Участь Кримського ханства в антиягеллонській коаліції на теренах Східної Європи (кінець XV – початок XVI ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь Кримського ханства в антиягеллонській коаліції на теренах Східної Європи (кінець XV - початок XVI ст.)

східноєвропейський геополітичний антиягеллонський коаліція

На початку 70-х років XV ст. династія Ягеллонів об'єктивно була найбільш потужною на теренах Центральної та Східної Європи. Зовнішньополітичний курс, що його проводив Казимир IV, був спрямований передусім на посилення династичного впливу у західному напрямі, закинувши справи на східних рубежах та всередині Великого князівства Литовського. 1471 р. старший син Казимира Ягеллончика, Владислав, отримав чеський трон, після чого значні зусилля було прикладено до опанування короною св. Вацлава. Внаслідок цього у 1490 р. Владислав зайняв ще і угорський трон. Потому влада Казимира IV та його синів поширилась практично на всю Центральну та більшу частину Східної Європи. Водночас це був не лише показник їх сили, але і виклик для сусідніх держав, які претендували на частину територій ВКЛ, Польщі, Чехії або ж Угорщини. Така велика перешкода для розвитку держав центрального та східноєвропейського регіонів, як династія Ягеллонів, стала основною причиною формування Антиягеллонської коаліції¹.

Про існування на теренах Центрально-Східної Європи певного анти - ягеллонського союзу, хоч конкретно і не визначеного, згадував ще М. Гру - шевський, коли, аналізуючи політику Івана Ш, вказував, що московський князь «плів сітку на Литву, з усіх боків напускаючи своїх союзників - окрім Менґлі-ґерая ще Стефана молдавського й Матвія Корвина короля угорського»². Сучасний білоруський дослідник О. Дзярновіч рушійною силою коаліції назвав імперію Габсбургів та Московське князівство, аналізуючи, однак, геополітичну ситуацію на початку XVI ст.³, а Б. Черкас у контексті утвердження на чолі Кримського ханства Мухамед-Гірея у 1415 р. вказував на виникнення політичної осі Стамбул (Ахмат-Гірей і незадоволена новим ханом кримська знать) - Москва, яка була спрямована як проти ВКЛ і Польщі, так і проти Мухамед-Гірея⁴. Водночас у останній чверті XV ст. епіцентром антиягеллонського (спочатку антилитовського) руху слід вважати Московське князівство та погодитись із твердженням Ф. Шабульда, що у міру посилення Московського великого князівства і загострення його суперництва з ВКЛ програма об'єднання усіх «Руських земель» під егідою московського князя знаходила все більше прихильників на підконтрольних литовськими феодалами землях Південно-Західної Русі⁵. Щоправда, після укладення «Вічного миру» 1449 р. Казимир IV міг вважати справу з Московським князівством вирішеною, адже не вбачав у Василі ІІ небезпечного супротивника, але з приходом енергійного Івана ІІІ зовнішня політика Москви зазнала революційних змін. Патримоніальна концепція територіальних претензій Москви, яка до цього служила інструментом вирішення внутрішньополітичних територіальних питань між окремими гілками роду Рюриковичів⁶, перетворилася на дієвий інструмент зовнішньополітичного тиску на ВКЛ⁷. За її допомогою проводилася дипломатична діяльність одразу по декількох напрямах з метою створення антилитовського союзу.

Першим до альянсу приєдналося Кримське ханство, щоправда, відбулося це після довготривалих «умовлянь». Проби діалогу Москви та Криму відбулися 1462 р. між Василем ІІ та мурзою Емінеком, тобто ще за правління Хаджі-Гірея. Однак зносини особисто з кримським ханом у російських джерелах зафіксовані 1473 р.⁸ Літописець повідомляє, що відносини між Кіркором та Москвою ініціював Іван ІІІ через посла Азібабу. Метою цього посольства, згідно літопису, було повідомити Менглі-Гірея про бажання «брататися», тобто вважатися рівними за статусом, і звільнення Московського князівства від виплати данини, але позитивної відповіді з Кіркору Іван ІІІ тоді не отримав⁹. На думку О. Русиної, причиною цього стало небажання правителя Криму порушувати умови ярлика, наданого Казимиру Ягеллончику 1472 р.¹⁰, водночас можна припустити, що хан не бачив перспектив «брататися» із данником золотоординського хана, яким був Іван ІІІ на 1473 р.

