Кримська автономія 1920–1930-х рр.: національна чи територіальна?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримська автономія 1920-1930-х рр.: національна чи територіальна?

півострів кримський автономний історик

У листопаді 1921 р. на I Всекримському установчому з'їзді рад робітничих, селянських, червоноармійських і червонофлотських депутатів у Криму було проголошено Автономну Соціалістичну Радянську Республіку.

Дослідники намагаються відповісти на суттєве питання: на яких засадах створювалася Кримська АСРР - територіальних, національних чи мішаних? Серед істориків є три погляди. Перший стверджує, що основою для майбутньої кримської автономії були рішення політбюро ЦК РКП(б), і вона проголошувалася на територіальній основі в повній згоді з ленінськими програмними положеннями щодо обласної (територіальної) автономії. Другий, що основу для автономії треба шукати у характерних особливостях півострова, і головним чином у багатонаціональному складі його населення, а відтак автономну республіку слід уважати територіальною, але створеною за національно-територіальною ознакою. Третій погляд, якого дотримуються переважно представники кримськотатарського населення, проголошує національну основу Кримської АСРР.

Щоб розібратися у цій проблемі, слід звернутися до подій, котрі відбулися на півострові перед проголошенням автономної республіки. Необхідність цього обумовлюється також тим, що під час громадянської війни в Криму вже двічі створювалися радянські республіки - у березні 1918 й у квітні 1919 рр. Усі вони виникали з ініціативи московського центру, цьому передувало обговорення питання у ЦК РКП(б). Рішення, котрі ухвалювалися в Москві, упроваджувалися у життя місцевими органами влади на півострові. Показовий факт: в усіх документах, де проголошувалися кримські республіки, питання про принципи їх створення жодним чином не роз'яснювалося. Проте в нас нема причин ототожнювати їх з національними об'єднаннями. Ці республіки створювалися в межах Кримського півострова, на якому мешкали представники понад 70 націй та народностей.

Водночас немає достатніх причин стверджувати, що кримські республіки організовувалися цілком у руслі більшовицьких принципів обласної (територіальної) автономії. Це положення, запропоноване В. Леніним, повинно було надати більшовицький програмі з національного питання видимість демократичності. Демократичні цінності, котрі містилися в документах компартії, використовувалися у суто тактичних цілях. Коли більшовики досягли поставленої мети, вони цілком свідомо «забували» про свої програмні твердження. Це стосувалося й пункту про територіальну автономію.

У першу чергу це було пов'язане з курсом більшовиків на «світову революцію», з їхніми планами створення єдиної «світової соціалістичної республіки». Більшовицька партія ставила інтереси «класової боротьби» на перший план, а все інше (в тому числі й національне питання) свідомо ігнорувалося. Отже, створюючи кримські республіки, більшовики керувалися лише бажанням утвердження своєї влади на Кримському півострові. Виконанню цієї меті повинні були сприяти нові державні утворення, котрі з'являлися під час громадянської війни. Уперше такий хід було застосовано 1918 р., коли Росію зв'язували умови Брестського мирного договору. На пропозицію В. Леніна ряд територій (в тому числі й Крим) було виділено зі складу РСФРР і проголошено там самостійні утворення. Так з'явилася Республіка Тавриди. Питання про республіку в Криму виникло й 1919 р., коли півострів окупували війська Антанти. Тоді було проголошено «буферну» республіку. Також із тактичних міркуваннь у жовтні 1921 р. було створено Кримську АСРР. Вона розглядалася як форпост для поширення «світової революції» на Схід. Таким чином ми бачимо, що ленінська програма не бралася до уваги при проголошенні радянських республік у Криму.

Створення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки не було зумовлене намаганням московського центру надати півострову самостійність у вирішенні внутрішніх питань. Самостійність Кримської АСРР мала номінальний характер.

Намагання кримськотатарських лідерів отримати власну національну автономію більшовицьке керівництво угнорувало. Декларуючи створення самостійної республіки, воно сподівалося пригасити визвольний рух кримських татар. Намагання приборкати цей небезпечний для влади рух спонукало центральний уряд до дій, спрямованих на загравання з місцевим корінним населенням. Кримська АСРР мала цілковито радянський характер. Місцевий сепаратизм, який існував у перші роки радянської влади, чекісти поступово викорінювавали.

Маємо всі підстави стверджувати, що всі три більшовицькі кримські радянські республіки створювалися за територіальним принципом. У 1921 р. до нього додався деякий національний антураж. Окрім згадки в Конституції про державну мову, прапор, герб і фіксовану квоту татар в органах влади, власне кримськотатарський народ не виділявся серед інших національностей, які мешкали на півострові. Процес татаризації істотно не відрізнявся від політики коренізації в інших радянських республіках.

Під тиском яких політичних та ідеологічних настанов відбувалися зміни адміністративно-територіального устрою Криму за радянських часів?

Політика радянської влади щодо Криму була вкрай непослідовною і цілковито залежала від політичної кон'юнктури; її спрямованість визначали як геополітичні чинники, так і, не меншою мірою, інтереси пропаганди. Від 1917 р. півострів став ареною боротьби різних політичних сил. Тут мали зіткнутися як мінімум чотири політичні тенденції - консервативно-російська, радикально-російська, кримськотатарська та українська.

23 політичні партії, які діяли у Криму, представляли широкий спектр орієнтацій - від монархістів до анархістів. До майбутнього адміністративно-територіального устрою виявляли найбільший інтерес національні об'єднання, особливо кримськотатарські. Створена навесні 1917 р. Національна (Народна) партія - Міллі-Фірка - у своїй програмі проголосила: «Росія повинна бути демократичною федерацією національностей^.] Територіальні області повинні мати чисто національний характер». Скликаний 25 березня 1917 р. Всекримський мусульманський з'їзд обрав Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет, який намагався перебрати на себе владні функції на півострові.

У липні 1917 р. направлена до Києва делегація кримських мусульман домагалася встановлення у Криму автономії і водночас висловилася за його територіальне приєднання до України. Але Генеральний Секретаріат визнав порушення цього питання перед Петроградом передчасним. Пізніше, визначаючись із кордонами України у своєму ІІІ Універсалі, Центральна Рада включила у свої межі лише три північних повіти Таврійської губернії. Не претендуючи на Крим, вона, однак, підтримувала ідею створення тут обласної автономії.

