Особливості релігійної ситуації на території України в 1964-1985 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Релігія є одним із найважливіших факторів людської історії та невід'ємним складником у дослідженні повсякденного життя населення. На тлі доволі детально вивчених питань аграрної політики радянської влади і культурно-освітнього розвитку українського суспільства періоду 60-80-х рр. ХХ ст. залишається ще чимало малодосліджених проблем, зокрема й релігійного життя. Об'єктивне вивчення цієї сфери дозволить зробити ще один крок на шляху до цілісної картини тієї епохи. Мета цієї статті полягає у спробі аналізу релігійної ситуації на території України в 1964-1985 рр., особливостей та основних тенденцій в розвитку релігійного життя, дослідженні змін в кількості релігійних громад і релігійної обрядовості.

Епоха «застою» позначилася послабленням втручання держави в релігійні справи. Антирелігійні процеси, що мали місце наприкінці 1950 - у першій половині 60-х рр., хоч і продовжувалися, але в значно м'якшому вигляді. Це сприяло пожвавленню діяльності релігійних об'єднань та окремих осіб, особливо в перші роки правління Л. Брежнєва. Так, уповноважений Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР по Волинській обл. А. Федулов доповідною запискою зауважив: «Це виявляється, перш за все, в збільшенні кількості заяв і листів в різні урядові інстанції про реєстрацію нових сектантських об'єднань та поновлення діяльності православних церков; в збільшенні відправлення релігійних обрядів, зокрема хрещення дітей, та в значному збільшенні грошових прибутків релігійних громад. Так, в 1966 р. на 33 заяви було більше, ніж у 1965 р.; релігійних обрядів хрещення дітей лише в православних церквах було більше на 1208, вінчань шлюбів - на 35. Грошові прибутки за цей час збільшилися в православних церквах на 115896 крб., в сектантських об'єднаннях - на 5414 крб.».

Варто зауважити, що релігійна ситуація мала свої особливості насамперед на Західній Україні. Адже традиційною тут була пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей перед державними законами і політичними нормами, що зумовлювало міцні позиції церковних інститутів на цій території. Крім того, Західна Україна завжди була ареалом діяльності Української греко-католицької церкви, яка з 1946 р. перебувала у підпіллі. У записці від 1967 р., переданій Ватиканом посольству СРСР у Римі, ставилося питання про відновлення на території Україні багатьох греко-католицьких єпархій, створення Києво-Галицького патріархату української католицької церкви. У численних довідках відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ того періоду зазначалося, що у західних областях республіки нелегально розповсюджується, виданий у Римі, молитовник і збірник релігійних пісень, що, на думку радянської влади, містить антикомуністичний та націоналістичний характер. Відзначалося також, що у Львівській, Закарпатській та деяких інших обл. є ряд випадків самовільного захоплення уніатами, знятих з реєстрації, церков і проведення у них релігійних служб. Усі ці події давали підставу для появи різноманітних чуток щодо реставрації греко-католицької церкви. У зв'язку з цим, радянська влада дала вказівку редакціям республіканських журналів «Людина і світ», «Наука і суспільство», «Соціалістична культура», «Український історичний журнал», «Блокнот агітатора» опублікувати науково-популярний та пропагандистський матеріал про реакційну суть уніатської церкви. Крім того, задля витіснення католицької літератури, видавництву «Карпати» дозволили видати православний молитовник українською мовою, накладом 7 тис. примірників.

Водночас було прийнято ряд постанов та указів, що стосувалися релігійного життя. Так, 13 серпня 1965 р. президія Верховної Ради УРСР прийняла постанову «Про деякі факти порушення соціалістичної законності щодо віруючих». Радянське релігійне законодавство зазнало деяких змін. Було конкретизовано відповідальність за його порушення. Влада намагалася кожну дію, спрямовану проти релігійних об'єднань та віруючих, прикрити законом. Коли ж дії проти них носили відкрито незаконний характер, відповідальність покладалася не на закон, а на конкретних чиновників. Так, до прикладу, в одній з численних доповідних записок Уповноважений Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР по УРСР К. Литвин писав: «Мають місце факти грубого адміністрування відносно віруючих та церкви, з боку окремих посадових осіб місцевих органів влади у Волинській, Донецькій, Дніпропетровській, Ровенській, Хмельницькій, Херсонській, Чернівецькій областях, де практикуються накладення штрафів на пересічних віруючих лише за присутність їх дітей на молитовних зібраннях; штрафуються господарі квартир і будинків, які надають приміщення для проведення молитовних зібрань, не з'ясовуючи при цьому, хто є їх організатором та керівником. Мають місце і окремі випадки, коли дітей віруючих не приймають на роботу, відраховують з учбових закладів, видають характеристики із зазначенням приналежності до того чи іншого віросповідання. Такі характеристики видавалися у школах Херсонської та Запорізької областей».

