників інститутів і технікумів ставало складання та подання через НКО УСРР до республіканського ДПУ характеристик на представників викладацького складу із зазначенням їх професійних, соціальних та політичних ознак (див. док. № 4). Так, ректор Одеського інституту народного господарства у 1929-1930 рр. регулярно надавав подібні характеристики. У деяких із них зустрічаємо суспільно-політичні портрети майбутніх фігурантів «справи СВУ» та інших фальсифікованих процесів. Скажімо, за період від 5 січня до 28 грудня 1929 р. ректор подав характеристики переважно з акцентом на професійний рівень викладачів: «Сухов Олександр Опанасович - професор І групи. Відомий меншовик. Викладає російською, говорить арабською, турецькою, тільки не українською. Серед студентів в авторитеті як талановитий викладач. [...] Фаас Іван Якович - професор ІІ групи. Науково працює, талановитий викладач. Ідеологічно чужий радянській владі. Від громадської праці відмовляється. [...] Покровський Олександр Іванович - сімейне право на юридичному факультеті. Укрмовою-Калічено. Ідеологічно чужий. Держить курс на духовну кар'єру. З посади звільняється. [...] Петрунь Федір Остапович - укрмова добра. Наукові праці довідкового характеру. З методичного боку працює без плану і системи. Студентів не задовольняє. [...] Соколов Микола Опанасович - про наукові праці невідомо. З роботою не справляється. З методичного боку не задовольняє слухачів, тому з роботи знімається».

За період від 15 січня до 18 жовтня 1930 р. зміст характеристик ректора Одеського інституту народного господарства вже був більше сконцентрованим на політичних поглядах колег: «Фаас Іван Якович - професор ІІ групи. Цивільне право та процес з 1924 р. Ставлення до нацполітики невідомо. Позапартійний. Професор не радянської формації, приховано симпатії до минулого, "аполітичний". [...] Сухов Олександр Опанасович - професор І групи. З жовтня 1922 р. укрмови не опанував. Ставлення до нацполітики критичне. Позапартійний. Організаційні здібності не виявлено. Авторитет достатній. Класово-пролетарської лінії немає. [...] Слабченко Михайло Єлисейович - штатний професор І групи. Історія українського права з 1929 р. Доктор права. Укрмова рідна, нацлінію вважає за незадовільну для України. Позапартійний. Здібності не виявлені. Авторитет невисокий. Курс історії немарксистський. [...] Петрунь Федір Остапович - економічна географія України з 1926 р. Викладач радянської формації. Позапартійний. Здібностей не має. Авторитет невисокий. Класово-пролетарська лінія достатня. [...] Соколов Микола Опанасович - загальна історія на робітфаці з жовтня 1923 р. [...] Викладає укрмовою. Ставлення позитивне. Позапартійний. Здібностей не виявлено. Авторитет середній. Радянська людина з класовою лінією»²².

Таким чином, наприкінці 1920-х рр. представникам наукового співтовариства ставало дедалі важче залишатися осторонь кон'юнктурних політичних реалій. Соціальне походження й політична благонадійність поступово набували значення визначальних чинників в оцінці їхньої фахової кваліфікації. Підозри, наклепи, звинувачення, а згодом арешти зробилися невід'ємною частиною життя багатьох представників інтелігенції, особливо дореволюційної генерації. Тематика і зміст досліджень усе тісніше пов'язувалися з більшовицькою ідеологізацією науки, що супроводжувалося посиленням адміністративного тиску на вчених. На кожного з них шляхом отримання офіційних анкетних даних, таємних характеристик керівництва з місця роботи та інформації сексотів співробітники ДПУ УСРР формували досьє. Отже, з численного та розмаїтого за суспільно-політичними вподобаннями кола інтелектуалів чекістам не становило труднощів обрати претендентів на ролі у «справі СВУ».

Упродовж 1928-1929 рр. співробітники одеського ДПУ заарештували багатьох молодих науковців із наукового оточення М. Слабченка. Одними з перших жертв стали О. Осмоловський (1883-1937 рр.), А. Осмоловський (1878-1931 рр.) і В. Герасименко (1895-1984 рр.). Останній мав добрі професійні відносини зі М. Слабченком і С. Єфремовим. Із першим він був знайомий ще до повернення в Одесу у серпні 1924 р., після того, як упродовж 1919-1924 рр. мешкав у Кам'янці-Подільському. Принаймні в листі на ім'я ректора ОІНО від 8 червня 1924 р. він писав:

«В Одесі мене знають - декан факсоцвиху т. Дложевський, проф. М. Слабченко, М. Семенів, Чудновцев, Б. М. Комаров і др.»