Запасним варіантом закріпитися у Криму для Івана ІІІ була династична політика. Зважаючи на достатньо високий статус Мангупського князя Ісаака, московський князь через посла, впливового боярина Олексія Івановича Старкова, відправленого у березні 1475 р. з Москви до Криму, запропонував видати дочку Ісаака за свого сина¹¹. Імовірно, що відповідь на пропозицію боярина так і не було отримано, адже влітку Мангуп було взято турецькими військами.

Слід зазначити, що зовнішньополітичний курс Менглі-Гірея збігся в часі з його остаточним утвердженням на чолі Кримського ханства наприкінці 1478 р. під протекцією Османської імперії. Важко визначити ступінь залежності Менглі-Гірея від Мухаммеда ІІ, проте аналіз зовнішньої політики Кримського ханства переконливо свідчить про узгодження її з Портою. Як стверджує В. Панашенко, Криму відводилося першорядне значення серед інших васальних володінь Османської імперії, а напад на нього розцінювався султаном як замах на його власні інтереси¹². Після побудови кримськими татарами (не без матеріальної допомоги Московського князівства) у нижній течії Дніпра укріплених фортець Тягині, Очакова та Іслам-Кермена та встановлення контролю над Таванською переправою ВКЛ втратило суттєву статтю поповнення державної скарбниці та один з важелів впливу на сусідні країни¹³. Майже не викликає сумнівів, що саме Османська імперія ініціювала «згоду» Меглі-Гірея, нащадка роду Чингізидів і претендента на титул хана Золотої Орди, визнавати «великого князя братомъ и другом собъ»¹⁴. Інакше як можна пояснити, що хан «вольный цар», міг запропонувати «братство» нижчому за статусом, фактично «холопу», та ще й формально залежному від хана Заволжської Орди, Ахмата, Івану ІІІ¹⁵. Це поставило великого князя московського та великого князя литовського на один рівень у відносинах з Кримом, чого так довго прагнув Іван ІІІ і чого, без сумнівів, бажала Порта, з метою посилити агресію Московського князівства на територію Ягеллонів. Цей же формальний нюанс теоретично мав би спричинити литовсько - кримський конфлікт, але пасивність Казимира на кримському напрямі м'яко нівелювала такі «дрібниці». Зрештою, визнання Менглі-Гіреєм Івана ІІІ як «рівного рівному» дозволила останньому перейти у власній титулатурі на якісно новий рівень «государя», а точніше «государя и великого князя всея Руси».

Остаточно якщо не антиягеллонська, то антилитовська коаліція сформувалася 16 квітня 1480 р., коли до Криму прибуло посольство боярина Звєнца з метою укладення союзу проти Казимира та Ахмата¹⁶. Б. Черкас зауважив, що укладенню союзу сприяло не лише зближення на антимос - ковській основі ВКЛ і Великої Орди, але і низка економічних та політичних чинників, ключовим з яких, на наш погляд, було прагнення Менглі-Гірея забезпечити відносну безпеку з боку ВКЛ¹⁷. Судячи з напряму татарських походів та будівництва фортець, хан планував реалізувати свої наміри шляхом взяття під контроль територій Дикого Поля та знелюднення земель південної Київщини, Брацлавщини та Поділля.

Невдовзі до коаліції приєднується Молдавія. Причин до цього було декілька. Найперше слід зазначити, що Молдавське князівство грало значну роль у політиці боротьби за Дунайський басейн. Контроль над дунайськими торгівельними шляхами і виходом до Чорного моря був головним стимулом у прагненні Казимира IV поширити на ці території владу династії Ягеллонів. У цьому ж слід шукати і витоки суперництва Польщі та Угорщини за сюзеренітет над Молдавією¹⁸.

