Дослідження особливостей суспільно-політичного устрою осередків грецької цивілізації у Північному Причорномор’ї

5. Друга половина ІІІ - перша половина ІІ ст. до н.е. - період відносної стабілізації в степах Північного Причорномор'я.

6. Середина ІІ ст. до н.е. - 107 р. до н.е. - нова дестабілізація в степах Північного Причорномор'я, викликана просуванням на захід кочових племен роксоланів, язиків та ін. Гостра політична та економічна криза, виходом із якої стала передача влади царю Понтійської держави Мітрідату VI Євпатору.

7. 107 - 63 рр. до н.е. - Боспор у складі Всепонтійської держави Мітрідата. Боротьба з Римом за гегемонію в Середземномор'ї, що було важливим стратегічним пунктом владики Понту. Поразка понтійського царя і його загибель в Пантікапеї.

Боспор Кіммерійський у порівнянні з іншими грецькими колоніями Північного Причорномор'я має ряд особливостей. Перш за все, давні греки саме тут проводили кордон між Європою і Азією. За їх уявленнями вона йшла по Керченській протоці (Боспору Кіммерійському), а далі на північ - по східному берегу Азовського моря (Меотиди) і по річці Дон (Танаїс). Але не цей фактор автор виділяє як основний, а, по-перше, греки вивели сюди одночасно декілька колоній: у Східний Крим - Пантікапей (майбутню столицю Боспорського царства), Німфей і Феодосію, а на Таманський півострів і прилеглі території - Фанагорію, Кепи, Гермонассу і Синдську Гавань (Горгіппію). Крім цих полісів на берегах протоки була розташована велика кількість невеликих містечок як Тірітака, Кіммерік, Патрей та ін.

Тобто в античні часи узбережжя Боспору було густо заселене.

По-друге, колоністи опинилися тут в близькості до різних варварських племен - як землеробських, так і кочових. Керченський півострів, як відомо на заході підходить до Кримських гір, населених у той час таврами, які вирізнялися крайнім консерватизмом, нелюбов'ю до іноземців і до всього іноземного. За свідченнями Геродота «… вони (таври) приносять у жертву Діві тих, хто зазнав катастрофи на морі, і всіх еллінів, яких вони беруть у полон».

Особливо слід звернути увагу на відносини з кочовими скіфами, оскільки історики вважають, що на берегах протоки колоністи в першу чергу зіткнулися саме з ними. Цінну інформацію у цьому відношенні залишив Геродот: «… зима настільки сувора … Море замерзає, а також і ввесь Кіммерійський Боспор. І скіфи, що живуть по цей бік рову, переїжджають по льоду цілими громадами на своїх возах через протоку, до сіндів». На основі цих даних історики приходять до висновку, що Геродот описав сезонні перекочування будь-якої частини скіфської орди, що проживала в степах Північного Причорномор'я, на зимові пасовища Прикупання, що були завжди привабливими для кочівників. Ці пересування через район Керченської протоки могли представляти серйозну загрозу для грецьких колоній… грецькі колоністи на Боспорі селилися переважно крупними поселеннями в місцях, зручних для оборони, на невеликій відстані один від одного. Поступово ці поселення перетворювалися в міста, в основному порівняно невеликі, які дуже швидко будували фортифікаційні споруди.

Аграрне господарство, - перш за все землеробство, тваринництво і садівництво були головною базою економічного розвитку всіх боспорських полісів і основою благополуччя громадян. За цими даними можна стверджувати, що «греки переселилися сюди не для завоювання варварів з метою наживи, а для того, щоб постійно жити і обробляти свою ділянку землі», і це був їх головний стимул.

Але нещодавно деякі дослідники прийшли до висновку, що приводом до об'єднання боспорських міст під владою Археанактидів була соціальна боротьба, перемогу в якій здобули прибічники тиранії. Теоретично, це цілком імовірно, але такий перебіг подій не знаходить підтвердження у джерелах.