Розпад Російської імперії упродовж року-півтора довершили могутні відцентрові процеси, що були наслідком національно-визвольних рухів і поразок у війні. Підписавши в березні 1918 р. принизливий Брестський мир, більшовицька Росія втратила не лише Україну, але й значні території з переважанням у складі населення етнічних росіян. Громадянська війна, ускладнена іноземною інтервенцією, стала чинником дальшого руйнування територіальних зв'язків.

Прийшовши до влади у Криму, більшовики на скликаній ними 28 січня 1917 р. конференції військово-революційних комітетів та рад Таврійської губернії (яка оголосила себе надзвичайним з'їздом рад і ВРК) прийняли рішення про розпуск Курултаю, усіх міських дум і земств. Оскільки за умовами Брестського миру Росія не мала права допомагати уряду української радянської республіки, у В. Леніна та його оточення визрівав план виведення Донбасу, Дону, Північного Кавказу та Криму зі складу РСФРР і створення на основі нібито «самостійних республік» південного фронту оборони. Проте раднарком побоювався як «кримського сепаратизму», так і можливості втручання України у справи Криму. Не було одностайності у кримському питанні й у харківського радянського уряду.

Зрештою Москва погодилася на організацію у Криму Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди у складі РСФРР. 19 березня 1918 р. на засіданні ЦВК рад Таврійської губернії було прийнято декрет про оголошення території губернії «у складі Сімферопольського, Феодосійського, Ялтинського, Євпаторійського, Мелітопольського, Бердянського, Перекопського та Дніпровського повітів Таврійською республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». Керівним органом новоствореної республіки оголошувався раднарком, підзвітний ЦВК рад Таврійської Республіки.

Те, що до складу Республіки Тавриди було включено три північних (по-закримських) повіти, не влаштовувало Москву, яка побоювалася конфлікту з Німеччиною і звинувачень у порушенні Брестського миру. 22 березня ЦВК рад Таврійської губернії обмежив територію Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди п'ятьма повітами. 4 квітня новостворену республіку визнав Раднарком РСФРР. Утім, уже 19 квітня німці, порушивши умови Брестського миру, почали окупацію Криму. На цей час ефемерна влада Республіки Тавриди втрачала рештки свого впливу. Члени уряду намагалися врятуватися втечею, але 24 квітня потрапили до рук повсталих кримських татар і були розстріляні.

Отже, перший радянський експеримент організації влади в Криму на засадах регіоналізму виявився надто короткочасним і загалом невдалим. Утім, він засвідчив виразну тенденцію в більшовицькій стратегії - гасла «світової революції» у ній камуфлювалися обстоюванням позірного федералізму.

Хоча більшовизм являв собою типовий централістський рух, він мав рахуватися з конкуренцією інших сильних ідей і рухів, - десь використовувати їх, десь іти їм на поступки. Однією з таких сильних ідей виявилася регіональна, і цей «регіоналізм» не був наслідком автономізму окремих політиків, він виростав із самої суті тодішньої соціально-політичної й історико-культурної ситуації. За А. Мальгіним, саме тому «національний принцип став головним принципом територіальної організації більшовицької партії». Радянська влада створила велику Українську республіку майже у тих кордонах, які були зафіксовані у ІІІ Універсалі УНР, не зваживши на те, що далеко не всі південні регіони колишньої Російської імперії позитивно сприймали свою належність до України.

Після розгрому П. Врангеля і розформування Південного фронту у грудні 1920 р. М. Фрунзе став командуючим військами України та Криму. Утім, на півострові впродовж кількох місяців не існувало ані дієздатних державних структур, ані впливових партійних організацій, за винятком хіба що кримськотатарської Міллі-Фірка. Рішення Х з'їзду РКП(б), який відбувся 816 березня 1921 р., були по суті сигналом для національних еліт про готовність більшовиків до компромісів, аж до автономізації. Крим видавався прийнятним полігоном для такого компромісу, особливо в контексті зацікавленості Москви посиленням ідеологічного впливу в Туреччині, де відбувалася кемалістська революція. У квітні 1921 р. ВЦВК звернувся до місцевих комуністів із пропозицією щодо можливого проголошення Криму радянською республікою. На пленумі ЦК РКП(б), що відбувся у травні, питання майбутньої кримської республіки розглядалося в контексті «проникнення на Схід» і створення «буферної зони» між Росією та недружньо налаштованими до неї сусідами.

Пробуджені в такий спосіб надії кримських татар на власну національну державність було частково нейтралізовано роз'ясненням, що надійшло з Москви: ішлося про «Радянську соціалістичну інтернаціональну республіку в межах Кримського півострова». Але водночас пропонувалося «поставити на перше місце роботу татар і по можливості татаризувати апарати Наросвіти, земвідділу, оздороввідділу, відділу управління і президії керівних органів». На той час у Криму мешкало 720,5 тис. чол. Під час перепису 1921 р. кримських татар об'єднали в одну групу з турками і циганами, але і в цьому випадку їхня частка в населенні півострова становила 25,9%.

Постанову ВЦВК і РНК про утворення автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки В. Ленін та М. Калінін підписали 18 жовтня 1921 р. Кримська АСРР утворювалася як частина РСФРР у складі Джанкойського, Євпаторійського, Керченського, Севастопольського, Сімферопольського, Феодосійського та Ялтинського округів. У постанові було чітко зазначено, що військово-морські справи, шляхи сполучення, закордонні зносини, зовнішня торгівля і курорти залишаються у віданні центральних органів РСФРР. Автономність у діях забезпечувалася наркоматами внутрішніх справ, юстиції, освіти, охорони здоров'я, соцзабезпечення, землеробства і комунального господарства.

Утворення Кримської АСРР у складі РСФРР було проголошене на установчому з'їзді у Сімферополі, який проходив 7-11 листопада 1921 р. З'їзд затвердив конституцію автономії, яку перед тим схвалила V кримська парт-конференція, обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. Серед 50 членів КримЦВК було 15 татар.

Автономія створювалася як територіальна, але її політико-правовий статус не було чітко окреслено. А своєрідний «татарський антураж» зумовлювався насамперед прагненням правлячої партії створити поле для такого компромісу з кримськотатарським національним рухом, який на практиці означав би його нейтралізацію. У процесі прийняття подібного рішення чимало важила загальна нестабільність ситуації на півострові, як і поновлення спроб з боку українського уряду поставити Крим під свій контроль.