Геополітичне становище Молдавського князівства було особливим, воно знаходилось на стику територій потужних у військовому, політичному і економічному сенсі держав, що претендували на ключову роль у міжнародних відносинах Східної Європи та Північного Причорномор'я¹⁹. Для самої Молдавії питання вибору союзників стало життєво необхідним у 14731474 рр., коли вона стала на шлях конфронтації з Туреччиною, адже з 1473 р. Стефан ІІІ відмовився від виплати данини турецькому султану, що призвело до відкритого воєнного конфлікту між Османською імперією та кязівством, який закінчився вторгненням 100-тисячної турецької армії вглиб Молдавії і розгромом турків об' єднаним молдавсько-угорсько-польским військом 10 січня 1485 р. біля міста Васлуй²⁰. І хоча перемога справила величезне враження на країни Західної Європи (вони отримали значну частину захоплених турецьких знамен), ніякої допомоги по зміцненню власних позицій Стефан ІІІ не отримав. Становище Молдавії ускладнилось, коли влітку 1475 р. турки захопили генуезьську Кафу, а потім і князівство Мангуп - стратегічного союзника Молдавії²¹. Крім того, перехід раніше незалежного Кримського ханства під контроль (хоч і формальний) Османської імперії ще більше ускладнив зовнішньополітичну ситуацію, адже експедиції турецьких військ після 1475 р. супроводжувалися синхронними набігами кримських татар Менглі-Гірея, якого султан хоч і не змушував, але «заохочував» до походів на Молдавію. Ясна річ, невелике за розмірами і слабке в економічному відношенні князівство було лише «воротами» в Європу для турків. У випадку поразки першими, хто б відчув агресію Османської імперії, стали б якраз Ягеллони. Однак Казимир, маючи домовленості із султаном про нейтралітет, відмовив у допомозі, чим і нажив собі ворога в особі Стефана ІІІ. Що ж стосується останнього, то після величезних руйнувань, спричинених турецьким вторгненням 1476 р., молдавський господар мав лише одного потенційного союзника, знову ж таки, не проти Османської імперії, а проти Казимира IV. Таким союзником мало стати Московське князівство. Обмін посольствами між двома державами відбувся протягом 1479-1480 рр. Причому, імовірно, для отримання певних гарантій зі сторони Молдавії, Іван ІІІ знову взявся за династичну політику, ще у 1480 р. перепровадивши в обхід ВКЛ та Польщі, через територію Кримського ханства, послів із пропозицією укладення шлюбу між своїм сином та дочкою Стефана ІІІ²². В результаті у 1483 р. було укладено династичний шлюб між сином і співправителем Івана ІІІ Іваном Івановичем та дочкою Стефана ІІІ Оленою. Фактично це означало створення союзу Московського та Молдавського князівств проти Ягеллонів. Зроблено це було якраз вчасно, адже султан Баязид ІІ розумів стратегічне значення молдавських фортець Кілії та Білгороду. Першу він називав «ключем до Молдавії», а другу «запорукою перемоги над поляками, чехами, угорцями та центром торгівлі із сусідніми країнами»²³.

Таким чином, ставши заручником європейської агресії турецького султана, Стефан ІІІ змушений був будь-що втягнути у антиосманське протистояння своїх потенційних ворогів - Ягеллонів. У 1484 р. молдавський воєвода прийняв васалітет Польщі, а московський князь одразу ж почав намовляти Казимира IV до активних дій проти турків, відправивши 1485 р. до Кракова свого посла Михайла Кутузова²⁴. У 1485 р., завдяки допомозі 3000 польського війська під керівництвом Яна Карнковського, Стефан ІІІ розбив турецькі війська біля озера Катлабуги²⁵. У той же час Кілія та Білгород залишалися під контролем турків. Даючи відповідь на посольство свого московського «колеги» у 1486 р., Казимир Ягеллончик зазначав, що «царь турецкий наступаетъ на землю Стефана воеводы волоского, и городы ему поималъ»²⁶.

На щастя для ВКЛ, у 80-х роках горизонти московської дипломатії не досягли Османської імперії, закінчуючись у Криму. Політика Московського князівства цього періоду була цілковито спрямована на поглиблення ворожнечі між Кримським ханством та Заволжською ордою і послаблення ВКЛ, до Стамбулу ж доходили хіба окремі купці²⁷. Реально ж про те, що Іван ІІІ «хочетъ с турским (султаном. - І.Б.) дружбы», стали говорити у 1486 р. Планувалося, що відносини мали бути налагоджені за допомогою кримських послів, але далі планів справа не пішла.

Московське князівство у геополітичній ситуації, що склалася на 1487 р., мало достатньо вагомі підстави для того, щоб змінити сюзерена із Заволжської Орди на Кримське ханство. Перш за все тому, що Крим був значно далі і не мав спільного з північно-східними землями Русі кордону, а також через те, що кримський хан сам був в тій чи іншій мірі (принаймні, формально) залежним від турецького султана і навіть через десятиліття на чолі Криму не надто впевнено почував себе на ханському столі. Ще одним стимулом більш тісної взаємодії з Кримом було бажання Івана ІІІ встановити дипломатичні відносини із Стамбулом, а оскільки Менглі-Гірей був у пошані при дворі султана Баязида, то мав більш ніж вагомий статус для московської політики.