Із найавторитетнішим одеським істориком того часу він зійшовся настільки близько, що вже в листопаді 1926 р. в листі до С. Єфремова М. Слабченко представляв тридцятиоднорічно- го дослідника як «мій любимий coПega пр[офесор] Герасименко» . Ураховуючи складний характер знаного історика та його «загострені» взаємини з багатьма українськими вченими, можемо констатувати, що така характеристика була доволі високою оцінкою для молодого науковця, який швидкими темпами інтегрувався, спочатку в інтелектуальне середовище Одеси.

Налагодження добрих професійних відносин В. Герасименка з одеськими колегами сприяло його кар'єрному зростанню. У лютому 1927 р. він, будучи викладачем ОІНО, брав участь у роботі численних комісій і товариств: учений секретар Одеського наукового товариства при ВУАН, науковий співробітник першого відділу ВУАН (один із активніших науковців академії 1926 р. - опублікував 6 праць), штатний співробітник Комісії для видавництва пам'яток новітнього українського письменства, дійсний член Кам'янець-Подільського наукового товариства при ВУАН, член Одеського бібліографічного товариства та етнографічно-лінгвістичної секції Одеської комісії краєзнавства при ВУАН, завідуючий українським відділом Центральної наукової бібліотеки м. Одеси, член бюро Одеської секції наукових робітників тощо.

У другій половині 1920-х рр., під час активної діяльності В. Герасименка в науково-дослідних установах, відбулося налагодження наукових зв'язків із колегами, що сприяло доброзичливому ставленню до нього провідних українських учених: М. Гордієвського, К. Копержинського, М. Слабченка - в Одесі, С. Єфремова і А. Синявського - у Києві. Із двома останніми він часто листувався. В. Герасименко особисто був знайомий з багатьма діячами української культури та науки: С. Гаєвським, М. Грушевським, О. Дорошкевичем, М. Драй-Хмарою, М. Зеровим, М. Левченком, А. Ніковським, П. Филиповичем, М. Ясинським та ін. Виступав на засіданнях Одеського наукового товариства при ВУАН із доповідями, присвяченими ювілеям двох консолідуючих постатей тогочасної вітчизняної науки: «Академік С. О. Єфремов як історик українського письменства» та «Академік М. С. Грушевський як історик письменства». Завдяки особистому знайомству з М. Грушевським В. Герасименко був одним (наймолодшим) з одеських істориків (Б. Варнеке (1874-1944 рр.), С. Дложевський (1889-1930 рр.), Є. Загоровський (1885-1938 рр.), Ф. Петрунь (1894-19б3 рр.), О. Рябінін-Скляревський (1878-1942 рр.)), запрошених до складу авторів збірки статей «Полуднева Україна» - видання Комісії дослідження історії Південної України . Через арешт більшості авторів у рамках «справи СВУ» наприкінці 1930 р. видання так і не побачило світ.

Стрімке входження В. Герасименка в коло української інтелектуальної еліти, з одного боку, сприяло його професійному зростанню, а з іншого - затягувало у вир певних проблем. Так, у середині 1920-х рр. серед дослідників виникла дискусія щодо подальшого розвитку національної історичної науки. Лідерами думок були С. Єфремов і М. Грушевський, з якими дуже добре був знайомий молодий учений. Відповідно до особистих пріоритетів у кожному культурному центрі УСРР, представники наукових середовищ розділилися на два табори. В Одесі С. Єфремова підтримали М. Слабченко, В. Герасименко, Т. Слабченко, М. Ралів, Л. Грищенко та ін. Альтернативну позицію прийняли А. Музичка, Є. Загоровський, В. Чудновцев, Ф. Петрунь, Б. Комаров, К. Копержинський, О. Рябінін-Скляревський та ін. У конфронтації між двома авторитетними вченими В. Герасименко, скоріш за все під впливом М. Слабченка, обрав позицію С. Єфремова. Він потрапив у вир наукової «боротьби», що стала наслідком народження та протистояння двох історіографічних шкіл у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. Водночас партійна номенклатура використала подібну ситуацію для знищення представників наукової інтелігенції, які не сприймали реалій більшовицького режиму.

