Транзитне суспільство як тип трансформації соціуму

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТРАНЗИТНЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК ТИП ТРАНСФОРМАЦІЇ СОЦІУМУ

Драпогуз В.П.

Одним з усталених виразів, що характеризують період демократизації є концепт транзиту. Термін “транзитний” у перекладі з англійської “їгапєюпаГ означає перехідний, транзитний. Парадигма транзиту домінує у наукових публікаціях із проблем демократизації. Засновником транзитології вважається американський політолог ДанквартРастоу, який у 1970 р. першим піддав політичному аналізові процеси демократизації в роботі “Переходи до демократії” [15].

Демократичний транзит - політичний процес, що відбувається в існуючому правовому полі держави та супроводжується зламом інститутів попереднього політичного режиму, встановленням і зміцненням широкої мережі демократичних інститутів громадянського суспільства й посиленням демократичних функцій державно-владних структур.

Транзит як процес трансформації посттоталітарних суспільств охоплює весь спектр суспільних відносин: політику, економіку, соціальну структуру, управління, культуру та духовну сферу. Цей період називають періодом переходу одного типу суспільства в інший. Стан межовості має властивість в один і той же час набувати рис того стану, до якого процес переходить. Тобто, транзитне суспільство має змішану неоднорідну структуру.

Транзитивний характер надає політичній системі нових рис. Так, можна виділити п'ять рис політичного режиму України: 1) демократія (наявність парламенту, загальних виборів тощо); 2) олігархія (наявність надзвичайно заможних людей, які контролюють основні сектори влади, засоби масової інформації, що забезпечують лобі у парламенті тощо);

3) авторитарність, яка особливо виявляється на місцевому рівні; 4) мафіозно-кримінальні риси (наявність корупції, злочинності в структурах влади тощо); номенклатурно-бюрократичний характер влади, який є частково спадщиною тоталітарного режиму, частково придбаний вже в нових умовах.

В результаті транзитивних процесів спостерігається реорганізація всієї суспільної системи, її якісна зміна, набування нею нових властивостей. Такий процес може бути досить швидким, і нова суспільна система отримує значні переваги перед попередньою, проте трансформація може і затягнутися, а утворена система може виявитися менш ефективною, ніж її попередня. Прикладом може слугувати сучасна Україна. Однією з основних причин процесу переходу українського соціуму від моделі облаштування держави радянського зразка до якісно нового стану є те, що у процесі трансформації системи політично активна частина населення орієнтувалася не на внутрішні суспільні потреби і багатовікові традиції, а цілком на європейські стандарти і моделі. Крім того, непослідовність проведення реформ, відсутність єдності теорії і практиці - перша набагато випереджає другу - стали основними мотивуючими факторами негативних наслідків процесу системної трансформації суспільства. Теорія шаленими темпами генерувала все нові й нові ідеї вирішити які (з суб'єктивних причин) жодним чином не могла справитися друга. З іншого боку, низка питань стала носити циклічно-повторювальний характер (мовне питання, вступ України до НАТО, ЄС, Митний союз тощо). Це прискорило деформації суспільної системи і її структурних елементів.

Етап транзиту характеризується нестійкістю соціальної структури, змінами функцій та ролі соціальних інститутів, а також порушенням зв'язків між суб'єктами в соціумі. Тому не випадково проблема динаміки соціальних процесів у транзитивних умовах набула в сучасних умовах особливої актуальності. У зв'язку із цим видаються гранично важливими теоретичне обґрунтування і розроблення комплексу проблем, пов'язаних зі специфікою динаміки соціальних процесів у транзитивних системах, визначення їхньої типології, форм розвитку та особливостей вияву в перехідних процесах на мікро-, макро- та глобальному рівнях.

Перехідний період - просторово-часовий інтервал екстремально-хаотичного розвитку соціуму, у ході якого один його тип організації трансформується в інший за допомогою комплексу деструктивно- конструктивних конфліктів. О.Г. Данильян навіть робить висновок, що сам перехідний процес є гігантським, тектонічним конфліктом (системою конфліктів) між соціально-політичною системою, яка руйнується і між соціально-політичною системою, яка народжується [6]. Чим крутіша спіраль суспільного розвитку і чим значніші суспільні перетворення, тим більше соціальних конфліктів супроводжують ці трансформації. Всеосяжні соціальні зрушення закономірно супроводжуються цілим комплексом масштабних конфліктів, які втягують у свою орбіту мільйони людей.

Якщо проблема переходу до демократії в Україні лише починає досліджуватися, то на Заході вона має сталу традицію. Базові засади концепції демократичного переходу викладені у працях таких визнаних теоретиків, як С. Верба, Л. Даймонд, Р. Даль, Р. Дарендорф, Т. Карл, А. Лейнхарт, Х. Лінц,

С. М. Ліпсет, А. Пшеворський, Д. Растоу, Д. Сарторі, С. Хантінгтон, Д. Хелд та ін.