Законодавчі ініціативи торкалися також обліку релігійних організацій та споруд, порядку розгляду скарг і заяв віруючих, атеїстичного виховання (зокрема постанова ЦК КПУ «Про посилення атеїстичного виховання населення» від 1971 р.) тощо.

У 1964-1985 рр. радянськими і партійними органами було посилений фінансовий тиск на священнослужителів і духовні центри, значно скорочено місіонерську діяльність церкви, посилено «індивідуальну роботу» зі священиками, віруючими та їх сім'ями, спрощено процедуру закриття культових споруд і, відповідно, знято з обліку значну частину молитовних будинків. Однією з форм антирелігійної політики стали бесіди у райвиконкомах, облвиконкомах, куди періодично запрошувалися представники церковного активу і священнослужителі. Особлива відповідальність у проведенні антицерковної роботи покладалася на адміністративні комісії при виконкомах районних та обласних Рад депутатів трудящих, на комісії сприяння контролю за виконанням законодавства про культи. Вони безпосередньо «працювали» з віруючими, займалися відповідною «профілактикою», подавали звіти у вищі органи.

Крім того, значна увага приділялася вивченню змісту проповідей священиків, пресвітерів, проповідників. У грудні 1973 р. на нараді завідуючих відділами пропаганди і секретарів ідеології райкомів партії, голів райвиконкомів в обкомі КПУ Волинської обл. рекомендовано створити при міських та районних виконкомах групи (3-5 осіб) з вивчення форм і методів богослужінь, а також змісту проповідей, що дозволило зібрати матеріал для пропагандистської діяльності ідеологічних працівників. Крім цього, Будинком політосвіти обкому КПУ Волинської області з 1970 р. періодично проводилися соціологічні дослідження стану релігійності населення в окремих районах області. Вперше таке дослідження проведено у серпні 1970 р. в Локачинському р-ні, Волинської обл., з метою надання практичної допомоги райкому КПУ в організації атеїстичної роботи. У доповідній записці зазначалося, що темою дослідження стало вивчення причин збереження релігійних пережитків та ставлення віруючих до атеїстичної роботи. радянський релігійний політичний

Водночас продовжувалося насаджування атеїстичного світогляду, в тому числі, через впровадження радянської обрядовості. У сільських клубах, будинках культури, бібліотеках систематично проводилося читання лекцій, бесід, читацьких конференцій з атеїзму. На підприємствах, в колгоспах, навчальних закладах діяли клуби комуністичної моралі, кінолекторії та лекторії з питань атеїстичних знань. Так, лише 1973 р. у Кіровоградській обл. на атеїстичну тематику прочитано 9958 лекцій. В області було створили 8 осередків вивчення атеїзму та 35 постійно діючих семінарів лекторів-атеїстів. У 34 населених пунктах, де діяли релігійні громади, працювали атеїстичні гуртки або школи знань про природу і суспільство. Пожвавили атеїстичну роботу культосвітні заклади і комісії з впровадження сучасних громадянських обрядів. Зокрема в Києві 1976 р. створена фірма «Свято», що обслуговувала нові громадянські обряди, а 1977 р. завершилося будівництво меморіально-похоронного комплексу з крематорієм. Так, Волинський обласний будинок Народної творчості розробив і надіслав в райони сценарії свят: «День повноліття», «усмішка зорі» (до відзначення новонароджених), «урочиста реєстрація шлюбу». Методистом обласного будинку Народної творчості Федьком випущено книгу - «На рушничок щастя», за якою урочисто проводилася реєстрація одружень, новонароджених, вручення паспортів тощо. У ряді міст республіки відкривали будинки щастя, де відбувалася урочиста реєстрація одружень і новонароджених. У багатьох селах для цієї мети широко використовували клуби та будинки культури. Це призводило до того, що в багатьох селах роками не реєстрували жодного шлюбу за релігійним обрядом, хоча діючі церкви там були.

Важливе місце в атеїстичному вихованні відводилося ЗМІ і сфері культури, оскільки воно мало охопити якомога більше сфер людського життя. Влада намагалася також послабити релігійні впливи через зменшення кількості людей, які брали участь в обрядах. Така політика призвела до того, що релігійна мережа за ці роки продовжила зменшуватися, щоправда повільнішими темпами, ніж у попередній період. Лише з 1960 до 1971 рр. загальна кількість церков усіх культів скоротилася на третину [9, 4]. Так, на 1972 р. у республіці налічувалося 4428 зареєстрованих релігійних громад Російської православної церкви, яка продовжувала займати домінуючі позиції, 1974 р. - 4346, 1976 р. - 4236.

