До питання про джерела "Літопису Грабянки"

Автор повної редакції «Літопису Грабянки», укладеної на основі короткої версії, сам означив джерела свого тексту. Ними стали твори польських істориків Мартіна Кромера, Мартіна Бельського, Матея Стрийковського, Веспасіана Коховського, полонізованого італійця Олек- сандро Гваніньї, а також німецьких істориків Самуеля Пуфендорфа та Йога- на Гібнера. Також в передмові до твору в якості джерел згадано «діаріуш наших воинов на той войне писанного», духовних й мирських літописців.

Варто зазначити, що більшість із цих текстів залишили мало слідів у «Літописі Грабянки» або ж не використовувалися автором взагалі. Передусім це стосується творів авторства німецьких вчених. Йдеться, зокрема, про роботу Й. Гібнера (1668-1731) «Земноводного круга краткое описание» . Те ж саме можна сказати про працю С. Пуфендорфа (1634-1694) -- німецького юриста, історика та політичного мислителя -- «Введение в европейскую историю», перекладену в 1718 р. ієромонахом Києво-Печерської лаври Гаврилом Бужинським. Тут в розділі «О польском государстве» трапляються певні відомості про козацько-польські війни першої половини XVII ст., причини повстання Хмельницького . Про прямі текстологічні паралелі з цим твором і «Літописом Грабянки» мова не йде, однак можна припустити про певний дуже незначний його вплив. Автор «Літопису Грабянки» помістив інформацію про них, аби підкреслити власну ерудицію.

Згідно текстологічних спостережень М. Зерова, «Літопис Грабянки» (повної редакції) умовно можна поділити на три частини, кожна з яких має в основі певний набір джерельних текстів. Перша частина -- давні часи, рання історія козацтва до повстання Хмельницького, друга -- власне події Визвольної війни і третя -- від 60-х рр. XVII ст. до 1709 р.

Вступна частина і рання історія козацтва, на думку Миколи Зерова, написана на основі Київського Синопсиса. Помітні також впливи Стрийков- ського. Власне, повідомлення з цього твору потрапили до «Літопису Гра- бянки» через посередництво Синопсису . Втім, вплив останнього був мінімальним. Рання картина етногенезу слов'янських народів, що викладена в ньому, в цілому повторює, з певними змінами, схеми, викладені в польській історіографії, відтак важко розрізнити запозичені сюжети і власне повідомлення Синопсиса. Аналізуючи окремі фрагменти оповіді про витоки та ранню історію козацтва, можна говорити про прямі запозичення автором «Літопису Грабянки» окремих сюжетів із творів Мацея Стрийковського, Олександра Гваніньї, Мартіна Бєльського .

Друга частина найбільша і найповніше насичена подіями. Зеров, провівши її детальний текстологічний аналіз, переконливо довів, що в її основі лежить <^о_)па Domowa» Самуеля Твардовського . Цей твір, написаний свідком і учасником подій Визвольної війни, мав значний вплив на українське історіописання ранньомодерної доби. Текст віршованої хроніки був перекладений в 1718 р. писарем Лубенського полку Стефаном Савицьким . літопис граб'янка хозарський сюжет

Domowa» провокувала українських авторів на створення праць-відповідей . Вони, серед них і автор «Літопису Грабянки», використовували подієву канву та фактаж польського твору, змінювали ідеологію, оціночні категорії, часом дискутували й полемізували з його автором. Відтак до «Літопису Грабянки» не могли потрапити сюжети про розправи повсталих над шляхтою чи оціночні судження Твардовського про «зухвалих хлопів», про Хмельницького, якого слід було ув'язнити навіки, аби не дати розпочатися війні , та ін.

Іншим джерелом для опису подій доби Хмельниччини став твір Веспа- сіана Коховського «Annales Poloniae» . Звідси, зокрема, запозичено сюжет про відвідання коронним гетьманом Конецпольським фортеці Кодак та його розмову з Хмельницьким , перелік подій після Зборівської угоди 1649 р.