Зі всього кола одеських науковців один В. Герасименко був у дружніх взаєминах зі М. Слабченком та С. Єфремовим. Тому саме він став тією людиною, яку чекісти обрали за джерело для збирання звинувачень на обох неугодних радянській владі авторитетних діячів. Його заарештували одним із перших серед одеситів - у вересні 1929 р. Натомість Т. Слабченко опинився за ґратами 20 грудня 1929 р., а М. Слабченко - 20 січня 1930 р. Співробітники ДПУ УСРР керівником «одеської філії» зробили саме М. Слабченка.

Протокол першого допиту В. Герасименка датовано 13 вересня 1929 р. Незважаючи на фізичні й моральні знущання, він витримав двобій зі слідчими. Аргументовано відкидав усі висунуті звинувачення про нібито членство в організації, що базувалися на отриманих у процесі слідства від С. Єфремова, В. Дурдуківського та інших в'язнів відомостях. Ці фіктивні свідчення стали основою обвинувального вироку, оголошеного йому 4 лютого 1930 р. (за понад місяць до початку процесу у «справі СВУ»). Порівняно зі своїми колегами тридцятичотирирічний учений відбувся доволі легким вироком. Згідно з випискою з протоколу Особливої наради при колегії ДПУ СРСР від 24 березня 1930 р., «В. Герасименка з-під варти звільнити та вислати до Північного краю строком на три роки», а 26 квітня того ж року вирок було доповнено «забороною проживання на території УСРР, Кубані, прикордонної смуги, у Ленінграді й Москві впродовж трьох років (ураховуючи строк з 5 жовтня 1929 р.)».

У рідні місця В. Герасименко повернувся лише в 1944 р.

Для отримання необхідних свідчень проти М. Слабченка співробітники ДПУ УСРР почали психологічну та фізичну «обробку» учнів академіка - шести членів історико-філологічної секції Одеського наукового товариства при ВУАН та одного учасника історичного гуртка (середній вік 34 роки). Вони заочно, а деякі особисто (П. Сикиринський), були знайомими з С. Єфремовим, обізнаними в наукових відносинах між ним і М. Слабченком. Із числа наукової молоді першими заарештували П. Сикиринсько- го, М. Раліва, Л. Грищенка - 9 вересня 1929 р. (на чотири дні раніше проведення першого допиту В. Герасименка). 25 вересня під варту було взято К. Арсені. Того ж місяця постанову про притягнення як обвинуваченого оголосили І. Кургансько- му. Ще двох - А. Лужанського, Т. Вихристюка - заарештували 2 листопада 1929 р.

Після тривалих допитів молодих науковців 10 лютого 1930 р. чекісти ухвалили обвинувальний вирок: «[...] у 1926-1927 рр. академік М. Слабченко заклав в Одесі філію української контрреволюційної організації "СВУ". Слабченко сам і через свого сина обробив групу своїх учнів і використав їх у контрреволюційних цілях».

У цьому «зізналися» М. Ралів, П. Сикиринський, К. Арсені й Т. Вихристюк, натомість А. Лужанський, І. Курганський і Л. Грищенко відкинули звинувачення. Цікаво, що перших трьох арештантів допитували слідчі апарату ДПУ УСРР у Харкові, а решту, в одеському бупрі, - місцеві чекісти. Ретельно ознайомившись із протоколами допитів тих, хто «зізнався» в існуванні «контрреволюційної організації», констатуємо, що їхні показання не дають прямих доказів «антирадянської» політичної діяльності. Так, М. Ралів засвідчив: «Згоден із тим, що моменти, які говорять про те, що наша група являє собою щось на зразок організації, дійсно мають місце і це випливає зі змісту всіх моїх протоколів допиту, котрі, будучи зведеними разом, говорять про те, що дійсно мало місце: 1) Керівництво, яке виходило від однієї особи, а саме М. Слабченка, та яке виразилося в напрямі нашої роботи; 2) Наявність деякої групи осіб, чимось тісно об'єднаних між собою; 3) Єдність політичних поглядів у програмних питаннях політично-економічного життя; 4) Робота в одному напрямі над українською літературою й історією. Але маю зауважити, що ніякого організаційного оформлення ані наша група, ані хтось поза нею не мав, і я про жодну організацію не знав, і якщо встряв у цю історію, то внаслідок того, що зрадів, що є люди, які можуть допомогти моїй праці та керувати нею».

