Медичні порадники Гетьманщини в системі вченої та популярної медицини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Медичні порадники Гетьманщини в системі вченої та популярної медицини

Катерина Костогриз

У статті розглянуто проблему рукописних медичних порадників Гетьманщини та їхнє місце в системі вченої та народної медицини. Автор розглядає історіографію питання та підважує панівну тезу про компілятивність та вторинність рукописних порадників як джерел для досліджень ранньомодерних медичних уявлень. Для спростування цього твердження проведено компарати- вістичний аналіз рукописних порадників XVIII століття, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. На основі цього аналізу, автор визначає можливі джерела походження та виокремлює дві групи порадників. Критеріями для такого групування слугують такі показники, як однорідність тексту, рівень та кількість відмінностей, мовно-стилістичні спрощення. Також для з 'ясування місця порадників в системі вченої та народної медицини, у статті приділено увагу питанням читацького кола та авторства. Автор робить висновок, що рукописні медичні порадники Гетьманщини були медіатором між вченою та народною медициною XVIII століття.

Ключові слова: історія медицини, рукописні порадники, Гетьманщина, вчена медицина, популярна медицина.

В історіографії, починаючи від кінця XIX століття, як у західній, так і в російській та українській, (спів)існують різні -- інколи протилежні -- погляди щодо кола проблем, пов'язаних з медичними рукописними порадниками. Це стосується джерельної бази та розрізнення типів порадників -- питання, які безпосередньо впливають на інтерпретацію належності порадників до вченої чи народної культури. Фактично, наріжним питанням є те, чи порадники створювались самостійно чи під впливом інших текстів. Звичайно, цінність медичних рукописних порадників як джерела ніким з дослідників не ставиться під сумнів, проте ставлення до них як до другорядних джерел, на нашу думку, все ж таки зберігається (відсутність історичних досліджень про ранньомодерний медичний світогляд із широким залученням цих джерел -- характерний тому доказ). Головна причина певного нехтування ними при дослідженні історії медицини ховається у поширеній думці, що ці порадники були всього лише компіляцією друкованих медичних трактатів, порадників і травників¹. Тимчасом як досліджень друкованих видань є чимало (здебільшого, це роботи у руслі “традиційної” історії медицини Solomon M. Fictions of Well-Being: Sickly Readers and Vernacular Medical Writing in Late Medieval and Early Modern Spain. -- Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2010. -- P. 3. Arber A. Herbals: Their origin and Evolution. A Chapter in the History of Botany. -- Cambridge: Cambridge University Press, 1912. -- 253 р. Монографія містить відомості не лише про травники, але також і про авторів, і доповнена ілюстраціями з описаних авторкою джерел.), до рукописних аналогів зверталися й досі звертаються, головне, філологи, етнологи, етнолінгвісти Потебня А. Малорусские домашние лечебники XVIII в. // Киевская старина. -- 1890. -- Т. 28 -- C. 91-94; Змеев Л. Русские врачебники. Исследование в области нашей древній врачебной письменности. -- СПб.: Типография Демакова, 1895. -- 274 с.; Возняк М. Український господарський порадник з 1788 р. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. -- 1915. -- Т. 122. -- С. 37-58; Груздев В. Рукописные лечебники в собрании Пушкинского дома // Труды Отдела древнерусской литературы. -- 1974. -- Т. XXIX -- C. 343-348; Німчук В. Мова українського травника XVI ст. // Мовознавство. -- 1976. -- № 5. -- С. 43-55; Передрієнко В. Передмова. // Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / ред. Німчук В., передмова Передрієнко В. -- К.: Наукова думка, 1984. -- С. 5-16; Ипполитова А. Русские рукописные травники XVII-XVIII веков: Исследование фольклора и этноботаники. -- М.: «Индрик», 2008. -- 512 с.; Файчук Т. Господарські порадники XVIII ст. // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. -- 2008. -- № 620. -- C. 163-166.. Тому мета цієї розвідки полягає в аналізі медичних порадників XVIII століття, які зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, на предмет визначення їхнього місце в системі вченої/народної медицини. Для цього ми розглянемо погляди дослідників на рукописні порадники, з' ясуємо їхню джерельну базу, типологічні відмінності та спробуємо визначити можливе коло авторів і читачів.

