Український соціум в умовах тимчасової лібералізації радянського суспільства в 1953-1964 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКИЙ СОЦІУМ В УМОВАХ ТИМЧАСОВОЇ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В 1953-1964 РОКАХ

радянськй тоталітаризм десталінізація українізація

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. на тлі наростаючої кризи радянського тоталітаризму висвітлила нагальну необхідність модернізації правлячого режиму в СРСР. Прагнення реформувати тоталітарну систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм, спроможний адекватно реагувати на виклики часу, спонукало нових керманичів держави відмовитись від терористичних методів управління, масових політичних репресій, гіпертрофованого ідеологічного контролю. Усвідомлення партійною номенклатурою безперспективності державного тероризму поклало початок розгортанню в Радянському Союзі складних і суперечливих спроб трансформації тоталітарних структур.

Після смерті диктатора, який не визначив собі наступника, розпочалася гостра боротьба між представниками центрального московського керівництва. Певним компромісом у змаганні за політичне лідерство в державі на основі нетривкого балансу сил стало так зване колективне керівництво, ключову роль у якому відігравали Голова Ради Міністрів СРСР Г. Маленков, секретар ЦК КПРС М. Хрущов, міністр внутрішніх справ СРСР Л. Берія. Спробу порушити нестійку політичну рівновагу та зміцнити власні позиції зробив один з найближчих соратників Й. Сталіна -- Л. Берія. Саме йому належать перші кроки щодо лібералізації суспільно- політичного життя в Радянському Союзі.

Процеси десталінізації радянського суспільства розпочалися ще навесні 1953 року. 27 березня 1953 р. було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР про часткову амністію ув'язнених. Законодавчий акт не передбачав амністії громадян, засуджених за контрреволюційні злочини на термін, більший ніж 5 років, проте був безперечним кроком уперед. У квітні 1953 р. були прийняті рішення, за якими звільнили осіб, причетних до «справи лікарів». Розуміючи, що у взаємовідносинах між Москвою і республіками національне питання може стати визначальним на завершальному етапі боротьби за право одноосібно керувати державою, у травні 1953 р. Л. Берія подав до Президії ЦК КПРС доповідну записку, в якій гостро критикував політику русифікації, масові необґрунтовані репресії, що вчинялися в тогочасних Прибалтійських республіках та на Західній Україні.

Інформація Л. Берії лягла в основу постанови ЦК КПРС від 26 травня 1953 року «Питання західних областей Української РСР». У ній, зокрема, вказувалось на серйозні прорахунки в аграрній політиці на західноукраїнських землях, безперспективність боротьби з націоналістичним підпіллям тільки шляхом тотального терору. У прийнятому партійному документі зверталась увага й на факти грубого викривлення ленінсько-сталінської національної політики: незначна частка у керівному партійно-радянському активі працівників місцевого походження, відсутність серед керівників вишів Львова жодного уродженця західних областей, переважання російської мови у вищій школі.

Визнаючи перегини в радянському будівництві на західноукраїнських землях, ЦК КПРС вказав на незадовільні дії ЦК КПУ, Ради міністрів УРСР, відповідних обкомів партії у західному регіоні. Керівник республіканської партійної організації Л. Мельников звинувачувався у застосуванні методів адміністрування, прояві вождізму і відкликався з посади першого секретаря ЦК Компартії України. На його місце був рекомендований член президії ЦК КП(б)У Олексій Кириченко Лаврентий Берия. 1953. Стенограмма июльского пленума ЦК КПСС и другие документы. -- М., 1999. -- С. 46-49..

Оцінка вищим політичним керівництвом країни русифікаторської політики, здійснюваної на західноукраїнських землях, стало окремим предметом розгляду Бюро ЦК Компартії України 28-29 травня 1953 року. Питання «Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 року “Питання західних областей Української РСР і доповідну записку тов. Л. П. Берія”» було внесено також до порядку денного пленуму ЦК КПУ 2-4 червня 1953 року, на якому з доповіддю виступив секретар ЦК України О. Кириченко. Характерно, що у своїй 20-хвилинній промові О. Кириченко не обмежився оприлюдненням «проявів викривлення ленінсько- сталінської національної політики» лише в західних областях України, а й вказав на факти дискримінації української мови в інших регіонах України, зокрема в стінах Київського університету імені Т. Шевченка. Не приховав доповідач і той факт, «що і в ЦК КП України, в Раді Міністрів УРСР діловодство теж здебільшого ведеться російською мовою» Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф. 1. -- Оп. 1. -- Спр. 1120. -- Арк. 19.. Осуду, на думку О. Кириченка, мала зазнати практика, «коли інколи справедлива вимога того чи іншого працівника про необхідність викладання ряду дисциплін в учбових закладах і читання лекцій для населення українською мовою розцінюється окремими товаришами як прояв українського буржуазного націоналізму». З трибуни партійного форуму новий лідер КПУ закликав «сприяти піднесенню культури українського народу» та провести необхідну роботу по створенню і перекладанню на українську мову підручників для шкіл, вишів, випуску кінофільмів українською мовою, виданню фундаментальних академічних праць як «Історія Української РСР» та «Історія української літератури», 4-томний українсько-російський словник Там само. -- Арк. 22. Там само. -- Арк. 45-46..

