Національно-патріотичні заходи радянської влади щодо активізації оборонних і наступальних дій (середина 1941 – середина 1944 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНІ ЗАХОДИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ЩОДО АКТИВІЗАЦІЇ ОБОРОННИХ І НАСТУПАЛЬНИХ ДІЙ (середина 1941 -- середина 1944 рр.)

У статті аналізуються національні та інтернаціональні засади міжетнічних відносин, розкриваються ідеологічні пріоритети, спрямовані на поглиблення інтеграції етнічних спільнот, пропаганду радянського, російського і національного патріотизмів, дружби народів СРСР як мобілізуючих чинників населення на боротьбу з ворогом.

Ключові слова: Друга світова війна, радянська влада, сталінський режим, національна політика, етнічні спільноти, пропаганда.

Криза лояльності населення західних республік на початковому етапі Другої світової війни змусила сталінський режим посилити національно-патріотичне виховання для «всебічного обґрунтування і розтлумачення визвольного, справедливого характеру війни, благородних цілей захисту батьківщини». Окупація ворогом західних територій СРСР спричинила посилення російського патріотизму, реабілітацію та міфологізацію у пропаганді героїчних сторінок історії домінуючого народу в країні. Російський націоналізм витіснив на певний час інтернаціоналізм. У другій половини 1941 р. Й. Сталін зробив у національній політиці акцент на національно-патріотичному характері війни та закликав червоноармійців наслідувати великих предків - А. Нєвского, Д. Донского, К. Мініна, Д. Пожарського, О. Суворова, М. Кутузова, а незмінний лозунг - «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» - відійшов на задній план [1].

Зміни у національній політиці радянської влади були негативно оцінені тими колами комуністів, для яких був неприйнятним відхід від «ідеалів» марксизму-ленінізму. Вони «чекали, що звірячому націоналізму німецько-фашистських загарбників буде протиставлено розгорнутий прапор революційного пролетарського інтернаціоналізму», що «вождь і керівник звернеться до великих імен Маркса, Енгельса і Леніна, до імен діячів революції» [2, 64-66]. Для погашення виявів невдоволення з боку «ортодоксальних більшовиків», радянське керівництво прагнуло зробити ефект від змін у національній політиці не таким різким і згладити «гострі кути», що виникли через «прославляння» досягнень «царського минулого». Зокрема у промовах Й. Сталін порівнював фашизм із режимом дореволюційної Росії [3].

У розпал відступу Червоної армії НКО 28 липня 1942 р. видав страшний за цинізмом і жорстокістю наказ за № 227 - «Ні кроку назад!», яким на фронті запроваджувалася смертна кара без слідства і суду, створювалися загороджувальні батальйони позаду частин і розстрілювали всіх відступаючих. Наказ передбачав формування штрафних батальйонів для офіцерів, рядового і сержантського складу. Особливу жорстокість виявляли ці військові підрозділи, особовий склад яких становили росіяни, проти національних формувань. Наступного дня були засновані ордена Суворова, Кутузова та Нєвского [7, 2]. Ідеологічне обґрунтування такого кроку пояснювалося визнанням, що «імена цих великих російських воїнів і патріотів є дорогими радянському народові». Посилення російського національного чинника набрало значного розмаху в період корінного перелому у війні, що почався з листопада 1942 р. Віддаючи йому одне з головних місць в пропаганді, радянське керівництво усвідомлювало, що в багатонаціональному СРСР не можна залишати поза увагою «зміцнення дружби народів» і особливо «бойової дружби радянських народів» [8, 34-36]. Натомість російський фактор подавався як головна запорука успіху в боротьбі з німецьким агресором і його союзниками. Тема дружби народів була тісно пов'язана з пропагандою «радянського патріотизму» як «великої рушійної сили радянського суспільства» [9, 2639]. Пропаганда підкреслювала, що війна «показала всю дієву міць радянського патріотизму», який «рухає робітниками», «піднімає колгоспників працювати не покладаючи рук» [10, 33].