Боспорських греків, як і переселенців Західного і Північно-Західного Причорномор'я, надихала надія, що всі вони знаходяться під сакральним захистом одного бога Аполлона Спасителя, який був передбачений їм оракулом в головному святилищі Аполлона Дідівського в Іонії. Спільний культ сприяв створенню релігійних об'єднань понтійських еллінів (амфіктіоній). Українські історики припускають, що набувши силу і авторитет, жерці святилища Аполлона, які частіше за все обиралися із знатних аристократичних родів, а можливо, як і в інших святилищах, отримували цю посаду у спадок, могли втручатися і в державні справи. Вони наголошують на тісному взаємозв'язку між політикою і релігією. Тому перед загрозою зовнішнього нападу святилище спільного головного бога стає пропагандистом об'єднання в справах захисту своєї країни.

Об'єднання мало добровільний характер, адже Німфей залишився поза територією, захищеною валом, а також, вірогідно, суттєво не обмежувало політичну та економічну свободу грецьких центрів, що входили до цього об'єднання. На основі цього можна зробити припущення, що сімахію очолив верховний жрець цього культу, який походив з аристократичного роду Археанактидів, пов'язаного своїм корінням з Мілетом, і, можливо, на нього могли були покладені функції стратега-автократора. Після ліквідації скіфської агресії та втілення в життя комплексу заходів, спрямованих на зміцнення колективної безпеки, якими керував один з Археанактидів, посада басилевса - верховного царя та жреця культу Аполлона Лікаря стала спадковою - її традиційно займав представник цього роду. Одночасно він був керівником сімахії боспорських міст.

Археанактиди виступали тут в ролі архонтів чи стратегів, як і наступні царі з династії Спартокідів. Поліси зберігали свої політичні права. Народні збори мали повноваження при багатьох тиранах. Але історики наголошують на тому, що це не значить, що вони знаходилися при владі лише заради особливої любові до народу. На підтвердження своєї тези вони наводять твердження грецького історика Фукідіда: «Всі тирани, скільки їх не було в еллінських містах, управляли лише в своїх власних інтересах: їх політика зводиться до піклування про власну особу, своє сімейство і до максимального закріплення його положення. Вони не здійснювали нічого достойного для запам'ятовування і кожен воював зі своїми сусідами».

Діяльність Археанактидів деякі російські історики оцінюють як тиранічну, що виникла в результаті внутрішніх процесів розвитку поліса, що проявилося і в Греції при становленні «старшої» тиранії. Але на Боспорі ці процеси були ускладнені не завжди мирним сусідством скіфського етносу в Тавриці. Близькість до греків скіфів і синдо-меотів лише сприяла посиленню тиранії на Боспорі на благо еллінської, скіфської і синдської аристократії.

З «Історичної бібліотеки» Діодора Сицилійського відомо, що «…виповнилося сорок два роки царювання на Кіммерійському Боспорі царів, званих Археанактидами; царську владу отримав Спартак і царював сім років». Починаючи з нього (438 / 437 р. до н.е.) на Боспорі приходять до влади нові правителі з династії Спартокідів, яка була при владі більше 300 років. За Діодором ми можемо прослідку правителів цієї династії та тривалість їх володарювання.

В результаті досліджень Ф. В. Шелов - Коведяєв приходить до висновку, що Спарток наслідував владу не законно. Він припускає, що перехід влади повинен був супроводжуватися недобровільною відмовою від неї попередніх носіїв, якщо, звичайно, рід Археанактидів до цього часу не вичерпався і Спарток не був прийомним сином останнього з них. Однак проти цього припущення історик наводить твердження Ісократа, про вигнанців з Боспора, які осіли в Феодосії, в яких Ф.В. Шелов - Коведяєв вбачає самих Археанактидів і їх прибічників.

Влада, яку встановив Спарток, мала характер спадкової тиранії. Основним завданням першого боспорського тирана було об'єднання всіх грецьких поселень, розташованих на Керченському і Таманському півостровах, під егідою Пантікапея.

Серед істориків існує дискусія щодо причин зміни династій у Боспорському царстві. Так, одні говорять про прибічників Спартака, і називають їх «впливовими грецькими прошарками» і вважають, що вони висунули Спартака «перед лицем неслабіючої зовнішньої загрози, … коли династія Археанактидів перестала задовольняти вимоги, що висувалися до режимів такого роду».