Вимушений був визнати свої помилки у сфері національної політики і відсторонений від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельников. У розвиток думок, висловлених О. Кириченком, відставний партапаратник зауважив: «величезною мою помилкою і ЦК КП України, на яку вказав нам Центральний Комітет ЦК КПРС є те, що ми дуже погано використовуємо українську мову в будівництві нової соціалістичної культури в західних областях, та і не тільки в західних областях, недооцінюємо українську мову, як могутню зброю в донесенні до свідомості населення нашої радянської, партійної правди, допустили безвідповідальне ставлення до української мови. У вишах Львова, Ужгорода, Чернівців, Станіслава та інших західних областей, а також в київських та інших вузах східних областей України викладання більшості предметів ведеться російською мовою. Масово-політична робота серед місцевого населення, політичні доповіді, лекції, бесіди ведуться в більшості випадків російською мовою. Діловодство в значній більшості партійних, радянських та господарських органів ведеться також російською мовою. Це призводить до відриву апарата партійних, господарських, радянських органів від широких мас трудящих, які говорять тільки українською мовою».

Резолюції і висновки президії ЦК КПРС щодо русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у західних областях Української УРСР, тональність виступу головуючого на пленумі ЦК КПУ О. Кириченка спричинили відверті виступи керівників партійних організацій Сходу України.

Про недооцінку української мови на Донбасі, малу кількість українських шкіл у м. Сталіно йшлося у виступі секретаря Сталінського обкому партії Струєва Там само. -- Арк. 124-125.. Як незадовільний охарактеризував стан викладання навчальних дисциплін українською мовою в учбових закладах Харкова секретар Харківського обкому КПУ М. Підгорний Там само. -- Арк. 150-153.. Посилити агітаційно-пропагандистську роботу серед переселенців із Західної України рідною мовою закликали у своїх промовах секретар Запорізького обкому КПУ Гайовий та керівник Ворошиловградської обласної партійної організації Клименко. Сумну статистику наслідків політики русифікації оприлюднив міністр культури Литвин: «На Україні ми маємо біля 50 тис. копій кінофільмів, з них копій на українській мові тільки 2 650, тобто 5%... В 1950 році було видано на українській мові тільки 10 підручників, в 1951 -- 8, в 1952-1953 рр. підручники на українській мові зовсім не видавались» Там само. -- Арк. 180-181, 243. Там само. -- Арк. 324-325..

Результатом роботи пленуму ЦК КПУ стало ухвалення постанови від 4 червня 1953 р. «Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 р. “Питання західних областей Української РСР” і доповідну записку Л. Берія до президії ЦК КПРС», яка зобов'язувала «Бюро ЦК КПУ, обкоми, міськкоми і райкоми партії західних областей рішуче покінчити з перекрученнями ленінсько-сталінської національної політики., а також з недооцінкою політичного значення викладання у вузах західних областей українською мовою». Разом з тим, Бюро ЦК КП України і Рада Міністрів Української РСР мали розробити конкретні заходи щодо подальшого розвитку культури західних областей України: видати українською мовою підручники для вищих і середніх учбових закладів; значно збільшити видання українською мовою творів класиків російської літератури, а також сучасної літератури братніх республік; випустити в найближчий час «Історію Української РСР», «Історію української літератури», українсько-російський та російсько-український словники, забезпечити ширше постачання населення літературою та кінофільмами рідною мовою Національні відосини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. -- К., 1994. -- С. 318-324..

Попри те, що низка порушених на пленумі проблем у царині державної мовної політики стосувались також Центральної та Східної України, Бюро ЦК КПУ було доручено організувати лише пленуми обкомів і міськкомів КПУ західних областей і «рішуче виправити» недоліки, зазначені в постанові ЦК КПРС від 26 травня 1953 р. і доповідній записці Л. Берії.

Виконуючи настанови вищого політичного керівництва країни, партійні осередки, низка установ та організацій західноукраїнських областей розпочали розробку заходів щодо викорінення одіозних наслідків внутрішньої політики сталінського режиму в регіоні. Так, Чернівецький держуніверситет з початком нового 1953/1954 навчального року поставив перед професорсько-викладацьким складом завдання: «а) використати всі можливості і перевести читання лекцій на українську мову; викладачі, які не володіють українською мовою поступово мусять її вивчити; б) перевести наочну агітацію, виготовлену силами університету і видання курсових газет на українську мову» ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 3061. -- Арк. 60-62.. Районні партійні комітети, обком КПУ Рівненької області планували протягом короткого терміну перевести діловодство в партійних, радянських і господарських організаціях українською мовою та відмовитись провадити агітаційно-масову й ідеологічну роботу російською Там само. -- Арк. 18-24.. Подібні зобов'язання брали перед собою партактив Волинської, Дрогобицької, Закарпатської, Львівської, Станіславської, Тернопільської областей.

Несподіваний арешт 26 червня 1953 року ініціатора «політичного оздоровлення» західного регіону України Л. Берії як «агента міжнародного імперіалізму», оприлюднення постанови пленуму ЦК КПРС «Про злочинні антипартійні та антидержавні дії Берії» (7 липня 1953 р.) змусило партійне керівництво республіки досить швидко відректися від опальної особи. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко, який ще 13 червня 1953 року на пленумі Львівського обкому КПУ відзначав принциповий характер доповідної записки Л. Берії Там само. -- Спр. 3487. -- Арк. 1-20., місяць потому при зустрічі з партактивом Міністерства внутрішніх справ УРСР став паплюжити колишнього міністра внутрішніх справ країни за намагання підірвати дружбу народів СРСР: «Берія в записці... пише, що ось засіли “русаки” в західних областях України, що там проводиться “русифікація”. Де ви чули у нас такі терміни, як “русаки”, “русифікація”. Тепер не має таких термінів, а якщо їх вживають, то тільки українські націоналісти» Там само. -- Спр. 3489. -- Арк. 11-12..