Поняття “медична література” у ранньомодерний час має досить розмиті межі та є відносно умовною назвою, яка використовується для означення та найменування різноманітної та різнопланової літератури. Причиною такої умовності є відсутність чітких критеріїв, за допомогою яких можна однозначно трактувати той чи інший текст як медичний, адже багато з них носять універсальний характер: це можуть бути і господарські порадники, і ветеринарні книги, і рецепти, і книги таємниць -- всі вони можуть містити те, що ми нині, у сучасному та звичному для нас розумінні слова окреслюємо як “медична література”. На цю проблему звернув увагу Пітер Слек у статті про вернакулярну медичну літературу Slack P. Mirrors of Healthand Treasures of Poor Men: The Uses of the Vernacular Medical Literature of Tudor England // Health, Medicine, and Mortality in the Sixteenth Century / Ed. Charles Webster. -- Cambridge: Cambridge University Press, 1979. -- P. 237275.. Поруч із друкованими книгами з хірургії побутували і рукописні порадники, гербарії, астрологічні трактати, які так само відносилися до медичної літератури, як і частина філософських робіт. Фактично, до різноманітного пласту медичної літератури можна віднести всі ті джерела, з яких формувався комплекс знань про лікування, підтримування здоров'я та допомогу хворому. Якщо застосовувати концепцію Роя Портера про необхідність погляду зі сторони хворого, то мабуть найефективнішими у такому випадку є саме медичні порадники -- друковані чи рукописні, адже вони передусім спрямовані на безпосередню допомогу хворому Porte R. The Patient's View: Doing Medical History from Below // Theory and Society. -- 1985. -- No. 14. -- P. 175-198..

Потреба в рукописнах порадниках як найпершій прямій допомозі могла бути зумовлена необхідністю лікуватися самотужки. Йдеться про такі фактори, як економічний та географічний, що впливали на ранньомодерну медицину Nagy D. Popular Medicine in Seventeenth-Century England. -- Bowling Green: Bowling Green State University Popular Press, 1988. -- Р. 4.. Адже найближчий лікар міг знаходитися на значній відстані, а його послуги могли коштувати дорого; аналогічною була проблема з аптеками Приватні листи XVIII століття / Підготував В. Передрієнко, відп. ред. М. Жовтобрюх. -- К.: Наукова думка, 1987. -- С. 119.. Відповідно, порадник під рукою вирішував проблему відсутності лікаря, а наявність відносно доступних рецептів знімала питання про обов'язкову купівлю досить дорогих складових для лікувальних рецептів.

Саме тому друковані порадники часто переписувалися, комбінувалися, доповнювалися, передавалися у спадок -- це засвідчують записи на маргіналіях Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі -- ІР НБУВ), ф. 30, № 124. та власницькі записи ІР НБУВ, ф. 30, № 122.. Тому важко погодитися з думкою дослідника рукописних порадників В. Груздєва, що медичні порадники найбільшого розповсюдження набули у XVI-XVII століттях Груздев В. Рукописние лечебники... -- С. 343. ІР НБУВ, ф 30, № 152., адже це може стосуватися хіба що друкованих екземплярів, тоді як переписування тривало протягом всього XVIII століття. Навіть на початку XIX століття порадники були незамінним джерелом для створення превентивних збірників порад: у рукописі під назвою “Правила о соблюдении здоровья”, які є зводом порад для збереження здоров'я 1820 року зазначено як джерело “Простонародный лечебник”¹¹.

У фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вер- надського зберігаються медичні порадники, з яких більшість створено саме у XVIII столітті: “Лечебник переписан 1775 г.” (ІР НБУВ, ф. 30, № 122, 1775 р.), “Аппендикс или придаток. Лечебник 1748 г.” (ІР НБУВ, ф. 30, № 123, 1748 р.), “Прохладный вертоград” (ІР НБУВ, ф. 30, № 124, 1796 р.), “Лікарства описаніє” (ІР НБУВ, ф. 30, № 132, друга половина XVIII ст.), “Книга, прохладный цветник названная, собранная от многих и различных врачей, к содержанию человеческого здравиця надлежащая” (ІР НБУВ, ф. 160, № 161, XVIII ст.), “Сборник лечебников” (ІР НБУВ, ф. 160, № 187, XVIII ст.), “Лечебник” (ІР НБУВ, ф. 160, № 99, XVIII ст.). Не визначено час написання лише порадника польською мовою (ІР НБУВ, ф 160, № 7), який переписано з польського друкованого травника Шимона Сиреніуша (Сіреньського, пол. Szymon Syreniusz Sirenski) “Zielnik” 1613 року Rostanski К. Szymon Syreniusz i jego dzielo // “Wiadomosci Botaniczne”. -- 1997. -- № 41 (2). -- S. 7-12., а також “Лечебника царя Соломона о немощах человеческих” (ІР НБУВ, ф. VIII, № 194м/279). Час створення цих рукописів можна віднести або на кінець XVII століття, або до XVIII століття.

