Історія освоєння регіону Північного Причорномор’я (VІІ ст. до н.е. - ХVІІІ ст.)

Під час археологічних робіт на Хортиці нещодавно виявлено кам'яний комплекс кінця IV - початку ІІІ тисячоліття до н.е., який слугував для проведення ритуалів, пов'язаних з астрономічними явищами. У центрі кам'яної закладки, орієнтованої по сторонах світу, поховання вождя або жреця. Точно по сторонах світу від комплексу відходять рови. Ймовірно, він використовувався також для жертвоприношень. Фахівці проводять паралелі між ним і культовими комплексами в інших частинах світу, зокрема, із Стоун- хенджемАндронік В. Знахідці на Хортиці більше чотирьох тисяч років // День. - 2015. - 1011 липня..

С. Мостяєв вважає період «неолітичної революції» початковою точкою українського цивілізаційного процесу. «Неолітизація» території України (термін Л. Залізняка та Ю. Панченка) відбувалася під впливом аналогічного процесу у Центральній Європі наприкінці VII- VI ст. до н.е., коли і розпочалась протоцивілізаційна ера. Частково неолітизація поширювалася з Балкано-Дунайського регіону. З ним за походженням була пов'язана трипільська протоцивілізація (VIII тис. до н.е.), яка, однак, на локальну цивілізацію так і не перетворилася. Пізні стадії протоцивілізаційної ери на теренах України Мостяєв поділяє на два періоди та п'ять геополітичних епох - кіммерійську, скіфсько-античну, елліністично-сарматську, готську та гунську. «У ці епохи на південь від Прип'яті у лісовій і частково лісостеповій зонах існувала як самостійна цивілізація праслов'ян, а Степ, який є західною частиною Великого євразійського степу - гігантського природного комунікаційного коридору між сходом та заходом Євразії, був об'єктом міграції кочовиків зі східних регіонів... Це зумовило дуалізм геополітичного і цивілізаційного процесів на теренах України». Цей дуалізм характеризувався взаємодією й конкуренцією територій, що з часом привело до формування феномена Великого кордону - кордону спочатку між осілими та кочовими народами, а потім між різними цивілізаціями - європейською християнською та арабо-мусульманськоюМостяєв С. Етапи цивілізаційного процесу в Україні: особливості періодизації // Українознавство. - 2012. - № 16. - С. 4-5..

Неолітична доба позначена переходом ряду кочових племен до осілого способу життя. Початки техніки обробки металу прийнято пов'язувати з кіммерійцями, які населяли південний степ від XV ст.

до н.е. Багато хто схильний відносити до кіммерійської доби і початки міської традиції. Існує досить обґрунтована гіпотеза про те, що на території Миколаєва знайдене описане Гомером місто кіммерійців, приблизно на 500 років старше від Ольвії. Якщо це так, то історію «протоміст» (не просто городищ, а укріплених поселень з валами, ровами, перекидними мостами) слід починати як мінімум від ХІІ-ХІ століть до н.е. Про те, що городище «Дикий сад» було протомістом, імовірно, першою торгівельною факторією малоазійських греків, свідчать виявлені тут археологами залишки трьох храмів, а також система фортифікації рубежу ІІ--І тисячоліть до н.е., вперше досліджена в регіоні степового Причорномор'я. Опосередковано про поселення з розвинутими торговельними зв'язками свідчить і знайдений раніше керамічний диск із символами лінійного письма крито-мікенської епохи. Це єдине степове городище епохи середньої бронзи, розкопане в Україні, проіснувало 200-300 років - аж до переходу до епохи заліза - до ІХ ст. до н.е.⁵

Кіммерійців у причорноморських степах змінили скіфи - ці іранські племена населяли територію Надчорномор'я і Криму у УІІ- ІІІ ст. до н.е. Першою їхньою столицею вважають виникле в кінці V ст. до н.е. Кам'яне городище на лівому березі Дніпра. Доволі докладні відомості (аж до описання воєнних перемог) маємо в писемних джерелах, насамперед у Геродота. Відтіснені сарматами в Крим, скіфи перенесли туди й свою столицю (Неаполь Скіфський). Надалі вони, ймовірно розчинилися серед сарматських племен.

Походження таврів, яких вважають корінним населенням Криму, достеменно не з'ясоване. За деякими даними, цей етнос сформували рештки кіммерійців, які відступили в Крим з Північного Причорномор'я; дехто вважає їх кавказьким племенем. Страбон, Діодор Сіцілійський, Тацит називали таврів «варварами і вбивцями», які займалися піратством. Відомо, однак, що таври освоїли ткацтво, примітивне гончарне виробництво.

