Цехова і реміснича управа як міщанські органи станового самоврядування українських міст ХІХ — початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Цехова і реміснича управа як міщанські органи станового самоврядування українських міст ХІХ -- початку ХХ ст.

Анотація

самоврядування ремісничий управа

У статті з'ясовано основні ознаки самоврядування, що були притаманні цеховим і ремісничим управам українських міст ХІХ -- початку ХХ ст. Запроваджуване Катериною ІІ1785 р. Ремісниче положення надавало право ремісникам створювати власні станові органи влади, які формувалися на виборному принципі. Визначено, як держава спрямовувала вибори аби ремісничими громадами керували соціально активні, грамотні та авторитетні люди. У фокусі дослідження перебувають і сходи ремісників, на яких, крім виборчих, вирішувалися питання внутрішнього життя цеху і ремісничої громади міста, розмір внесків та їх витрати, експлуатація спільної нерухомої власності. Йдеться також про звітність управ. Встановлено, що вона не стала дієвим важелем самоврядування, оскільки управи звітувалися, в основному, перед адміністрацією, а не перед громадою. В центрі уваги перебувають і механізми, за допомогою яких врегульовувалися виробничі відносини між ремісником і замовником, між ремісником і майстром. Суттєво зауважено роль суду у формуванні внутрішніх взаємовідносин та взаємовідносин з державою.

Ключові слова: цех, управа, самоврядування, вибори.

Ремісники, складова частина міщанства, до появи фабричної промисловості були єдиними виробниками товарів широкого вжитку і для захисту своїх суспільно-виробничих інтересів створювали цехи. До них входили виробники спорідненого фаху, які й сформували власні органи для керівництва, такі як цехова і реміснича управи. Перша порядкувала у цеху, а інша -- у місті з кількома цехами.

Якщо цеховий устрій ранньомодерної доби з його проявами в Україні зацікавлено вивчалися Пилипом Клименком1 та Катериною Лазаревською Клименко Ф. В. Западно-русские цехи ХУІ-ХУІІІ вв. -- К., 1914. -- 166 с.; Клименко П. В. Цехи на Україні. -- Т. 1, вип. 1: Суспільно-правні елементи цехової орга-нізації. -- К., 1929. -- 200 с. Лазаревська К. Київські цехи в другій половині ХУІІІ та на початку ХІХ віку // Київ та його околиці в історії і пам'ятках. -- К., 1926. -- С. 276-309., то його існування в пізньоімперський період залишився поза увагою істориків. Виняток становить локальне дослідження промислового виробництва Подільської губернії, у якому відзначено місце ремісничих цехівЗадорожнюкА., Реєнт О. Промислове виробництво в містах і містечках Поділь-ської губернії кінця ХУІІІ -- початку ХХ ст. -- К.: І-т історії України, 2008. -- 270 с., однак до питання їхнього самоврядування автори майже не зверталися. Те ж саме можна сказати і про наукові розвідки, присвячені локальним цехам. Тож дослідження історичних практик міщанського самоврядування, котрі проявлялися в українських містах ХІХ-ХХ ст. стало завданням цієї статті. Йдеться не лише про історичний досвід як такий, а про взаємовідносини місцевих громад і держави аби принципи самоорганізації набули реального втілення.

З'ясуванню самоврядних ознак цехових і ремісничих управ сприятиме коротка хроніка їх функціонування на українських територіях, що перебували у складі Російської імперії. Набуваючи ці землі, Катерина ІІ не могла не зауважити, що там міська людність мала досить розвинутий цеховий устрій. Адже власних практик цехового устрою Росія не мала, не дивлячись на те, що Петро І прагнув заснувати саме такі корпорації у створюваній ним імперії, однак ті не прижилися через підпорядкування міст державі та не надання їм жодного з елементів магдебурзького права. Іван Дитятин дослідив, що цехова організація Петра І уводилася не для промислового розвитку, а скоріше для забезпечення меркантильних інтересів державної адміністрації. До категорії міського населення зараховувалися не ті, хто мав промисел, а ті, хто володів власністю, на яку й накладався державний податок. Лише у ХУІІІ ст. до власності додалося заняття промислами Детальніше див.: Дитятин И. И. Устройство и управление городов России. -- Т. 1: Города России в ХУІІІ столетии. -- Санкт-Петербург: Тип. М. М. Меркульева, 1875. -- С. 287..

