Новітня історія України в регіональному зрізі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Збройний конфлікт на південному Сході України, який переріс у «гібридну війну», поставив перед вітчизняними соціогуманітаріями завдання, неспівставні за своєю складністю зі звичними пояснювальними схемами. І якщо поступальний рух у напрямі концептуалізації історичної регіоналістики більш-менш задовільно забезпечує теоретико-методологічне осмислення нових реалій, то внаслідок очевидного звуження емпіричної бази регіональної аналітики відставання у створенні соціальних портретів регіонів стає дедалі більш відчутним. У першу чергу це стосується регіону, який перетворився на вогнище тривалого збройного протистояння. Оскільки російська анексія Криму стала фактом, а частина території Донбасу непідконтрольна нинішній українській владі, тут неможлива нормальна соціальна діагностика самопочуття населення, не кажучи вже про соціологічні та інші дослідження параметрів економічної, політичної, культурної взаємодії суспільних страт та політичних сил. Однак це ніякою мірою не означає, що оцінки викликів і ризиків, які провокуються локальною нестабільністю, можна робити навмання, за суб'єктивними відчуттями дослідників. Навпаки, складність ситуації і гострота протистоянь диктують необхідність наукового прогнозування, опертого на результати уважного аналізу не лише виниклих нещодавно, але й глибоко закорінених у пластах історії проблем. Величезною мірою до таких підходів спонукує той факт, що Росії конче потрібний наземний коридор до Криму, і навряд чи вона зупиниться у пошуках прийнятних для себе сценаріїв його забезпечення. В усякому разі, фахівці американської аналітичної кампанії Бігаїог кілька таких сценаріїв вже опублікували у вигляді карт.

Здавалося б, дивовижне сполучення багатств теплого моря і родючих чорноземів, величезних покладів вугілля, залізних і марганцевих руд, густа мережа міст і комунікацій з розвинутою інфраструктурою вже самі по собі були здатні забезпечити регіону стале процвітання на довгі роки. Але саме йому судилося підтвердити очевидну істину - багатством треба вміло розпоряджатися, а для цього потрібні певний рівень суспільної консолідації, партнерські відносини держави й суспільства, підтримання на належному рівні моральності й настанов на демократію. На жаль, саме південний, найбагатший в країні регіон під виразним зовнішнім тиском продемонстрував такий діапазон олігархізації, корумпованості, соціального цинізму, який не лише поставив під сумнів здатність мешканців до раціонального цілепокладання, але й створив реальну загрозу національній безпеці. Не варто, зрозуміло, вдаватися до надмірних узагальнень: в регіоні є потужний потенціал здорових сил, чесних трудівників, справжніх патріотів. Але загальний фон життя, позначений ознаками ціннісного розколу, деінтелектуалізації, схильності до збройного розв'язання конфліктів, викликає обґрунтовані тривоги. Можна скільки завгодно проклинати російську агресію, але ж кожному зрозуміло, що «гібридна війна» не мала б шансів на такий тривалий перебіг без реальної підтримки значної частини місцевого населення.

Те, що однією з «гарячих точок» на планеті стала Україна, займає чи не перше місце в ряду світових несподіванок - адже упродовж двох десятиліть їй вдавалося щасливо уникати гостроконфліктних ситуацій. Далося взнаки складне переплетення протилежних геополітичних інтересів держав-метрополій та непрофесіоналізму «постмайданної» київської влади, накладене на несумісність інтересів регіональних еліт і цінностей, обстоюваних місцевими локальними спільнотами, насамперед тими, що опинилися у стані дезадаптації та втрати життєвих перспектив. Глибина і тривалість збройного конфлікту на Сході України потребує, однак, наукових пояснень, здатних вийти поза межі цих очевидних реальностей. Лише регіональній аналітиці під силу з'ясувати, що у цьому «непримиренному зіткненні» зумовлене сучасними політичними реаліями, а що закорінене в історичних пластах різної тривалості, у ментальності й ідентифікаційних практиках. Але її здатність впливати на політичні реалії залежатиме від того, наскільки їй вдасться перейти на новий рівень узагальнень на міждисциплінарній основі і виробити емпіричну базу, адекватну викликам ХХІ століття.

За умов, що склалися, констатує В. Смолій, місця й ролі вітчизняних регіонів в історії виявилися перенесеними у царину гострих дипломатичних дебатів, політичних демаршів, військового проти стояння, незгасаючої суспільної уваги. Причому відповіді на свої очікування суспільство намагається знайти не лише в реаліях сьогодення, але й у подіях, віддалених на століття й тисячоліття. Адже, якщо говорити про південний регіон, то він упродовж усієї своєї історії виступав своєрідним соціальним та культурним подразником у взаємодії цивілізацій, етносів, культур, в процесі якої формувалися фундаментальні особливості української цивілізаційної та культурної аури.

Південь України - це, по суті, перша контактна зона, ареал зустрічі Середземноморської й кочових цивілізацій, регіон розпочатих задовго до настання нашої ери колонізаційних процесів. По-друге, це територія формування українського козацтва - порубіжної військової спільноти, яка гідно відповіла на виклик кочового Степу і розчистила простір для нових суспільних відносин на цій території. По-третє, це арена активного «перемішування» різних етнічних спільнот, а отже, і конкуренції різних типів націоналізмів. Контакти й конфлікти на цій території створювали строкату суміш запозичень і взаємного нерозуміння, що само по собі не може не становити об'єкт підвищеного наукового інтересу.

