Становлення радянського партизанського руху в Україні (червень – грудень 1941 р.): загальний огляд проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення радянського партизанського руху в Україні (червень-грудень 1941 р.): загальний огляд проблеми

партизанський фашист диверсійний

Народи Європи у середині ХХ ст. пережили жахливий період Другої світової війни. Зокрема нацистською Німеччиною повністю була захоплена Україна, де було проголошено план «Нового порядку». З іншого боку, з першого дня війни на її території з'явилися партизанські формування для боротьби з ворогом у його тилу. Дослідження партизанського руху посідає окрему нішу в радянській та українській історичній науці. Перші спроби дослідження руху Опору в Україні були здійснені у 1940-60-х рр., коли стало популярним друкувати спогади колишніх його учасників (саме в цей період народні месники постали перед читачами, як міфічні невразливі герої, які вдало і відважно боронили свій народ від нацистської навали). Більш науковий підхід оформився у 1970-80-х рр., пов'язаний з комплексним аналізом і широким залученням архівної бази. Помітною подією стала зокрема монографія А. Чайковського «Невідома війна» [1], де висвітлені невідомі раніше сторінки партизанського руху. Подальшим проривом стали дослідження В. Лозицького й А. Кентія [2], які відтворили драматичний перебіг збройної боротьби в тилу Вермахту. Також радянський партизанський рух в Україні вивчали М. Коваль [3], В. Король [4], О. Гогун [5] та ін.

Партизанські методи протидії не були чимось новим для європейських країн, зокрема і для українців років Другої світової війни. Так, добре відомі подвиги уродженця Чернігівщини Є. Четвертака ще під час війни 1812 р. [6]. У 20-30-х рр. ХХ ст. уздовж західного кордону СРСР була створена підпільно-диверсійна мережа для партизанської діяльності на випадок агресії: «Майбутні партизани опановували потрібні їм цивільні і військові спеціальності без відриву від виробництва. Весь склад організаторських, диверсійних та інших спеціальних груп, вивчали одну, дві і навіть три спеціальності, необхідні в тилу противника» [7, 29]. У другій половині 1930-х рр. радянська військова доктрина офіційно трансформувалася в наступальну і ці напрацювання було згорнуто, матеріальну базу знищено, а людей, залучених до програми, репресовано. Як згадував фахівець мінно-підривної справи І. Старинов, «були репресовані повністю всі партизани - підпільники-диверсанти» [8, 120].

Свою помилку керівники країни усвідомили лише з початком Великої Вітчизняної війни, побачивши, що в умовах стрімкого наступу Вермахту, ефективним засобом утримання і виснаження сил ворога може стати збройна боротьба на окупованій території. 29 червня 1941 р. директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги була дана вказівка про створення в окупованих ворогом районах партизанських загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами німецької армії, для розпалювання партизанської війни там, де це тільки можливо. 18 липня 1941 р. директиву було доповнено постановою ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в тилу німецько-фашистських військ», яка ставила за мету партійним організаціям надати партизанській боротьбі «найширшого розвою і бойової активності» та поєднати її з діяльністю комуністичного підпілля на тимчасово окупованих територіях [9].

Вагому роль партизанському руху відводила і тогочасна преса, насамперед газета «За Радянську Україну», що виходила для населення окупованих територій. Всі номери були схожого змісту: повідомлялося про швидку загибель нацизму, всенародність партизанської війни та вдалі дії народних месників: «У боях з запеклим ворогом відважні партизани знищили 4 танки, стільки ж автомобілів, 12 мотоциклів, спалили 14 грузовиків з боєприпасами, убили до 100 фашистських солдатів і офіцерів» [10]. Регулярно друкувалися і невеликі замітки про зародження та вдалі дії антинацистського руху Опору в усіх регіонах України. Такі повідомлення, здебільшого, були вигадками авторів, але вони мали надихати населення на боротьбу Наприкінці 1941 р. радянським командуванням було розроблено і впроваджено на захоплених територіях спеціальні брошури, які містили інформацію щодо методів партизанської війни, користування своєю та ворожою зброєю, розпізнавання знаків ворожих солдатів і офіцерів, методів конспірації і навіть допитів військовополонених [11]. Обидві пам'ятки більше потрібні були технічно, ніж ідеологічно.

Загалом партизанський рух 1941 р. можна розділити на три складові: колишні винищувальні батальйони, які не були знищені та не саморозпустилися; воїни-ото - ченці, які уникли ворожого полону, але не змогли пробитися за лінію фронту; формування, створені партією та комсомолом, що відступаючи, залишали на окупованій території підпільні органи влади та партизанські групи.