Нав'язування громадськості думки, що доповідна записка Л. Берії носила провокаційний характер, значно пригальмували втілення в життя партійні рішення щодо покращення суспільно-політичного життя в Західній Україні. Так як «курс партії» на виправлення недоліків у кадровому питанні, культурній та освітянській сфері офіційно не скасовувався, упродовж 1953 року міністерством освіти УРСР було здійснено низку кроків з метою уповільнення русифікації західноукраїнського регіону. Вже у середині червня 1953 року міністерство освіти звернулось до заступника голови Ради міністрів УРСР О. Корнійчука з проханням збільшити набір студентів до педагогічних вишів західних областей УРСР за рахунок зменшення контингенту прийому до Мелітопольського, Криворізького, Ворошиловградського педінститутів Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВО України). -- Ф. 166. -- Оп. 15. -- Спр. 1252. -- Арк. 30..

Виправити диспропорції з висуванням місцевих кадрів на керівні посади в органах народної освіти західних областей (за станом на 10 червня 1953 р. на керівній роботі в школах і органах освіти західних областей УРСР працювало 11 530 чол., з них лише 4 051 -- з числа місцевої інтелігенції) мала на меті спеціально створена комісія міністерства освіти УРСР Там само. -- Арк. 28-29. Сворак С. Загальноосвітня школа західноукраїнського регіону в контексті суспільно-політичного життя другої половини 40-х -- першої половини 60-х років ХХ століття. Дис. ... докт. іст. наук. -- К., 1999. -- С. 275 ЦДАВО України. -- Ф. 166. -- Оп. 15. -- Спр. 1205. -- Арк. 118. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 3061. -- Арк. 84-89.. Вже на кінець 1953 року на Львівщині з місцевого населення було висунуто на керівні посади в галузі освіти 140 чол., у тому числі 10 -- завідуючими районними відділами освіти, 2 -- інспекторами облвно, 9 -- завідуючими районними педагогічними кабінетами, 11 -- директорами середніх шкіл, 40 -- директорами семирічних шкіл.

У світлі рішень червневого пленуму ЦК КПУ Міністерство освіти наприкінці червня 1953 року звернулось до Ради міністрів УРСР з клопотанням про надання Київському педагогічному інституту ім. О. Горького права прийому захисту дисертацій з методики української мови і літератури та відкриття при Львівському педінституті аспірантури зі спеціальності «українська мова».

Помітні зрушення спостерігалися і в зміні викладання у вищих навчальних закладах з російської мови на українську. В інформації завідувача відділом науки та культури Львівського обкому КПУ І. Черниша, надісланої ЦК КПУ в грудні 1953 року, вказувалось: «У вузах і технікумах Львова проведені певні заходи по ліквідації серйозних помилок у викладанні, що виявились в ігноруванні української мови при викладанні ряду дисциплін. Так, наприклад, в політехнічному інституту раніше з 408 викладачів українською мовою читали лекції тільки 79 чоловік. Тепер в інституті українською мовою читають лекції 202 викладача. В поліграфічному інституті на перших курсах усі дисципліни, за винятком основ марксизму, читаються українською мовою. Перехід на викладання багатьох дисциплін українською мовою проведений і в інших вузах м. Львова». Позитивних кроків в українізації вищої школи було досягнуто у Чернівецькій області. Якщо у 1952-1953 навчальному році 59 викладачів Чернівецького університету з 209 читали курси українською мовою, то наступного навчального року їх стало 102.

У Чернівецькому учительському інституті всі викладачі, за винятком двох, перейшли на українську мову викладання Сворак С. Загальноосвітня школа... -- С. 274. ЦДАВО України. -- Ф. 166. -- Оп. 15. -- Спр. 1247. -- Арк. 208, 210-211, 217..

Кампанія з ліквідації наслідків русифікації на західноукраїнських землях змусила політичне керівництво УРСР, профільні міністерства уважніше поставитися до здійснення мовної політики в масштабах всієї республіки. У липні-серпні 1953 року увага міністерства освіти УРСР була прикута до діяльності Миколаївського педагогічного інституту ім. В. Г. Бєлінського. Зокрема, міністра освіти Г. Пінчука турбував той факт, що дирекція вишу «не ураховує того, що інститут в основному готує учителів для шкіл з українською мовою викладання» і не проводить «боротьбу за єдиний мовний режим». У зв'язку з цим в наказі міністра освіти УРСР від 28 серпня 1953 року «Про стан і заходи поліпшення роботи Миколаївського педагогічного інституту ім. В. Г. Бєлінського» зазначалось: «зобов'язати викладачів, які володіють українською мовою, викладати всі дисципліни українською мовою».

Відсутність у вишах республіки доброякісних та оригінальних посібників з історичної граматики української мови та історії української літератури спонукала міністерство освіти ініціювати в 1953 р. відповідні рішення Ради міністрів УРСР з прискорення видання спеціальних підручників згаданої тематики Там само. -- Спр. 1205. -- Арк. 105; Спр. 1252. -- Арк. 167..

Для вищого політичного керівництва УРСР було зрозумілим, що процес русифікації республіканських освітніх установ контролювався Міністерством вищої освіти СРСР, проте відкрито протидіяти негативним тенденціям владні структури України не наважувались. Відповідної програми, яка суттєво могла змінити ситуацію у мовному питанні, після червневого пленуму ЦК КПУ 1953 року в Українській РСР вироблено так і не було. Арешт Л. Берії, ініціатора змін у суспільно-політичному житті в Західній Україні, загальмував навіть часткові зміни в питаннях мовної політики в Україні у початковий період десталінізації.

Усунення такої одіозної особистості, як Л. Берія, сприяло посиленню позицій партійного апарату в системі влади. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який продовжив обережні спроби коригування політичного курсу країни.

У вересні 1953 р. Президія Верховної Ради СРСР своїм законодавчим актом надала Верховному Суду право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДНУ, трійок НКВС та «особливої наради» при НКВС-НКДБ-МВС-МДБ СРСР.