Розпочалося насадження цехів за російським взірцем зі Слобідської України, зокрема з Харкова, у якому працювало чимало цехових. Згідно з інструкцією 1766 р. усі майстрові мусили заснувати цехи за ремеслами. На зростання їх фахового рівня суттєво вплинули 32 ремісничі німецькі родини, що їх з Санкт-Петербурга запросив 1803 р. для облаштування університету Василь Каразін Лапина М. С. В. Н. Каразин и “дело о ремесленниках” (об истоках развития тор-гово-промышленного Харькова, его культуры и благоустройства) // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. -- 2013. -- № 1050: Сер. “Історія”. -- Вип. 46. -- С 122.. У містах Гетьманщини до ліквідації її автономного ладу цехів було багато й вони продовжували зберігати польські й німецькі традиції магдебурзького права. Міста Правобережної України, як і Гетьманщини, також не потребували спеціального створення цехів. Там у чисельних містечках, які й засновувалися, аби приносити статки місцевій шляхті, як визначив ще свого часу Макс ВеберВеберМакс. Город. -- Петроград, 1923. -- С. 106., переважала цехова організація праці, що існувала з річпосполитських часів із магдебурзьким правом, статутами, знаменами, скарбницями, зібраннями, виборними цехмістрами, повноваження яких залежали від статусу міста -- державного чи приватновласницького, а також з правом з'ясовувати судові позови цеховиків. Що ж до міст Південно-Східної та Південної України, котрі практично не знали традицій магдебурзького права, то тут цехи запроваджувалися державою за законодавчим актом 1785 р. і статутом цехів 1799 р., хоча й не відразу після приєднання. У містах Кримського ханства на кінець ХУІІІ ст. ремесла досягли такого рівня, що створювалися цехові корпорації, які регулювали виробництво та збут, керували учнівством демонстрували набуття майстерності на святі Ревану Возгрин В. Е. История крымских татар. Очерки этнической истории коренного населения Крыма. В 4 т. -- Т. 2. -- Симферополь: Тезис, 2013. -- С. 169-174..

До впорядкування цехового устрою верховна влада приступила 1852 р. і внаслідок цієї реформи цехові управи впроваджувалися лише у тих містах, у яких було розвинуті ремесла, а в інших розпочинало свою діяльність спрощене управління і в цьому разі реміснича управа опікувалася кожним ремісником окремо Детальніше див.: Шандра В. С. Міщанські органи станового самоврядування в Україні (кінець ХУШ -- початок ХХ ст.). -- К.: І-т історії України, 2016. -- С. 40.. У Південно-Західному краї це переформування супроводжувалося ще одним заходом, метою якого було змусити єврейське населення сповна сплачувати державні податки. Для цього здійснювався його перепис та створювалися неремісничі єврейські цехиТам само. -- С. 43-60.. Остаточно цехи та цехові управи припинили тут свою діяльність 1886 р.Там само. -- С. 69. Ремісничі ж управи в містах українських губерній, втім як і повсюдно, ліквідовувалися у два заходи. Під час першої ліквідації, що відбулася 1902-1903 рр. у Російській імперії залишилося 29 управ, з них в українських містах п'ять: у Керч- Єнікалі і Сімферополі Таврійської губернії, Одесі, Сумах і Харкові. Тож Керч-Єнікальська об'єднувала 13 цехів, Одеська -- 31, Сімферопольська -- 16, Сумська -- 8 і Харківська -- 3 цехи. Остаточно ремісничі управи перестали існувати згідно з декретом радянської влади про ліквідацію станових і цивільних чинів від 11 листопада 1917 р., хоча самі ремісники ще довго задовольняли міське населення виробами і продуктами своєї діяльності.

Тож цехові і ремісничі управи як міщанські станові владні органи формувалися на виборному принципі, котрий запроваджувало Ремісниче положення 1785 р. і який був найголовнішою ознакою самоврядності цехової громади та гарантував обрання до її керівного складу тих, котрі були близькі між собою за способом життя і яких громада знала з кращого боку та яким довіряли люди. Саме тому вибори проіснували до самого кінця ремісничого укладу. Обиралися цехмістер (старшина), ремісничий голова та їх товариші. До цехового старшини і ремісничого голови держава висувала майже однакові вимоги: п' ятирічний стаж цехового майстра, який дозволяв оцінити кваліфікацію ремісників, письменність, яка визначалася вмінням читати і писати. Хоча припис закону бути грамотним залишався вразливим ще й для початку ХХ ст. При обговоренні питання про освіченість на Другому всеросійському з'їзді з ремісничої промисловості кілька депутатів сумнівалися у його важливості, вважаючи, що досвідчений ремісник на посаді старшини може з'ясовувати справи не гірше письменних11. Перед виборами і магістрати, і думи звертали увагу виборців на спосіб життя та на поведінку майбутніх посадовців. Київський магістрат ще 1805 р. рекомендував обирати “трезвых, постоянных” та тих, які б не продавали спиртні напоїТруды Второго всероссийского съезда по ремесленной промышленности в С.-Пе-тербурге 1911 г. -- Санкт-Петербург: Тип. инж. Г. А. Бернштейна, 1911. -- С. 35, 39. Державний архів м. Києва (Держархів м. Києва), ф. 320, оп. 1., спр. 11.. Моральність визначалися чесним ім'ям, доброю славою, шанобливим до себе ставленням і ці якості враховувалися при схваленні на посаді думою, а після 1870 р. -- губернатором чи градоначальником.

