"Великий терор" 1937-1938 рр. на Донбасі

Размещено на http://www.allbest.ru/

"ВЕЛИКИЙ ТЕРОР" 1937-1938 РР. НА ДОНБАСІ

Дослідження в Україні «Великого терору» як одного з піків політики «сталінської соціальної інженерії» розпочалося після розсекречення документів колишніх органів держбезпеки та матеріалів партійно-радянського керівництва СРСР. У другій половині 1980 -- на початку 1990-х рр. розкриття злочинів більшовицького режиму стало однією із провідних тематик не лише фахових історичних досліджень, але й в актуалізованій історичній пам'яті суспільства. Значний вплив на широку громадськість справили твори О. Солженіцина Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ: Опыт художественного исследования, 1918-1956: [в 3 т.] -- Paris: YMCA-Press, 1973-1975. -- Т. 1: [Ч.] 1-2. -- 1973. -- 607 с.; т. 2: [Ч.] 3-4. -- 1974. -- 660 с.; т. 3: [Ч.] 5-7. -- 1975. -- 584 с., Р. Конквеста Конквест Р. Большой террор. В 2-х томах. -- Рига: Ракстниекс, 1991. -- Кн. 1 -- 416 с.; кн. 2. -- 432 с.; Його ж. Великий терор. -- Луцьк: Терен, 2009. -- 879 с., де йшлося, зокрема, про багатомільйонні жертви сталінізму.

Події 1937 р. увійшли до історичної пам'яті громадян СРСР як символ беззаконня, бездумного нищення власного народу. Репресовані та їхні родини довгий час не бажали згадувати трагічні роки. Головною причиною такого вимушеного «безпам'ятства» став страх перед державою як машиною терору. Такий «вірус страху» був одним із важелів впливу державних органів на суспільство радянської доби.

Хвиля реабілітації у другій половині 1950-х рр. зумовило соціалізацію у радянському суспільстві тисяч колишніх ув'язнених, ще десятки тисяч родин дізналися про невинуватість їхніх родичів. Парадоксально, однак це не спричинило зміни ставлення до комуністичного режиму як злочинного серед громадськості. Деякі громадяни обмежилися його критикою «на кухні». У дисидентських колах події «Великого терору» вважали одним із яскравих прикладів злочинів Й.Сталіна та його оточення.

Знаковою подією став виступ партійного очільника М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС. При обговоренні його доповіді у партійних організаціях в окремих випадках лунала критика не лише «культу особи» Й. Сталіна, а й діяльності комуністичного керівництва країни і системи державного управління Реабилитация: Как это было. Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы. Т. 2. Февраль 1956 -- начало 80-х годов. Авт.-сост.: А. Артизов, Ю. Си- гачев, И. Шевчук, В. Хлопов. -- М.: МФД, 2003. -- 960 с.; Орлов Ю.Ф. Опасные мысли: Мемуары из русской жизни. -- М., 1992. -- С. 114-118.. Але їх було різко засуджено. Дискусія щодо злочинів комуністичного режиму не вийшла за межі, окреслені М. Хрущовим.

Причини критики Й. Сталіна його колишніми соратниками очевидні -- це жорстка внутрішньополітична боротьба за керівництво СРСР як практика власного виживання; маніпуляція громадською думкою для пояснення причин і винуватців «сталінського беззаконня», воєнних поразок 1941-1942 рр. і т.д.

Але для політичної еліти СРСР репресії 1937 р. стали знаковими, попри жертви серед інших соціальних груп, саме через масове знищення представників вищого та місцевого партійно-радянського апарату. У виступі на ХХ з'їзді М. Хрущов неодноразово акцентував увагу на знищенні Й. Сталіним саме керівних кадрів. Ця думка «червоною ниткою» проходила крізь його доповідь, їй навіть був присвячений спеціальний розділ «Фабрикація справ» Хрущев Н.С. Доклад на закрытом заседании ХХ съезда КПСС «О культе личности и его последствиях». -- М.: Госполитиздат, 1959. -- С. 17-28.. Комуністична правляча еліта, засуджуючи події 1937-1938 рр., намагалася у майбутнього убезпечити власні голови. Подальша практика функціонування режиму засвідчила, що за «політичні та управлінські помилки» представники партійно-радянського апарату лише усувалися від займаних посад.

Заданий М. Хрущовим алгоритм оцінки політичних репресій експлуатувався дослідниками впродовж наступних років. Хоча О. Солженіцин, інші представники дисидентського руху наголошували, що репресії 1937-1938 рр. був лише черговим піком політичних переслідувань започаткованих ще В. Леніним у 1917 р. і продовжуваних протягом усієї радянської доби.

У другій половині 1980-х рр. очільники КПРС у контексті «перебудови радянського суспільства» вирішили задовольнити, хоча і в певних межах, соціальне замовлення радянського суспільства на «білі плями» радянської історії. На численних нарадах, круглих столах, конференціях фахівці обговорювали питання «об'єктивності та правдивості історії», підготовки нових підручників із суспільних наук, усвідомлення «важких періодів радянської історії», необхідності розсекречування і розширення доступу до архівних джерел. Тому постанову секретаріату ЦК КПРС від 3 грудня 1986 р. про розширення інформаційної бази гуманітарних наук можна вважати точкою відліку в перегляді підходів про режим таємності архівних документів радянського періоду Більш детально про процес розсекречування документів див.: Павлова Т.Ф. Рассекречивание документов в государственных архивах РФ (1991-2006 годы) // Новая и новейшая история. -- 2007. -- № 4. -- С. 86-92..

Реакцією вищого партійно-радянського керівництва СРСР на вимогу громадськості про розслідування «злочинів сталінізму» стало створення 27 вересня 1987 р. комісії політбюро ЦК КПРС для додаткового вивчення матеріалів, пов'язаних із репресіями, що мали місце в період 1930-1940-х і на початку 1950-х рр. Реабилитация: Политические процессы 30-50-х годов / Под общ. ред. А.Н. Яковлева. -- М.: Политиздат, 1991. -- С. 15.

