Трудовий конгрес України (січень 1919 р.): оцінки публіцистів

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

Трудовий конгрес України (січень 1919 р.): оцінки публіцистів

Однією із основних політичних подій Української революції 1917-1921 рр. безумовно є Всеукраїнський трудовий конгрес, який відбувся у січні 1919 р. Жодна узагальнююча праця з історії цього періоду чи підручник не обходиться без згадок про нього. У «Нарисах історії Української революції» доволі детально описано перебіг Конгресу, проаналізовано політичну боротьбу під час його засідань та ухвалені рішенняНариси історії Української революції 1917-1921 років. -- Кн. 2. -- К.: НВП «Видавництво “Наукова думка” НАН України», 2012. -- С. 15-17..

Боротьба навколо ідеї скликання Трудового конгресу, ставлення до цього питання українських політичних партій, заходи більшовиків із недопущення форуму висвітлені у праці А. Гриценко «Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: кінець 1917 -- початок 1919 р.». Часткова реконструкція особового складу Конгресу зроблена О. Малютою у статті «Всеукраїнський трудовий конгрес як представницький орган українського народу в другій Українській Народній Республіці»Малюта О.В. Всеукраїнський трудовий конгрес як представницький орган українського народу в другій Українській Народній Республіці // Історичний архів: Наукові студії: збірник наукових праць. -- Миколаїв: Видавництво Чорноморського державного університету імені Петра Могили, 2011. -- Вип. 7. -- С. 199-208..

А втім, спеціальної праці, присвяченої Конгресові немає, а сама подія перебуває у тіні Акту Злуки. Водночас, поза увагою дослідників залишилося питання оцінок Конгресу тодішніми політичними експертами, що й буде предметом дослідження у даній статті.

Система виборів до Трудового конгресу, чисельність його депутатів встановлено Інструкцією для виборів на Конгрес Трудового Народу України, що була схвалена Директорією 5 січня 1919 р.Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918-1920: документи і матеріали: У 2 т., 3 ч. / відп. ред. і кер. упоряд. В.Ф. Верстюк. -- Т. 2. -- К: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. -- С. 406-412.

Куріальні квоти передбачали поділ мандатів за територіальною ознакою: робітників та інтелігенції -- по губерніях, селянства -- по повітах. 14 січня 1919 р. «Робітнича газета» умістила замітку про рішення Директорії «добавити до загальної кількості депутатів на Конгрес 14 депутатів Бесарабії»Робітнича газета, 1919, 14 січня..

Після поширення Інструкції Україною прокотилася хвиля з'їздів, основним питанням яких було обрання депутатів на Трудовий Конгрес. Наявних джерел недостатньо аби встановити повну хронологію їх проведення, а також імена обраних депутатами. Лише незначна кількість з'їздів знайшла відображення у джерелах, зокрема, газетних повідомленнях, як правило, коротких та не завжди достовірних.

Депутатів Трудового конгресу від працівників пошт та телеграфів було обрано на Всеукраїнському поштово-телеграфному з'їзді, що відбувся у Києві 17-18 січняРобітнича газета, 12 січня.. Були присутніми 173 делегати. Окрім головного питання -- виборів депутатів Конгресу, було також заслухано звіт Головної Ради поштово-телеграфної спілки, затвердження статуту організації, розглянуто поточні питання. Згідно з Інструкцією до виборів депутатів було виставлено п'ять списків. трудовий конгрес україна директорія

Списки формувалися не за політичними принципами, а за поштово-телеграфними округами -- Катеринославською, Кишинівською, Київською, Одеською та Харківською. Обраними депутатами стали Косенко, Лила, Сліпченко, Литвиненко, Мунтян, Смоляр, Бублій, Шматко, Шішківський, ПотерилоНародня воля, 1919, 22 січня..

