Суспільно-політичні фактори активізації антисоціальних проявів у повоєнному українському суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-політичні фактори активізації антисоціальних проявів у повоєнному українському суспільстві

Повоєнна розруха. Причиною, яка сприяла вищеозначеним фактам, а також динаміці протиправних дій з боку громадян, була побутова й матеріально-фінансова невлаштованість, що панувала у суспільстві, яке щойно вийшло з війни. Катастрофічно не вистачало найелементарніших речей - їжі, одягу, житла, ліків, - що для пересічної людини ставило передусім проблему виживання. Такі загострено екстремальні умови, в яких опинився повоєнний соціум, часто провокували нівелювання, розмивання соціальних норм, послаблений контроль за їх виконанням, що полегшувало у психологічному плані здійснення різноманітних порушень.

Післявоєнна скрута торкнулася усіх без винятку верств населення України. Проте чи не найскладніша ситуація складалася у вирішенні питання матеріально-побутового облаштування демобілізованих і членів їхніх родин. Чоловіки, ще вчорашні воїни, були налаштовані більш рішуче у ставленні до проблеми, ініціювали розголос свого незадоволення, підбурювали до загального вияву незгоди тощо. Задля запобігання масштабних виявів громадської непокори було прийнято ряд владних рішень. Зокрема, постанови ЦК КП(б)У та Раднаркому УРСР від 10 травня та 29 вересня 1945 р. «Про працевлаштування, матеріально-побутове забезпечення інвалідів Вітчизняної війни». На 15 квітня 1946 р. Військовим відділом ЦК КП(б)У були опрацьовані деякі обласні звіти, зокрема «Про факти бездумно-бюрократичного ставлення до скрути офіцерів, інвалідів Вітчизняної війни та демобілізованих із Червоної армії у місті Чернівці»468. Наведемо характерні приклади зі звіту. У ньому, окрім іншого, повідомлялося, що інвалід Вітчизняної війни полковник Лебедєв прибув до Чернівців ще навесні 1945 р. із сім'єю з шістьох осіб, проте лише в 1946 р. йому надали необлаштовану квартиру без води та електропостачання; у кімнаті інваліда майора Бушуєва було сиро, стеля й стіни обвалювалися, були відсутні меблі. Г оловним же тривожним сигналом було те, що голова міськради Грицай ніяк не реагував на всі негаразди.

Окрім того, було виявлено зловживання на міській пошті. Адже часто рівень пенсійного забезпечення ставав визначальним у належності громадян до антисоціальних груп, подальшої криміналізації шляхів їхнього життєзабезпечення. Отже, з січня по березень 1946 р. у Чернівцях було зафіксовано неоплачених грошових переказів у 1 тис. 303 випадках на суму 436 тис. 601 крб. та пенсійних (!) грошових переказів у 533 випадках на суму 309 тис. 91 крб.469. Все це змушувало нужденних шукати додаткові шляхи порятунку від голоду та скрути, стимулювало крадіжки, розбій, спекуляцію, бродяжництво й жебрацтво тощо.

Особлива ситуація склалася у західних областях України. Програма щодо вживляння у західноукраїнський соціум ментально чужих, проте перевірених війною партійців, кадрових військових набула там особливого значення. Так, станом на 25 січня 1948 р. до Закарпатської області прибуло на постійне проживання 9 тис. 722 особи (9 тис. 311 чоловіків і 411 жінок), з них офіцерського складу - 2 тис. 381, зокрема, 1 генерал, 24 полковника, інших офіцерів - 2 тис. 357; Героїв Радянського Союзу - 8, членів ВКП(б) - 1 тис. 628, кандидатів - 398, усього комуністів - 2 тис. 26, комсомольців - 510. Переважно вони прибували зі своїми сім'ями470. Матеріальні проблеми всіх цих осіб теж потрібно було вирішувати.

Аналіз звернень, а особливо терміновість реакції відповідних державних структур щодо їх задоволення, на нашу думку, пояснюється тим, що в колишніх військових влада вбачала (і цілком виправдано) вже підготовлених і рішучих до дії при певних несприятливих обставинах украй небезпечних осіб. Саме вони могли бути найбільш боєздатними членами різноманітних бандитських угрупувань, а інколи разом з криміналізованими елементами були мозковими центрами щодо планування протиправних дій. Тому частину проблем, які виникали навколо життєдіяльності колишніх військовиків, влада намагалася оперативно вирішити.

Під тиском несприятливих обставин члени сімей військовослужбовців часто ставали на стезю антисоціальної поведінки. Воєнні роки для багатьох з них стали неймовірним випробуванням, часом втрат і страждань, вони були морально надломлені, а відтак більш чутливими до негараздів, від яких потерпали вже в мирний час. У жінок не вистачало життєвих сил їх подолати, а діти, яким і так бракувало батьківської уваги, вислизали з-під сімейної опіки й намагалися самостійно змінювати, з надією на краще, своє життя. Однією із причин, яка посилювала це, були нестерпні побутові умови проживання сімей. Адже в післявоєнний період сім'ї змушені були змінювали місце постійного проживання й уже не витримували тяжких обставин нового життя. Так, у листі до військовослужбовця Т.С. Крижанівського дружина скаржилася на стан життя сім'ї у Миколаєві (березень 1946 р.): «Я вже не прошу в них [керівників міста, райкому, військкомату - В.Ш.] окрему квартиру, хоча б якийсь теплий закуток, де можна було б зігріти малюків. Якщо так і буде далі продовжуватися, то я піду з цього проклятого світу, аби не бачити цих мук, не страждати як зараз!»471. На жаль, часто це були не пусті слова, зафіксованими є десятки прикладів неадекватної реакції нужденних на нестерпні умови життя.