Перспективними у напрямі досліджень проблеми перехідності і демократичного транзиту в Україні є праці українських дослідників: В. Горбатенка, Гальчинського, О. Дергачова, А. Колодій, О. Литвиненка, Ю. Мацієвського, М. Михальченка, Паламарчука, О. Романюка, В. Тарана, В. Ткаченка, М. Шаповаленко, С. Янішевського та ін.

В контексті теми, що розглядається, заслуговує на увагу проблематика докторських дисертацій, захист яких відбувся наприкінці 2007 - початку 2008 рр. (В.І. Бортніков, Н. Ю. Ротар).

На думку В. Тарана, висловленій у монографії “Ідеологія перехідного суспільства”,“перехідним треба вважати будь-яке суспільство, в якому відбувається процес комплексних змін основних елементів усієї системи або трансформація однієї форми його самоорганізації в іншу. Такий процес глибоко зачіпає основні форми суспільного життя..., що приводить до їх суттєвих змістовних змін. Не випадково глибина і характер цих змін часто змушує говорити про революційні перетворення суспільства, основним напрямом якого слід вважати комплексний поступовий перехід від недосконалості попереднього соціально- економічного і політичного стану до більш прогресивної організації суспільного життя, яка б відповідала логіці внутрішнього саморозвитку перехідного суспільства” [18, с. 19-20].

З огляду на об'єктивні та суб'єктивні обставини процес демократичних змін у різних сферах життя суспільства протікає нерівномірно, а до недавнього часу взагалі гальмувався. Зараз серйозним гальмом на шляху до консолідації демократії в Україні є брак національної єдності і відсутність повноцінної державності. На це, зокрема, звертали увагу провідні українські фахівці. З досягненням незалежності Україні довелося не лише перетворювати адміністративно-командну систему в ринкову, а й формувати інституційну інфраструктуру, необхідну для нормального функціонування суспільства. “На відміну від розвинутих країн Заходу, сучасна Україна й досі не сформувалася як повноцінна держава-нація зі своїми чітко окресленими національними інтересами, заснованими на національних цінностях, щодо яких склався б консенсус як всередині політичної еліти, так і преважної частини її громадян”, зауважують В. Горбулін і А. Качинський [5, с.19].

На необхідності розбудови сильної української держави в контексті вироблення національної стратегії йшлося в книзі “Политическое развитие современных переходных обществ: теоретические подходы и основные тенденции” [23]. Глибоко розділенауздовж багатьох вимірів та параметрів - економічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних, - підкреслюється у виданні, - Україна опинилася у замкнутому полі: прискорене будівництво національної держави потребувало консолідованої національної ментальності; швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою, якщо неможливою без сильної унітарної держави [23].

Процес демократичного переходу включає два основних етапи - лібералізацію і демократизацію. Головним здобутком лібералізації є ліквідація певних обмежень і заборон у громадському житті, згортання політичних репресій, надання опозиції певної свободи дій та ін.

У проблемі вивчення проблеми українського демократичного транзиту видається важливим висновок А. Колодій про те, що прийняття Конституції України у 1996 році свідчило про “закінчення підготовчої фази демократизації та про вступ суспільства у стадію прийняття рішень (створення нових інститутів, активного реформування економічної і політичної систем)” [9, с. 14]. Як бачимо, авторка повною мірою приймає методологію переходу України до демократії Д.А. Растоу, згідно з якою Україна зараз знаходиться на “стадії вирішення”. Щодо змісту попереднього етапу, то його сутність відповідає етапу лібералізації суспільних відносин лібералізації” суспільних відносин. Терміни ж закінчення теперішньої фази переходу до демократії в Україні (“демократизація”) залишається відкритим питанням.

Корисним для розуміння сутності та визначення специфіки переходу України до демократії є підхід, запропонований Люсіном У. Паєм. Відомий західний вчений запровадив у науковий обіг перелік особливостей політичного процесу в країнах “незахідного” типу, який в сукупності визначає його характер. Він став дуже популярним і отримав назву “синдром із сімнадцяти пунктів”. По суті - це певна модель для групи країн, що знаходяться в процесі суспільної трансформації, політичному процесу яких властиві певні закономірності та характерні риси.

Перехід до демократії ускладнюється впливом суб'єктивного чинника, а саме: процеси демократизації не впорядковані, не спираються на цілеспрямовану державну стратегію і є швидше результатами політичної кон' юнктури або вимушеними поступками влади на тиск української громади “знизу”.

На думку В. Іванова, який аналізував на початку 90-х рр. ХХ ст. проблеми перехідного стану суспільства, “перехідний стан радянського суспільства з його загостреними проблемами та посиленою нестабільністю позначився на масовій свідомості” [7, с. 9-10]. Відповідно для успішності процесів демократизації необхідні зміни у політичній свідомості громадян. Для ефективності демократичних перетворень недостатньо провести зміни у структурі політичних інститутів. Лише за умови наявності демократичних детермінант масової свідомості можливо здійснити реальну демократичну трансформацію на політико-інституціальному, економічному рівнях тощо. Сутність моделі прямого переходу, на думку О. Романюка, полягає у тому, що після краху комуністичного (тоталітарного) режиму в країні починає встановлюватися режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово консолідується і згодом переростає у ліберальну демократію [16, с. 45].