Процес масової реабілітації був можливий лише за умов розсекречення архівних документів. Вже 18 вересня 1987 р. Головне архівне управління при РМ УРСР видало наказ № 77 «Про розширення доступу дослідників до документів, що зберігаються в державних архівах республіки». Наказ був результатом спеціального обговорення на колегії ГАУ при РМ УРСР 16 вересня 1987 р.

Після розпаду СРСР згідно з указом Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. «Про передачу архівних документів Комітету державної безпеки України до державних архівів республіки», почалася передача державним центральним і обласним архівам окремих фондів з архівних підрозділів держбезпеки. В указі зазначалося, що документи Комітету державної безпеки «мають велике значення для об'єктивної оцінки суспільно-політичних процесів, масових репресій, реабілітації та забезпечення законних інтересів громадян». Передбачалося створення комісії за участю народних депутатів, представників громадських організацій для вироблення критеріїв відбору і передачі на державне зберігання документів радянських органів державної безпеки Відомості Верховної Ради України (ВВР). -- 1991. -- № 46. -- Ст. 631..

На основі нових архівних даних значна частина учених та громадськості сподівалися отримати науково-статистичні підтвердження злочинів «сталінської тоталітарної системи», закріпити у суспільній свідомості негативне ставлення до комуністичної практики та ідеології «радянського зразка», повернути із забуття сотні тисяч прізвищ людей, які постраждали від необґрунтованих політичних репресій.

Дослідників із різних країн цікавила мотивації керівниками СРСР розстрілів і довготермінового ув'язнення значної кількості населення країни впродовж короткого часового проміжку Верт Н. Введение // История сталинского ГУЛАГА. Конец 1920-х -- первая половина 1950-х годов: Собрание документов: В 7 томах. Т. 1. Массовые репрессии в СССР. -- М., 2004. -- С. 57-89; Мозохин О.Б. Право на репрессии: Внесудебные полномочия органов государственной безопасности (1918-1953). -- М.: Кучково поле, 2006. -- 480 с.; Хлевнюк О.В. Хозяин. Сталин и утверждение сталинской диктатуры. -- М.: РОССПЭН; Фонд Первого Президента России Б.Н.Ельцина, 2010. -- 479 с.; Юнге М., Биннер Р. Как террор стал «большим»: Секретный приказ № 00447 и технология / Ассоциация исследователей рос. о-ва ХХ в. -- М.: АИРО-ХХ., 2003. -- 352 с.; Великий терор в Україні. “Куркульська операція” 1937-- 1938 рр. / Упоряд.: С. Кокін, М. Юнге. -- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2010. -- Кн. 1. -- 614 с.; кн. 2. -- 598 с. та ін.. На їхню думку, одним із мотивів Й. Сталіна та його оточення було бажання створити нову спільноту «радянські люди / громадяни», ознакою якої була політична та соціальна однорідність, відсутність глибинних національно-культурних ознак, миттєва реалізація політико-економічних реформ тощо. «Радянська спільнота» стала одним із головних чинників глобальної сталінської стратегії побудови імперії під назвою «СРСР».

В Україні від 1992 р. почала реалізовуватися державна програма «Реабілітовані історією», ініційована Інститутом історії України Національної академії наук України, Службою безпеки України, Українським культурно-просвітницьким товариством «Меморіал» ім. В. Стуса. Проміжним результатом програми станом на 2016 р. стало видання 106 томів серії, каталогізація відомостей про понад 720 тис. репресованих громадян, виявлення та оприлюднення тисяч документів про злочини більшовицького режиму. Зокрема, в Луганській області науково-редакційною групою опубліковано 4 книги, Донецькій -- 9 книг серії. Загальним результатом наукового опрацювання проблеми державного терору радянської доби стали понад 5-6 тис. праць Політичні репресії в Україні. (1917-1980-ті рр.): Бібліограф. покажчик / Авт. вступ. ст. С. Білокінь, Р. Подкур, О. Рубльов; упор. С. Калитко, О. Рубльов, Р. Подкур, Л. Шевченко. -- К., 2007. -- 456 с.; Репресії в Україні (1917-1990 рр.): Наук.- допом. бібліограф. покажчик / Авт.-упор. Є. Бабич, В. Патока; авт. вступ. ст. С. Білокінь. -- К.: Смолоскип, 2007. -- 519 с.; Політичні репресії радянської доби в Україні: Наук.-доп. бібліограф. покажчик / Упор. Т. Приліпко, О. Марченко, З. Мусіна; авт. вступ. ст. Ю. Шаповал; Держ. іст. б-ка України. -- К.: Арістей, 2008. -- 684 с..

Виданню томів передувала значна пошукова робота в архівах України та Російської Федерації. Дослідники виявляли цілком нові документи й поступово реконструювали систему державного терору радянської доби. Зокрема, донецькі фахівці заснували науковий альманах «Правда крізь роки..». Перший випуск було надруковано в 1995 р. Свої наукові результати оприлюднили професори Донецького національного університету Р. Лях, О. Бут, З. Лихолобова, В. Ні- кольський, кандидат історичних наук В. Шевченко, дослідники Б. Парсенюк, Г. Захарова, С. Гітіс, В. Біркін, К. Колесников, студентка І. Шестак, співробітники УСБУ у Донецькій області О. Понома- рьов, В. Мікушев та ін. Усього впродовж 1995-2011 рр. було надруковано сім випусків цього альманаху. На основі зібраних матеріалів Донецька обласна державна телерадіокомпанія відзняла документальний семисерійний фільм «Правда крізь роки» (автор сценарію Л. Кузьменко, науковий консультант В. Нікольський). У 1994-2011 рр. на шпальтах газет «Донбас», «Донеччина», «Жизнь», «Вечерний Донецк», «Акцент», «Взгляд», «Позиция», «Нива» науковці публікували документальні матеріали про політичні репресії, біографічні нариси про жертви більшовицького режиму Див. доклад.: Про роботу обласної редколегії у 1992-2012 роках // Реабілітовані історією. Донецька область. -- Кн. 9. -- Донецьк: Регіон, 2012. -- С. 5-10..

