Історична топографія Ізмаїла у 1770-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історична топографія Ізмаїла у 1770-х рр.

Андрій Красножон

Аналіз декількох планів Ізмаїлу (17701855 рр.) та нанесення їх на сучасний план міста та фортеці, дозволяє зробити важливі висновки в галузі історичної топографії цього придунайського міста та еволюції його фортечних укріплень в останній третині XVIII ст. З'явилася можливість відновити топографію вірменських кварталів Ізмаїлу 1770-х рр. та його культових споруд. культовий фортеця церква

У XVII ст. фортеці в Ізмаїлі не було, на що прямо вказує Евлія Челебі [1]. Перший російський план 1770 р. захопленого у турків Ізмаїлу дозволяє бачити укріплення у вигляді валу і рову навколо хаотичної міської забудови, яке наближається в плані до прямокутника. Причому, на Сході забудова значно висувалася за межі первинної лінії укріплень (Молдавська слобода), на утворення якої було потрібно багато років. Отже, дані укріплення виникли мінімум на початку XVIII ст. По кутах вони обладнані батареями. Окрема батарея була розташована на острові в гирлі притоки Дунаю, р. Броска (на північний захід від міста). Згодом на її місці виникне бастіон Табія.

В цілому планувальний вигляд міста був типовим для тогочасних турецьких міст регіону. У 1770-х рр. Ізмаїл залишався слабо укріпленим населеним пунктом, в порівнянні з Кілією або Аккерманом (Білгородом - Дністровським).

Російських військових картографів цікавила етнічна карта заселення Ізмаїла. Місто було поділено на 4 нерівномірних частини. У центрі, біля річки і на північ розташовані турецькі квартали, на схід від них - вірменські квартали. Причому, вони явно відносилися до престижноїзабудові, будучи також розташовані в центральній частині, прилягаючи до берега річки. Мабуть, турки і вірмени - становили дві найбільш значущі в соціальному і економічному відношенні групи міського населення Ізмаїла. Західну слободу формують квартали «татарських будинків». Показово, що тут немає жодної мечеті. Зате багато мечетей в турецькій частині (можливо, ними користувалися і місцеві татари?).

Найбільшою за розмірами була молдавська магала. Частково була вона розташована поза укріпленої частини міста, по сусідству з вірменським кварталом. У молдавській частині були позначені дві церкви.

За рік володіння російською владою Ізмаїлом татарське населення покидає місто (це зрозуміло з плана 1771 р.), частина турецьких кварталів в північній частині також скорочуються. Незмінними у своїх розмірах залишаються молдавські та вірменські квартали. За рік перебування в завойованому Ізмаїлі російські військові провели значну модернізацію укріплень. Двоє воріт були скасовані (ті, які виходили з татарських і турецьких кварталів). По периметру з'являються бастіони або редути. У південно-західній частині, на мису (а не на острові) замість острівної укріплення з`являється багатокутний бастіон. Ще один бастіон займає мис зі східного боку, у яру Леб'яжа канавка (майбутній бастіон «Кавальер»).

У центрі прибережної квартальної забудови (турецькі квартали Ізмаїлу) російські інженери будують цитадель бастіонного типу. Вона проіснувала як мінімум до початку масштабних робітз модернізації фортеці, розпочатих у 1789 р. Так, на плані 1790 р. на місці цитаделі вже розташований хан. Цей же хан і Малу мечеть можливо бачити на відомій акварелі М. М. Іванова 1790 р.

Після повернення фортеці Ізмаїл турецькій владі і напередодні чергової війни із Російською імперією, в 1789 р. турецька Порта розгортає в Ізмаїлі маштабне будівництво багатокутної бастіонної фортеці за проектом європейських зодчих. В основу його було покладено логіку попередніх укріплень. Так, укріплення Табія виникло на місці південно-західного «острівного» бастіону. Укріплення «Кавальер» - на місці південно-східного. Молдавська слобода, на цей раз, була включена до складу нових укріплень (т. зв. Нова фортеця).

Але прибережна частина, з боку вірменських і турецьких кварталів, залишається майже неза- хищеною. Тут була розташована найстаріша частина міста. В Ізмаїлі, Кілії, Акермані міська забудова розвивалася від лиману або від річки, від порту (гавані).

Стрімке розширення міської території міста Ізмаїл 1789 р. стало можливим, треба вважати, завдяки переїзду до міста 1788 р. населення ізвзятого російським військом турецького Очакова або інших сіл, містечок османського Північного Причорномор'я.

Після повернення Ізмаїла під владу Порти в 1791 р, в період з 1792 - по 1794 рр. фортецю перебудовують два англійських інженера - Джорж Фредерік Кохлер і Джон Спенсер Сміт [2]. Дата закінчення робіт була вирізблена на трьох однакових мармурових плитах із зображенням тугри (персональний знак правителя, що містить його ім'я і титул) і квітів: «Зусиллями хана Мухаммада Рашида Аміна побудована фортеця Ізмаїл, рік 1209/1794 р.». Плити автор статті виявив у фондах Національного музейного комплексу «Молдова» в румунських Яссах. Спочатку в фортеці Ізмаїл знаходилося чотири плити, по одній на Хотинських, Кілійський, Бендерської і Цареградських воротах [3].

Саме ця фортеця видна сьогодні в рельєфі місцевості Ізмаїлу. Інженери скоротили розміри її території, прибравши східний сектор за Леб'яжою канавкою (Нова фортеця).

Історична топографія Ізмаїла у 1770-х рр.

1840-1850-ми рр. Перша з них знаходиться в декількох десятках метрів від берега Дунаю. У середині XVIII в. саме в цьому, прибережному районі, знаходився економічний і сакральний центр вірменських кварталів міста. Тут знаходилося два вірменські храми, на одній вулиці, в двох кварталах один від іншого. Поруч з храмами розташовувалися торговельні ряди місцевої вірменської громади, в двох кварталах на північний захід - турецький хан (заїжджий двір).

