Реабілітаційний процес в Україні в 1950-х - на початку 1960-х років: передумови та особливості

Даних немає17 травня 1949 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про виселення грецьких підданих, колишніх грецьких підданих, які не мають на теперішній час громадянства, і колишніх грецьких підданих, прийнятих в радянське громадянство», згідно з яким Міністерству держбезпеки СРСР доручалося здійснити чергову зачистку Чорноморського узбережжя (Краснодарський край, Кримська, Херсонська, Миколаївська, Одеська та Ізмаїльська області), Грузинської РСР та Азербайджанської РСР від «політично неблагонадійного елементу» з відправкою на довічне поселення в Південно- Казахстанську та Джамбульську області Казахської РСР.

Слід зазначити, що місяцем раніше (4 та 11 квітня 1949 р.) Кремль ухвалив подібне рішення про виселення з Чорноморського узбережжя, Грузії, Вірменії та Азербайджану турків та дашнаків. На виконання вказівок вищого політичного керівництва країни міністр держбезпеки СРСР В. Абакумов підписав наказ за № 00183 від 28 травня 1949 року «Про виселення турецьких громадян, турок, які не мають громадянства, колишніх турецьких громадян, прийнятих в радянське громадянство, грецьких підданих, колишніх грецьких підданих, які не мають на теперішній час громадянства, і колишніх грецьких підданих, прийнятих в радянське громадянство, і дашнаків із сім'ями з території ГрРСР, ВРСР, АзРСР та Чорноморського узбережжя».

Процес широкомасштабної реабілітації розпочався у вересні 1953 року, коли Верховному Суду СРСР було надано право переглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх колегій ДНУ, «трійок» і «особливої наради» при НКВС-МДБ-МВС-СРСР. Нерші рішення приймались з певною обережністю та з урахуванням розстановки сил через політичного керівництва країни. Реабілітація торкнулася лише окремих партійних і державних діячів та членів їхній сімей. Відносної масовості процес звільнення незаконно репресованих громадян набув у травні 1954 року з прийняттям постанови Ради міністрів СРСР «Нро перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні». Вона передбачала створення центральних і місцевих комісій (до складу яких входили прокурори республік, країв, областей, міністри внутрішніх справ і голови КДБ республік, начальники управлінь МВС та управлінь КДБ країв і областей, міністри юстиції республік та начальники управлінь юстиції крайоблвиконкомів), наділених правами та повноваженнями на проведення реабілітації та звільнення безпосередньо у місцях позбавлення воліРДАНІ. -- Ф. 1. -- Оп. 5. -- Спр. 234. -- Арк. 34. Жертвы репрессий. -- К., 1993. -- С. 246-247..

У зв'язку з тим, що репресії у країні здійснювалися системою судових та позасудових органів на рівні РСР, республік та областей, Рада міністрів СРСР поклала на Центральну комісію перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених колегією ОДНУ, Особливою нарадою при НКВС-МДБ- МВС СРСР, військовою колегією Верховного Суду СРСР, воєнними трибуналами військових частин, а на республіканські крайові та обласні комісії -- справи на репресованих трійками НКВС-УНКВС за судовими органами (республіканськими, крайовими, обласними судами та воєнними трибуналами), а також спецсудами. Ностанови Центральної та місцевих комісій щодо справ на осіб, засуджених позасудовими органами, вважались остаточними. Нерегляд справ на осіб, засуджених у судовому порядку, за пропозиціями комісій здійснювався у відповідних судових інстанціях за протестами прокурорів .

В Україні до складу комісії увійшли секретар ЦК М. Нідгорний, прокурор УРСР Д. Нанасюк, заступник завідувача відділу адміністративних і торгово-фінансових органів ЦК І. Голинний Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. -- Л., 1996. -- С. 120.. Протягом 1953 -- початку 1956 року завдяки діяльності 26 обласних комісій, Прокуратури УРСР, Верховного Суду УРСР, трибуналів військових округів було звільнено близько 15 тисяч незаконно репресованих громадян, із яких 1801 чол. повністю реабілітовано. реабілітація десталінізація репресивний кримський