Залізничники для обрання своїх депутатів до Трудового конгресу також зібрались на Всукраїнський з'їзд за участю 107 делегатів. З'їзд обговорював тільки одне питання -- вибори до Трудового конгресу. Було вирішено, що кожна залізниця висуває своїх кандидатів, з'їзд їх обговорює та затверджує.

Таким чином, депутатами стали: від Правобережних залізниць -- Коломієць, Макаренко (член Директорії), Рудовський, Отченаш, Ярошенко та Яковенко; від Лівобережних залізниць -- Мшанецький та Мурашко; від Слобідських залізниць -- Ярошенко, Мина, Лимарь та Іванченко; від Подільських залізниць -- Святський; від Поліських залізниць -- Бибех, від Галицьких залізниць -- Устиянович (який одночасно був делегатом Конгресу від ЗУНР). Оскільки представники Запорізьких залізниць не встигли прибути на з'їзд, то 5 депутатів від них не були обраніНародня воля, 1919, 22 січня..

Таким чином, від поштовиків та залізничників було обрано 25 депутатів із 30 відведених їм мандатів.

Складніша ситуація із виборами депутатів від трудової інтелігенції та робітництва. Згідно Інструкції до числа трудової інтелігенції відносили працівників системи освіти та органів місцевого самоврядування, державних, громадських та приватних установ.

Доступні джерела подають інформацію лише про два губернських з'їзди -- у Київській та Подільській губерніях. Київський з'їзд трудової інтелігенції відбувся 18 січня у залі Купецького зібрання.

Спочатку на вибори було виставлено чотири кандидатські списки: український соціалістичний блок, РСДРП, російські есери та список київської трудової інтелігенції. Але російські списки були зняті перед голосуванням. Обраними були Шарай (УПСР), Лещенко (УПСФ), Гермайзе (УСДРП), Гвоздьов та БіскТам само..

Аналогічний з'їзд у Подільській губернії відбувся у Вінниці в приміщенні міської думи. Учасники з'їзду обрали депутатами Куцяка, Реку, Злотчанського та ЩирицюЖиття Поділля, 1919, 19 січня.. Щодо з'їздів трудової інтелігенції в інших регіонах УНР наразі нічого не відомо.

Київський губернський робітничий з'їзд 18 січня відбувався доволі бурхливо і супроводжувався гучними заявами. Так, відкриваючи з'їзд, голова київської губернської виборчої комісії М. Ковалевський заявив про свою відставку через недемократичній виборів. Делегати з Уманського повіту заявили про насильство проти них.

Окрім того, на з'їзді були присутні 172 особи, що за деякими підрахунками становило тільки десяту частину усіх можливих делегатів, а тому з'їзд не може вважатися повноправним. Була висунена ідея відмовитись від проведення виборів та обрати 5-7 осіб, які би виступили на Конгресі із заявою про причини відмови від виборів. А втім, знайшлися і противники такого бойкоту.

Врешті, більшість вирішила вибори проводити, участь у Конгресі брати, але ближчим часом організувати перевибори депутатів. Меншість учасників з'їзду покинула залу засідань. Балотувалось три списки: РСДРП-інтернаціоналістів, блоку УСДРП, УПСР та російських есерів і Бунд. Депутатами Трудового конгресу обрали таких осіб: Севрук, Ларчик, Блохін, Гаценко, Павловський, Дубрівський, Жулинський, Пивоваров, Ямков, Рафес і Литвак і ще одну особу, чиє прізвище не названеНародня воля, 1919, 22 січня..

Отже, з 33 депутатів Трудового Конгресу від трудової інтелігенції встановлено імена лише 9, а з 88 робітничих депутатів -- 12. Щодо решти немає достовірної інформації.

Надзвичайно невпорядкована інформація про депутатів від селянської курії. Наявні джерела не дають змоги встановити більш-менш достовірні відомості про цих делегатів Трудового конгресу.