Третя частина «Літопису Грабянки», згідно дослідження Зерова, починається з 1664 р. Саме від цієї дати композиція твору набуває літописної форми викладу. Змінюється й джерельна основа. Основне джерело -- «Wojna Domowa» -- завершується 1660 р. -- описом умов Оливського миру між Швецією та Річчю Посполитою. Відтепер головним текстом, на якому ґрунтується оповідь «Літопису Грабянки», стає «Літопис Самовидця». Він, можливо, і є той самий «діаріуш наших воинов на той войне писанний», про який автор зазначає у передмові . При описі в цій частині подій 16771678 рр. -- Чигиринських походів -- автор спирається на відповідні сюжети із Синопсиса .

Говорячи в цілому про джерельну схему «Літопису Грабянки», варто враховувати існування двох редакцій. Повна редакція в своїй основі має текст короткої версії, написаної наприкінці XVII ст. Автор повної версії продовжив її текст повідомленнями із «Літопису Самовидця» і «Синопсису» в частині від другої половини XVII ст. до 1709 р. Коротка ж редакція створювалася переважно на основі текстів С. Твардовського, О. Гваніньї, М. Стрийковського а також в меншій мірі В. Коховського, М. Бєльського. Прикметно, що тексти, які мали найбільший вплив на «Літопис Грабянки» (йдеться передусім про віршовану хроніку «Wojna Domowa»), не потрапили до кола джерел, анонсованих автором повної редакції. Це є додатковим підтвердженням того, що він не був автором короткої версії. Упорядник повної редакції «Літопису Грабянки», звичайно, не ставив за мету проводити текстологічний аналіз твору, який він переписував. Натомість вказав той набір текстів, які були популярними в тогочасному інтелектуальному середовищі, в тому числі й ті, що використовувалися в мінімальному обсязі або не справили жодного впливу на «Літопис Грабянки».

Хозарський сюжет та його походження. Вступ до «Літопису Грабянки» короткої та повної редакцій є екскурсом в давню історію і спробою поєднання етногенетичних витоків «козацького народу» з ранньосередньовічними хозарами. Якщо дуже коротко викласти цей сюжет, то йдеться про походження «народу в Малороссійской страні» від «козар» -- нащадків вітхозавітного Гомера -- онука Ноя. Вони прийшли на береги Меотійського озера (Азовського моря), а звідти розселилися на захід по берегах Чорного моря, а також на схід по Дону і Волзі. Козари/хозари мали свій вплив на Київ і над «Россійскими некіими странами», успішно воювали з Візантією. Лев Ісаврянин -- візантійський імператор, аби примиритися з хозарами, одружує свого сина Льва Копроніма на доньці хазарського кагана. «И сим образом, -- йдеться далі в літописі, -- козари, примиришася со греки, начаша помалу навикати християнскія от херсонян вери. С ними же наконец смесишася». Потім хозари/козари зазнали подвійного удару від руських князів і кочовиків -- печенігів і половців, внаслідок чого втратили колишню могутність і потрапили в залежність від чужоземців. Татарська навала остаточно знищила хозарів, від яких лишилася сама назва: «а козаров нарицаніе малоросійстіи вои, переменивши мало. Козари во козаки именуются посем» .

Власне, автор/автори цього сюжету не були першопрохідцями, намагаючись якомога більше «зістарити», зміфологізувати історичні витоки свого народу, надаючи йому таким чином більшої поважності, тим більше пов'язавши його з персонажами Вітхого Завіту і войовничим народом, що у свій час відігравав домінантне положення в регіоні. Подібними ж сюжетами розпочинається переважна більшість європейських історичних наративів доби пізнього Відродження та раннього нового часу. Наприклад, французи у XVI ст. розробили теорію франкогалізму, в скандинавських країнах того ж періоду його аналогом був нордизм, в голландців -- батавізм (походження народу від стародавніх батавів).

До українських текстів така традиція переходить через річпосполитське інтелектуальне посередництво і сарматський міф.