Підвищенню ролі російського національного чинника слугувало посилення пропаганди кращих сторінок історії імперської Росії. За ініціативою А. Щербакова, почалися наукові розробки та видання документальної спадщини О. Суворова. 8 листопада 1943 р. був заснований орден Слави, який розглядався «наступником» Георгіївського хреста [11, 45], а 3 березня 1944 р. - ордени і медалі Ушакова і Нахімова [12, 164165]. ГПУ Червоної армії директивою від 25 травня 1942 р. наказало партійним і комсомольським організаціям фронту посилити роботу щодо патріотичного виховання воїнів, на основі героїчного минулого російського народу. У війська направляли брошури і книги про Бєлінського, Чернишевського, Сєченова, Павлова, Пушкіна, Толстого, Глінку, Чайковського, Рєпіна, Сурікова та ін. міжетнічний інтернаціональний радянський патріотизм

Радянське керівництво, зі зміною національної політики, не оминуло і реформування освіти. З 1 вересня 1943 р. була введена шкільна форма і встановлена система роздільного навчання хлопчиків і дівчаток у школах, як це було до більшовицького перевороту. У серпні прийняли рішення про створення Суворівських військових училищ, а в жовтні - Нахімовського військово-морського училища. 10 січня 1944 р. наказом наркома освіти РРФСР у школах була введена п'ятибальна система оцінки успішності та поведінки, «що застосовувалася протягом багатьох десятиліть в російській школі». 21 червня введені золоті та срібні медалі для випускників шкіл, як це було у дореволюційний час [18, 484,694].

Виявом великодержавної національної політики влади стало зменшення в 1943-1944 рр. кількості географічних та інших назв, що мали імена радянських і партійних діячів. 13 січня 1944 р. були відновлені історичні назви вулиць, проспектів, набережних і площ. Характерно, що перейменування не пройшло непоміченим серед цивільного населення, а ці зміни в деяких місцях сприймалися як справжня топонімічна контрреволюція [19, 11].

Новою віхою в національній політиці стало відзначення у листопаді 1942 р. 25-річчя радянської влади. Комуністична пропаганда зазначала, що до цього часу в СРСР «ліквідовані відсталість і всі національні, економічні та політичні протиріччя між націями», що він перетворився на «державу, в якій панує повна гармонія національних інтересів», а в країні склалися нації нового типу, які «вперше здійснюють всередині себе справжню національну єдність, встановлюють між собою справді братерські відносини». Проте, в пропаганді дружби народів російській етнічній спільноті була віддана першість, як і ролі партії [20, 3]. Натомість всі воїни Червоної армії, в незалежності від їх національності, були покликані демонструвати «почуття російської національної гордості, полум'яного радянського патріотизму» у «братській сім'ї народів Радянського Союзу» [21, 4]. Доказом стали опубліковані дані про національний склад нагороджених воїнів. У списках були солдати і офіцери 200 національностей, з відомою і досить відчутною диспропорцією, на користь представників російського етносу [22, 36-21].

Проте, не дивлячись на твердження пропаганди, що «спільна біда привела велику сім'ю народів Радянського Союзу» не до розбрату, а згуртування, партійно-політичні органи змушені були визнати, що в 1941-1942 рр. робота щодо зміцнення дружби народів в армії «була поставлена погано», відбулося чимало «надзвичайних подій», випадків національної ворожнечі, «зневажливого ставлення» деяких командирів і політпрацівників «до бійців неслов'янских національностей» [23, 60,64-65]. Посилення пропаганди національно-патріотичного характеру в діючій армії у зимовій кампанії 1943 р. показало, що воїни неросійської національності виявили кращі бойові якості, істотно поменшало дезертирів. Хоча директивою ЦК ВКП(б) від 10 серпня 1943 р. партія посилила характер і форми патріотичного виховання майбутніх воїнів і призовників неросійської національності [24, 58].