Спільна політика ВКЛ та Польщі своїм наслідком мала створення політичного блоку, але вже не антилитовського, а антиягеллонського, який до того ж значно перевищував попередній за географічними межами. Про це свідчить прохання Івана ІІІ до Менглі-Гірея через посла Дмитра Шеїна, відправленого з Москви 23 жовтня 1487 р. Московський князь писав: «Мат - тшшъ, король угорській, съ нами въ дружбъ и въ братствъ, а на короля Казиміра, на нашого недруга, съ нами один человъкъ, и люди межи насъ ходятъ по нашей дружбъ и по братству»²⁸. Перелік територій, які Іван ІІІ вважав безпечними для проходу послів: землі Кримського ханства, Молдавії а також «земли турского» (тобто турецького султана)²⁹, дає змогу окреслити імовірне коло учасників антиягеллонскої коаліції.

Залучення до антиягеллонського союзу Священної Римської імперії стало продовженням геополітичних процесів у Центральній та Східній Європі. Перші контакти між Габсбургами та Московським князівством відбулися у 80-х роках за ініціативи імператора. Щоправда, серед істориків до цього часу немає одностайної думки, чи мав візит М. Поппеля до Москви у 1486 р. якісь дипломатичні підстави, і чи був мандрівний сілезький лицар агентом імператора³⁰. Відомо лише, що після його доповіді на рейхстазі у Нюрнбергзі, присвяченій Московському князівству та московсько-литовським відносинам, 1488 р. він був направлений до Москви як офіційний посол Фрідріха Ш, прибувши до місця призначення у лютому 1489 р. На думку А. Хорошкевич, метою візиту Поппеля було підпорядкування Московського князівства імператору, який запропонував Івану ІІІ королівський титул. Проте останнім пропозицію було рішуче відкинуто, посилаючись на божественне походження влади московського князя³¹. Тому вже у березні 1489 р. Поппель відправився назад. Відмовившись прийняти підданство, московський князь тим не менше прагнув закріпити мирні відносини із імператором. З цією метою 22 березня 1489 р. було направлено Юрія Траханнота, Івана Халепу та Костю Аксеньтєва до Фрідріха Ш. Їх прийняли на рейхстазі у Франкфурті 25 червня 1489 р., де вони запропонували укласти мирний договір між Московським князівством та Римською імперією³².

Але до того часу, поки угорський король Матвій Корвін займав анти - ягеллонську позицію, ані Іван ІІІ, ані Фрідріх ІІІ не потребували тісного, можливо, навіть династичного, союзу. До кінця 1490 р. головним завданням московської дипломатії було активізувати кримського хана на відкритий особистий виступ у похід проти ВКЛ. Одночасно у Польщі проходили приготування до нового балканського походу, король збирав війська, від початку 1487 р. було ухвалено значний податок на озброєння. Тоді ж султан Баязид ІІ попередив Польщу татарським набігом, щоправда, не кримських, а заволжських татар. Військо Яна Ольбрахта 8 вересня 1487 р. під Копистржинем зупинило набіг, але майбутній похід знову було зірвано³³. Такий варіант розвитку подій міг повторитися і в наступних роках, оскільки не було жодних підстав для якихось кардинальних змін у геополітичній ситуації в регіоні. У 1489 р. Ян Ольбрахт мусив обороняти Польщу від заволжських татар у верхів'ях та середній течії річки Буг³⁴. Кілія та Білгород залишились під османським контролем султана, що заслонився від Польщі та ВКЛ чередою татарських набігів, а поглиблювала проблему непостійність молдавського воєводи Стефана, який, використовуючи татарські набіги, і сам рушив на Покуття у 1489 р.