Сарматизм, як етногенетична концепція, не був, власне, польським винаходом. Його коріння сягають ще в добу античності, коли грецькі та римські автори позначали Сарматією територію причорноморських рівнин. Так, «Географія» Птоломея визначає Сарматією терени Польщі, Литви (з Україною) . Власне, реальною причиною виникнення цієї теорії був брак достовірних знань про географію та історію Центрально-Східної Європи. Подальшого розвитку етногенетичний міф набуває в працях німецьких та французьких хроністів Х-ХТТТ ст., які воліли вбачати в слов'янах нащадків сарматів чи й самих сарматів . Також сармацький міф популярним був в епоху Відродження з властивим їй захопленням античністю. Зокрема, його розвинув в 1470 р. італійський історик і філософ Філліпо Буанакорсі Кал- лімах в праці «Історія Польщі, Чехії та Угорщини» .

Польським «першовідкривачем» сарматизму став Ян Длугош в середині XV ст. Від нього ця теорія була перейнята авторами ХУІ-ХУІІ ст. М. Мєхо- вітою, М. Бєльським, М. Стрийковським, М. Кромером, С. Сарницькм, Б. Ваповським та ін. В основі сармацької етногенетичної легенди (в її польському прочитанні) лежить сюжет про те, що сармацькі племена мешкали до перших років нової ери в степах між Доном і пониззям Волги. Від того часу вони починають свій рух на захід і займають обширну територію між Дніпром та Віслою, винищивши або полонивши місцеве населення . Причому, тогочасні автори були схильні асоціювати сарматів виключно з поляками. У візії Станіслава Оріховського -- польсько-українського історика, політичного мислителя, сарматизм набув дещо пом'якшених «проук- раїнських» форм -- слов' яни підкорили більшу частину Сарматії та успадкували ім' я своєї нової батьківщини. Предкам українців дісталась територія одного із найславетніших сарматських племен -- роксоланів . Дещо співзвучною є думка Анджея Максиміліана Фредро, який вважав нащадками сарматів не лише польську шляхту але й шляхетський стан Литви та Русі .

Згодом, в XVII ст. сарматизм з етногенетичної категорії перетворюється на категорію соціально-політичну, шляхетську ідеологію. Згідно з нею, польська шляхта -- нащадки войовничих сарматів, яка має панувати над іншими нижчими станами -- селянами, козаками, міщанами . Сарматизм впродовж XVП-XVIII ст. визначав багато аспектів життя шляхти в Речі Посполитій -- звичаї, поведінку, мистецтво, одяг тощо. Зрештою, він мав значний вплив на внутрішньо- та зовнішньополітичне життя країни. Звідси експансія на Схід (терени розселення стародавніх сарматів), комплекс вищості щодо інших народів, ксенофобія та релігійна нетолеранція .

Таким чином, на час появи козацької держави сарматизм набув своїх довершених форм. В українській традиції історіописання сарматська концепція набуває власних модифікацій, а то й цілком нових інтерпретацій.

В «Густинському літописі» є докладна характеристика географічних меж Сарматії та витоків сарматського народу, від якого походять усі слов'яни . Подібним же чином про сарматів, як слов'янських прабатьків, йдеться і в «Синопсисі» . Тема «Сарматії» також звучала у віршованих творах XVII ст. -- панегіриках гетьманам Самойловичу, Мазепі, геральдичній поезії. Йдеться, зокрема, про польськомовні твори Сильвестра Косова, Павла Холодовича- Остропольського, Афанасія Кальнофойського, Яна Орновського та ін. В них вживається категорія «Сарматія Російська». Під останньою, очевидно, розуміли частину загальної Сарматії, що включала й польську .

Самійло Величко по-своєму інтерпретує сарматський етногенетичний міф, певним чином синтезуючи його. Він вживає різні назви для позначення предків козаків -- «сармато-козацкие предки», «словено-козацкие», «козако- русские», «савроматийские козакорусские» .

