Проблеми та здобутки сільської охорони здоров'я на Харківщині імперського часу та доби революційних потрясінь

Щодо облаштування закладів, то, як свідчать джерела, медпункти на дільницях були доволі світлими. Андріївський навіть мав свій сад, а також кам'яну теплу та суху будівлю з 3 палатами для хворих, кімнатою очікування, приймальнею, ванною, кухнею та клозетом. Діяла навіть окрема операційна [13, 78-84]. Ворожбянський покій у Лебединському повіті розміщувався разом з амбулаторією в центрі села. Будинок був дерев'яний на кам'яному фундаменті. Були там своя операційна та ванна, а пункт мав 8 кімнат. Працювала там задля кращого обслуговування лише жіноча прислуга [9, 46]. Втім, окремі медпункти мали різноманітні вади. Наприклад, Шелудковський мав незадовільне освітлення, Преображенський був малим, а Олексіївська амбулаторія, через торгове значення слободи, була весь час переповнена [13, 88-97].

Лікар І. Сокальський 1906 р. писав, що на 5 медичну дільницю Валківського повіту припадали 22 тис. населення. У с. Рубльовка розташовувалась лікарня. Полтавський та Зіньківський повіти були поряд, тому звідти звертались по допомогу в значній кількості. Місцеве ж населення зверталось у меншій кількості й лише у випадку серйозних захворювань, коли не могли допомогти на фельдшерському пункті, яких було 2 у с. Рандава та с. Філенково. У першому випадку, пункт відвідувався лікарем за викликом фельдшера, в іншому щосуботи. Лікарня мала 10 ліжок, операційну, 4 палати, ванну, приймальню, аптеку, але там були холодні туалети та коридор, де температура була на кілька градусів вищою за навколишню. Термометр у клозеті не показував різниці з зовнішньою температурою. Перепад температури після ванни та лежання під ковдрою був згубний для хворих. Власне хворі селяни не були привчені до чистоти туалетів, забруднювали їх та користувались неправильно. Доводилось чистити їх після кожного хворого, але через їх велику кількість робити цього не встигали. Іноді потоки сечі з'являлись навіть у коридорі. Сморід був жахливий та розносився всією лікарнею. Довелось прибрати з туалетів стільчики, які прогнивали та замінити їх простими відрами, що не додало хворим зручностей. До того ж відсутнім був водопровід. Кожного хворого слід було обмити, а деяких ваннами лікували. Для ванн вода наносилась відрами, що було дуже незручно та з двору заносився бруд, виникав шум, створювались інші незручності для хворих. Сама ванна кімната була доволі холодною. У деяких палатах, через розташування печей, було жарко, в інших холодно. Кімната очікування була маленькою, на 10-15 осіб, але там збиралось 40-50. Навіть стояти було ніде. Влітку це не було проблемою, хворі очікували на вулиці, але взимку чи в дощ накопичувався натовп. У базарні дні людей було особливо багато й спостерігалася тиснява. Приймальня була так само тісною, а повітря під час прийому спертим [18, 102-115].

У Лебединському повіті, як правило, пункти являли собою 1-3 кімнати та не були благоустроєні. Постійних ліжок не було. Зразковий мав очікувальну, приймальню та аптеку. В очікувальні Павленківської амбулаторії сісти могли лише 5 осіб, інші чекали стоячи. Через нестачу ліжок для очних хворих у Василівському покої деякі сиділи на підлозі, на солом'яних матрацах. Їх там накопичувалось багато через спеціалізацію лікаря-офтальмолога [9, 45-50].

Діяли й несистемні лікарняні установи. Василівський приймальний покій Лебединського повіту 1900 р. належав місцевій землевласниці. Він складався з 2 палат по 4 ліжка. Будівля біла дерев'яною й старою, там само розміщувалась богадільня. Працювали лікар і шкільний фельдшер, жіноча прислуга для догляду. При важкохворих, як правило, сиділи рідні. Хворі також користувались власною провізією, що часто була недостатньою [9, 43]. Такі заклади, як правило, були гірші від земських (за винятком деяких заводських).