Сукупністю всіх цих обставин було продиктоване одночасне наголошування інтернаціонального (територіального) принципу в утворенні Кримської АСРР і введення в Конституцію республіки положення про фінансову квоту для кримських татар в органах влади та про дві (російську та кримськотатарську) державні мови. При Кримському губкомі РКП(б) почало працювати Мусульманське бюро; 4 кримські татари-комуністи увійшли до уряду. Ці заходи представлялися як «відшкодування за образи, за тривалу насильницьку політику царського режиму» щодо корінного населення Криму. «Без правильної політики, яка б задовольняла татарську бідноту й трудову інтелігенцію радянського Криму, ми ні в якому разі не посилимо симпатії трудящих мас Сходу», - писала газета «Жизнь національностей».

Уважаючи принципово важливою чітку відповідь на питання про те, який характер мала кримська автономія - національний чи територіальний, С. Кульчицький наголошував: «Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів, але з часом залишилися тільки національні. Кримська АСРР стала унікальним автономним утворенням, яке й надалі зберігало територіальний характер. Разом з тим, заграваючи з кемаліст - ською Туреччиною, Кремль висував на провідні посади в цій республіці здебільшого людей кримськотатарського походження. Склалося оманливе враження про те, що Кримська автономія була, як і всі, національною, тобто кримськотатарською».

Міф про Кримську АСРР як «національну автономію» і сьогодні тисне на суспільну свідомість, підживлюючи різні погляди на характер кримської автономії, започаткованої у жовтні 1921 р.

Коли і як виникла ідея єврейської автономії в Криму?

Євреї здавна проживали на півдні України та в Криму поряд з українцями, росіянами, кримськими татарами, німцями, болгарами, вірменами, греками та ін. Після поразки Української революції на їхню долю і долю всього українського народу випало ще одне тяжке випробування - масовий голод 1921-1923 рр. На допомогу голодуючим прийшли Американська Адміністрація Допомоги (АРА), католицька церква, місія Нансена та інші організації. Не стояла осторонь цієї справи і єврейська громадськість. Допомагати голодуючим євреям активно взялася єврейська благочинна організація «Джойнт». Вона виділяла, зокрема, значні кошти на їх земельне облаштування. Виникла ідея відведення під єврейську колонізацію малонаселених територій на півдні України та в Північному Криму. Авторство її приписують директорові російського відділу «Джойнта», агрономові і громадському діячеві, уродженцеві Москви Жозефу Розену.

Для реалізації проекту рішенням політбюро ЦК РКП(б) у грудні 1923 р. було створено спеціальну комісію, а згодом - Державний комітет з земельного облаштування трудящих євреїв (Комзет). Позитивно оцінили кримський проект Л. Троцький, Л. Камєнєв і М. Бухарін. Підтримали його нарком іноземних справ Г. Чичерін, голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова ВУЦВК Г. Петровський. Найбільш палким прихильником виявився Ю. Ларін. Виходець з інтелігентної єврейської родини, уродженець Криму, він був одним з організаторів соціал-демократичного руху на півострові.

18 січня 1926 р. члени Комзета звернулися в політбюро ЦК ВКП(б) з проханням «розв'язати принципово надання достатньо суцільної території для заселення євреями з передбаченням можливості її перетворення в подальшому в автономну область». Політбюро знову створило комісію вже на чолі з М. Калініним і за її поданням 18 березня схвалило постанову: «1) Тримати курс на можливість організації автономної єврейської одиниці при сприятливих результатах переселення».

Кримський проект мав і міжнародний аспект. Його підтримував і пропагував нарком іноземних справ Г. Чичерін, убачаючи у цьому велику можливість протистояти Великобританії, позбавивши її престижу єдиної захисниці й покровительки євреїв. Єврейська колонізація Палестини у цей час за своїми темпами у чотири рази відставала від єврейського облаштування в Росії. Більше того, розпочалася еміграція євреїв з Палестини. У 1928 р. звідти до Криму переселились 100 представників цього народу, які організували комуну «Воля нова». І це при тому, що Рада праці й оборони СРСР визнала недоцільним сприяти переселенню євреїв із Палестини у Крим.

Однак кримський проект залежав від внутрішньої політичної й економічної ситуації у країні. Він був похований в умовах згортання непу. Та й національна структура населення Криму не сприяла його реалізації. Після стількох зусиль і 30-мільйонних фінансових вливань на 1927 р. євреї на півострові становили лише 1% населення. А з сільськогосподарським виробництвом було пов'язано тільки 3 тис. євреїв. Наприкінці 1920-х років у зв'язку з депресією, яка вразила світову економіку, було значно скорочено обсяги фінансування проекту з боку «Агро-Джойнта».

Отже, внутрішні і зовнішні чинники спричинили тиху смерть кримського проекту. 28 березня 1928 р. Президія ЦВК СРСР прийняла постанову «Про закріплення за КОМЗЄТом для потреб суцільного заселення працюючими євреями вільних земель у приамурській смузі Далекосхідного краю». Однак мрія про єврейський Крим - «Кримську Каліфорнію» - продовжувала жити.

Ідею було реанімовано в період Другої світової війни, уже на її завершальному етапі. За роки воєнного лихоліття загинуло більше половини євреїв, які проживали у СРСР. Співчуваючи єврейському народові, світове співтовариство шукало шляхи та можливості, як би компенсувати бодай якоюсь мірою його втрати. Відтак у практичну площину було переведено питання про утворення єврейської держави. Проблемою залишалася територія, на якій можна було б реалізувати цю ідею. Пропонувалися різні варіанти. Передусім ішлося про Палестину. Однак були й інші пропозиції. Міністр колоній Великобританії лорд Мойн ще в 1941 р. заявляв, що Палестина не розв'яже проблеми єврейського народу, і що альтернативою після розгрому нацистів повинна стати Європа. «Ми виженемо німців зі Східної Пруссії, - заявив він, - поселимо там євреїв і створимо єврейську державу».