«Квартирне питання» не раз виступало головним чинником негараздів у сім'ях військовиків. Переміщення людей, спричинені війною, порушили усталену систему квартирного розподілу й покращення житлових умов багатьох українців. Виконання постанови Ради Міністрів УРСР за № 1492/87 від 21 серпня 1946 р. «Про заходи направлені на поліпшення роботи щодо виконання постанови РНК СРСР від 5 серпня 1941 р. за № 1991 та про боротьбу з порушеннями житлового законодавства в м. Києві» мало виправити ситуацію хоча б у столиці. Проте звіт міністерства державного контролю УРСР 8 квітня 1947 р. щодо її виконання констатував значні недоопрацювання, відверті зловживання та порушення у цій сфері. Передусім це стосувалося порушення житлових прав членів сімей військовослужбовців. Сотні зафіксованих прикладів свідчили, що житлова необлаштованість безпосередньо сприяла поповненню лав девіантів у повоєнному суспільстві . Рішення виконкому київської міської Ради депутатів трудящих за № 891 від 15 квітня 1947 р. «Про результати проведеної Міністерством Держконтролю УРСР перевірки виконання виконкомом міськради та райвиконкомами постанови Ради Міністрів УРСР за № 1492/87 від 21 серпня 1946 р. “Про заходи направлені на поліпшення роботи щодо виконання постанови РНК СРСР від 5 серпня 1941 р. за № 1991 та про боротьбу з порушеннями житлового законодавства в м. Києві”» дещо сприяло унормуванню цієї проблеми. Проте це охопило лише незначну частину нужденних, більшість ще залишалася «на вулиці». Зокрема, з 1 вересня 1946 р. до 1 лютого 1947 р. внаслідок рішень центральних органів влади житлову площу в Києві отримали лише 9 киян, які мали на неї першочергове право. Разом з тим потреби 93 осіб, які не стояли навіть у черзі, були задоволені, а міські райвиконкоми міста лише до 1 січня 1947 р. надали житло 744 громадянам, які також не мали першочергового права на його отримання473. Відтак, проблема продовжувала породжувати різноманітні варіанти протиправних дій радянський громадян.

У надзвичайно сутужному становищі перебувала й та категорія населення (а це 2 млн. 890 тис. осіб)474, яку наприкінці 1946 р. зняли з пайкового забезпечення - до неї входила значна частина утриманців і дітей із сімей військовослужбовців. Аби вижити, вони ставали на шлях порушення соціально усталених норм радянського співжиття. Кожен з них намагався, передусім для задоволення потреб своєї сім'ї, знайти особисто прийнятний засіб виживання у скрутних умовах. Так, часто жінки знаходили додатковий (а часто і єдиний) спосіб заробити гроші спекуляцією, особливо виготовленням та продажем самогону. Станом на квітень 1948 р. у Харківській області за самогоноваріння і збут було порушено 1 тис. 138 кримінальних справ, за якими притягнуто до відповідальності 1 тис. 213 осіб; засуджено 565, з них 40% до позбавлення волі; вилучено 831 апарат перегонки та 5 тис. 298 літрів самогону; 80% справ було розглянуто вже протягом перших 10 днів після затримання!475; по Одеській області в IV кварталі 1948 р. було порушено 311 справ, а до кримінальної відповідальності притягнуто 362 особи476; у Тернопільській області в І кварталі 1948 р. порушено 229 справ477. Однак у перші повоєнні роки самогоноваріння виявилося занадто ефективним у сенсі прибутковості й тому поширеним. Його стале існування у суспільних взаємовідносинах і разом з тим мала підконтрольність змусили державу оперативно реагувати. Вже 7 квітня 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР ввела в дію указ «Про кримінальну відповідальність за виготовлення самогону». За ним лише виготовлення і зберігання самогону «тягнуло» до 6 років виправно-трудових таборів (з конфіскацією майна)478. А це своєю чергою збільшувало кількість неблагонадійних дітей, батьків яких було осуджено за цей злочин.

Проте боротьба із самогоноварінням набирала обертів. Так, судами УРСР було розглянуто в IV кварталі 1947 р. 646 справ, у І кварталі 1948 р. - 5 тис. 976, у II - вже 8 тис. 976 справ. Найбільше справ розглядалося в бурякосіючих областях479: Харківській - 1 тис. 204, Полтавській - 801, Вінницькій - 788, Чернігівській - 690, Сумській - 595, Кам'янець- Подільській - 590. Загалом же з 1 січня до 1 травня 1948 р. за виготовлення й продаж самогону до кримінальної відповідальності було притягнуто 19 тис. 590 осіб, з яких 2 тис. 625 арештовано, вилучено 14 тис. 902 самогонних апарати і 61 тис. 271 літер трунку480.

У кінці 1946 р. було дозволено комерційну торгівлю хлібом, що миттєво призвело до сплеску спекуляції. Так, у Криму вартість буханки хліба досягала 200 крб. Ціни на інші продукти також зросли: картопля коштувала 30 крб. за кг, топлене масло - 200 крб., свинина - 70 крб. Тоді як зарплатня робітника складала 700-800 крб. на місяць, службовців - лише 350-400 крб.481.

Обставини повоєнного голоду значно понизили моральність відносин продавець-покупець. На ринках незрідка фіксувався продаж котлет, пиріжків з собачатини; у домашніх ковбасах разом з конятиною виявляли м'ясо псів та котів; реєструвалися випадки розбирання здохлих тварин на скотомогильниках тощо.

Тогочасна статистика свідчить про постійний зріст спекуляції. Зокрема, на користь цього говорить кількість проваджених кримінальних справ: І півріччя 1946 р. - 1 тис. 761, ІІ півріччя 1946 р. - 2 тис. 277, І півріччя 1947 р. - 3 тис. 198 справ482 й 2 тис. 242 особи були засуджені за цей період. Якщо в IV кварталі 1947 р. в Одеській області за спекуляцію було притягнуто 88 осіб, то вже в І кварталі 1948 р. - 533 особи483; у Тернопільській області в І кварталі 1948 р. порушено 105 справ484. На жаль, за статтею про спекуляцію також затримували осіб, які продавали лишень надлишки особисто вирощених продуктів. Більше того, за час третього голодомору 1946-1947 рр. люди були змушені продавати навіть найнеобхідніші речі, аби прогодувати рідних. Всі вони однак вважалися суспільно небезпечними особами.

Запровадження у дію положень закону «Про стан і заходи щодо укріпленню соціалістичної законності та радянського правопорядку в Українській РСР» від 28 січня 1948 р. дещо пожвавило боротьбу проти цього правопорушення. Так, у першому півріччі 1948 р. збільшилося надходження у суди справ про спекуляції порівняно з другим півріччям 1947 р.: з 4 тис. 170 справ (або 2 тис. 900 осіб)485 до 5 тис. 703 справ486 (6 тис. 601 особа)487. Основним контингентом засуджених були домогосподарки й інваліди , а також молодь.