Рівномірність обслуговування дільниць різнилась. Допомога в дільницях Ізюмського повіту була вкрай нерівномірною, тому визнавалась слабкою. Добре обслуговувались амбулаторною допомогою Олександрівська, Слов'янська та Черкаська волості (746-825 амбулаторних хворих) повіту. 500-700 хворих на тисячу населення обслуговували в Бугаївській, Гусарівській, Должанській, Лиманській, Петровській, Перелестенській, Савинській, Сергіївській та Стратилатовській волостях. Малозабезпечені медичною допомогою (200-500 хворих на тисячу) були Барвенківська, Богородичанська, Велико-Камишевахська, Ізюмська, Крючковська, Куньївська, Мечебеловська, Михайлівська, Цареборисівська та Шандриголовська. Зовсім незадовільно забезпеченими медичною допомогою (менше 200 хворих) були Бєлянська, Гаврилівська, Данилівська, Курульська, Миколаївська та Закотянська. Найслабше з них були забезпечені Курульська та Гаврилівська волості, де обслугували відповідно 57 та 110 амбулаторних хворих на тисячу. Дільниця не охоплювала медичною допомогою всі свої території рівномірно, найбільшу кількість хворих давала найближча волость. Реально виявлялись охопленими 1-2, рідше 3 волості. Ізюмська та Слов'янська дільниці працювали на свої міста, відсоток же хворих з волості складав відповідно менше 37% та 24%, тоді як в сільських дільницях до 60% [12, 10-13]. На дільниці могло не бути приймального покою, при тому, що там проживало 2030 тис. населення. Приміром, у Лебединському повіті Василівська та Ворожбянська дільниці, з населенням, відповідно, 16 та 25 тис. мали лікарню, а Вільшанська 30 тис. була її позбавлена [9, 34-37]. Така ситуація була вкрай нелогічною.

На початку ХХ ст., задля більшої зручності доступу населення впроваджувались міжповітові дільниці, що мали мати облаштовані лікарні на 12 ліжок, де ліжка для заразних хворих були відокремлені. Так, побудувавши одну в 1907 р., земство згорнуло фінансування й наступні міжповітові дільниці фактично являли собою те ж саме, що й повітові [4, 8]. У Люботинській міжповітовій дільниці надавалась амбулаторна допомога як в амбулаторії, так і на дому. До неї входили 38 поселень з 29 тис. жителів. Їх обслуговували 1 лікар, 2 фельдшери та 2 акушерки. До найвіддаленішого поселення було 226 верст, найближчого 28 [19, 11], що говорить про завелику відстань та незручність. Головною завадою для відвідання хворими медичних закладів ставали великі відстані та бездоріжжя. Зимою та восени населення менше зверталось по медичну допомогу через шляхи сполучення [20, 3], що непокоїло громадськість. Приміром, міська лікарня знаходилась від дільничного с. Алешні в 26 верстах і при серйозних хворобах доводилось звертатись туди, що було надзвичайно складно в тяжких випадках. Тому сільський схід просив відкрити власну лікарню, однак коштів не було [15, 30-31]. Як писав І. Тургенєв, який був лікарем за професією, повітовому лікареві спочатку доводилось витримати складну дорогу [21, 27]. Хоч це писалось про дореформений період, та на селі в цьому плані мало що змінилось. Населенню діставатись до лікаря було ще важче. Селянин нерідко волів страждати цілий тиждень до приїзду лікаря, аніж поїхати до місця його проживання. Така ситуація, за свідченням джерел, склалась через віддаленість, бездоріжжя та безкінність селян. Тому фельдшерські пункти були необхідні [9, 45], але й вони були віддалені.

Так, у Зміївському повіті за понад 10 верст від медичної допомоги проживали 127429 осіб сільського населення, до 10 47932, до 5 62323, або 53,6, 20,2 та 26,2%. Тобто, для більшості населення медична допомога була вкрай утрудненою. Люди, які жили за більш, ніж 10 верст від дільниці чи лікарні, звертались туди 11971 раз, до 10 23065, до 5 56075 разів, що складало, відповідно, 13,1, 25,3, та 61,6% відвідань [13, 6-11]. Цю ж закономірність доводить і приклад Старобільського повіту. Для порівняння наведемо наступні дані: у Куп'янському повіті 1906 р. на 1 тис. населення припадало 525 хворих та 734 відвідування, у Лебединському 1910 р. 834 та 1209, а от у Старобільському 350 і 573, що зумовлювалося більшою територією та меншою концентрацією населення, а отже, складнощами із доступом до медичної допомоги [12, 10]. Це намагались вирішити ще 1897 р. запровадженням на Старобільщині нових лікарських дільниць, радіус яких не мав перевищувати 15 верст [11, 42], але, як побачимо в подальшому, серйозних результатів цей захід не приніс.