Важливо визначити, що саме мається на увазі під назвою “порадники”. У нашому випадку -- це збірна назва для медичних рукописів, до складу оригінальної назви яких входить одне з означень, як-то “лечебник”, “вертоград”, “цветник”, “лекарства описаніє”, вміщено різноманітні статті про рослини, лікування хвороб та приготування рецептів ліків з рослин, також трапляються описи тварин, лікувальних властивостей дорогоцінного каміння, статті про визначення ознак хвороби. Зміст порадників був варіативним: могли міститися всі вищезазначені статті та поради або ж тільки ті, які стосувалися лікування хвороб, чи інші комбінації. Назва «травник» притаманна польським виданням і була похідною від латиномовних описів рослин із лікувальним застосуванням, як-то популярні свого часу роботи Еміліуса Мацера “De herbarum virtutibus”, Стефана Фалміжа “O ziolach y moci ich”, Марціна Сенніка “Herbarz”.

В історіографії розрізнення між найменуваннями порадників є ключовим, оскільки слугує критерієм для віднесення до вченої чи народної культури, для визначення запозичень і частки народної творчості. Наприклад, В. Груздєв відзначає їх різноманіття та виділяє три групи: “Прохладний вертоград” як переклад з європейських мов та енциклопедія середньовічних медичних знань, друга група -- травники (вважає найцікавішим джерелом, бо походять з народної культури -- на його думку), третя -- порадники, де спочатку робиться опис хвороби чи її ознаки, а потім дається спосіб лікування (типовий приклад -- “Реестр из дохторских наук”) Груздев В. Рукописние лечебники... -- С. 344.. На противагу групуванню В. Груздєва, Міхаель Соломон виділяє три категорії медичних рукописів: 1) порадники (health guides) і трактати про епідемії, 2) рукописи вченої медицини, 3) збірки рецептів від хвороб SolomonM. Fictions of Well-Being... -- P. 4..

У ґрунтовному монографічному дослідженні рукописних травників XVII- XVIII століття Алєксандра Іпполітова звертає увагу на необхідність розрізнення вченої літератури та народної низової традиції. І попри те, що до останньої авторка відносить травники та лікарські порадники (“лечебники”), дослідження Іпполітової побудоване на виявленні й аналізові лише тих народних травників, де проявляється низова рукописна традиція. Це пов'язано з тим, що саме травники вона визначає як “особливий тип збірників, фронтирне явище між усною і рукописною традицією” Ипполитова А. Русские рукописные травники... -- С. 15., а от порадники -- як компілятивний жанр з мінімальним проявом народної культури Там же..

На думку Льва Змєєва, який надававав перевагу “врачебникам” як загальному означенню всієї групи, назви цих рукописних збірників пройшли еволюцію від “зельников”, травників, вертоградів до “лечебников”, причому “травники ж, набуваючи все більше різносторонніх лікарських понять, силою речей стали лечебниками” Змеев Л. Русские врачебники... -- С. 260.. Щодо останнього висновку Змєєва про перейменування травника заперечень не виникає, але твердження щодо “зельника” є спірним: оскільки переписувалися порадники не лише з латинських джерел, але й з польських, то очевиднішим виглядає трактування назви «травник» як синоніму чи навіть дослівного перекладу польського слова “zielnik”. До того ж, польські друковані травники з' являються вже на початку XVI століття і відразу стають популярними, тоді як рукописних старослов' янських списків травників під назвою “Благопрохладный вертоград здравія” раніше 1534 року не виявлено Там же. -- С. 19. Змєєв також зазначає, що списки раніше XVII століття не збереглися, див.: там же. -- С. 259..