Інші визнають, що політичний переворот на Боспорі у 438/7 р. до н.е. був справою особистих амбіцій одного з претендентів на владу, і аргументують свою думку двома фактами: по-перше, форма влади - тиранія, тобто авторитарна влада Спартокидів, а значить і особиста зацікавленість в боротьбі за неї; по-друге, свідчення Діодора про час правління Спартака І і його найближчого наступника Селевка (7 і 4 роки відповідно). Нетривалість правління останнього і відсутність його імені серед імен наступних правителів Боспора доводять, що він не належить до династії потомків Спартака, а значить його поява була наслідком державного перевороту.

Також існує припущення, що на зміну династій вплинула причорноморська експедиція Перікла у 438-37 рр. до н.е., однією із задач якої було усунення від влади опозиційного афінянам роду Археанактидів і посадити на престол про афінську династію Спартокідів. Однак ця гіпотеза відкидається у зв'язку з відсутністю підтвердження у письмових джерелах.

Укріпивши свою державу, Спартокіди приступили, перш за все, до ліквідації конкурентів Боспору в хлібній торгівлі. Першим був приєднаний Німфей. Після нього настала черга Феодосії. Вона була важливою у стратегічному значенні, треба було ліквідувати самого небезпечного конкурента в Північно-Східному Причорномор'ї: по-перше, дуже вигідне географічне положення Феодосії дозволяло розвивати сільське господарство, а на його основі торгівлю; а, по-друге, вона мала єдиний в регіоні незамерзаючий і самий зручний, після Пантікапея, порт.

На етапі найвищого піднесення держави (IV ст. до н.е.) територія держави обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов'я, пониззя Кубані, а також дельту Дону - тут було засноване поселення для греко-варварської торгівлі, а згодом - і місто Танаїс. До складу Боспору входили не тільки античні міста, а й місцеві племена - синди, меоти, торети, дандарії та ін. На чолі держави стояв цар - монарх згаданих племен і архонт грецьких міст. Тому можна сказати, що до ІІІ ст. до н.е. тут зберігалася антична форма правління, за своєю структурою Боспор нагадував греко-варварські монархії елліністичного часу.

Важливе значення в історії Боспора часів правління Сатіра, Левкова і пересада займали активні взаємовідносини з Афінами. Історики наголошують на унікальності незвичайної дружби між афінськими демократіями в особі громадської общини з боспорськими тиранами. Вони намагаються проаналізує взаємозв'язки Боспору з Аркадією, але не приходять до однозначного висновку. Аналізуючи боспорську епіграфіку вони приходять до висновку, що в державі перших Спартокідів проживали греки, вихідці з різних куточків еллінського світу: Хіосу, Херсонесу, Сіракуз, Синопи, Гераклеї.

Влада Левкона І була тиранічною, тобто полісною, внаслідок чого він і його прямі наступники називалися архонами Боспора, тобто еллінських полісів - Пантікапея, Німфея, Кеп, Гермонасси, Горгіппії, Фанагорії і Феодосії, а також більш дрібних міст. Але на початку ІІІ ст. до н.е. титулатура Спартокідів змінюється, правлячі династи почали титулуватися царями, що вперше відбулося при Спартокі ІІІ, однак сутність їх влади не змінилася, бо вона в основі залишалася полісною тиранією. Отже, зміни в титулатурі були всього лише данню моді, і на підтвердження наводить ще декілька прикладів.

Час правління Левкова І і Перісада І вважається епохою найвищого розквіту раннього Боспора. Слава першого була настільки велика, що в античній традиції всі тирани цієї династії за його іменем називалися Левконідами, хоча він і не був її засновником. Другий же був визнаний богом, хоча, це можна пояснити тим, що в еллінській практиці обожествляються правителі. Зразу після смерті Перісада І розгорілася боротьба за владу між трьома його синами - Євмелом, Сатиром і Пританом, дані про яку збереглися у Діодора. Сутички між братами слід розглядати не як просту усобицю, а як зіткнення могутніх варварських угруповань. Хоча конфлікт розпочався із-за суперечки за боспорський престол, але із залученням до боротьби варварських племен переріс рамки звичайної усобиці і перетворився на явище не лише боспорської історії. Військово-політична обстановка в кінці IV ст. до н.е. була такою, що і скіфи, і сармати в цій війні билися за інтереси не тільки царевичів, але і свої власні. Спираючись на порівняно бідну джерельну базу можна стверджувати, що з перемогою Євмела у регіоні важливу роль в системі зв'язків Боспора з варварським світом починає відігравати об'єднання сарматів. Така ситуація зберігається і після смерті правителя, що приводить до встановлення ворожих відносин зі скіфами, їх постійних нападів на європейську частину Боспору.