Особливості такого переходу полягають у тому, що минає дуже короткий термін між легалізацією опозиції, запровадженням багатопартійності та проведенням вільних конкурентних політичних виборів.

Для опису та аналізу переходу колишніх соціалістичних країн до ринкової економіки та демократичних політичних інститутів використовується теорія трансформації. Метою всіх перетворень в рамках цієї теорії є встановлення інституційного порядку, відтворюючого реальність сучасних західних країн. У відповідності з цією метою мала відбутися корінна реорганізація всього соціального життя на принципово новому підґрунті. Але оскільки будь-яке суспільство має системний характер, то й зміни повинні відбуватися одночасно у всіх сферах соціального буття. Тим самим тотальна та одночасна перебудова суспільства, виходячи з вимог радикальної зміни соціального порядку, не забезпечує будь-якого збереження історичної наступності й самототожності держави та суспільства. Тому важливо підкреслити, що саме хибність вихідних теоретичних настанов привела Україну до глибокої культурної кризи, розпаду звичного образу світу, що спричинило масову дезорієнтацію, втрату ідентифікацій як на індивідуальному й груповому рівнях, так і на рівні суспільства в цілому.

В українській науці проблемами трансформації займаються в основному соціологи, використовуючи при цьому різні методологічні й теоретичні підходи. Соціологічному аналізу сучасних трансформаційних процесів приділив увагу М.А. Безносов, чий підхід до проблем постсоціалістичної системної трансформації зазнав сильного впливу критичного раціоналізму К. Поппера. Згаданий автор також звернувся до концепції структурного раціоналізму В. Парсонса, конструктивістської теорії соціальних систем Н. Лугамана і недогматичної теорії раціонального вибору Р. Елстера. Він прийшов до висновку, що теперішні труднощі трансформації містяться в латентних процесах та культурних аспектах трансформації та довів, що інституціальні зміни, здійснювані постсоціалістичними урядами, мають дуже незначний вплив на стереотипи та звичаї суспільства, які суттєво впливають на моделі поведінки громадян [2].

Для експлікації концепту “трансформація” у суспільствознавчих науках розглядаються і уточнюються зміст понять “еволюція”, “революція”, “розвиток”, “реформа”, “реформування”, “оптимізація”, “прогрес”, “регрес”, “модернізація”, які віддзеркалюють процеси соціальних змін, перебудови і перетворень.

Термін “трансформація” (лат. ТгашЮгтаїіоп-перетворення, перебудова, видозміна) ще не усталений порівняно з вищезгаданими категоріями (окрім поняття “модернізація”, яке тісно пов'язане тими ж соціально- економічними, політико-ідеологічними, соціокультурними умовами, що і “трансформація”). “Трансформація, на думку В. Андрущенка, - керований процес, істотна структурна переробка системи, яка шляхом перегрупування її елементів змінює організацію, зв'язки, притаманні вихідному стану системи” [21, с. 37]. Ретроспективний аналіз щодо теорії соціальних змін в цілому, і трансформаційних практик зокрема, дає можливість простежити динаміку взаємовпливів суспільних змін як процесу розвитку соціального цілого та цілісності соціальної системи, представленої соціальним порядком, солідарністю тощо.

Серед зарубіжних науковців, що стояли у витоків трансформаційної проблематики, а також сучасних транзитологів потрібно відмітити: К. Полані (соціологом окреслено трансформаційне перетворення в економіці в межах пошуку так званого “третього шляху”), В. Меркель (автором розглянуто генезис поняття “соціальна трансформація”в історії соціологічної думки, детально проаналізовані специфіку трансформації соціальної системи за різних політичних режимів), Е. Шнайдер (дослідником виявлено і розроблено специфіку трансформаційних перетворень в межах політичної системи суспільства), К. Оффе (акцент на неоднорідності трансформаційних процесів стосовно різних підсистем суспільства: економіки, політики, ідеології, культури, громадянського суспільства, “трьохкомпонентна трансформація”), Л. Голмс (в результаті порівняння суспільств Східної та Західної Європи зроблено висновок, що посткомуністичні суспільства, які трансформуються, відрізняються всеохопністю і швидким темпом перетворень, розроблено критерії відмінності посткомуністичних трансформацій), Дж. Голл (“подвійна трансформація”, акцент на ролі національної розбудови і демократизації при трансформаціях), А. Пшеворський (виокремлення і акцентуація на ролі держави, як в практиці перетворень, так і в теорії транзитології), Т. Кузьо (“почетвірна трансформація”). Ця чотирикомпонентна формула включає демократизацію, маркетизацію, державно- інституційне і національно-громадянське будівництво. Останні дві позиції органічно пов'язані в контексті побудови національної держави [11].