Загалом, групування медичних порадників за назвою варто застосувати і до аналізованих у статті джерел. Перша група, яку умовно можна назвати група вертоградів -- це ті рукописні порадники, де зустрічаються назви “лечебник”, “вертоград”, “цветник”. До них ми відносимо “Лечебник переписан 1775 г.” ІР НБУВ, ф. 30, № 122., “Прохладный вертоград” ІР НБУВ, ф. 30, № 124., “Книга, прохладный цветник названная” ІР НБУВ, ф. 160, № 161., “Лечебник царя Соломона” ІР НБУВ, ф. VIII, № 194м/279.. Спільними для них є такі риси: 1) одне джерело походження, спорідненість з яким залишається доволі високою, 2) однорідність тексту, яка проявляється у його структурованості і відсутності дублювань рецептів, 3) дотримання одного мовного стилю, 4) збереження порядку статей як в прототипі, 5) обґрунтування лікувальних властивостей трав, каменів, рецептів через гуморальну теорію. Всі ці ознаки в комплексі дають змогу оцінити порадники даної групи як характерні для вченої медицини, але все ж таки вони не є сліпим переписуванням джерела: автор кожного окремо взятого порадника видозмінював його, переробляв та пристосовував чи то до власних вимог, чи на вимогу замовника. Так відбувалося певне “пониження” статусу порадника як вченої літератури, але все ж таки вони залишалися у рамках цієї традиції. Власне, це і є той континуум, про який писала А. Іпполітова, “в якому кожен окремий список (чи група подібних списків) може займати різне місце між “вченим” та “народним” полюсами” Ипполитова А. Русские рукописные травники... -- С. 33..

Для того, аби визначити спільне джерело, слід порівнювати не лише назви статей у різних списках, але також і порядок їхнього розташування. Про спільне джерело для цієї групи порадників свідчать єдині групи тих чи інших статей. У порадниках “Лечебник переписан”, “Прохладный вертоград”, “Книга, прохладный цветник названная” і “Лечебник царя Соломона” -- це статті про рослини, тварини, каміння, олії і/або хвороби й способи лікування. “Лечебник переписан” та “Прохладный вертоград” організовані за принципом пошуку за назвами рослин, дерев, “вод ис трав пропущенных”, “о маслі”, “о солях”, “о сахаріх”, “о каменіях драгих”, а також за переліком хвороб: “Сказаніє о немощах члческих которые бывают в члціх, и како іменуются, и тем которую немоч по дохтырским наукам лічить и то всей книги подлинно написано ищи во главах по сей росписцы” ІР НБУВ, ф. 30, № 122, арк. 7 зв. і далі наводиться список хвороб.

У пораднику “Книга, прохладный цветник названная” у змісті є лише перелік хвороб, який подібний до описаних вище двох не лише набором статей, але й часто порядком їх розташування. Для порівняння у таблиці 1 наведено два уривка, в яких порядок розташування захворювань ідентичний:

Таблиця 1

Як видно, відмінність між ними можна простежити у спрощенні викладу або скороченні опису, а також наближеності мови “Книга, прохладный цветник названная” до розмовного варіанту староукраїнської. Спрощення відчувається і в описі характеристик трав. Наприклад, “бораг трава горяча и мокротна” Там само. -- Арк. 36. із “Лечебник переписан” на противагу опису тієї ж трави у “Книга, прохладный цветник названная”: “Бораг есть трава естетством суть горяча и волгостна в первом ступні” ІР НБУВ, ф. 30, № 122, арк. 113.. Тенденція до такого спрощеного опису простежується щодо всіх трав та хвороб.

Ці три порадника, як видно з аналізу, подібні між собою і є списками поширеного свого часу “Прохладного вертограда”. Звичайно, ступінь спільності є різним: якщо “Лечебник переписан” за стилем викладу значно наближений до “Прохладного вертограда”, то “Книга, прохладный цветник названная” був більше перероблений -- про це свідчить відсутність рослинного показника, спрощення мови викладу, яка наближена до розмовного варіанту староукраїнської. Як доречно зауважив Тимофій Райнов, медичні порадники не були просто запозиченнями, у них завжди був елемент осмислення Райнов Т. Наука в России XI-XVII веков. -- М.: АН СССР, 1940. -- С. 459.. Стосовно ж “Прохладного вертограда»”, то він є одним зі списків “Благопрохладного вертограда”, на що вказує і Л. Змєєв, аналізуючи доступні йому вертогради Змеев Л. Русские врачебники... -- С. 61-68..

Оскільки ми вже неодноразово згадували “Благопрохладный вертоград” як джерело групи вертоградів, то варто кілька слів сказати і про нього. “Благопрохладный вертоград” -- це переклад друкованих видань “Gart der Gesundheit” та “Hortus Sanitatis” Исаченко Т. Травник Ивана Грозного. К истории Харьковского списка начала XVI в. // Румянцевские чтения: материалы междунар. науч. конф. 10-12 апр. 2007. -- М.: Пашков дом, 2007. -- С. 161.. “Gart der Gesundheit” вперше надруковано у 1485 році в Майнці, а в 1491 році було здійснено видання латинською мовою “Hortus Sanitatis” Keil G., Hortus Sanitatis, Gart der Gesundheit, Gaerde der Sunthede // Medieval Gardens / Ed. E. MacDougall. -- Dumbarton Oaks, 1986. -- P. 55-68.. В перекладі назва звучить як “Сад здоров'я” (оскільки в монастирських садах Середньовіччя вирощували зокрема і рослини для лікування, до того ж медицина, здебільшого, культивувалася саме при монастирях). Це був один із перших друкованих травників, який мав великий успіх. Попри зазначене автором Йоганом Вонеке, що робота написана на основі медичних трактатів античних авторів, насправді він створив компіляцію вернакулярних німецьких травників, які існували та побутували в його час Там само. -- P. 64..