Нерідко, зняті з реєстрації, релігійні будівлі місцева влада «не освоювала», вони руйнувалися під дією природних чинників. Так, наприклад, станом на 1980 р. у селах Волинської обл. третина знищених церков були пам'ятками архітектури. Такі ж тенденції стосувалися і релігійної обрядовості. Наприклад, лише в 19701976 рр. кількість хрещень новонароджених зменшилася з 45,6 до 32,7 %, вінчань з 4,6 до 3,3 %, поховань за релігійним обрядом з 55,1 до 48 %.

Протестантські об'єднання трактувалися радянською владою як сектантські, а в означений період на території УРСР, серед їхніх громад, основне місце посідали євангельські християни-баптисти (ЄХБ) і п'ятидесятники. В республіці діяли також громади баптистів-розкольників, єговістів, окремі групи п'ятидесятників, які ухилялися від реєстрації і проводили зібрання 2-3 рази на тиждень. Другою за кількістю релігійних об'єднань була церква адвентистів сьомого дня (АСД).

Зростання мережі протестантських громад пояснювалася двома факторами: по-перше, послабленням релігійної політики влади, про що йшлося вище, а по-друге - влада, намагаючись взяти під свій контроль релігійну ситуацію в республіці, дозволяла реєструвати протестантські громади, виводячи їх діяльність з підпілля, що теж давало результати. Так, лише в Одеській обл., внаслідок проведених заходів у 1974 р., подали заяву на реєстрацію група прихильників так званої РЦЄХБ з м. Ізмаїла (80 осіб) та 2 групи п'ятидесятників сс. Виноградівка та Молога Білгород-Дністровського р-ну, а також була зареєстрована група баптистів-розкольників (250 осіб) у с. Шевченкове Кілійського р-ну. Значна робота була проведена також у Хмельницькій, Одеській, Донецькій обл. Тільки в Хмельницькій обл. легалізували 718 віруючих, які проводили діяльність у 38 населених пунктах.

Незважаючи на певні послаблення у сфері релігії, після усунення від влади М. Хрущова, до віруючих часто застосовували штрафні санкції й навіть притягували до кримінальної відповідальності. Так, лише протягом 1973 р. у республіці до кримінальної відповідальності за антигромадську діяльність притягнули 20 осіб: 5 п'ятидесятників, 7 єговістів, 6 прихильників РЦЄХБ; до адміністративної відповідальності - більше 300 осіб. Найбільш характерним порушенням законодавства про релігійні культи було здійснення обрядів, процесій та інших церемоній культу поза молитовними будівлями, з порушенням встановленого порядку. Штрафували, як правило, тих громадян, які неодноразово порушували законодавство і до яких вже застосовувалися профілактичні санкції.

Заслуговує уваги і реакція віруючих на ті суспільно-політичні процеси, що відбувалися в цей час. До прикладу, напередодні та в дні роботи з'їздів КПРС завжди посилювалася активність віруючих, збільшувалася кількість заяв з питань відновлення діяльності, знятих з реєстрації, церков. Більшість віруючих республіки позитивно або нейтрально відгукувалися на рішення з'їздів, прийняті резолюції та постанови, хоча чимало негативно сприймали радянську владу й її релігійну політику. Масові відмови органів влади щодо відкриття культових споруд викликали обурення віруючих. У деяких місцях вони обрали своєрідну форму протесту: парафіяни самочинно відкривали церкви, проводили в них ремонт і влаштовували богослужіння. Незважаючи на обмеження діяльності релігійних об'єднань, населення УРСР продовжувало активно відзначати релігійні свята - Великдень, Різдво тощо. Попри зусилля влади, в усіх селах зберігалися звичаї колядування, щедрування, посівання, а в окремих районах з колядками і щедрівками селами ходили церковні хори.

Отже, період «застою» характеризувався певною лібералізацією релігійної політики, а боротьба з релігією здійснювалася переважно атеїстичною пропагандою. Для цього періоду притаманна значна кількість державних та компартійних постанов, що стосувалися релігійної сфери. Втім, незважаючи на послаблення релігійної політики, продовжувала скорочуватися релігійна мережа та відсоток здійснюваних релігійних обрядів, значною також залишалася і кількість притягнутих до адміністративної та кримінальної відповідальності віруючих за порушення у релігійній сфері.

Размещено на Allbest.ru