Отже, можна констатувати, що трансформація - це соціальний процес, що характеризується радикальними, всеохоплюючими, кількісно-якісними змінами в соціальному просторі і складається з тісно взаємопов'язаних етапів: занепад, оновлення та консолідація системи. Соціальна трансформація в сучасних умовах пострадянського суспільства є соціальним перетворенням, що складається з 4 головних процесів: 1) перехід до вільної ринкової економіки; 2) перехід до демократії, базованої на громадянському суспільстві; 3) розвиток суспільної довіри; 4) розвиток культури, що формулює засадничі принципи і норми та створює нові символи, які відновлюють раніше придушені ідентичності, а також символи, з якими всі члени суспільства могли б позитивно себе пов'язувати.

В останні роки, коли різноманітні та різновекторні трансформаційні фактори активно впливають на стан транзитивного суспільства, актуалізується проблема його нестабільності. Інтерес до тих чи інших аспектів названої проблеми виявляється в роботах таких дослідників, як В. Буданов, М. Омельченко, Р. Генон, Е. Дюркгейм, Р. Мертон (соціальний хаос, анемія), Н. Косолапов (соціальна нестабільність), Н. Елдрідж, С. Гулд (контрольована нестабільність), Л. фон Мізес (планований хаос), І. Пригожин, І.Стенгерс (керований хаос), О. Конт, Г. Спенсер, К. Марк, М. Вебер, В. Андрущенко, М. Михальченко, М. Попович, М. Томенко, С. Катаєв (модернізація), А. Гладишев, В. Іванов, В. Патрушев, І. Кульчій (реформування), Д. Белл, З. Бжезінський, Є. Бистрицький, В. Таран (перехідність) тощо. Однак, динаміка і неординарність проявів нестабільності транзитного соціуму потребує осмислення сутності даного феномена. Нестабільність як форма прояву розвитку звичайно виступає протилежністю стабільності. При цьому, якщо стабільність визначається такими властивостями як опір змінам, погіршенню, зміщенню; сталість ознак (характерних особливостей) або цілей (намірів), стійкості, надійність, то нестабільність - як 1) нестійкий порядок (розлад - порушення миру або громадського порядку); 2) ненадійність, що пов'язана з нестійкістю (ненадійність, пов'язана з відсутністю довіри);

3) нестійкість через відсутність балансу і рівноваги;

4) нестабільність - якість нестійкості і невизначеності (мінливість і непередбачуваність, ненадійність, розхитаність існуючого режиму) [24].

Нестабільність виражає динамічний стан окремих складових систем, в якій активність певних її елементів носить “спонтанний” характер, що не забезпечує гармонійної їх взаємодії у системі в цілому. Тому цілком логічно нестабільність, за визначенням Н. Косолапова, означає розвиток погано контрольований, і такий, що таїть конфлікти і небезпеки. У зв'язку з цим він дотримується думки, що людина і політичні структури сприймають ситуацію як нестабільну, а, отже, і потенційно загрозливу. Небезпечну в тих випадках, коли вони не знають і/або не розуміють, що саме відбувається, не можуть інтерпретувати події в звичних для себе поняттях і категоріях; не мають достатньо часу та/або можливостей для отримання і тлумачення необхідної інформації, не контролюють або недостатньо впливають на події [10].

Для глибшого розуміння суті нестабільності доречно порівняти її з рядом споріднених понять, таких, як застій, соціальний хаос, соціальний конфлікт, модернізація, реформування, оптимізація.

Відомо, що нестабільність певною мірою може збігатися з характеристиками застою, при якому спостерігаються елементи системної деградації. Якщо говорити про соціальну систему, що перебуває у стані застою, то для неї характерними є відсутність серйозних зрушень у політичному житті, “згортання” політичної та іншої критики, відсутність реформаторських ініціатив і ротації керівного складу кадрів на всіх рівнях управлінської діяльності, падіння темпів зростання національного доходу, поступове зниження рівня життя переважної частини громадян, посилення еміграційних настроїв тощо.

Свою назву “застій” з усіма негативними конотаціями, пов'язаними з цим поняттям, дістав з легкої руки журналістів доби М. Горбачова, що асоціювалось символами “гласності” й “перебудови”. Тавро стагнації лежало на всьому - на економіці, соціальному житті, політиці. Брежнєвську економіку звинуватили в екстенсивному розвитку, який залучає до сфери виробництва все нові предмети праці, залишаючи без уваги розвиток технологій, що знижують енерговитрати і, відповідно, підвищують якість продукції. Здавалося, що імпорт західних технологій і ноу-хау допоможе подолати зачароване коло у розвитку радянської економіки, націленої на виконання плану, а не запитів споживачів.