Етногенетична концепція сарматизму не набула широкого застосування у вітчизняних історичних наративах XVIII ст. Основною причиною, очевидно, було трактування українців не як автохтонів своєї території, а як прийдешніх завойовників. До того ж сарматизм був сильно пов'язаний з національною самоідентичністю польської шляхти, що не завжди однозначно сприймалось новою українською елітою. Вітчизняними авторами XVII ст. сармати трактувалися як спільні предки для всіх слов'ян; козакам же була потрібна цілком окрема теорія, яка б підтримувала ідею існування козацького народу. Втім, сарматизм подекуди знаходив і практичне відображення. Наприклад, з призначенням Юрія Хмельницького гетьманом у Немирові султан надав йому титул князя (володаря) Сарматійського, що мало підкреслити автономність його країни.

Поява хозар в картині етногенезу, створеній вітчизняними інтелектуалами XVII ст., стала альтернативою сарматизму і пов'язана, очевидно, зі спробою віднайти етимологію слова «козак». З відомої в XVII ст. літописної та агіографічної літератури витікає, що хозари жили на землях, переважно заселених слов'янами, певний час володіли територією Русі, мали значний вплив на неї, і навіть київський князь носив титул кагана. Ці моменти, можливо, й утвердили серед вітчизняних авторів ідею про слов' янське походження хозар .

Спробу пов'язати хозар з козаками зроблено ще в 1676 р. Чернігівський архімандрит Іоаникій Галятовський в своїй передмові-посвяті гетьману Івану Самойловичу до книги «Скарбниця» ототожнює козаків з козарами -- «людьми народу руського» . При цьому він посилається на єдину згадку в творі Мацея Стрийковського про «Ко2агу аІЬо Ко88егу 1ид2Ї гшк^о паго- ёи» . Пізніше ідея про козар/хозар як народ руський була запозичена автором Київського Синопсису .

Сам Галятовський згадував ще про «кройничку о казаках», надіслану йому із якимось Кирилом Давидовичем -- жителем Седнева, що стала джерелом його тексту. Ю. Мицик припускав, що з цієї ж «седнівської хроніки» Галятовський взяв інформацію про походження козаків . Однак в тексті передмови є посилання, що джерелом вона стала для сюжету про герб Війська Запорозького. Інші історичні відомості про козаків з передмови Галятовського є компіляцією із творів М. Бєльського і здебільшого О. Гваньїні .

На жаль, будь-яка інша інформація про седнівську «кройничку» відсутня . Відтак, Іоаникій Галятовський може вважатися вітчизняним «ініціатором» «хозарського міфу», який в українських текстах ХУІІ-ХУІІІ ст. набуває більш розгорнутих інтерпретацій. Зокрема, таким він постає в обох редакціях «Літопису Грабянки».

Не можуть бути безпосередніми джерелами «хозарського» сюжету й інші згадані в «Літописі Грабянки» твори -- М. Кромера, М. Бєльського, О. Гваніньї, М. Стрийковського, В. Коховського. Однак існує текст, який майже дослівно повторює означений сюжет із короткої редакції «Літопису Грабянки». Йдеться про Четьї-Мінеї, або «Житія святих» Дмитрія Ростовського (Туптала). В «Житіях св. Мефодія і Костянтина», де, зокрема, оповідається про місіонерську діяльність братів на землях Хозарського каганату, в якості довідкової інформації поміщено розділ «О козарех».

Його текстологічне порівняння з відповідним фрагментом «Літопису Граб'янки» дає підстави стверджувати, що текст Туптала є первинним, а уривок з «Літопису Грабянки» є ні чим іншим, як його скороченою редакцією, або ж обидва автори користувалися якимось спільним джерелом. Якщо припустити істинність першого варіанту, то чи міг Дмитро Туптало створити цей текст, значення якого для подальшої кристалізації національної ідентичності важко переоцінити? Адже сконструйований в ньому хозарський міф мав не лише продовження і інтерпретації в пізніших наративах -- «Літописі Грабянки», «Літописі Величка», «Конституції» Пилипа Орлика, творі Петра Симоновського, віршованих історіях ХУНТ ст., але й передбачав значні ідеологічні перспективи.