Паралельно розпочалися широкомасштабні наукові дослідження політичних репресій. Так, донецький дослідник В. Нікольський провів аналіз статистичних документів періоду «Великого терору» і визначив кількісні, національні, фахові, соціальні ознаки репресованих громадян. Основним джерелом його викладок стали чорнові статистичні звіти про оперативно-слідчу роботу органів державної безпеки радянської України за 1937-1938 рр. Це уніфіковані за єдиною схемою та заповнені на стандартних формах-бланках звітні документи обласних управлінь НКВС УРСР та окремих структурних підрозділів республіканського наркомату Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х -- 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. -- Донецьк: Вид-во ДонНУ, 2003. -- 624 с.; Його ж. Статистика політичних репресій у 1937 р. в Українській РСР //З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- 2000. -- №2/4. -- С. 103-112 та ін.. Дослідник оприлюднив окремі соціально-демографічні показники, зокрема чисельність населення регіону, його національний склад для виведення процентного співвідношення жертв. Отримані дані про репресованих Донецького краю він порівняв із відповідними показниками з інших регіонів України.

Відома дослідниця історії Донбасу З. Лихолобова опублікувала чимало наукових праць про реалізацію масових репресивних операцій на території цього регіону. Зокрема, вона стверджувала про початок «Великого терору» з 1936 р. -- часу проведення публічних судових процесів над колишніми керівниками більшовицької партії Г. Зінов'євим, Л. Каменєвим та ін. Лихолобова З. 1936-1938 годы // Правда через годы. Вып. 5. -- Донецк: Регион, 2001. -- С. 42-61. У центрі уваги дослідниці перебували репресії проти окремих соціальних груп, зокрема інтелігенції Лихолобова З. «Великий терор» 1937-1938 років у Донбасі: втрати інтелігенції // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. -- 2007. -- Вип. 16(1). -- С. 466-480..

Голова комісії Маріупольської міськради з питань відновлення прав реабілітованих громадян Г. Захарова спільно з міською історико-просвітницькою організацією «Меморіал» видала книгу «Мариу- польская трагедия: О жертвах политических репрессий Мариуполя и Приазовья» Захарова Г. Мариупольская трагедия. О жертвах политических репрессий Мариуполя и Приазовья. -- Мариуполь: Газ. «Приазовский рабочий», 2000. -- 274 с.. Вона зібрала не лише біографічні дані, документи державних та сімейних архівів, а й спогади жертв політичних репресій. Продовженням стала наступна книга: «Всех поимённо назвать: о жертвах политического террора Мариуполя и Приазовья» Захарова Г.М. Всех поименно назвать: (О жертвах политического террора г. Мариуполя и Приазовья). -- Мариуполь: Газ. «Приазовский рабочий», 2002. -- 200 с..

Значний інтерес серед дослідників і зацікавлених громадян викликала праця американського історика Г. Куромії (її український переклад опубліковано 2002 р.), який зробив висновок про керованість масовими репресивними операціями особисто Й. Сталіним, котрий намагався «знищити будь-яких потенційних ворогів, як комуністів, так і безпартійних». Водночас терор виявив слабкість, оскільки сталінська система позбавила себе незалежних засобів визначення та верифікації, тому змушена була запровадити систему загального жорсткого нагляду над суспільством. Рамки цього нагляду поширювалися навіть на побутове життя та світогляд особистості. У результаті у сталінській системі управління виникала потреба в державному терорі Куромія Г. Свобода і терор на Донбасі. Україно-російське прикордоння, 1870-1990-і роки. -- К.: Основи, 2002. -- С.480..

великий терор політика сталінський

Вожді російських більшовиків завжди пропагували соціально- ідеологічний розлам «ми -- вони» Див. також: Якимов К. Образ «врага народа» в комсомольской пропаганде 1937 года. Режим доступу: http://e-notabene.ru/pr/artide_15642.html. До категорії «ми» входили «радянська влада», «радянське суспільство», «пролетаріат», «робітники й селяни/бідняки». Натомість категорія «вони»/«вороги» містила два рівні. Перший мав абстрактний характер і практично не змінювався -- «світовий капіталізм/імперіалізм». Із часом він ставав не таким страшним, пересічні громадяни не завжди розуміли його якісні характеристики. Другий -- «виконавці» -- мав реальне уособлення у вигляді конкретних осіб або соціальної групи. Залежно від політико-економічної ситуації вони постійно видозмінювалися, набуваючи нових ознак. Спочатку до категорії «вони» входили «експлуататори» й «капіталісти». Їх ознаками була наявність найманих працівників, коштів, нерухомості, власність на засоби виробництва, причетність до «благородного стану». Громадянська війна та збройні конфлікти із державами, що виникли після розпаду Російської імперії, додали ще кілька ознак: причетність до відродження «попереднього ладу» -- «білогвардієць»; прихильник незалежності колишньої російської «національної окраїни» -- «політичний бандит», «дрібнобуржуазний націоналіст», «противник радянської влади». До цих категорій могли бути зараховані представники інтелігенції, селяни, дрібні торгівці та ін.

У період нової економічної політики до образу «вони» додалися нові ознаки. Зокрема «непман» -- людина, що мала капітал, зароблений торгівлею чи «шахрайськими операціями», мала власну справу, займалася ремісництвом тощо. У цей період також почав використовуватися термін «економічний шпигун», «економічний контрреволюціонер», тобто особа, що працювала на колишніх власників підприємств, розкрадала або неефективно використовувала майно підприємств. У 1924 р. після проведення публічного процесу над інженерами Кадіївської й Лідіївської шахт, яких звинуватили в «економічному шпигунстві і зв'язках із колишніми власниками копалень», відсутність справжніх доказів компенсувалася активною пропагандистською риторикою. Газета «Правда» опублікувала думки робітників Кадіївки, які «одноголосно заявили, що тепер зрозумілі причини бідності кадіївських копалень і вони переконані, що тут мала місце економічна контрреволюція» Бут О.М., Добров П.В. «Економічна контрреволюція» в Україні в 20-30-х роках ХХ століття: від нових джерел до нового осмислення. -- Донецьк, 2002. -- С. 80; Правда. -- 1924. -- 20-22 июля..