Позитивні наслідки процесу десталінізації відчули й так звані спец- поселенці. Упродовж 1954-1955 років Радою міністрів СРСР було прийнято ряд постанов («Про зняття деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців» (№ 1439-649); «Про зняття обмежень по спец- поселенню з колишніх куркулів та інших осіб» (№ 1738-789 сс); «Про видачу спецпоселенцям паспортів» (№ 449-272 сс); «Про зняття з обліку деяких категорій спецпоселенців» (№ 1963-1052сс)Там само. -- С. 121., які суттєво позначилися на долі великої маси людей і навіть цілих народів, депортованих сталінським режимом у 1930-ті -- на початку 1950-х років. У 1955 році Рада міністрів СРСР ухвалила постанову «Про трудовий стаж, працевлаштування і пенсійне забезпечення громадян, необгрунтовано притягнутих до кримінальної відповідальності і згодом реабілітованих», згідно з якою керівники підприємств і установ зобов'язувалися працевлаштувати таких громадян, а виконкоми Рад депутатів трудящих забезпечували їх житлом.

У цілому ж перший етап реабілітаційних заходів (з березня 1953 р. до початку 1956 р.) характеризувався несміливими, обережними, почасти негласними діями влади щодо відновлення доброго імені громадян -- жертв сталінських репресій.

Подальшим кроком став ХХ з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), на закритому засіданні якого вперше прозвучала критика культу особи Сталіна, викрито насильницькі депортації цілих народів, засуджено застосування репресивних заходів проти ідеологічних противників.

Ухвали ХХ з'їзду КПРС сприяли юридичній та громадській реабілітації низки партійних, державних, військових діячів (В. Затонський, П. Любченко, С. Косіор, П. Постишев, Ю. Коцюбинський, Й. Якір), поверненню в українську культуру імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих письменників (В. Еллан-Блакитний, Г. Косинка, І. Микитенко, М. Куліш, З. Тулуб, В. Чумак, Д. Фальківський та ін.). Поряд з процедурою відновлення доброго імені громадян, що постраждали в період сталінських репресій, відбувався процес їх поновлення в лавах КПРС. У 1956-1961 роках Комітет партійного контролю ЦК компартій союзних республік, крайкомів й обкомів реабілітували у партійному порядку 31 тис. комуністів, раніше звинувачених за політичними статтями Кримінального кодексу СРСР. Серед них -- 3693 колишніх керівних партійних і комсомольських працівників, 4148 -- радянських, 6165 -- господарських, 4394 -- командирів й політпрацівників армії та флотуТам само. -- С. 131..

Майже відразу після завершення ХХ з'їзду КПРС у березні 1956 року набула чинності постанова Рада міністрів СРСР «Про додаткове зняття з обліку деяких категорій спецпоселенців» (№ 342-216 сс), у травні -- «Про зняття обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських та білоруських націоналістів. що звільняються із заслання на поселенні» (№ 644376 сс).

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1956 року «Про розгляд справ, що відбувають покарання за політичні, службові і господарські злочини» в Україні за період 1956-1959 років було реабілітовано 250 тисяч осіб (переважно посмертно). До рідних домівок повернулися десятки тисяч в'язнів ГУЛАГу.

Процес реабілітації водночас висвітлив ставлення вищих посадових осіб, партійно-державного апарату, різних прошарків населення до процесу десталінізації. Зокрема, знайомство з документами за підписом голови КДБ при Раді міністрів СРСР І. Сєрова переконує в тому, що останній, як і більшість із тогочасних партійних діячів, розглядав процес десталінізації не як капітальний ремонт радянського ладу, а як комплекс заходів, спрямованих на усунення найбільш кричущих вад тоталітарної системи. У листі від 1 квітня 1957 року І. Сєров на ім'я Генерального прокурора Р. Руденка прямо пропонував обмежитися справами 1937-- 1938 років, не торкаючись інших періодів. Свою думку голова союзного КДБ аргументував «рядом небажаних наслідків політичного, правового і економічного порядку». «По-перше, -- наголошував він, -- можуть бути реабілітовані справжні вороги Радянської держави, а разом із ними й інші особи, що здійснили злочини, але притягаються до відповідальності у суміжних справах. По-друге, неправильно реабілітовані (ті, що залишились в живих або родичі померлих) серед свого оточення будуть створювати певну думку. По-третє, неправильно реабілітовані незаконно будуть отримувати від держави компенсацію вартості конфіскованого майна і найрізноманітніші права, пов'язані з фактом реабілітації»РДАНІ. -- Ф. 89. -- Оп. 18. -- Спр. 38. -- Арк. 145..