Бажаючи стабілізувати ситуацію на литовсько-кримському кордоні, щоб мати змогу втрутитися в боротьбу за чеський престол, Казимир у 1488-1499 рр. уклав мир з Османською імперією, визнаючи захоплення Кілії та Білгороду, чим порушив зобов' язання перед молдавським воєводою, і останній прийняв васалітет Угорщини. У результаті цього 1489 р. Молдавія знову повернулася до антиягеллонської коаліції, що було на користь всім, окрім самих Ягеллонів. Це яскраво проявилося під час боротьби за угорський престол. 6 квітня 1490 р. помер угорський король Матвій Корвін. В боротьбу за владу вступили його син, син габсбурзького імператора Фрідріха ІІІ -

Максиміліан та сини Казимира IV - чеський король Владислав ІІ та Ян Ольбрахт. Користуючись тим, що великий князь литовський дозволив у 1488 р. вільний проїзд московських послів до молдавського воєводи, і нарешті вдалося діяти в обхід Кримського ханства, а разом з тим і Османської імперії, антиягеллонська коаліція на чолі з Іваном ІІІ та Стефаном П розпочала активну зовнішньополітичну діяльність³⁵. Координація московсько-молдавських відносин відбувалася за всіма правилами конспірації. Так, посол Івана ІІІ Михайло Зворика мав просити пропустити його до Молдавії, аргументуючи це тим, що «присылал к намъ воевода волошкий, объявляя свою радость, что хочетъ своего сына Александра женити. И мы к нему на его радость послали съ поминки своего сына боярского Прокофья Зиновьева…»^3б.

Очевидно, отримавши конкретні інструкції з Москви, Стефан ІІ приступив восени 1489 р. до бойових дій³⁷. У той час габсбурзсько-московський союз лише набирав обертів. Імператор, зважаючи на виняткове значення Московського князівства у справі боротьби з Ягеллонами, перейшов до більш серйозних пропозицій, ніж домовленості про коронацію Івана ІІІ. Прийнявши 18 червня 1490 р. імператорського посла Георга фон Турна з пропозицією династичного союзу між сином імператора Максиміліаном І і донькою Івана ІІІ, у Москві було розроблено проект габсбурзько-москов - ського союзу. 19 серпня 1490 р. Іван ІІІ направив до Максиміліана послів Яна Грека та Василя Кулешина, які мали з собою текст союзного договору. За його умовами, обидві сторони мали надавати одна одній допомогу по мірі можливостей. Москва зі свого боку обіцяла підтримати імператора у боротьбі за угорський трон, а Максиміліан зобов'язувався допомогти Івану ІІІ опанувати «великое княжество Киевское»³⁸. Аналізуючи умови угоди, О. Русина назвала дії Івана ІІІ «першим конкретним кроком Москви щодо «повернення» південноукраїнських земель»³⁹. Зважаючи на те, що Київ, який перебував у складі Литовської держави, російські книжники намагалися не ототожнювати з легітимним спадкоємцем «історичного» Києва⁴⁰, існує велика імовірність того, що у цих перемовинах Київська земля розглядалася не як одне із воєводств ВКЛ, а як образ долитовської Русі, коли, за висловом Івана Грозного, «и Вилна была, и Подолская земля, и Галицкая земля, и Волынская земля вся к Киеву»⁴¹.

Важливу роль у подальшій історії коаліції зіграв договір, укладений 7 листопада 1491 р. між Габсбургами та Ягеллонами, за яким в обмін на отримання корони Владислав мав одружитись на дружині покійного Матвія Корвіна, повернути Максиміліану австрійські землі та виплатити контрибуцію у 100 000 угорських гульденів. З одного боку, після його укладення позиції Ягеллонів у Центрально-Східній Європі посилились, з іншого, здавалося б міцний габсбурзсько-московський союз виявився неефективним. Дізнавшись про домовленість Максиміліана із Владиславом, Іван ІІІ відмовив у наданні допомоги імператору проти Угорського королівства, яку просив у великого князя 20 листопада 1491 р. Георг фон Турн. Утвердження на угорському троні Владислава на тривалий час, аж до 1512 р., позбавило Максиміліана зацікавленості у послугах Московського князівства⁴².

Неефективність московсько-габсбургської політики не покращила зовнішньополітичного становища ВКЛ. Після 1491 р., коли Іван ІІІ уклав союз із Священною римською імперією, Казимир IV у зовнішній політиці мусив рахуватися не лише з Московським князівством, але й з Габсбургами, з Молдавським князівством, Кримським ханством, а відповідно і Османською імперією⁴³. Результатом московсько-молдавської взаємодії було укладення молдавсько-кримського союзу, який позбавив Молдавію від загрози спустошливих татарських набігів. Проте коаліція ще не була настільки міцною, наскільки це уявляв собі Іван ІІІ. 15 січня 1493 р. Юрій Траханіот та Кляпік Єропкін прибули в Кольберг до Максиміліана. Нагадування російських послів про спільний виступ проти Казимировичів та збереження домовленостей із Московським князівством були уже неактуальні для імператора, зайнятого боротьбою з Францією⁴⁴.