Якщо йшлося про міста у межах єврейської осілості, то враховувалося і етнічне походження. Ремісничий голова, старшина та один із його товаришів мали бути християнами. В разі стовідсоткової чисельності ремісників-юдеїв посадовці не обиралися, а призначалися місцевою адміністрацієюУстав о промышленности // Свод законов Российской империи. -- Санкт- Петербург, 1887. -- Т. 11, ч. 2. -- С. 56.. Із цим питанням в адміністрації постійно виникали проблеми, бо на виборах більшість голосів отримували саме ремісники-юдеї. Тоді коли претенденти на посаду отримали однакову кількість виборних кульок, перевага віддавалася особам з досвідом управління, місцевим та тим, котрі розуміли іноземні мови. Надаючи голові владу, держава залишала цю посаду в категорії почесної, не виплачуючи йому жалування за службу. Натомість наділяла його такими почесними атрибутами як ціпок (“трость”) із зображенням герба міста, з яким той мав з' являтися на людях. Він займав перше місце на зібраннях, при голосуванні мав два голоси. Після відбування каденції, голові виділявся почесний стілець в управі, якщо його служба була похвальною.

Київська міська дума одна з перших успішно поставила питання про доцільність перегляду терміну обіймання ремісничим головою посади з одного до трьох років. Резон був у тому, що впродовж року йому було важко навести порядок в діловодстві, розібратися із звітністю, не говорячи вже про інші, більш складні питання справляння податків Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України), ф. 442, оп. 1, спр. 7099, арк. 4..

Приписи ремісничих положень і статутних вимог про вибори на практиці виглядали не так ідеально, як на папері. Питання про порушення виборної процедури 1880 р. у шевському, кравецькому та ковальському цехах з'ясовувалося не лише Київською ремісничою управою, а й губернським у міських справах присутствієм, яке ухвалило рішення про їх відміну і зобов'язало ремісничу управу провести нові вибори відповідно до законодавчого роз'ясненняЗаписка сенатора Половцова о состоянии общественного управления и хозяйства в городах Киевской губернии. -- [К., 1880]. -- С. 54-57.. Низька явка на вибори 1895 р. у Києві призвела до перенесення їх на вересень Держархів м. Києва, ф. 320, оп. 2, спр. 786, арк. 2-7, 12, 73.. І все ж питання про відмову від виборів жодного разу не ставилося під сумнів, хіба що на Першому з'їзді представників ремісничої промисловості 1900 р., на якому харківський ремісничий голова Оберемок висловився за їх вдосконалення шляхом заміни керівників по черзі, а не одноразовоОтчет по Всероссийскому сьезду по ремесленной промышленности в С.-Пе-тербурге с 14 по 20-е марта 1900 г. -- Санкт-Петербург,1900. -- С. 52. Труды Второго всероссийского съезда по ремесленной промышленности... --

С. 5.. Більше того, на Другому з'їзді 1911 р. представник ремісників Вінниці Х. Кіль запропонував припинити практику при схваленні на керівні посади звертати увагу на віросповідання .

Стверджувати про наявність станової самоврядності дозволяє і спільна скарбниця, вірніше, дві: цехова і загальна. І ту, і ту формували з внесків і штрафів (пені), доходів від власності, що перебувала у спільному володінні, цехового або спеціального зборів. Кошти витрачалися на соціальні запити, на поліпшення побуту ремісників та вдосконалення ремесел, а також на утримання ремісничої управи. Тож кожна реміснича управа володіла статками, які уважалися власністю усієї ремісничої громади. Харківській на 1864 р. належало значного розміру нерухомості, а також капіталами. Йдеться про подвір'я з мурованим будинком вартістю в 30 тис. руб., де містилася сама реміснича управа разом з чотирма цеховими управами і парафіяльним училищем, яке утримувалося на кошти громади. Там навчалося до 200 учнів обох статей. Крім того, власністю ремісничої громади були житлові будинки в 15 тис. руб., де доглядалися літні і скалічені ремісники обох статейТам же. -- С. 7.. У Сумах реміснича управа з 1802 р. перебрала на себе витрати з похованням ремісників, для чого існував спеціальний фондМатериалы анкеты 1893 г. // Пажитнов К. А. Проблема ремесленных цехов в за-конодательстве русского абсолютизма. -- Москва: Изд-во Академии наук СССР, 1952. -- С. 201..