«Економічне шпигунство» інкримінували групі інженерів та бухгалтерів Дніпровського металургійного заводу. Головним фігурантом справи чекісти зробили бухгалтера Храповицького. Зазнавши шаленого психологічного тиску, він почав давати необхідні свідчення і значно розширив початкове коло підозрюваних. Його свідчення були настільки абсурдними, що спочатку навіть державний обвинувач зняв обвинувачення в «економічній контрреволюції». Але сценарій судового процесу почав реалізовуватися й «економічна контрреволюція» знову з'явилася в обвинувальному вироку. Судовий вирок був суворим: «керівника» засудили до 10 років ув'язнення, інші отримали від 6 років до умовно-дострокового звільнення Бут О.М., Добров П.В. «Економічна контрреволюція» в Україні в 20-30-х роках ХХ століття: від нових джерел до нового осмислення. -- С. 80-81..

Суцільна колективізація також дещо уточнила параметри «дрібнобуржуазності» селян -- наявність господарства (ділянка землі, худоба, гарний будинок і господарчі приміщення, запас продовольства, сільськогосподарський реманент). Останні стали об'єктом усуспільнення і вилучення у розпорядження колгоспів. Власника землі і майна виселяли у «північні краї» Російської Федерації, що означало автоматичне потрапляння до категорії «вони». Партійно- радянським апаратом це інтерпретувалося як «підрив економічної могутності куркульства». Загалом через «приватновласницьку сутність» і критику політики радянської влади кожен селянин при черговій корекції політичного курсу міг потрапити до категорії «вони».

Іноді для уникнення розкуркулення та примусової депортації селяни розпродували своє майно і виїжджали із села на радянські новобудови. Одним із таких центрів індустріалізації став Донбас. Тут будувалися нові підприємства і шахти, що потребували чимало робочих рук. Водночас, селяни намагалися таким чином змішатися із робітничою масою й уникнути переслідувань за «дрібнобуржуазне» чи «куркульське» минуле. Також робота на промислових підприємствах та шахтах давала пайок, який, на відміну від колгоспного заробітку, давав можливість забезпечити мінімальні продовольчі потреби родини Ніколаєць Ю. Поселенська структура населення Донбасу: (етнополітичний аспект динаміки). -- К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. -- С. 105-106.; Його ж. Демографічні процеси в Донбасі у 20-30-х роках ХХ ст. // Україна -- Європа -- Світ. Міжнар. Збірник наук. праць. Серія: Історія і міжнародні відносини. -- 2013. -- Вип. 12 -- С. 23-32..

Політичні дискусії в партійному середовищі призвели до цікавої метаморфози долі окремих очільників компартії та їхніх прихильників. Виступаючі проти Й. Сталіна, вони отримали спочатку ознаку «партійного опозиціонера». Останнє у демократичних країнах не є прикметою ворожості до існуючої системи управління чи політичного ладу. У сталінській системі координат непогодження із думкою вождя/керівника партії означало протистояння «лінії партії» і радянському суспільству загалом. Причина такої ситуації ґрунтувалася у формуванні системи партійно-радянського управління, де вище політичне керівництво й, зокрема, перша особа, отримували диктаторські повноваження. Саме ця особа та його оточення визначали основні пріоритети розвитку радянського суспільства. Тому найменша критика чи не підтримка ідеї «вождя» одразу перетворювала певну особу на «ворога».

Через розлогий агітаційно-пропагандистський апарат кремлівські очільники транслювали суспільству ознаки ворожості категорії «вони». Окрім формування «образу ворога», це сприяло мобілізації суспільства для реалізації швидкими темпами соціально-економічних ініціатив Й. Сталіна при браку фінансування реальних трудових затрат, низької кваліфікації робочої сили, відсутності необхідного рівня механізації і побутових умов проживання населення. Увага громадян постійно акцентувалася на небезпеці ворожого вторгнення і наявності внутрішнього ворога. Якщо перше судження іноді підтверджувалося заявами чи претензіями окремих європейських чи азійських політиків, збройними конфліктами на центрально-азійських і далекосхідних кордонах, то щодо наявності ворогів у радянському суспільстві необхідно було переконати широкі верстви населення.

Доказами ворожої діяльності стали технологічні аварії через зношеність обладнання, нераціональне його використання, низьку кваліфікованість інженерно-технічного складу та основної маси робітників. Цілком можливі навіть реальні диверсії, що були проведені агентурно-диверсійною мережею противників СРСР Для реальної констатації необхідні дані не лише архівів держбезпеки СРСР, а й закордонних спецслужб.. Подібні факти відбувалися на тлі масового будівництва нових і реконструкції старих підприємств.

Через агітаційно-пропагандистський апарат та засоби масової інформації активно пропагувалися результати так званого «Шахтинського процесу» 1928 р., де фігурантами стали інженери та керівники вугільної галузі Донбасу. Під час судового слідства «визнали» свою провину повністю 20 обвинувачених, частково -- 11, не визнали -- 22. Аналіз дослідниками архівно-кримінальних справ засвідчив відсутність реальних доказів діяльності «підпільної організації», «зв'язків із закордоном». Всі докази ґрунтувалися на «щиросердних каяттях», фальсифікованих свідченнях Див. докладніше: Красильников С.А., Савин А.И., Ушакова С.Н. Шахтинский процесс 1928 года: источники в контексте эпохи// Шахтинский процесс 1928 г.: подготовка, проведение, итоги: В 2 кн. Кн. 1 / Отв. ред. С.А. Красильников. -- М., 2011. -- Кн. 1. -- 975 с.; кн. 2. --1087 с..