Утім, масове впровадження західного устаткування в радянську економіку у 2-й половині 80-років призвело до одного результату: устаткування просто не працювало, іржавіло й викидалося на металолом. Причини невдалої спроби “перебудувати” радянську економіку полягали в тому, що західні технології й устаткування, побудоване на них, принципово непоєднувані за схемами та алгоритмами трудових процесів, на яких ґрунтувалася згадана економіка. З'ясувалось, що технології являють собою концентрат культурних традицій обробки природних речовин, залучених у виробничий процес. Імпортуючи предметну оболонку західних технологій, борці із застоєм не враховували те, що неможливо однозначно імпортувати також і соціально-культурний контекст, традиції, трудову етику, накопичені століттями у західній культурі. За пост-горбачовської доби неодноразово вдавалися до безліч спроб “технологічного ренесансу” прагматизованого, але не позбавленого свого революційного запалу боротьби із застоєм. Найочевиднішим прикладом є провал широко розрекламованого проекту створення “народного автомобіля” в Україні на Запорізькому автомобільному заводі спільно з південнокорейською корпорацією “DaeWoo”.посттоталітарний транзитивний демократія радянський

Проект спіткала сумна доля внаслідок нескінченного перегляду українською стороною вихідних умов контракту, введення у нього варіативних змінних аййос, що вступили у конфлікт із запрограмованою на інваріантність технологічною програмою.

Водночас, слід зазначити, що застій у згадані роки містив окремі елементи стабільності, які охоплювали деякі сфери соціального життя, економіки, науки, культури, спорту тощо, які, однак, не здатні кардинально вплинути на загальний стан суспільства. Український дослідник В. О. Таран таку стабільність називає “застійною стабільністю, яка свідчить про певну цілеспрямовану “консервацію” застійних явищ, у якій зацікавлена як існуюча влада, так і деяка частина соціуму [19, с. 91].

Соціальну нестабільність можна також порівняти з соціальним хаосом. Очевидно, незважаючи на наявність певних змістовних точок збігання, між ними не можна ставити знак тотожності.

Якщо з хаосом найчастіше пов'язаний повний функціональний розпад системи, то нестабільність, незважаючи на певне руйнування системних зв'язків передбачає збереження системи в цілому. Стосовно ж самої природи соціального хаосу думки дослідників розходяться. Як зазначає В. Буданов соціальний хаос - категорія амбівалентна, яка залежить як від властивостей системи, так і від цілей і цінностей суб'єктів [1].

Соціальний хаос є певним проявом хаосу в його загальнобуттєвому масштабі. В природі хаос відіграє конструктивну роль у виборі шляху еволюції, він має виключно об'єктивну основу. Натомість на соціальному рівні хаос значною мірою залежить від суб' єктивного фактору не тільки у розумінні виникнення, але й у плані ціннісного сприйняття і переживання.

Причинами соціального хаосу виступають різні чинники економічного, політичного, ідеологічного, релігійного, міжнаціонального характеру. Рене Генон пов'язує виникнення соціального хаосу із запереченням природи внутрішніх відмінностей людей як основи соціальної ієрархії у суспільстві, що зумовило концептуалізацію такого поняття, як “рівність”. Поняття “соціальний хаос” часто використовують паралельно з поняттям “аномія”. Згідно з концепцією Е. Дюркгейма, аномія розглядається як протилежність стабільного соціального порядку і виникає тоді, коли держава і суспільство послаблюють свій контроль за поведінкою індивідів. Це відбувається в епохи економічних і соціально-політичних криз. А тому соціальну аномію можна розуміти як результат соціальної кризи, яка породжує схильність суб'єктів до порушення морально-правових норм, що призводить до руйнування механізмів регулювання взаємовідносин у соціумі. Людвігу фон Мізесу належить влучне висловлювання “Planned Chaos” і однойменна книга. Автор вважає, що державні спроби керувати усім і все за всіх вирішувати призводить до протилежних результатів. Замість бажаного порядку настає хаос.

Фаза нестабільності - це сьогоднішній стан економічної, політичної, екологічної ситуації в українській державі. Психологічний дискомфорт, фрустрація, неврівноваженість громадян віддзеркалюють стан речей у суспільних відносинах. Це є підґрунтям поширення ностальгії за “надійним, зрозумілим” минулим. Значна кількість невдоволень людей на руйнацію “принципів та ідеалів” відчутно впливає на моральний стан соціуму, втрачається віра у справедливість державних інституцій, а до судової системи вже немає взагалі ніякої довіри.

В існуючій ситуації, яку ми переживаємо, безглузді всілякі спроби жорсткими заходами чи законодавчим тиском відродити спокій і порядок, відновити повагу до влади. Існує побоювання підриву довіри людей до цілей та задач розбудови незалежної України, що вже призводить до сумних наслідків і навіть до занепаду духовного стану нації. Більша частина громадян вважає, що люди мало що отримали, а більше втратили. Аргументів для заперечення не існує! Їх не нашкребти навіть у дитячу жменьку. Порівняно з 1991 роком країна (за винятком нуворишів та інших багатіїв) збіднішала, значно втратила здатності відтворювати і примножувати національне багатство.