Зріс інтерес єврейської громадськості, передусім радянської, і до Криму. Це пояснювалося двома причинами. По-перше, період війни характеризувався зростанням національної самосвідомості єврейського народу. Єврейська громадськість СРСР і світу надала значну фінансову допомогу в боротьбі з нацизмом, розраховуючи на підтримку її державотворчих потуг. Подруге, у роки війни навколо Криму знову закипіли пристрасті. На нараді в А. Гітлера 16 липня 1941 р. було заявлено, що «Крим повинен бути очищений від усіх чужинців і заселений німцями». У липні 1942 р. гауляйтер Таврії Г. Фрауенфельд запропонував А. Гітлеру переселити на кримські землі південних тирольців. Туреччина також була не проти заволодіти Кримом.

У 1943 р. в московської єврейської еліти, наближеної до радянського керівництва, з'явилася ідея відродження кримського проекту 1920-х рр. Провідники СРСР офіційно не підтримували, але й не заперечували проти подібних прагнень. Розрахунок був простий і прагматичний - ілюзія єврейського Криму давала конкретні долари американських євреїв, які йшли на потреби Червоної армії.

Кримський проект знову було підтримано «Джойнтом», який узявся частково фінансувати новий план переселення євреїв до Криму. Через те, що у цей час майбутнє Палестини було досить туманним, керівництво «Джойн - та» розглядало Крим як можливий післявоєнний притулок не тільки євреїв Радянського Союзу, а й усієї Європи.

15 лютого 1944 р. керівники Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) направили Й. Сталіну записку, в якій, зокрема, пропонувалося: «1. Створити Єврейську Радянську Соціалістичну Республіку на території Криму. 2. Завчасно, до звільнення Криму, призначити урядову комісію з метою опрацювання цього питання».

Однак ініціатива ЄАК викликала невдоволення Й. Сталіна. Розмови про кримську єврейську автономію він терпів до того часу, поки вони сприяли викачуванню грошей з американських євреїв. При цьому вождь ніколи не прагнув мати під боком власну «Палестину», на яку американці реально могли б поширити свій вплив. Його більше влаштовувала ідея спрямувати потік єврейських біженців на Близький Схід, щоб створити можливості радянського проникнення у цей стратегічно важливий регіон.

А радянські євреї з відродженням кримського проекту продовжували сподіватися на його реалізацію. Після депортації з Криму у травні 1944 р. кримських татар, болгар, греків, вірменів ці надії посилилися. Але з кінця 1944 р. Крим почали заселяти, росіянами і українцями з Воронезької, Брянської, Тамбовської, Курської, Ростовської областей РРФСР та з УРСР. Негласно було рекомендовано євреїв у Криму на роботу не брати.

Й. Сталін не дав кримському проекту вийти на рівень міждержавних взаємин. Він не тільки ініціював, а й підтримав потік єврейських біженців і переселенців із СРСР на Близький Схід. Упродовж 1945-1946 рр. відповідно до угоди між Польським комітетом національного звільнення та українським радянським урядом про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення - з української території до Польщі, а також угоди між тимчасовим урядом національної єдності Польської республіки та урядом СРСР «Про право виходу з радянського громадянства осіб польської і єврейської національності і про їх евакуацію до Польщі» тисячі євреїв одержали змогу легально виїхати за межі СРСР. Багато з них без затримки направилися в Палестину. Від жовтня 1944 до вересня 1946 рр. понад 30 тис. українських євреїв виїхали до Польщі. Фактично тоді ж, у 1945-1946 рр., понад 20 тис. євреїв залишили Чернівецьку область, перебравшись у Румунію. Однак уже наприкінці 1946 р. легальну єврейську еміграцію з СРСР на захід було припинено. Натомість заохочувався виїзд євреїв із західних регіонів СРСР до Єврейської Автономної Області. У результаті лише впродовж грудня 1946 - червня 1948 рр. на Далекий Схід із території УРСР, а також Кримської області, що входила до складу РРФСР, було переселено близько 2 тис. єврейських родин.

Й. Сталін виступив активним прихильником створення Ізраїлю. Позиція СРСР в ООН восени 1947 р. мала вирішальний вплив на формування рішення, що призвело до припинення дії британського мандата на Палестину і проголошення 15 травня 1948 р. єврейської держави. СРСР першим визнав Ізраїль де-юре і навіть надавав військову допомогу через Чехословаччину для його підтримки в конфлікті з арабами. Однак зовнішньополітична підтримка Ізраїлю з боку СРСР не привела до офіційного дозволу на еміграцію радянських євреїв, що викликало антирадянську пропагандистську хвилю та переорієнтацію цієї близькосхідної країни на Сполучені Штати Америки. Курс на союз зі США викликав невдоволення в Москві. Позиція керівництва СРСР в єврейському питанні вже восени 1948 р. зазнала кардинальних змін.

Для розправи з «єврейськими націоналістами» в масштабах СРСР сталінський режим сфабрикував «сіоністську змову». До «змовників» було віднесено членів Єврейського антифашистського комітету, керівників Єврейського театру в Москві та Радінформбюро, яких звинуватили у «шпигунстві» на користь США, у намірі реалізувати «план американських капіталістичних сил щодо створення у Криму єврейської держави». Упродовж січня-лютого 1949 р. в ув'язненні опинилися десятки відомих письменників, видавців, театральних діячів, учених. У 1949 р. у Жмеринці було розгромлено єврейський молодіжний осередок «Ейнікайт» на чолі зі М. Співаком, В. Керчманом, М. Гельфондом і А. Ходорківським, у Львові - гурток «Спілки єврейської молоді», у Києві - гурток старшокласників «Сун-2» на чолі з Б. Альтером і А. Полонським. Репресій зазнали майже всі члени Єврейського антифашистського комітету.

Так був похований другий і останній проект єврейської автономії у радянському Криму. За наслідками його можна розглядати і як міжнародну аферу, спрямовану на загострення суперечностей між провідними капіталістичними державами та «викачування» грошей з міжнародних єврейських організацій, і як інспіровану провокацію для розгортання широкомасштабної боротьби з «єврейським буржуазним націоналізмом», що набула особливого розмаху в СРСР в кінці 1940-х - на початку 1950-х років.

Як проводилася колективізація сільського господарства у Кримській АРСР?

Кампанія колективізації у Криму розпочалася після усунення від влади голови місцевого уряду Велі Ібраїмова. Вона розгорталася за вказівками вищих органів влади країни й супроводжувалася масовим «розкуркуленнями», здійснюваним під егідою ДПУ. Влада утворила на селі комнезами, які почали тероризувати заможне селянство. На 1930 р. їх кількість дійшла до 495.