Занепокоєння громадськості викликала забезпеченість сільських лікувальних закладів ліками. Навіть наприкінці ХІХ ст. не на всі дільниці Богодухівського повіту їх вистачало, тому провізор видавав ліки не в повному обсязі [11, 39]. Лікарня у с. Рубльовці Валківського повіту та фельдшерські пункти недоотримували медикаменти й на початку ХХ ст., бо через віддаленість довго довозились [18, 119-121]. Амбулаторна допомога була безкоштовною. З хворих брали лише за посуд від 1 до 5 коп. [9, 51], і то не завжди. Бідні мали право на безкоштовні ліки із земських аптек, але їх за наявності видавали взагалі всім, що викликало обурення власників аптек приватних. За плату видавати ліки земство не мало права. Врешті, обмеження на безкоштовну видачу ліків взагалі зникли. У Валківському та Ізюмському повітах плата за ліки зберігалась, що обурило земських лікарів [10, 33-85]. Відчувалась у приймальних покоях нестача білизни, значна частина була негожою [18, 121-122].

На селі у цей час стали надавати й спеціалізовану допомогу. Наприклад, Валківський повіт мав власну венеричну лікарню на 12 ліжок, куди безоплатно приймали селян повіту [8, 20]. Про офтальмологічну допомогу вже говорилось вище. Вже тоді на дільницях проводились хірургічні операції під наркозом [13, 89]. У Краснокутській дільниці було зроблено за 1919 р. 400 видалень зубів [16, 9]. Мав здійснюватися нагляд за психічнохворими. Харківська губернська земська лікарня, або Сабурова дача, випускаючи хворого, надавала дільничному лікарю відомості, необхідні для нагляду за ним [5, 92-93], хоча часу на це в дільничних лікарів катастрофічно не вистачало. Щодо акушерської допомоги, то пристойні показники її надання, наприклад, в Зміївському повіті мало тільки м. Зміїв, некатастрофічні Шелудковська дільниця, інші практично нехтували цим видом допомоги [13, 6-15]. В Ізюмському повіті, у кращому випадку, забезпечена була 1/8 частина породіль, на гірших ділянках 1/24 [12, 33-35]. У Лебединському повіті акушерки їхали на пологи за першою вимогою селян, але, навіть незважаючи на це, їхня робота не була затребувана сільським населенням. Район роботи акушерки охоплював село проживання та околишні хутори, а її допомогою користувались усі верстви. Кількість звернень по акушерську допомогу 1900 р. була незначною й складала в м. Лебедині та с. Тернах 12% від всіх пологів, у інших населених пунктах 0,5-6% [9, 53].

Значною була кадрова проблема. Так, в Ізюмському повіті 1911 р. перерва у заміщенні вакансій складала 8-9 місяців, а на Данилівській дільниці вакансію лікаря не було заміщено взагалі. Знайти фельдшера, тим більше досвідченого, було проблемою через низьку зарплатню та важкі умови [12, 1-2]. Лозовеньківська дільниця 1907 р. довго перебувала без лікаря, причому розпочалась епідемія скарлатини та надання допомоги було утруднене. Як наслідок, на посади лікарів тимчасово призначали студентів [17, 2-64]. Через кадрові проблеми, іноді можливі були грубощі щодо хворих. Лікарський з'їзд 1905 р. звернув увагу на необхідність звертатись до хворих селян на «Ви» [10, 85]. Тим не менш, звитяга медпрацівників заслуговує на повагу, адже вони не мали навіть вихідних [18, 128].