В Інструкції було вказано, що депутати від ЗУНР у числі 65 осіб обираються «по тій же пропорції, як і на всій Україні»Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918-1920: документи і матеріали: У 2 т., 3 ч. / відп. ред. і кер. упоряд. В.Ф. Верстюк. -- Т. 2. -- К: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. -- С. 406.. Однак, практика політичного життя показала неможливість виконання цієї норми. Тому Директорія надала керівництву ЗУНР самостійно формування склад делегаціїНариси історії Української революції 1917-1921 років. -- Кн. 2. -- К.: НВП «Видавництво “Наукова думка” НАН України», 2012. -- С. 185.. Врешті, керівництво ЗУНР відмовилося проводити вибори (на це не було часу) чи призначати депутатів (це суперечило поняттю демократії). Натомість, до Києва було спрямовано делегацію у складі 36 осіб, яка, за умови принципової згоди Директорії на збільшення кількості мандатів для ЗУНР, могла приєднатися до Трудового конгресу (що й сталося).

Таким чином, замість 65 осіб ЗУНР на Трудовому конгресі репрезентували 36 осіб. При цьому, один із делегатів -- О. Устиянович -- був одночасно депутатом Конгресу від залізничників.

За різними даними -- спогадами та газетними повідомленнями -- до Конгресу було обрано від 300 до 400 депутатів.

Так чи інакше Трудовий Конгрес висвітлювали усі українські газети. Значна кількість відгуків мала публіцистичний характер. Трудовий конгрес не викликав такого емоційного піднесення, захоплення у суспільстві, як це було з Всеукраїнським національним конгресом у квітні 1917 р. Найбільшої критики зазнавав «трудовий принцип» формування Конгресу.

Один з найкращих публіцистів тієї доби Сергій Єфремов був наповнений песимізму щодо Трудового Конгресу, гостро критикував вибори до нього. На його думку, терміни виборчої кампанії (два-три тижні) не давали змоги нормально організувати цей процес.

Сам принцип виборів «дуже далеко стоїть од єдино демократичних виборів через уселюдне голосування»Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) / Упоряд.: В. Верстюк та ін. -- Т. 2. -- С. 324..

Врешті, С. Єфремов назвав Трудовий конгрес «сурогатом народного представництва» та «вигадкою політичної екстраваганції». Дійсно, позицію навіть тих прошарків суспільства, що не були позбавлені права голосу, виявити за такої організації виборів було неможливо: «Хороший справді Трудовий Конгрес буде, коли саме трудова людність пересиділа «всередині» вибори, коли якісь випадкові елементи посилають випадкових людей, часто без надії, чи вони навіть куди слід приїдуть.

Ясно, що за того настрою, який характеризують звістки з усіх усюдів, оці вибори наші нагадують колишні вибори по так званих «гнилих містечках» в Англії: сам-один чоловік зробив передвиборче зібрання, сам одбув вибори, сам себе вибрав, -- та й край. Яку ж ціну матиме його голос і що він дасть для справжнього упорядкування нашого життя, для порятунку од того жаху, що розлитий кругом стоїть?»Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) / Упоряд.: В. Верстюк та ін. -- Т. 2. -- С. 320..

Єфремов критикує склад Трудового конгресу, зокрема невеликі праву та ліву фракції, а особливо наявність великого центру, що зазвичай перетворюється з тримача «золотої акції» при вирішенні питань на безвільне та аморфне політичне «болото». У есерівській більшості він вбачає загрозу для ефективної роботи Конгресу.

Багато сучасних дослідників говорять про брак політичного, а радше парламентського, досвіду в представників політичної еліти УНР. Цю тенденцію підмітив Єфремов, слухаючи промову голови Трудового Конгресу Семена Вітика на його першому засіданні. На фоні наддніпрянських політиків С. Вітик з його досвідом посла Рейхсрату видавався надзвичайно досвідченим парламентарем, що умів ефективно організувати роботу Конгресу та комісій.