Нормативною базою репресій стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р., згідно з якою крайовим (обласним) виконавчим комітетам та урядам автономних республік було надано право застосовувати «всі необхідні засоби боротьби з куркульством аж до повної конфіскації майна куркулів і виселення їх за межі районів та країв (областей)». Лейтмотивом постанови була думка, що колгосп, звісно, справа добровільна, але той, хто не йде в «колектив» - ворог радянської влади.

Відповідно до уявлень влади, Крим було «заполонено» куркулями: серед селянських господарств виділили 15% таких, що відносилися до розряду «куркульських». Усіх так званих куркулів поділили на три категорії. Представників першої заарештовували, їхні справи проходили по лінії ДПУ (у 1930 р. в Криму таких було 1012 осіб). Селяни, віднесені до другої категорії, примусово висилалися в малонаселені райони СРСР (за різними підрахунками, було виселено від 35 до 40 тис.). Решту тих, хто підпадав під «розкур - кулення», переселяли в межах свого району на гірші землі.

Селяни як могли намагалися боротися з насильницькою колективізацією. У деяких випадках спротив обертався вбивствами колгоспних активістів та керівників. За перші десять місяців 1930 р. було зафіксовано 60 випадків терору проти «колгоспного активу».

Масові арешти не змогли придушити селянський опір. На 1 березня 1930 р. було «розкуркулено» 2682 господарства. Якщо прийняти середній розмір родини 3-4 особи, це складає близько 10 тис. осіб.

За два місяці 1929 р. (листопад і грудень) відсоток колективізації зросла у понад два рази й на січень 1930 р. становила 41,1%. По районах: в Ялтинському - 84% дворів, у Судакському - 64%, Севастопольському - 54%, Карасубазарському - 51%, Феодосійському та Євпаторійському - 40%, Сімферопольському та Джанкойському - 33%, Бахчисарайському - 29%, Керченському - 22%. У результаті форсованої колективізації на березень 1930 р. нею було охоплено більше 73% селянських господарств. Колгоспи Криму отримали від «розкуркулених» господарств майна на 2452 тис. руб.

У лютому 1930 р. раднарком Кримської АСРР ухвалив постанову про організацію на півострові 16 колгоспів-гігантів. В Ак-Мечетському районі впродовж трьох днів було створено колгосп, який об'єднав 2333 господарства. Тоді до уваги не бралися ані думка самих селян, ані реальні можливості організації й керування таким «монстром». У Сарабузі виник колгосп-гігант, що об'єднав 44 населених пункти 12 сільрад. Ічкінський колгосп ім. В. Блюхера складався з 7 сільрад із 40 населеними пунктами, в яких налічувалося 2056 господарств.

Найбільш запеклий опір створенню колгоспів чинили селяни Південного берега Криму. У гористій місцевості під сади, виноградники, тютюнові плантації використовувалися дрібні ділянки, на яких працювало не одне покоління місцевих мешканців. Центром спротиву стало село Ускут Карасу - базарського району. Тут було зібрано до 300 заяв на адресу кримського уряду та ВЦВК з вимогою негайно скасувати земельну реформу й колективізацію, як такі, що суперечать шаріату. Група активістів готувалася відправити вповноважених до посла Туреччини в Москві зі скаргою на утиски мусульманської віри та прохання ускутських селян про перехід у турецьке підданство. Із цією метою розпочався збір грошей. Ідея знайшла широку підтримку серед мешканців селищ Айсерез, Ворон та ін. Паралельно велися переговори з турками-яличниками щодо можливості втечі до Туреччини морем.

26 січня 1930 р. органи ДПУ під час проведення зборів заарештували активістів руху. При перестрілці двоє ускутців зазнали поранень, один із них незабаром помер від втрати крови. Декому вдалося втекти в гори, але за місяць усіх «заколотників» схопили. Згодом чекісти заарештували 254 особи, яких підозрювали в участі в «контрреволюційній організації», яка «готувала збройне повстання проти радянської влади». Під репресії підпали селяни понад десяти сіл, розташованих від Судака майже до Ялти.

Опір під час арешту надав чекістам підстави висунути й обґрунтувати версію про підготовку збройного повстання. 23 березня ОДПУ Криму оголосило вирок: 61 особу було засуджено до вищої міри покарання, 3 обвинувачених відпустили. Решта отримали різні терміни позбавлення волі або заслання. Родини висланих мали покинути межі Криму. Майно заарештованих конфісковувалося.

Специфічною формою захисту від колективізації стала еміграція. Проте саме цього радянська влада аж ніяк не могла дозволити. По-перше, масовий виїзд за кордон слугував би підтвердженням помилковості політики партії. По-друге, це призвело б до негативних економічних наслідків. Але найважливішим, мабуть, міг стати міжнародний резонанс: із «найбільш вільної країни світу» масово втікають люди… Через це уряд та ОДПУ повели рішучу боротьбу з еміграцією, кваліфікуючи її як «злочин перед державою». І тут величезною проблемою для влади стала значна кількість іноземних підданих, які мешкали на півострові (передовсім громадяни Туреччини та Греції).

Переслідуванню піддавалися як ті, хто здійснював реальні спроби покинути СРСР, так і ті, хто лише розмірковував над можливістю виїхати з півострову (мовою документів того часу - «висловлював намагання виїхати за кордон»). Групові «злочини» каралися більш жорстоко. Так, із шести осіб, які проходили у справі «про агітацію за втечу до Туреччини» в Бахчисарайському районі, чотирьох вислали за межі Криму, а решту - засудили до трьох років позбавлення волі.

Усі ці заходи призвели до того, що опір селян колективізації було подолано. Якщо на 1 жовтня 1930 р. колгоспи в Криму об'єднували майже половину господарств, то наприкінці 1932 р. поза ними залишалося всього 15% дворів. Кримські села втратили тисячі працьовитих господарів, яких було заарештовано, розстріляно або заслано до віддалених районів країни. Проте конфісковане в них майно не прислужилося розквіту новостворених артілей: воно було або зіпсоване, або використовувалося не так раціонально, як у попередніх власників. Новостворені колгоспи були слабкими, організація праці в них залишала бажати набагато кращого. Результатом стало падіння обсягів виробництва.