Подібна аргументація І. Сєрова витримана в кращих традиціях 1920-- 1930-х років, підхоплена його підлеглими, штучно стримувала процес реабілітації жертв політичних репресій, обумовила його половинчастість і незавершеність. Про легковажність співробітників КДБ, задіяних у процедурі поновлення доброго імені, репутації несправедливо заплямованої або безпідставно звинуваченої людини, можна судити з «Огляду практики роботи органів держбезпеки по розгляду заяв реабілітованих громадян чи їх законних спадкоємців про повернення конфіскованого майна чи відшкодування йог вартості», підготовленого влітку 1959 року обліково- архівним відділом Комітету держбезпеки при СРСР: «...в окремих облікових апаратах КДБ-УКДБ, особливих відділах та органах КДБ на транспорті все ще мають місце факти зволікання при розгляді заяв та скарг, поверхового та формального ставлення до їх перевірки, необгрунтованих відмов в задоволенні майнових претензій реабілітованих громадян чи законних родичів. При розгляді заяв громадян по майновим питанням окремі органи КДБ замість усесторонньої перевірки справжніх обставин втрати майна реабілітованих осіб клопотання заявника відхиляють по мотивам відсутності документів про вилучення чи конфіскації майна та іншим формальним причинам» ГДА СБ України. -- Ф. 9. -- Спр. 40. -- Арк. 10-14 зв. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 4749. -- Арк. 9. Там само. -- Оп. 25. -- Спр. 637. -- Арк. 37..

Висловлюючи побоювання щодо розгортання процесу реабілітації, деякі партійні керівники вбачали звільнення й відновлення добрих імен громадян шляхом до формування в країні прошарку населення, опозиційно налаштованого до режиму. Особливе занепокоєння виражали вони, коли йшлося про звільнення та повернення зі спецпоселень учасників українського національно-визвольного руху 1940-х -- початку 1950-х років.

Відомо, що з 1944 до 1952 рр. з території західних областей Української РСР було вислано на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу 203 662 чол., в тому числі учасників ОУН, їх симпатиків та членів сімей -- 182 543 . В умовах «хрущовської відлиги» згідно з постановою Ради міністрів СРСР від 15 травня 1956 р. підлягали звільненню з спецпоселення члени сімей так званих українських і білоруських націоналістів. У 1961 році зняті обмеження з спецпоселення з «колишніх учасників націоналістичного підпілля і збройних націоналістичних банд», які були засуджені за дії, здійснені ними у віці до 18 років. Пізніше, у відповідності з Указом президії Верховної Ради СРСР від 19 травня 1958 р., 7 січня 1960 р. та 6 грудня 1963 р. звільнялись із спецпоселення так звані «пособники націоналістичного підпілля, колишні керівники та учасники націоналістичного підпілля, колишні керівники та учасники націоналістичного підпілля і збройних націоналістичних банд». Хоча повернення до місць колишнього проживання цієї категорії спецпосе- ленців допускалося лише з дозволу обласних Рад, нерідко встановлені правила порушувались . Наприклад, на початок 1970-х років у західні області України без дозволу владних структур повернулося близько 60 тисяч колишніх спецпоселенцівТам само. -- Арк. 38..