Важливою ознакою волевиявлення, як складової самоврядності були цехові сходи (сходки, збори), які колективно приймали рішення у вигляді громадського присуду (“приговора”) у цілій низці питань. На них обирався цеховий старшина з товаришами, обговорювалися і приймалися рішення про розміри вступних до цеху та щорічних до цехової та ремісничої скарбниці, а також нові члени. У редакції кожного Ремісничого статуту йшлося про обов' язок управ дбати про культуру спілкування на сходах, аби кожний дотримувався порядку, вислуховував пропозиції голови зборів, старшин і їх товаришів. А у Ремісничому статуті 1879 р. видання навіть наголошувалося, щоб кожний ремісник дотримувався і словами, і вчинками благопристойності й не надавав зайвого приводу до чвар і суперечок . Ця риторика статуту з'явилася внаслідок виступів ремісників, які почали відстоювати свої права на вчасну сплату зароблених коштів. Принаймні, словами-закликами про дотримання порядку та почтивості вдалося припинити буйство в 1867 р. підмайстрів і майстрів шевських і черевичних справ із київського Хрещатика, які натовпом до 100 осіб увірвалися до приміщення ремісничої управи і вимагали звільнення підмайстра Шульженка, якого, на їх думку, незаконно було затриманоСборник узаконений, правительственных и судебных разъяснений о мещанских и ремесленных управлениях / Сост. М. И. Мыш. -- Санкт-Петербург, 1887. -- С. 425. Робітничий рух на Україні (Становище та боротьба робітничого класу, 1861-- 1884 рр.): Зб. док. і матер. / Упор. В. П. Баран, Г. В. Боряк та ін. -- К.: Наукова думка, 1986. -- С. 46.. Неможливість покаранням досягти бажаного спонукало владу не допускати у ремісниче середовище осіб, які мали судимість, зарекомендували себе недоброчесними. Саме цим керувався голова Бердичівської ремісничої управи, коли не видав міщанину Мойші Жидо- вецькому свідоцтва на звання шевця. Його в цьому підтримали й гласні думи, пояснивши свою відмову перебуванням того у в'язниціЦДІАК України ф. 442, оп. 1, спр. 10047, арк. 1..

Для адміністрації, сходи як спосіб народовладдя, потребували постійної уваги, адже ця інституція могла заявити про себе стихійними виступами, як це було в Умані 1863 р., коли ремісники, в тому числі і юдеї, склали власну угоду щодо порядкування у ремісничій управі та виставили караул біля входу для охорони їхніх коштівТам само, оп. 171, спр. 663, арк. 3.. Влада побоювалася стихійності сходів, а тому у багатьох випадках дозувала самоврядність, приписуючи у ремісничих положеннях, що будь-кому заборонено змінювати текст законодавчих документівРемесленное положение Смотрицкого гончарского цеха // Кустарные промыслы Подольской губернии. -- К., 1916. -- С. 22.. 1883 р. київські ремісники прагнули на сході вирішити питання про рішення ремісничої управи позбавити права голосу тих, хто не мешкав у Києві постійно, а приїздив сюди і тимчасово займався ремеслом, звертаючись за роз' ясненням і до Сенату, і міністра внутрішніх справКулінська С. Ю. Реорганізація ремісничого управління Києва у другій половині ХІХ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. -- К., 1999. -- С. 60.. Право сходу на можливість захищати інтереси ремісників залишалося актуальним і для початку ХХ ст., про що говорив у виступі на Другому з'їзді з ремісничої промисловості 1911 р. голова Харківської ремісничої управи О. Тьомін, коли наводив приклад, як сход не виконав розпорядження губернського правління і не виключив двох осіб з цехової громадиТруды Второго всероссийского съезда по ремесленной промышленности... -- С. 26.. У самому ремісничому середовищі не було однієї думки щодо ролі сходів. Л. Швагер з Одеси, оцінюючи місцеві практики, вважав, що багатолюдні зібрання не приносять користіТам же. -- С. 35..