Локалізація нинішньої Успенської церкви збігається з розміщенням на плані 1770 р. одного з вірменських храмів (північно-східного). Останній виник, ймовірно, ще на початку XVII ст., коли в Північно-Західне Причорномор'я рушила хвиля вірменських переселенців з Ані (столиця вірмського царства Багратідів Х ст., у XVII ст. в Османський імперії, тепер на території Туреччини). Такий висновок можна зробити виходячи з припущення про появу вірменського храму Успіння Богородиці в цей час в Акермані (Білго- роді-Дністровському) [4].

У першій третині XIX ст. в Ізмаїлі розташовувалася лише одна вірменська церква. Відвідавши місто в цей період М. Бжшкянц повідомляє, що раніше в ньому було багато вірмен, і вони володіли «кам'яною церквою в ім'я Богородиці». Однак після закінчення будівництва, місто було захоплене «іншим народом», багато вірменів покинуло Ізмаїл, переселившись в Гри- горіополь (на березі Дністра). Мова явно йде про суворовський штурм Ізмаїлу військом Російської імперії 1790 р. В синхронний М. Бжшкянцу період в Ізмаїлі налічувалося 60 вірменських будинків, а нова церква (відновлена?) «Схожа на маленький будиночок» [5].

З цими відомостями перекликається і інформація відомого дослідника І. Х. Кучук-Іоанне- сова. На межі XIX-XX ст. їм згадується в Ізмаїлі, не інакше як якась «вірменська», церква Успіння Св. Богородиці [3]. У дворі храму він дослідив 25 надгробних мармурових плит з вірменськими епітафіями, перенесених сюди з іншого місця. При цьому автор посилається на відомості старожилів про те, що «всі 25 каменів перш перебували в огорожі старої вірменської церкви, яка була зруйнована під час облоги Ізмаїла Суворовим». І, незважаючи на те, що з моменту облоги Ізмаїла до того часу минуло 112 років, старожили пам'ятали місце розташуваннязруйнованого храму, позначивши його дерев'яним хрестом, а плити з прилеглого цвинтаря перевезли.

Серед 25 пам'ятників І. Х. Кучук-Іоаннесов виділяє одну плиту з написом будівельного характеру: «Милістю Божою церква Св. Богородиці відновлена від основи, під час патріаршества Святійшого католікоса Ечміадзинського, владики Акопа, Св. Єрусалимського патріарха, Карапета, Константинопольського патріарха, Владики Акопа, архієпископа-богослова, під наглядом, за умовляння і коштом священика і прихожан міста та по велінню [...] і ретельністю і на кошти східних вихідців: мугдусі Магакіі і го брата мугдусі Акопа; пом'янути також східного вихідця мугдусі Берхудара, багато сприяв побудові церкви своїми працями і засобами і даруйте всіх ея покровителів. 1212 р., 10-го січня». У перекладі з вірменського літочислення - 1763 р.

Наведені відомості суперечать даним картографії, оскільки стара вірменська церква з плану 1770 р. співвідноситься з місцем розташування нинішньої Успенської церкви, що може вказувати на спадкоємність споруд різних періодів. Вірменський дослідник вважає, що плита відноситься до тієї самої зруйнованої суворовськими військами вірменської церкви, що розташовувалася на території фортеці [6].

Проблема спадкоємності двох культових споруд Ізмаїла - вірменської церкви Св. Богородиці XVIII ст. і нинішньої Свято-Успенської православної церкви, тільки ставиться в цій статті і вимагає окремого, ґрунтовного істо- рико-архітектурного дослідження. Зіставивши дані картографічних, епіграфічних джерел та відомостей ізмаїльських старожилів початку XX ст., попередньо можна висловити наступну думку. У турецькому Ізмаїлі з початку XVII ст. розташовувалася церква Св. Богородиці, яка прийшла в занепад десь у середини XVIII ст. і була відновлена у 1763 р. 1770 р. на російському плані міста були відзначені дві вірменські церкви, одна з яких розташовувалася на місці нинішньої Успенської церкви. 1790 р. церква Св. Богородиці значно постраждала (або була зруйнована) в результаті суворовського штурму. У XIX ст., ймовірно, на фундаментах цієї старої вірменської церкви будується інша, православна, Свято-Успенська церква, яка існує в Ізмаїлі дотепер.

Джерела та література

1. Челеби Эвлия. Книга путешествия (Земли Молдавии и Украины). - Т. 1. - М.: Наука, 1961. - С. 32-33.

2. Hitzel F. Franзois Kauffer (1751?-1801), ingйnieur-cartographe franзais au service de Selim III // The seventh book of History of Science sources and researches. Research Centre for Islamic History: Art and Culture. - 2000. - Р. 240.

3. Российский государственный военно-исторический архив, ф. 349, оп. 13, спр. 1119.

4. Красножон А.В. История исследований армянского храма Аккермана // Південний захід. Одесика.

5. Андрей Красножон1сторико-краезнавчий альманах. - Вип. 16. - Одеса: Друкарський дш, 2013. - С. 21-36.

6. Бжшкянц М. Путешествия в Польшу и другие места обитаемые армянами, произошедшими от предков из города Ани. - Венеция, 1830. - С. 216.

7. Кучук-Иоаннесов Х. И. Старинные армянские надписи и старинные рукописи в пределах Юго-Западной Руси и в Крыму // Древности восточные (труды восточной комиссии Императорского московского археологическогообщества). Вып. 3. - М., 1903. - С. 33-75.

Размещено на Allbest.ru