Склалася тяжка економічна ситуація в царстві у ІІІ ст. до н.е., що відбилося на політичному житті, але не дивлячись на це Спартокіди намагалися зберегти свою державу Постійно змінювалися царі, про яких є лише фрагментарні згадки, про деяких взагалі нічого невідомо. У ІІ ст. до н.е. криза була в основному подолана, однак Перісад V все ж був вимушений виплачувати варварам данину.

В кінці ІІ ст. до н.е. на кримський берег висаджується понтійський полководець Діофант. Він, розгромивши скіфів та їх союзників - роксоланів, прибуває на Боспор, де «влаштовує справи чудово і корисно для Мітрідата Євпатора». Це місце декрету розуміється як остаточне вирішення питання про передачу влади понтійському царю. Такий поворот подій не влаштовував скіфів. Спалахує повстання на чолі з Савмаком, внаслідок якого Перісад був убитий. Зібравши сили, понтійський полководець почав каральну експедицію, в результаті якої винуватців було покарано, Савмака вислано в царство, на землях встановлено порядок. Таким чином, Боспорське царство припинило своє існування.

Помітну роль в політичному житті Боспорського царства відігравали жінки. «Дружини боспорських царів отримали офіційний титул цариць пізніше ніж їх чоловіки. В написах, що збереглися, він вперше з'являється в ІІ ст. до н.е. - царицею названа Камасарія, дружина царя Перісада IV. Він помер, коли його наступник, Перісад V, був малолітній, і мати в якості регента правила десять років. В одному з боспорських написів Камасарія була названа Філотекною (чадолюбивою), а її син - Філометером (матерелюбивим), що дозволяє думати, що владу наступнику вона передала мирно приблизно в 170 р. до н.е.

Однак таке було не завжди. Наприклад, мати Мітрідата, Лаодіка, будучи регентом, не бажала віддавати владу своєму дорослому сину і тому постійно йому заважала, тому законний наступник престолу вимушений був тікати до Вірменії. За допомогою правлячого царя Антіпатра 20-річний Мітрідат повернувся на батьківщину в 113 р. до н.е., взяв владу в свої руки, а матір запроторив до в'язниці, де вона і померла». На основі цих даних можна говорити, що в Боспорському царстві жінки грали не останню роль у політичному житті суспільства, так як могли тримати у своїх руках владу і приймати важливі для держави рішення.

Опинившись у складі Понтійського царства об'єднані грецькі міста отримали багато вигод: деяким з них надав право самоуправління, звільнив від виплати данини і було припинено варварські набіги, що дозволило відновити заняття сільським господарством, ремеслами і торгівлею. Поступово ситуація почала змінюватися. Мітрідат терпів поразку за поразкою у війні з Римом. Він втратив майже всі міста, залишилося лише Північне Причорномор'я і частина Закавказзя. Проти нього обернулися навіть сили природи, і Мітрідат почав поступово втрачати міста, спочатку Фанагорія, потім Німфей, Феодосія, Херсонес. Опинившись у безвихідному положенні, у Пантікапеї, цар вирішує накласти на себе руки прийнявши отруту, але не помер. Історики по-різному описують фінал, можна навести лише деякі з варіантів: «Діон Кассій писав, що Мітрідата вбили мечами воїни, яких цар раніше послав до Фарнака; Павло Корозій вважав, що це зробив солдат-галл, а інші стародавні історики, насамперед Аппіан, відзначали, що царя убив начальник галлів Бітоїт». Це відбулося у 63 р. до н.е. Поразка Мітрідата в боротьбі з Римом і його смерть на Боспорі знаменували собою завершення цілого пласту історичного розвитку грецьких держав Північного Причорномор'я. з цього часу вони опиняються під контролем Римської імперії.