Суттєвою ознакою самоврядування була звітність, яка повинна була б здійснюватися не лише перед державною адміністрацією, а й перед ремісниками, на загальних ремісничих сходах. Щоправда, звіти перед адміністрацією стали обов'язковими, на відміну від звітів перед громадою, перед якою керівництво звітувало скоріше вимушено, в основному, лише після скарг, які розбирала місцева влада. Хоча були випадки, коли й адміністрація виявлялась безсилою і не могла змусити вчасно подавати фінансові звіти. Гласний Полтавської думи після ревізії 1840 р. ремісничої управи, даремно вимагав від голови Семена Смолянського подання рахунків. Той відмовлявся, мотивуючи тим, що таких він не отримав від цехових старшиниПавловский И Ф. Полтава. Исторический очерк ее как губернского города в эпоху управления генерал-губернаторами (1802-1856). -- Полтава: Электр. Типолитография “И. А. Дохман”, 1910. -- С. 305.. Лише скарги змушували старшин звітувати, бо у такий спосіб вони могли доводити неправдивість звинувачень у надмірному стягненні податків. Тільки вони змусили ремісничого старшину Карпа Схария з Острога в 1860 р. відчитатися перед ремісникам про витрату ним 300 руб.ЦДІАК України, ф. 485, оп. 1, спр. 15911, арк. 6. Так було і у Кам'янець-Подільській ремісничій управі 1883 р., коли звітував ремісничий голова і старости про витрати цехових коштів. Цехові звіти ремісничому голові після звільнення подавали і нерегулярно, і невчасно, що, не в останню чергу, спричинило посилення контролю з характерною для бюрократичного управління документальною звітністю, якою займалася реміснича управа.

До характерних рис цехової самоврядності варто віднести й трудові правовідносини, які супроводжувалися укладенням угод і договорів. Про них сказано в Ремісничому статуті так: “Без словесного или письменного о цене договора ремесленник не должен брать никакой работы”Сборник узаконений, правительственных и судебных разъяснений о мещанских и ремесленных управлениях. -- С. 437.. Контрактами та подібними до них угодами регулювали взаємне дотримання умов батьками, опікунами, поміщиками і майстрами при навчанні дітей ремеслу. Там обумовлювалося, якому саме фаху буде навчати майстер, скільки це буде коштувати та скільки часу буде тривати навчання. Як правило, записувалися і свідки, які підтверджували сплату коштів згідно прописаних умов. Після укладання договору його умови записувався до цехової книги , внаслідок чого цех ніс відповідальність перед суб'єктами найму. Договори укладалися між майстрами і міщанами, якщо ті бралися виконувати певну роботу по контракту. Недотримання умов договорів оскаржувала одна із сторін. Йоган Тельдман 1836 р., віддаючи сина для вивчення годинникарства, знаючи місцеві порядки, спеціально прописав у договорі, схваленому Київською ремісничою управою, щоб сина карали лише за його згодоюКлименко П. В. Вказ. праця. -- С. 166-185. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 140, спр. 622, арк. 1-2..

До договірних умов наближаються й “обов'язки”, які у письмовому вигляді давалися при вступі до цеху, або коли уже цехові допустили проступки, запевняючи, що вони надалі будуть дотримуватися традиційних норм співжиття. Принаймні, такі відклалися в діловодстві Київської управи ремісничих цехів в перше і друге десятиліття ХІХ ст. Там записано практичні умови договору: об'єм праці та її вартість, а також те, що вона буде виконана без відлучення з робочого місця без дозволу майстра, що найм передбачає виконання роботи у власному одязі і т. ін. Ішлося про зобов' язання служити чесно, добропорядно, не пиячити та не грубити начальству. Ось текст одного із них: “Обязываюсь от ныне, впредь жить честно и добропорядочно, удаляться от всех худых качеств, пьянства, и худого состояния с людьми не обращаться, оказывать имею как отцу так матери сыновнее почтение, не причиняя никаких обид, как оным родителям, так и жене” Держархів м. Києва, ф. 320, оп. 2, спр. 17, арк. 1-2..

Цехи брали участь в управлінні справами міст, хоча їх роль не була значною й ремісничі управи також зайняли у місцевій структурі влади певне місце, хоча і не відразу. Винятком може бути лише Київ, з його магдебурзьким правом, коли цехові старшини з 1786 р. залучалися до засідань загальної міської думи разом з ремісничим головою Іваном КосачинськимМолчановский Н. В. Киевское городское управление в 1786 г. // Киевская старина. -- 1889. -- Кн. 7. -- С. 62.. 1838 р. київські цехи через делегування обирали міського голову. Призначалися від кожного “цехового общества” не менше десяти осіб, якщо вибирався голова і не менше -- 20, якщо -- інші посадовці. Виборці повинні були з' явитися о 9.00 год. ранку до Контрактової зали, де відбувалися міські вибори Держархів м. Києва, ф. 320, оп. 1, спр. 772, арк. 1-2.. Якщо говорити про Чернігів 1799 р., то його ковальський цех також обирав до думи з свого середовища одного гласного Леп 'явко С. Чернігів: Історія міста. -- К.: Темпора, 2012. -- С. 220..