Етнічна диференціація. Певного впливу якість і динаміка девіаційних проявів зазнали від дії етнічного чинника. Людські втрати під час війни, примусові виселення та міграція, голодомор - все це значно понизило український етноскладник. На думку Валерія Кононенка, активне промислове будівництво також стимулювало масове переселення на українські землі фахівців з інших республік СРСР, що змінило національну і соціальну структуру українського суспільства. Для заповнення посад в Україну, особливо в міста, переселялися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян489. Про їх швидко зростаючу кількість свідчить статистика: якщо у 1939 р. в Україні проживало 4 млн. росіян, тобто 12% усього населення, то до 1959 р. - майже 7 млн., або 16%. На Західній Україні, де до війни росіяни складали незначний відсоток, у 1959 р. їх налічувалося вже 330 тис., або 5% населення. Через те, що російська громада, як правило, скупчувалася у промислових районах, вона значно змінила наявну етнічну структуру цих теренів.

Особливо гострою була ситуація у Криму, де «російський чинник» значно вплинув на соціальну нестабільність. На місце депортованих рішенням Державного комітету оборони народів починаючи з 1944 р. з областей Росії, України почалося переселення сімей у Крим. Так, за даними Дмитра Омельчука, вже до кінця лише 1944 р. на півострів переїхало 17 тис. 40 сімей (близько 62 тис. 104 осіб)490. Адаптація цих людей до кримських умов проходила дуже складно, більшість переселенців не розуміла особливостей соціокультурних традицій півострова. За якісним складом частина їх була непрацездатними, тобто тих, хто потребував соціальної опіки (престарілі, жінки, діти, інваліди). Через комфортні природні умови демобілізовані військовики за місце постійного проживання часто також обирали саме Крим. Поставлені в умови виживання, ці люди з відчуттям тимчасовості та непристосованості були найбільш здатні до протиправних вчинків, переважно делінквентивного характеру. Разом з тим, поступова соціальна адаптація цих груп призвела до появи багатолітнього національного конфлікту. Отруєні великодержавним шовінізмом, ці люди та їхні нащадки стали маріонетками провадження антидержавної політики стосовно України кремлівськими імперськими ідеологами.

На нашу думку, це все загалом спричинило підвищення загального рівня криміналізації регіонів УРСР. Адже можна допустити, що частину переселенців становили низькокваліфіковані робітники, вони мали низький освітньо-культурний рівень і, відповідно, були більш схильні до протиправних дій. Зазвичай, подібні переселення зручно використовували правопорушники, незадоволені наявними умовами робітники, інтелігенція тощо.

Окрім того, після примусових депортацій 1941-1944 рр. більш ніж 220 тис. осіб з числа німців, греків, вірмен, болгар та кримських татар якісні показники соціальної стабільності були суттєво змінені. Руйнація гомогенного характеру існування цих національних формувань, порушення внутрішніх важелів їх саморегуляції призвели до часткової люмпенізації представників цих національних меншин. Особливо це позначилося на криміналізації позбавленої життєвого досвіду (а в нових умовах і взірцевих авторитетів старійшин) молодшої й середньої вікових груп.

Приєднання нових територій також стимулювало антисуспільні прояви. Наведемо один типовий приклад. Як відомо, Перший з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, зібравшись 26 листопада 1944 р. ум. Мукачеві, одностайно ухвалив приєднатися до СРСР у складі УРСР. Радянсько-чехословацька угода про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р., ратифікована 27 листопада того ж року, юридично оформила приєднання Закарпаття до УРСР. Унаслідок радянізації новоприєднаного Закарпаття усталений спосіб життя брутально знищувався, насаджувалася радянська модель моральних цінностей і міжособистісних відносин, які мали заступити віковічні народні традиції співжиття різноманітних культурних та етнічних груп, релігійного світогляду. Значна частина населення не зуміла відразу сприйняти новий лад й опинилася за межами новостворюваних суспільних відносин. Стрімка націоналізація у сільському господарстві, яка здійснювалася так званими земельними громадами через усуспільнення колишніх лісів і земель, належних до релігійних та сільських общин, монастирів, породила значне нерозуміння і спротив серед патріархально налаштованих закарпатців. А приїзд на ці території чужинців з числа переселенців, демобілізованих, військовослужбовців і членів їхніх сімей, спеціалістів, які були носіями інших культурно-етнічних цінностей, і зазвичай, на правах переможців, не бажали розуміти етнокультурний світ корінного народу, спричинилося до значного підвищення девіантних проявів. До того ж преференції492 і пільги493, які мали новоприбулі щодо землі - цього віковічного найдражливішого чинника - остаточно розводили їх і корінних жителів врізнобіч у цьому протистоянні. Зашморг обов'язкових поставок новій державі швидко притягнув усталені моделі господарювання закарпатців до жорстких вимог радянського народногосподарського плану.

Одним із перевірених світовою практикою способів налагодження «взаєморозуміння» між «новими соціальними партнерами» (зазвичай, через алкогольні наслідки для незгідної сторони) була організація виробництва та повсюдного поширення горілчаної продукції. Так, пункт 15 постанови Ради Міністрів УРСР і Центрального Комітету КП(б)У від 16 липня 1946 р. за № 1247 «Про заходи щодо розвитку народного господарства Закарпатської області на 1946 рік» прямо зобов'язував Міністерство харчової промисловості УРСР відбудувати і ввести в експлуатацію вже в ІІІ кварталі 1946 р. Росвіговський і Велико-Вейганський спиртові заводи потужністю до 40 декалітрів спирту-сирцю на добу кожний, та Мукачівський лікеро- горілчаний завод потужністю 400 декалітрів спирту-ректифікату і 200 декалітрів горілчаних виробів на добу! Не зважаючи на формальне окреслення цих територій у межах УРСР, проблема взаємосприйняття засадничо різних світоглядних ідеологій ще на довгі роки залишалася суперечливим чинником соціального життя.

Політика активного державного втручання, стандартизація звичаїв, смаків, способу мислення повинна була забезпечити швидке усереднення повсякденного життя нових територій. Проте, саме у повсякденні, всупереч офіційним очікуванням, чи не найвиразніше простежувалися невідповідності у рівні матеріальних доходів, якості матеріально-побутових умов життя, доступі до культурних надбань тощо. Взаємне несприйняття, конкуренція, поглинання привнесених і традиційних соціокультурних цінностей особливо інтенсивно відбувалося на західних теренах України495.