Очевидною істиною є те, що складне переплетення різних цивілізаційних впливів у сполученні з історично сформованим етнокультурним, мовним, конфесійним розмаїттям упродовж багатьох століть сформувало на півдні України нестійкий у своїх свідомісних пріоритетах соціум, який важко ідентифікувати за тими традиційними ознаками, які довго домінували у вітчизняній регіональній аналітиці. Так сталося, що регіон, який внаслідок вражаючих темпів суспільних трансформацій мав підставу хизуватися доволі високим ступенем модернізаційної проективності, втративши після розпаду СРСР значну частину економічного потенціалу, поринув у трясовину «взаємонерозуміння», зведення політичних рахунків, етнічної конфліктності. Своєрідною «турбулентною геополітичною зоною» (термін В. Кравченка) від 2004 р. стали дві області - Донецька й Луганська. Саме тут прояви войовничої непримиренності до інакшості призвели спочатку до спонтанних спалахів тероризму, а згодом і до зведення сепаратизму у ранг цінності, за яку, мовляв, варто проливати кров, руйнувати структуру життєзабезпечення, прирікати мирних мешканців на нелюдські умови існування. Зрештою ціннісний розкол, ускладнений прямим втручанням у конфлікт Російської Федерації, став у цих областях виразною домінантою суспільної свідомості. І ані за «ліво-правою» шкалою, ані за прихильністю до тієї чи іншої зовнішньополітичної орієнтації дістати для нього наукове пояснення поки що не вдається.

З часом, сподіваємося, історія «згадає поіменно» й покарає усіх винуватців збройного протистояння. Сьогодні для соціогуманітаристики важливішим є не пошук винних, а чесна відповідь на питання: як таке взагалі могло статися? І тут важливо бачити насамперед не особисті провини, а системні протиріччя, породжені як об'єктивним ходом історичного розвитку, так і суб'єктивними прорахунками владних структур на різних рівнях. Отже, шукати слід першопричини «драми нерозуміння», що переросла у кривавий конфлікт. Історик, озброєний інструментарієм синергетичної епістемології, мусить уважно вивчати не лише об'єктивні факти, але й химерні уявлення, надії, розчарування, несправджені ілюзії - все те, що нині вкладається у формули нерівноважної психосоціальної динаміки. І бачити насамперед ті першопричини «смути», які існували об'єктивно, але далеко не завжди бралися до уваги у соціальному аналізі.

Сказаним зумовлена актуальність і наукова новизна проекту, започаткованого у відділі історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України. Йдеться про дослідження регіональної гетерогенності на матеріалі окремих регіонів, у контексті просторового виклику, перед яким опинилася практично уся вітчизняна соціогуманітаристика. На фоні того досить високого рівня, якого досягла упродовж останніх років теоретизація й концептуалізація історичної регіоналістики як субдисципліни в системі історичних наук, дедалі більш відчутною є практична відсутність соціокультурних портретів окремих регіонів як цілісностей, що претендують у тій чи іншій формі на самодостатність і самоорганізацію. Загалом варто констатувати явище відставання у конкретних дослідженнях локальних історичних об'єктів мезорівня, проміжного між національним і місцевим. Сформована в радянські часи логіка дослідження взаємодії глобального і локального або фокусувалася на пошуку загальносвітових «закономірностей розвитку», або розсипалася на міріади частковостей.

Традиційне радянське бачення регіону Південної України переважно як ареалу «нового освоєння» не пішло на користь його дослідженню як історично сформованої цілісності із власним етногенетичним кодом, особливостями соціальної стратифікації, соціонормативної й політичної культури. І справа не лише у тому, що, попри значний масив праць з історії регіону, його евристичну якість істотно знижує виразний росієцентризм у підходах. Гальмувалися наукові пошуки й своєрідною «оптикою» з домінуванням описовості, і майже цілковитою відсутністю навіть спроб вписати історію регіону у загальносвітовий процес взаємодії цивілізацій, держав, етносів, культур.

Доволі точно визначений Л. Зашкільняком подвійний прес - компартійної ідеології та соціально-економічного детермінізму, поєднаний із синдромами провінціалізму та міфотворчості, призвів до практичного ігнорування у вітчизняному наративі історії поліетнічних і полікультурних спільнот, що населяли територію України від VII ст. до н.е. до кінця І тисячоліття н.е. «За кадром» по суті лишалася понад двохтисячолітня історія активних міграційних переміщень, зникнення з історичної арени одних етносів і формування нових, «зустрічі» різних культур і поведінкових стереотипів. Не досліджувалися ані феномени підвищеної рухливості, ані процеси формування особливого рубіжного («фронтирного») типу свідомості. Не доводиться вже говорити про те, що увагу дослідників до останнього часу не привертали особливості соціальної й етнонаціональної селекції радянського часу, практика примусових переселень, масових депортацій і репатріацій. Зрештою навіть специфічні прояви відцентрових настроїв і сепаратизму, які в південній Україні були гострішими, ніж в інших регіонах, задовільних пояснень не знаходили - насамперед внаслідок застарілості термінологічного інструментарію і практичної відсутності в Україні теорії та історії понять.