Це важливий момент при дослідженні рукописних медичних порадників ранньомодерного часу на території Гетьманщини, адже зазначення імен давньогрецьких класиків медицини як авторів (для надання праці більшої вагомості) не завжди означало, що весь матеріал є переписаним з античних трактатів. Власне, це демонструє у своєму дослідженні А. Іпполітова, яка виокремлює групу народних травників, що були написані на основі відомих тоді компілятивних праць із доданням до них народних відомостей про рослини та їхні лікувальні властивості, а також із залученням “простонародних” рецептів Ипполитова А. Русские рукописные травники... -- С. 27.. Апеляція до відомих імен, як-то Авіцена, Гіпократ, Гален, Діоскорид, Платон та низки інших може бути розглянута як необхідність для надання збірці авторитетності та вагомості, відповідно, більшої довіри до написаного -- а це є обов'язковим елементом у системі ранньомодерних медичних уявлень і того «культурного репертуару», де механізм довіри є одним із трьох китів Illness and Healing alternatives in Western Europe / Eds. M. Gijswijt-Hofstra, H Mar- land, H de Waardt. -- New York: Routledge, 1997. -- 272 p.

Серед порадників, які нам зустрічалися, такі цитування є одичними, як-то в «Сборнике лечебников» (ІР НБУВ, ф. 160, № 87, арк. 69-69 зв.), а також у польськомовному пораднику (ІР НБУВ, ф. 160, № 7), в якому вказано, що травник Шимона Сиреніуша був джерелом, але відсилок на стародавніх майстрів медицини теж нема.. Отже, згадування та посилання на визнаних авторів у друкованій традиції розглядалися творцями порадників та травників як, вочевидь, запорука успіху їхніх праць.

Проте рукописні порадники Гетьманщини порадники розглянутої нами групи не містять цитування чи посилання на античних лікарів і філософів , і лише у списку “Благопрохладного вертограда” 1534 і 1616 років, наведеного Л. Змєєвим, присутні імена стародавніх медиків Змеев Л. Русские врачебники... -- С. 5-20.. На нашу думку, це пов'язано з цільвою аудиторією, тобто з потенційними (про яких ми можемо лише зробити припущення) або ж наперед визначеними (у випадку прямого замовлення чи створення для певної особи) читатачами. Наприклад, Тетяна Ісаченко зазначає, що “Благопрохладный вертоград» створено спеціально для князя Василя III Исаченко Т. Травник Ивана Грозного... -- C. 161.. Це був перший перекладний вертоград, якому ще тільки потрібно було «завоювати» довіру, а для цього потрібно якомога більше переконливо довести, що вміщені поради обов'язково допоможуть хворому. Зрозуміло, що автор (перекладач- компілятор) мав зберегти посилання на Платона, Арістотеля, Авіцену, Гіпо- крата, Діоскорида Змеев Л. Русские врачебники... -- С. 5.. У переписаних пізніше вертоградах атрибуція взагалі відсутня, адже для автора порадника механізм довіри спрацював вже попередньо, коли він вибирав відповідні джерела для створення свого рукопису. Також це може свідчити про те, що такі порадники, де згадки чи посилання відсутні, створювалися спеціально для суто приватного, домашнього вжитку, де вже немає необхідності доводити авторитетність написаного -- на відміну від друкованих чи рукописних компіляцій, які створювалися для освіченої публіки (у випадку друкованих медичних робіт це ще більш очевидно, оскільки там авторитетні давні джерела сприяли якомога більшій кількості продажів видання).

До другої групи порадників ми віднесли “Лікарства описаніє” ІР НБУВ, ф. 30, № 122. та польськомовний порадник. Останній у каталозі ІР НБУВ йменується як “Лечебник” ІР НБУВ, ф. 160, № 7., проте доречніше було б назвати його «травник», оскільки він є компіляцією “Zielnika” Шимона Сиреніуша, тому далі цей рукопис фігуруватиме як “Zielnik”. Підставами для віднесення цих порадників до однієї групи є значне наближення до конкретних потреб читачів, вищий рівень трансформації у порівнянні з джерелом. У ланці між вченою та народною медициною вони розташовуються порівняно ближче до популярної медицини, ніж вертогради першої групи.