Міграційні процеси та примусові переселення. Штучно створена за перші десятиліття радянської влади сільська община «нового типу» з відтінком соціалістичних відносин залишалася ще небезпечною для режиму своїм сталим патріархальним ставленням до землі. Проте сама внутрішня структура общини з приматом постійної конкуренції й нетерпимістю до здобутків сусіда стала плідним плацдармом для новітніх експериментів з позбавлення сільської громади (її ж руками) від паразитуючих елементів. 21 лютого 1948 р. було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення із Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя», за яким була передбачена спрощена процедура (рішення зборів села затверджувалося лише сільрадою та райвиконкомом) фактичного виселення неблагонадійних з села за межі України на термін до 8 років. 21 лютого 1948 р. вийшла також постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р.». 5 березня було прийнято уточнююче рішення ЦК КП(б)У щодо їх виконання, а вже 30 березня 1948 р. ЦК КП(б)У прийняв самостійну постанову «Про заходи, які проводяться в колгоспах УРСР по укріпленню трудової дисципліни та застосування її до осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності та ведуть паразитичний спосіб життя, передбачені указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р.»496. Успішно апробована в українських реаліях, ця ініціатива знайшла своє продовження і на союзному рівні: Президія Верховної Ради СРСР 2 червня 1948 р. прийняла указ «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». 17 квітня 1948 р. М. Хрущов повідомляв Й. Сталіну про те, що на 10 квітня 1948 р. є рішення з 1 тис. 949 колгоспів східних областей УРСР. Громадські вироки про виселення були винесені 4 тис. 288 особам, отримали суворе попередження від односельчан 5 тис. 470 осіб. Облвиконкомами затверджено вироків про виселення на 1 тис. 489 осіб.

10 квітня 1948 р. були відправлені перші ешелони виселенців з Вінницької, Кам'янець-Подільської та Житомирської областей загальною кількістю 1 тис. 369 осіб, у т. ч. засуджених до виселення 1 тис. 130 осіб та 239 особи членів їхніх сімей, які побажали добровільно виїхати на заслання497. Про подальше розкручування масштабів виселень свідчить і той факт, що вже на 15 серпня 1948 р. було засуджено до виселення 10 тис. 360 громадян498. Таким чином, з місць постійного проживання лише до кінця 1948 р. було виселено тисячі селян.

Про об'єктивність вироку годі й говорити, заздрість, непрощення навіть дріб'язкових непорозумінь, помста недоброзичників чи сільських зверхників - все це слугувало утворенню значного прошарку озлоблених антисоціальних елементів на селі.

Дуже скоро «самодіяльність» місцевих зверхників щодо виселення неугодних далася взнаки. Були зафіксовані чисельні порушення у виконані положень указу на місцях, перекручування трактування його змісту, відверте бажання жорстокістю вислужитися перед вищим керівництвом. Тому вже 7 травня 1948 р. в.о. прокурора УРСР П. Нощенко доповідав М. Хрущову «Про порушення указу Президій Верховної Ради Союзу РСР від 21.11.1948 р.»499. Про результати перевірки чисельних скарг щодо неправильного застосування положень указу 31 травня 1948 р. доповідав М. Хрущову й голова тимчасової комісії, секретар ЦК КП(б)У М. Гречуха500. Зокрема, через самовільне порушення положень указу виселялися чоловіки старші 55 років, жінки - 50 років; тяжко й невиліковно хворі; інваліди Вітчизняної війни та праці; усі члени сім'ї, в т. ч. й малолітні діти!501. Як бачимо, ця категорія виселених не могла повноцінно працювати в сільському господарстві, їхній статус не дозволяв працевлаштуватися й на іншу роботу. Тому найближчим часом вони поповнювали вулиці містечок, бродяжничали, діти жебракували і здійснювали дрібні крадіжки, жінки спекулювали, займалися проституцією502, чоловіки часто були готовими до протиправних дій тощо. Не рідкістю в цих сім'ях було пияцтво, процвітала побутова злочинність тощо. За висловом Петра Соболя, тривале відчуження селянина від землі поставило його «у мерзенні умови аморальності» . Все частіше душевні переживання посилювали потребу співучасті, що виявлялося у причетності таких осіб до релігійних дійств, свідомого чи неусвідомленого переконання традиційними чи новітніми релігійними ідеями тощо.

Такий спосіб руйнування культурних, соціально-економічних зв'язків як розселення також сприяв девіантним проявам. Договір, укладеним 9 вересня 1944 р. у Любліні між Польським комітетом національного визволення (тимчасовим урядом) та РНК УРСР, передбачав поетапну депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу. Перший ешелон з українськими переселенцями, переважно безземельними та бездомними селянами, вирушив в Україну в листопаді 1944 р. До кінця року виїхало 28 тис. 589 чол.504, а станом на березень 1947 р. з Польщі до УРСР було депортовано вже 472 тис. 635 українців505. Якщо на кінець першого етапу (до 31 грудня 1944 р.) виїхали українські сім'ї, які добровільно забажали жити в УРСР, то всі наступні зазнали брутальної депортації. За твердженням Володимира Кучера, в їхньому середовищі панувала паралізуюча атмосфера страху і підозри, взаємного відчуження людей506. Втративши матеріальні статки і засоби для господарювання, пограбовані під час виселення польськими бандитами, зустрінуті байдужістю місцевих бюрократів і ворожим ставленням корінних жителів, вони становили для режиму найнебезпечнішу категорію громадян. При розселенні повсюдно виникали конфліктні ситуації у стосунках з місцевими. Так, у Дніпропетровській області з 5 тис. 486 новоутворених господарств лише 782 сім'ї проживали в окремих будинках, решта розміщувалася в господах колгоспників у порядку ущільнення; на 1 вересня 1945 р. з 6 тис. 810 сімей, які прибули в Одеську область, отримали будинки лише 3 тис. 902507. В окремих випадках господарі будинків брали з переселенців непомірну плату грішми та натурою за проживання, намагалися всіляко їх вижити, у крамницях їм продавали товари за вищими цінами, реквізовували коней, вози, інший реманент .

Отже, якщо відрахувати добровільних переселенців, то більше 400 тис. громадян влилися в український соціум озлобленими, готовими до спротиву девіантами. Аби вижити в складних умовах, частина вдавалася до протиправних дій. У цьому контексті слід згадати, що ефективність переселення (розсіювання) українців як «соціально небезпечних груп населення» була продовжена Польщею - сумнозвісна акція «Вісла» була завершальним етапом примусової депортації українців 28 квітня - 12 серпня 1947 р. з прабатьківських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя.