Настав час для переходу на нову наукову мову, максимально позбавлену лінійності у підходах, телеологічності, спрощених пояснень. У ній мають бути враховані новітні тенденції у світовому історіописанні - з орієнтацією на універсалізм підходів, акцентом на «пов'язаних історіях» і міждержавних, міжетнічних взаєминах, прискіпливою увагою до «пограничних» станів.

Гадаємо, що успішність такого пошуку здатне забезпечити уведення студій з історії Південної України у загальносвітовий міждисциплінарний контекст досліджень погранич. Пограничні дослідження сьогодні вже вийшли далеко поза межі звичної модерної логіки національної і країнознавчої онтології - вони осмислюються і на макро-, і на мезо-, і на мікрорівнях, у діахронному й синхронному зрізах, у теоретичному і прикладному аспектах. Пограниччя розглядається і як локус існування людини у певних, обмежених близькістю кордону територіальних рамках, і як вмістилище своєрідної «пограничної свідомості», невичерпне джерело творення символів, метафоричних конструкцій, зрештою, і прямого маніпулювання свідомістю. У баченні М. Тлостанової, «пограниччя - вічне мерехтіння включення й виключення, замішаних на незнищенній суперечливості й понятійній неготовності». Плюральність, що лежить в основі пограничної свідомості, генерує нові суб'єктності, іншу чуттєвість, інші мережі взаємодії. «Практикувати критичне пограничне мислення - значить виходити за межі категорій, нав'язаних західною епістемологією.

З урахуванням нового погляду на культуру пограничної взаємодії сутнісні характеристики регіонів мають вибудовуватися на основі системного підходу з обов'язковим врахуванням фактора «path dependence» - залежності від пройденого упродовж віків шляху. А це означає, що в полі зору дослідника незмінно мають перебувати процеси «притягання - відштовхування», явища асиметрії, відмінні ціннісні пріоритети. Не претендуючи на освоєння усього комплексу інноваційних підходів, автори даного проекту прагнули принаймні дистанціюватися від старих схем «пошуку ворога» і перекладання вад і провин місцевих еліт на обставини зовнішнього тиску, іноземних втручань тощо.

Об'єктом дослідження, отже, зовсім не випадково обрано Південну Україну - регіон, що має найглибші корені в історичних пластах і, тим не менш, досліджений значно меншою мірою порівняно з центральним і західним. Зафіксована Я. Грицаком ще наприкінці ХХ ст. вада української історіографії - відсутність у ній праць, де б висвітлювалися «тривалі тенденції суспільно-політичного розвитку різних українських регіонів у контексті загальної проблеми - визначення головних економічних зон Європи», і до сьогодні не подолана. Очевидними є і вади домінуючих вітчизняних наративів - за оцінкою С. Плохія, з подачі М. Грушевського меншини у них присутні здебільшого у ролі Іншого, а не як частка «колективного «ми», історію України як багатоетнічної країни та культурного кордону ще не написано. Поки що «історія «рухливого кордону» України - місце взаємодії держав, осілих поселенців і кочовиків - так і не знайшла свого Ф.Дж. Тернера чи Г.Ю. Болтона».

Щоб бодай наблизитися до виконання цих непростих завдань, потрібно спочатку осмислити вектори розвитку кожного з українських регіонів. На наш вибір регіону, крім зазначених вад історіописання, помітний вплив справив і політичний чинник, адже «неспокійний» Донбас - його невід'ємна частина. А також етнокультурна своєрідність, з домінуванням не стільки сплаву, скільки симбіозу різних цивілізаційних, культурних у своїй основі впливів. І виникла на цій основі особлива прихильність до візуалізації власного «життєвого світу», до символів, ритуалів, культурних кодів. Те, що амбівалентність суспільних настроїв тут виявляється рельєфніше, ніж деінде в Україні, створює додаткові стимули до поглибленого дослідження регіону як цілісності з усіма притаманними їй суперечностями.

Застосування до дослідження цього регіону інтердисциплінарної матриці соціокультурного аналізу здатне забезпечити істотне просування у напрямі дослідження територіальності як такої і регіоналізму як методологічного підходу, зокрема, дати відповідь на порушене В. Кравченком питання щодо сумісності/несумісності проблем регіоналізму із завданнями національного і державного будівництва. Заодно, очевидно, вдасться якщо не усунути, то бодай частково прояснити зареєстрований цим дослідником і донині існуючий термінологічний різнобій у назвах регіону (Південна Україна, Степова Україна, Північно-Східна Україна, Новоросія, Північне Причорномор'я тощо). На наш погляд, однак, тут потрібні не так уніфікація, як пояснювальні схеми, чому у тому чи іншому випадку обирається той чи інший термінологічний нюанс.