Фахівці-археологи, які досліджують історію північнопричорно- морських античних держав впродовж двох століть, виділяють два періоди первісної колонізації цієї території. Перший, який називають грецьким, тривав близько 500 років ^ІІ - середина І ст. до н.е.) і плавно перетік у римський (від середини І ст. до н.е. - до 70-х рр. ^ ст. н.е.). Ці два періоди в історії античних міст мають виразні, як містобудівні, так і функціональні відмінності. Миколаївщина: літопис історичних подій. - Б.м., 2002. - С. 16-17; День. - 2004. - ^{вересня; 2008. - 26 липня.}

У межах першого періоду прийнято виділяти кілька етапів. Початковий етап, який називають архаїчним, тривав від кінця VII і охоплював практично все VI ст. до н.е. Переселенцями на цьому етапі були переважно вихідці з малоазійського міста Мілета, які намагалися зберігати на новоосвоюваних територіях іонійські традиції у способах господарювання, суспільному устрої, релігійних ритуалах.

У 647-645 рр. до н.е. виникла перша грецька колонія на о. Березань. Близько 575 р. до н.е. на кримському березі Керченської протоки було засноване греками місто Пантікапей - згодом він став столицею Боспорського царства. Уточненою датою заснування Херсонеса на Гераклейському півострові вважають 528-527 рр. до н.е.

VI ст. до н.е. - час виникнення більшості грецьких колоній у Північному Причорномор'ї. На правому березі Дністровського лиману було засновано Тіру, на березі Бузького лиману - Ольвію, на західному узбережжі Криму - Керкінітиду. Назви новим поселенням (апойкіям) давали жерці святилищ, розташованих неподалік від Мілета. Здебільшого вони утворювалися за найменуваннями місцевих річок і проток (Борисфен, Тіра, Пантікапей). Інколи в процесі найменувань враховувалася близькість до зручних гаваней з якимись специфічними прикметами (Колос-Лімен - «чудова гавань», Керкінітида (місто біля крабової затоки), Мірмекій (місто поблизу рифів, що виступають у море). Ольвію нарекли «щасливим містом»Скржинська М.В. Релігія та влада у Боспорському царстві й Ольвії УІ-І ст. до н.е. // Український історичний журнал. - 2014. - № 4. - С. 18.. З часом ці та інші грецькі колонії перетворилися на самостійні рабовласницькі поліси.

Фахівці у галузі циклічної динаміки пов'язують з грецькою колонізацією осьового часу (К. Ясперс) потужний імпульс до освоєння просторів, які уявлялися грекам необжитими. Переселення стимулювалися війнами, політичними протистояннями, перенаселенням окремих полісів, але найбільшою мірою - пошуком ринків збуту і джерел сировини. Після того, як грецькі колонії з'явилися на південних морських рубежах Європи і у північній Африці, колонізаційна хвиля перекинулася у Причорномор'я. Спочатку греки зосередилися у цьому регіоні на пошуку земель, придатних для землеробства. Тому їхня колонізація була не локалізованою у єдиний потік, а «віяльною». Постійні торгівельні зв'язки стимулювали поділ праці, сприяли зміцненню масового середнього прошарку, зменшували кількість бідняків. Греки, римляни, візантійці, італійці привносили у причорноморський регіон традиції власної соціонормативної культури, включно з релігійними віруваннями й відповідними ритуалами, принципами освітньої системи, містобудівної практики. Натомість і самі збагачувалися за рахунок освоєння параметрів виживання у складних кліматичних умовах та в ситуації постійних воєнних зіткнень.

Що означав початок грецької колонізації для вітчизняної міської традиції? Насамперед прилучення патріархальних соціумів до цінностей потужнішої на той час середземноморської цивілізації. У Північному Причорномор'ї було започатковано тривалу в часі традицію існування міст-полісів із специфічною системою управління, які служили своєрідним мостом між античним світом Егей- ського й Середземного морів і місцевими культурами таврів, скіфів, сарматів. Нововиниклі міста являли собою переважно аристократичні або демократичні республіки з Народними зборами як найвищою ланкою законодавчої влади. Роль виконавчої влади відігравали, як правило, колегії архонтів, які займалися фінансами, карбуванням власної монети, судовими справами, дипломатичними зносинами, обороною міст тощо.

Другий етап історії античних міст фахівці називають класичним і датують приблизно до 30-х рр. IV ст. до н.е. Це час активізації ремесел, торгівлі зерном, формування внутрішньопонтійського ринку. Розквіт Боспорського царства у цей час позначений оптиміза- цією полісної структури з Народними зборами вільних громадян, утворенням амфіктіоній (союзів сусідніх областей), появою на акрополі Пантікапея найбільшого у Північному Причорномор'ї храму, прискореною забудовою Фанагорії, Мірмекія, Тірітаки, Гермонасси. Упродовж кількох століть храм Аполлона на горі Мітрідат являв собою архітектурну домінанту Пантікапея, на яку орієнтувалися усі мореплавці, наближаючись до Боспору. У місті карбувалася власна монета (драхми, триоболи, тетраоболи).

