Імперський та неоімперський дискурс Криму: історія та пам’ять у контексті глобальних викликів

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Імперський та неоімперський дискурс Криму: історія та пам'ять у контексті глобальних викликів

Короленко Богдан (м. Київ)

Кандидат історичних наук

Анотація

пропагандистський анексія крим історичний

Досліджуються витоки та основні ідеологеми імперської концепції Криму. Проаналізовано вплив концепту «історичної кривди», завданої кримськими татарами, на становлення російського антитатарського суспільно-політичного дискурсу. Висвітлено вплив історичної пам'яті про «російський Крим» на ідеологічно-пропагандистський супровід Другої анексії Криму Російською Федерацією 2014 р. та актуалізацію неоімперської парадигми Криму.

Ключові слова: «історична кривда», Російська імперія, «грецький проект», Крим, Османська імперія, анексія, кримські татари, історична пам'ять, політика пам'яті, Друга анексія.

Останні події, пов'язані з Другою анексією Криму Російською Федерацією, артикулювали не лише академічні, але й політичні, безпекові, гуманітарні, соціокультурні та інші аспекти актуальності кримського дискурсу на тлі глобальних викликів сьогодення.

Складна й непроста історія Кримського півострову, який впродовж тривалого часу був місцем зіткнення й діалогу різних народів, а звідси, й різних культур і навіть цивілізацій спричинила, як наслідок, формування специфічного кримського соціокультурного ареалу. Важко не погодитися з думкою автора книги «Історія Чорного моря» Чарльза Кінга, що «Кримський півострів постійний головний біль українського уряду: російськомовне населення, присутність російського Чорноморського флоту, невлаштована й незадоволена татарська меншина заважають консолідації нової української держави»1. Складності ситуації додають також відомі геополітичні чинники.

Підвищена увага до кримського питання російської наукової спільноти й політичного істеблішменту є традиційною. Проте, сучасна російська історіографія, серед здобутків якої вагомі наукові дослідження з реконструкції внутрішньота зовнішньополітичного становища Кримського ханства на тлі російсько-турецького протистояння в Північному Причорномор'ї, на жаль, загалом не позбулася тенденційності в трактуванні дискусійних проблем історії Криму та «легітимності» його анексії Російською імперією2. Разом з тим, останні соціологічні заміри настроїв сучасного російського суспільства засвідчують надзвичайно високий відсоток росіян, що схвалюють анексію «споконвічно російського» Криму-2014, яка трактується як відновлення «історичної справедливості». В чому ж головна причина такого тренду? На нашу думку, справедливим є висловлювання російської дослідниці О. Гончаровой що пояснює цей феномен: «В русском национальном самосознании Крым издавна стал одним из самых популярных этнокультурных символов. Такие символы имеют мифо-легендарный характер и не требуют “обоснования подлинности их бытия”, но являются истинными и хорошо понятными “представителям тех этнических культур, в контексте которых они сложились и функционировали”»3.

Прикметною ознакою сучасного етапу розвитку історичної науки є залучення до методологічного інструментарію дослідників новаторських міждисциплінарних підходів, що дозволяють розширити горизонти реконструкції минулого та по-новому інтерпретувати різні сфери буття тогочасного суспільства. Зокрема, одним із перспективних напрямків є вивчення феномену історичної пам'яті та її соціальних функцій.

Зважаючи на це, спробуємо дослідити проблему формування у правлячого прошарку російського соціуму історичної пам' яті про досвід російсько-кримських стосунків та феномен «історичної кривди» як системоутворюючої складової пам' яті про кримських татар, а також простежити вплив «історичної кривди» як легітимаційної константи на формування кримського вектору російської зовнішньої політики, результатом якої стала ліквідація Кримського ханства. Метою розвідки є й аналіз «нової» російської політики пам'яті щодо кримського ареалу наприкінці XVIII ст., її впливу на обґрунтування концепції «исконно русского» Криму та становлення неоімперського кримського дискурсу в сучасній Росії.