Отже, Боспорське царство було винятком із загальної республіканської тенденції розвитку держави і права давньогрецьких колоній, тут сформувалася монархічна форма правління. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише грецькі поселенці, до неї входила територія місцевих племен. За історичним типом Боспорське царство було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії. З початку утворення Боспорське царство було аристократичною республікою, на чолі якої від 483 р. до н.е. стояв рід Архенактидів. Із середини V ст. (438 р. до н.е.) влада перейшла до династії Спартокидів, яка правила тут протягом трьох століть. Спартокиди тривалий час титулували себе архонтами Боспору й Феодосії, а царями називалися стосовно васальних варварських народів. Вже з ІІІ ст. до н.е. подвійних титул зникає, правителі йменують себе царями (боспорські царі зберегли за собою титул архонтів до І ст. до н.е. лише відносно Пантікапея). У кінці ІІ ст. до н.е. над Боспором встановлюється влада держави Понт на чолі з Мітрідатом VI Євпатором. Але він не зміг втримати «єдиний греко-варварський блок» і протистояти римській загрозі, тому у І ст. до н.е. розпочинається нова віха в історії Боспорської держави, пов'язана з Римською імперією.

2.3 Ольвійська держава

Серед грецьких міст-держав відрізнялося місто Ольвія (Ольбія), яке заснували вихідці із Мілету в гирлі Дніпро-Бузького лиману біля сучасного с. Тарутине Очаківського району Миколаївської області. Хронологічні рамки заснування Ольвії можна обмежити, з одного боку, 90-70-ми роками, коли на її території виникла невелика апойкія, спочатку названа Борисфеном, але, імовірно, самими колоністами іменована Мелітополем, і з іншого - 60-50-ми роками VI ст. до н.е., коли прибуття нової партії колоністів змінило всю ситуацію в нижньобузькому регіоні.

Історію Ольвії часів грецького панування не поділяють на окремі періоди, так як відсутні яскраво виражені зміни в житті її суспільства та втручання іншорідних елементів. Тому, за абсолютного домінування в матеріальному і духовному житті колоністів еллінських традицій, поділяється на три етапи: архаїчний, класичний та елліністичний, що охоплюють значний проміжок часу, який тривав від другої половини VI і приблизно до середини І ст. до н.е.

Своїм розквітом вона виправдовувала своє ім'я, яке в перекладі з грецької означає «щаслива, благословенна». В античній літературній традиції Ольвія постійно називається Борисфеном, а її жителі - борисфенітами. Знайдені офіційні документи (декрети народних зборів міста, монети тощо) свідчать про єдину назву міста Ольвії і її громадян ольвіополітів. Геродот, один із не багатьох істориків, який відвідав Ольвію у своїй праці пише про Борисфен і борисфенітів, хоча і знає справжню назву: «Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії)… Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи-землероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпанія, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами… Вузька смуга суходолу, що утворюється між цими річками (прим. Борисфеном і Гіпанієм), називається мисом Гіпполая, і на ньому побудовано святилище Деметри. А за святилищем на березі Гіпанія живуть борисфеніти.

Дослідження Ольвії цікавило вчених, так як складалося враження, що край цей вибраний як своєрідний полігон для конвергенції в ньому різних народів і їх культур. Вчені виділяють дві причини: по-перше, Ольвія була одним з перших полісів у Північному Причорномор'ї, що налагодив добрі відносини зі скіфськими племенами і зберіг ці відносини протягом тривалого часу. По-друге, проводиться аналогія між долею Ольвії і долею відомого італійського міста Помпеї. Унікальність Помпеї полягала в тому, що це місто в один момент було поховане під попелом Везувію. Унікальність Ольвії в тому, що вона припинила своє існування разом з античною епохою і залишилася виключно античним містом, без наступних культурних пластів як це було в інших колоніях.

Перші десятиліття існування Ольвії пройшли мирно. Історики пояснюють це тим, що вона розташувалася на землях, де не було місцевого землеробського населення, а скіфи лише тільки почали освоювати північно причорноморські степи. Основними торговими партнерами були місцеві лісостепові племена, до яких вели водні шляхи по Гіпанісу і Борисфену.

Аналізуючи археологічні джерела вчені приходять до висновку, що у другій половині VI ст. до н.е. в Ольвії вже сформувався центр держави. Тут існувала центральна площа - агора, де проходили народні збори, і два теменоса (священні ділянки) з невеликими храмами і олтарями. В цей час почала випускатися власна мідна монета у вигляді дельфіна, з'явився контроль над системою мір і вагів, було побудовано громадську споруду, де поміщався прітаней. Він вважався символічним центром держави, в ньому за державний рахунок отримували гостинці заслужені громадяни і почесні іноземні гості.