К. Арсені вказував: «Основну роль у цьому угрупованні відігравав Т. Слабченко, оскільки він був близький до М. Слабченка та під час перебування в Києві бачився з Єфремовим і Ніковським, які на нього зробили таке враження. Єфремов, особливо Ніковський, це справжні проводирі української нації. Ці люди - справжні націоналісти, і ми повинні вірити тільки їм. Та йти за ними».

П. Сикиринський свідчив: «Зі слів М. Слабченка знаю, що він був у добрих стосунках з Єфремовим. Одного разу він сказав мені, що М. Грушевського він поважає як наукову силу, але не любить. Стосовно академіка Єфремова, то в них гарні відносини, вони завжди зустрічаються. Таким чином, головну роль ідейного керівника відігравав Т. Слабченко, котрий був відображенням свого батька. Таким чином, виходило, що існувала антирадянська організація з метою визволення України на чолі з професором Слабченком, але без організаційної форми, і ми, скільки перед нами їх не було, а не було їх тому, що М. Слабченко не ставив цього питання й ми не уявляли собі, що ми така є організація, угруповання чи просто антирадянські самостійницько налаштовані особи, адже справа була у суті, а не у формі».

Для покарання молодих учених у звинувачувальному вироку слідчі вимагали засудження на 5 років (окрім І. Курганського, який, будучи секретним співробітником Одеського окружного відділу ДПУ УСРР, вчасно не повідомив про «контрреволюційну діяльність» своїх колег, тож і «заслужив» 10 років ув'язнення). Рішенням судової трійки при Колегії ДПУ УСРР від 4 березня 1930 р. (за п'ять днів до початку основного процесу у «справі СВУ») М. Ралів був засуджений до 5 років виправно-трудових таборів; П. Сикиринський і К. Арсені - вислані на 3 роки до Північного краю. Л. Грищенка, Т. Вихристюка й А. Лужанського з-під варти звільнили із закриттям справи. Аналогічне рішення згодом, 11 квітня 1930 р., було ухвалене стосовно І. Курганського.

Отже, всі свідчення одеських науковців чекісти інтерпретували у відповідності до вказівок політичного керівництва. Вибитих слідчими впродовж вересня-жовтня 1929 р. показань К. Арсені та П. Сикиринського стосовно ролі Т. Слабченка в «діяльності» вигаданої «контрреволюційної організації» було достатньо для його затримання у грудні того ж року. Ці самі свідчення стали основою для арешту його батька - М. Слабченка, який став одним із головних об'єктів трагічного дійства під назвою «справа СВУ».

Для досягнення успіху «вистави», безумовно, був необхідний анонс, її висвітлення, реакція глядачів та думка критиків. Із цією метою всім процесам, пов'язаним зі справою, забезпечувалося широке громадське звучання. Після повідомлення у пресі про ліквідацію «СВУ» обговорення цієї теми стало популярним у центральних і республіканських періодичних виданнях. «Викритих контрреволюціонерів» засуджували на різного роду зібраннях і мітингах. Так, 25 листопада 1929 р. в Одесі відбулися збори наукових працівників, де всі присутні (у тому числі М. Гордієвський і А. Музичка, прихильники С. Єфремова) одноголосно ухвалили резолюцію із засудженням учасників «СВУ» та вимогою «суворого покарання». Деякі вчені, особливо представники старшого покоління, відмовлялися брати участь у подібних акціях, що могло послужити приводом для арешту. Траплялися випадки, коли науковці, залежно від ситуації, висловлювали діаметрально протилежні думки стосовно цієї справи. Наприклад професор ОІНО А. Музичка на публічних зборах виступив із ритуальним засудженням, а серед студентів висловлював сумнів у правдоподібності цієї справи («А звідки ми знаємо, що це правда? Вірити тільки заяві не можна, бо може вийти так, що сьогодні ми будемо протестувати, а завтра - просити, щоб нас пробачили»).