Водночас, центральне місце у процесі було відведено критиці та засудженню «буржуазної інтелігенції» за боротьбу проти «радянської влади». Головною метою стало витіснення «спеців» із управлінської та виробничої сфери. Таким кроком Й. Сталін вирішував декілька проблем. По-перше, продовжувалася лінія конфлікту «робітник -- технічна інтелігенція». Останній мав дореволюційні корені існування ієрархічних відносин між робітником і інженерно-технічним працівником. Протиріччя між декларуванням «диктатури пролетаріату» та реальним статусом найманого робітника відбивалося у повсякденному роботі, спілкуванні, вагомій різниці в оплаті праці кваліфікованого робітника та технічного працівника Див. докладніше: Красильников С.А., Савин А.И., Ушакова С.Н. Шахтинский процесс 1928 года: источники в контексте эпохи// Шахтинский процесс 1928 г.: подготовка, проведение, итоги: В 2 кн. -- Кн. 1. -- С. 43-44..

По-друге, арешти «старих спеціалістів», їх обвинувачування в «економічній контрреволюції та саботажі» в умовах відновлення зруйнованих підприємств на старій матеріально-технічній базі стали виправданням перед суспільством за низький рівень життя. Водночас, керівники партії використали такі факти як вагомий аргумент жорсткого контролю за економікою. На липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б) Й. Сталін, 9 липня 1928 р. заявив про загострення класової боротьби в умовах просування країни до соціалізму Сталін І.В. Твори. -- Т. 11. -- К., 1949. -- С. 168-170.. Це стало одним із обґрунтувань партійно-радянського апарату щодо застосування каральних заходів і через пропаганду впроваджувалося як стереотип реакції радянського суспільства на політичні та соціально-економічні проблеми.

Ухвалення політичного рішення на витіснення «старої інтелігенції» із економіки в умовах становлення одноосібної диктатури Й. Сталіна означало поступове знищення її як соціальної групи. Місцевому партійно-радянському апарату та органам державної безпеки дали чіткий сигнал: при притягненні до кримінальної відповідальності та засудженні у судовому чи позасудовому порядку приналежність до «буржуазних спеців» стає обтяжуючою обставиною і визначає ступінь важкості вироку. Після «шахтинського процесу» обвинувачення у «шкідництві» стало типовою нормою репресивної практики сталінського режиму.

В інформаційних записках місцевих апаратів ДПУ УСРР на адресу вищого та місцевого партійного керівництва про реакцію на поточні події виділялася окрема категорія -- «старі специ». Більшовицьким очільникам було важливо знати ставлення цієї та інших груп населення до такого пропагандистського заходу. Це давало підстави для коригування системи державного терору і проведення локальних репресивних заходів.

У середині 1930-х рр. «перший» і «другий» рівень «ворога» радянські пропагандисти почали різко зближувати. Абстрактний «світовий капіталізм/імперіалізм» почав поєднуватися із конкретною ідеологією (наприклад «німецький фашизм» Хоча йдеться про німецький нацизм, однак у даному випадку користуємося терміном радянської пропаганди.) чи постаттю керівника «держави-ворога» (Ю. Пілсудський, А. Гітлер та ін.). «Во рог-виконавець» теж почав набирати нових рис. Радянська пропаганда, починаючи із середини 1930-х рр., докладала чимало зусиль для створення образу «ворога», який представляє смертельну загрозу «єдиній світі радянській державі».

Одним головних характеристик «внутрішнього ворога», на якій акцентували увагу пропагандисти, стала непомітна, прихована «диверсійна», «шкідницька», «шпигунська» робота. Термін «тихою сапою», використаний відомим московським журналістом А. Аграновським у характеристиці «злочинної діяльності» фігурантів «шахтинського процесу» Див. докладніше: Красильников С.А., Савин А.И., Ушакова С.Н. Шахтинский процесс 1928 года: источники в контексте эпохи// Шахтинский процесс 1928 г.: подготовка, проведение, итоги: В 2 кн. -- Кн. 1. -- С. 62., став активно використовуватися у середині 1930-х рр. Він набув додаткових відтінків й означав надзвичайну небезпечну конкретну «ворожу діяльність проти радянської влади». Головна небезпека, твердили радянські пропагандисти, полягала саме у непримітності. «Ворогом» може виявитися колега по роботі, член родини, найближчий товариш та ін. Розкрити його можливо лише завдяки пильності, прискіпливому аналізу повсякденної діяльності кожної людини (на роботі, родинному чи дружньому спілкуванні), її ставленні до політико-господарських кампаній, ступеню їх виконання. Критеріями оцінки діяльності стали політична лояльність, демонстрація відданості «ідеям Леніна -- Сталіна», виконання наказів керівництва, самовіддана праця, «чисте минуле», відсутність компрометуючих зв'язків тощо. Однак, навіть ці ознаки не завжди рятували від хибних інтерпретацій діяльності людини у світлі швидкоплинно змінюваних подій.

Таким чином, образ «ворога» у середині 1930-х рр. був сформульований у наступному алгоритмі: особа із заплямованим минулим -- зовні політично лояльна, однак її поточна діяльність призводить до негараздів (неважлива їх реальна причина) -- поодинокі факти критики партійно-радянського керівництва (неважливий її рівень, наявність підстав для критики) -- зв'язок із реальним (виявленими органами НКВС чи потенційним) «внутрішнім чи зовнішнім ворогом».

Поєднання «внутрішнього» і «зовнішнього ворога» стала чи не головним гаслом у другій половині 1930-х рр. Зокрема, всі розкриті й офіційно оприлюдненні «контрреволюційні організації» в СРСР мали зв'язок із капіталістичними державами. Пропагандистами робився обов'язковий висновок, що їх «скоординована діяльність» підривала обороноздатність СРСР в умовах «капіталістичного оточення».