24 червня 1941 р. рішенням РНК СРСР було прийнято постанову «Про заходи з боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій смузі» [12, 379]. На виконання зазначеної постанови, видано наказ НКВС УРСР від 25 червня, згідно якого, на місцях розгорнуто роботу з формування винищувальних батальйонів [12, 1]. Крім Наркомату внутрішніх справ, формування батальйонів покладалося і на партійні органи та громадські організації республіки. Винищувальні батальйони створювалися залежно від воєнної обстановки та формувалися у дуже стислі терміни. Вони мали виконувати роль бойових одиниць у боротьбі з ворожим десантом та диверсійними групами. Вже протягом першого тижня війни формування винищувальних батальйонів в Україні було переважно завершено. На допомогу їм було створено 18 тис. груп сприяння, які об'єднували біля 200 тис. осіб [14, 143].

Незважаючи на роботу, що проводилася з бійцями, ефективність батальйонів бажала бути кращою. Під час їхньої організації часто виникали неузгодженості з формуванням та озброєнням особового складу. З донесення начальника опер-групи заступника начальника УНКВС у Харківській обл.: «Для озброєння винищувальних батальйонів… ми отримали зброю і набої польського зразка. У зв'язку з чим прошу вислати настанови 45 екземплярів з вивчення гвинтівок, ручних кулеметів, гранат вказаного зразка» [13, 20]. На це було отримано відповідь: «Повідомляємо, що настанов із вивчення гвинтівок, ручних кулеметів, гранат польського зразка вислати не можемо, через їхню відсутність» [13, 21]. Внаслідок перевірки стану та діяльності винищувальних батальйонів на території України, було встановлено, що «належного успіху в перетворенні винищувальних батальйонів у грізну зброю винищення ворога і підготовці їх до нанесення ударів супротивнику в тилу не досягнуто. Потрібно якнайшвидше усунути недоліки і перетворити батальйони в бойові одиниці, які зможуть знищувати ворога на підступах до районів і в тилу у нього методами партизанської війни» [13, 43-45].

Через місяць, а саме 24 вересня 1941 р. майор держбезпеки Ратушний, звітуючи про створення та діяльність винищувальних батальйонів і партизанських загонів у прифронтовій зоні, звертав увагу на їхню слабку підготовку до переходу на партизанські методи дій, у випадку відходу радянських частин та на незадовільну підготовку відповідних баз - озброєння, боєприпаси, харчування та обмундирування для партизанських груп [13, 74-76]. За кілька днів майор держбезпеки Савченко, звертаючись до начальників УНКВС областей УРСР, акцентував увагу на «відсутності зв'язку, із залишеними в тилу, диверсійними групами» [13, 82].

5 вересня 1941 р. заступник начальника УНКВС Сумської обл., доповідаючи заступнику народного комісаріату внутрішніх справ УРСР, полковнику Т. Строкачу про масове дезертирство і перехід бійців, за наближення фронту, до партизанів та до складу діючої армії (на 20 липня 1941 р. до армії прибули 18835 осіб, а до 1 жовтня військовим частинам передали 125 винищувальних батальйонів [14, 144]), вказував: «Вживаємо заходів щодо поповнення винищувальних батальйонів за рахунок непризовного контингенту, але це не ефективно, оскільки літні люди й підлітки, які вступають до загонів, не мають військової підготовки» [15, 126]. У свою чергу Т. Строкач, звітуючи перед начальником штабу НКВС СРСР Г. Петровим, звертав увагу на бездіяльність частини винищувальних батальйонів, у зв'язку з їхньою непідготовленістю до ведення бойових дій, евакуації значної частини підрозділів, їхній перехід на партизанські рейки війни, зазначаючи: «Всього по УРСР було організовано 586 винищувальних батальйонів. На 29 серпня 1941 р. діють 287» [13, 133-135].

Незважаючи на погану підготовку і швидкий плин особового складу, винищувальні батальйони все ж змогли якнайкраще проявити себе під час боїв за Київ, Запоріжжя, Бердянськ та інші міста України. Частина винищувальних батальйонів і диверсійних груп, перебуваючи у ворожому оточенні, все ж змогла створити боєздатні партизанські одиниці та відіграти суттєву роль у становленні антинацистського руху Опору на території північно-східної України. Насамперед, мова йде про загони під командуванням С. Руднєва (Путивльський винищувальний загін) та М. Воронцова (Харківський партизанський загін, створений УНКВС Харківської обл.). Згодом ці загони увійшли до складу Путивльського партизанського з'єднання під командуванням С. Ковпака [16]. Загалом у різних областях України на партизанські методи боротьби перейшли 109 винищувальних формувань, зокрема загони під командуванням І. Копьонкіна, А. Куценка, А. Світличного, С. Гнибіди [14, 144].