Проблема недовіри й дискримінації сталінським режимом окремих народів СРСР спричинила появу постанови ДКО СРСР від 9 жовтня 1943 р. про звільнення від призову громадян «корінних» національностей Грузинської, Азербайджанської, Вірменської, Узбецької, Казахської, Киргизької, Туркменської, Таджицької РСР, а також Дагестанської, Кабардино-Балкарської, Північно-Осетинської, Чечено-Інгушської АРСР, Адигейської, Карачаєвської і Черкеської АО. Цей захід був зумовлений, переважно, нелояльністю й опозиційністю етнічних спільнот цих державних утворень до влади і тим, що, зі звільненням території центральних областей РРФСР і Лівобережної України, з'явилася можливість здійснити призив до служби в Червоній армії їхнього населення.

Новим засобом реалізації радянської національної політики у цей період війни стали так звані «листи народів», першим з яких був «Лист узбецького народу до бійців-узбеків», опублікований у жовтні 1942 р. [25]. Упродовж лютого-серпня 1943 р. було випущено значну кількість таких «листів» інших народів, де висловлювалася «любов до великого російського народу», подяка за «допомогу» і визнання його «старшим братом» та «бажаним побратимом». У літературі та мистецтві нові тенденції національної політики виявилися в ідеалізації змісту «Росія», «російський», особливо у творах «Російські люди» К. Симонова, «Російський характер» О. Толстого, «Росія» А. Прокоф'єва.

Суперечливий характер у національній політиці СРСР безпосереднім чином виявився у рішенні виконкому Комінтерну від 15 травня 1943 р. про його розпуск. Радянська пропаганда пояснювала цей крок тим, що «загальнонаціональний підйом і мобілізація мас для якнайшвидшої перемоги над ворогом найкраще і найбільш плідно можуть бути здійснені авангардом робітничого руху кожної окремої країни у рамках своєї держави» [26, 99-104]. І це за умов світової війни! Однак основною причиною розпуску Комінтерну було загравання СРСР із західними союзниками і відмова від прагнень до «світової революції» на період війни. Й Сталін вже у середині 1920-х рр. чітко усвідомив, що всесвітня комуністична диктатура недосяжна, якщо засобом до її висвітлення буде абстрактний «пролетарський інтернаціоналізм». До початку війни зміцнення могутності країни було покладено на внутрішні державні сили, серед яких не останнє місце відводилося Червоній армії. Курс на відродження нової, вже радянської імперії відсувався на другий план, а потім і зовсім став не потрібен.

Безпосереднє відношення до посилення російського чинника у національній політиці влади мало запровадження нового державного гімну СРСР, замість «Інтернаціоналу». У ніч на 1 січня 1944 р. він вперше прозвучав на радіо, а 15 березня був затверджений Верховною Радою. Створення нового гімну стало наслідком зміни курсу ідеології, національної і міжнародної політики. «Інтернаціонал» перестав виконувати свою ідейно-пропагандистську роль в державі, яка поставила свої національні інтереси вище інтернаціональних. Натомість, новий гімн зумовив позитивну реакцію у союзників, хоча «Інтернаціонал» був залишений як партійний гімн ВКП(б). І хоч курс національної політики був відкоригований у бік посилення національно-патріотичного фактора, радянське керівництво постійно демонструвало, що повної докорінної відмови від комуністичних ідеалів не відбулося.

Радянська пропаганда, спрямована на комуністичне виховання населення, як і раніше намагалася обійти стороною проблему колабораціонізму на окупованій території СРСР, не визнавала наявність у країні «п'ятої колони» в особі своїх громадян. Її розгром ставився в заслугу політиці репресій 1930-х рр., коли країна була очищена «від шпигунів, вбивць і шкідників, на сприяння яких так розраховували німецькі фашисти». В документах партії й уряду зазначалося, що «ні в одному з народів СРСР німецько-фашистські розбійники не знайшли і не могли знайти жодної підтримки», а також не змогли «розпалити національну ненависть між народами, посварити їх між собою, відірвати і протиставити народи». Пропаганда намагалася представити факти колабораціонізму як «нікчемні винятки», намагаючись приховати їхні причини, стверджувала, що гітлерівці «не можуть підібрати у так звані “місцеві органи” людей з корінного населення» [27, 43].