Як і прогнозували у вищих ешелонах влади, повернення значної кількості спецпоселенців у західні області України сприяли посиленню опозиційних настроїв у даному регіоні. Це засвідчив характерний у всіх аспектах лист уродженця села Бубнів Локачинського району Волинської області Ф. Поліщука до свого односельчанина, колишнього учасника ОУН Ф. Зубка, про який повідомив першого секретаря ЦК КПУ О. Ки- риченка керівник Волинської обласної парторганізації І. Грушецький. Зокрема, там йшлося: «...Як тобі відомо, всі мої вірні друзі зараз на рідній Україні, а я повинен віддавати душу ворогам на півночі. Я гадаю, що у нас зараз роботи так багато, як в Угорщині. Ми вже розуміємо все, нам не повинно бути ніякої першкоди. Я упевнений, що незабаром щось буде. Я був радий, що друзі відбувають на рідну Україну, всі колишні повстанці, які боролися за волю. сьогодні всі забули і сидять, як миші в норі. Від кого не одержиш листа, то всі ображаються, що погано. Чого ж сидите, шукайте вихід, як інші нації. Мені не хочеться вірити, що не було чогось того, що нам потрібно -- люди є скрізь, треба тільки діяти.»Там само. -- Оп. 24. -- Спр. 4297. -- Арк. 178-179.. Секретар Станіславського обкому партії П. Щербак інформував вище політичне керівництво республіки про випадки, коли колишні члени УПА, повертаючись із таборів на місця проживання, намагаються відновити втрачені зв'язки, ведуть антирадянську діяльність. Посилаючись на управління КДБ у Куйбишевській області, він повідомляв, що група ув'язнених створила націоналістичну організацію «Братство вільної України», яка прагнула поширити свою діяльність на інші території республікиТам само. -- Спр. 4087. -- Арк. 430..

На проведення роз'яснювальної роботи щодо цілей і завдань ОУН були націлені члени ОУН Петро Струс та Василь Погашевський, які повернулися на Тернопільщину після відбуття покарання восени 1956 рокуДержавний архів СБУ, м. Тернопіль. -- Спр. 12986-П, т. 3. -- Арк. 322-346.. Своєрідну форму протесту обрав башмачник залізничної станції Львів-товарна Григорій Гудз, який крім розповсюдження листівок із закликом до виходу України зі складу СРСР, став за власний кошт і власними зусиллями встановлювати хрести на могилах активних учасників національно-визвольних змагань другої половини 1940-х -- початку 1950-х роківДержавний архів СБУ, м. Львів. -- Спр. П-21292, т. 1. -- Арк. 20-22зв., 26.. Подібні приклади були не поодинокими.

Зростання національної самосвідомості, яке в офіційних документах трактувалось як вияв націоналізму, зафіксували в своєму листі 11 грудня 1957 року на ім'я першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченко перший секретар Львівського обкому КПУ М. Лазуренко та начальник управління

КДБ при РМ УРСР В. Шевченко. «Націоналістичні тенденції серед населення, -- писали вони, -- ще живучі і вони до цих пір виявляються з боку деякої частини інтелігенції і навіть таких осіб, які на нашу думку, стоять на радянських позиціях»ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 4537. -- Арк. 111. Там само. -- Арк. 112-113.. У листі наводились і численні приклади. Так, наприклад, оперативне джерело інформації повідомляло, що науковий співробітник інституту землеробства та тваринництва АН України А. Грабар, раніше судимий за націоналістичну діяльність, у липні 1957 року серед найближчого оточення неодноразово наголошував: «Раніше багатьом здавалося, що у нас скінчилося, все загинуло, але націоналістичний рух не загинув. Мені хочеться останні роки життя віддати справі, якій був вірним все своє життя» .

Подібне становище змусило президію ЦК КПУ активніше впроваджувати в життя заходи, вироблені на засіданні вищого партійного керівництва 3 січня 1957 року, скріплені підписами М. Підгорного, М. Гречухи, М. Гуреєва, В. Валуєва, Д. Панасюка, К. Москальця, В. Нікіт- ченка. Вони передбачали застосування різноманітних засобів, починаючи з переміщення та розсіювання колишніх спецпоселенців у східних районах групами до повернення їх в табори і місця засланняТам само. -Оп. 16. -- Спр. 77. -- Арк. 181-184.. 11 жовтня 1958 року ЦК Компартії України звернулось до ЦК КПРС дозволити президії Верховної Ради ухвалити Указ «Про відповідальність громадян, з яких зняті обмеження по спецпоселенню, за самовільне повернення в місця, звідки вони були виселені», який передбачав кримінальну відповідальність за вчинення подібних дійТам само. -- Оп. 24. -- Спр. 4734. -- Арк. 1-3. Там само. -- Арк. 13-15.. В іншому випадку перший секретар ЦК КПУ М. Підгорний переконував М. Хрущова в необхідності поширити дії Указу президії Верховної Ради від 9 листопада 1956 р. «Про заборону колишнім ватажкам та активним учасникам українського націоналістичного підпілля, які були засуджені і відбували покарання, повертатися в західні області УРСР» на цілу низку інших категорій українського населення .