Розорення сільського господарства позначилося стрімким зниженням усіх нормативів. У 1932 р. рівень виробництва фруктів та винограду не перевищував і третини показників попереднього року. Голова Кримського ЦВК М. Кубаєв намагався протестувати проти здирництва та штучного голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Невдовзі його було репресовано.

Як відбувалася індустріалізація Криму 1928-1938 рр.?

На VI Всекримському з'їзді рад у квітні 1929 р. було ухвалено постанову про впровадження на півострові курсу на індустріалізацію та затверджено перший п'ятирічний план розвитку народного господарства. У документі окреслювалися завдання, котрим надавалося першорядне значення.

Першочерговим стояло питання розвитку промислового сектору економіки кримської автономії. Планувалося прискорене формування керченської металургійної бази всесоюзного значення (20 квітня 1929 р. було пущено першу домну). Пріоритетним для вирішення національного питання вважалося формування «промислового пролетаріату» з представників кримськотатарського, єврейського та інших етносів. Планувалася широка мобілізація доходів населення на вирішення завдань п'ятирічки. Із будівництва лінії високої напруги Севастополь - Сімферополь розпочалася електрифікація Криму.

Одразу проявилися проблеми, які в подальші роки прогресуватимуть: недовиконання промислово-фінінсових планів, розростання радянського, господарського й компартійного апаратів, байдужість керівників підприємств до потреб робітників, що призводило до величезної плинності кадрів (передовсім татарського населення), відставання у вирішенні соціальних проблем (перш за все у житловій сфері).

Планування, контроль, організація «соціалістичного змагання» та інші фактори дозволили (хоча й далеко не в повному обсязі) виконати завдання першої п'ятирічки до 1932 р. Питома вага промислової продукції до кінця того року склала 70%, що свідчило про перетворення Криму з аграрного на індустріально-аграрний район. У 1932 р. металургійний завод ім. Войкова в Керчі дав 5% усього металу, виплавленого у СРСР. Загальна кількість робітників у промисловості союзного значення Криму за п'ятирічку збільшилася в три рази й дійшла до 41 тис.

Першочергового розвитку набуло будівництво Камиш-Бурунського залізорудного комбінату й другої черги Керченського металургійного заводу ім. Войкова, де було освоєно плавку високоякісної сталі, побудовано ванадієвий цех. У 1933-1934 рр. став до ладу Перекопський бромний завод. Машинобудівні заводи Криму освоїли випуск консервного устаткування, котре раніше завозилося з-за кордону. Випуск валової продукції зріс з 231,4 млн. руб. у 1933 р. до 437,4 млн. руб. у 1937 р., капіталовкладення в промисловість - з 59,7 млн. до 72,8 млн. руб. Фонд заробітної плати збільшився з 271,1 до 624,1 млн. руб.

Підсумки двох кримських п'ятирічок дозволили з повним правом говорити про перетворення регіону з аграрного на індустріально-аграрний. У 1937 р. місцева промисловість виробляла в 9 разів більше продукції, ніж у 1913 р. Три четверті підприємств автономії працювали на місцевій сировині. Видобуток залізної руди в 1940 р. зріс в 2,7 рази порівняно з 1913 р. У 1940 р. Керченський завод виплавив 502 тис. т чавуну. Вироблення електроенергії збільшилося порівняно з 1913 р. в 72 рази і склало в 1940 р. 309 млн. кВтгод. Було споруджено високовольтні лінії електропередач, які зв'язали Севастополь із Сімферополем, Сакі з Євпаторією та Ялтою. Збільшилися обсяги продукції соляної та хімічної промисловості. Із соляних озер тепер видобувалося більше повареної солі, хлормагнію, брому, сульфату, англійської й калійної солей.

Якими були наслідки терору проти кримськотатарської інтелігенції (1928-1930 рр.)?

Широкомасштабні репресії проти кримськотатарської інтелігенції (як невдовзі й до всього кримськотатарського народу) розпочалися у 1928 р. із процесу Велі Ібраїмова. Його постійні виступи як голови Кримського ЦВК проти переселення на півострів євреїв і цілеспрямований захист інтересів кримськотатарського населення не могли не викликати роздратування у вищого партійного керівництва. «Справою» В. Ібраїмова зайнялася Центральна контрольна комісія ЦК ВКП(б). За її пропозицією 6 січня 1928 р. було створено комісію під головуванням наркома юстиції М. Янсона. До її складу ввійшли голова Верховного трибуналу Я. Петерс та прокурор РСФРР М. Криленко. Комісія ухвалила рішення заарештувати В. Ібраїмова.

23-28 квітня 1928 р. у Сімферополі відбувся процес, який став знаковим в історії Криму. Під судом опинилося 16 осіб, звинувачених в «антирадянській контрреволюційній діяльності». Вирок був прогнозованим: 15 підсудних отримали різни терміни позбавлення волі, а колишнього голову КримЦВКу В. Ібраїмова засудили до розстрілу.

Під час процесу В. Ібраїмова звинувачували в убивстві червоного партизана Чолака, замаху на вбивство бідняка Сейдаметова, фінансових зловживаннях. Довершували справу закиди щодо «татарського буржуазного націоналізму». Проте, ці звинувачення не можуть розглядатися як реальні мотиви, за якими тогочасному керівникові Криму винесли смертний вирок. Через деякій час, у 1930-х роках, до звинувачень додалася «участь» В. Ібраїмова в розстрілі членів уряду радянської Республіки Тавриди у квітні 1918 р., до чого він узагалі не був причетний.

Довгі роки при оцінці діяльності В. Ібраїмова керувалися підходами, запровадженими в 1930-ті роки. Версія про те, що він та його прибічники, «використовуючи політичну сліпоту деяких працівників обкому партії, проникли в Раднарком та ЦВК Кримської республіки, упродовж років проводили контрреволюційну підривну роботу й були розкрити тільки в 1927 р.» на довгі роки стала лейтмотивом історичних публікацій. Лише у червні 1990 р. рішенням президії Верховного суду РРФСР Велі Ібраїмова було реабілітовано, що відкрило можливості переглянути події 1928 р.