Між тим, 1942-1943 рр. у тилу СРСР спостерігалося значне зростання антирадянського повстанського руху, особливо в Україні, Прибалтиці та регіонах Північного Кавказу після відходу фронту на захід. Щоб зашкодити боротьбі ОУН-УПА за визволення України, внести у їх діяльність розкол, сталінський режим, спільно з німецькою окупаційною владою, розпалив українсько-польську ворожнечу у західних областях й особливо на Волині. Вони штучно роздмухували це вогнище міжнаціональної «вендетти», в якій з обох сторін загинуло щонайменше 100 тис. безневинного мирного українського і польського населення. Найяскравіші вияви національно-визвольної боротьби повстанських груп на Північному Кавказі були у другій половині 1942 р., в очікуванні приходу гітлерівців і під час їх максимального просування на Кавказ. В Адигеї, Карачаї, Кабарді, Чечено-Інгушській АРСР були виявлені факти недружнього ставлення до Червоної армії і партизан, відкриті антирадянські висловлювання, побажання «щоб прийшли німці», придбання населенням зброї [28, 3]. Певна частина національних партійно-радянських кадрів республіки, перед очікуваним вступом гітлерівців, залишала роботу, переходила на нелегальне становище, приєднувалася до повстанців. Було відзначено масове дезертирство в армії.

Інший негативний аспект міжнаціональних відносин, що виявився у цей період війни - чиновницький і побутовий антисемітизм. 17 серпня 1942 р. УПІА ЦК ВКП(б) направило керівництву партії і держави «Доповідну записку про підбір і висунення кадрів у мистецтві», в якій стверджувалося, що «в управліннях Комітету у справах мистецтв і на чолі багатьох установ російського мистецтва виявилися неросійські люди, переважно євреї», і наводився список цих осіб. Управління пропонувало «розробити заходи з підготовки та висунення російських кадрів», а також провести «часткове оновлення керівних кадрів в окремих установах мистецтва» [29, 27]. Деякі дослідники вважають, що існували якісь таємні інструкції, що з'явилися в ЦК ВКП(б) у 1943 р., де вимагалося «обмежити висунення євреїв». [30, 161].

Обурення єврейської громадськості було зумовлене також фактами замовчування участі євреїв у війні, коли у даних про нагороджених не наводилося число представників єврейської національності [31, 38]. 2 квітня 1943 р. керівництво ЄАК направило А. Щербакову лист, в якому зазначалося, що таке мовчання «грає на руку ворожим елементам як у СРСР, так і за кордоном», і «може бути підхоплене гітлерівськими агентами, які поширюють злісні чутки про те, що “євреї не воюють”» [29, 35]. У 1943 р. були опубліковані дані про нагороджених воїнів єврейської національності, яких на січень 1943 р., за різними оцінками, було 6767 або 7667 осіб [32, 145]. Як не дивно, євреї знаходилися в лідерах за кількістю нагороджених після росіян, українців і білорусів. Більш того, станом на 1 червня, євреї випередили білорусів і вийшли на 3 місце за нагородженими. Водночас у повідомленнях НКВС причинами сплеску антисемітизму вважалися «зараження» населення нацистською пропагандою, «невдоволення окремих місцевих мешканців ущільненням житлової площі, підвищенням ринкових цін і прагненням частини евакуйованих євреїв влаштуватися в систему торгівлі, постачальницьких і заготівельних організацій», де вони і до війни переважали [29, 32-33].