Єфремов не очікує від Трудового конгресу чогось надзвичайного, хоча й залишає за собою право вдатися до остаточних оцінок згодом, коли конгрес приступить до практичної роботи.

Висновок, який він зробив після перших ділових засідань доволі промовистий -- «Минуле -- повне помилок, плани -- хаотичні, майбутність -- непевна»Там само. -- С. 329.. Не менш показовою є назва статті, у якій цей висновок прозвучав -- «Досить фраз». Єфремов закликає депутатів відмовитися від внутрішніх чвар, адже «ворог під брамою», тобто Україна як самостійна та демократична держава загрожена з боку більшовиків, внутрішньої анархії, непевного міжнародного становища УНР, яку не поспішають рятувати тогочасні світові лідериТам само. -- С. 327-328..

Загалом у єфремівській публіцистиці прослідковується критика «пустопорожніх балачок» і «декларацій» та ставиться вимога чітко артикулювати свої плани. Як правило, ці плани владою озвучувались, але були наповнені гаслами, популізмом та неподоланними суперечностями. Наприклад, гострої критики зазнав міністр фінансів УНР за його заяву про запровадження податку «на шовки».

Дошкульної характеристики отримала промова міністра земельних справ Микити Шаповала, що «малював усякі утопії царства небесного на землі»Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) / Упоряд.: В. Верстюк та ін. -- Т. 2. -- С. 330..

Врешті, Єфремов прийшов до думки, що «ми йдемо старим шляхом», тобто повторюємо помилки попередніх урядів, наче історії з більшовиками, гетьманським переворотом нічого не навчили. Сергій Єфремов вважав, що першочергово необхідно організувати систему влади, брак якої дійсно відчувався в державі, особливо на периферії.

Трудовий конгрес ніби й спробував зорганізувати таку систему, однак при цьому проігнорував класичні засади поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади.

Так, виконавчими органами влади мали бути власне Директорія та уряд, відповідальний перед «малим конгресом» у складі 41 особи. При цьому Директорія мала би певну зверхність над урядом, який призначає. Тобто, мало місце змішування функцій та повноважень органів владиТам само. -- С. 330-331.. А це, на думку Єфремова, мало призвести до не дуже втішних наслідків.

31 січня 1919 р. Єфремов підсумував роботу Трудового Конгресу. Публіцист відмітив три декларативні заяви Конгресу. По-перше, Акт Злуки як вияв всенародної волі українців жити в єдиній державі. По-друге, прагнення України бути самостійною державою і по-третє, вимога представництва на мирній конференції, що завершувала би Велику війну. Ці декларації він оцінював доволі високо і вважав, що вони відповідають настроям та потребам українського суспільства. До того ж, ці три пункти, оголошені Конгресом, творять, на думку Єфремова, справжнє «революційне діло в Європі»Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) / Упоряд.: В. Верстюк та ін. -- Т. 2. -- С. 336..

Інакше справа стоїть із практичними рішеннями Конгресу. Ще на початку його роботи Єфремов сумнівався, а у ході засідань форуму переконався у мало ефективності рішень. І знову наголосив на потребі вибудувати чітку і демократичну систему органів влади.

У сприйнятті Єфремова, владна вертикаль в Україні за рішеннями Конгресу мала такі основні риси: «На чолі держави лишається Директорія, поповнена заступниками од ново приєднаних частин України, як найвища влада. Влада виконавча належить Раді міністрів, відповідальної перед Конгресом та Директорією під час розпуску Конгресу. Але разом з тим Конгрес лишає по собі комісії, роль яких обмежується виготуванням законопроектів до дальших сесій Конгресу.

На місцях мають порядкувати агенти правительства під контролем трудових рад»Там само. -- С. 336-337.. Сергій Єфремов побачив недоліки у місцевих «трудових радах», які, до речі, так і не були створені. Він вважав, що на місцевому рівні мають існувати демократично обрані органи, адже трудовий принцип не забезпечує «всенародності» і виявлення волі більшості населення тієї чи іншої території.