Натомість у Харкові не спостерігалося такого явища. Дума якщо й потребувала підтримки громад, то зверталася до купців, а до цехів практично -- ні. Лише з часом, а саме 1820 р., було порушено цю традицію і до думи було обрано трьох осіб від цехових. Ще через двадцять років, 1840 р. при виборах голови інтереси міщан і цехових представляли уповноважені, котрих на виборах було по 12 осіб від кожного стануБагалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существо-вания (с 1655 по 1905 год). В 2-х т. -- Т. 2. -- Харьков: Издание Харьковскаго го-родского общественнаго управления, 1912. -- С. 252, 253, 264.. Київські цехи “о своих нуждах и обидах” зверталися до міської думи, коли їхні питання перебували в компетенції цього органу влади. 1786 р. вони звелися до оскарження військових і поліції аби влада зупинила їхні неправомірні вчинки. Перші, займали під постій будинки цехових управ, позбавляючи ремісників можливості збиратися для вирішення власних потреб, що раніше вони робили майже щодня. Нижчі військові чини та їх дружини, не будучи членами міської громади, порушували правила, торгуючи овочами і продуктами. Особливих нарікань діставалось поліції, яка з відкриттям нової поліцейської установи -- Київської управи благочиння -- почала вимагати збільшення числа сторожів і конвоїрів, тоді як ремісники наймали десяцьких. Претензії висувалися і до поліцейських чинів, котрі, незважаючи на жалування, не винаймають квартир, а займають їх, так як і військові, в будинках ремісників. Більше того, управа благочиння почала втручатися в діяльність цехових управМолчановский Н. В. Указ. соч. -- С. 62., чим, звичайно, обмежувала їх самостійність.

У містах, при чинності у них міського положення 1870 р. ремісничий голова, хоча й не мав голосу в міській думі, проте при обговоренні питань цехового устрою і становища ремесел запрошувався на її засідання. Там, де воно не було запроваджене, ремісничий голова наділявся голосом від усіх цехів і міг брати участь у засіданні думи Устав о промышленности // Свод законов Российской империи. -- Т. 11, ч. 2. -- Санкт-Петербург, 1887. -- С. 57..

До елементів самоврядності варто зарахувати і наявність цехового суду, який незначні проступки, конфліктні ситуації між цеховиками з'ясовував на принципі замирення, щоправда, його компетентність з кінця ХУШ ст. постійно зменшується, та й самі предмети судової уваги, як зауважив Пилип Клименко, стали дрібнішимиКлименко П. В. Вказ. праця. -- С. 107., бо складніші переходять на з' ясування до магістрату, а вже той передавав їх на розгляд губернського правлінням, принаймні, так було в 1809 р., коли йшлося про місце і право виловлювати рибу на ДніпріДержархів м. Києва, ф. 320, оп. 2, спр. 10, арк. 1.. На середину ХІХ ст. судова функція цехів практично занепадає, проте скривджені все ж продовжували шукати захисту у ремісничій управі, як найближчій до них владі. Про прогули, перехід до іншого роботодавця майстер оголошував ремісничій управі і вже та приймала рішення про покарання порушниківТам само, спр. 412, арк. 1.. Недотримання умов договорів, якщо йшлося про суттєві грошові зобов'язання, могли розглядати й у суді, як це відбулося 1861 р., коли ремісники, підвідомчі Смілянської ремісничої управи, порушили умови договору ЦДІАК України, ф. 442, оп. 176, спр. 444, арк. 9..

Імперська влада, не зважаючи, що посадовці в ремісничих управах, були виборними, не отримували від держави платні, і не мали підготовки для обіймання посад, не терпіла з їхньої боку правопорушень, за які карала так само, як і чиновників. Про це йшлося у п'ятому розділі “О преступлениях и проступках по службе государственной и общественной” законодавчого акту 1845 р. “Уложения о наказаниях уголовных и исправительных”. Ця ж сама тенденція зберігалася і у судових статутах 1864 р. Зокрема, в статуті карного судочинства 1864 р. указувалося, що виборні особи ремісничого стану підлягають загальному порядку судочинства. Держава практично повністю перебрала на себе судові повноваження, які колись належали цеховому устрою. Здійснювалося це шляхом з'ясування скарг на вчинки старшин і писарів, порушення норм якими тепер розглядала адміністрація. Скаржилися, як правило, про привласнення громадських коштів та завищенні домагань у відбуванні повинностей. Боязнь переслідувань спричинила подання анонімних скарг, які, проте бралися до уваги. Анонімні скарги на посадових осіб, не зважаючи на попередження про покарання, в разі, якщо ті виявляться несправедливими, все ж ініціювали судове слідство. Ось як це було у випадку зі старшиною бондарського цеху Тимофієм Малаховським, якому ремісники висловили недовіру за його схильність до чарки, надання звання майстра малоздатним до фаху, що розорювало досвідчених майстрів, за використання громадських коштів на власний розсуд та за несповна видану допомогу біднимТам само, спр. 444, арк.4.. Крім незаконного привласнення коштів зловживання владою відбувалися і при видачі паспортів та фальшивих свідоцтвТам само, оп. 37, спр. 1186; ф. 485, оп. 1, спр. 15911.. У цих питаннях контролювала діяльність управ поліція, забезпечуючи досу- дове слідство. Його результати розглядали губернські правління, а передачу до суду узгоджували з губернатором або генерал-губернатором.