1494 року відбулася зустріч Ягеллонів в Левочі, на неї прибули всі брати Ягеллони, крім Олександра⁴⁵. На засіданнях було прийнято рішення захопити Молдавське князівство і замінити Стефана ІІІ Сигізмундом Ягеллоном. У відповідь Стефан, повідомлений про плани Ягеллонів трансільванським воєводою Бартоломео Драгфі, активізував дипломатичну діяльність з метою запобігти задуманому⁴⁶. Особливо тісно дипломатична служба співпрацювала з Московським князівством, про що свідчить надзвичайно жвавий обмін посольствами у період 1492-1494 рр. Саме за посередництва Івана ІІІ було укладено молдавсько-кримський мирний договір у 1492 р.

Оскільки Владислав ІІ як сюзерен Молдавського князівства відмовився від участі у поході, дипломатичний тиск було здійснено на Олександра Ягеллончика. Останній, зазнавши поразки від Івана ІІІ у війні 1492 р. і втративши Вязьму, змушений був піти на династичний союз, уклавши шлюб з дочкою московського князя Оленою. Зрештою, не маючи військових можливостей протистояти східному сусідові, великий князь литовський погодився на умови литовсько-московського миру 1494 р., який передбачав і укладення мирної угоди з Молдавією. Довгий час оформлення литовсько-молдавської угоди литовська сторона взагалі ігнорувала, не надсилаючи уповноважених послів (з поважних причин)⁴⁷. Навіть після династичного шлюбу Олександра з донькою Івана ІІІ литовський князь не наважувався на домовленості із Стефаном, посилаючись на неповний склад Панів-Ради⁴⁸. Імовірно, це суперечило ягеллонським рішенням у Левочі і могло спровокувати внутрішній конфлікт між Олександром та Яном Ольбрахтом, тим самим послабивши династичну коаліцію Ягеллонів, що відповідало інтересам як Молдавії, так і Московського князівства, проти якого Олександр вперто намагався залучити польського короля. Зрештою, після аудієнції молдавських послів у Івана ІІІ і, напевно, під політичним тиском останнього литовсько-молдавська угода все ж була реалізована. За її умовами Олександр мав допомагати молдавському воєводі проти кожного, хто нападе на Молдавське князівство. Така політика Стефана ІІІ прискорила реалізацію походу Яна Ольбрахта. Він відбувся 1497 р. під приводом визволення Кілії та Біл - городу від турків, проте невдовзі похід набув антимолдавського спрямування. Стефан ІІІ з власним 40-тисячним військом був готовий до боротьби, але звернувся за допомогою до Угорщини та Туреччини, а Івана ІІІ просив відволікти на себе литовську армію. Після важкої війни зі Швецією військова машина Московського князівства була не в змозі протистояти литовцям, тому невдовзі турецьким султаном до кампанії було залучено татар Менглі-Гірея, які активно діяли в міжріччі Пруту та Дністра. Це дало змогу об'єднаним молдавсько-угорським військам від оборони перейти в наступ і витіснити польську армію за межі Молдавії.

Історики оцінюють цей похід по-різному. У польській історіографії початку ХХ ст. є дві точки зору на характер польсько-молдавської війни 1497 р. Одні історики вважали, що похід Яна Ольбрахта не був пов'язаний із рішеннями, прийнятими у Левочі 1494 р., а планувався як антитурецька акція і перетворився у війну з Молдавією лише в силу ворожої позиції Стефана ІІІ після вступу польського війська на територію князівства. На думку інших істориків, зокрема, О. Горки, дії польських військ від самого початку мали антимолдавське спрямування. Так, тезу про антимолдавський характер походу Яна Ольбрахта у післявоєнний час підтримав та продовжив З. Спе - ральський⁵¹. Використовуючи турецькі джерела, російська дослідниця Л. Семенова реконструює хронологію подій походу і вказує, що офіційно король готувався відвоювати у турків Кілію та Білгород, які, безсумнівно, мали важливе економічне та військово-політичне значення, про що і повідомив Стефана ІІІ, на що останній висловив готовність допомогти Польщі військами, продовольством а також пропустити польську армію через територію князівства⁵².