Але, трудовий принцип був узятий на озброєння Директорією та урядом, аби проілюструвати більшовикам свою близькість до них, своє бажання радикально переоблаштувати суспільство і державу, а натомість убезпечити УНР від агресії з боку більшовицької Росії. Щоправда, на позицію більшовиків це не вплинуло, а в очах демократично налаштованої Антанти українці стали виглядати як певна видозміна лівих радикалів, практично тотожних більшовикам.

Після закінчення засідань Конгресу, Єфремов практично не згадував про нього. Робота комісій Конгресу перебувала поза фокусом його уваги і це, напевно, ілюструвало відношення до комісій і самого Єфремова, і усього українського суспільства. Чи не єдиний виняток був, коли він привітав спробу делегації однієї із комісій представити країнам-переможницям «позицію та програму [Трудового Конгресу -- С.В. ], відношення до вимагань союзницького представництва» Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) / Упоряд.: В. Верстюк та ін. - Т. 2. - С. 349..

Цілком суголосними єфремівській позиції є думки щодо Трудового Конгресу іншого публіциста та політичного діяча, редактора газети «Нова рада» Андрія Ніковського. Він закликає «поставитись обережно, тверезо і висловитись зовсім одверто»Нова рада, 1919, 18 (5) січня. щодо виборів депутатів Конгресу, які відбулися у надзвичайно стислі терміни.

Також Ніковський звертає увагу на той факт, що форму влади (демократичну чи за «трудовим принципом») Директорія ніби насаджує згори. І це у його оцінках постає як «фатальна і трагічна помилка»Там само.. Недемократичність виборів може загрожувати самій українській державності, адже повноваження визначати долю України можуть здобути абсолютно випадкові елементи, що не представлятимуть інтереси українського суспільства.

Спосіб формування Конгресу критикує також публіцист Лев Красний. Саркастично називаючи Декларацію Директорії, у якій прозвучав «трудовий принцип» «великим откровенієм».г,

Там само., автор виявляє себе послідовним прихильником демократичних виборів.

Зауважимо, що Лев Красний є автором ряду статей у газеті «Нова рада», у яких він послідовно виступає за примат національного питання над соціальним. Він сприймає і розуміє революцію як національний рух, а не класову боротьбу і рух до соціалізму.

Український національно-визвольний рух постає істинно-революційним, а соціалістичні елементи цього руху -- одним із варіантів омріяного українцями національного ідеалу -- власної державності. І, раптово для нього, Директорія виключає з виборчого процесу класи, а не національні спільноти.

Директорія постає виразно соціалістичною силою, інтернаціональною за своїм змістом, а тому втрачає у візії Л.Красного своє право представляти Україну як національну державу на майбутній мирній конференції.

Виходом із ситуації Л. Красний вбачає повернення до загальнодемократичних принципів формування влади на основі загального, рівного, прямого, таємного виборчого права. При цьому жодної загрози для Директорії та її політичного курсу це не становитиме. Адже, суціль соціалістично налаштоване селянство чисельно переважає потенційно антисоціалістичну інтелігенцію. А тому голосів соціалісти здобули би набагато більше, аніж ліберали чи націоналісти.

Демократично обраний парламент був би дійсним виразником волі усього народу, а не делегацією «незаміжніх місцевих верств»Нова рада, 1919, 18 (5) січня.. Він мав би достатню легальність та легітимність, а Антанта була би змушена визнати його повноправним представником українського народу та відмовитись від планів відбудови Росії на українських теренах. Звісно, Л. Красний у своїх міркуваннях має певну рацію, але вдається і до певних маніпуляцій. Адже зовсім не факт, що селянство є однозначно соціалістичним і підтримує кроки Директорії, зокрема у земельному питанні.