Поряд з органами НКВС, формуванням партизанських та інших нелегальних одиниць опору агресору займалися й партійні органи влади. Першим кроком у цьому напрямі можна вважати створення оперативної групи ЦК КП(б) У, на чолі з секретарем ЦК М. Бурмистенком. Перед групою ставилося завдання організації партизанського руху й підпілля, але через швидке захоплення великої частини України і загибель самого керівника групи у Київському котлі, виконати поставлені завдання не вдалося. Втім, ЦК КП(б) У надалі проводив роботу з організації партизанських загонів і на географічно зручній для них території (Полісся, Чернігово-Сіверщина), і в промислових центрах (Київ, Дніпропетровськ, Одеса тощо). У кожному регіоні створювалися триденні курси з підготовки партизанів.

До 1 жовтня 1941 р., в окупованих на той час областях УРСР, було створено 738 партизанських загонів та 191 диверсійну групу, в яких нараховувалося 27631 особа [21, 232-233]. Про походження цих груп говорить їхній склад. У більшості випадків відділи складалися з командира та 2-4 бійців, між собою вони контактували за допомогою зв'язкових. Про їхню долю відомо мало, адже даних, чи були вони розгромлені, чи влилися до складу інших формувань майже немає [18, 89-104,116-123]. Часто у новостворених партизанських формуваннях подальші дії саботувалися самими ж учасниками, як це трапилося із загоном Заго - рулька, створеного в Києві у серпні 1941 р. та відправленого 2 вересня на територію Чернігівської обл. Під час передислокації загону «зникла» група бійців, що пересувалася окремим авто [19, 1-13]. Подібні інциденти були свідченням низького рівня бойового та патріотичного духу партизанів на початковому етапі війни.

На червень 1941 р. Вермахт запропонував Червоній армії такі умови ведення війни, до яких вона виявилася зовсім не готовою. Використання танкових груп для зламу радянської оборони було більш, ніж вдалим. Це призвело до швидкого просування агресора територією України та надвеликих людських втрат. Апогеєм провальної політики в 1941 р. вищого командування армії та керівництва держави стала київська оборонна операція, де були знищені основні частини Південно-Західного фронту, 6-ї й 12-ї армій Південного фронту. Результатом цієї катастрофи стали не тільки півмільйона військовополонених, а й тисячі солдатів - оточенців, чимало з яких склали основу партизанських загонів Житомирщини, Київщини, Чернігівщини, Сумщини. На кінець 1941 р., за даними відділу розвідки прифронтового тилу німецьких військ, у Брянських лісах зосереджувалися 10 тис. воїнів-оточенців, які поповнювалися, заздалегідь залишеними, партизанами. Всього боролися в тилу ворога 56,6 тис. військовослужбовців Червоної армії, з яких більшість - на території України і Білорусі [3, 138].

Слід згадати і деяких колишніх оточенців, у подальшому - керівників партизанського руху. Під Уманню потрапив до німецького полону старший лейтенант А. Грабчак, командир особливого прикордонного батальйону 99-ї стрілецької дивізії, 12-ї армії Південно-Західного фронту, згодом командир партизанського з'єднання НКВС УРСР ім. Л. Берії на території Житомирщини. Уже в перші дні війни до ворожого оточення в районі Сколе (Дрогобицька обл.) потрапив капітан М. Наумов - начальник штабу підрозділу 94-го прикордонного загону військ НКВС СРСР. Від липня до грудня 1941 р. пройшов пішки окупованою територією від Гадяча (Станіславщина) до Хінельських лісів. У січні 1943 р. очолив з'єднання Українських кавалерійських партизанських загонів. У районі Борисполя було оточено загін червоноармійців, під командуванням батальйонного комісара О. Сабурова - з середини 1942 р. командира Групи партизанських загонів України (Житомирського партизанського з'єднання) та багато ін.

Перші партизанські загони, диверсійні групи, загони народного ополчення та винищувальні загони з'явилися вже в перші дні війни. Так, уже в липні 1941 р. у Києві був сформований партизанський загін «Перемога або смерть», який брав участь в обороні міста, а під час окупації діяв на території Київської та Чернігівської обл. [20], розгромлений ворогом у листопаді 1941 р. [21]. У вересні 1941 р. НКВС сформовано ще 2 партизанські полки, які, руйнуючи німецькі комунікації, мали допомагати приреченому Південно-Західному фронту. Доповідаючи Й. Сталіну про створення цих формувань, Л. Берія зазначив: «Сформовано й закинуто в тил ворога три партизанських загони з особового складу НКВС, кожен 1000-1200 бійців, озброєних кулеметами, гвинтівками й гранатами» [1, 23]. Полки діяли на території Вінницької, Житомирської, Київської, Чернігівської обл., але без належної підтримки, постійно перебуваючи у ворожому оточенні та не маючи досвіду партизанської боротьби. Обидві одиниці були знищені в грудні 1941 р. Долю цих загонів розділили і десятки інших, які формувалися нашвидкуруч, без достатньої підготовки та матеріального забезпечення.