ДПУ УСРР ретельно відстежувало стан громадської думки щодо комуністичного режиму та українського націоналізму. Наприкінці 1929 р. центральні органи влади ініціювали чергову хвилю збору політичних характеристик на адміністративний і викладацький склади вишів для ймовірних подальших комбінацій (див. док. № 5).

Процес у «справі Спілки визволення України» висвітлювався в місцевій пресі. Так, на шпальтах журналу «Шквал» від 16 березня 1930 р. було вміщено фото «головного організатора СВУ» - С. Єфремова, «ватажка «шкільної групи» - В. Дурдуківського, «агента СВУ» в літературних колах - А. Ніковського, «ватажка жовто-блакитного попівства» - В. Чехівського, «розвідника СВУ в наукових силах» - Й. Гермайзе, «організатора молоді» та «голови Союзу української молоді» - М. Павлушкова. Використання подібної термінології сприяло усвідомленню більшістю населення нібито «провини» представників вітчизняної культури. Автори публікації так коментували ці події: «Успіхи соціалістичного будівництва - їх смертельна отрута. З погляду історії - на лаві підсудних мерці». У випуску від 23 березня 1930 р. бачимо світлини підсудних у «справі СВУ» - С. Єфремова, В. Чехівського, а також фото голови суду - А. Приходька.

Унаслідок усіх цих подій науково-дослідницька діяльність одеських учених зазнала різноманітних обмежень. Якщо на рубежі 1920-1930-х рр. кадрові чистки проходили здебільшого у вигляді контролю та звільнення з роботи, то у середині 1930-х рр. комуністична фільтрація призвела до фізичного винищення багатьох непотрібних радянській владі науковців, котрих уважали реальними чи потенційними ворогами. У межах «справи СВУ» за безглуздими звинуваченнями в «контрреволюційній діяльності», «українському буржуазному націоналізмі», «шпигунстві» було репресовано більшість представників наукової еліти України, у тому числі Одеси. Так, уже взимку та навесні 1931 р. заарештували Б. Комарова (12 лютого), Є. Загоровського (16 лютого), Ф. Петруня (16 лютого), В. Чудновцева (15 березня) та ін. Потужний удар по представниках наукового середовища паралізував установи, де вони працювали.

Отже, 1930-й рік став трагічним як для багатьох діячів української культури, так і для освітніх і науково-дослідних установ, де через політичні репресії було зруйновано первинну соціальну та науково-освітню інфраструктуру. Зокрема в Одесі припинили діяльність Наукове товариство при ВУАН, Бібліографічне товариство, Комісія краєзнавства при ВУАН та ін.

Співробітники ДПУ УСРР шляхом знущань і шантажу змогли зламати багатьох учених, змусивши їх дати необхідні свідчення. Згодом, після тривалого арешту, декого відпустили: Є. Загоровського звільнили 4 жовтня 1931 р., В. Чудновцева - 26 лютого 1932 р., Б. Комарова й Ф. Петруня - 5 березня 1932 р.

Епілог «справи СВУ» був довготривалим. На початку 1930-х рр. кількість арештів діячів української науки й культури зростала, а вироки ставали дедалі жорстокішими. З одеситів розстріляли Є. Загоровського (22 лютого 1938 р.), М. Гордієвського (11 жовтня І938 р.) й ін.

Таким чином, наприкінці 1920-х рр. розпочався поетапний наступ проти української інтелектуальної еліти. Зі шпальт газет і журналів на адресу багатьох учених лунали звинувачення в «буржуазному націоналізмі» та «контрреволюційній діяльності». За ними йшли арешти, фабрикувалися різноманітні «справи». Однією з таких і була сумнозвісна «справа Спілки визволення України», жертвами якої стала значна кількість представників української інтелігенції.

Незважаючи на те, що матеріали одеських архівосховищ підтверджують та дають можливість у наближених до реалій деталях реконструювати картину подій, пов'язаних із підготовкою, проведенням і наслідками процесу «СВУ» в Одесі, говорити про цю справу як про всебічно вивчену наукову проблему ще зарано, що дає підстави для її подальшого комплексного дослідження.

Размещено на Allbest.ru