Тотально контролюючи процеси, що відбувалися на Західній Україні, як і в республіці в цілому, КДБ при Раді міністрів УРСР попереджав вище політичне керівництво, що націоналістичні тенденції не лише не спадають, а й набувають нових форм, охоплюють все нові й нові регіони. Не випадково, рапортуючи про викриття в Україні в другій половині 1950-х років близько двохсот націоналістичних та антирадянських групТам само. -- Оп. 16. -- Спр. 85. -- Арк. 248-249.,

Комітет державної безпеки при РМ УРСР в особі його голови В. Нікіт- ченка зазначав, що близько 20% заарештованих стало на «шлях злочину» під впливом колишніх учасників ОУН-УПА, а також буржуазно-націоналістичної літературиТам само. -- Оп. 51. -- Спр. 2323. -- Арк. 61. Там само. -- Оп. 24. -- Спр. 4740. -- Арк. 64. Геворкян Н., Петров Н. Признать целесообразным осуществление актов террора // Московские новости. -- 1992. -- 30 августа.. На основі записки голови республіканського КДБ В. Нікітченка від 12 липня 1958 року завідувачем відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ М. Хворостяним та завідувачем адміністративним відділом ЦК КПУ М. Кузнєцовим були вироблені пропозиції з цього приводу, погоджені з першим секретарем ЦК Компартії України М. Під- горним. Рекомендації передбачали серед іншого «... посилення оперативно-чекістської роботи проти українських буржуазних націоналістів, зокрема по викриттю їх намагань створювати організовані ланки націоналістичного підпілля; присіканню спроб активних націоналістів залучати до антирадянської діяльності частини молоді; перехоплення можливих каналів зв'язку закордонних націоналістичних центрів з українськими націоналістами в республіці та проведенню заходів, спрямованих на посилення протиріч між основними центрами української націоналістичної еміграції» .

Не важко зрозуміти, що подібні рекомендації націлювали спецслужби на проведення найрізноманітніших акцій -- від посилення репресій проти громадян України до терористичних актів за її межами. Відомо, що в жовтні 1957 р. та в жовтні 1959 р. терористами з 13 відділу першого головного відділу КДБ були організовані вбивства Л. Ребета та С. Бан- дери. Причому, як свідчать документи, опубліковані М. Геворкян та М. Петровим, згадані акції перебували в полі зору М. Хрущова. Після вбивства С. Бандери, заступник голови КДБ при РМ СРСР Івашутін клопотався перед ЦК КПРС про нагородження безпосереднього виконавця згаданого злочину Б. Сташинського орденом Червоного Прапора .

Крім «оперативно-чекістських заходів» рекомендації відділів ЦК Компартії України передбачали посилення індивідуальної роботи з колишніми рядовими учасниками націоналістичного підпілля, публікацію в газетах та журналах інформації щодо викриття «зрадницької ролі Центральної Ради і Директорії в період громадянської війни, про ворожу діяльність українських буржуазних націоналістів в роки Великої вітчизняної війни і в даний час», підготовку відповідних видань, створення «контрпропагандистського» підрозділу в структурі Інституту історії АН України тощо ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 4740. -- Арк. 65-67..

Як довела подальша практика, вжиті заходи не давали бажаних результатів. Переважна більшість колишніх учасників національно-визвольного руху не поспішали зректися власних поглядів і переконань, продовжували шукати шляхи досягнення кінцевої мети боротьби за державну незалежність України, виходячи з політичних реалій.