26 червня 1497 р. Ян Ольбрахт спільно із братом Сигізмундом вирушив із військом у молдавському напрямі, повідомивши Стефана, що рухаються до Кілії та Білгороду з метою відвоювати їх у турків. Однак напрям руху польських військ не співпадав із деклараціями короля, тому Стефан ІІІ надіслав гінців повторно, щоб уточнити наміри Яна Ольбрахта, але послів було схоплено і відправлено до Львова⁵³. В умовах польської загрози важливу роль зіграли дипломатичні зв'язки Молдавського князівства. Крім згаданих уже молдавсько-кримського 1492 р. і молдавсько-литовського 1496 р. договорів, молдавський господар спробував також отримати підтримку султана. За одними даними, Стефан направив посла до сілістрійсь - кого паші з попередженням руху польської армії на Молдавію, а згідно інших, воєвода звертався безпосередньо до султана, який відрядив до Сучави 2000 війська. Крім цього, на прохання господаря прибуло 12-тисячне угорське військо, загін із 800 осіб від сілістрійського паші та підмога від господаря Валахії Раду Великого. В умовах нестачі продовольства та тиску угорського короля Владислава, Ян Ольбрахт 18 жовтня погодився на перемир'я та зняв облогу Сучави за умови, що відступить по тій дорозі, якою і прийшло військо, однак, повертаючись, рушив іншою дорогою, до Чернівців через Козмінській ліс. Це дало підстави Стефану відновити військові дії і, наздогнавши польське військо біля Козмінського лісу, він фактично його розбив. Ян Ольбрахт із рештками армії дістався Чернівців, де молдавські війська нанесли йому вирішального удару. Король ледве врятувався і з невеликим загоном втік до Польщі⁵⁴.

Важливо відзначити, що, незважаючи на укладений із Стефаном 1496 р. союз, Олександр направив свої війська проти Молдавії, навіть запевняючи Івана Ш, що «на Стефана воєводу не пошол»⁵⁵. Насправді ж, як повідомляє Львівський літопис, «князь великий Олександр сътвори лесть: сам возвра - тися, а князей руских с силою свою послал брату своему Ольбрахту на помощь»⁵⁶. На що Олександр у посольстві, відправленому до Москви 20 липня 1498 р., скаржився на «шкоды», яких завдали йому і Стефан, і Менглі-Гірей⁵⁷. У свою чергу Іван ІІІ звернувся до кримського володаря із проханням «натиснути» на великого князя литовського, результатом чого було посольство кримського хана до Олександра⁵⁸.

Про посилення внутрішньої взаємодії антиягеллонської коаліції свідчить молдавсько-російсько-кримська співпраця 1498 р. Дізнавшись, що Олександр все ж планує надати військову допомогу брату проти Молдавії, він наказує послам до ВКЛ В. Ромодановському та В. Кулешину попередити великого князя литовського, що у випадку його виступу проти Стефана московський князь вважатиме московсько-литовський мир порушеним⁵⁹.

Значний інтерес представляє повідомлення анонімного турецького автора про прохання Стефана до султана наздогнати польського короля та атакувати його з тилу і, як наслідок цього прохання, проведення двох турецьких походів на Польщу у 1498 р.⁶⁰ На думку Л. Семенової, у наведеному вище твердженні слід вбачати значну долю імовірності. Згідно свідчень джерел, Стефан мав безпосередній зв'язок із Менглі-Гіреєм через своїх та московських послів, що проїжджали через Крим. Московському послу Федору Мансурову хан доручив передати Стефану, що направив за його проханням своїх людей до султана⁶¹. Таким чином, є підстави вважати, що турецька і татарська військові акції були підготовлені кримським ханом на прохання молдавського господаря. Імовірно, це було зроблено, щоб відстояти інтереси Молдавії, і про якесь виразне бажання Стефана ІІІ брати участь у антиягеллонській коаліції в останні роки XV ст. мова не йшла. Розуміючи небезпеку турецько-молдавського союзу, господар тим самим затягував перемовини, намагаючись досягти відмови Польщі від претензій на Молдавське князівство. Коли ж 12 липня 1498 р. Угорщина та Польща уклали між собою антитурецький союз, Стефан змінив тактику і попередив польського короля про напад турецьких військ, який мав відбутися восени 1498 р., а при поверненні турецьких військ з Польщі завдав їм нищівної поразки, тим самим демонструючи бажання участі у антитурецькій лізі. О. Балух, щоправда, пояснює такі дії молдавського воєводи тим, що впродовж кількох років поспіль османи здійснювали походи на Польщу через територію Молдавії, через що страждали її північні райони⁶². Після поразки на р. Прут султан Баязид ІІ заборонив турецьким загонам здійснювати будь - які напади на Польщу через молдавську територію⁶³. Врегулювання польсько-молдавського конфлікту відбулося у квітні 1499 р. у Кракові на зустрічі посольств Польщі, Угорщини та Молдавії, за результатами якої остання виступила проти Оманської імперії, хоча і диктувала свої умови, посилаючись на те, що підкорення Молдавії Туреччиною буде мати катастрофічні наслідки як для Польщі, так і для Угорщини, тобто для Ягеллонів загалом⁶⁴.