Під час Першої світової війни з губернської лікарні та повітів були мобілізовані 40% лікарів. Їх замінили, хоч і не повністю, молодими лікарями та студентками. Земство не мало ані відповідного персоналу, ані коштів [4, 29-31]. Подальші катаклізми створили ще більші проблеми, що зумовило великі ризики стосовно якості надання допомоги, особливо на селі, куди й так було важко знайти професійний персонал. Про падіння показників свідчить те, що 1919 р. у волостях діяли тільки фельдшери, а якщо волость була маленькою, то фельдшер міг обслуговувати й 2-3. Земські лікарі відвідували свої райони 1-2 рази на рік та ефективно діяти при такій розпорошеності та кількості населення було неможливо. Земські фельдшери ж постійно їздили від села до села, хоча деякі з них приймали лише з листом від волосного правління. У відповідь на це, скажімо, у с. Вєрхобереках неграмотний староста винайняв власного фельдшера, який працював з ранку до ночі в своєму домі [22, 8-9].

Таким чином, розвиток охорони здоров'я на селі означеногоперіоду був складним і суперечливим. З одного боку, зберігалася диспропорція якості надання медичної допомоги за лінією центр-периферія. У сільській місцевості нерідко превалювала не досить фахова допомога фельдшеризм. Сама система охорони здоров'я знаходилася на стадії становлення та могла бути роз'їзною, стаціонарною чи змішаною. Відповідно, на окремих дільницях надання допомоги могло істотно різнитися. Фельдшерські пункти переслідували переповненість і нестача персоналу. Незручності посилювалися не завжди раціональним розташуванням пунктів і поганими шляхами сполучення, внаслідок чого частина населення мала змогу користуватися медичною допомогою лише формально. Всі проблеми можна поділити на організаційні, кадрові та матеріальні, що виявлялося в різному співвідношенні. З іншого боку, у сільських медзакладах з'явилося навіть спеціалізоване лікування. Вони ставали більш доступними за відстанню, перейшли до повної безкоштовності для хворих. Лікування було ефективним, а сільські лікарні загалом мали необхідне устаткування та зручності, до яких населення навіть не встигло звикнути. Ситуація поступово змінювалася на краще аж до початку суспільних катаклізмів 1914-1919 рр., коли проблеми спалахнули з новою силою.

Література

1. Робак І., Демочко Г Медичне краєзнавство: витоки, місце, перспективи //Всеукраїнська наукова конференція «Історичні регіони України: минуле та сучасність». -- Х., 2013.

2. Робак І., Демочко Г. Сучасна вітчизняна історіографія історії місцевої охорони здоров 'я в Україні та перспективи подальших досліджень // Міжнародна наукова інтернет-конференція «Історичні, економічні, соціально-філософські та освітні аспекти розвитку охорони здоров'я» [Електроннийресурс]. -- Режим доступу: www. knmu.kharkov. ua/attachments.

3. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905-й г.): в 2 т. --Х., 1993. -- Т. 1.

4. Краткий очерк деятельности Харьковского губернського земства по медицинской части. -- Х., 1918.

5. Кутько И.И., Чугунов В.В. Призрение душевнобольных в Харьковской губернии в конце ХІХ столетия // История украинской психиатрии: Сб. науч. ст. / Под ред. И. Кутько, П. Петрюка. Х., 1994. Т. 1.

6. Робак І.Ю. Історичні умови організації та специфіка розвитку охорони здоров 'я в Харкові (XVIII початок ХХ ст.): Дис.... д-ра іст. наук. К., 2009.

7. Ситникова Н.Ю. Краткий очерк развития медицины в Сумах и Сумской области //Міжнародна наукова інтернет-конференція...

8. Медицинский отдел: Оттиски из «Харьковского календаря» на 1888 г. / Сост. Н. Смирнитский. Х., 1888.

9. Держархів Харківської обл. (далі ДАХО). Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2105.

10. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2153.

11. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 665.

12. Медицинский отчёт Изюмской уездной земской управы за 1911 год. Изюм, 1912.

13. Отчёты медицинский, ветеринарный и земского медицинского склада по Змиевскому уезду за 1899 год. Х., 1900.

14. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2139.

15. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2209.

16. ДАХО. Ф. 306. Оп. 1. Спр. 104.

17. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2207.

18. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2189.

19. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2206.

20. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2147.

21. Тургенев И.С. Уездный лекарь // Записки охотника. М., 1985.

22. ДАХО. Ф. 309. Оп. 1. Спр. 33.

Размещено на Аllbеst.ru