Ми втрачаємо не лише якісний прошарок професіоналів, що емігрують у країни в різних куточках світу. Населення деградує й тане: і через природну смерть, і через низьку народжуваність, і через малокваліфіковану імміграцію, особливо іновірців. В недалекому майбутньому це буде мати конфліктологічні наслідки. Кількість українців, що назавжди виїхали з країни перевищує населення такої держави, як Швейцарія. З української мапи зникають тисячі сільських населених пунктів.

Нестабільність формується і на локальному рівні: претензії на гегемонізм стимулюють організацію хаосу в сусідніх країнах з метою спочатку послабити їх економічно і політично, а потім закріпити свій особливий і виключний військово-політичний і фінансово-економічний вплив на всі сторони їх суспільного життя, що позбавляє ці країни повного або часткового суверенітету. Прикладом практичного застосування цієї стратегії може слугувати політика Росії, яка посилює політичний, економічний та інформаційний тиск на країни колишнього СРСР, зокрема приховано підтримуючи перманентну напруженість в зонах “заморожених конфліктів” у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагорному Карабасі. У цьому ряду можна особливо визначити і керований з боку Росії політичний й економічний хаос в Україні наприкінці 2013-початку 2015 р., кінцевою метою якого передбачалося взяття під російський контроль як мінімум АР Крим та промислової частини країни, а за певних умов і всієї території країни [22].

Кульмінацією ж подібної політики Росії стала анексія території Кримського півострова та приєднання його до Російської Федерації. У будь-якому разі керований хаос завжди спрямовується на створення соціального конфлікту, тобто стану крайнього загострення суперечностей у соціальній системі, що виступає засобом їхнього розв' язання і трансформації соціальної системи в новий якісний стан. Іншими словами, конфлікт може розглядатися як специфічний катарсис структури соціальної системи, системи комунікації суб'єктів від дисгармонійних тенденцій, стримувальних факторів, які перешкоджають її подальшому розвитку, адаптуванню до різко змінених екзогенних або ендогенних умов і які, як правило, не можуть бути усунені з гармонійного (рівноважного, статичного) стану системи.

Наразі в Україні розгортається і поглиблюється найгостріший і найтриваліший суспільно-політичний конфлікт за всю історію існування держави. Фахівці Українського незалежного центру політичних досліджень ім. О. Разумкова вважають цей конфлікт гострою фазою тривалої кризи, причина якої - неспроможність держави забезпечувати суспільний запит. За показниками довіри до інститутів влади України посідає останні місця серед європейських країн. Довіра до парламенту становила 1,99 бали за 10- бальною шкалою (останнє місце серед європейських країн), довіра до судово-правової системи, до міліції - теж останнє місце. Домінування несправедливих принципів розподілу матеріальних благ та соціальних можливостей, відчай більшості населення внаслідок усвідомлення власної неспроможності забезпечити собі гідні умови життя призвело до загострення почуття соціальної несправедливості.

Якщо проблеми, що з'являються в державі одна за одною, не вирішуються, то вони поглиблюються та переростають у конфлікти. Відмова команди В. Януковича підписувати Угоду про асоціацію с ЄС обурила людей, особливо молодь, яка вийшла з акціями протесту на Майдан Незалежності. Події Євромайдану виявили також відірваність від політичного життя не лише правлячої верхівки, але й опозиції.

Більшість дослідників розглядають соціальний конфлікт як доконечний компонент соціальної нестабільності [19, с. 92].

Соціальні конфлікти транзитного українського суспільства обумовлені двома причинами. Перше джерело - зміни, що відбуваються у соціальній структурі. За часи незалежності в країні стрімко поглибилися процеси поляризації соціуму на багатих, дуже багатих і злиденних (понад 70%). На початку 2000-х років нувориші і олігархи подвоювали свої активи, практично щорічно! А до 2010 року статки десятка українських мільярдерів перевищили об' єм всього бюджету України. Слушну думку з цього приводу озвучив директор Інституту трансформації суспільства Олег Соснін на засіданні Центру соціально- консервативної політики. Ним було сказано, що сьогодні в Україні відбулась політична кристалізація трьох соціально-класових сил: перша - надбуржуазія - 5%, (що володіє 70% національного капіталу). Друга сила- люмпенська масса 70% населення і 5% багатства, а між ними 25% середнього класу, з сумнівним 20% маєтності.

Зрозуміло, що подібна зміна становища і соціального статусу соціальних верств порушила соціальні зв'язки, що існували раніше і зумовлює потребу у встановленні нових, що супроводжується соціальними зіткненнями, численними колізіями і конфліктами. Друге джерело соціальних конфліктів - розчарування у досягнутому і зневіра у можливість досягнення кращого життя. Процес швидких соціальних модернізацій, який викликає масову ейфорію з приводу можливих результатів поступово змінюється глибоким розчаруванням і підвищеною конфліктністю, оскільки реальні досягнення демонструють свою невідповідність очікуваним надіям.