Вище політичне керівництво СРСР умисно політизувало масову свідомість населення. Чорно-біла картина світового устрою становила невід'ємну частину офіційної міфології. Світ представлявся як арена боротьби між «силами прогресу», що уособлювалися комуністичним та робітничим рухом, і «силами ворожого капіталістичного оточення», «внутрішніми ворогами» Див. докладніше: Арнаутов Н.Б. Образ «врага народа» в системе советской социальной мобилизации: идеолого-пропагандистский аспект. / Автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. ист. наук. Специальность 07.00.02 -- Отечественная история. -- Томск, 2010. -- С. 13.. Так, у постанові по- літбюро ЦК ВКП(б) від 29 вересня 1936 р. щодо директиви органам державної безпеки стосовно «контрреволюційних троцькістсько-зінов'євських елементів» чітко вказувалося: «а) До останнього часу ЦК ВКП(б) розглядав троцкістсько-зінов'євських негідників як передовий політичний й організаційний загін міжнародної буржуазії. Останні факти говорять, що ці пани скотилися ще більше вниз, і їх тепер належить розглядати як розвідників, шпигунів, диверсантів і шкідників фашистської буржуазії у Європі» РГАСПИ, ф. 17, оп. 163, д. 1124, л. 55. Вперше частково опубліковано: Реабилитация. Политические процессы 30-50-х годов. -- М.: Политиздат, 1991. -- С. 221.. У промові Й. Сталіна 2 червня 1937 р. на розширеному засіданні військової ради при наркоматі оборони СРСР з інформацією про «військово-фашистську змову проти радянської влади» теж підкреслювалися політичні та фінансові зв'язки «змовників» із «німецькими фашистами» Див. також: Виступ Й. Сталіна на розширеному засіданні Військової ради при наркоматі оборони СРСР // Источник. -- 1993. -- № 3.. Відповідні заяви лунали у публічних виступах інших партійно-радянських діячів СРСР та УРСР.

Очільники ВКП(б) у другій половині 1930-х рр. посилили масштабні маніпуляції громадською думкою. М. Арнаутов твердив, що після вбивства С. Кірова у грудні 1934 р. почалася якісна переорієнтація міфологеми «ворога народу». Соціальні образи «куркуля» і «церковника» відходили на другий план, а на центральне місце виводилися образи «політичних ворогів». Так, за даними контент-аналізу, у грудні 1934 р. у редакційних статтях газети «Правди» частка політичного сегменту в рамках структури образу «ворога народу» становила 57,6% (212 смислових одиниць). Частота використання терміна «ворог» в інформаційному просторі «Правди» збільшується із 121 одиниць у першій половині 1936 р. до 232 одиниць у другій половині року Арнаутов Н.Б. Образ «врага народа» в системе советской социальной мобилизации: идеолого-пропагандистский аспект. -- С. 15..

Поступове нагнітання громадського напруження до показників надзвичайної події (наприклад у місяць вбивства С. Кірова) свідчить про активізацію кремлівськими вождями конфронтаційної моделі агітаційно-пропагандистської кампанії. У статтях, гаслах, закликах вимагалося «суворо покарати», «дати рішучу відсіч», «викривати кожний випадок злочину і віддавати під суд». У даному дискурсі «пильність», критика та самокритика, «непримиренність до ворогів» проголошувалися вищою цінністю та невід'ємною якістю більшовика Попова О.Ю. Мовні техніки конструювання образу внутрішнього ворога в періодичних виданнях Радянської України (на матеріалах газет «Комуніст» та «Вісті ВУЦВК» за 1928-1939 рр.) // Історичні і політологічні дослідження. -- 2013. -- № 3 (53). -- С. 208..

Сталінський режим орієнтував пропаганду як боротьбу з «ворогами народу» для створення в країні широкої масової підтримки внутрішньої і зовнішньої політики. Для цього влаштовували публічні диспути, обговорення щодо діяльності «троцькістсько-зінов'євських ворожих осередків», «шкідників, диверсантів» тощо. Створювалася відповідна суспільна атмосфера недовір'я, підозрілості, пошуку винуватців соціально-економічних негараздів. Громадянам вказувався «ворог», простими словесними конструкціями надавалися його характерні соціальні, політичні, ділові та емоційні ознаки. Зокрема «походить із колишніх», «колишній член непролетар- ської партії» або «колишній член компартії, виключений за....», «неспроможний виконати завдання партії, організувати справу», «пов'язаний із.», «має родичів за кордоном», «критикував заходи радянської влади, проведення політико-господарських кампаній», «негативно ставився до..», «не любить радянську владу», «критикує керівництво партії та уряду», «іде проти волі колективу» і т.д.

Отже, процес поширення образу «ворога народу» через агітаційно-пропагандистську мережу спричинив формування відповідного ідеологічного стереотипу. Укорінення образу «ворога народу» проходило за допомогою створення у масовій свідомості стереотипного й абстрактного уявлення про «ворога». В даному випадку стереотип «ворога народу» виступав як істотна складова масової свідомості, формував повсякденні уявлення про навколишній світ. Він синтезував образи всіх «ворогів», що існували в масовій тоталітарній свідомості, і ставав таким собі універсальним поданням абсолютного зла, самого запеклого і підступного «ворога». Стереотипи нашаровувалися на вже наявні в свідомості установки, образи, виховувалися з плином часу і активно формувалися в ході дії політичної пропаганди. При цьому діяв ефект снігової лавини під час нашарування нових ідеологічних стереотипів на вже формовані і зміцнилися в масовому тоталітарній свідомості Арнаутов Н.Б. Использование образа «врага народа» в периодической печати Западной Сибири в период «большого террора» // Ист. ежегодник. -- 2007. -- Новосибирск: РИПЭЛ, 2007. -- С. 209-210..