Відсутність у наступників Сталіна бажання, а також змоги дотримуватися моделі «класичного сталінізму» позначилась також на звуженні діяльності потужного репресивного апарату в країні. Інстинкт самозбереження, розвинутий із часів сталінських «чисток» і репресій, штовхав керівництво КПРС на прийняття законодавчих рішень, спрямованих на зниження державного статусу органів держбезпеки. Відповідно до постанов Президії Верховної Ради СРСР від 13 березня 1954 р. та Ради Міністрів СРСР від 12 березня 1954 р. зі складу Міністерства внутрішніх справ було виділено Комітет державної безпеки (очолив І. Сєров, а в Україні -- В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді зі значним скороченням функцій внутрішньополітичного контролю та розшуку.

Із системи органів МВС-КДБ повністю вилучалися надані їм свого часу судові функції. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 року було ліквідовано інструменти терору -- військові трибунали, «особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки навіть заочно. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої прокуратури МВС-МДБ у системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати діяльність цих правоохоронних органів. Наступні кроки в даному напрямку конкретизувала постанова ЦК КПРС від 19 січня 1955 р. «Про заходи щодо дальшого зміцнення соціалістичної законності і посилення прокурорського нагляду».

Позитивним змінам у суспільно-демократичному житті в країні сприяв комплекс заходів, здійснюваних державою для поновлення репутації, доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності в період утвердження і функціонування радянської тоталітарної системи.

Важливим кроком у процесі десталінізації суспільства, утвердження демократичних засад став ХХ з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), на закритому засіданні якого М. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню «культу особи Сталіна», викриттю і засудженню масових репресій. На жаль, гостра критика з вуст першого секретаря ЦК КПРС не торкалася базових структур командно-адміністративної системи, причин існування одноосібної влади. Звинувачуючи Сталіна за створений ним режим політичного терору, Хрущов не засудив сам принцип державного тероризму. І все ж рішення ХХ з'їзду помітно вплинули на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, поклали початок серйозним зрушенням у духовному житті суспільства, які дістали назву «хрущов- ської відлиги».

Гостра критика всього, що було пов'язано зі сталінською практикою побудови соціалізму в країні, змушувала вище партійне керівництво щоразу вдаватися до виправдань існуючого ладу. Справжній соціалістичний устрій, позбавлений сталінських викривлень, на думку М. Хрущова та його найближчого оточення, мав довести свою зверхність над капіталізмом. Саме цією обставиною значною мірою пояснюється проголошення ХХІІ з'їздом КПРС курсу на розгорнуте будівництво в СРСР комуністичного суспільства. Створення матеріально-технічної бази комунізму передбачалося здійснити протягом 20 років. Згідно з програмою партії у галузі промисловості, за 20 років планувалося збільшити виробництво продукції принаймні вшестеро і «залишити далеко позаду нинішній загальний обсяг промислового виробництва США». Комуністичний романтизм тогочасного керівництва СРСР проглядався і в галузі сільського господарства. Очікувалося, що країна Рад у першому десятиріччі випередить США у виробництві основних сільськогосподарських продуктів на душу населення. У здійсненні такого проекту, що не мав під собою ні економічного, ні соціально-політичного підґрунтя, провідна роль відводилась Україні, індустріальний та аграрний потенціал якої порівняно з іншими республіками СРСР був одним з найбільших.

Процес лібералізації радянського режиму справив значний вплив на політичну й морально-психологічну атмосферу в Україні. Початковий період десталінізації українського суспільства характеризувався припиненням масового терору, кампаній боротьби з буржуазним націоналізмом, уповільненням процесу русифікації, зростанням питомої ваги українців як у керівництві республіки, так і в керівництві всього СРСР. У червні 1953 р. на пленумі ЦК КПУ з посади першого секретаря ЦК КПУ звільнено росіянина Л. Мельникова, якого звинуватили в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні. На цьому пленумі за рекомендацією Президії ЦК КПРС керівником республіканської партійної організації вперше обрано українця -- Олексія Кириченка (якщо не враховувати короткий термін перебування на цій посаді у 1920-х рр. Д. Мануїльського). Підтримка українською політичною верхівкою М. Хрущова в його прагненні здобути владу у Москві привела до посилення українського фактора як у суспільно-політичному житті республіки, так і всього СРСР. Зростання ролі національного елементу в партійному і державному апаратах, в управлінні господарським і культурним життям закріпив ХУШ з'їзд Компартії України, що відбувся у березні 1954 р. Питома вага українців у новообраному ЦК КП(б)У збільшилась з 62% до 72%. Ігноруючи попередню практику партійного будівництва, пленум ЦК КПУ від 26 березня 1954 р. обрав до складу Президії ЦК майже виключно українців -- О. Кириченка, М. Гречуху, Н. Кальченка, О. Корнійчука, Д. Коротченка, І. Назаренка, М. Підгорного.

Тенденції до «коренізації» спостерігалися і в державному апараті. У 1953 р. заступниками Голови Ради Міністрів УРСР стали драматург О. Корнійчук та син відомого західноукраїнського письменника Василя Стефаника -- Семен. Згодом збільшилася частка українців і в середній ланці управління республікою.

Зміцнила свої позиції українська політична еліта і в Москві. У червні 1957 р. під час боротьби з так званою антипартійною групою на чолі з Г. Маленковим відчутна допомога першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка М. Хрущову сприяла кар'єрному зростанню останнього. Захопивши всю повноту влади, М. Хрущов у грудні 1957 р. рекомендував О. Кириченка на посаду секретаря ЦК КПРС -- другої людини в партії. У 1957-1958 рр. кандидатами у члени Президії ЦК КПРС було обрано Голову Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченка і нового першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який очолював Компартію України з грудня 1957 р. до липня 1963 р. Активний провідник політики М. Хрущова в Україні М. Підгорний улітку 1963 р. стрімко «пішов угору», ставши секретарем ЦК КПРС.