На сьогодні існують декілька версій щодо причин політичного й фізичного знищення голови КримЦВКу:

— В. Ібраїмов став жертвою комуністів-шовіністів, адже всіма силами боровся проти переселення на Кримській півострів єврейських колоністів;

— причиною репресій була діяльність голови КримЦВКу із поглиблення непу в умовах, коли центр уже перейшов у наступ на приватний сектор.

Загалом керівництво країни мало всі підстави поставити у провину В. Ібраїмову та його оточенню відхід від «генеральної лінії партії». Процес мав явно політичний характер, хоча в основу звинувачень було покладено досить сумнівні епізоди, до того ж цілковито кримінальної спрямованості. Страта В. Ібраїмова стала відправною точкою репресій у Криму. Ситуацію зробило більш трагічною ще й те, що патріот власної нації, В. Ібраїмов призначав на всі керівні посади представників кримськотатарської інтелігенції, які повинні були вводити до керуючих органів кримської республіки найбільш обдарованих осіб, котрі мали високий рівень освіти.

У липні 1928 р. до Криму з Москви прибула комісія ЦК ВКП(б) на чолі з відповідальним інструктором ЦК М. Філатовим, яка повинна була провести повне обстеження партійної організації Кримської АСРР. Підсумки роботи керівник комісії надіслав до оргбюро ЦК ВКП(б). У доповіді зазначалося, що «негативні процеси» у Кримській республіці пояснюються історичними передумовами: тим, що ключові посади в місцевому уряді займали «колишні татарські націоналісти» (в тому числі такі відомі діячі культури, як Х. Хат - татов, А. Озенбашли, Б. Чобан-заде, А.-С. Айвазов, Х. Чапчакчі, В. Ібраїмов та М. Муслюмов), які складали ядро партії Міллі-Фірка й виступали за культурно-національну автономію Криму. Таким чином, за висновками Філатова, радянська влада в Криму будувалася за безпосередньої участі «націоналістичних діячів», які активно боролися з нею в період її становлення в 1918 р.

1 серпня 1928 р. оргбюро ЦК під головуванням В. Молотова розглянуло питання про роботу й стан Кримської партійної організації. Відповідальний інструктор М. Філатов вкотре наголошував, що політику в Кримській АСРР «направляли» діячі «Міллі-Фірка», а переселенню євреїв перешкоджав особисто В. Ібраїмов та його прибічники, які відносилися до «інтелігентов - націоналістів». Доповідач підкреслював: коли «націоналісти, зрозуміли, що керівництво ЦК ВКП(б) у питанні єврейської колонізації не піде на компроміс, вони звернулися до закордонного центру «Міллі-Фірка», котрий знаходився в Туреччині, та отримали директиву: «Переселенню євреїв не перешкоджати».

У постанові ЦК ВКП(б) від 8 серпня 1928 р. «Про роботу Кримської партійної організації» кримський обком звинувачувався у «викривленні класової лінії». Після цього розгорнулася нова хвиля політичних репресій, «показових» процесів проти видатних представників національного руху, інтелігенції та колишніх членів партії «Міллі-Фірка».

Якщо на початку 1920-х рр. гонінь зазнали представники так званої традиціоналістської інтелігенції, пов'язаної з ісламом та вихованої на просвітницьких ідеях І. Гаспринського, то в 1928-1930 рр. хвиля репресій прокотилася по всій старій інтелігенції, учасниках революції та громадянської війни. Майже всі вони були заарештовані та репресовані. Архівні джерела свідчать, що під час цих репресій постраждало щонайменше 3 500 татар.

Незважаючи на те, що формальним приводом для арешту В. Ібраїмова слугувала сфабрикована кримінальна справа, центральний уряд оголосив його «націоналістом» та ініціював кампанію із «засудження» «буржуазного націоналізму» як «прояву контрреволюції». Латентний супротив коренізації з боку зараженої великодержавним шовінізмом російської частини кримського партапарату тепер вийшов назовні. Під гаслом «боротьби з буржуазним націоналізмом» почалося послідовне згортання «некерованої» політики коренізації, котра у Криму проводилася у формі татаризіції.

Після 1930 р. коренізація відбувалася вже без старої кримськотатарської інтелігенції. Навіть молоді кадри, які були виховані за більшовицькими стандартами й вели своє походження з місцевих комсомольців та висуванців, могли підпасти під чергову хвилю репресій. Так, голову КримЦВКу М. Куба - єва у квітні 1931 р. було знято з посади лише за те, що він відкрито звинуватив Москву у «великодержавному шовінізмі» та розоренні татарського селянства.

На початку 1930 р. боротьба з «націоналістами» та «веліібраїмовщиною» набула форми кадрових чисток, спрямованих на збільшення в управлінській ланці «соціалістичного прошарку», тобто зростання питомої ваги робітників та колгоспного селянства. Головна увага приділялася питанню «перевиховання» колишніх «дрібнобуржуазних націоналістів». У березні 1930 р. КримЦВК ухвалив постанову про планове залучення кримських татар до роботи в промисловості. За роки першої п'ятирічки частка татар серед індустріальних робітників зросла з 5,3% до 8,9%, у промисловій кооперації - з 9,2% до 16,6%. Але у будівництві на кінець 1932 р. татар було лише 2,2%, на транспорті - 4,8%, у хімічній галузі - 5,4%, у гірничо-видобувній - 6,4%. Найбільше татар працювало у поліграфії (19%) та консервній (25,6%) промисловості.

Проте такі темпи пролетаризації татарського суспільства не відповідали показникам зростання кримської індустрії. Ще до того, як було цілком подолано наслідки розрухи, які спричинила громадянська війна та голод, кримська місцева промисловість вступила у фазу форсованої індустріалізації. Натомість самобутні національні кримськотатарські промисли з кустарним виробництвом швидко занепадали.

У доповіді комісії ЦК ВКП(б) проголошувалося, що кримські органи влади та апарат ущент «засмічені» найрізноманітним «ворожим елементом». Так, у наркомпросі Криму з 22 відповідальних співробітників 10 нібито виявилися «злісними мілліфірківцями», у наркомземі з 36 працівників - 20, у Головсуді - з 29 осіб 13 були «чужими елементами». Крім того, з органів влади активно вичищалися «неперевірені» кримські татари, яких звинувачували в «буржуазному націоналізмі». За два місяці (листопад - грудень) 1928 р. з радянського апарату Кримської республіки було звільнено 188 осіб. Більша частина тих, кого звільнювали, за рівнем власної свідомості та освіти цілком може бути занесена до складу інтелігенції.