Таким чином, прагматичний характер національної політики радянської влади полягав у посиленні російського національного чинника, визначенні російського народу не тільки як «великого», «першого серед рівних», але й як «старшого брата інших народів СРСР», які іменувалися «молодшими братами», але «рівними серед рівних». Сталінський режим, завдяки цьому, намагався скріпити не лише дружбу народів, а насамперед - їх бойову єдність на фронтах війни. Натомість від середини 1941 до середини 1944 рр., незважаючи на окремі позитивні тенденції та зрушення в національній політиці й міжетнічнних відносинах, етносоціальна ситуація у СРСР набула забарвлення національними кольорами антирадянських повстань і антисемітизму. Національно-визвольні рухи етнічних спільнот України, республік Прибалтики, Північного Кавказу, Калмицької АРСР, Азейбарджанської РСР тощо, їхні прагнення співпрацювати з німецькими окупантами у досягненні визвольної мети, згодом вплинули на прийняття радянською владою злочинних рішень щодо цілих етносів, зокрема про депортацію окремих народів і національні утиски.

1. Известия АН СССР. Отделение экономики и права. - 1941. - 8 нояб.

2. Письмо И. Данишевского по поводу статьи В. Пескова «Отечество» // Политический дневник. 1964-70 (№№ 3, 9, 25, 30, 33, 43, 46, 55, 63, 67, 72). - Т. 1. - Амстердам, 1972.

3. Известия АН СССР. Отделение экономики и права. - 1941- 7 нояб.; 4 июля.

4. Російський Державний архів соціально-політичної історії (далі - РДАСПІ), ф. 17, оп. 3, спр. 1044.

5. Рубцов Ю.В. Из-за спины вождя: Политическая и военная деятельность Л.З. Мехлиса. - М., 2003.

6. Филоненко С.И., ФилоненкоМ.И. Психологическая война на Дону: Мифы фашистской пропаганды. 19421943. - Воронеж, 2006.

7. РДАСПІ, ф. 17, оп. 3, спр. 1045.

8. Большевик. - 1942. - № 13.

9. Большевик. - 1942. - № 10.

10. РДАСПІ, ф. 644, оп. 1, спр. 856.

11. Агитатор и пропагандист Красной Армии. - 1942. - № 23.

12. РДАСПІ, ф. 17, оп. 163, спр. 1398.

13. РДАСПІ, ф. 17, оп. 3, спр. 1045.

14. РДАСПІ, ф. 17, оп. 3, спр. 1047.

15. РДАСПІ, ф. 17, оп. 3. спр. 1048.

16. История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945 гг.: в 6 т. - Т. 3. - М., 1960-1965.

17. Правда. - 1943. - 7 янв.

18. Великая Отечественная война 1941-1945: Энциклопедия /Под ред. М. Козлова и др. - М., 1985.

19. РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, спр.242.

20. Наказ народа: письма народов СССР к бойцам-фрон- товикам /Ред. А. Мельман. - М., 1943.

21. Героическое прошлое русского народа в художественной литературе: Очерки / Отв. ред. Л. Плоткин. - М., 1941.

22. Волин Б. Великая советская держава. - М., 1943.

23. РДАСПІ, ф. 17, оп. 125, спр. 85.

24. Идеологическая работа КПСС в действующей армии 1941-1945 гг. / Ред. Г. Средин. - М., 1985.

25. Известия АН СССР. Отделение экономики и права. - 1942 - 31 окт.

26. РДАСПІ, ф. 495, оп. 18, спр. 1340.

27. Горкин А.Ф. Единство и боевое содружество народов СССР. - Л., 1942.

28. РДАСПІ, ф. 69, оп. 1, спр. 1048.

29. Государственный антисемитизм в СССР: От начала до кульминации, 1938-1953 / Под ред. А. Яковлева. - М., 2005.

30. Костырченко Г.В. В плену у «красного фараона»: Политические преследования евреев в СССР в последнее сталинское десятилетие. - М., 1994.

31. Большевик. - 1943. - № 2.

32. РДАСПІ, ф. 17, оп. 125. С. 127. арк. 145;

Размещено на Allbest.ru