Остаточне оформлення антиягеллонської коаліції із приставкою «широка» відбулося після повстання М. Глинського, яке мало потужний зовнішньополітичний резонанс. Власне, ще під час повстання, у 1508 р., окрім послів московського князя, Глинські прийняли посольства із Кримського ханства і Молдавського князівства. М. Шніп вважає, що М. Глинський прагнув використати суперечності між ВКЛ, ВКМ та Кримським ханством у своїх інтересах⁶⁵, тоді як на думку М. Крома, кримський хан сам планував залучити Глинських до себе на службу⁶⁶, пообіцявши «посадити на Киеве и на всех пригородках киевских и беречь их от короля»⁶¹. Після поразки повстання і переходу на службу до Василя ІІІ бунтівний князь продовжив дипломатичну діяльність на користь останнього. У середині 1509 р. він надіслав посольство до датського короля з пропозицією долучитись до антиягеллонської коаліції. У 1510 р. Глинський з цією ж метою встановив контакт з великим магістром Тевтонського ордену Фредеріком та герцогом саксонським. Фактично М. Глинський став одним із творців цієї широкої антиягеллонської коаліції, до якої входили, крім імператора Священної Римської імперії і ВКМ, Тевтонський та Лівонський ордени, Данія, Саксонія та Бранденбург⁶⁸. Внутрішні проблеми ВКЛ підштовхнули Василя ІІІ до початку нової військової кампанії проти Литви 1501-1508 рр. У той же час поразка Глинського та його від'їзд до Москви ще більше загострили протистояння у регіоні. За його посередництва були встановлені зв'язки Москви з імператором Священної Римської імперії Максиміліаном І Габсбургом, Тевтонським орденом, Саксонією. Велике князівство Московське, як учасник антиягеллонської коаліції, у 1512 р. розпочало нову війну проти ВКЛ, у якій Глинському відводилася значна роль. М. Шніп стверджує, що саме завдяки зусиллям М. Глинського у 1514 р. під контроль ВКМ перейшов Смоленськ⁶⁹. У подальшому антиягеллонська коаліція лише продовжить свій розвиток, так, у 1515 р. антиягеллонский характер політики Османської імперії та Московського князівства виразно проявився у підтримці Василем ІІІ та Селі - мом І сина Менглі-Гірея Ахмата, який позиціонував себе як ворог Вільно і Кракова проти пролитовськи налаштованого Мухамед-Гірея І, який зайняв Крим після смерті батька.

Можна вважати, що антиягеллонська коаліція наприкінці XV - початку XVI ст. відбулася як історичне явище. Воєнні дії на території Молдавії, Польщі, ВКЛ та склад їх учасників з обох сторін переконують у тому, що наприкінці XV ст. найпотужніша королівська династія Європи зустрілася з коаліцією держав різного масштабу, представники яких жодного разу не збирались разом за стіл переговорів (якщо говорити сучасною термінологією). Це дає можливість стверджувати, що Центральна та Східна Європа мала більш високий рівень геополітичної взаємодії, ніж ми звикли про це говорити. Між діями кожної держави - учасника коаліції простежуються прямі причиново-наслідкові зв'язки, спрямовані на те, щоб якомога більше послабити династію Ягеллонів, загнати її в туге кільце оточення із Сходу, Півдня та Заходу. Зміст дипломатичного листування між Іваном ІІІ та правителями Кримського ханства, Османської імперії, Священної Римської імперії дає можливість стверджувати, що українські землі у складі ВКЛ стали розмінною монетою для укладення того чи іншого союзу, а Київ продовжував відігравати значну ідеологічну та стратегічну роль у політиці держав Центральної та Східної Європи.

Размещено на Allbest.ru