Для посилення емоційного впливу образу «ворога народу» у масовій пропаганді використовувалися зоологічна символіка. Широко використовувалася метафора, що порівнювала «ворога народу» із вовком, який уособлював жорстокість, лють, жадібність, ненависть. Популярністю у пропагандистів та журналістів користувалася змія, яка, здебільшого, викликали огиду й острах. На противагу християнському дискурсу змії як символу мудрості та здоров'я, тепер вона почала символізувати отруйність, зло, підступність. Типовими в газетах, листівках, гаслах стали заклики «Розчавити фашистську гадину!». «Ворогів народу» також порівнювали із гієною і стерв'ятником -- представниками фауни, які харчуються падлом. Останнє викликало у читачів почуття відрази. Частіше за лексему «зграя» організація «ворогів» називалася «осиним гніздом», що символізувало їх постійну активну роботу та небезпеку.

У другій половині 1930-х рр. виникла тенденція уніфікації мови в газетних текстах матеріалів про «ворогів» -- деякі метафори, враховуючи частоту їх вживання авторами статей, стали мовними штампами. Наприклад варіативність облич «ворогів» виражалася за допомогою таких усталених метафор, як «носить маску (дворушництва)», «багатолика контрреволюція», «прикриваються партійним квитком». Ідея про відсутність будь-якої ідеологічної бази злочинів «ворогів народу» транслювалася за допомогою наступних метафоричних виразів: «немає нічого за душею» або «політичний банкрот». Мовними штампами стали такі метафоричні характеристики узагальненого образу «ворога», як «смертельно поранений», «у передсмертних корчах», «в останніх конвульсіях».

Популярним було використання біблейських героїв, які залишалися знаковими для переважної більшості населення. Так, «ворогів народу» називали «іудами» й «іродами», зокрема «Іуда-Троцький». Вислови «диявольські задуми», «диявольські хитрування» свідчили про спроби демонізувати «ворогів». Також сприяло створенню образності, виразності текстів, і, тим самим, посиленню сприйняття тексту використання епітетів із негативною семантикою, які характеризували ворогів. Найбільш поширені в текстах газетних статей епітети «криваві», «озвірілі», «отруйні». Типовим було вираження емоційно негативного ставлення до «ворога народу» через використання лайливої лексики. На позначення ницості ворога вживалися слова-синоніми «наволоч», «покидьок», «негідник», «мерзотник» Попова О.Ю. Мовні техніки конструювання образу внутрішнього ворога в періодичних виданнях Радянської України (на матеріалах газет «Комуніст» та «Вісті ВУЦВК» за 1928-1939 рр.)// Історичні і політологічні дослідження. -- 2013. -- № 3 (53). -- С. 205-206.

ГДА СБУ, ф. 16, оп. 30, спр. 60, арк. 97-99.

20 лет ВЧК-ОГПУ-НКВД. -- М.: ОГИЗ, 1938. -- С. 25..

Таким чином, у населення свідомо формувався відповідний страх перед внутрішніми та зовнішніми «ворогами народу» і, як наслідок, неминучою війною. На рівні інстинкту людина повинна ліквідувати джерело страху. Всі зусилля комуністичної пропагандистської машини спрямовувалися на виявлення «ворогів народу».

Масована пропагандистська атака давала свої результати. Так, 16 квітня 1937 р. виконуючий обов'язки начальника 2-го (оперативного) відділу УДБ НКВС УРСР капітан державної безпеки М. Аміров у доповідній записці «Негативні моменти у роботі підприємств Сталінського району (Донбас)» проаналізував результати перлюстрації кореспонденції. У листах робітників відзначалися наступні недоліки в роботі шахт і заводів Рутченково, Чумаково, Мушкетово і Вєтки: невиконання виробничих планів, невідповідні умови праці, нові норми виробітку, невдоволення матеріально-побутовими умовами і культмасовою роботою. Основну причину вони бачили у «підривній діяльності троцькістських шкідників» та керівництві підприємств, яке на забезпечувало необхідну кількість запасних частин і механізмів. Так, робітник шахти 17/17 Михайленко писав у Запоріжжя (вул. Комунарів, Коломійцеву): «Шахта наша дуже важка. Всюди сліди варварських троцькістів і ці сліди дають про себе знати. Все це гальмує роботу [...]»; шахтар Ф. Ішенко з Рутченково писав родичам у Талалаївський район Чернігівської області: «Працюю на Рутченковському хімічному заводі. Завод дуже великий, але у занедбаному стані і працює зараз дуже погано. Шкідницьке коріння дало взнаки скрізь, тепер прийдеться багато працювати, щоб налагодити роботу»; робітник шахти №9 Докунін писав адресатові в Кам'янець-Подільський: «На шахті справі незавидні [...]. Щодо добування -- весь час шахта у прориві, виконання не більше 75%. Все це через головного інженера Суратанга, він зовсім не керує роботою, [...] механізмів немає»¹.

Подібні приклади свідчать, що використовуючи особливості людської психології, Й. Сталін реалізовував дві мети: перша -- відмобілізувати населення на «велику війну», де одним з етапів було очищення від «ворогів народу»; друга -- певною мірою пояснити громадськості масові арешти.

На тлі такого масштабного залякування населення наявністю значної кількості «ворогів народу», «шпигунів» і «диверсантів», активно пропагувалися «захисники радянської держави», «віддані члени» ВКП(б) та «бойовий загін партії» -- органи НКВС.

У другій половині 1930-х рр. партійно-радянське керівництво СРСР та УРСР, пропагандистський апарат завзято формували громадську думку про «активну і справедливу боротьбу органів державної безпеки у боротьбі з шкідниками і контрреволюціонерами». Про це наголошувалося із трибуни нарад, пленумів ЦК, що стосувалися діяльності органів державної безпеки у боротьбі з «контрреволюцією», «шкідництвом», «ворогами народу».