На початку V ст. до н.е. в Ольвії і її окрузі відбулися суттєві зміни: будувалися кам'яні будинки і громадські споруди, зводилися оборонні стіни і башти, зникли численні сільські поселення, а їх жителі переселилися до міста, найбідніші будували землянки і напівземлянки навколо західної міської стіни. Історики пояснюють це такими причинами: по-перше, це набіги скіфських кочових племен, однак тут же спростовують її, пояснюючи відсутністю слідів пожарищ і сильних руйнувань. По-друге, Ольвія потрапила під залежність від скіфів, і їм було вигідно, щоб там розвивалася торгівля, а не сільське господарство [Крижицький, Зубар, 98-100]. Отже, скоріше за все, у Нижньому Побужжі в процесі колонізації стихійно виникли самостійні сільські поселення, а потім їх жителі влилися до складу Ольвійського полісу, багато хто став громадянином і переселився до міста. Частина їх продовжувала займатися сільським господарством в найближчих околицях Ольвії, завдяки чому вона отримала достатньо продовольства, а інша частина включилась в ремісниче життя чи знайшла роботу на стрімкому міському будівництві.

З кінця V ст. до н.е. почалося нове широке заселення ольвійської округи; вздовж берегів Бузького, Березанського і Дніпровського лиманів з'явилися сільські поселення і окремі маєтки. Ольвійська держава включала два міста - Ольвію і Борисфен, - а також обширну територію з численними поселеннями і маєтками.

За своїм політичним устроєм Ольвія була демократичною рабовласницькою республікою. Можливо, в окремі періоди нею управляли тирани і олігархи. У виборах адміністративних органів приймали участь лише чоловіки - повноправні громадяни Ольвії. Вони складали Народні збори - законодавчий орган держави. Такі самі функції мала також постійно діюча, вибрана громадянами Рада. В ній обговорювалися всі важливі державні питання і потім виносилися на народні збори. Тому державні декрети постійно починалися словами: «Рада і Народ постановили…».

Також Рада спостерігала за роботою виконавчої влади. Її здійснювали вибрані відкритим голосуванням громадяни, що входили до різних колегій. Вищою серед них була колегія архонтів з п'яти осіб. Вони керували іншими колегіями, слідкували за станом фінансів та випуском грошей. Практичними фінансовими питаннями займалася колегія Семи і колегія Дев'яти. Перша разом з архонтами вносила до Ради пропозиції про видання почесних декретів на честь заслужених громадян. Воєнними справами займалася колегія стратегів з шести осіб. Колегія агораномів спостерігала за порядком в міському житті; вони відповідали за слідування правилам торгівлі на ринках і якістю товарів, за правильністю мір і ваги, для яких існували державні стандарти, за водопостачанням і каналізацією.

Використовуючи археологічні, епіграфічні і нумізматичні дані історики приходять до висновку, що релігія справляла великий вплив на розвиток держави: «Виражений консерватизм ольвійських громадян в області релігії, прагнення до збереження полісних традицій, тим більше в культі Аполлона Дельфійського, стали основною причиною того, що дельфіновидні монети продовжували функціонувати ще у IV ст. до н.е. в Ольвії паралельно з литими оболами».

Культове місце Аполлона було політичним центром, але не дивлячись на це, його образ на монетах, порівняно з іншими божествами, з'являється періодично в елліністичний час. Тому, можна припустити, що традиційно репрезентативні культи коректувалися до нової політики радикальних демократів і нової ситуації у зв'язку зі значними територіальними розширеннями держави. Вона наводить приклад, що Каллініку, як найбільш діяльному ініціатору соціально-економічних реформ, в результаті яких були досягнуті значні успіхи в усіх сферах життя, демос встановив статую з посвятою не Аполлону, а Зевсу Сотеру. Після цього поклоніння Зевсу зростає. Не можна відкидати можливості того, що ольвійські демократи намагалися ослабити вплив знатних родів, які возвеличували культ свого патрона Аполлона Дельфінія. Проблематика взаємозв'язку релігії і політики в Північному Причорномор'ї загалом досліджена не досить добре у зв'язку з бідністю джерельної бази, але викликає інтерес серед дослідників, так як на основі наявних даних видно, що такий зв'язок існує, і, в свій час, він грав важливу роль і відбивався на всіх сферах життя суспільства.