Широка хвиля «українізації» партійних та державних структур республіки була результатом зусиль М. Хрущова, спрямованих на подолання надмірного централізму і розширення сфери політичної активності національних еліт. Така спрямованість союзного уряду простежується під час святкування 300-річчя «возз'єднання» України з Росією. Урочисті збори, виставки, концерти тривали впродовж першої половини 1954 р.

Проте центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму до складу УРСР. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», обґрунтовуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною. Незважаючи на територіальну й історичну спорідненість Криму та України, серйозною проблемою у процесі входження півострова до складу УРСР був етнічний склад населення регіону. У зв'язку з цим республіканський уряд вживав заходів для заселення краю українцями й розвитку української мови. Упродовж 1955-1956 рр. на засіданнях Президії ЦК Компартії України неодноразово розглядалося питання про запровадження української мови в загальноосвітніх школах Кримської області, перехід Кримського обласного книжкового видавництва на випуск масової літератури українською мовою, створення в м. Сімферополі українського театру музичної комедії, організацію відділення української мови та літератури в Кримському педагогічному інституті. Втім, здійснити прискорену спробу «українізації» Криму українським можновладцям так і не вдалося. За даними на 1959 р. етнічний склад населення півострова суттєво не змінився: українці становили 22,3%, а росіяни -- 71,4%.

Водночас акція передачі Криму до УРСР, що мала продемонструвати «вияв дружби і довір'я російського народу до українського» і підкреслити особливий статус України у складі СРСР, посилила автономістські домагання нового українського керівництва. Виявом прагнення економічного автономізму стало рішення ЦК КПУ у 1957 р. про передачу Українському Держплану функції планування та контролю над усією республіканською економікою. Найвищий розквіт українського офіційного автономізму припадає на 1963-1972 рр., коли першим секретарем КП(б)У був Петро Шелест. Прийшовши до влади на хвилі повоєнної українізації, П. Шелест виступав за надання більших прав республіці у внутрішній та зовнішній економічній політиці, а в період згортання ліберальних реформ у СРСР у середині 1960-х рр. толерантно ставився до національно- культурного відродження в Україні.

Період хрущовської «відлиги» мав велике значення для всіх сфер культурного життя УРСР. Відхід від сталінізму сприяв послабленню цензури, реабілітації відомих письменників і митців (В. Чумака, З. Тулуб, Г. Косинки, Б. Антоненка-Давидовича, О. Ковіньки та ін.), скасуванню в галузі культури низки партійних постанов 1940-х рр. (у травні 1958 р. ЦК КПРС видав постанову, в якій визнавав неправильною оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький»), розширенню рамок для творчої та наукової діяльності, зростанню кількості нових наукових центрів, громадських організацій, творчих спілок, у тому числі -- Спілки журналістів України (1957 р.), Спілки працівників кінематографії (1958 р.), Українського хорового товариства (1959 р.) та ін.

Ознаки оновлення в культурному житті першими відчули письменники та митці України. Пошуками нових форм самовираження просякнуті автобіографічна повість Б. Антоненка-Давидовича «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа», повість «Третя рота» В. Сосюри, роман Г. Тютюнника «Вир». Виходячи за рамки соціалістичного реалізму в образотворчому мистецтві, творили скульптори М. Рябінін, В. Сколоздра, Г. Петрашевич, художники М. Дерегус, М. Божій, К. Трохименко. У середині 1950-х рр. картинами «Хліб», «Весна», «Ранок» здобула популярність учениця Ф. Кричевського Т. Яблонська. Плідно творили в новій суспільнополітичній атмосфері композитори Б. Лятошинський, А. Кос-Анатольський, брати Майбороди, С. Людкевич.

Пом'якшення в національній політиці, мовній сфері позначилось на урядових рішеннях про збільшення тиражу українських газет, зумовило появу низки періодичних видань українською мовою («Радянське літературознавство», «Прапор», «Український історичний журнал» та ін.), фундаментальних наукових праць: «Української радянської енциклопедії», «Історії українського мистецтва» тощо. Критика культу особи Сталіна органічно пов'язувалась українською інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій народу. Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували у своїх виступах на сторінках газет, журналів, радіо, зборах громадськості письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Шумило, Л. Дмитерко. Гостру критику з боку представників української інтелігенції викликав новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Проти такого прихованого елементу русифікації виступили письменники М. Рильський і М. Бажан, інші члени Спілки письменників України.

Процес реформування тоталітарної системи, ревізія окремих аспектів сталінізму в ідеологічній і культурній ділянках вплинули на виникнення і подальше формування покоління українських шістдесятників -- нової літературно-мистецької та суспільно-політичної течії серед української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х -- на початку 1960-х рр., що заявили про себе низкою порушених проблем, відмінними від офіційної думки підходами до їх розв'язання.

Внаслідок відносної лібералізації радянського суспільства, знайомства із сучасними напрямками у західному мистецтві, літературною спадщиною представників українського «розстріляного відродження» 19201930-х років частина молодих митців та літераторів поступово у своїй творчості відходить від усталеної системи художньо-естетичних координат соцреалізму. В основі світоглядних засад покоління шістдесятників, яке складалося з окремих індивідуальностей, лежало визнання свободи в усіх її проявах, ідеї гуманізму та антропоцентризму.