На етапі транзиту, внаслідок об' єктивних і суб'єктивних факторів, нестабільна ситуація може отримати різні вектори свого розвитку. Водночас у країні існують і фактори утримання соціального вибуху, сукупний потенціал яких дозволяє розраховувати, що в найближчому майбутньому в суспільстві може зберігатися відносний спокій. Є.І. Головаха, наприклад, вважає, що серед таких факторів насамперед слід виділити внутрішньополітичний курс влади, яка використала досвід командно-адміністративного стилю управління в нових умовах, створити специфічну “українську модель” посткомуністичного розвитку. Цю модель можна охарактеризувати як прагнення владних структур утримати рівновагу шляхом збереження старих структур і механізмів соціального управління і тим самим відвернути масову непотрібність, яка є неминучим наслідком злому старих соціальних порядків.

Процеси, які відбуваються в транзитному українському суспільстві, можна описати в термінах теорії модернізації. Як відомо, ця теорія виникла для опису явищ змін у соціально-економічних відносинах традиційних суспільств колишніх колоніальних країн, що одержали після війни політичну незалежність та прагнули мати риси сучасних розвинутих суспільств. У працях Е. Етціоні, П. Бернера, Ш. Айзенштадта й ін. авторів розкриваються закономірності процесу модернізації й узагальнюється її досвід в різних країнах і регіонах. Сам термін у перекладі з англійської означає “осучаснення”.

Виділяють декілька значень означеного поняття: як синонім усіх прогресивних змін; як рух суспільства уперед; як синонім сучасності, коли йдеться про комплекс соціальних, політичних, економічних, культурних й інтелектуальних трансформацій;як зусилля країн, спрямовані на те, щоб наздогнати більш розвинені країни.

Використовують також три етапи модернізаційного розвитку: фінансова стабілізація (супроводжується блокуванням виробництва, його занепадом, безробіттям і зубожінням населення); макроекономічна стабілізація з можливим економічним зростанням; структурна перебудова економіки з перспективою сталого розвитку, утвердження ринкових цінностей, цивілізованого рівня та якості життя.

Термін “модернізація” описує велику кількість одночасних змін у різних сферах соціуму. Аналогічну думку висловлює і М. Михальченко, який тлумачить модернізацію як синонім усіх процесів удосконалення суспільства. Вона розглядається ним як творчо- перетворююча функція розвитку, що є необхідною умовою соціального існування. У випадку припинення модернізації суспільство занепадає і зникає [14, с. 39].

У науковій літературі звертають увагу на деяку сутнісну “обмеженість” модернізації, тому її доречно порівняти з нестабільністю. У ній слабо диференційовані різні аспекти її прояву в історичному процесі, суспільстві як системі. Вона передбачає певну абсолютизацію ролі еволюційного, а не стрибкоподібного удосконалення або оновлення існуючої системи; вона виходить з наявності певного еталону, моделі як ідеалу перетворення; часто обмежується удосконаленням окремих елементів системи, але не системи в цілому.

Подібні моменти можуть викликати ті чи інші прояви нестабільності. Однак, модернізація означає лише певну тимчасову нестабільність, яка у кінцевому рахунку має на меті цілеспрямований прогресивний розвиток соціальної системи [19, с.93].

Модернізаційний розвиток України у світлі цивілізаційних тенденцій передбачає передовсім ринкове реформування суспільства та його демократичний розвиток; її входження в європейський економічний та інформаційний простір; розв'язання соціально-політичних проблем, зокрема досягнення єдності громадян країни незалежно від національної і релігійної приналежності, соціального статусу і світоглядних орієнтацій. Можливості модернізації на етапі транзиту пов' язуються з сукупними зусиллями населення країни (самоорганізація), зростанням цінностей життя, підприємницької ініціативи, демократичних ідей соціальної держави, утвердженням принципу толерантності як засобу консолідації країни. Також до проблем, пов' язаних з модернізацією, фахівці відносять вибіркове застосування законів і їх недосконалість, збереження масштабної і тотальної корупції, політичну байдужість і пасивність переважної більшості громадян.

Для характеристик перехідних станів соціуму часто у науковій літературі використовується термін “реформування”, близький за змістом поняттю “модернізація”. Стосовно до соціальної системи реформування - це цілеспрямована діяльність державного апарату щодо рішучого перетворення управлінської влади, результатом якої мають стати якісні зміни в системі органів виконавчої влади з урахуванням змін в об' єктах управління та формі держави [12]. Паралельно з поняттям “реформування” часто можна зустріти поняття “оптимізація”.

Оптимізація - процес надання чому-небудь найкращого стану, процес прийняття оптимальних рішень, процес пошуку екстремуму (глобального максимуму або мінімуму) певної функції або вибору найкращого (оптимального) варіанту із безлічі можливих. Додамо, що під оптимізацією розуміється не досягнення найвищого рівня розвитку системи, а досягнення максимально допустимого значення ефективності за умови стійкого і якісного режиму роботи системи. Отже, система, навіть без будь-якого реформування, може покращити якість власного реформування через оптимізацію.