В останній третині ІІІ ст. до н.е. в Ольвії наступила довга полоса затяжної кризи. Поряд з економічними труднощами і військовою загрозою з боку сусідів, Ольвію настиг природний катаклізм - зсув. У середині ІІ ст. до н.е. вона опинилася у залежності від скіфської держави, що знаходилася в Криму. На підтвердження цієї тези історики спираються на нумізматичні дані. В останні роки століття Ольвія звільнилася від скіфського протекторату в результаті переможної війн Херсонеса зі скіфами. Згодом Ольвія, разом з Херсонесом і Боспором увійшла до складу держави понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. Ним були прислані військові загони для захисту від варварів. Але після смерті Мітрідата в Пантікапеї у 63 р. до н.е. варвари декілька разів вривалися в Ольвію. Місто було повністю зруйноване між 55 і 48 рр. до н.е. Ватажок гетів Буребіста зі своїм військом спустошив багато грецьких полісів Західного Причорномор'я і дійшов до Ольвії. На той час вина стала зовсім невеличким містечком, тому завойовники легко захопили її, повністю розграбували і зруйнували. Ті, хто вцілів, покинули місто, і переселилися на нижньодніпровські поселення.

Отже, Ольвійській античний поліс складався із міста Ольвія - культурно-політичного і торгівельно-ремісничого центру - і хори. За своїм політичним укладом це була демократичний рабовласницька республіка у всякому випадку з V ст. до н.е. Прав громадянства не мали жінки, а також іноземці, що переїздили сюди на постійне місце проживання. Права громадянства надавалися тільки тим іноземцям, котрі зробили достатньо великі послуги державі. Незначною була роль у політичному житті і простих громадян, що добували кошти власною працею. Населення Ольвії вже в перші століття існування міста, безумовно не було чисто грецьким: за це говорять присутні в некрополі поховання з негрецьким ритуалами і ремісничі виробництва. У кінці ІІ ст. до н.е. над Ольвією встановлюється влада держави Понт на чолі з Мітрідатом VI Євпатором, але її падіння приводить до падіння самої Ольвії, яка повністю припинила своє існування.

Сьогодні колонізація греками північного узбережжя Чорного моря VIII - II ст. до н.е. розглядається у контексті масштабної географічної експансії, яка багато в чому змінила обличчя тогочасної Європи. Греки шукали на чужині землі, придатні для землеробства, тому їхня колонізація була не локалізована у єдиний потік, а «віяльною». Для своїх поселень у Північному Причорномор'ї греки обирали здебільшого берегову смугу, що забезпечувало транспортне сполучення з метрополією. На найзручніших територіях облаштовувалися священні ділянки - теменоси з храмами й олтарями, а також агори - міські торгово-адміністративні центри.

Щодо свого державного устрою античні міста Північного Причорномор'я були переважно демократичними рабовласницькими республіками (з тенденцією до перетворення в олігархічні режими). У виборах адміністративних органів не брали участі жінки, іноземці, раби. Законодавчі функції виконували Народні збори (Рада), виконавчі - різні магістратури (колегії). Кожен поліс з поселеннями, що тяжіли до нього, являв собою самостійну політичну структуру.

Певні відмінності мав державний устрій Боспорського царства, яке фахівці характеризують як територіальну монархію з унікальним поєднанням влади архонта для еллінів і царя для місцевого населення, як династичну автократію з паралельним існуванням інституту співправління. Надалі Боспорська держава, яка об'єднала найзначніші міста регіону (Пантікапей, Німфей, Феодосію, Фанагорію, Гермонассу), еволюціонувала убік створення своєрідної оборонної федерації і спадкової одноосібної влади, яка вважається близькою до есимнетії - тиранії.

Такі відмінності в суспільно-політичному становищі держав можна пояснити географічним положенням, сусідством, тобто близькістю чи віддаленістю щодо варварських племен та народів у різний час, рівнем соціально-економічного розвитку, релігійною приналежністю громадян тощо. Але вони в сукупності ніщо без обставини, що полягала у появі сильних політичних лідерів, харизматичних особистостей, які змогли встановити одноосібну владу.

Размещено на Allbest.ru