Початковий період «шістдесятництва» (кінець 1950-х -- початок 1960-х років) характеризувався пошуками «правди і чесної позиції», «власної індивідуальності», нових форм творчості, переглядом морально- етичних цінностей у житті та літературі. Символом творчої розкутості, духовного демократизму, етичного максималізму, нонконформізму, пориванням до експерименту на початку 1960-х років був позначений доробок поетів і письменників М. Вінграновського, Є. Гуцала, І. Драча, В. Дрозда, В. Коротича, Л. Костенко, Б. Олійника, Д. Павличка, В. Симоненка, В. Стуса, Г. Тютюнника, В. Шевчука; літературних критиків І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка; художників та графіків А. Горської, П. За- ливахи, В. Зарецького, В. Кушніра, І. Марчука, Г. Севрук, Л. Семикіної, Г. Якутовича, композиторів Л. Грабовського, Л. Дичко, В. Сильвестрова, М. Скорика; кінорежисерів, акторів та театральних діячів Ю. Іллєнка, І. Миколайчука, Л. Осики, Л. Танюка, С. Параджанова, публіцистів В. Марченка, В. Мороза, В. Чорновола та ін.

Прагнення покоління молодих митців позбутися тоталітарного диктату в творчому процесі згодом переросли в нерегламентовані культурно- просвітницькі акції, в появу позаофіційних об'єднань -- клубів творчої молоді. Національно-культурні осередки молодих митців шістдесятників існували в різних регіонах України. Діяльність клубів творчої молоді полягала у проведенні нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій, спрямованих на захист національної спадщини українського народу.

«Шістдесятництво» як соціокультурний феномен в українському літературно-мистецькому просторі не мав чіткої організаційної структури і не обмежувався рамками літературного процесу. У середині 1960-1970-х років «шістдесятники» були внутрішньою моральною опозицією до радянського тоталітарного режиму.

У кінці 1950-х -- на початку 1960-х років увагу української інтелектуальної еліти привернула криза моралі суспільства, яка виявила себе в зневазі до особистості, її невпізнанного духовного світу, нівелювання загальнолюдських цінностей тощо.

Спроби серйозно розібратися в цих питаннях, осмислити наявні негативні явища наштовхнулися на рішучу протидію політичного керівництва. Першим вдарив на сполох відділ пропаганди і агітації ЦК КП України, який, проаналізувавши численні газетні публікації, прийшов до висновку, що в багатьох матеріалах на морально-етичні теми «... на перший план висувається не глибокий показ душевної краси радянської людини, не пропаганда комуністичних рис характеру, а висвітлення з сенсаційним присмаком внутрішнього світу відщепенців, людей із спотвореними поглядами на життя і негідною поведінкою... За темами таких виступів деякі журналісти йдуть на задвірки життя. Вони не шкодують фарб для зображення негативних вчинків, без потреби порпаються... 22 в психології аморальних людей».

Всіляко експлуатуючи тезу про партійність радянської літератури і мистецтва, пропускаючи кожну особистість через «прокрустове ложе» методу соціалістичного реалізму, політичне керівництво прагнуло підкорити собі талант, зробити його слухняним виконавцем своєї волі.

Своєрідним сигналом для розгортання нового походу не лише проти інакодумців в літературі і мистецтві, а й проти свіжих, вільних від колишніх пут творчих сил, стало відвідання М. Хрущовим виставки в Манежі 1 грудня 1962 року. Підбурені безпосереднім організатором цієї ганебної акції Л. Ф. Іллічовим, 1-й секретар ЦК КПРС без тіні сумніву навішував політичні ярлики всім присутнім представникам неофіційного мистецтва, «звинувачував їх у зраді інтересів народу». Мало чим відрізнялися і наступні проробки творчої інтелігенції -- 17 грудня 1962 р. в будинку прийомів на Ленінських горах та 8 березня 1963 р. в Сверд- ловському Залі Кремля.

Порівнюючи сценарії кампаній, спрямовані проти творчої інтелігенції, інакодумства в літературі та мистецтві, можна переконатися, що виготовлялися вони на одній політичній кухні. Протягом двох днів 910 квітня 1963 р. проходила нарада активу творчої інтелігенції на ідеологічних працівників України. Її загальний тон визначала доповідь першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, який, лякаючи присутніх підступністю буржуазної пропаганди, ідеологічними диверсіями, всіляко наставляв «незрілих», відірваних від життя літераторів і митців. «Відомо, -- наголошував лідер республіканської партійної організації, -- що незрілі люди, насамперед серед молоді, не завжди вміють знаходити правильної відповіді на гострі питання сучасності. Присутній тут ідеологічний актив повинен знати, що коли ми через недоліки організації ідеологізації не завжди, або несвоєчасно допомагаємо таким людям, вони інколи заплутуються в тенетах ворожої пропаганди, роблять перші кроки на хибному небезпечному шляху» Там само. -- Ф. 1. -- Оп. 31. -- Спр. 2152. -- Арк. 12..

Один з таких хибних шляхів М. Підгорний вбачав у захопленні «описанням неподобств культу особи Сталіна», що не завжди дозволяє бачити «всього того величного, що завдяки героїчній праці партії і всього народу відбувалося в країні тоді і відбувається сьогодні» Там само. -- Арк. 15.. Як єдиний можливий засіб оздоровлення клімату в середовищі творчої інтелігенції, керівник КПУ вважав ствердження соціалістичного реалізму, який «все дає для митця, закривши шлагбаум тільки перед бездарністю і ворожим ставленням до комуністичних ідей» Там само. -- Арк. 16..