У донесенні, прибулих із тилу ворога, партизан А. Альошина, М. Мерзлікіна та К. Романова про бойову діяльність партизанських загонів під командуванням Загорулька та Євтушенка на території Чернігівської обл. читаємо: «29 листопада 1941 р. командир партизанського загону Євтушенко в результаті безперервного переслідування ворога, а також виходячи з відсутності зимових квартир і сховищ, залишив із собою групу чисельністю 25 осіб, інших бійців розпустив і запропонував їм виходити з ворожого тилу в розташування Червоної Армії» [19, 1-13]. Отже, незважаючи на всі спроби ЦК ВКП(б), НКВС і Червоної армії створити так званий «другий фронт» у тилу противника, партизанський рух на кінець 1941 - початок 1942 рр. фактично був знищений або витіснений з території України до лісових масивів Білорусі та Росії. Серед тих, хто зміг утриматися в перші місяці війни, були загони (у майбутньому з'єднання), під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, які вже в середині 1942 р. перетворилися на партизанські армії та стали першими військовими одиницями, створеного в червні 1942 р., Українського штабу партизанського руху.

Формування партизанського руху на окупованих територіях було вкрай складним і неоднозначним. Вчорашнім бійцям Червоної армії, внутрішніх військ, партійним функціонерам, місцевому населенню доводилося опановувати нові форми та методи ведення боротьби проти загарбників, перебуваючи в глибокому ворожому тилу та сподіваючись лише на себе та деякою мірою на допомогу місцевого населення. Проти кого ж воювали партизани, особливо в перші місяці війни, коли особовий склад загонів лише зрідка перевищував 100-150 бійців? Відповісти на це запитання важливо насамперед у контексті постійних звинувачень партизанів у мародерстві та пограбуванні мирного населення і на тлі сумнівів науковців щодо декларованих у радянські часи цифр, якими характеризували кількість убитих народними месниками німців.

Головного ворога партизанів певною мірою називають самі звіти керівників радянських партизанських з'єднань. Так, в одному з наказів О. Сабурова по партизанському загонові ім. ХХІV-річчя РСЧА, вітаючи бійців із першотравнем 1942 р., він навів цифри ворожих втрат. Вказувалося, що за півроку боротьби в тилу ворога сабуровці знищили «окупантів - 52 вояка, ставлеників фашизму, поліцаїв і старост - 390 чоловік» [22, 139]. За цей же проміжок часу Путивльським об «єднаним загоном було знищено біля 4 тис. німецьких та угорських вояків. Саме таку цифру наводив комісар загону С. Руднєв у зверненні до партизанів з'єднання (вона викликає великі сумніви, незважаючи на присутність у регіоні військових формувань Німеччини та Угорщини) [23]. Виходячи із цих даних, можемо скласти уявлення, в якому напрямі та руслі проходила ця боротьба, які завдання стояли перед окремими партизанськими загонами та з'єднаннями.

Початок партизанського руху характеризувався негативним ставленням до партизанів як з боку місцевого населення, яке вважало «народних месників» дезертирами, мародерами і причиною репресій від окупантів, так і з боку регулярної армії Радянського Союзу. Серед бійців і командирів Червоної армії в перший рік війни про партизанів склалося вкрай негативне враження. Настрої командування щодо партизанів чітко відбилися в репліці генерал-майора М. Потапова - командувача 5-ї армії Південно-Західного фронту: «Партизани нічого не роблять, сидять у лісі і чекають приходу Червоної армії та відновлення Радянської влади» [24, 25].

Підсумовуючи вищесказане, можна зазначити, що головними формами діяльності партизанів на початковому етапі війни стало розповсюдження листівок серед місцевого населення, збір зброї на місцях недавніх боїв Червоної армії і Вермахту, спроби створення розгалужених підпільних мереж, а також бойові дії проти окупаційних органів влади, насамперед підрозділів поліції. Такою ситуація залишалася до середини 1942 р., коли для об'єднання керівництва партизанським рухом України й подальшого розвитку збройної боротьби в тилу противника відбулося створення Українського штабу партизанського руху. В подальшому партизанський рух зарекомендував себе високоорганізованим і добре відлагодженим механізмом у боротьбі з окупаційною владою, відділами тилових військових структур противника. Рухові Опору на території України були створені сприятливі умови для організації та втілення в життя розвідувальної та диверсійної діяльності. На багатотисячну армію партизанів та підпільників працювали цілі відділи, підпорядковані Військовим радам фронтів, Генеральному штабу Червоної армії чи органам НКВС. Однак, щоб отримати все це, потрібно було пройти нелегкий шлях розвитку, становлення та гірких поразок 1941 р.