Будучи язичниками, елліни шанували багатьох богів. У Панті- капеї й Ольвії виразно конкурували культи Аполлона Лікаря та Аполлона Дельфінія. Поблизу руїн святилища Аполлона Дельфінія в Ольвії археологи розкопали своєрідний «кам'яний архів» з більш як чотирма десятками написів .

Третій етап у межах грецького періоду - елліністичний - охоплює час від останньої третини IV ст. до н.е. до середини І ст. до н.е. Специфіка цього часу значною мірою визначалася виникненням змішаної східної греко-варварської культурної традиції, що стала наслідком походів Александра Македонського на Схід. Але на роз- Леви Е.И. Ольвия: Город эпохи эллинизма. - Ленинград, 1985. - С. 85-86. витку античних держав у цей час позначився й цілий ряд негативних факторів (херсонесько-скіфські війни, посухи й неврожаї внаслідок кліматичних змін тощо). Від середини І ст. до н.е. античні держави регіону стали зоною зіткнення інтересів Понтійського царства та Риму; тривала війна між ними зрештою скінчилася перемогою Риму. розселення плем'я давньоруський ногаєць

ІІІ ст. до н.е. стало часом підвищеної рухливості мешканців Криму, пов'язаної насамперед із занепадом причорноморської Скіфії. Спочатку нові скіфські племена, що прибували з півночі, зруйнували майже всі грецькі форпости, надалі самі скіфи під тиском сарматів мусили відступати у гірську місцевість, асимі- люючи таврів. Греки зберегли домінуючий вплив лише на Керченському півострові. Утворене ними Боспорське царство було державою абсолютно нового для античного суспільства типу. Його часто називають «протоелліністичною державою», яка сполучала в собі елліністські та «варварські» (негрецькі, за античною термінологією) елементи. А першою негрецькою державою в Криму стало т.зв. пізньоскіфське царство, історія якого, попри його майже чоти- ривікове існування, лишається майже не дослідженою.

Скіфи вели успішні війни за володіння Херсонеса, що змусило його правителів звернутися по допомогу до царя Понтійської держави Мітрідата VI Євпатора. За його допомогою, а також завдяки союзу із сарматським племенем роксоланів, правителям Херсонеса вдалося не тільки відвернути скіфську загрозу від міста, але й ущент розгромити скіфів. У І ст. до н.е. скіфське державне об'єднання в Криму припинило своє існування. Але Херсонес змушений був визнати зверхність понтійського царя і увійшов до його держави, зберігши внутрішнє самоврядування. Після поразок Мітрідата у війнах з Римом він потрапив в орбіту політики Римської імперії і невдовзі перейшов під безпосередній контроль римської адміністрації.

Говорячи про європейські впливи на життєвий світ мешканців Північного Причорномор'я, не можна обійти увагою другу після греко-римської колонізаційну хвилю, на цей раз від балтійського узбережжя. Те, що про неї в літературі згадують лише побіжно, пояснюється обмаллю достовірних джерел. Тим часом потужне ранньодержавне об'єднання германських племен на чолі з готами лишалося в Криму аж до XVIII ст. А початок міграції готів у цей регіон фахівці відносять до першої половини III ст. За Л. Войтовичем, до середини III ст. готи стали гегемонами на західному березі Меотіди, в Криму та на лівобережжі Дніпра. Потужне землеробство, високий рівень ремісничого виробництва, а головне - початки писемності на основі грецького й латинського алфавітів дають підставу говорити про вплив культури готів на місцеві ірано- сарматські та дако-фракійські племена, а також на праслов'ян. Ядро «варварської імперії» імовірно знаходилося в районі дніпровських порогів; за версією Б. Рибакова, саме там розташовувався їхній центр - Данпарстад. На думку багатьох дослідників, готи були стрижнем поліетнічного союзу племен, який на певному етапі розвитку отримав назву «Держава Германаріха».

Германські народи, захоплені готською міграцією (геруди, ге- піди, бургунди), допомогли готам утворити величезну «варварську поліетнічну імперію», історію якої не так вже й важко відтворити за описом Йордана та матеріалами поліетнічної черняхівської археологічної культури. Виразний вплив готських елементів на сармато- гетській основі простежується, зокрема, у кам'яному будівництві в районі Тіри та Ольвії. Після того, як готи в процесі руху на південь розділилися на вестготів та остроготів, останні локалізувалися у Приазов'ї і в Криму. Значна частина їх під натиском гунів невдовзі перемістилася за Дунай і на Таманський півострів. У VI ст. вони повернулися на Боспор, утворивши також країну Дорі (Дорос) з центром у МангупіВойтович Л. Готи на землях нинішньої України // Україна крізь віки. Зб. наукових праць на пошану академіка НАН України, професора Валерія Смолія. - К., 2010. - С. 154-183..