Серед чинників, які впливали на проступки керівників управи, помітною є ще одна цікава особливість. Малограмотні виборні старшини потрапляли в залежність від писарів, коли ті привласнювали собі їх владу, користуючись їх неписьменністю. 1860 р. Київська карна судова палата розглядала справу про проступки старшини Богуславської ремісничої управи Федора Поно- маренка та писаря Болеслава Лучинського, який раніше служив в штаті Київського губернського правління. Пристав зауважив, що він залишив “государеву службу и предался в 28 лет праздной жизни”, випивав і сам підшуковував, кому і про що писати скаргиТам само, ф. 485, оп. 1, спр. 15317, арк. 1, 9, 59, 164.. Не менш характерним було й оскарження ремісниками із юдеїв м. Ржищева вчинку старшини Янкеля Герберга, який під виглядом підписання скарги взяв від них підтвердження для власного переходу до купецької верстви та привласнив 564 руб., зібрані для громадських потреб. Підготував нову розкладку коштів і зібрав ще 400 руб. до ремісничої каси, а тих, хто не здавав грошей тримав у холодній хаті. Київське губернське правління не заперечувало про передачу справи до судової карної палати, яку підтримав і генерал-губернаторТам само, ф. 442, оп. 37, спр. 1186, арк. 1-6.. Із набуттям чину міського положення 1870 р., внаслідок якого ремісничі управи підпорядковувалися губернаторові, ті почали з'ясовувати скарги на ремісничих посадовців та передачу їх до суду в разі значних порушень. Голови ремісничих управ за посадові злочини також підлягали губернаторові.

1876 р. Київська судова карна палата намагалася з'ясувати, чому трапилися суттєві розтрати коштів старшиною срібного цеху Києва Іваном Качуровським. Судовим слідчим було проведено перевірку всіх виплат й виявилося, що старшина затримав у себе біля 666 руб., які, за його поясненням, були витрачені на улаштування свят: св. Андроника, кн. Володимира, Маковія, Хрещення, а також на лікування міщан в Кирилівській лікарні, на поховання і панахиди та на його службові поїздки. Він не зміг подати відповідних документів, а тому витрати вважалися умисними і йому було запропоновано для відшкодування продати власний міський будинок із землею, вартість якого була оцінена в дві тисячі рублівТам само, ф. 485, оп. 1, спр. 20130, арк. 126, 149, 211..

Як бачимо, механізми самоврядності при бюрократичному державному управлінні повсюдно демонстрував збій, не обминувши і Харківську ремісничу управу. Анонімна скарга до тимчасового харківського генерал-губернатора Л. Тухолки змусила 1886 р. вдатися до раптової ревізії. Губернаторський чиновник з особливих доручень Дєєв виявив чималу нестачу коштів -- 3201 руб. 60 коп., внаслідок чого тільки-но обраного ремісничим головою Яковлева було не схвалено на посаді і замінено цеховим Пещуровим, який набрав найбільше число виборних кульок після Яковлева. Справу про розтрату громадських коштів передано на дослідування Харківському окружному судуТам само, ф. 1191, оп. 4, спр. 165, арк. 78.. Якщо говорити про 1890-ті роки, то розголосу набула судова справа, яку провів слідчий Лубенського окружного суду в 1894 р. Її розпочали зі скарги ремісників-юдеїв 1889 р. на голів Переяславської ремісничої управи Бутника та Мисана про незаконні штрафи та про організовану фактором видачу свідоцтв. Перше розслідування провело Полтавське губернське правління, під час якого більшість із зазначеного у скарзі підтвердилося. Було виявлено масову видачу свідоцтв юдеям на право займатися ремеслом, в основному, у Києві. Свідоцтва видавалися без дотримання виписаних законом вимог, не вносилися до книг й, отримавши посвідчення, юдеї ним скористалися аби мешкати у Києві та займатися більш прибутковим заняттям, ніж ремесламиТам само, ф. 1072, оп. 3, спр. 1516, 1565..