У міському соціумі також перебувало немало потенційних девіантів. Серед них, наприклад, перебували члени сімей «ворогів народу». Їх виселяли із квартир і будинків, «за статтями» виганяли з роботи, конфісковували майно, все це витісняло їх на маргінеси соціального життя. Позбавлені елементарних матеріальних зручностей через виселення та конфіскації, принижені обмеженням активності, позбавлені співпереживання, вони в новому оточенні вже ніколи не поверталися до повноцінного позитивного сприйняття радянських суспільних цінностей, і при першій ліпшій нагоді ставали злісними противниками режиму. Вони ставали найбільш рішучими діячами протиправних угрупувань, були готові до економічних злочинів, виступали підбурювачами проти партійно-державної політики тощо.

Опосередкованим джерелом девіацій став також приріст міського населення за рахунок переселенців чи біженців із сіл. Безперспективність, побутова нестерпність сільського життя, господарські реорганізації, обмеження присадибних ділянок і непосильне оподаткування, кампанія щодо виселення селян із хуторів - ці та інші заходи сприяли міграції спеціалістів і колгоспників із сіл509. Звичайно, найбільшу частину прибулих становила молодь - вона за будь-яких обставин прагнула виїхати до міста, адже тих, хто закінчував школу, цілком механічно після 16 років, навіть без подання заяви, зараховували до колгоспу. Через це молодь усіма способами воліла залишитися у місті після завершення навчання, закінчення оргнабору чи служби в армії. Відтак, мотивована меркантильними інтересами сільська молодь цілком споживацькі ставилася до шлюбу, друзів чи покровителів, переважала серед відвертих кар'єристів і властолюбців. На підтвердження цього досить лише прослідкувати «творчий» шлях з біографій чи спогадів відомих партійних і радянських діячів.

Деякий час декласовані, соціально не розшаровані, не адаптовані до нового, урбаністичного оточення, з відсутністю відповідних місту елементів культури, виховання і міжособистісного спілкування, «нові» жителі міст ставали реальним джерелом соціальних девіацій. І хоча ця категорія завдяки своїм духовним рисам, прищепленими патріархальним сімейним вихованням, мала сприятливі передумови, щоби стати повноправним прошарком міських жителів, а проте їхня ментальна іншість, розтягнутий період укорінення в міський побут, часто навіть відсутність бажання замінювати сільські життєві звички на прийнятні місту назавжди залишали перші покоління селян ізгоями серед оточуючих, на довгі роки закріпили ярлики неповноцінних. Корінні ж жителі, особливо великих культурних міст, з неприхованою зневагою і навіть ворожістю сприймали нових сусідів (житлова проблема й тоді найбільше спричиняла конфліктні ситуації) чи колег, так само їх сприймали і в товариських компаніях, обдаровуючи принизливими прізвиськами. Тому вихідці з села групувалися переважно лише між подібними, а молодь часто демонструвала зухвалу поведінку, здійснювала протиправні дії у складі районних хуліганських банд, тим самим утверджуючи своє місце серед міських однолітків.

Говорячи про переселенців із села, відмітимо ще одну показову поведінкову рису цього мікросоціуму. Після закінчення війни великі міста України ввібрали значну хвилю переселенців. У часи воєнного лихоліття певна їх частина втратила будь-які документи, що засвідчували б особу. Бажання відмежуватися від тяжкого чи небажаного минулого, долучитися до групи міських (а значить освічених) жителів сприяли тому, що в нові документи записувалися не дійсні «простонародні» імена, а більш звучні міські, наприклад «Христина» ставала «Крістіною», «Олена» - «Альоною», «Сусанна» - «Оксаною» чи «Олександрою», «Горпина» - «Агапією» тощо. Це також стосувалося й переіначування прізвищ, наприклад, «Огірок» на «Огурок», «Горобець» на «Горовец». Більше того, частими були випадки, коли, маючі небажаний запис у паспорті, особи протягом усього життя наполегливо називалися оточуючим більш «модними» іменами. На думку новоприбулих, це мало сприяти успішнішому працевлаштуванню, вибудовуванню кар'єрної драбини, підтриманню особистого реноме, позитивно впливало б на створення кола потрібних друзів і колег, шлюбних і міжстатевих відносин тощо. Ця традиція відмежування від «немодного» походження твердо збереглася у наступних поколіннях міських селян. Окрім того, при отриманні паспорта молодь гордовито обирала національність хоча б одного із батьків, коли той - «рускій», що дозволяло вже напевно «записатися в городяни».

Варто також відмітити одну з негативних рис проявлення бажаної належності новоприбулих до касти городян. Ризики, які супроводжували осіб на шляху відмови від свого патріархального минулого, втрати під час боротьби за право знаходитися у новому, сприятливішому соціальному середовищі суттєво озлобляли новоприбулих. Їхній психологічно- поведінковий стан реагував природною агресією при будь-яких конфліктних побутових ситуаціях (хамська поведінка в транспорті, агресивність у вирішенні проблем комунального співжиття, нахабна наполегливість при вирішенні питань особистого життєзабезпечення тощо). Ці риси назавжди провели вододіл між ними та корінними жителями міст, і навіть набута з часом освіченість, належність до культурних осередків не могли приховати цієї різності.

Новоприбулі також вплинули на якість мовного середовища городян. На думку Лесі Ставицької510, у проекції на соціальну інфраструктуру українського суспільства обсценність постає «як специфічний простонародний мовний код для людей низького освітнього й культурного рівня», різних соціальних прошарків, широке використання якого можна пояснити складністю тогочасних соціально-економічних умов життя, наслідків війни, голоду тощо. Ми вважаємо, що селяни, які прибували в міста, в силу свого низького кваліфікаційного й освітньо-культурного рівня, а також через своє напівлегальне становище (більша їх частина була колгоспниками-втікачами), вливалися в нижчі соціальні, переважно люмпенізовані й криміналізовані прошарки міського соціуму. Задля соціальної адаптації і легітимації свого становища вони змушені були притримуватися традиційних для цього мікросоціуму правил поведінки, дотримуватися, так би мовити, зовнішнього ритуалу. А оскільки для низьких прошарків характерним було вживання обсцентної лексики, то колишні селяни за рахунок своєї кількості розширили комунікативне поле вживання матів у загальноміському соціальному просторі. Мовознавці також вважали (за Андре Доза)511, що поширення мовних різновидів залежить, зокрема, і від наявних соціальних прошарків. За однією із концепцій, жаргонізована мова визнавалася певною «пролетарською мовою», яка протиставлялася мові міської інтелігенції512.