В історичних наративах ХУІІ ст., зокрема, в «Синопсисі», вибудовувалась династична модель історичного розвитку, тобто вітчизняна історія розглядалась як почергова зміна правлячих династій -- спочатку київських, потім литовських князів, польських королів і нарешті московських царів. Історія ж України із її Визвольною війною, козаччиною не вписувалась в дану конструкцію. Тому їй була винайдена альтернатива -- хозаризм, за якою українці-хозари мали значно древнішу власну династію каганів, а християнство перейняли у Візантії задовго до литовців, поляків та моско- витів. Звідси й висновок -- нова українсько-козацька держава має повне право на політичну автономію та власну автокефальну церкву .

Дмитро Туптало був видатним інтелектуалом свого часу, поряд з постатями своїх сучасників -- Феодосієм Софоновичем, Інокентієм Гизелем, Стефаном Яворським та ін. Народився Данило (ім'я Дмитро -- чернече) в 1651 р. в родині київського сотника Сави Туптала. Цікаво, що його хрещеною матір'ю, імовірно, була дружина київського воєводи Януса Радзівілла -- рідна сестра дружини Тимоша Хмельницького Розанди Лупул, донька молдавського господаря Василя Лупула . В 11 років Данило почав навчання в Києво-Могилянській академії, де ректором в той час був Іоаникій Галятовський. Втім, в 1665 р. навчання в академії, яка дуже постраждала від атаки польського війська на Київ, було припинено. Імовірно, його було продовжено вдома. Сава Туптало на той час був заможною людиною і міг це собі дозволити . У віці 17 років Данило приймає чернечий постриг в Кирилівському монастирі Києва. У 1675-1701 рр. Дмитро Туптало -- ігумен і проповідник різних монастирів Гетьманщини, серед них: Крупицького в Батурині, Києво-Печерської лаври, Троїцько-Іллінського в Чернігові. В останньому він написав свою відому працю «Руно орошенное», присвячену чудесам Іллінської ікони Божої Матері. Дмитро Туптало мав приязні стосунки з гетьманами Самойловичем і Мазепою, про що свідчать його щоденник та епістолярій .

У 1684 р. Дмитро Туптало, повернувшись в Україну після дворічного перебування у Слуцьку та Вільно, приступає до написання фундаментальної праці -- 4-томних «Житій святих», які ще за його життя були всі опубліковані, а впродовж лише XVIII ст. витримали десять видань. «Житія» були непересічним явищем в історії православ'я а також справили резонанс у світському середовищі. Самійло Величко вихід у світ кожного з томів цієї праці вважав видатною подією, а її автора -- «сотниченка Данила» -- за «мужа премудрого» .

В роботі над цим текстом Дмитрові Тупталу значно сприяли гетьмани Самойлович і Мазепа, чиїми зусиллями постачалася необхідна література. Бібліотека Туптала нараховувала понад триста видань, більшу частину з них складали твори європейських богословів та істориків, серед яких -- Стрий- ковський, Гваніньї, Бєльський, Кромер .

Третій том «Житій», де, власне, і міститься розділ «О козарех», був опублікований в типографії Києво-Печерської лаври в 1700 р. Його текст уже був готовий в 1697 р. Про це, зокрема, свідчить лист Дмитра Туптала до Феолога -- монаха Чудова монастиря, в якому йдеться про завершення роботи над черговим томом . О. Бодянський у свій час виявив рукопис цих «Житій» з помітками автора про джерела твору . При підготовці своєї праці Туптало використовував різноманітні джерела -- передусім існуючі редакції «Житій святих»: «Acta Sanctorum» єзуїтів-болландистів , «Четьї-Мінеї» митрополита Макарія, а також «Степенну книгу». Також відомо про джерела «Житія св. Кирила і Костянтина». Йдеться серед іншого про «Великие Четьи- Минеи» митрополита Макарія. Пізніше було доведено, що основна частина оповіді про Кирила і Мефодія постала на основі т. зв. паннонських житій, що укладалися в Хіландрському монастирі на Афоні, а також «Синопсису», Густинського та Іпатіївського літописів .