Важко сказати, якими саме категоріями М. Підгорний визначав творчість шістдесятників І. Драча, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Коротича, Л. Костенко, яким в доповіді присвячувались чимало прикрих рядків. А от літературний доробок, творчість талановитого майстра слова В. Некрасова він неоднозначно відніс до «дрібнобуржуазного анархізму», якого «партія і народ терпіти не можуть» Там само. -- Арк. 40.. Різкій і необгрунтованій критиці були також піддані прибічники абстракціонізму -- професор Київського політехнічного інституту Фаєрман, який в листах до ЦК КПУ проводив ідеї справжнього плюралізму в мистецтві, а також молодий архітектор і художник Сумар, чиї самобутні живописні полотна «Ніч», «Пам'ять», «Квіти Некрасовій» привернули увагу не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

Лексика виступу першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного, його повчальний тон, безапеляційність і поверховість суджень дуже нагадували тогочасні хрущовські виступи. Власне, така манера ведення розмови з творчою інтелігенцією була характерною не тільки для вищих партійних керівників. Хоча вона все частіше отримувала рішучий опір. В Харкові, наприклад, «настановча лекція» секретаря обкому по ідеології Ю. Склярова, викликала різке невдоволення у літераторів. Відомий письменник В. Чичибабін прямо заявив: «Не можна, щоб твори письменників піддавались в питаннях відання сваволі якогось дурня, і ніхто не веде з цим ніякої боротьби. А куди дивились ми, що ми безсильні люди? Я не вірю, що це може бути, але якщо такі явища мають місце, з ними необхідно боротися, якщо це є, то вона є результатом нашої несміливості, нашої недбалості» Там само. -- Спр. 2674. -- Арк. 63.. Проти адміністрування в літературі і мистецтві виступали також харків'яни А. Полонський, А. Філатов та інші.

На жаль, висновки, зроблені з партійних зборів Харківським обкомом КПУ, ЦК Компартії України, ще раз засвідчили їх неготовність до предметного та обґрунтованого діалогу, невміння піднятися над усталеними ідеологами. Так, доповідаючи керівництву КПУ, консультант відділу науки і культури ЦК Костюченко наголосив на непідготовленості зборів, під час яких «...замість обговорення роботи письменників в окремих виступах чулося безпідставна, а іноді і злісна критика на адресу партійних та радянських органів. Крім цього, з непартійних позицій захищалися подібні окремі ідейно хибні твори» Там само. -- Арк. 50.. Виходячи з рекомендацій апарату, секретар ЦК КПУ А. Скаба доручив проаналізувати виступи на зборах Харківського відділення письменників і підготувати відповідне рішення Секретаріату ЦК.

Подібна прискіпливість до творчої інтелігенції була невипадковою. Зростання її активності, висловлення власної позиції щодо найважливіших питань подальшого розвитку країни в цілому і України зокрема, тяжіння до власного коріння, народних традицій, сприймалося партійно-державним керівництвом як реальний шлях до національно-культурного відродження, яке в його уяві ототожнювалося «українським буржуазним націоналізмом».

Аналізуючи партійні документи інформації КДБ УРСР періоду хрущовської доби, переконуємося, що кожен крок інакодумаючого письменника, митця та просто самостійно мислячої людини перебував під їх негласним наглядом, отримував свою політичну, а в деяких випадках і юридичну оцінку.

Масований ідеологічний тиск владних структур, політичні репресії змусили частину шістдесятників вдатися до «внутрішньої еміграції» (Л. Костенко, В. Шевчук) або підпорядкуватися наявним «правилам гри» в радянському соціумі (В. Коротич, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник) інші обрали шлях відкритого протистояння тоталітарному режиму (І. Калинець, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл). Яскраво виражена національна складова у діяльності Клубів творчої молоді стала приводом для закриття молодіжних об'єднань та застосування каральних заходів щодо активу. У 1964 р. були ліквідовані клуби в Києві та Львові, а у квітні 1968 р. така ж доля спіткала учасників молодіжного об'єднання у Придніпровську.

Факти переслідування молодіжних об'єднань, їх закриття, застосування каральних заходів щодо активістів, заборона проведення різноманітних нерегламентованих культурно-просвітницьких акцій шістдесятників стали певним стимулом для формування опозиційних настроїв серед української інтелігенції, інших верств населення.

Невід'ємною частиною суспільно-політичного життя України у 1960-х роках став самвидав -- непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури: заборонених художніх, філософських, суспільно-політичних творів вітчизняних та зарубіжних авторів; передруків релігійних (богослужбових) книг, українських дореволюційних та еміграційних видань; заяв, петицій, клопотань, листів-протестів учасників правозахисного руху в Україні. Створення (переписування під копірку, фотокопіювання, розмноження на друкарських машинках, ротаторах, шапірографах тощо) та розповсюдження (передавання із рук до рук через знайомих, однодумців, поштою, шляхом підкидування) відмінних від офіційної ідеології оригінальних наукових, мистецтвознавчих, публіцистичних, прозових, поетичних, творів, у яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства, розглядалися українською інтелігенцією як своєрідна форма реалізації гарантованих Конституцією свободи слова як знаряддя «інтелектуального» опору тоталітарному режиму в СРСР.

Серед матеріалів самвидаву початку 1960-х років цього періоду -- позацензурна поезія, проза, мемуаристика, щоденники, епістолярій В. Си- моненка, Л. Костенко, В. Голобородька, М. Вінграновського, М. Вороб- йова, І. Калинця, В. Стуса, М. Холодного та інших авторів, анонімна викривальна політична публіцистика, яка торкалася проблем функціонування української мови та культури, реалізації національної політики в СРСР, стану громадянських свобод в УРСР.

Головними центрами самвидаву були Київ, Львів, Одеса, Тернопіль, Харків, Черкаси. У виготовленні та тиражуванні позацензурної літератури брали участь Ю. Бадзьо, І. Світличний, А. Горська, І. Гель, брати Горині, М. Косів, Є. Кузнецова, В. Лісовий, М. Масютко, Є. Пронюк, В. Овсієнко, С. Шабатура та ін.

Непослідовність та обмеженість процесу десталінізації, хиткість і незавершеність демократичних перетворень другої половини 1950 рр. у СРСР в цілому, і в Україні зокрема, обумовили новий етап боротьби з будь-якими проявами інакодумства. Вже через кілька місяців після XX з'їзду КПРС вищим політичним керівництвом було прийнято низку рішень, які не просто перетинали шлях плюралізму думок і поглядів, а й націлювали партійні організації, правоохоронні органи на боротьбу з будь-якими проявами інакодумства. Йдеться передусім про постанову ЦК КПРС «Про ворожі вилазки на зборах партійної організації теплотехнічної лабораторії Академії наук СРСР» Там само. -- Арк. 128., лист ЦК КПРС «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і присікання вилазок антирадянських ворожих елементів», затверджений постановою ЦК КПРС 19 грудня 1956 року Там само. -- Спр. 4257. -- Арк. 188..

Цікаво, що підготовка листа ЦК КПРС проходила за схемою, що так голосно засуджувалася з трибуни XX з'їзду КПРС. Чого, наприклад, варті додатки, зроблені до нього першим секретарем ЦК КП України О. Кири- ченком, який декларував, що «...кожний комуніст повинен вести боротьбу за втілення в життя рішень партії та уряду проти всіх відступів від генеральної політики партії, марксизму-ленінізму, проти демагогів, розповсюджувачів ворожих провокаційних чуток». В іншому випадку він пропонував «...підняти робітників на боротьбу проти ворожих елементів всякого роду підбурювачів, провокаторів, демагогів, проти носіїв чужих нам поглядів і настроїв» Там само. Російський державний архів новітньої історії (далі -- РДАНІ). -- Ф. 89. -- Оп. 6. -- Спр. 4. -- Арк. 51-60..

Обговорення листа ЦК КПРС «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і присікання вилазок антирадянських, ворожих елементів» вилилось у гучну політичну кампанію, під час якої були зведені нанівець ті позитивні здобутки, досягнуті в процесі дес- талінізації, робилися реальні спроби реорганізації теорії і практики сталінізму. Саме так сприйняли кампанію з обговорення листа низові партійні організації.

Доводиться констатувати, що боротьба спецслужб з так званими «українськими націоналістами» не припинялася у зазначений період. З одного боку, працівниками КДБ було переглянуто 4263000 різних справ діючого і архівно-оперативного обліку на 5481000 чоловік, з них знято з обліку 2684000 чол., на яких раніше були заведені справи за непере- віреними і малозначущими матеріалами. Разом з тим, вже в середині 1950-х років, паралельно з реабілітацією жертв терору 1920-1930-х рр., юридичною оцінкою діяльності різних «міфічних» організацій та груп проходило викриття нових «антирадянських» угрупувань. У полі зору органів КДБ перебували різноманітні так звані релігійно-сектантські групи, яких за оперативним обліком нараховувалось 150 з чисельністю близько 1000 чоловік.

Незважаючи на досить високу активність, діяльність органів КДБ оцінювалась з боку вищого політичного керівництва України як недостатньо ефективна. Це засвідчило обговорення питання «Про стан та заходи посилення роботи органів державної безпеки УРСР» на засіданні Президії ЦК КП України 24 листопада 1965 року ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 16. -- Спр. 89. -- Арк. 248-251..

У відповідності з новими політичними реаліями формувалася і законодавча та нормативна база, яка значною мірою розширювала можливості владних структур у здійсненні політичних репресій. Йдеться передусім про схвалення Закону СРСР від 25 грудня 1958 року «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», введення в кримінальні кодекси союзних республік сумнозвісної статті «Антирадянська агітація та пропаганда» (ст. 62 КК УРСР), численні інструкції та рекомендації КДБ при Раді Міністрів СРСР, Генеральної прокуратури СРСР, Верховного Суду СРСР, підвідомчих їм республіканських органів.

Спираючись на них у своїй практичній діяльності, Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР зміг відрапортувати про ліквідацію лише за період з 1954-1959 років 183 націоналістичних та інших анти- радянських організацій і груп, притягнення до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжиття профілактичних заходів щодо 13000 громадян. Як особливе досягнення розцінювалось викриття органами держбезпеки 16 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які діяли в Київській, Харківській, Одеській, Вінницькій та інших областях і налічували 245 учасників Там само. -- Арк. 248.. Не менш ефективною була робота спецслужб і в наступні роки.

Отже, друга половина 1950-х -- початок 1960-х років ознаменували новий важливий етап в історії радянського суспільства. Відхід від принципів «казарменого» соціалізму, звільнення з в'язниць і таборів мільйонів наших співвітчизників, реформаторські починання тогочасного партійного лідера М. Хрущова породжували певний оптимізм, вселяли надію на можливість побудови гармонійного і гуманного суспільства. Хиткість і незавершеність демократичних перетворень, розпочатих у другій половині 1950-х років, спричинили в середині 1960-х крутий поворот до неосталінізму, зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення, виникнення дисидентського руху в СРСР.

Навіть косметичні спроби реформування суспільства адміністративний апарат сприймав як загрозу власному існуванню і почав готувати змову проти М. Хрущова. Крах соціальних і економічних реформ негативно позначився на авторитеті М. Хрущова і серед найширших кіл суспільства.

Розв'язка настала в жовтні 1964 р., коли рішенням пленуму ЦК КПРС М. Хрущова було усунено з посади очільника держави. Значні перестановки у вищих ешелонах влади восени 1964 року, що відбувалися на тлі подолання парадності, волюнтаризму і суб'єктивізму, ознаменували чергову зміну політичного курсу СРСР. Нова правляча партійно-державна верхівка на чолі з Л. Брежнєвим обірвала змугу ліберальних реформ, повела рішучу боротьбу з усіма хрущовськими нововведеннями. За критикою діяльності колишнього першого секретаря ЦК КПРС розпочалося плавне згортання процесу десталінізації радянського суспільства. Консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті в середині 1960-х рр. поступово втягували країну в стан глибокого формаційного застою.

Размещено на Allbest.ru