Проте існування подібної девіації не могло бути визнаним через формальну «відсутність складу злочину». Ця табуйованість була узаконена на найвищому рівні й утвердилася після виходу книжки Йосифа Сталіна «Марксизм і питання мовознавства», в якій стверджувалася абсолютна непридатність жаргону як об'єкта для наукового вивчення: «Класові діалекти, які правильніше було б назвати жаргонами, обслуговують не народні маси, а вузьку соціальну верхівку. До того ж вони не мають своєї власної граматичної будови й основного словникового фонду. Тому їх не можна вважати за самостійні мови»513. Зрозуміло, що тоталітарна ідеологія підтримувала цей постулат, автоматично виводячи зі сфери наукового дослідження мовний шар, що самим фактом свого існування передбачав соціальну неоднорідність суспільства, а отже, й наявність корпоративних мов. Мовна різнорідність сприяла мовному самовираженню особистості, по-справжньому можливої у окремих корпоративних групах із пониженим соціальним контролем514.

Голодомор 1946-1947 рр. Трагедія голодомору 1946-1947 рр. також стала поштовхом для нового витка проблематизації соціальних відносин в українському соціумі. Рятуючись від голодної смерті, тисячі селян покидали місця проживання. Не маючи паспортів чи довідок з колгоспів, вони поповнювали міську армію нелегальних працівників, заради виживання готових на будь-які вчинки. Зокрема, Людмила Ковпак стверджує, що за даними Міністерства сільського господарства УРСР з 1 січня 1946 р. до 1 січня 1947 р. кількість працездатних жінок і підлітків до 16 років у колгоспах республіки зменшилася на 283 тис. 900 осіб515. Селяни, намагаючись врятувати малолітніх дітей, залишали їх на порозі дитячих будинків, місцевих лікарень чи районних відділів охорони здоров'я. Нерідко це робилося привселюдно. А за даними В'ячеслава Калініченка, були випадки, коли особи, вчинивши злочин, добровільно приходили до міліції здатися, аби через арешт і ув'язнення уберегтися від голодної смерті516. За висловом російського дослідника Веніаміна Зіми, голод привів до «війни за шматок хліба голодних проти голодних» - голодні міські жителі грабували села, а селяни направлялися до міста517, почастішали «продуктові» розбої, крадіжки. голодомор міграційний післявоєнний антисоціальний

Голодні роки сприяли формуванню групи антисоціальних елементів, діяльність яких мала тимчасовий характер. Йдеться про тисячі жебраків з південних і східних областей України, які мігрували аби перебути на більш благополучних територіях Тернопільської, Волинської, Львівської та інших західних областей. Проте для тисяч цих селян-добувачів навіть цей шлях порятунку перекривався т. зв. оперативними заслонами (створеними відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 31 липня р. за № 1703), які затримували тих, хто їздив залізницею без спеціальних перепусток. За даними Валерія Кононенка, лише 7 і 8 березня р. на станціях Вінницької залізниці було знято з потягів 416 жителів

Вінницької, 44 - Кам'янець-Подільської областей; (за Олександрою Веселовою) залізничною лінією Козятин-Шепетівка-Здолбунів щодобово виїздило понад 15 тис. голодуючих518; (за Володимиром Сергійчуком) у червні 1946 р. органами транспортної міліції Львівської області лише з вантажних потягів було знято 62 тис. 400 чол., а за дві останні декади липня - 97 тис. 633 людей519. Особливо великий наплив приїжджих мав місце в районах, що лежали поряд із залізницею. Наприклад, до Краснянського щодня прибувало по 300-400 осіб, Жовківського - по 80100, Глинянського - 100-150, Городецького - по 40-50 осіб520. Велика кількість «східняків» зупинялася у сільських районах поблизу міст, аби мати можливість промишляти і на їх базарах. Перший секретар Львівського обкому партії І. Грушецький в інформації «Про наплив колгоспників зі східних областей УРСР і РРФСР в райони Львівської області за сільськогосподарськими продуктами» в червні 1946 р. повідомляв ЦК КП(б)У, що приїжджі поширюють серед селян провокаційні чутки, спрямовані проти колгоспного ладу, про, начебто, існуючий голод у східних областях, і що в колгоспах на трудодні нічого не дали. Була дана вказівка заарештовувати і віддавати під суд осіб, які поширюють подібні антирадянські, наклепницькі розмови521. Інші владники західних областей України також скаржилися, що селяни з Вінницької, Кам'янець-Подільської, Одеської, Запорізької, Дніпропетровської областей загострюють і так нестабільну ситуацію в Західній України, оскільки ведуть антирадянські розмови на кшталт: «На Сході посуха, хліба немає», «У колгоспах немає сенсу працювати, тому, що хліб забирають», «Де колгоспи - там немає хліба», «Добре вам, що у вас землю не відібрали», «У нас землю забрали в колгосп. Почекайте! Ось і у вас будуть колгоспи - тоді будете знати.. ,»522.

Нестача продуктів харчування спровокувала активізацію спекуляцій продукцією сільгоспвиробництва. Адже серед приїжджих була категорія, яка мігрувала не з крайньої потреби, а маючи на меті подальший перепродаж цих товарів на місцевих базарах. За даними Оксани Янковської, у 1946 р. державна ціна кілограма хліба становила 1,5-2 крб., а в 1947 р. - 7 крб. На «чорному ринку» 1,5 кг хліба коштували в 1946 р. 15 крб., у 1947 р. - 50 крб. Кілограм сала в 1946 р. коштував 70-75 крб., у 1947 р. - 250 крб., пуд жита, відповідно, 120 крб. і 180 крб., кілограм пшеничного борошна - 30 крб. і 100-110 крб.; у Київській, Вінницькій, Полтавській, Харківській областях пуд картоплі на базарі коштував 200250 крб.! Якісний костюм у 1946 р. коштував 5 тис. крб., а в голодний 1947 р. на нього вимінювали лише пуд жита .

Голод змусив певну частину сільського населення, зокрема й тих, які вимушено оселилися в західних областях, навіть відкрито виступати проти радянської влади. Все частіше люди вдавалися до агітації проти радянської влади, прихованого саботажу, а в деяких випадках навіть до терористичних актів щодо партійного, радянського, колгоспного активу. Цьому сприяла активізація військових та агітаційних дій УПА , яка відозвами ширила правдиву інформацію про дійсні масштаби голодомору.