З появою за півострові готів пов'язують кінець пізньоскіфського царства. У кінці III ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися іранські племена аланів. Саме на базі готів та аланів тут, на думку ряду науковців, почав формуватися новий етносКрим: шлях крізь віки. - К., 2014. - С. 88-90, 95-99.. Загалом же, як вважає О.Головко, «під час складних міграційних і демографічних процесів W-V ст. Північне Причорномор'я стало своєрідним котлом, в якому перемішувалися відмінні за етнічним походженням, типом господарства й культурою народи з різних регіонів Євразії, у тому числі слов'яни-анти». Географічний фактор у цей час серйозно впливав на характер і темпи розвитку державно-політичних утворень. Зокрема, фактор контролю над річковими шляхами давав можливість східнослов'янським дружинам відносно швидко діставатися до меж більш передових цивілізацій - Візантійської імперії, Кавказу, Близького й Середнього СходуГоловко О.Б. Причорномор'я та Приазов'я в політичному й економічному розвитку Русі (ІХ - середина ХІІІ ст.) // Український історичний журнал. - 2014. - № 1. - С. 21-39..

Причини підвищеної рухливості європейських племен, вкладені у формулу Великого переселення народів, досі належним чином не прояснені. Вважають, що масові переселення почали гуни, які під натиском Китайської імперії почали рухатися з глибин Центральної Азії близько 58 р. до н.е. Продовжуючи рух на захід, гуни близько 70-х рр. IV ст. н.е. на території сучасної України зіткнулися з германськими остроготами і витіснили їх на територію Римської імперії. В результаті Великого переселення народів кардинально змінилося обличчя Європи, а вектор домінуючої в ній конфронтації по лінії «Північ-Південь» змінився протистоянням Західної та Східної Європи. У міграційних хвилях VII-ІХ ст. виразно проглядається роль слов'ян і арабів. На руїнах імперії гунів у басейні Дунаю виникло державне утворення нових прибульців з азійських степів - аварів. Створений на землях колишньої римської провінції Паннонії у Придунав'ї могутній аварський каганат неодноразово спустошував середню Європу, аж поки не зазнав нищівної поразки у VIII ст. від короля франків Карла Великого.

Кочові племена гунів, які мігрували з Північного Китаю, у 451 р. під проводом Атілли дійшли до Каталонських полів у Шампані, а коли зазнали там поразки, оселилися частково на Дунаї, частково у Приазов'ї. З постійними навалами азійських кочовиків С. Мостяєв пов'язує повільність та циклічність процесів протоцивілізаційного синтезу на території сучасної України. Племінні союзи та ранньодержавні утворення не встигали перерости у розвинені держави, занепадаючи під ударами хвиль мігрантів з Азії. Провідними політичними формами були кочова імперія (скіфська, гунська) або військова демократія (готська). Соціальні відносини у прото- та ранньодержавних утвореннях І тис. до н.е. - V ст. н.е. мали патріархальний характер, зберігалася виразна родоплемінна структура. У той час, коли у західній Європі почали формуватися вогнища нової субконтинентальної цивілізації, на теренах України цей процес розпочався лише у VIII ст. Період великого переселення народів тут затягнувся на понад півтисячоліття - від середини III до VIII століттяМостяєв С. Етапи цивілізаційного процесу в Україні: особливості періодизації. -. У VII ст. у приазовських степах утвердилися булгари, які звільнилися з-під влади тюркського каганату і утворили самостійне об'єднання племен - Велику Булгарію. Неподалік, у прикаспійських степах, починаючи з VII ст. утворився Хозарський каганат, який відтіснив булгар частково до Дунаю, частково у Середнє Поволжя та Прикам'я.

У добу розквіту в ІХ-Х ст. Хозарський каганат, ця, як вважається, перша державна формація на Сході України, об'єднав під своїм впливом величезну територію від гирла Дніпра до Аральського моря. Втягнута у конфлікт із християнською Візантією й мусульманським халіфатом Хозарія у VIII ст. прийняла юдаїзм як державну релігію. На думку ряду фахівців, прийняття Хозарією юдаїзму являло собою акт політичного самовизначення, демонстрацію незалежності і від християнства, і від ісламу. Юдаїзм надав каганату статус третьої імперії, поставивши її у рівноправні відносини як з Візантійською імперією, так і з Арабським халіфатомАртамонов М.И. История хазар. - Ленинград, 1962. - С. 266.. Кочове населення каганату швидко перетворювалося в осіле, розселяючись на величезних просторах від Уралу до Дунаю. На всій цій території часом мирно, часом у ситуаціях гострої конфліктності юдаїзм співіснував з християнством і з ісламом. Данину хозарам платили племена Русі - поляни й сіверяни.