Підведемо підсумки. Самоврядні механізми у цехових і ремісничих управах розвивалося нерівномірно. Найактивніше спрацьовувала його виборна складова. Порядок обрання цехових старшин, голів ремісничих управ із товаришами, запроваджений катерининським ремісничим положенням 1785 р., протримався практично без змін до початку ХХ ст. Верховна влада вдало його експлуатувала аби забезпечити відповідальні завдання справляння державних податків та відбування повинностей соціально активним та авторитетним членам місцевих громад. Щоб до них потрапляло якомога менше ненадійних осіб вона залишила за собою схвалення їх на посадах, чим досягала бажаного -- недорогого і надійного партнера у стягненні державних податків. Сходи як колективне залагодження спільних справ і спосіб волевиявлення також відігравали важливу роль. Тому держава, зберігаючи їх, прагнула виховувати у середовищі ремісників певні поведінкові норми, своєрідне дисциплінування, які б не перетворювали їх у неконтрольований натовп, а навпаки -- формували почуття колективної відповідальності і зацікавленого наглядача за діяльністю старшин і голів. Практика звітності за витрату спільних коштів набула поширення лише одного вектору спрямування -- перед адміністрацією. Перед громадами посадовці звітували лише в окремих випадках, аби попередити судове переслідування в разі незаконного витрачання громадських коштів. Спільна власність ремісників одного цеху й одного міста сприяла збереженню їх станової солідарності та свідчила про прагнення і громади ремісників, і держави до використання цієї інституції для соціального забезпечення в разі старості чи каліцтва.

Колись розвинута судова функція цехів також перетерпіла суттєві зміни. Виробничі конфлікти всередині цеху, котрі залагоджувалися власними зусиллями, з початком ХІХ ст. все частіше стають прерогативою державної судової системи, для втручання якої посадовці-ремісники надавали достатньо приводів. Розрахована на відповідальність та людське сумління, система справляння державних податків демонструвала збої, свідченням чого є судове переслідування цехових старшин, ремісничих голів і писарів, які незаконного збагачувалися, використовуючи владу над малоосвіченою громадою. Їх можна пояснити з одного боку тим, що самі чиновники не раз вдавалися до хабарів, коли схвалювали на посадах старшин. Ті, своєю чергою, повертали втрачені кошти, беручи їх також незаконно з ремісників.

З іншого -- запроваджений Катериною П принцип “почесної влади” без оплати за виконання владних повноважень не сприймався у ремісничому середовищі як досконалий. Держава ж розцінювала привласнення громадських коштів як незаконне і у цій площині наростаючий конфлікт був не останнім фактором, який розхитав самоврядність ремісничих цехів.

Література

Bahaley, D. Y., & Myller, D. P. (1912). Istoryya horoda Kharkova za 250 let eho sushchestvovanyya (s 1655 po 1905 hod) (Vol. 2). Kharkov: Yzdanye Khar- kovskaho horodskoho obshchestvennaho upravlenyia. [in Russian].

Vozghryn, V. E. (2013). Ystoryia krymskykh tatar. Ocherky etnycheskoi ystoryy korennoho naselenyia Kryma (Vol. 2). Symferopol: Tezys. [in Russian].

Zadorozhnyuk, A., & Reient, O. (2008). Promyslove vyrobnytstvo v mistakh i mistechkakh Podil 's 'koyi huberniyi kintsya XVIII -- pochatku XX st. Kyiv. [in Ukrainian].

Klymenko, P. V. (1929). Tsekhy na Ukrayini (Vol. 2 (1)). Kyiv. [in Ukrainian].

Klimenko, F. V. (1914). Zapadno-russkye tsekhy XVI-XVIII vv. Kyiv. [in Russian].

Kulins'ka, S. Yu. (1999). Reorhanizatsiya remisnychoho upravlinnya Kyyeva u druhiy polovyni XIX st. Istoriya Ukrayiny. Malovidomi imena, podiyi, fakty, 5765. [in Ukrainian].

Lapyna, M. S. (2013). V. N. Karazyn y "delo o remeslennykakh" (ob ystokakh razvytyia torhovo-promyshlennoho Kharkova, eho kultury y blahoustroistva). Visnyk Kharkivskoho natsionalnoho universytetu imeni V. N. Karazina, 1050 (46), Ser. "Istoriia", 115-132. [in Russian].

Lazarevs'ka, K. (1926). Kyyivs'ki tsekhy v druhiy polovyni ХVIII ta na pochatku ХІХ viku. In Kyyiv ta yoho okolytsi v istoriyi i pam”yatkakh (pp. 276-309). Kyiv. [in Ukrainian].

Lepyavko, S. (2012). Chernihiv: Istoriya mista. Kyiv: Tempore. [in Ukrainian].

Pavlovskyi, Y. F. (1910). Poltava. Ystorycheskyi ocherk ee kak hubernskoho horoda v epokhu upravlenyia heneral-hubernatoramy (1802-1856). Poltava: Elektr. typolytohrafyia "Y. A. Dokhman". [in Russian].

Shandra, V. S. (2014). Mishchanski orhany stanovoho samovriaduvannia v Ukraini (kinetsXVIII-XIXst). Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru