Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві Донбасу. Становище селянства

Дані таблиці засвідчують значне зростання поголів'я худоби з 1810 по 1824 рр., незважаючи на збитки, завдані скотарству під час війни 1812 р. Крім того, збільшилося й поголів'я великої рогатої худоби. Так, наприклад, коні в маріупольських греків були переважно кримської породи, схрещені з чорноморською та донською. Серед овець переважала татарська порода «чундук». У процесі заселення повітів Донбасу та збільшення розорювання земель площа випасів скорочувалася. У результаті до середини XIX ст. землеробство на Донбасі стало головною галуззю сільського господарства, відтіснивши тваринництво на другий план.

У першій половині XIX ст. у краї вже переходили до трипільної системи землеробства за якої рілля ділилася на поля. Кожне з них засівалося спочатку озимими, потім яровими, а на третій рік залишалося під паром. Проте в багатьох поміщицьких господарствах, де ще залишалася необроблена земля, як і раніше, у XVIII ст., була поширена перелогова система землеробства, коли рілля оброблялася впродовж кількох років, а потім відпочивала в перелогу. А багато кріпосних селян не знали ніякої системи, вони орали й сіяли так, як указував поміщик.

Серед сільськогосподарських культур на Донбасі, як і у всьому південному краї, переважали пшениця, жито, ячмінь, гречка, просо, овес. Значного поширення тут набула посухостійка пшениця «арнаутка», що користувалася великим попитом і на зовнішньому ринку. Ярові культури в той час у 1,5-2 рази переважали над озимими.

Зі знарядь сільськогосподарської праці застосовувався великий український плуг, в який впрягали чотири пари волів. Набув поширення й малий плуг, яким можна було орати за наявності однієї пари волів. Переселенці з внутрішніх Російських губерній застосовували звичну для себе дерев'яну соху. Примітивний сільськогосподарський реманент не сприяв зростанню врожайності.

Найбільш урожайним роком у першій чверті XIX ст. у Катеринославській губернії видався 1807 р. Тоді її населення складало 413 259 душ обох статей. Посіяно озимини було 129 717 четвертей, а ярових - 241 180. Зібрано ж озимини 905 606 четвертей, ярових - 1 772 486. Таким чином, на душу населення по 6,4 четверті хліба. В інші роки збори урожаю були значно нижчими. Так, у 1805 р. 3,3 четверті на душу населення, у 1808 р. - 5,5, у 1811 р. - 4,5, у 1813 - 2,6, 1821 р. - 1,5 четверті на душу населення, а в 1823 р. ледве зібрали посіяне⁸.

Про впровадження картоплі на городах робітників Луганського ливарного заводу засвідчує рапорт гірничого начальника Бекмана від жовтня 1843 р. Наголошувалося, що жителі Луганського гірничого округу почали з великим успіхом розводити картоплю на своїх городах. Сприяв цьому луганський 3-ї гільдії купець Савелій Хрипко, який займався вільним землеробством. Він щорічно брав в оренду землю в Луганському окрузі й розводив картоплю. Узявши 100 дес., він виростив 15 000 четвертей бульб, продав їх селянам по 40 коп. за пуд, хоча ринкова ціна становила 1-1,5 руб. сріблом, а бідним роздавав безкоштовно. За сприяння в поширенні картоплі С. Хрипко був нагороджений срібною медаллю⁹.

Розвивалося на Донбасі й садівництво. Так, сад був у поміщика Ніколаєва в с. Оріхове, у власників сіл Гірське, Устинівка та багатьох інших. У невеликому селі Світличне, де мешкали поміщики Ілля та Іван Месарошеви, було навіть два сади. Усього ж по Слов'я - носербському повіту фіксувалося 34 поміщицьких сади. У маєтках Бахмутського, Слов'янського й Маріупольського повітів на початку XIX ст. їх було 88.

Новою галуззю стало шовківництво. У 1804 р. в Павлоградському та Бахмутському повітах було посаджено 1941 тутове дерево¹⁰. У м. Слов'яносербську була шовковична плантація. Шовківництвом займалися й деякі приватні особи, зокрема обер-бергмайстер Луганського ливарного заводу Чернявський і поміщик Алексєєв. А в колоніста Калери на території Маріупольського округу було до 10 тис. шовковичних дерев. Він виробляв шовк, а з відходів - вату, яку використовував на виготовлення стьобаного одягу й ковдр. Проте шовківництво на Донбасі не отримало промислового розвитку через несприятливі кліматичні умови.

Багаторічний досвід показав, що сільськогосподарське виробництво на Донбасі мало ризикований характер. За десятиліття тут у середньому тільки два роки бував гарний урожай. Давалася взнаки непостійність клімату. Сухі східні й південно-східні вітри за відсутності дощів ущент випалювали степ. Не встигнувши налитися, посіви зернових вигоряли, худоба втрачала корм, наставав голод. З 1799 по 1856 рр. було 28 неврожайних років¹¹.

У 1833 р. неврожай уразив усю Катеринославщину. Губернатор повідомляв, що на полях здебільшого посіви не сходили, а ті що зійшли, посохли через відсутність дощів і суховії. Від голоду страждали як селяни, так і робітники. Майстрові Луганського ливарного заводу в 1833 р. звернулися до російського імператора Миколи I з проханням видавати їм додатково провіанту по пуду на місяць. У цьому їм відмовили. У 1848 р. посуха збіглася з епідемією холери. Усе літо - з квітня по вересень - не випадали дощі. Тільки впродовж трьох місяців у губернії занедужало 47 940 осіб, померло 14 990¹².

Основними категоріями землевласників на Донбасі були поміщики й селяни. Поміщицьке землеволодіння переважало. З усієї земельної площі Катеринославської губернії, що складала в 30-х рр. XIX ст. 6 110 247 дес., 56% (3 420 832 дес.) належало поміщикам, а в 40-х рр. ХІХ ст. частка поміщицької землі зросла до 68% ¹³. Для кріпосного панщинного господарства характерними були такі особливості: 1) панування натуральних відносин; 2) наділення безпосереднього виробника (селянина) засобами виробництва, у першу чергу землею, і прикріплення його до неї; 3) особиста залежність селянина від поміщика - позаекономічний примус; 4) украй низький, рутинний стан техніки.

У першій половині XIX ст. відбувався поступовий розпад кріпосницького господарства. Товарно-грошові відносини підривали його натуральний характер. Поміщики виробляли дедалі більше продукції. У зв'язку зі збільшенням обсягів товарного землеробства розширювалася панська оранка. А це призводило до скорочення селянських наділів. Селяни усе більше втягувалися в інші промисли, що підривало другу умову існування кріпосного господарства - прикріплення до землі. Під впливом нових соціально-економічних процесів, які відбувалися в країні, зазнавала зміни й третя умова існування кріпосного господарства - позаекономічний примус. У техніці сільськогосподарського виробництва теж відбувалися деякі зрушення.

Разом із кріпосними селянами, яких у Катеринославській губернії в 1801 р. налічувалося 193 925 душ чоловічої статі, тут було 165 759 поміщицьких селян, яких не покріпачили. У документах вони йменувалися підданими. Це були вільні селяни, які переселялися на південь із малоземельних губерній. Вони платили поземельні, установлені поміщиком. Розмір подушної податі для них складав 56 коп. з накладними по 2 коп. з 1 руб. Проте після внесення їх у ревізькі казки селяни могли стати кріпосними, проти чого вони постійно боролися, здійснювали масові втечі¹⁴.

Державні селяни, на відміну від приватновласницьких, належали казні й офіційно вважалися «вільними сільськими обивателями». Їх також називали казенними. До цієї категорії належали колишні чорносошні, відібрані в монастирів за указом 1764 р., які отримали назву «економічних», однодворці й колишні військові поселенці, переведені на становище казенних селян. У казенних селищах Донбасу існувала община з періодичним переділом землі. Лише в поселеннях українських козаків практикувалося подвірне землеволодіння з принципом спадкування.

Переведення казенних селян на становище зобов'язаних робітників торкнулося багатьох. У долі ж поселян Кам'яного Броду й Третьої Роти відбувся крутий перелом. Колишні гусари слов'яно-сербських рот, після розформування Бахмутського гусарського

полку в 70-х рр. XVIII ст., були переведені на становище державних селян. Не пройшло й півстоліття, а кріпосницька держава переводить їх у нову якість, не питаючи згоди людей. Важка незвична робота на заводі й копальні, 14-годинний робочий день, воєнізований режим, грубе поводження гірничого начальства - усе це викликало протест колишніх військових поселян.

Жителі Третьої Роти у скарзі російському імператорові Олександрові I писали про утиски й образи з боку адміністрації копальні. Вони повідомляли, що керівник Козін та унтер-шахтмайстер Черепанцев карали людей тілесно. До того ж Козін увів зобов'язаних робітників у збитки перебудовою дзвіниці, не повністю їм видавав провіант і платню, забороняв віддавати дочок заміж в інші селища. Крім того, старшина Кудрич відвів на користь Козіна 40 сінокісних паїв, відібравши їх у тих, хто не мав худоби. Жителі просили повернути їх у колишнє становище казенних селян. Після розслідування, яке затягнулося на ціле десятиліття, справу розглядали в Луганському військовому суді. Рішення його було, утім не на користь селян.

Так і було з правами державних селян. Усе сильніше тиснув їх і податковий прес. Оброк і подушна подать державних селян постійно зростали. За першу половину XIX ст. вони збільшилися втричі. Державні селяни в цілому були краще забезпеченими землею, ніж поміщицькі. Норми селянських наділів установлювалися такі: 8 дес. на душу чоловічої статі в малоземельних і 15 дес. - у багатоземельних губерніях. Фактично ж державні селяни мали землі значно менше норми. Із 43 губерній Росії, в яких знаходилися державні селяни, на початку 40-х рр. XIX ст. тільки у 7 наділ перевищував 8 дес. У 30 губерніях він був нижчий 5 дес., а в 13 складав від 1 до 3 дес. на ревізьку душу.

У першій половині XIX ст. з колишніх кріпосних селян, які відкупилися й були відпущені поміщиками з кріпосної залежності, утворилася нова категорія селянства - вільні хлібороби. У 1858 р. в Бахмутському повіті таких було 62 сім'ї (492 душі обох статей)¹⁵.

Ключовою подією, яка вплинула не лише на життя селян, а й на подальший розвиток соціально-економічних і політичних процесів у підросійській Україні, стала реформа 1861 р., котра надавала селянам особисту свободу.

На думку В. Кабузана: «Напередодні реформи 1861 р. лише не набагато більше чверті населення Новоросії залишалось закріпаченим. Це значить, що кріпосництво не мало вирішального впливу на розвиток економіки регіону. Розташовані в межах Новоросії чорноморські порти, зростаючий експорт хліба сприяли швидкому розвитку тут товарного землеробства. Задовго до реформи 1861 р., одночасно з примусовою працею, тут широко використовувалась праця найманих робітників з застосуванням машин. Новоросія швидко перетворювалась у регіон землеробського капіталізму в Росії з більш досконалою агротехнікою землеробства і підвищеною врожайністю»¹⁶.

Вплив розвитку товарно-грошових відносин, який був спричинений реформою 1861 р. на загальне економічне становище селян сучасник І. Кашкаров коментував так: «наскільки не є еластичним функціонування шлунку, але й цій здатності є певні межі; споживання досягає «тіпітита», нижче котрого воно опуститися не може, проте, під час боротьби шлунок віддав значну частину поля битви грошам, а останні, раз завоювавши що-небудь, уже не відступлять».

Серед селян все більшого поширення набувало відхідництво на заробітки чи промисли. Користуючись особистою свободою з метою поліпшення добробуту вони почали створювати нові форми колективного ведення господарства.

Селянська реформа 1861 р. стала ключовим моментом трансформації соціально-економічних відносин у Російській імперії, у тому числі й на Донбасі.

Визначальною умовою для ефективного ведення сільськогосподарського виробництва був розмір землеволодіння. Проте, в результаті селянської реформи 1861 р. селяни наділялися землею вкрай нерівномірно. Багато хто з них залишився зовсім без землі. Так, середній земельний наділ селян на території теперішньої Луганської області становив 4 дес. на одну ревізьку душу. За кожну десятину вони повинні були виплатити в середньому по 28 руб. сріблом. Не маючи грошей, селяни розплачувалися за землю поступово, потрапляючи в залежність до того ж поміщика, і змушені були, як і раніше, працювати на нього. Так, жителі села Штерівки, де в 1862 р. налічувалося 40 ревізьких душ і мешкало 200 осіб, повинні були щороку відробляти у маєтку поміщика Булацеля 11 340 людино - днів. Нестача та неродючість землі, робота на поміщика були причинами масового відходу селян на заводи і рудники в Луганськ, Алчевськ, Кадіївку, Лисичанськ та інші промислові центри Донбасу¹⁸.

У Слов'яносербському повіті селяни отримали в наділ за володільницькими записами, статутними грамотами, викупними актами та дарчими записами 164 252,2 дес. придатної землі. Згодом 1 336 дес. відійшло під залізниці й по викупах. До середини 80-х рр. ХІХ ст. селянам повіту належало 162 916 дес. придатної й 17 941,9 непридатної землі.

З 1858 р. до середини 80-х рр. ХІХ ст. число селянських душ у Слов'яносербському повіті збільшилося на 17 018 осіб. У наслідок цього змінився подушний наділ. Якщо колись на ревізьку душу доводилося в середньому 4,7 дес., то в 1885 р. - 3,1 дес. Серед усіх розрядів селян повіту найбільш забезпеченими землею були державні. Нестача землі змушувала вдаватися до купівлі й оренди. У 1885 р. селяни орендували 31 641,2 дес. орної, 24 570 дес. ано - кісної й 1 121,8 дес. городньої землі, а також 19 051 дес. ділянками. Тому фактичний розмір землеволодіння становив 249 017,6 дес., 40% з них засівали.

У середині 80-х рр. ХІХ ст. у Слов'яносербському повіті було 207 селянських громад, у яких налічувалося 16 630 дворів. У 1885 р. у них проживало 51 853 душі населення, з них 21 449 робітників. На них припадало худоби: волів - 34 610, коней - 10 853, великої рогатої худоби - 81 835 голів. Зі 162 916 дес. землі на наявного працівника доводилося 7,6 дес., на їдока - 1,6 дес. У повіті 10,6% дворів були безземельними, 12,7% селян не вели свого господарства, 3,3% були бездомними¹⁹.

Загалом у 1898 р. у Слов'яносербському повіті з 397 тис. дес. придатної землі дворянам належало 42%, міщанам - 9%, приватним компаніям і товариствам - 6%, казні і церкві - 2,5%, колоністам та іноземним підданим - 0,5%, а селянам - 40% ²⁰.

У Бахмутському повіті з 1858 по 1884 рр. число селянських сімей виросло на 8 818, а сільського населення - на 33 261. Окрім зареєстрованих селян, проживало не в місцях прописки 860 сімей селян, у яких налічувалося 1 026 душ, а 2 542 сім'ї, що складалися з 8 494 душ, знаходилися в постійній відсутності - на Дону й Кубані. У повіті було 186 землевласників і 956 членів їхніх сімей та 158 сімей місцевого духівництва з 699 душами обох статей. Якщо додати сюди 19 809 душ прийшлого люду, який проживав у різних селищах, приватних маєтках, на шахтах та інших підприємствах, то отримаємо, що в Бахмутському повіті в 1884 р., за винятком купців, міщан і різночинців м. Бахмута, проживало 33 638 сімей. У них налічувалося 185 976 душ - 95 516 чоловічих і 90 460 жіночих.

Площа Бахмутського повіту складала 830 053,26 дес. У ньому була 21 волость, де проживали колишні поміщицькі селяни. У цих волостях знаходилося 537 561,44 дес. землі, що складало 64,76% загальної площі повіту. Зокрема 63 899,36 дес. були надільними, з них 6 221,24 дес. належало колишнім поміщицьким селянам, 1 512,05 - колишнім державним і 166,1 - селянам, переведених у розряд державних. Приватновласницької землі було 456 129,6 дес. На одну волость у середньому припадало 25 598 дес. надільної землі. На одну селянську сім'ю загалом доводилося надільної землі 5,9 дес.

У волостях колишніх державних селян і гірничих поселян було 292 491,85 дес. землі (35,24% загальної площі повіту). З них селянської надільної - 280 705,05 дес., приватновласницької - 5 940,3 дес. та інших володінь - 5 845,9 дес.

За переписом 1884 р. у Бахмутському повіті нараховувалось 268 селянських селищ, сіл і хуторів, що складали 257 земельних і 238 адміністративних громад. Селяни повіту ділилися на 3 розряди: колишні поміщицькі, колишні державні й поселяни гірничого відомства. У володінні 257 селянських земельних громад перебувало 344 605,61 дес. земель, зокрема 338 201,31 дес., отриманих у наділ, 1 102,45 дес. - придбано за допомогою обміну надільних угідь 5 301,25 дес. - куплених за сприяння Селянського поземельного банку.

Крім цього, у повіті ще було 10 хуторів, які не отримали наділу й володіли землею на правах приватної власності. За оплатою податей дев'ять хуторів належали до розряду вільновідпущених вільних хліборобів і колишніх військових обивателів. Десятий хутір складався із 12 сімей колишніх поміщицьких селян с. Вовчоярівки Миколаївської волості. У 1861 р. вони відмовилися від наділу й купили у власність 78 дес. землі, на якій і поселилися.

За розрядами селян надільна й придбана земля розподілялася таким чином: колишні поміщицькі селяни мали 62 221,21 дес., колишні державні - 271 671,25 і колишні поселяни гірничого відомства - 10 712,55 дес. У Бахмутському повіті були сім'ї, які не одержали наділу або не користувалися отриманим. Таких безземельних із загального числа 25 251 сімей було 3 257 сімей²¹.

Громади намагалися добитися справедливості при розподілі платежів. У різних місцях їх розверстували по-різному - де за кількістю землі, а де - за кількістю ревізьких душ, а то й на всіх робітників, іноді - і на робочу худобу. Розверстування платежів на робочу худобу існувало в Маріупольському повіті. У с. Адріанополі Слов'яносербського повіту викупні платежі розклали на 197 наявних ревізьких душ, а решту всіх платежів - на 239 робітників. У с. Павлівці була подвійна розкладка платежів - на померлих і живих.

Садибна земля, як відомо, не входила в розряд наділу й відводилася безкоштовно. Користуючись цим, деякі господарі почали захоплювати землі вигонів, збільшуючи садибні ділянки. У результаті в с. Кримському, наприклад, 4% господарів зосередили у своїх руках 17% садибної землі - по 1,7 дес. на двір, а деякі мали по 2 дес. У 24% жителів села садибна ділянка складала 0,1 дес. Подібні явища спостерігалися і в с. Городище. Це викликало широкий рух проти такої несправедливості. У с. Кримському громада ввела податок по 3 руб. з десятини садибної землі, захопленої понад норму, та заборонила надалі самовільне захоплення. Громада с. Жовтого в 1879 р. заміряла садиби й оподаткувала по 1 коп. з квадратного сажня всі придатні землі, зайняті самовільно, а непридатні - по півкопійки.

Селянська громада займалася не тільки переділами землі. Найважливіша її функція полягала у забезпеченні своєчасної сплати податків до казни. У громаді існувала кругова порука. Вона полягала в тому, що за несплату податків однією особою відповідали всім миром. Це було вигідно фіскальним органам і державі в цілому. Під час переходу селян на викуп пункт про кругову поруку записувався до статутних грамот.

У с. Кримському Слов'яносербського повіту до 80-х рр. XIX ст. накопичилися недоїмки по казенних податях та інших платежах у сумі 2 182 руб., а на деяких домогосподарствах, в яких, окрім хати, не було ніякого нерухомого майна, числилися безнадійні недоїмки по податях від 20 до 70 руб. і більше. Господарства багатьох неплатників розорилися.

Характерною щодо цього була ситуація в с. Макарів Яр, де було 315 хат. Селяни отримали наділ по 4 дес. на ревізьку душу. Але не всі могли справно платити податки. До 1868 р. накопичилася недоїмка в 8 тис. руб. Для її погашення було описано всю худобу: волів, коней, корів, овець. Описували й продавали худобу не тільки недоїмників, але й тих, хто справно платив податки, за круговою порукою. Усе продавали за безцінь: корів по 50-60 руб. за десяток, коней - по 5 руб. за голову. Звільнитися від кругової поруки могли тільки заможні селяни шляхом викупу. У селі таких знайшлося 76 хазяїв. Вони викупили свої наділи, стали повними власниками й зажадали виділення своєї землі в окремий наділ²².

У Бахмутському, як і в інших повітах Донбасу, сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку, овес, льон та інші культури. Посіви були озимі та ярові. Проте площа під озимою пшеницею була абсолютно незначною - 2,2%, тоді як ярова пшениця займала 36,3% (утім вона давала менші врожаї).

Приватновласницькі господарства виробляли хліб в основному на продаж, тому відсоток посівів озимої пшениці в них був вищий. Натомість у селянських господарствах більше, порівняно з приватновласницькими, вироблялося проса, ячменю, гречки. У повіті в невеликих обсягах вирощували інші культури - горох, сочевицю, картоплю, баштанні, площа під якими складала 12 100 дес.

У Слов'яносербському повіті в 1885 р. на 207 селянських громад припадало 162 916,2 дес. Надільною землею користувалися 14 865 господарств з корінного населення повіту. Вони ділилися на 4 частини: які обробляли наділи самотужки; силами кількох господарів (у супрязі); наймали інвентар; безгоспні, які зовсім не обробляли свого наділу. Для якісної обробки наділу, селянинові потрібно було мати 3-4 пари волів і плугів. Таких у повіті було небагато, усього 12,9%. Майже половина господарств повіту не мала потрібної кількості робочої худоби, а часто й плуга. Такі об'єднувалися з сусідами й обробляли наділи наймом. 12,7% становили люди похилого віку, удови, сироти й деякі інші категорії селян, які втратили господарську стійкість.

У Слов'яносербському повіті вирощували ті самі культури, що і в Бахмутському. З ярових - пшеницю. Значного поширення набула арнаутка. Жителі краю вважали, що цей сорт завезли на Донбас серби-переселенці. Вона йшла на експорт. Через Таганрозький і Маріупольський порти пшеницю відправляли за кордон, у тому числі й до Великобританії.

У Донецькому басейні панувала перелогова система землеробства при чергуванні культур. Зі знарядь обробки ґрунту застосовували простий український плуг, рало, дерев'яну борону із залізними або дерев'яними зубами. Частина селян, які переселилися з Росії, користувалася сохою. Рало було поширеним у Бахмутському повіті. Лише подекуди у заможних селян почали з'являтися англо-болгарські залізні плуги. Землеробські знаряддя купувалися на ярмарках, а також їх виготовляли місцеві теслярі й ковалі. У бідних господарів був 1 плуг на 2-4 двори. Рала мали заможні селяни, рідше - середні.

Основним знаряддям праці під час збирання врожаю була коса з гребком. Скошений хліб в'язали у снопи і складали в копиці. Пізніше вивозили й обмолочували на токах просто неба. Знаряддя молотьби - ланцюг і каток.

Як відомо, урожайність залежить не тільки від якості ґрунтів, але й кліматичних умов. А вони на Донбасі не завжди сприятливі. Для дослідження врожайності у Слов'яносербському повіті брали 107 селянських общин, в яких на 10 урожаїв доводилося 5,1 нижче середніх, 3,1 середніх і 1,8 гарних. Отже, тільки раз на 5-6 років тут був гарний урожай, а нижче середнього - через рік. Низькою врожайністю в повіті відрізнялися землі селян Петро-Голенищівської, Оленівської й Штормівської волостей. Кращий урожай був в Іллірійській волості.

Загалом екстенсивна форма землеволодіння зумовлювала низьку врожайність зернових культур. У середині ХІХ ст. на теренах Луганщини одна десятина давала: пшениці - 3,5, ячменю - 5, жита - 4, вівса - 4,5 четверті. Неприваблива картина спостерігалася у тваринництві. Скотарство внаслідок посиленого розорювання земель, а також епізоотій, рік у рік скорочувалося²³.

Природа постійно випробувала сільських трударів на витривалість. Крім суховіїв, граду тощо, селянські поля не раз вражали сарана, хлібний жучок, ховрашки та інші шкідники. Селяни часто опинялися у скрутному становищі. Таким був і 1891 р., який вважався найбільш голодним роком другої половини ХІХ ст.²⁴

Збільшення чисельності населення й зростання товарності сільського господарства в післяреформений період призвели до розширеного заорювання землі. Ще в 60-х рр. ХІХ ст. у Катеринославській губернії загальна кількість орної землі становила 2 млн. дес., або 32,2% від загальної площі. У 1881 р. вже було розорано 3 млн. 108 тис. дес. - 68,6%. Це стосувалося й Донбасу.

У зв'язку з розширенням селянського заорювання й скороченням випасів скотарство у селянських господарствах Донбасу у другій половині XIX ст. було зведене до мінімуму. Худоба служила тільки особистим потребам селян. Продавалася вона в обмежених кількостях, головним чином дрібна.

За наслідками повторного перепису, проведеного в 1885 р., у Слов'яносербському повіті було зафіксовано 16 630 селянських господарств, у яких налічувалося 102 147 душ обох статей, зокрема 21 449 робітників-чоловіків. Усього вони мали 164 595 голів худоби, що у середньому складало 1,7 голови на одну людину.

На душу населення в повіті припадало 0,3 вола, 0,1 коня і 0,2 корови. Проте кількість худоби в селян залежала від розміру землекористування, тому вона не була однаковою у всіх розрядів селян. Зовсім не мали худоби 12,3% селянських сімей повіту, 13,8% мали 1 голову робочої худоби, 17,2% - від 4 до 5. Отже, більше чверті родин не мали робочої худоби й були змушені здавали свою землю в оренду.

Також нерівномірно розподілилися по сім'ях і корови. Більше половини (55%) сімей колишніх поміщицьких селян зовсім їх не мали, а 41,8% - володіли 1 коровою²⁵.

У післяреформений період приватні власники становили найменшу категорію землевласників. У 1884 р. у Слов'яносербському повіті їх значилося 483 особи. Але цим людям належала левова частка всіх земель повіту. За даними земельної управи, у 1884 р. вони володіли 247 274 дес. землі - 85% усієї земельної площі повіту.

У Бахмутському повіті число приватних володінь було майже вдвічі більше, ніж у Слов'яносербському. Усього тут налічувалося 817 приватних землеволодінь із земельною площею в 462 029,9 дес. Вони належали 800 власникам. Дворянському стану належали 303 маєтки (37%), почесним громадянам і купцям - 34 (4,2%) міщанам - 51 володіння (6,2%). Селянських і козачих приватних землеволодінь налічувалося 406 (49,7%), німцям-колоністам і поселянам належало 11 (1,4%), а різним іншим землевласникам та іноземним підданим - 12 володінь (1,3%).

Приватні землевласники істотно різнилися за площею землеволодіння, а отже, - і за фінансовими можливостями. У Бахмутському повіті 92 особи володіли земельною площею від 500 до 1000 дес., 75 - від 2 до 4 тис., 11 - від 4 до 6 тис. дес., 3 - від 6 до 10 тис. і 4 мали понад 10 тис. дес.

Невисокими були врожаї у Слов'яносербському повіті. Жита збирали від 30 до 80 пудів з десятини. Середній урожай жита з десятини за 10 років склав 52 пуди, ярової пшениці - 40 пудів, ячменю й вівса - по 45 пудів. Основна маса збіжжя вироблялася для ринку.

На відміну від селян, приватні землевласники вирощували худобу не тільки для своїх потреб, але й на продаж, хоча кількість її скорочувалася. У приватновласницьких господарствах Бахмутського повіту в 1884 р. було 392 597 голів худоби, зокрема 10 608 волів і 4 148 коней.

Як і в Бахмутському, у Слов'яносербському повіті майже єдиною продуктивною галуззю скотарства було вівчарство. Однак і воно занепадало. Якщо в середині століття в повіті було близько 200 тис. мериносових овець, то в 1885 р. їх число становило тільки

68 014, а простих овець було 2 155 голів. Мериноси збереглися у 29 господарствах. Найбільше їх було у с. Олександрівка в поміщиці княгині Мюрат - 7 420 овець. Причина скорочення поголів'я худоби - відсутність кормів у зв'язку з посушливим кліматом краю. Скорочувалася й чисельність великої рогатої худоби, а також коней.

Після скасування кріпосного права приватні землевласники повіту намагалися пристосуватися до нових умов. Але це було непросто. Не маючи досвіду раціонального ведення господарства, багато хто, як і раніше, вели паразитичний спосіб життя, витрачаючи великі кошти на безтурботне життя за кордоном. Це призводило до розорення. Поміщики змушені були закладати землю в банках та продавати²⁶.

Вирішальною подією початку ХХ ст., яка докорінним чином вплинула на розширення ринкових процесів у сільськогосподарському виробництві як усієї Російської імперії, так і України й Донбасу зокрема, стало проведення столипінської аграрної реформи 1906 р.²⁷, кінцева мета котрої полягала у створенні широкого прошарку дрібних та середніх селян-господарів. Безпосередніми провідниками перетворень були губернські та повітові землевпорядні комісії. Їх створення на півдні України відбувалося впродовж березня - жовтня 1906 р. До функцій цих органів входило розверстання земель на хутори та відруби. Процес запровадження господарств нового типу складався з двох частин. Спочатку необхідно було закріпити надільну землю у приватній власності. Наступною органічною частиною реформи був перехід до ділянкового землеволодіння - хуторів та відрубів, у тому числі й на Донбасі. Хутір був таким типом господарства, коли вся земля або основна її частина складала одну ділянку, до якої включалася й садиба. У південно-східному українському селі, як правило, хутори утворювалися двома шляхами: або виселенням на створені ділянки, або прирізкою основної ділянки до садиби. Відрубне господарство - це розміщення садиби окремо на певному віддаленні від основної ділянки. Відруб утворювався зведенням общинних роздрібнених смуг землі в одну або декілька ділянок, що ставали, таким чином, незалежними від общинного користування. При цьому садиба могла залишатися на старому місці, а іноді навіть створювалися нові поселення.

За переконанням В. Бочарова, у період столипінської реформи дільничне землеволодіння в Катеринославській і Харківській губерніях формувалося за наявності певних особливостей. По-перше, воно зародилося тут ще до перетворень, однак мало спорадичний характер, не тільки не відображаючи загального напряму земельної політики дореформеного часу, але в цілому вступаючи в суперечність з нею. По-друге, як спосіб утворення хуторів і відрубів поряд з узгодженими розмежуваннями (57,1% - на Катеринославщині, 68,4% - на Харківщині) широко застосовувалися наділи (40,8% та 22,6% відповідно), причому часто в примусовому порядку. По - третє, поширення дільничних господарств відбувалося, здебільшого, на землях занепалих общин (94,4% - на Катеринославщині, 85,3% - на Харківщині). Селянський банк не зміг широко розгорнути свою діяльність через розвинуті поміщицькі господарства та німецьке землеволодіння в Катеринославській губернії. Унаслідок чого на землях банку утворилося 3,8% дільничних господарств у Катеринославській губернії та 14,4% - у Харківській. А казенних земель у регіоні було надто мало, щоб вони могли відігравати серйозну роль у процесі насадження хуторів і відрубів (1,8% і 0,3%). По-четверте, гальмівним чинником у справі формування дільничного землеволодіння було недостатнє фінансування землевпорядних робіт, хоча середній розмір позик, що видавалися селянам Катеринославщини та Харківщини, перевищував загальноросійський показник (200-250 руб. проти 150 руб. на господарство). По - п'яте, однорідність ґрунтів і рівний рельєф сприяли зниженню роздробленості селянських господарств та значному скороченню далекоземелля. 89% господарств регіону володіли 1-3 ділянками, 40,8% - мали землю на відстані до 3-х верст від дворища. Однак, незважаючи на це, в ході землевпорядкування звести ці явища до мінімуму не вдалося. По-шосте, через певні природні умови серед дільничних господарств переважну більшість становили відруби (93,8% - на Катеринославщині та 96,9% - на Харківщині). По-сьоме, відносно широке розповсюдження відрубного землеволодіння стало наслідком екстенсивності місцевого сільського господарства²⁸.

Крім того, слід вказати, що реформа передбачала подолання аграрного перенаселення, збільшуючи масштаби переселення з українських земель на окраїни Російської імперії. У 1907-1912 рр. виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської кампанії. Так, у 1911 р. в Україну перебралися 68,5% переселенців. Разом з тим, уже на 1914 р. у Сибіру й на Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

На думку А. Михненко, столипінська аграрна реформа на Донеччині була спрямована на ліквідацію громадського та надільного землекористування і поліпшення структури селянського землеволодіння, зокрема виходу селян з громади, переходу до господарювання на відрубах і хуторах. Загалом процес аграрного реформування в Донецькому басейні суттєво просунувся порівняно з іншими регіонами, хоча і залишився незавершеним. У 1915 р. він припинився взагалі. Таким чином, реформи в аграрній сфері в цілому оптимізували сільське господарство, але водночас спричинила значну соціальну диференціацію серед селянства²⁹.

Підсумки процесу реформування аграрного сектору у Харківській та Катеринославській губерніях полягали в наступному:

По-перше, нова організація території формувала істотну передумову вільного індивідуально-господарського самовизначення, не затиснутого правилами загальноприйнятої організації господарства, неминуче обов'язковими при дрібному черезсмужному землекористуванні, поширеному до реформи.

По-друге, наближення земельної площі зумовлювало економію землі, праці та скорочення витрат на внутрішньогосподарський транспорт, створюючи можливість інтенсифікації господарства або розширення виробництва.

По-третє, наявність названих умов утворювала сприятливу можливість для агротехнічних новацій і, передусім, більш повноцінного угноювання полів. У 1907-1914 рр. індивідуальні господарства регіону отримували добрива у 7 разів частіше, ніж дрібночерезсмужні.

По-четверте, у приватних новостворених господарствах також швидше реалізовувалися покращення техніки польовництва, котрі поєднувалися із загальною економією праці, стійкістю та незалежністю володіння, зручністю розташування ділянки. У 1907-1914 рр.

удосконалену техніку польовництва було введено в 74,6% селянських господарств і лише в 16,8% - черезсмужних.

По-п'яте, значно складнішим було становище з загальною реорганізацією системи сівозміни. Це особливо стосувалося відрубних господарств, 71,7% дотримувалися старих правил. Хутірські ж господарства значно швидше виявляли тенденції реорганізації системи польовництва: 85,5% хуторів відмовлялися від застарілих трипілля та багатопілля й упроваджували прогресивнішу плодозмінну систему.

Окрім того, слід згадати, що новим господарствам надавалася посильна агрономічна допомога. Велике значення мала організація показових полів і ділянок, до чого залучалися агрономи землевпорядних комісій. Показові поля давали селянам змогу ознайомитися з організацією правильного сівообгу, а показові ділянки - з культурами окремих рослин. Насіння нової селекції видавалося селянам-власникам у більшості випадків безкоштовно, сівба проходила під наглядом агрономів. Витрати на ці заходи покривав уряд. На місцях асигнованими коштами розпоряджалися губернські земські управи, котрі відпускали гроші повітовим управам, а ті оплачували роботу агрономів, закуповували необхідне насіння, фінансували розвиток тваринництва, будували прокатні та зерноочищувальні пункти. За цільовим використанням коштів стежили економічні відділи губернських земських управ.

Названі нововведення вплинули на підвищення продуктивності праці, яке відбилося у значному нарощуванні врожаїв (123,2% в 1915 р. у порівнянні з 1908 р.), поступовому зростанні врожайності зернових культур (113,5% в 1915 р. у порівнянні з 1908 р.) і частковому прирості у тваринництві (з 1908 по 1915 рр. значно збільшилося поголів'я свиней - на 34,7%, кількість великої рогатої худоби збільшилася лише на Харківщині - на 17,4%, поголів'я дрібної рогатої худоби скоротилося в обох губерніях на 28,2%)³⁰.

Отже, необхідно визнати, що у першій половині ХІХ ст. розвиток сільськогосподарського виробництва на Донбасі мав екстенсивний характер. Через важкі кліматичні умови, панування кріпосницьких відносин, низький рівень агротехніки та агрокультури лише окремі поміщицькі маєтки набули товарного характеру. У переважній більшості селянських господарств залишався натуральний спосіб господарювання. Екстенсивному розвиткові сприяла наявність незайнятих земель.

Починаючи з другої половини ХІХ ст. у зв'язку з реформою 1861 р. ситуація у сільськогосподарському виробництві почала змінюватися на краще. Цьому сприяли розвиток товарно-грошових відносин, промисловий переворот, поширення вільнонайманої праці, новації агротехніці та ін. Дедалі більше поміщицьких господарств втягувалися в орбіту ринку. Столипінська аграрна реформа прискорила перехід села на ринкову основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. Земські агрономи організовували прокатні станції агротехніки, сільськогосподарські читання. Результати реформи продемонстрували економічні успіхи Російської імперії в 1913 р. Однак через Першу світову війну вона так і не було завершено.

Размещено на Allbest.ru