В українській історіографії почався процес активного переосмислення місця й ролі Хозарського каганату в історії Східної Європи. У баченні авторів «Історії українського козацтва» Хозарський каганат унеможливлював просування у Причорномор'я кочівницьких орд зі Сходу, що стало фактором встановлення відносної політичної стабільності в регіоні. С.Мостяєв саме з кінцем хозарської геополітичної епохи (630-882 рр.) пов'язує початок процесу формування східнослов'янського вогнища європейської цивілізації - східноєвропейського раннього середньовіччя. Проте загалом на розвитку слов'янських племен експансія хозар відбилася негативно, змушуючи їх емігрувати спочатку на північ, а дещо пізніше - у зворотному напряміІсторія українського козацтва. Нариси у 2-х тт. - Т. 1. - К., 2006. - С. 22.. Чимало цікавих гіпотез, пов'язаних з історією Хозарського каганату, потребують перевірки фактами, зокрема, гіпотеза російських істориків про існування у VШ-IХ ст. Руського каганату між Доном і Дніпром і про пов'язаність з ним салтівсько- маяцької археологічної культури Див.: Галкина Е. Русский каганат на Дону //Роман-журнал ХХІ век. - 2000. - № 4. - С. 74-79.. Щоправда, роботу у цьому напрямі істотно гальмує відсутність писемних джерел.

У кінці ІХ ст. у контрольованих каганатом причорноморських степах з'явилися печеніги; їхні напади значно ослабили хозарське державне об'єднання. Проте остаточний його занепад пов'язаний із зміцнілою Руссю. Київські князі здійснили ряд успішних походів на хозарські міста Ітиль, Семендер, приєднавши фортецю Саркел на

Дону до своїх володінь. На дальній периферії Саркела виникло Тмутараканське князівство Русі, яке відіграло помітну роль у процесі її християнізації. Як вважає О. Головко, в ХІ ст. значна частина колишніх хозарських володінь перейшла під контроль чернігівсько- тмутараканського державно-політичного формування. Своєрідним «уламком» Хозарського каганату є караїми, які збереглися в Криму до нашого часу.

Караїмство як єресь щодо ортодоксального юдаїзму виникло у Месопотамії у 762-767 рр. Його вирізняло несприйняття Талмуду і дотримання виключно Старого Завіту Біблії. Після занепаду Хозарської держави в кінці Х ст. тюркські та частково іранські за етносом і мовою (з давньоєврейськими ритуалами богослужіння) караїми оселилися переважно у степах Приазов'я, а також у столиці кримських ханів Солхаті. Після того як литовський князь Вітовт після перемоги над кримськими татарами у 1362 р. оселив кілька родин караїмів у Троках, Луцьку, Галичі, вони розселилися у литовських містах, на Волині й Поділлі. Проте у вирі Хмельниччини, нещадної до євреїв, більшість караїмів, що жили поза межами Криму, загинула.

Непроясненою лишається проблема етногенезу гагаузів, що належать до середземноморської гілки європейської раси. Їх вважають то отуреченими християнами чи християнізованими тюрками, то болгарами, які сприйняли тюркську мову. У Туреччині популярною є сельджуцька теорія, згідно з якою гагаузи вважаються нащадками малоазійських тюрків, які у ХІІІ ст. переселилися до Добруджі і разом із караїмами й половцями українських степів заснували на Балканах т.зв. Огузьку державу. Більшість європейських дослідників схиляються до визнання імовірними предками гагаузів тюркомовних протоболгар, які у 670-их рр. прийшли на Балкани з берегів Волги. У ХІІІ ст. їхні нащадки прийняли християнство. Надалі під натиском османської експансії гагаузи були змушені постійно мігрувати, у тому числі і в напрямі Дністровсько- Прутського межиріччя й Буджацького степуЕтнонаціональна структура українського суспільства. Довідник. - К., 2004. - С. 73-74..

У заселенні причорноморських степів, починаючи з середини ХІІ ст., брали активну участь т.зв. берладники. Берладь локалізується фахівцями у межиріччі Середнього й Нижнього Дністра, Пруту, Нижнього Дунаю. Здебільшого ці місця розглядаються як своєрідна слов'янська «вольниця», куди стікалися втікачі з північних ареалів.

Щодо можливості існування державності у слов'ян-антів тривають дискусії, але О. Головко на підставі згадки готського історика Йордана про антського царя Божа дійшов висновку про те, що в антському племінному союзі уже зароджувалася князівсько- дружинна система і що на території Причорномор'я існувала протодержава антів на зразок «варварських королівств» Західної Європи У-УШ ст. Пізніше під тиском кочовиків, насамперед аварів, анти змушені були переселитися на північ Східної Європи або на Балкани. Але у УІІІ - на початку ІХ ст. слов'янські дружини засвідчили свою присутність у Причорномор'ї походами на південь узбережжя Кримського півострова (із захопленням значної території від Сурожа до Корчева (Керчі), а також на малоазійське місто Візантійської імперії - Амастриду. Після організованого правителем Руської землі Аскольдом походу на Константинополь (860 р.) візантійський патріарх Фотій, який був свідком облоги міста, пов'язував з цією подією своєрідну легітимізацію Русі, її «дипломатичне визнання». Невідомий доти народ «здобув ім'я, незначний - та став славним, зневажений і бідний - та дійшов високого становища». Не випадково саме з цього походу починається датована частина «Повісті временних літ» Ричка В.М. Візантійські походи київських князів в історичній пам'яті східного слов'янства // Український історичний журнал. - 2012. - № 4. - С. 5-6. Павленко Ю.В. Україна в системі глобальної цивілізації // Практична філософія. - 2001. - № 2. - С. 224..