У 1929 р. відбулися чергові вибори до рад. У результаті цих виборів склад КримЦВКу оновився на 89,5%, президії ЦВКу - на 46,7%, сільрад - на 68,3%, голів сільрад - на 47,8%. Майже повністю було оновлене керівництво районних та обласного комітетів ВКП(б). Із жовтня 1928 по квітень

1928 рр. партійна організація Криму поповнилася на 1 388 осіб. Завдяки цьому склад обласного й районних комітетів партії оновився, відповідно, на 75 й 62 відсотки.

Таким чином, розгром «веліібраїмовщини», «мілліфірківщини» та «буржуазно-націоналістичних відхилень» та «оздоровлення кримської партійної організації» відбувся шляхом широкомасштабної чистки партійного, радянського, кооперативного апаратів від «чужих та випадкових елементів», котра прокотилася по всіх органах влади півострова, і водночас широкого набору нових членів до лав кримської парторганізації.

Що нам відомо про Великий терор у Криму (1937-1938 рр.)?

На 1934 р. соціально-економічне становище у Криму стабілізувалося, і це позначилося на життєвому рівні населення. Як наслідок, скоротилася кількість засуджених за «антирадянські прояви». Вочевидь загальний рівень репресій та чисельність заарештованих на початку 1930-х років значно поступалися показникам періоду Великого терору, який невдовзі настане. Цей час можна вважати чи не найспокійнішим в історії довоєнного Криму.

Великий терор 1937-1938 рр. став справжньою катастрофою. Хвиля репресій накрила півострів. Якщо 1937 р. почався з переслідувань «троцькі - стів» або «дворушників», тобто за партійною ознакою, то з літа гоніння набули національних ознак. У серпні 1937 р. нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов видав ряд наказів на «виявлення ворогів народу» серед поляків, німців, латишів, румунів, фінів, болгар, естонців, македонців, греків, іранців, афганців, китайців. За своєю суттю, це були прямі вказівки на репресування за національною ознакою. У Криму їх прийняли до виконання. У багатоетнічній автономії було представлені практично всі зазначені групи населення. Розпочалися масові арешти. Причому нерідко співробітники НКВС проводили арешти на підставі саме національності, а вже потім «підгоняли» звинувачення. Найчастіше в документах фігурували «шпигунська діяльність», «шкідництво» на виробництві або у сільському господарстві.

Іншою особливістю Великого терору була значна кількість групових справ. Так, наприклад, у 1937 р. у Джанкойському районі за ними проходило 8 із 10 заарештованих. Виконуючи вказівки керівництва, чекісти прагнули відрапортувати про «викриття ворогів» у всіх національних групах. Показовою у цьому плані була справа 12 корейців, заарештованих у грудні 1937 р. Оскільки вони не проживали компактно, то їх «збирали» по всьому Криму: у Феодосії, Сімферополі, Керчі, Євпаторії, Сакському районі.

У загальному контексті репресій слід розглядати й справи іноземних підданих, яких у 1920-1930-ті роки було досить багато у Криму. Особливо це стосувалося кримських татар і греків. Їх піддавали репресіям і раніше, але покаранням зазвичай було вислання за межи держави. Натомість у роки Великого терору суди й, особливо, позасудові органи не робили винятків для іноземних підданих. Значні терміни ув'язнення та вищу міру їм присуджували так само як і для радянських громадян.

Хвиля терору винищила й чималу частину кримськотатарського народу. Ще наприкінці 1936 р. органи НКВС сфабрикували справу «групи Самедино - ва», котру за документами провели як національну - проходили за нею переважно кримські татари, до того ж керівні працівники - Б. Чогар, І. Тархан, Б. Умеров, М. Бекіров, Т. Бояжиєв та ін. А. Самединов із 1930 р. обіймав посаду голови уряду автономії. Б. Чогар та І. Тархан були делегатами XVII з'їзду ВКП(б). Усіх звинувачували в належності до «контреволюційної пантюркистської націоналістичної організації», котра нібито ставила за мету «повалення радянської влади, відокремлення Криму від СРСР і відновлення буржуазно-націоналістичного ладу». Також членів «групи Самединова» звинувачували в «підривний роботі у сільському господарстві», «виведенні з ладу» в МТС комбайнів і тракторів, «штучному заниженні» врожайності спецкультур, у «ворожій практиці висування куркулів на керівні посади в колгоспах», щоб «розвалити» їх і «відновити одноосібне господарство».

Особливо відчутними для кримськотатарського народу стали репресії щодо інтелігенції. Було розстріляно багато вчителів, письменників, художників, композиторів. «Організації», котрі складалися з «ворогів народу» масово «викривалися» в театрах, редакціях газет, радіокомітеті, музеях та бібліотеках, закладах освіти. Заарештовували як педагогів, так і студентів. Приміром, у Кримському педагогічному інституті серед студентів літературного факультету було «викрито» та заарештовано «троцькістську групу». Директор інституту Н. Бекіров також отримав 12 років ув'язнення.

Проте, як і в інших народів, чи не найбільше репресії зачепили аж ніяк не партійно-господарську або культурну еліту. Найбільше постраждали прості безпартійні громадяни. У роки Великого терору на півострові не залишилося навіть дрібного села, де б когось не заарештували.

Із часом маховик репресій захоплював все нові й нові жертви. Невдовзі дійшла черга до військових. У різних місцевостях півострова «викривалися» «ворожі організації». Так, наприклад, в Євпаторії було заарештовано начальника курсів підвищення командного складу артилерії комбрига В. Заходера. Згідно з документами судової справи, він був «активним учасником» «анти - радянського військово-фашистського заколоту» М. Тухачевського. У своїх свідченнях підсудний назвав прізвища тих, кого він «втягнув у злочинний заколот».

Слідчо-судебна машина працювала на повну потужність. Звинувачення виносили не тільки судові органи, але й спеціально створені для цієї мети «тройки», Особлива нарада при НКВС СРСР та навіть «двійки» у складі наркома внутрішніх справ і прокурора, рішення яких теоретично міг скасувати лише пленум Верховного суду СРСР. Утім на практиці вони вважалися остаточними.