Що ж до джерельного походження розділу «О козарех» достеменно нічого не відомо. У свій час Август Шльоцер -- дослідник давньоруського літописання, означив його зміст як «истинно ученое разсуждение», джерелами якого стали «русские и византийские временники» . На рукописі «Житій», виявленому Бодянським, міститься примітка Туптала про джерела хозарського сюжету -- «из разных древних летописей греческих и римських и Синаксарей акафистных» . В хозарському сюжеті Туптала, дійсно, є згадка про Синаксари як джерело, в частині, де йдеться про чудесне спасіння мешканців Константинополя від ворогів, в тому числі й від козар, які взяли місто в облогу . Однак основний сюжет даного розділу запозичено із польського історіописання. У творах Кромера і Бєльського є розвідки про етногенез європейських народів, але джерелом хозарського сюжету стала, очевидно, «Хроніка литовська, польська і жмудська» М. Стрийков- ського. Автор сюжету про хозар використав її сюжетне тло про етногенез європейських народів , екстраполювавши до нього хозар, єдина згадка про яких в творі Стрийковського міститься зовсім у іншому сюжеті, що описує пізніші події.

Версія щодо авторства Дмитра Туптала розділу «О козарех» цілком має право на існування. З-під його пера вийшли численні твори історико-цер- ковної тематики: проповіді, п'єси, літописні твори. Особливу увагу привертають неопубліковані тексти . Серед них -- «Разсмотрение и исследования лет Рождества Христова согласующих и несогласующих с летами бытиа мира» , що являє собою виклад подій світської і церковної історії часів Римської та Візантійської імперій. Загальна стилістика та окремі сюжети твору співвідносяться с хозарською оповіддю. Автор планував його розширити аж до сучасних йому часів, про що свідчать розграфлені по роках, але порожні аркуші, втім, обмежився лише короткими літописними нотатками про події києворуської історії та тими, що відбувалися в Гетьманщині в ХУП-ХУШ ст. Йдеться, зокрема, про повстання Павлюка 1637 р., повстання Хмельницького й прийняття ним протекції московського царя, події Руїни: протистояння Пушкаря і Виговського, Конотопську битву та ін. Записи дуже короткі і суто інформаційні, без жодних оціночних суджень. В датах трапляються помилки, тож їх джерелом могла бути власна ерудиція і знання автора. Тупталові також належить авторство «Росписи митрополитов киевских с кратким летописанием», яка була популярним наративом ХУТТТ ст. і часто входила до складу рукописних збірників історичного змісту , слугуючи джерелом для історичних творів. Повідомлення з «Росписи ...» включені й до «Літопису Грабянки» короткої редакції. Розділ «О козарех» був написаний Тупталом, імовірно, в 1695-1697 рр. Публікація відбулася щойно в 1700 р.

Про час постання короткої редакції «Літопису Грабянки» нічого достеменно невідомо. Ствердно можна відповісти, що вона була укладена раніше повної версії, яка, в свою чергу, не могла бути написана раніше 1718 чи й навіть 1719 р. через згадки в ній російських перекладів творів С. Пуфен- дорфа та Й. Гібнера, опублікованих відповідно в цих роках. Можна припустити, що автор короткої редакції міг користуватися надрукованими «Житіями святих», або ж ознайомився з цим твором раніше, у вигляді підготовчого рукописного матеріалу. Можливо, він навіть був знайомий з самим Дмитром Ростовським.

Зважаючи на ерудицію та інтелект Дмитрія Туптала, його обізнаність в тогочасній європейській історіографії, активну задіяність в соціально-політичних процесах Гетьманщини, перебуваннія в колі її світської та духовної еліти, є спокуса запропонувати гіпотезу про його авторство не лише оповіді про хозар, але й короткої версії «Літопису Грабянки» в цілому чи хоча б її редагування, зважаючи також на час її написання -- кінець XVII ст. та православно-релігійний підтекст змісту. Втім, очевидних доказів для підтримки подібної версії наразі не існує.

Размещено на Allbest.ru