У баченні Ю. Павленка, Київська Русь «водночас була і субна- ціональною структурою Візантійсько-Східнохристиянського світу, і макроетнічною східнослов'янською спільнотою», ставши основою подальшого розвитку слов'янської православної цивілізації» . С. Мостяєв вбачає у ній провідний цивілізаційний центр у Східній Європі та Чорноморському регіоні і водночас третє у Європі значне вогнище цивілізаційного синтезу нарівні з Візантійською та Франкською імперіями. Однак порубіжне положення Русі зумовило те, що, порівняно з Франкською державою, процеси християнізації східних слов'ян і утвердження феодалізму тут почалися зі значним запізненням. Як країні порубіжжя, Київській Русі були притаманні більш архаїчні суспільні відносини, на які нашаровувалися орієнтальні впливиМостяєв С. Етапи цивілізаційного процесу в Україні: особливості періодизації. -.

Чітко фіксується слов'янська присутність у західній частині Північного Причорномор'я - насамперед в особі уличів і тиверців.

Однак на їхній долі негативно позначилася поява у причорноморських степах кочівників-печенігів. У степовому Криму, крім печенігів, у ХІ ст. з'явилися також половці. Останні домінували у цій частині півострова до першої чверті ХІІ ст. «Половецький слід» залишився у кримськотатарській мові, що належить до кипчацько- половецької підгрупи тюркських мов.

Як констатують В. Войналович та Н. Кочан, «взаємовідносини половецького кочівницького угруповання і Русі характеризувалися не лише активною наступальною політикою половців та їхніми постійними грабіжницькими нападами на південноруське прикордоння, але й участю у війнах, які вели давньоруські князі як з сусідами, так і між собою. Зниженню конфліктності між русичами та половцями певною мірою сприяла їх обопільна зацікавленість у «прохідності» степових шляхів для торгових караванів, безпеку яких нерідко доводилось гарантувати спільними зусиллями. Завдяки цьому Половецький степ не лише слугував бар'єром, що відгороджував Київську Русь від Причорномор'я та Закавказзя, але й сам ставав ареною жвавих міжнародних торгових зв'язків». Утім, збе- рігши в основному свою етнічну основу у давньоруські часи, половці не залишили власного сліду на сучасній етнографічній карті УкраїниВойналович В., Кочан Н. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. - К., 2014. - С. 13. Карпов С.П. История Трапезундской империи. - СПб., 2007. - С. 186-187..

Початок проникнення давньоруських дружин у Східний Крим та Приазов'я відноситься до рубежа УІІІ-ІХ ст. Воєнні походи (найуспішнішим серед них був переможний похід Володимира 989 р.) переростали у торговельні контакти й соціокультурні впливи. З Херсонеса (Корсуня) на Русь поширилося християнство. Східна частина Криму входила у Х-ХІІ ст. до складу Тмутараканського князівства, яке було частиною Київської Русі. До нього в кінці Х ст., ймовірно, було приєднано і Боспор, який дістав російську назву Корчів. Невдовзі ця територія знову потрапила під владу Візантії, але вплив останньої був по суті номінальним. У 1169 р. вона поступилася своїми правами генуезцям. 1204 рік - рік захоплення центральних областей Візантії хрестоносцями - став часом остаточної втрати нею Таврики. Надалі Херсон і його клімати визнали над собою владу наступниці Візантії - Трапезундської імперії, хоча ця залежність була доволі умовною і обмежувалася сплатою данини.

Князівство Феодоро з центром у Мангупі, яке у XIV ст. займало значну територію південно-західної Таврики з прилеглим узбережжям, управлялося візантійською династією із вірменського роду Гаврасів-ТаронітівЯкобсон А.Л. Крым в средние века. - М., 1973. - С. 63, 79-82.. У центрі Криму упродовж XIII ст. існувало князівство із центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно алан- ським (осетинським) та караїмським населенням.

Від 1223 р. починається успішне проникнення у Крим татар. Невдовзі увесь півострів, за винятком італійських колоній, які зберігали самоуправління, увійшов до складу ординських володінь і став частиною одного з улусів Орди. Назва К'ирим, яка у цей час вперше з'являється, спочатку була надана місту Солхату (Сурхай, нині Старий Крим), а у XV ст. поширилася на весь півострів.