Важливо вказати на складний взаємозв'язок між реформуванням і нестабільністю. Часто суспільні реформи здатні призвести до соціальної нестабільності, яка може бути і досить тривалою. Це залежить від якості реформи: від їх необхідності, відповідної підготовленості, своєчасності, ідеологічної обґрунтованості тощо.

Нестабільність певного мірою корелює із перехідністю (трансферністю), яка на соціальному рівні найбільш рельєфно спостерігається у перехідному суспільстві. Перехідність, про яку вже йшлося вище теж несе в собі певні елементи нестабільності, які часто обумовлюються впливом різноманітних об' єктивних і суб' єктивних факторів (специфіка економічного укладу, структура продуктивних сил, історичні і культурні традиції, етноментальніриси народу, домінуючі системи ціннісних орієнтацій, незбігання соціальних реалій із соціальним очікуваннями, психологічні особливості політичних лідерів, тощо) і викликають непередбачуваність моделі майбутнього.

Отже, розвиток людських спільнот (в контексті ускладнення і вдосконалення їх соціальної організації), спрямованість, зміст і ритміка соціальних процесів не залишаються постійними і лінеарними, а являють собою складну панораму, в якій їх повільне, спокійне, еволюційне час від часу переривається якісними стрибкоподібними переходами, що і характеризуються нестабільністю (хаосом, катастрофічністю тощо) Остання виступає закономірною складовою загального процесу розвитку. І навпаки, її відсутність, орієнтація лише на порядок і стабільність позбавляє цей процес внутрішнього стимулу. Якщо, скажімо, соціальний порядок піддається консервації, то він неминуче стає джерелом росту ентропії. Тільки агоністика порядку й хаосу їхнє безперестанне протиборство породжують можливість історичної еволюції системи як у напрямі її ускладнення, так і в напрямі деградації. Проведене дослідження транзитологічної парадигми, в контексті якої ми проаналізували різноманітні підходи до концептуалізації феномена “транзитне суспільство”, переходу суспільств з одного якісного стану в інший, дає змогу констатувати, що транзитне суспільство - це тип соціальної трансформації, перехідності, що характеризується станом системної кризи, обумовленої комплексом об'єктивних і суб' єктивних факторів. Означена перехідність представляє собою певну перспективну невизначеність з ймовірним подальшим рухом як у прогресивному, так і регресивному напрямках, а визначення напряму її саморозвитку виступає як оптимізація одного з векторів багатоваріантних можливостей.

Список використаних джерел

1. Безносов М.А. Сучасні трансформаційні процеси (порівняльний соціологічний аналіз): Автореф. дис. ... канд. соціол. наук: 22.00.01/Харківський держ. ун-т. - Х., 1999.

2. Гончаренко О.М. Национальные интересы Украины и альтернативы стратегии безопасности развития// О.Г. Белорус, Д.Г. Лукьяненко и др. Глобальные трансформации и стратегии развития. Моногр. - К.: Орияна, 2000.

3. Горбулін В.П., Качинський А.Б. Стратегія національної безпеки України в аксіологічному вимірі: від “суспільства ризику” до громадянського суспільства // Стратегічна панорама. - 2005. - №2.

4. Данильян О.Г. Особливості динаміки соціальних процесів у транзитивних умовах // Вісник національного університету “Юридична академія ім. Ярослава Мудрого”. - 2014. - №1. - С.5-13.

5. Иванов В.Н. Новое политическое мышление и массовое сознание / В.Н. Иванов //Социально-политологические науки. - 1990. - №8. - С.8-17.

6. Драпогуз В.П. Екстраполяція як метод соціального пізнання. - К.: ВАДЕКС, 2014. - 140 с.

7. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні: Моногр. - Л.: Черв. Калина, 2002.-160 с.

8. Косолапов Н.Глобализация, миропорядок ХХІ века в России. Постиндустриальный мир и Россия / Под.ред. В. Хароса, В. Красильщикова. М., 2001. - 250 с.

9. Кузьо Т. Пострадянські перетворення в Україні: теоретико-порівняльний аспект // Українське суспільство на шляху перетворень: західна інтерпретація / Пер. з англ. - К.: Вид. Дім “КМ Академія”, 2004. - С .17-48.

10. Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы. - К., 2001.

11. Растоу Д. Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі // Демократія: Антологія /упряд. О.Проценко. - К.: Смолоскип, 2005. - С.596-603.

12. Романюк О. І. Посткомуністичні трансформації: системний аналіз структурних особливостей/ О.І. Романюк // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Сер. Питання політології. - Х., 2009. - №»839. -Вип.14. - С.40-49.

13. Таран В.О. Ідеологія перехідного суспільства: (соціально- філософський аналіз ідеологічного процесу в пострадянській країні): Монографія. - Запоріжжя: ЗЮЇ МВС України, 2000.

14. Таран В.О. Нестабільне суспільство як форма прояву соціального розвитку //Культурологічний вісник Нижньої Наддніпрянщини. - 2014. -С.89-96.

15. Український соціум. Монографія: Власюк О.С., Крисаченко В.С.,Степико М. Г. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - 792 с.

Анотація