З іншого боку, інтелігенція теж була значною мірою заражена модою на соціалізм. Окрім того, в Україні проживали значні етнічні громади -- росіян, поляків, євреїв, які не завжди підтримували українську незалежність, а, часто навіть навпаки, всіляко її поборювали. Надання права голосу антиукраїнським силам серйозно підважувало українську державність, ставило питання про її самостійне існування.

До того ж усі критики недемократичності виборів ігнорували ту обставину, що УНР вела війну проти більшовиків, кілька повітів були зайняті Добровольчою армією, на півдні висаджувався десант Антанти, а на заході загрожував конфлікт з новопосталою Польщею. Чи можливо було провести у тих умовах демократичні вибори? Вочевидь, питання риторичне.

Дещо інші оцінки Трудового конгресу звучали у соціал-демократичній пресі. Так, «Робітнича газета» 18 січня умістила передову статтю «Зривання Трудового Конгресу».

У ній не підписаний автор вказує на декілька загроз Трудовому конгресу. Чи не найбільшою з них є «війна, роспочата большовиками на східній границі України». Мета більшовицької агресії вбачається у їх бажанні «не допустити населення України до висловлення своєї волі» та «знищити яке-будь представництво всіх українських земель на Трудовому конгресі»Робітнича газета, 1919, 19 січня.. Такі міркування викликають певні заперечення. Адже, навряд чи більшовики ставили собі за завдання перешкодити проведенню Трудового Конгресу. Їм йшлося про знищення українського руху як такого, України як певного окремішного суспільства та держави.

У газеті «Українська ставка» у січні 1919 р. з'являється ряд редакційних статей, де пояснюються окремі положення політики Директорії, зокрема її позиція щодо Трудового Конгресу. Основна увага звертається на пояснення відмінностей Директорії від більшовиків.

Разом з тим, наголошено (у доволі демагогічній формі), що Директорія «стоїть за те, щоб кожен народ сам собою правив»Українська ставка, 1919, 5 січня.. Для цього, мовляв, і скликається Трудовий конгрес. Тоді як більшовики усю владу зосереджують у руках однієї партії. Прихильники «трудового принципу» обґрунтовують свою позицію особливістю моментуТам само, 10 січня..

Всеросійські та Українські Установчі Збори свого часу обиралися на загальнодемократичних засадах. Їх діяльність була невдалою. Тому оголошувалось, що на часі є скликання Конгресу тільки трудовими верствами, адже «важніше далеко мати дійсно голос працюючих мас»Там само, 10 січня.. Особливо місце відведено роз'ясненню відсутності квоти на Конгресі для представників армії УНР, що викликало невдоволення серед військовихУкраїнська ставка, № 23..

Отже, процес виборів до Трудового Конгресу викликав доволі жваву реакції політичних експертів та публіцистів. На сторінках преси розгорнулись дискусії навколо демократичності виборів. Більшість оцінок наголошували на недемократичності виключення з виборчого процесу «нетрудових елементів», відходу від загальноприйнятих у цивілізованому світі норм щодо загального, рівного, прямого, таємного голосування. У цьому вбачалася загроза як для самого Конгресу, який через це втрачав певну частину своєї легітимності, так і для усієї УНР.

До того ж, через таку систему виборів, влада могла опинитись в абсолютно випадкових людей, які не були виразниками інтересів ані своєї курії, ані, тим більше, усього населення. Влада ж намагалась усіляко втримати авторитет Трудового Конгресу, у тому числі і через публіцистичні виступи своїх прихильників.

А втім, такі статті, були схожі більше на поширення пропагандистських кліше, аніж на висловлення власної обдуманої позиції. Зрештою, Трудовий Конгрес, провівши єдину у своїй історії сесію (щоправда, з ухвалення ряду важливих законів), залишив по собі комісії, які ще певний час пропрацювали. Однак, ця діяльність фактично не цікавила постійних авторів найвпливовіших українських періодичних видань. Це ілюструвало ставлення суспільства до Трудового Конгресу України.

Размещено на Allbest.ru