Що ж до материкового Причорномор'я, то воно, хоч і не було так густо заселене, як Крим, все ж, попри постійні переміщення й набіги кочовиків, аж до XVI ст. ще не було «Диким полем». В. Гулевич перелічив десятки поселень і городищ на його теренах, тут був навіть свій монетний двір. До складу Кримського ханства входило північне Приазов'я, власне Кримський півострів без князівства Феодоро та генуезьких володінь на південному узбережжі. Загалом же, як вважають фахівці, «історична географія Криму, як і його місце в адміністративному устрої Золотої Орди, вивчені недостатньо» Гулевич В.Н. Кримське ханство й Північне Причорномор'я в період правління Гаджи Гірея (1442-1466 рр.) // Український історичний журнал. - 2014. - № 6. - С. 2224..

Упродовж своєї майже тритисячолітньої історії стан і статус регіону зазнавав, отже, значних змін, що, природно, зумовлювало істотні відмінності у поселенській практиці, побуті, соціонорма- тивній та політичній культурі. Сформувавшись як ареал середзем- номорскої колонізації, він надовго потрапив у сферу впливу різноманітних кочових племен, які доволі часто були носіями раціональності в організації власного війська й побуту, але виступали в ролі деструктивної сили у ставленні до міської культури Античності й раннього середньовіччя.

Завоювання, здійснені Монгольською імперією в Центрально- Східній Європі у 20-40-х рр. XIII ст., за висновком Б. Черкаса, «нічим не нагадували колишнє переселення народів по Євразійському степу. Тут ми маємо справу з чітко спланованими зовнішньополітичними і військовими акціями. Агресія здійснювалася за наперед розробленим планом урядовими військами. Вперше в історично відомому нам проміжку часу кочовики за короткий час захоплюють і руйнують десятки укріплених міст і фортець. При цьому завойовники не кидають понищені території напризволяще, а закладають на них управлінську основу нової влади».

Монгольський державно-бюрократичний апарат на завойованих землях був представлений намісниками хана - баскаками та чиновниками, що виконували переважно економічні функції - митниками, вартівниками, отаманами тощо. Територію першого улусу Ногая фахівці розташовують у Придністров'ї та Причорномор'ї, на р. Південний Буг, другого - у дельті Дунаю. Тут створюється фактично другий центр монгольської влади після Поволжя, зі столицею в м. Ісакчі. У середині XIV ст. улус фактично відділився від Золотої Орди. Але після поразки на Синіх Водах і повстання у Білгороді-Дністровському для монголів настала смуга невдач, і татарське населення улусу в XV ст. вже позиціонувалося сучасниками як Білгородська чи Буджацька орда. Окремим туменом лишався Кримський улус; третій улус, очолюваний Мамаєм («Мамаєва Орда»), був у кінці XIV ст. знищений військом Тамерлана.

Існують дві концепції походження причорноморських ногайців. «Автохтонна» відштовхується від висновків М. Карамзіна, «прикаспійська» обґрунтовується більшістю сучасних російських дослідників. На користь останньої свідчить спорідненість внутрішнього устрою ногайців із кипчацькими родоплемінними союзами домон- гольського часу. Ногайська Орда відокремилася від Золотої Орди у 1391 р., зберігши ознаки притаманного їй адміністративно-територіального поділу (улуси, військово-адміністративний поділ на праве й ліве крило, тощо). Здобуття російським царем Іваном IV Казані та Астрахані порушило усталений ритм кочування ногайців; у другій половині XVI ст. вони почали освоювати причорноморські степи і перейшли на службу до кримського хана. Мала ногайська орда, яка переселилася у Причорномор'я з Прикаспію, невдовзі розпалася. У 20-х рр. XVII ст. ногайці заснували окремі племінні утворення - орди - Білгородську, Єдисанську, Єдичкульську, Джамбуйлуцьку, які перебували у васальній залежності від Кримського ханату.

Можна погоджуватися чи ні з висновком Б. Черкаса про Золо- тоординську добу, яка нарівні з Литовською, Польською, Козацькою Грибовський В. Формування локальної групи причорноморських ногайців у ХУІ- ХУІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. - Вип. 4. - К., 2004. - С. 279-306. є складовою частиною історії України Черкас Б. Західні володіння улусу Джучи: політична історія, адміністративно- територіальний устрій, економіка, міста (ХІІІ-ХІУ ст.). - К., 2014. - С. 88, 240, 257-258, 332.. Але очевидно, що з експансією Золотої Орди на Русь пов'язана кардинальна зміна розстановки геополітичних сил на величезних просторах Євразії, Причорномор'я, Близького Сходу. «Яскраво виражене у попередній період торговельно-економічне й політико-ідеологічне тяжіння на Південь, що було обумовлене, по-перше, зручними шляхами сполучення і, по-друге, спільними з Візантією цивілізаційними факторами, необхідністю їх захисту, послаблюється. Позбавлені власної державності, парцелізовані, економічно виснажені українські землі виявилися практично ізольованими від своїх колишніх побратимів по Київській Русі і - під зростаючою загрозою винародовлення з Півдня й Сходу - перетворилися на об'єкт постійних зазіхань з боку західних сусідів. Блокування природних дніпровських комунікацій доповнювалося руйнуванням міст і тяжкими втратами продуктивного населення». Відсутність власної державності на віки перетворила українські землі на об'єкт геополітичної гриСимоненко Р.Г. Про геополітичний фактор в історії України // Український історичний журнал. - 2002. - № 6. - С. 7, 27..