“Zielnik” складається з 195 аркушів, відібрані для нього статті містять описи рослин та рецепти лікування хвороб, з якими найчастіше мали справу в ранньомодерний час. Це, наприклад, лікування головного болю, “заворота голо- вови”, “удар голови”, “шаленство”, п'янство, покращення пам'яті Там само. -- Арк. 60, арк. 65, арк. 71.. Симптоми хвороб не розписані, а відразу подано рецепти. Джерелом для `^е1шка” послугував ілюстрований травник Шимона Сиреніуша “Zielnik herbarzem z j^zyka lacinskiego zowia, to iest opisanie wlasne imion, ksztaltu, przyrodzenia, skutkow y mocy ziol wszelakich...”, який містить понад 1500 сторінок та складається з п'яти частин (хоча сам Сиреніуш планував більше Rostanski К. Szymon Syreniusz... -- S. 11.). У ньому загалом описано понад 700 рослин. Всього збереглося близько сотні екземплярів Ibid., три з них -- в Україні. Також існує переклад церковнослов'янською, який був здійснений в XVII столітті -- і це, на думку російської дослідниці Марії Піроговської, сприяло проникненню “значної кількості медичних термінів та назв лікарських рослин латинською мовою” Пироговская М. От materia medica до хозяйственных книг: органолептический анализ и становление русского ольфакторного словаря // НЛО. -- 2013. -- № 123. -- С. 149..

Спостереження щодо впливу латиномовних медичних порадників на поширення знань про рослини та хвороби підтверджено результатами аналізу іншого порадника -- “Лікарства описаніє, которимы без мєдика в дому всякъ поратоватся можєть” ІР НБУВ, ф. 30, № 122.. До речі, це є ще однією підставою для виділення цих двох порадників в одну групу. Цей порадник є збіркою, до складу якої входить також рукопис “Аптека домова”. Весь же збірник за обсягом складається зі 119 аркушів. На основі записів на маргіналіях В. Передрієнко визначив, що порадник створено в третій чверті XVIII століття, а його автором, вірогідно, був сотенний канцелярист на території Гадяцького полку Передрієнко В. Передмова... -- С. 7-10.. Цікавим є початок “Лікарства описаніє”. Відкривається збірник доволі коротким зодіачником, де опущено описи характерів людини залежності від знаку зодіаку ІР НБУВ, ф. XVIII, 192м/215, “Новой гадательной способ с прибавленіем” 1793 року, де на арк. 59-87 вміщено “Планетник и зодіачник или Описаніе человеческой натуры по свойству планет и двенадцати небесных знаков”.,але зазначено дні місяців, коли “панують” 12 знаків зодіаку, і небезпечні роки життя для того, хто родився під тим чи тим знаком Лікарські та господарські порадники... -- С. 17.. Поєднання в одному пораднику медичнихтекстів з астрологічними записами є властивим для системи ранньомодерного уявлення про здоров'я, де астрологічні дані є частиною медичної сфери. В цьому і полягає одна із проблем досліджень історії медицини в ранньомодерний час, бо нема чітких меж чи критеріїв, аби з впевненісю стверджувати, що саме належить чи не належить до галузі медичних знань ранньомодерного суспільства.

Між зодіачником та рукописом “Лікарства описаніє” вміщено ще один текст: “Описаніє крови, то ест описание жил переднейших, з котрих на якую хоробу кров пущана бит може”. В ньому описано місця, з яких можна пускати кров і, головне, від чого це допоможе, наприклад: “З жили, ідучой през посродек чола, кров пущана бива на запаленіе очий и плиненіе з них, на боль голови, на шаленство и на труд по твари” Лікарські та господарські порадники... -- С. 18.. З великого переліку хвороб, які можна вилікувати завдяки кровопусканню, видно, що цей метод вважався панацеєю. Про його популярність свідчать і записи у щоденнику Якова Марковича Дневник генерального подскарбия Якова Марковича // Киевская старина. -- 1892. --.