На думку луганського соціолога І. Кононова, етнотериторіальна спільнота, що склалася на Південному Сході України в процесі історичного розвитку, «заслуговує на увагу у світовому масштабі» насамперед як унікальний досвід самовизначення особистостей змішаного етнічного походження. У контексті фактичної деетнізації і примусово насаджуваного атеїзму формувалася специфічна ідентичність з російсько-культурним забарвленням. В. Котигоренко вважає її не лише деетнізованою, але (в деяких проявах) «децивілізованою». Фактор граничності, який особливо давався взнаки на Сході й Півдні України, все ж допоміг зберігати відносну плюралістичність етнонаціональної структури - з притаманним їй синкретизмом, тобто включенням у певне цивілізаційне поле невластивих йому чужорідних елементів .

Метою пропонованого проекту є відтворення усієї складності взаємозв'язку етнічного, політичного, соціального складників у формуванні етногенетичного коду Південної України і простеження особливостей поселенської структури, соціальної й етнічної стратифікації, специфіки соціонормативної й політичної культури регіону у діапазоні двох з половиною тисячоліть. Інноваційність у підходах тут вбачається у тому, що територія розглядається і як реально існуюча даність, і як своєрідний когнітивний конструкт. Переосмислення ролі простору у його співвідношенні з часом полягає насамперед у розгляді його як мінливої й рухливої субстанції, сформованої у вигляді «бриколажу» географічних образів, локальних міфів, національних звичаїв, власного й запозиченого соціального досвіду. Особлива увага при цьому звертається на притаманний цьому регіону високий, зі значними патерналістськими очікуваннями, різновид соціокультурної ідентифікації. Пошуки особливої «кримської», «одеської», «донбаської» ідентичності стали можливими саме на цьому ґрунті. історичний кочовий етнотериторіальний

Історію південного регіону України автор намагається представити крізь призму європейського досвіду - адже понад два тисячоліття його колонізаційного освоєння були якнайтісніше пов'язані з впливами Середземномор'я. Традиції децентралізованої демократії, започатковані в античні часи, доволі виразно проглядалися в су спільному устрої Запорожжя, в територіальній організації спільнот європейських мігрантів у XVIII-ХІХ ст. Якщо розглядати Україну не з етнічного, а з територіального погляду, її зв'язок з країнами Середземномор'я сягає VII ст. до н.е. і відчувається донині. Адже, як переконливо довели санкт-петербурзькі науковці А. Гердт та Г. Лебедєв, «народи приходять і йдуть у небуття, змінюються мови й раси, господарські форми, суспільні відносини, зникають археологічні культури й пам'ятки, а історико-культурні зони лишаються, зберігаючи стійкі характеристики регіонів (розміри, кордони, іноді навіть імена), створюючи досить стабільну картину світового, планетарного історико-культурного простору». Дивовижна подібність культур середньовічної Тавриди та італійського Півдня дала В. Возгрину підставу для висновку про особливу кримсько-сицілійську модель культури, яка створювала живильне середовище для розвитку індивідуальностей ренесансного типу. Будучи здавна кроскультурними територіями, населеними напрочуд динамічними аборигенами і мігрантами, Сицилія і Крим витворили власний тип культурної ідентичності і тому стали єдиними регіонами, «де, точно кажучи, не треба було відроджувати всю античну культуру. Багато в чому досить було її підтримувати. Традиція діяла спонтанно і безперервно».

Проект, яким передбачається підготовка також аналітичної записки, розглядається нами як значною мірою інноваційний. Адже йдеться по суті про першу спробу окреслення змістовного наповнення категорії «Південна Україна» як реального стратегічного, географічного й культурного простору, з одного боку, і як уявленого (в дусі андерсонівської постановки питання про нації) конструкту з власною культурною пам'яттю, відповідними тривогами й фобіями, з другого. Передбачається насамперед знайти відповіді на питання, чому саме у цьому регіоні, який у радянських пояснювальних схемах поставав як бастіон інтернаціоналізму, так гостро виявилася поляризація суспільних настроїв по лінії українське/антиукраїнське. Чому сепаратистські тенденції на його значній частині напрочуд легко трансформувалися у класичний тероризм? І головне - як мінімізувати напругу пристрастей і зрештою відшукати бодай можливості припинення насильства?

Пошук відповідей на ці запитання передбачає реалізацію таких завдань:

- простеження специфіки процесу націєтворення на сході європейського континенту з акцентом на впливі рубіжності на соціокультурну динаміку;

- з'ясування етимології поняття «Південна Україна» (семантична еволюція, «терміни-двійники») та відповідної феноменології у різних наукових дискурсах;

- прослідковування еволюції розвитку на цій території етнічних спільнот, починаючи з VII ст. до н.е., з акцентом на феномені порубіжності;

- аналіз місця й ролі населення регіону у процесах колонізаційного освоєння території, відсічі кочовикам, облаштуванні «запорозьких вольностей»;

- розгляд специфічності урбанізаційних та модернізаційних процесів в регіоні;

- осмислення на прикладі регіону умов для формування на регіональному рівні субнаціональних ідентичностей;

- аналіз витоків джерел підвищеної конфліктності;

- з'ясування особливостей світосприймання (гетеростереотипів і автостереотипів) в регіоні на прикладі найбільших міст;

- з'ясування місця й ролі «гібридної війни» у стратегічних планах РФ щодо України.

На шляху виконання цих завдань можливі певні ускладнення, особливо якщо дотримуватися усталених вже у соціогуманітарних дослідженнях критеріїв ретроспективної регіоналізації. Розмитість історичних кордонів українських земель, різнорівневість останніх, взаємонакладання їх частин один на одний змушують дослідника постійно робити вибір між цивілізаційно-політичними, політико-адміністративними, культурно-етнічними та іншими критеріями членування територій на різних етапах їхнього розвитку. Якщо говорити конкретно про південний регіон, то доводиться брати до уваги в соціальному аналізі різні форми природокористування, специфіку поселенської мережі, особливості індустріального розвитку, парадокси місцевих варіантів модернізаційних та урбанізаційних процесів, не кажучи вже про специфічність соціонормативної культури та поведінкові стереотипи окремих спільнот. Спроби створити «обтічний» узагальнений соціокультурний проект регіону неминуче хибуватимуть на спрощення. Продуктивніше, на наш погляд, виробляти відмінні системи оціночних критеріїв для Донбасу, Криму, Придніпров'я, Приазов'я, Буджака тощо. Зрозуміло, однак, що це потребуватиме часу і скоординованих на міждисциплінарній основі дослідницьких зусиль. Звідси й особливе надзавдання пропонованого проекту - простеження специфічності регіональної культурної пам'яті, «розламів» і розбіжностей на свідомісному рівні - насамперед з метою з'ясування витоків міжнаціональної ворожнечі, етнорегіоналізму, схильності до насильства.

У розгляді історії України в такому регіональному зрізі вбачаємо один із способів подолання обмежень національного гранд-наративу, запропонованого Г. Касьяновим та О. Толочком, зокрема, за допомогою інтегрування у вітчизняну історію досить проблемних фрагментів історії зниклих народів (скіфів, сарматів), грецьких колоній, римських провінцій, історії Кримського ханства. Важливо за всім цим побачити історію різної тривалості, «представити історію України не лише як історію конкуренції і змагань різних станів, верств, конфесій, етносів, культур, націй, держав тощо, а і як простір взаємодії, взаємопроникнення, взаємозбагачення цивілізацій, культур, народів». У такий спосіб долатиметься синдром меншовартості, виниклий на основі уявлення про «периферійність» української історії. А сама ця «периферійність» перетвориться на потужний пізнавальний стимул.

Південна Україна, на наш погляд, більш придатна на роль своєрідного еталона в регіональній аналітиці порівняно з іншими регіональними соціумами - внаслідок можливості аналізу еволюції цивілізаційного розвитку у майже тритисячолітньому діапазоні з власними «відкатами», розривами соціальної тканини, суперечливими ідентифікаційними практиками. Тут доволі виразно прослідковується складна логіка імперських впливів, сполучення процесів прискореної модернізації й соціальної деструкції, протистояння різних варіантів регіональної й національної ідентичності, протилежних за своїм спрямуванням ціннісних систем.

На питання про те, чому важливо досвід окремих регіональних спільнот вписувати у загальноєвропейський контекст, шукає відповідь німецький теоретик історії Йорн Рюзен. Процес політичного й економічного об'єднання Європи, вважає він, «потребує культурного супроводу й інтервенції». Люди повинні знати, як у різні часи встановлювалася й ущільнювалася переплетеність стосунків між різними країнами й культурами. «Європа - це комунікаційний взаємозв'язок народів, націй, держав, регіонів та інших форм людського співжиття».

На матеріалі південного регіону виразно простежуються явища т.зв. екзогенної лояльності - тяжіння різних регіональних сегментів до закордонних політичних центрів, чим зумовлена не лише розгубленість у культурно-людських уподобаннях, але й наявність у межах регіону кількох культурних зон і політичних страт з гостро відмінними зовнішньополітичними орієнтаціями та внутрішньополітичними настановами. Надзвичайно висока концентрація національного багатства в руках олігархічних груп з різними, навіть протилежними, інтересами й устремліннями створює украй напружену ситуацію з домінуванням несправджених очікувань значної частини громадян. Одночасне притягування до двох цивілізаційних «магнітів» створює ефект спустошення, духовного вакууму.

Нові проблеми, створені тривалим збройним протистоянням на Донбасі (надмірне прискорення рухливості населення за умов недосконалості переселенської політики держави, руйнування інфраструктури нормального життєзабезпечення, неадекватне реагування влади на протестні настрої шахтарів тощо) створюють додаткову проблему ризиків, що постають на ґрунті соціального відчуження і дезадаптації значної частини населення. Перспективи врегулювання збройного конфлікту і досягнення «позитивного миру» поки що вимальовуються надто невиразно.

Простеження витоків і глибинних причин збройних конфліктів вивело соціогуманітаристику на інтенсивне осмислення місця й ролі історичної локалістики у її співвідношенні з ідеями глобальності й процесами глобалізації. Той факт, що в системі радянської (та й пострадянської) суспільної науки локальні історичні об'єкти мезорівня, проміжного між національним і місцевим, надто рідко ставали предметом спеціальних досліджень, зумовив чимало лакун в системі історичного пізнання. Оптика дослідження територіальності незмінно характеризувалася «зміщенням масштабів». Що ж до регіонального виміру, то він або взагалі не проглядався, або вкладався у формулу «ціле - частина» і подавався у формі ілюстрацій. І той і інший підходи лишали небагато можливостей саме для виявлення регіональної специфічності і закладених у ній ризиків і проблем.

Понад 20 років тому вітчизняні соціологи Є. Головаха та Н. Паніна запропонували своєрідний психопатологічний ключ, застосувавши формулу «соціального божевілля» до соціумів, які тяжіють до хибного політичного вибору. Ознаки розпаду й деградації вони побачили у месіаністських мареннях, за яких навіть маніакальні ідеї здатні діставати певну масову підтримку і втілюватися у соціальній практиці. Головним для соціальної аналітики вони вважали пошук тієї грані, за якою ситуаційна масова дезорієнтація переходить у стійкий симптомокомплекс - свідчення появи психопатологічного синдрому. При цьому для них було очевидним, що за бездумною ненавистю на класовому чи національному ґрунті стоїть тривала традиція становлення людських спільнот за принципом «ми - вони», де несприйняття «чужих» доводиться до абсурду і перетворюється на соціальну патологію. Альтернатива пропонувалася на шляхах створення передумов для долання масового стереотипу неуспішності, правового нігілізму й екстремізму, пропаганди толерантності як єдиної можливості уникнення соціального вибуху.

На жаль, ті, кому були адресовані ці застереження, прислухатися до них всерйоз були не схильні. Та і в Європі, зачарованій об'єднавчими перспективами, ще довго побутували трактування суспільної ворожнечі як явища, близького до норми, зрозуміло, з поправкою на загальне негативне ставлення до інакшості.

Простежуючи процес формування політичного простору Європи, німецький історик Міхаель Яйсманн задавався питанням: «чому т.зв. «інакшості» обов'язково притаманна принципова, властива винятково даному суспільству, ворожість?» Причину цього він бачив у специфічному самосприйнятті цивілізаційної вищості, обумовленому уявною належністю до «обраного народу». Саме в рамках такого світовідчуття виникали пласти лояльностей та ідентичностей, які в своїй сукупності утворювали «ансамбль націоналізму». Вчений переконаний: досліджувати треба колективні політичні сприйняття, включно з проявами «старого» і «нового» націоналізму, якщо такий з'явиться. Для України у статті, написаній 2006 р., він приберіг прикінцеве попередження: якщо у неї є вибір, вона не повинна створювати для себе, за прикладом інших націй, образ ворога «для стимулювання власного національного почуття». Значно продуктивніше позиціонувати себе поза ворожістю - як «країну перехрещення та взаємовпливу культур, котра прагне створити себе без ненависті до іншого».

З такими застереженнями вітчизняні науковці зустрічалися досить часто, але не всі вони були почуті. Не випадково саме тепер, за явно несприятливих умов «гібридної війни», наукова спільнота України має відшукувати алгоритми політичних та інших ідентифікацій, які відбивали б орієнтацію на взаєморозуміння й міжетнічну толерантність. Звідси потреба у нових методологічних настановах з обов'язковим оновленням оціночного інструментарію. Реалізація даного проекту підпорядкована саме такій меті.

З врахуванням багатосторонності, багаторівневості та полісемантичності сучасного наукового пізнання філософія науки пропонує його класифікацію за ознаками масштабності, предметної спрямованості, реконструктивності, інструментальності, метатеоретичності, метааксіологічності, контекстуальності. За умови великомасштабного бачення конкретна наукова дисципліна постає у вигляді конгломерату як мирно співіснуючих, так і конкуруючих одна з одною дослідницьких програм (шкіл, напрямків, концепцій, підходів, проблемних полів) і відповідних систем знання. Реальна потреба в теоріях з'являється тільки на просунутих етапах пізнання, коли вже накопичено достатню кількість достовірної інформації про об'єкт дослідження в рамках «чорнової», «нетеоретичної» роботи. Лише на цій основі стає можливим своєрідне концептуальне «огранювання» об'єкта, що відокремлює істотне від несуттєвого, універсальне від одиничного, об'єктивне від суб'єктивного. Набуття певним напрямом досліджень статусу наукової дисципліни відбувається лише тоді, коли він дістає змогу аналізувати свій предмет за допомогою точно визначених реконструкцій.

Дана праця являє собою вже не першу нашу спробу осмислити проблему порубіжного соціуму в історико-географічному, феноменологічному, екзистенційному вимірах. Перша - теоретико-методологічна - його частина виконана в рамках забезпеченого Президентським грантом проекту 2011 р. «Стратегічні проблеми кордонів і погранич: соціогуманітарний аналіз». Як нам уявляється, нею зроблено вирішальний крок у напрямі концептуалізації історичної лімології як підсистеми історичної регіоналістики, що еволюціонує від дослідження специфіки окремих регіонів до з'ясування закономірностей соціальної та міжкультурної взаємодії в зонах порубіжжя. Тепер уявляється важливим зробити наступний крок до створення на українському матеріалі об'єктивної картини формування при- граничних ареалів, простеження відповідних історіографічних реф- лексій у межах ХІХ - початку ХХІ ст., і, зрештою, осмислення наслідків «порубіжних» культурних взаємовпливів і політичних протистоянь.

Не менш важливим завданням проекту є уведення проблеми погранич у більш широкий контекст ставлення до інакшості, який перебуває у фокусі уваги сучасної соціогуманітаристики. Насамперед уявляється важливим проаналізувати соціальний вектор бачення Іншого, зумовлений або різницею у рівнях розвитку, або відставанням процесів соціальної стратифікації у однієї із спільнот, або прямим тиском сильнішої спільноти. Групи, які відчувають себе ущемленими, легко трансформують протестні настрої у вияви відкритої ворожості. З іншого боку, не виключається застосування сили. Тому одне з найперших завдань дослідника полягає у тому, щоб з'ясувати першовитоки конфлікту інтересів і не збиватися на позицію адвоката чи судді.

Оскільки тема проекту орієнтована на висвітлення найбільш актуальних проблем, які мають не тільки теоретико-методологічне, але й практичне значення, пропонується виділення кількох рівнів дослідження проблеми: теоретико-методологічного, регіонально-історичного, культурологічного та рефлексивного.

Теоретико-методологічний рівень передбачає дослідження феномена кордонів і погранич як наукової проблеми. Пріоритетна увага зосереджується на аналізі простору прикордоння як ареалу підвищеної рухливості населення та формування «менталітету екстенсивності», динаміки транскордонних зв'язків. Регіон Південної України постає при цьому як дослідне поле, на якому проходять перевірку практикою гіпотези передзаданості культурних кодів і поведінкових стереотипів обставинами життя на цивілізаційних перехрестях, підвищеної рухливості населення у зонах погранич, гібридності в ідентифікаційних практиках. У цьому ключі підлягають простеженню ментальні особливості периферій і напівпериферій, дифузність і мінливість суспільних настроїв, зумовлені протилежно спрямованими геополітичними впливами. Паралельно аналізуються можливості перехресного запліднення історичної регіоналістики й історичної лімології здобутками суміжних галузей наукового знання - історичної й гуманітарної географії, культурології, ландшафтознавства, урбаністики, теорії управління, політичного менеджменту.

Регіонально-історичний рівень передбачає простеження в генетико-еволюційній площині становлення специфічного «рубіжного соціуму» на теренах Північного Причорномор'я та Південного Подніпров'я, у стиковій зоні західних і східних геополітичних впливів. Аналіз відцентрових та доцентрових тенденцій здійснюється на матеріалі інтенсивних колонізаційних та міграційних процесів, дослідження феномена козацтва, інспірованих метрополіями модернізаційних змін. Зони обабіч кордонів розглядаються як простір змінних цінностей, які виробляються в атмосфері розмаїтих та різнобічних впливів. Стикаючись із проявами «інакшості», соціуми реагують на них або агресією, або запозиченнями. І в тому і в іншому випадку у пограничних ареалах виникають нові, «гібридні» різновиди, які зрештою створюють яскраву палітру полікультурності.

Культурологічний рівень передбачає аналіз феномена прикордонної культури, ментальності, ідентичностей; відображення регіональної специфіки в народній свідомості та традиціях, значення релігійного чинника у формуванні регіональних особливостей та образів погранич. Колективний портрет людини пограниччя найточніше передається за допомогою варіацій у діапазоні від homo novus до homo militans. На цивілізаційних стиках, під впливом потужних міграційних процесів, здатних видозмінювати культурне й етнічне середовище, формується специфічний хронотоп соціуму, налаштованого водночас і на війну, і на культурні контакти з сусідами. Ефект сакралізації війни виявлявся не лише у культі сильної людини та в оспівуванні військової доблесті, але й у моральному виправданні жорстокості. Але не меншою мірою на свідомість людини прикордоння впливали обставини культурного взаємопроникнення, і це зумовлювало мінливість і непередбачуваність поведінкових стереотипів. Саме тому дослідження граничних чи перехідних «культурно-історичних типів» (термін М. Данилевського) уже більш як століття привертає увагу не лише істориків, але й соціологів та фахівців з історії культури. У баченні авторитетного фахівця з порівняльного вивчення цивілізацій Йохана Арнасона, існує достатньо підстав для інтеграції європейського досвіду як специфічної «мультицивілізаційної послідовності, в якій спадщина різних стадій визначала поступальний розвиток на більш пізніх етапах». Показовим прикладом він вважає саме середземноморську констеляцію, яка упродовж усієї своєї історії була ареною міжцивілізаційних взаємодій.

Рефлексивний рівень дослідження також виводить у сферу ментальностей та ідентичностей, але вже на рівні історії ідей та інтелектуальної історії. Не йдеться про всеохопну історіографію проблеми, а лише про відображення в суспільній думці процесу нагромадження знань про пограниччя й осмислення феномена порубіжності як такого. Окремі історіографічні екскурси уявляються потрібними тією мірою, наскільки вони здатні відобразити між- поколінський рух думки та її вплив на формування масової свідомості, а також проілюструвати як легітимізаційні, так і делегітимізаційні функції історіографічних побудов. У фокусі уваги тут, природно, перебувають історія «уявлення» погранич та їхньої репрезентації у публічному просторі, і, відповідно, процес формування місцевих, гібридних у своїй основі, ідентичностей та символічних ментальних конструктів включно з укоріненими в суспільній свідомості міфами.

Гіпотезою даного дослідження є принцип розгляду порубіжності у контексті регіональності, що означає перенесення центру ваги з проблем периферійності (і центр-периферійних відносин) до проблем прикордонного (транскордонного) регіоналізму. У традиціях метрополій був розгляд усіх «проблем окраїн» крізь призму впливу центру. Відхід від цієї традиції (не повністю подоланої і в історіографії незалежних держав) означає зміщення фокусу аналізу убік ширшого врахування геополітичних впливів, специфічно «кордонних ситуацій», проблем, мотивацій. Йдеться насамперед про самодостатність і специфічність регіональних проблем у тих ареалах, де вплив метропольних центрів з тих чи інших причин виявлявся обмеженим порівняно із впливом «близьких» кордонів. Зауважимо, що «трикутник» реальних загроз для нашої країни, як їх бачать автори монографії «Донбас і Крим: ціна повернення», знаходиться саме на території Південної України. Кожна з трьох його «вершин» на кінець 2015 р. - анексований Крим, окуповані райони Донецької й Луганської областей, а також розташоване поблизу українських кордонів утримуване під російським контролем Придністров'я - відіграє свою специфічну роль в антиукраїнській політиці Кремля.

Наведені міркування, сподіваємося, дадуть змогу пояснити, чому у праці про окремий український регіон доволі багато місця відведено концепту пограниччя. Як нам уявляється, саме він дає методологічний ключ до розуміння складності й неоднозначності процесів, що відбуваються на стиках різних культур, норм моралі, поведінкових стереотипів обабіч державних чи адміністративних кордонів. Життям перевірено, що ключ цей універсальний - у різних країнах, на різних континентах відбуваються схожі процеси «притягання - відштовхування» саме в приграничних ареалах. Україна - не виняток, ціннісна розколотість тут виникла переважно внаслідок тривалого перебування різних частин країни в різних цивілізаційних системах, і поблизу кордонів вона давалася взнаки інтенсивніше, ніж деінде. Недивно, що історія Південної України вся зіткана з суперечностей - і виниклих історично, і створених невправними діями суб'єктів політики.

Отже, головна методологічна настанова даної праці - уведення і реальної, і символічної історії південноукраїнського регіону у контекст підвищеної ризикогенності на порубіжжях. Тільки так можна пояснити, чому щедро обдарований природою й ресурсами регіон, у модернізацію якого держави-метрополії вклали чимало зусиль і коштів, виявився вогнищем незрівнянної ні з чим за масштабами конфліктності, перспективи врегулювання якої все ще лишаються невизначеними. Такий обраний авторами ретроспективний ракурс дослідження продиктував підвищений інтерес до різного роду рефлексій, різноспрямованих дискурсів, сучасних політичних реалій.

Зрозуміло, що написана у такому ключі праця не може претендувати на більш-менш докладний виклад подій, що відбувалися на території Південної України у хронологічному діапазоні понад двох з половиною тисячоліть. Прагнемо до іншого: до аналізу значення територіального фактора в житті соціумів, що змінювали один одного під впливом економічних, соціоетнічних, комунікаційних, екологічних та інших чинників. Уникнути фрагментарності на цьому шляху навряд чи вдасться, та це не так вже й важливо. Важливіше побачити й відчути, які рефлексії викликали на різних етапах явища регіональної гетерогенності, з'ясувати межі й можливості адаптації соціумів до реалій просторового морфогенезу, окреслити основні канали трансляції соціальної інформації (а водночас і канали маніпулювання суспільною свідомістю).

Автор намагався представити історію Південної України не стільки як перелік подій і набір фактів, скільки як своєрідний дискурс, серію інтерпретативних тем, питань, проблем, які хвилюють політикум і наукову спільноту. Як нам уявляється, саме неконвенційна (дискурсивна) історія з широким виходом на сучасність створює оптимальні можливості для долання вад, породжених як перевантаженістю історичних наративів фактами, так і перенасиченістю історіографічних оглядів іменами й назвами праць. А водночас і для поглибленого аналізу впливу політичних та ідеологічних чинників на історіографічний процес. Простеження взаємозв'язку горизонтів очікувань на елітному й масовому рівнях та історичних реалій дає змогу показати, чому такою строкатою виявилася палітра суспільних настроїв на півдні України і з якими труднощами владі й соціуму, ймовірно, доведеться зіткнутися на шляхах вироблення загальноприйнятної моделі національно-громадянської ідентичності.

Вважаю своїм обов'язком висловити щиру подяку колегам, творче спілкування з якими збагатило авторське бачення багатьох складних проблем. Особлива подяка доктору історичних наук Олексію Ясю, який погодився взяти участь у підготовці другого розділу монографії «Південна Україна як об'єкт історіографічного осмислення й політичних маніпуляцій» та об'єктивно висвітлив проблему політичного і ідеологічного підтексту ідеологеми «Новоросія».

Размещено на Allbest.ru