Однак не тільки діяльність повстанців сприяла селянському спротиву. Інколи, керуючись почуттям самозбереження, селяни з власної ініціативи виступали проти свавілля місцевих активістів. Так, за даними дослідника Буковини Василя Холодницького, селяни, гнані голодною смертю, самі піднімалися на збройний спротив, захоплювали комори із зерном, розподіляли збіжжя тощо. 30 червня 1947 р. у чергову річницю проголошення Української державності у Львові жителі с. Слобода Банилів Вашковецького району Чернівецької області, протестуючи проти більшовицького режиму, на багатьох людних місцях повивішували національні пропори. Подібні акції були проведені й в інших населених пунктах Буковини та Західної України. Причому виступи селян спостерігалися і в бессарабських районах області, в яких на цей час підпілля ОУН не існувало. Повідомлення з районів рясніли фактами «грабунку і тероризму», замахів на життя представників радянського активу . На ґрунті продовольчих ускладнень і чиновницького свавілля убивства місцевих партійних функціонерів, голів колгоспів та інших сільських активістів траплялися в усіх областях УРСР. Недовіра до більшовицької політики також виявлялась у псуванні хлібозбиральної техніки, і навіть підпалах, мінуванні різних об'єктів526.

Характер деяких проявлень правопорушень мали чітку календарну залежність. Так, період жнив сприяв формуванню та діяльності такого роду порушників як збирачі колосків. Їх вважали «розкрадачами» соціалістичної власності, які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу», а зі статтею 18 Примірного Статуту сільськогосподарської артілі - як «зрадники загальної справи колгоспу» і «підривники основ колгоспного ладу». Більшість із них засуджувалися за рішенням, прийнятим 7 серпня 1932 р. спільною постановою ЦВК і Раднаркому СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», який набув назви «закону про п'ять колосків». Він був задіяний з новою силою, а місцеві контролери вишукували підстави для його застосування проти односельців. Зокрема, на Вінниччині перевірки полів після збирання врожаю фіксували масове залишення колосків на скошеній ниві. Іноді на квадратний метр виявляли по 18-20 колосків. Контролери кваліфікували ці факти як «безгосподарність» та «низьку трудову дисципліну під час збирання врожаю», а самі порушники зазнавали неадекватно жорсткого кримінального покарання. І це відбувало тоді, коли сотні тон зерна псувалися у районних зерносховищах чи використовувалися для переробки спиртозаводами на оковиту!

У телеграмі Й. Сталіна та А. Жданова на адресу М. Хрущова та Д. Коротченка від 26 листопада 1946 р. з вимогою покінчити з «небільшовицьким ставленням» до хлібозаготівель підкреслювалося, що у колгоспах антидержавні елементи «заганяють багато зерна у так звані відходи, навмисне проводять неякісний обмолот, залишаючи велику кількість зерна у соломі, приховують необмолочений хліб у скиртах»527. Тобто, причинами недоліків хлібопостачання вбачалися не надмірні плани чи посуха, а «дрібнобуржуазні настрої колгоспників»528. Республіканський уряд відгукнувся на ці факти окремими постановами, в яких правлінням колгоспів та директорам радгоспів наполегливо пропонувалося «встановити ретельний контроль за правильним очищенням зерна після молотьби і комбайнового збирання, зважуванням і оприбуткуванням відходів, ні в якому разі не допускаючи наявності доброго зерна у відходах»529. Більше того, направлений для контролю за виконанням хлібозаготівель перший заступник голови Ради Міністрів УРСР Л. Корнієць дав вказівку не видавати колгоспникам, навіть після виконання плану, якісного зерна за трудодні, а розраховуватися з ними зерновідходами . У доповідній записці заступника начальника управління МВС у Вінницькій області підполковника В. Карягіна Вінницькому обкому КП(б)У від 20 червня 1947 р. зареєстровані злочини кваліфікувалися як крадіжки зерна «шляхом стрижки колосся»531. Усього було зрізано 542 кг колосків і згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та суспільного майна» засуджено 95 осіб. Мінімальний термін позбавлення волі за крадіжку, привласнення чи розтрату державного майна становив від 7 до 10 років, а за повторний чи здійснений групою осіб подібний злочин - до 25 років виправно-трудових робіт. Міліціянт особливо наголошував, що деякі злочини здійснювали члени сім'ї «бандита-нелегала», спротив при затриманні він розглядав як «терористичний акт» .

18 липня 1947 р. у листі до районних зверхників перший секретар Вінницького обкому партії М. Стахурський виокремлював негативний приклад крадіжки 2 тис. 90 кг колосків, а також відзначав, що з початком жнив 1947 р. лише в області притягнуто до кримінальної відповідальності 1 тис. 196 осіб533. З дослідження Миколи Шитюка наводимо унікальний факт, коли на Миколаївщині створювалися спеціальні бригади для розкопування нір польових мишей і ховрахів з метою пошуку зерна!534.

Підпадаючи під дію закону, тисячі голодуючих ставали правопорушниками з відповідною мораллю та сприйняттям до них соціалістичного устрою. Але погодимося з думкою Романа Подкура про те, що це був лише один з численних селянських способів вижити в умовах голоду535. Місцева влада придумала різноманітні форми профілактики й боротьби проти крадіжок. «Переконливий» засіб виховання селян було продемонстровано у с. Білозірка, Лановецького району, що на Тернопільщині: на затриманих за крадіжку декількох кілограм збіжжя колгоспників начепили плакати з написом «Колгоспні злодії!» і провели усім селом536. Прикметним є той факт, що зазвичай односельці з розумінням ставилися до фактів подібних крадіжок, чи не кожний з них мимоволі ставав, чи міг стати під тиском «голодних» обставин, крадієм колгоспного майна. З точки зору тогочасної повсякденної моралі такі діяння не були суспільно осудними.