Автори газетних статей називали чекістів «захисниками першої у світі соціалістичної держави», «борцями із ворогами народу», «охоронцями інтересів радянського народу» і тому вони користуються повагою серед населення. Стверджувалося, що чекістська робота «важка» і «небезпечна», вимагає «політичної пильності», «сміливості», «всебічної уваги». Тож «партія завжди направляє найкращі кадри в ОДПУ--НКВС».

Особливо підкреслювалася необхідність і почесність роботи чекіста. Нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов на засідання Президії ЦВК СРСР 27 липня 1937 р. вказував: «Робота в органах НКВС вже є нагородою сама по собі, оскільки народ довіряє тобі цю найгострішу ділянку захисту інтересів всього Радянського Союзу. Звідси і вимоги народу до співробітника НКВС найбільш підвищені. І найпершим священним нашим обов'язком стало -- це виправдання цієї довіри. Народ мислить таким чином, якщо людина працює в органах НКВС, значить це найбільш відданий більшовик, найбільш віддана радянському народу особа, яка готова в будь-який час віддати своє життя за інтереси народу, це людина, яка безмежно віддана своїй Батьківщині, своєму урядові, своїй партії, вождеві партії -- товаришеві Сталіну»¹.

Виступаючи 20 грудня 1937 р. на святковому засіданні у Великому театрі, присвяченому 20-річчю органів державної безпеки, член політбюро ЦК ВКП(б) А. Мікоян, відзначав, що НКВС -- «організація найбільш близька нашій партії і всьому нашому народу. Вони -- один із авангардів нашої партії і нашої революції, поставлений на передову лінію вогню для захисту радянського народу від всіляких ворогів» Микоян А.И. Славное двадцатилетие советской разведке. Доклад на торжественном заседании в Большом театре. 20 декабря 1937 г. // 20 лет ВЧК-ОГПУ- НКВД. -- М.: ОГИЗ, 1938. -- С. 29.. Завдяки «прозорливості Й. Сталіна та керівництва партії», які «кадрово укріпили органи НКВС», чекісти не дають «втратити класову пильність», «стати безпечними стосовно класового ворога і ворог був розкритий до кінця» Там же. -- С. 36.. Успішність важкої та небезпечної роботи НКВС, особливо у 1937 р., полягала, на думку А. Мікояна, у масовій підтримці народних мас. Він стверджував, що населення довіряло органам НКВС і навів декілька прикладів народної допомоги у виявленні «фашистських шпигунів, шкідників та контрреволюціонерів» Там же. -- С. 37.

Неизвестная Россия. ХХ век. -- М., 1992. -- С. 45..

Таким чином, у громадськості формувався відповідний радянський стереотип щодо діяльності органів НКВС. Він мав наступну логіку:

¦ народ, партія і НКВС -- одне ціле;

¦ НКВС довірено захищати народ від зовнішніх та внутрішніх ворогів;

¦ захист соціалістичної Вітчизни -- важка та небезпечна робота;

¦ партія постійно турбується про кадрове укріплення органів НКВС самими відданими радянській владі людьми;

¦ бути співробітником НКВС означає мати «особисту» довіру у «народу СРСР»;

¦ чекіст -- це народна нагорода за відданість радянській владі.

Отже, у співробітників місцевих апаратів НКВС не було тіні сумніву у правильності і необхідності масових репресій для забезпечення мирного існування соціалістичної держави.

Чекіст отримував необмежену владу над окремою людиною, колективами, галузями виробництва, цілими адміністративними територіями. Залишити в собі людські почуття під час вирішення глобальних «державних завдань» дуже важко. Потрапляючи до органів державної безпеки, людина, проходила випробування владою. Жоден із державних органів не давав такого відчуття всесильності. Людина відчувала надзвичайний емоційний підйом, власну належність до «чогось великого», «важливого». Тому долі людей у «побудові світлого майбутнього» нічого не важать. Чекіст швидко навчався посилати людей на смерть на благо великої ідеї. «Як це не сумно, але ми повинні зізнатися, що комуніст, потрапляючи до каральних органів, перестає бути людиною, а перетворюється на автомат, який приводиться в дію механічно», -- писала група комуністів-чекістів ще у 1922 р. у листі до ЦК РКП(б)¹.

Впевнені у «довірі народу СРСР», своїй величній місії «захисника вітчизни», виховані на традиціях жорстокості і нещадності громадянської війни, чекісти вважали цілком доцільними масові операції щодо «ліквідації ворогів народу». На їх уяву теж впливала пропагована суміш страху перед «наступом міжнародного імперіалізму» і «ненависті до ворогів народу». «Шкідники, диверсанти, шпигуни та їх імперіалістичні господарі» загрожували не лише СРСР загалом, а й добробуту самих чекістів, їх сімей, їх суспільному оточенню. Вони вважали, що існувала реальна загроза їх майбутньому. Це було одним із чинників формування поведінки співробітників місцевих апаратів НКВС в умовах «Великого терору».

Пересічний співробітник НКВС мав селянське чи робітниче походження. Зокрема, вихідці з села, пройшовши через систему агітаційно-пропагандистської підготовки комсомолу та Компартії, вже були позбавлені традиційних селянських моральних регуляторів.

Вихідці з робітничого класу представляли перше або друге покоління міських жителів. Їх культурне середовище, у порівнянні із селянськими традиціями, теж було маргіналізоване. Особливістю цієї групи стало повне руйнування традиційних форм соціальної регуляції (не соромно брехати з огляду на політичну доцільність, не тримати слово, не дотримуватися вірності у шлюбі тощо). С. Матвєєва та В. Шляпентох стверджують, що якраз ці обставини реанімували стародавні форми соціальної регуляції, зокрема, страх перед фізичним насиллям. Цей стан суспільної свідомості відіграв важливу роль у реалізації державного терору у СРСР Матвеева С.Я., Шляпентох В. Страхи в России в прошлом и настоящем. -- Новосибирск: Сиб. хронограф, 2000. -- С. 39-40..

Размещено на Allbest.ru