Певні надії на лібералізацію в кінці 1950-х -- на початку 1960-х років плекав і депортований кримськотатарський народ. Підстави для цього давали окремі заяви радянських керівників, прийняті партійно-урядові документи. Зокрема, в доповіді М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС уперше відкрито засуджувалися масові депортації народів як ганебні, позбавлені будь-якого здорового глузду. Втім, докладно зупинившись на трагічній долі карачаївців, калмиків, чеченців, інгушів, балкарців, він навіть не назвав серед скривджених кримських татар. І як з'ясувалося, не безпідставно, оскільки у вищому політичному керівництві вже на той час існувала розбіжність думок щодо розв'язання гострих питань, пов'язаних з долею репресованих народів.

Відсутність узгодженої позиції позначилась певним чином на змісті Указу Президії Верховної ради СРСР 28 квітня 1956 р. «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків-громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених в період Великої вітчизняної війни»Крымскотатарское национальное движение. -- Хроника. -- М., 1992. -- С. 50.. У ньому передбачалося зняття з обліку спецпоселенців та звільнення з-під адміністративного нагляду представників вищеназваних народів. Однак, вони повністю позбавлялися права на компенсацію нажитого поколіннями та втраченого при виселенні майна і, найголовніше, закривався вистражданий ними шлях на історичну батьківщину.

У процесі оголошення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року сотні громадян із числа кримських татар, що проживали на території Узбецької РСР та інших республік, відкрито висловили своє невдоволення прийнятим рішенням, наполягали на внесенні суттєвих змін до законодавчого акту. Чимало кримських татар категорично відмовлялися давати розписку про оголошення їм тексту Указу, а 233 -- зробили надписи із вимогами повернути їм конфісковане майно та надати дозвіл на виїзд до КримуЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 6166..

Своєрідною відповіддю на вимоги кримських татар стала постанова ЦК КПРС від 24 листопада 1956 р. про відновлення національної автономії калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгуського народів. Її шостий пункт визначав: «Визнати недоцільним надання автономії татарам, що раніше проживали в Криму, маючи на увазі, що колишня Кримська АРСР не була автономією лише для татар, а являла собою багатонаціональну республіку, в якій татари складали менше третини частини всього населення і що в складі РРФСР є національне автономне об'єднання -- Татарська АРСР, а також те, що в даний час територія Криму є областю Української РСР і заселена. Разом з тим, враховуючи прагнення частини татар, що раніше проживали в Криму, до національного об'єднання, роз'яснити, що всі хто побажають, мають право поселитися на території Татарської АРСР» .

Постанова ЦК КПРС від 24 листопада 1956 року повністю відкидала самобутність кримськотатарського народу, його право на національну автономію. До того ж постановою вводилася в обіг нічим не обґрунтована теза про заселеність Криму, хоча відомо, що лише 1958 року населення півострова ледь перевищувало свій довоєнний рівень.

Як з'ясувалося, обмеження в розселенні кримських татар стосувалися не лише Криму, а й деяких інших регіонів України. Постановою від 15 грудня 1956 р. Рада міністрів УРСР визнавала недоцільним розселення депортованих кримських татар, німців, греків. болгар, вірменів на території Херсонської, Запорізької, Миколаївської та Одеської областейВолобуев О. Крымскотатрский вопрос по документам ЦК КПСС (вторая половина 50-х -- середина 80-х гг. ХХ в.) // Отечественная история. -- 1994. -- № 1. -- С. 158. Там само..

Таким чином, реабілітаційні процеси другої половини 1950-х -- початку 1960-х років носили досить обмежений, половинчастий характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримала повної реабілітації, а їхні права (поновлення на колишньому місці роботи, повернення конфіскованого майна, компенсація на завдані збитки тощо) не були повністю відновлені. Не підлягали перегляду кримінальні справи фігурантів політичних процесів, сфабрикованих в 1920-х -- на початку 1930-х років, активних діячів ОУН-УПА, партійних діячів та інтелігенції, репресованих за звинуваченнями у «причетності до українського буржуазного націоналізму». Не виправдав сподівань репресованих і прийнятий у квітні 1956 року Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків-громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни».

З початком 1960-х років процес реабілітації було фактично припинено. Кількість переглянутих справ щорічно зменшувалась, перевірки проводились лише за особистою заявою громадян або їхніх родичів.

Размещено на Allbest.ru