Порівнюючи цей опис кровопускання з іншим у “Сборнику лечебников”, стає очевидним, що тексти “Лікарства описаніє” були значно перероблені. Так, у “Сборнику лечебников” збереглися посилання на Гіппократа та поради щодо того, коли краще пускати кров, а також узгоджено дні кровопускання зі знаками зодіаку№ 1. -- С. 60.. У пораднику “Лікарства описаніє” опущена згадка про Гіппократа, а сам зодіачник не пов' язаний з кровопусканням, хоча очевидним є те, що розташування одне за одним зодіачника та методу кровопускання було не випадковим. Принаймні, таким воно було у першоджерелі, а питання про те, чому тут автор вирішив спростити умови, за яких робиться кровопускання, залишається відкритим. Можна лише припустити, що постійне застосування кровопускання, як наслідок, вплинуло на перегляд твердження про взаємо- пов' язаність знаків зодіаку та днів кровопускання.

Аналізуючи основний текст “Лікарства описаніє”, можна помітити, що у ньому повністю відсутній показник хвороб. Також часто подається декілька варіантів лікування однієї хвороби. Так, є декілька рецептів “на подагру і иніе болезни по составах, что в ногах боль бивает”, але окрім них є ще “секрет особльївій на подагры”, “плястер на подагри”, а також “Оліек робит з масла на подагре”⁵². Як бачимо, автор підбирав з травників рецепти і подавав їх поруч для зручнішого користування, щоб не шукати їх у різних розділах, як-то в описі рослин, бальзамів чи олій. Проте часом хвороби та рецепти лікування продубльовано, що свідчить про одночасне використання декількох джерел. У тексті присутня латиномовна термінологія, яка, на нашу думку, тут запозичена з польськомовних джерел. Це підтверджується і наявністю польської мовної лексики. Наприклад, “накопай навесні кореня topianowego” (знизу дописано -- “лопухового”), а в іншому місці -- “озми лопіану z коріням, то ест лопух”, “kurenia osobliwe”, “на утрачєніє wзchu, то ест обонянія”, “на ікавку, to est naszczkawk^” Там само. -- С. 36, 37, 54-55.. У тих статтях, де вжито польські слова чи словосполучення, використано й латиномовні терміни. Застосування латиномовної термінології пов'язано, насамперед, з нерозробленістю власної і це, як зазначає А. Іпполітова, створює перепони для дослідника, адже “в деяких випадках провести межу між “вченими” та “народними” рукописами досить важко” Ипполитова А. Русские рукописные травники... -- С. 33..

Як бачимо, опрацювання текстів травників та порадників набувало різних форм. Це могло бути скорочення оригіналу з метою відбору лише найнеоб- хідніших лікувальних методів, що добре простежується на прикладі рукописного “2іе1піка»” ІР НБУВ, ф. 160, № 7.. Інша форма -- залучення декількох джерел, проте вони не просто переписуються, а опрацьовуються автором, як у випадку з рукописом “Лікарства описаніє”. Але важливим є те, що в обох випадках автори створюють новий текст, попри позірну, на перший погляд, компілятивність.

Останнє питання, яке ми розглянемо у статті, стосується проблеми авторства та читацької аудиторії. Питання авторства та читачів залишається вкрай дискутивним та потребує проведення окремого ретельного дослідження. Але оскільки ці два аспекти у нашому дослідженні важливі з точки зору з' ясування місця медичних порадників у ранньомодерній медицині, тому спробуємо приблизно окреслити, хто ж міг їх писати і читати.

Дослідники, які торкалися цих питань, по-різному трактують можливе коло авторів та читацької публіки. З категоричною оцінкою кола читачів виступав О. Потебня. Він писав, що авторами опрацьованих ним рукописів були полкова та сотенна старшина, а також відкидав можливість їх простонародного використання: “Мої зошити відповідають на питання, чим лікувалися “старосвітські поміщики”... Усна, простонародна традиція залишила тут мало слідів.. ,” Потебня А. Малорусские домашние лечебники... -- С. 92..

На противагу поглядам О. Потебні, широке читацьке коло подає Л. Змєєв: від духовенства, еліти, лікарів до купців і містян. Проте, вважаючи “лечебники” чужорідним та штучним явищем, він робить висновок, що цей тип порадників “залишився винятково належним міському лікарю. В селах часом запасалися ними священики, зобов'язані разом з душею лікувати й тіло” Змеев Л. Русские врачебники... -- С. 267.. Категорія “авторства” включає в себе три ключових поняття: перекладач, переписувач і упорядник, і це не завжди були одна і та сама особа. Враховуючи різноманіття порадників, висновки Л. Змєєва про авторство та широке коло читачів є обґрунтованими, окрім визначення чужорідності порадників як джерела для лікування в ранньомодерному суспільстві Там же. -- С. 266.. Це особливо дивно та суперечливо звучить на тлі переліку, зробленим ним самим, тих прошарків суспільства, які створювали та читали порадники, адже це, фактично, все освічене населення.