Фактично уже в Х-ХІІІ ст. територія Середнього й Південного Придніпров'я стала пограниччям Європи, на якому перехрещувалися візантійські й західноєвропейські впливи. Візантійський вектор виявився сильнішим, що засвідчило прийняття Руссю християнства за візантійським зразком. Периферійність регіону Північного Причорномор'я та нижнього Подніпров'я щодо європейських центрів була, якщо використовувати градації С. Роккана, водночас горизонтальною (що найкраще передається у термінах віддаленості), і вертикальною (вираженою у категоріях залежності). Попри те, що на цій периферії постійно виникали міста й фортеці, регіон був майже постійним вогнищем збройних конфліктів. Навряд чи продуктивно зводити останні до виявів протистояння «кочових» і осілих «племен» - адже при всій своїй відразі до життя «за кам'яними мурами» кочовики в умовах суворого клімату і розгалужених торговельних контактів не могли обходитися зовсім без міст.

Аж до середини ХІІІ ст. за Причорномор'я як периферію Великого шовкового шляху велася запекла боротьба між італійськими колоніями, половцями, мешканцями Судака. В міру того, як середземноморська ділянка Великого шовкового шляху внаслідок війни 12561270 рр. стала занепадати, саме Причорномор'я почало відігравати провідну роль у міжнародній торгівлі. З цим пов'язана і поява стаціонарних поселень ординців на дніпровських переправах, в районі Сіверського Дінця, у Криму. «Фактично, вперше в історії Джучидам вдалося принести міську цивілізацію саме у відкритий Степ»Черкас Б. Західні володіння улусу Джучи. - С. 325. Схід і Південь України: час, простір, соціум. - Т. 1. - С. 69-73..

По території України пролягло чимало кордонів, констатує О. Галенко. Усі вони варті уваги. Однак для першої спроби територіальної моделі варто узяти за схему кордони між цивілізаціями - великими самодостатніми спільнотами, здатними до самовідтворення. Принциповою підставою для цього має бути той факт, що цивілізаціям притаманне різне уявлення про час, та й сам час може мати різний темп та конфігурацію.

Історично першу цивілізацію кочових скотарів, що панувала у степовій зоні Північного Причорномор'я, О. Галенко називає степовою. Панування кочовиків у степах трималося на їхній воєнній силі - кінних лучниках, спираючись при цьому і на специфічні форми суспільної організації. Однак у силу нестабільності своєї економіки кочовики перебували в залежності від стосунків з своїми осілими сусідами. «Грецькі колоністи принесли з Середземномор'я власну цивілізацію з усіма її атрибутами - містами, писемністю, релігійними віруваннями - і перетворили Чорноморське узбережжя на ареал середземноморської землеробсько-торговельної цивлізації». Ці дві цивілізації співіснували з слов'янською землеробською цивілізацією, що сформувалася переважно в лісовій зоні. «Південь, з його двома цивілізаціями, постає у такому підході повноцінною складовою української історії» .

Такий, природничо-географічний у своїй основі, підхід, де соціум та його культура визначаються як похідні від дії певної сукупності географічних чинників, вітчизняні науковці запозичують від настанов основоположника української географії С. Рудницького. Фіксуючи обмаль природних сухопутних кордонів як захисних бастіонів і незмінне історичне тяжіння українського народу до чорноморського узбережжя, Рудницький саме у Чорному морі бачив ту «добру природну границю», яка багато в чому визначала його історичну долю. На його переконання, саме в регіоні чорноморського узбережжя варто шукати «головну політично-географічну підпору» національних інтересів і захисту водночас і від польської, і від московської політичних небезпек. Звідси його ідея Балто-Чорно- морського союзу, звідси й прозорливий висновок вченого: «Доля й недоля багатьох, коли не всіх європейських великих держав теперішності «залежить від того, як складеться політична доля України» Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. - Берлін, 1923. - С. 50-51, 72. Ефимчук И.В. Фрактальность в истории // Общественные науки и современность. - 2010. - № 5. - С. 146-156..

Размещено на Allbest.ru