У цей час підозра в «антидержавних діях» падала й на партійно- управлінську місцеву верхівку: бригадирів, голів колгоспів, директорів радгоспів. Невиконання плану хлібозаготівель було головним звинуваченням і приводом до кримінальної відповідальності вже як за «державний злочин». Так, за даними Олександра Єрмака, в прокуратурі Полтавської області була створена спеціальна група з 7 прокурорів, які виїздили у райони з низьким відсотком виконання планів хлібоздачі для порушення кримінальних справ відносно неблагонадійних голів колгоспів . Однак їх частина при всіх зусиллях дійсно не подужували виконати вимоги плану, а інша не могла його виконати через небажання оббирати односельців, тим самим свідомо наражаючи їх на неминучу смерть. Господарська запопадливість таких керівників, яка виражалася у приховуванні в своїх колгоспах хоча б невеликої частини врожаю, каралася. Видача його голодуючим односельцям кваліфікувалася каральними органами як «саботаж хлібоздачі», «приховування» й «розбазарювання». Такі правопорушники і формували своєрідну групу сільських девіантів538.

Вершиною результативності геноциду українського народу стали факти трупоїдства та людоїдства в постраждалих від голоду районах України. Доведені голодом до крайнощів, люди відчайдушно боролися за своє життя, і ніякі правові та моральні застороги не могли цьому перешкодити. У своєму апогеї голодомор руйнував усі усталені соціальні механізми, міжособистісні контакти, саму природу людини. Люди, що опинялися у жахливому голодовому вирі, зазнавали часто безповоротних психофізіологічних надламів. Страх перед голодною смертю притупляв, вихолощував у людей здатність до співчуття, руйнував моральні підвалини людської особистості, й часто людина уподібнювалася безчуттєвій істоті. Усі залишки людяності витіснялися постійним відчуттям голоду, не діяли віковічні важелі внутрішньої самодисципліни, втрачалися регулятивні соціальні механізми, а випадки канібалізму свідчили про спрацювання суто тваринного інстинкту самозахисту. І чи не ознакою людяності у цьому суцільному кошмарі ми вбачаємо вияв материнських почуттів - доведені до тваринного відчаю матері убивали своїх малолітніх дітей, аби не бачити їхньої голодної смерті! А підлітки вже з повним усвідомленням жахливості ситуації намагалися покінчити життя самогубством539. Звичайно, ми говоримо про крайні прояви деградації соціальної природи людини, однак їх масовий характер саме в період голодомору 1946-1947 рр. підтверджується сотнями задокументованих фактів.

Післявоєнна кампанія урізання присадибних господарств колгоспників540, що лише й могли прокормити селян, непомірні обсяги хлібозаготівлі, виселення, примусові позики значно збіднили селянський достаток. За твердженням упорядниці спогадів про голодомор Тамари Демченко, рядові колгоспники ставилися до «рідного» колгоспу як до нещадної, ворожої сили і «нагороджували» владу традиційною лайкою, прокльонами, несхвальними висловами541, новотворами народного фольклору542 тощо. На селянські господарства накладали державні податки на землю, на домашню худобу, фруктові дерева, вимагалися непосильні норми здачі молока, м'яса, яєць. Не маючи можливості сплачувати надвисокі побори, селянам доводилося жебракувати, залучаючи до цього й дітей.

Результати надмірних норм хлібозаготівель у цей час стали одним з головних чинників зубожіння селян і поповнення за їх рахунок лав антисоціальних елементів. Зокрема, зведений річний звіт колгоспів Полтавської області за 1946 р., наведений Олександром Єрмаком, показує, що середня видача колгоспникам на один трудодень, включаючи й видачу за додаткову оплату праці, становила близько 200 г зерна, 47 г картоплі, 58 копійок грішми, та й ця оплата повністю колгоспниками не отримувалася. Аби підкреслити крайню нужденність тогочасного селянства, наведемо для порівняння рівень забезпечення того ж полтавського робітництва. Отже, робітники Кременчука в середньому отримували по 400 г хліба на день, а також 1 кг 200 г крупи чи макаронних виробів, м'яса (чи риби) - 2 кг 200 г, жирів - 600 г, цукру, кондитерських виробів - 500 г у місяць543. Колгоспи залишалися боржниками перед своїми ж членами не лише в 1946 р., значні недоплати були й за попередні роки. За 1946 р. колгоспи Полтавщини заборгували своїм трудівникам 49 млн. 339 тис. крб.544. Це зумовило значний приплив зубожілого й відчайдушного селянства на вулиці українських міст.

Наявність у деяких селянських обістях західних областей тимчасових заробітчан як підсобної робочої сили дозволяло владникам стверджувати про «активізацію» такої антинародної категорії як куркулі. За висновками Олександра Гаврилюка, існують непоодинокі факти, коли тимчасова праця «східняків» у господарствах місцевих селян трактувалася як підстава для зарахування останніх до категорії т. зв. куркулів . За цим наступала вже відома процедура щодо викорінення цього соціального зла.

Сплеск злочинності спостерігався у найбільш постраждалих від голоду регіонах. За оперативними даними органів Управління МВС у Ізмаїльській області суспільно небезпечні дії у Болградському районі в XV кварталі порівняно з XXX кварталом 1948 р. зросли на 137,5%, Кілійському - на 136%, Лиманському - на 200%, Тузловському - на 172%, Ренійському - втричі, Татарбунарському - у 2,5 рази, Саратському та м. Білгород-Дністровському - вдвічі. Крадіжки продовольства, збройні пограбування, вбивства змусили начальника Управління МВС у Ізмаїльській області полковника М. Завгороднього залучити до цілодобової патрульної служби весь склад міліції, прикордонних військ, бригад сприяння міліції, а також забезпечити вогнепальною зброєю сторожову охорону на важливих об єктах .

У період голодомору значне загострення девіантної поведінки спостерігалося у промислових районах і в містах. Ці девіації виявлялися у дещо відмінній формі, ніж у сільській місцевості. Зокрема, дефіцит продовольства викликав зловживання при його розподілі. Наприклад, у Криму лише за серпень-жовтень 1946 р. перевіркою було встановлено незаконну видачу 31 тис. продовольчих карток. За твердженням Дмитра Омельчука, це набрало розмаху організованого бізнесу. За цей період на кримських базарах міліцією було заарештовано 195 осіб, які продавали картки, 27 із них було притягнуто до кримінальної відповідальності. У Сімферополі було знешкоджено організовану злочинну групу, до складу якої входило 14 осіб - комірники та експедитори хлібозаводу, які вкрали 1 тис. 300 кг хліба; у відповідального за видачу продовольчих талонів авторемонтних майстерень Т аврійського військового округу А. Курочкіна було вилучено 7 хлібних карток, 7 довідок на їх отримання та 39 разових одноденних талонів. Загалом за другу половину 1946 р. в Криму за подібні злочини було засуджено понад 500 осіб547.