Однозначно трактує рукописні порадники В. Груздєв, для якого вони, без вагань, “пам'ятки російської народної медицини” Груздев В. Рукописние лечебники... -- С. 343.. Але віднести всі рукописні порадники до царини народної медицини є, якнайменше, сумнівним кроком, тому що глибше дослідження засвідчує, що існував значний масив далеких від народної медицини рукописів. Коло читачів визначене ним на основі власницьких написів: “купці, ремісники, духовенство, селяни” Груздев В. Рукописние лечебники... -- С. 343..

Для А. Іпполітової, яка розрізняє порадники та травники, лише останні можуть належати до народної медицини, але теж не весь масив, а тільки ті, в яких простежується на лексичному рівні “простонародність” у фітонімах, у мірах ваги тощо Ипполитова А. Русские рукописные травники... -- С. 67-68.. Зважаючи на те, що дослідниця опирається саме на порадники низової традиції писання, то і до коло читачів таких рукописів належить очікувано велика частина “простолюду” Там же. -- С. 78..

На основі зробленого нами огляду рукописних порадників Гетьманщини, наші припущення щодо авторів та читачів є наступними:

лише в одному випадку можна впевнено говорити, що авторами та читачами були козацька та військова старшина;

решта текстів є анонімними, проте з записів на маргіналіях видно, що ними послуговувалися й у XIX столітті, тобто рукописи цінувалися та переходили у спадок.

рівень опрацювання та внесення змін, правок тощо, у кожному з порадників був різним, і це свідчить про те, що це могли бути як лікарі, так і освічений прошарок тогочасного суспільства;

відсутність “простонародних” ознак, які визначила А. Іпполітова, є доказом циркулювання порадників все ж таки у верхніх прошарках суспільства. медичний порадник гетьманщина рукописний

Підсумовуючи, з наявних джерел стає зрозумілим і місце медичних порадників у системі вчена/народна медицина. Попри наявність у XVIII столітті аптек, шпиталів та вченої медичної літератури, у популяризації медичних порадників важливу роль відігравав як економічний, так і географічний чинники, а також відносна простота викладу і доступність порадників (у порівнянні з друкованими латиномовними трактатами). Медичні порадники XVIII століття носили утилітарний характер, на противагу, наприклад, ранішим друкованим травникам, де акцент зроблено на пізнавальності та науковості. Корпус порадників не був чимось однорідним, вони варіювалися навіть в рамках однієї групи. Але попри те, що порадники спрощувалися, вони залишалися в рамках гуморальної теорії медицини. Йдеться не тільки про пояснення лікувальних властивостей за допомогою чотирьох гуморів, але й розуміння необхідності зберігати і підтримувати гармонію тіла, тобто застосовувати превентивну терапію.

Розглянувши традицію створення порадників, ми дійшли висновку, що трактування цих текстів лише як компіляторських робіт є необгрунтованим, оскільки ці джерела малодосліджені, а висновки про те, що в них відсутнє осмислення тексту -- лише переписування -- зроблені без достатнього вивчення цих рукописів. Серед проаналізованих джерел можна виділити дві групи порадників. До першої, з умовною назвою вертогради, відносяться порадники за ознакою спільності джерела походження (“Прохладний вертоград”), для них характерна однорідність тексту, подібність всередині групи, але все ж таки кожен порадник має свої особливості, і жоден не є ідентичним іншому. До другої групи ми віднесли порадники “Лікарства описаніє” та польськомовний “Zielnik”. На основі значної видозміни у порівняні з першоджерелом, у цих порадниках, а особливо у першому, помітне значне трансформування використаних травників.

Отже, з проведеного аналізу очевидно, що порадники не були просто переписаними текстами, навіть в рамках першої групи помітна варіативність. Звичайно, рівень опрацювання у кожному випадку різний, але це обов'язковий елемент для кожного рукопису. Це залежало від авторів, якими, припускаємо, були лікарі та освічені верстви населення. Певні порадники писалися для еліти (козацької старшини, вищого духовенства), інші -- для ширшого кола читачів. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що рукописні медичні порадники Гетьманщини були медіаторами між вченою та популярною медициною, своєрідною середньою ланкою, і тому віднести їх до якоїсь з двох культур виглядає невиправдано та сумнівно.

Размещено на Allbest.ru