Варто почати з того, що один із перших текстів з ідеєю завоювання Криму Москвою з'являється у другій половині ХVП ст., за правління царя Олексія Михайловича. Його автор, «вчений слов'янин» Юрій Крижанич, який з кінця 1650-х рр. перебував у Московії, так обґрунтовує «справедливість» завоювання Криму: «Тем более, справедливую причину войны [тут і далі курсив наш. Б.К.] мы имеем относительно тех магометан, кои учинили нам народныя обиды; таковы суть наипаче крымцы, кои целые века не перестают обижать сие государство [Московію. Б.К.]. ... Относительно татар Господь дал нам успех, именно взятием Казани, Астрахани и Сибири; поэтому мы можем надеяться и должны молить Господа, чтобы Он дал полное одоление на татар, и чтобы мы могли прогнать из Крыма общих всего света мучителей и разбойников»4. В тексті Ю. Крижанича вперше серед такого виду пам' яток з' являється теза про «історичну кривду», завдану кримцями Московській державі, як справедливу причину до війни, а також ідея месіанської функції Московії у звільненні цивілізації від татарської небезпеки. Забігаючи наперед зазначимо, що ця ідеологема стане лейтмотивом російської концепції «кримського» зовнішньополітичного вектора.

Одразу після сходження Єкатерини ІІ на російський престол, в липні 1762 р. імператриці було подано доповідь про значення Кримського півострова для імперії. Доклад «О Малой Татарии» містив головні ідеї кримського плану вже згадуваного Крижанича: «Они [татари. Б. К.] весьма склонны к хищению и злодействам, искусны в скорых и внезапных воинских восприятиях, а до последней с Турками войны приключали России чувствительный вред и обиды [курсив наш. Б. К.] частыми набегами, пленением многих тысяч жителей, отгоном скота и грабежем имения из областей Российских... В сем состоит главнейший промысел и добыча сих диких и степных народов». Обґрунтувавши «справедливість» завоювання Криму, автор «Докладу» наголошує на стратегічному значенні півострова для Російської імперії: «Полуостров Крым местоположением своим столько важен, что действительно может почитаться ключом Российских и Турецких владений...»5.

Після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. з'являється проект завоювання Криму, відомий під назвою «Рассуждение одного Российского патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах к прекращению оных навсегда». У преамбулі документа подано апокаліптичний сюжет з татарами у головній ролі: «(1) Ужастная и притом печальная картина, а именно вся Россия раздробленная на части; и в собственной своей крови плавающая. В одной ея стране виден возженной Татарами пламень пожирающей города и селы, в другой их меч сверкающей над головами наших предков. (2) Что Татары из всех наших неприятелей для нас были наиопаснейшие и вреднейшие, да и впредь еще быть могут, естли совсем не будут отняты у них к тому способы»6. Таким чином, простежується певна тяглість політикоідеологічної традиції «історичного кривдження» татарами Росії, започаткованої Ю. Крижаничем, яка набуває форм культурної пам'яті з властивими їй соціальними функціями.

Симптоматичною в цьому зв'язку була й поява у 1776 р. історико-політичного твору «Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятаго века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся» авторства єкатерининського статссекретаря О. Безбородька. Зміст записки складає огляд русько-татарських відносин протягом Х-ХУШ ст. крізь призму деструктивної ролі Кримського ханства в історії України та Росії з виробленням шляхів остаточної ліквідації кримської загрози7. Прикметно, що вступна частина документу, на що вказує і її автор, скопійована з тексту згаданого вище «Рассуждения одного Российского патриота.», що засвідчує вже певну традицію в середовищі російського уряду щодо політики в кримському питанні.

Російська активність 1770-1780-х рр. на чорноморському напрямку дала європейцям підстави вважати, що загарбання Криму є частиною експансіоністського плану Петербурга щодо завоювання Туреччини та відновлення на її уламках Грецької держави на чолі з представником російського імператорського дому. З подачі англійського посла в Петербурзі Дж. Гарріса цей план отримав назву «грецького проекту»8. Зокрема, в депеші від 24 травня (4 червня) 1779 р. на ім'я британського секретаря при іноземних справах лорда Веймоута Гарріс повідомляв: «...Мысли его [Потьомкіна. Б. К.] постоянно заняты планом основания новой империи на Востоке. Императрица до такой степени разделяет эти намерения, что, гоняясь за своей мечтой, она уже назвала новорожденного великого князя Константином, определила к нему в няньки Гречанку, по имени Елена, и в близком кругу говорит о возведении его на престол Восточной империи. Между тем она строит в Царском Селе город, который будет называться Константингородом»9.

Очевидно, що в період найбільшої активності російської дипломатії в східному питанні, «грецький проект» був реальним зовнішньополітичним планом. Більше того, в умовах загострення російсько-турецького протистояння ідея відновлення Грецької держави набула статусу пріоритетної доктрини. За словами О. Безбородька, «с первого момента понял я, что намерение Государыни о Греческой монархии серьезно.»10. Прагнення російської монархині реконструювати Візантійську імперію на уламках Османської було викладено навіть в її «Завещании», датованому 1792 р.: «Мое намерение есть возвести Константина на престол греческой восточной Империи»11. Константинополь столиця колишньої Візантійської імперії, а тепер Стамбул, мав бути повернений християнському володарю. Вочевидь небезпідставно було навіть заготовлено медалі на завоювання Туреччини12.

Ідеологія «грецького проекту», який став своєрідним трендом у вищих урядових колах й інтелектуальному середовищі та лейтмотивом дипломатичної активності Петербурга, а також масштабність задумів щодо реанімації Візантійської імперії під протекторатом Росії заклали парадигму нової політики пам'яті щодо кримського ареалу, що буде досить помітним під час подорожі Єкатерини ІІ до Криму 1787 р.

8 (19) квітня 1783 р. Єкатерина П підписала маніфест «О принятии полуострова Крымского, острова Тамана и всей Кубанской стороны под Российскую Державу». У преамбулі цього документа зазначалося, що незалежність, «дарована» ханству Російською імперією в результаті війни 1768-- 1774 рр. з Османською імперією, не дала бажаного результату, оскільки «татара, преклоняяся на чужие внушения, тотчас стали действовать вопреки собственному благу, от нас им дарованному». Тому, аби «исторгнуть все поводы к распрям, за Татар произойти могущие», а також «не меньше же и в замену и удовлетворение убытков Наших решилися мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Таман и всю Кубанскую сторону». Стосовно мешканців вже неіснуючого Кримського ханства, в маніфесті декларувалася обіцянка «содержать их наравне с природными нашими поддаными, охранять и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными обрядами пребудет неприкосновенно.»13.

Власне, з цього часу можемо говорити про конструювання нової історичної пам'яті та формування російською владою власної концепції політики пам'яті для кримського ареалу. В цьому контексті промовистою є навіть сама назва маніфесту «О принятии полуострова Крымского, острова Тамана и всей Кубанской стороны под Российскую Державу». Жодної згадки про Кримське ханство, а лише перелік географічних територій: вербальна символіка, як і будь-яка інша, що асоціювалася з татарським періодом історії Криму, ліквідовувалася. Проте це була лише зовнішня, очевидна сторона кардинальних суспільно-політичних змін, результатом яких мав стати новий геополітичний вимір Криму. З іншого боку, традиційний, зрозумілий і віками усталений плин історії для кримських татар кардинально змінювався: вони оголошувалися новими підданими російської імператриці й мали заприсягтися у вірності. Особи, які відмовлялися присягти, повинні були в примусовому порядку залишити півострів і виїхати «вне границ» імперії14.

Навернення нових підданих під імператорську руку можемо розглядати як один із заходів у системі символічних практик імперії в щойно приєднаному краї. Присягу вирішено було приймати в таборі, розташованому на крутосхилій скелі Ак-Кая (Біла гора), що знаходилася в трьох кілометрах від Карасубазара. Це місце для прийняття присяги було обране невипадково. Воно мало стати символом «історичної помсти» Росії кримським татарам за всі кривди за легендою, з цієї скелі кримці скидали в прірву руських бранців15. Вранці 10 (21) липня 1783 р. до табору на Ак-Каї почали прибувати татарська знать та духовенство, де Г. Потьомкін приймав від нових підданих присягу на вірність імператорському дому16, хоча присяжна кампанія продовжувалася протягом усієї осені.

Таким чином, приведення до присяги на вірність імператорському дому переважної більшості кримського населення було спробою інтеграції татарського суспільства до етносоціальної структури імперії, оскільки формальна і де-факто легітимація належності Криму російському престолу залишалася одним з пріоритетних заходів Петербургу. Більше того, вона була наріжним каменем у новій конструкції імперської політики пам'яті для Криму.

У контексті формування нової політики пам'яті варто розглядати й масштабні перейменування кримських топонімів російською владою після анексії півострова: ліквідацію старих татарських назв та закріплення нових назв, переважно грецького походження. Як вказують сучасні дослідники, топонімічну політику держави поряд із зведенням пам' ятників, святкуванням історичних дат тощо можна включити до переліку дієвих методів «націоналізації мас», в результаті чого стирається одна пам'ять та закріплюється інша17. Власне як знищення старої, «незручної» історичної пам'яті та формування нових імперських образів минулого кримського регіону (з надто очевидним впливом згадуваного нами «грецького проекту») сприймали практику топонімічних перейменувань навіть її сучасники: «Но чтоб более поразить умы блистательностью деяний великия Екатерины, чтоб отрясть и истребить воспоминание о варварах... в покоренном полуострове возобновлены древние именования: Крым наречен Тавридою, близ развалин, где существовал древний Херсонес, из самых тех груд камней при Ахтиярской гавани возник Севастополь, Ахт Мечет назван Симферополь, Кафа Феодосией, Козлов Евпаторией, Еникале Пентикапеум, Тамань Фанагорией и проч. .Словом, новый свет просиял в древнем Понтийском царстве. и беспрепятственно первый шаг сделан к очищению Европы от Магометан и к покорению Стамбула»18.

Зміна/заміна кримських топонімів та стирання татарської топоніміки знайшли відображення в указі Єкатерини ІІ від 2 (13) лютого 1784 р., яким проголошувалося утворення Таврійської області. Нова імперська адміністративно-територіальна одиниця охоплювала територію колишнього Кримського ханства. Невдовзі Крим отримав і зовнішні ознаки володіння Російської імперії. 8 (19) березня 1784 р. було затверджено імперську символіку нового територіально-адміністративного утворення, що мала засвідчити пряму споконвічну спадковість належності півострова російському скіпетру. На гербі Таврійської області розміщувався на золотому полі імперський двоголовий орел, в центрі якого на блакитному полі було зображено золотий восьмипроменевий хрест, символ того, «что крещение во всей России чрез Херсонес произошло» та історичного правонаступництва Російської імперії від її попередниці, імперії Візантійської19.

Паралельно зі «стиранням» символічних аспектів історичної пам'яті кримських татар та заміною їх імперськими, реалізовувалася політика зміни етнодемографічних акцентів в населенні Криму шляхом форсованого заселення та колонізації півострова немусульманським елементом, основу якого склали українці та росіяни.

Без перебільшення знаковою подією в процесі інкорпорації Криму до Російської імперії за своїм політичним та ідеологічно-пропагандистським змістом, зокрема й в контексті конструювання нової концепції історичної пам'яті, стала здійснена в 1787 р. подорож імператриці Єкатерини ІІ до південного краю імперії.

Про урочистість та особливу ментально-ідеологічну атмосферу монаршого «шествія» свідчили не лише численні бали, зустрічі імператриці з вірнопідданим людом, а й помітна активізація інтелектуального та політичного життя. Особливо яскраво це проявилося під час тривалого перебування Єкатерини ІІ в Києві: фактично, київські аудієнції імператриці перетворилися у неформальний міжнародний конгрес, на якому піднімалися актуальні проблеми європейської політики, зокрема, східне та польське питання. Цікавою є згадка учасника цього форуму, поляка Хршонщевського, яка засвідчує спрямування й очевидні результати «нової» політики пам'яті щодо Криму: «.Епископ Нарушевич.за сочинение поднесенное Екатерине под заглавием: Описание Тавриды [курсив наш. Б.К.], получил дорогой перстень, крест и 500 червонцев пожизненной пенсии.»20.

Проте апогеєм монаршого «шествія» безумовно було відвідання російською монархинею нещодавно завойованого, загадкового і майже невідомого Криму. 18 (29) травня 1787 р. імператорський кортеж перетнув кордони Таврійської області, наступного дня зупинившись у Перекопі. На воротах його, за наказом Г. Потьомкіна, було зроблено символічний напис: «Предпослала страх и привнесла мир»21, присвячений завойовниці Криму.

В'їзд Єкатерини ІІ до Бахчисараю, за своїм ідеологічним і символічним значенням був, безсумнівно, головною подією у кримському вояжі монархині. Закономірно, що резиденцією імператриці став ханський палац22. У Феодосії Єкатерина ІІ та австрійський імператор Іосиф ІІ відвідали монетний двір, заснований ще за часів ханства. Спеціально для двох монархів тут були відчеканені пам'ятні монети23: російський уряд цілеспрямовано конструював імперську ідентичність та історичну пам'ять Криму. На визнання особливих заслуг Г. Потьомкіна Сенату було наказано «заготовить похвальную грамоту с означением подвигов Генерал-Фельдмаршала князя Потемкина в присоединении Тавриды [тут і далі курсив наш. Б.К.] к Империи Российской, в успешном заведении хозяйственной части и населения Губернии Екатеринославской, в строении городов и в умножении морских сил на Черном море, с прибавлением ему именования ТАВРИЧЕСКАГО»24.

Таким чином, вплив феномену «історичної кривди» в концепції зовнішньої політики Московського князівства й згодом Російської держави ХУП-ХУІІІ ст. щодо кримського питання був домінуючим. Логічним і закономірним видається той факт, що сатисфакція за «історичну кривду» була зрозумілою й відповідала російським суспільним інтенціям, а також прийнятним дипломатичним приводом для просування Російської імперії як «оборонця» руських земель від татарських «хижаків» на південь та подальшої колонізації всього Північного Причорномор'я. Натомість провідним концептом у конструюванні імперської політики пам'яті стала ідеологія так званого «грецького проекту», вплив якого простежується в усіх символічних практиках, здійснюваних Петербургом щодо кримського ареалу в контексті інкорпорації приєднаних до імперії нових територій.

Основні ідеологеми імперської моделі пам'яті про Крим в трансформованому вигляді знайшли відображення в суспільно-політичному дискурсі. Для прикладу наведемо цитату з книги російського автора, який у 1895 р. (із часу анексії Кримського ханства минуло вже понад 100 р.!), без будь-яких докорів сумління, писав: «До 1783 года Южный берег, был населен исключительно татарами, которые ничем не занимались, а в свободное время и в моменты пробуждения энергии резали, вместе с турками, своими сюзеренами, христиан [тут і далі курсив наш. Б.К.]. ...Турок мы выгнали, татары стали выселяться сами, к сожалению, слишком медленно. .Недалеко то время, когда Южный берег, совершенно очищенный от татар, превратится в сплошной благоустроенный парк и бесценный виноградник»25.

У ході комеморативних заходів, пов'язаних з відзначенням річниць «приєднання» Криму до Росії та подорожі Єкатерини ІІ до Південного краю імперії, насамперед ювілейних, упродовж 1890-1900 рр. в Сімферополі та Одесі було встановлено відповідні пам'ятні скульптурні композиції, які з встановленням радянської влади були демонтовані.

Очевидно, апріорі упереджене і ксенофобне сприйняття кримських татар як провідний концепт історичної пам'яті про цей народ, культивоване у різних формах (як у суспільному дискурсі на прикладі наведеної вище цитати, так і в непублічному поширенні стереотипних уявлень про татар «кривдників християнської цивілізації»), відіграло не останню роль у мотивації прийняття сумновідомої таємної постанови Державного Комітету Оборони СРСР № 5859 сс «Про кримських татар» від 11 травня 1944 р.

У преамбулі документу вказувалося, що «у період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії, що обороняли Крим і переходили на сторону противника, вступали до сформованих німцями добровольчих татарських військових частин, що боролися проти Червоної армії; в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь в німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначалися своїми звірячими розправами над радянськими партизанами, а також допомагали німецьким окупантам в справі організації насильницького вивезення радянських громадян до німецького рабства й масового винищення радянських людей». Окрім цього, кримські татари звинувачувалися також в «переслідуванні та утисках нетатарського населення Криму» та «роботі з підготовки насильницького відторгнення Криму за допомогою німецьких збройних сил». «Враховуючи вищевикладене», вказувалося в резолютивній частині постанови, «Державний Комітет Оборони постановляє:

1. Всіх татар виселити з території Криму та поселити їх на постійне місце проживання як спецпоселенців в районах Узбецької РСР. Виселення покласти на НКВС СРСР. Зобов'язати НКВС СРСР (т. Берія) виселення кримських татар завершити до 1 червня 1944 р.»26.

Цитований текст наштовхує до проведення аналогій з аналізованими вище пам'ятками російської суспільно-політичної думки другої половини ХУП-ХУШ ст.: «звірячі розправи над радянськими партизанами» перекликаються з «ріками крові християнського населення» та «чувствительным вредом и обидами» від «общих всего света мучителей и разбойников», а допомогу татар в «насильницькому вивезенні радянських громадян до німецького рабства» можна розцінювати як своєрідні татарські рації на материк за ясиром для невільничих ринків Османської імперії та Європи. Новими елементами у, як бачимо, вже «традиційному/стандартному» обвинувачувальному вироку кримським татарам була «зрада Батьківщині» (тобто СРСР) та участь в підготовці до «насильницького відторгнення Криму» (що могло бути інтерпретовано як націоналізм/сепаратизм).

Після розпаду СРСР в Україні представниками проросійських громадських та політичних організацій розпочалася робота комеморативного характеру з «повернення пам'яті» про російську імператрицю як «збирача» південних земель імперії та засновницю таких міст як Одеса, Севастополь та Сімферополь. Внаслідок цього, у 2007 р. було відкрито пам'ятник засновникам міста з центральною фігурою російської імператриці в Одесі, а 2008 р. у Севастополі27. В церемонії відкриття пам'ятників взяли участь представники місцевих органів самоврядування, проросійських громадських об'єднань і політичних партій тощо. В 2007 р. у Сімферополі відбулося відкриття пам'ятного знаку на місці демонтованого радянською владою пам'ятника Єкатерині ІІ, а також оголошено збір коштів на його відновлення, зокрема місцева влада заявила про намір звернутися з відповідним проханням до російського консула в Криму28. Проте, комеморативні практики, пов'язані з ідеологемою «Крим ісконно русскій край», не обмежуються лише площиною скульптурної меморалізації. Основні їх репрезентації відбиваються в щорічних квітневих святкуваннях проросійських сил чергової річниці «приєднання» Криму до Росії, які вже стали традиційними.

Причини популярності і навіть домінування в суспільно-політичному дискурсі Криму імперської міфологічної семантики його «русской ісконності» полягають не лише в демографічному переважанні етнічної російської спільноти на півострові. Результати дослідження Центру Разумкова засвідчили, що більшість українців Криму ідентифікують себе як представників єдиної з росіянами соціокультурної спільноти (так вважає майже 74% кримчан етнічних українців), яка ґрунтується на домінуванні російськомовної культури. При цьому найчисельнішою групою є представники російського та українського етносів, які за своїми соціально-культурними орієнтаціями тяжіють до російської мовної та культурної ідентичності, так званого «русского мира», основними світоглядно-ідеологічними характеристиками якого є орієнтація на російську мову та культуру, підтримка православ'я як духовної і об'єднавчої основи «російського світу» та єдність східнослов' янського світу під егідою Росії. Цій групі дослідники Центру Разумкова дали умовну назву «слов'янська спільнота» (майже 59% опитаних)29. Цікаво, що лише 9,7% респондентів етнічних українців Криму ідентифікували себе як носіїв української культурної традиції. Останні дані змушують визнати проблему відсутності (або ж неефективності) стратегії державної політики щодо входження Криму до соціокультурного простору унітарної української держави. Саме завдяки цьому, на нашу думку, стало можливим проведення так званого «всекримського референдуму» 16 березня 2014 р. як «юридичної підстави» для подальшої Другої анексії Криму Російською Федерацією.

Відомий «кримський» виступ В. Путіна у Георгієвській залі Кремля 18 березня 2014 р. супроводжувався бурхливими оваціями присутніх. І справа не лише у дотриманні учасниками цього тріумфального дійства бюрократичної субординації, демонстрації «вірнопідданства» чи як свідчення становлення «культу Путіна» у сусідній державі. Проблема полягає глибше: російський президент вміло оперував зрозумілими для російського менталітету етнокультурними символами та міфами. В цьому зв'язку також потрібно визнати ефективність перманентних і систематичних зусиль російського істеблішменту упродовж 1990-2000-х рр., спрямованих на конструювання і ретрансляцію неоімперського кримського дискурсу не лише у політичному, але й суспільному, культурному, гуманітарному та медійному просторі всього «русского міра». І в цьому контексті кримські події 2014 р. є виключно симптоматичними.

Сьогодні ми є свідками реалізації масштабної інформаційно-пропагандистської кампанії Російської Федерації, спрямованої на реанімацію та подальше зміцнення імперської парадигми російської ідентичності Криму. Показовим і символічним у цьому відношенні є проведення у травні цього року в анексованому Криму міжнародної асамблеї «Русский Крым: историко-цивилизационные корни», яка зібрала у Лівадійському палаці нащадків відомих російських родів, представників російського дворянського зібрання, вчених і громадських діячів Російської Федерації. В ході роботи заходу директор «Института стран СНГ» К. Затулін ініціював звернення до окупаційної адміністрації «Республіки Крим» з проханням повернення історичних (читай імперських) назв вулицям Сімферополя та інших населених пунктів півострова: «Учитывая воссоединение Крыма с Росссией [курсив наш. Б.К.], необходимо вернуть многим улицам их исторические названия. Например, надо поддержать возвращение улице Карла Маркса исторического названия Екатерининская, улице Шмидта названия Потемкинская, а улице Воровского названия Воронцовская». Також Затулін актуалізував питання відновлення в центрі Сімферополя пам'ятника імператриці Єкатерині ІІ30.

Варто розуміти, що подібні, на перший погляд «громадські», ініціативи насправді є цілеспрямованими заходами в контексті державної політики пам'яті Російської Федерації, метою якої є корекція інформаційного простору та ментальної мапи Криму після його окупації. Свідченням цього є наміри Міністерства освіти і науки РФ щодо проведення навчальних занять у всіх російських школах на тему «Крым и Севастополь: их историческое значение для России»31.

А на квітневій плановій зустрічі з представниками «Общественного народного фронта», заслухавши «предположение экспертов о намеренном искажении многих фактов о Крымском полуострове в украинских учебниках», В. Путін дав доручення російському уряду спільно з Російським історичним товариством до 15 серпня 2014 р. розробити принципово нову концепцію шкільного підручника з російської історії з окремим розділом про роль Криму та Севастополя в історії Російської імперії, СРСР та сучасної Росії32.

Література

1. Цит. за: Кінг Ч. Археологія місця // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/doslidzhennya/280-charlz-kinh-arkheolohiia-mistsia.

2. Похлебкин В.В. К вопросу о геополитическом и международно-правовом положении Крыма // Московский журнал международного права. 1996. № 2. С. 173.

3. Цит. за: Гончарова О.М. Крым как Византия (вторая половина XVIII века) // Крымский текст в русской культуре / Материалы международной научной конференции. Санкт-Петербург, 4-6 сентября 2006 г. СПб., 2008. С. 7.

4. Бережков М.Н. План завоевания Крыма, составленный в царствование государя Алексея Михайловича ученым славянином Юрием Крижаничем. СПб., 1891. С. 7475.

5. Сергеев А. Доклад императрице Екатерине ІІ по вступлении ее на престол, изображающий систему крымских татар, их опасность для России и претензию на них. О Малой Татарии // Известия Таврической ученой архивной комиссии. 1916. № 53. С. 190-191.

6. Державний архів Автономної республіки Крим. Ф. 535. Оп. 1. Спр. 2460. Арк. 1-1 зв.

7. Григорович Н. Канцлер князь А. А. Безбородко в связи с событиями его времени. Т. І: 1747-1787 гг. // Сборник императорского русского исторического общества. 1879. Т. 26. С. 339-370.

8. Елисеева О. «Разве мы кому спать помешали?» «Греческий проект» Потемкина и Екатерины ІІ // Родина. 1999. № 5. С. 46.

9. Лорд Мальмсбюри (Гаррис) о России в царствование Екатерины ІІ-й. 1779-й г. // Русский архив. 1874. № 7. Ст. 154.

10. Цит. за: Григорович Н.И. Канцлер князь Безбородко: Опыт разработки материалов для его биографии. Глава V-VI // Русский архив. 1874. № 11. Ст. 930.

11. Записки императрицы Екатерины Второй / Пер. с подлинника, изданного императорской Академией наук. СПб., 1907. С. 720.

12. Брикнер А.Г. Разрыв между Россией и Турцией в 1787 году // Журнал министерства народного просвещения. 1873. № 7. Июль. С. 133.

13. Полное собрание законов Российской империи (далі ПСЗР). СПб., 1830. Т. ХХІ: С 1781 по 1783. С. 897-898.

14. Бумаги императрицы Екатерины ІІ, хранящиеся в Государственном Архиве Министерства иностранных дел // Сборник императорского русского исторического общества. СПб., 1880. Т. ХХтС. 244-246.

15. Приятное свидание в земном Элизии (Потемкин и Екатерина ІІ в Крыму) // Легенды и предания Крыма / Ред.-сост. А.Е. Тархов. Симферополь, 2003. С. 302.

16. НБУВ. ІР. Ф. V. Спр. 1695-1714. Арк. 20 зв.

17. СеньД. Воображение региона как колонизация: Кубань-Черномория-Кубань (практики Российской империи в Крыму и на Кавказе в конце XVIII середине XIX вв.) // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць. Ч. 10. К., 2007. С. 320.

18. Цит. за: Сень Д. Назв. праця. С. 320.

19. ПСЗР. СПб., 1830. Т. ХХІІ: С 1784 по 1788. С. 17-18, 20, 69.

20. Записки Хршонщевского (1770-1820) / Пер. с пол. рукописи; с предисл. и прим. И.И. Ролле // Русский архив. -1874. Т. IV. Ст. 943.

21. Памятные записки А. В. Храповицкого, статс-секретаря императрицы Екатерины Второй / Изд. полное, с прим. Г.Н. Геннади. М., 1862. С. 31.

22. Записки графа Сегюра о пребывании его в России в царствование Екатерины ІІ, 1785-1789 / Пер. с фр. Г.Н. Геннади. СПб., 1865. С. 211.

23. Журнал высочайшаго путешествия Ея Величества государыни императрицы Екатерины ІІ, самодержицы всероссийской в Полуденныя страны России в 1787 году. М., 1787. С. 81-83.

24. Там же. С. 92-93.

25. Дедлов В. Вокруг России. Польша. Бессарабия. Крым. Урал. Финляндия. Нижний. Портреты и пейзажи. СПб., 1895. С. 263.

26. Постановление ГОКО [Государственного комитета обороны СССР] № 5859 сс от 1 мая 1944 года «О крымских татарах» // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Sections/Crimea_60/photos_03 .php? 1.

27. В Одессе торжественно открыт памятник Екатерине ІІ // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// korrespondent.net/ukraine/events/213901-v-odesse-torzhestvennootkryt-pamyatnik-ekaterine-ii; В центре Севастополя открыт памятник Екатерине II // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// korrespondent.net/ukraine/events/493537-vcentre-sevastopolya-otkryt-pamyatnik-ekaterine-ii.

28. В Симферополе ищут деньги на памятник Екатерине II // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// korrespondent.net/ukraine/events/1209487-v-simferopole-ishchutdengi-na-pamyatnik-ekaterine-ii.

29. Кримський соціум: лінії поділу та перспективи консолідації // Національна безпека та оборона. 2009. № 5 (109). С. 4.

30. Руководство РК призвали вернуть исторические названия улицам крымских городов // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.c-inform.info/news/id/5276.

31. Российским школьникам расскажут об отношениях с Украиной и про Крым // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ria.ru/society/20140506/1006705801.html.

32. Путин распорядился дополнить учебники по истории главой о Крыме // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://rupolitika.ru/history/putin-rasporyadilsyadopolnit-uchebniki-po-istorii-glavoy-o-kryime/.

Размещено на Аllbеst.ru