Саврань у XIV–XVI століттях у світлі новознайдених джерел та матеріалів

Размещено на http://www.allbest.ru

САВРАНЬ У ХІV-ХVІ СТОЛІТТЯХ У СВІТЛІ НОВОЗНАЙДЕНИХ ДЖЕРЕЛ ТА МАТЕРІАЛІВ

Ольга Білецька

Робота присвячена вивченню далекого минулого одного з населених пунктів східної частини Поділля -- Саврані -- у ХІУ-ХУІ ст. У праці розглядаються нові гіпотези етимології назви «Саврань». З'ясовується, що в розвитку Саврані та його околиць був постійно діючий татарський чинник. Зокрема, існували татарські надписи на гранітних скелях, були татарські могили (кешені). Зроблено висновок про те, що місцева людність визнавала татарську підлеглість (з 90-х років ХІУ ст.), що виявлялася у сплаті данини татарам. Також встановлено, що перший писемний документ на даний момент, в якому фіксується назва «Саврань», відноситься до доби останнього правителя з династії Коріятовичів. Це є жалувана грамота Федора Коріятовича своєму слузі Пашку Васневичу (1392 р.). В джерелах віднайдено інформацію про те, що за правління великого князя литовського Вітовта Саврань належала місцевому зем'янину Кості Кошиловичу. А в XVI ст. входила до складу маєтків Козарів. Вказані також важливі «транспортні магістралі» -- Татарський і Кучманський шляхи, які проходили через Саврань. Відзначено, що на початку 40-х років XVI ст. біля Саврані проходив кордон між Польським королівством та Османською імперією. І, нарешті, проілюстровано, чому саме перша згадка про козаків у польських хроніках пов'язана саме з цією місцевістю.

Ключові слова: Саврань, Поділля, Північне Причорномор 'я, історична географія, козаки, татари, кешені, Коріятовичі, Вітовт, Кошиловичі, Козари. історія саврань назва етимологія

Після виходу «Савранщини» минуло вже п'ятнадцять років . За цей час було зібрано чимало документів, які доповнили наші знання щодо цього регіону. Тому ми поставили перед собою завдання систематизувати та проаналізувати інформацію джерел, щодо вказаного періоду. Назва «Саврань» давня. Швидше за все, населений пункт отримав її від назви річки -- Савранки. Нам вже довелось писати щодо етимології цього гідроніму. Нагадаємо, Я.Р. Дашкевич вважав, що назва тюркського походження і означає, як «така, що волочиться» , тобто мався на увазі, перш за все, хвилястий хід річки. Ми у свій час висунули гіпотезу, що, можливо, слово «савран» є адекватне тюркському слову «сарбан» (тобто погонич верблюдів ). Це не повинно нас дивувати, адже, як відомо з історичних джерел, на території цієї частини Поділля водились верблюди. Однак, є ще одна версія. У 2004 р. її оприлюднив О.Б. Бубенок. Посилаючись на працю В. Бушакова, він вважає, що назву річки Саврань варто «рассматривать... как производный термин от осетинського словосочетания Sau-ran -- «Черное место». Разом з тим, ми все ж силяємось до нашої початкової думки щодо назви Саврані.

Історія Саврані та Савранщини, як вважають дослідники Поділля, пов'язана з наслідками Синьоводської битви. Мабуть, саме тут -- по річці Савранка -- проходила північна межа держави Дмитра. Як писав Я.Р. Дашкевич, основну територію володінь Дмитра можна визначити за назвами річок та населених пунктів. Це і річка Дмитрів Кільш (назва зафіксована на карті 1690 р.), а тепер р. Гнилий Тікич. І село Дмитрашківка («Дмитрашкобо»), яке згадується у спогадах Павла Халебського під час подорожі патріарха Макарія III у 1654 р., також є відлунням часів бея Дмитра. Це село як Dmitraszowka значиться також у спискові маєтків Станіслава Конєцпольського, складеного протягом 1676-679 років, та зафіксоване на карті Г. Левассер де Боплана. Нині -- це с. Дмит-рашівка Піщанського району Вінницької області. Отже, перебування татарської людності відобразилось у топоніміці.

Щодо середньовічного життя Саврані, то відомо, що неподалік від нього були (та є й до нині) гранітні скелі. Відомий дослідник подільської минувшини Вавжинець Марчинський (1779-1845) у третьому томі «Статистичного, топографічного та історичного опису Подільської губернії», навів цікаві факти. Він вказав, що:

«Przy Kazawczynie sq rozmqite napisy tatarskie na skalach granitowych, bialego, sniadego i niebieskiego koloru. Znaydniq si% i groby tatarskie z napisem 1377 r. przy tychze skalach» «При Казавчині є різноманітні татарські написи на гранітних скелях, білого, оливково-бронзового та блакитного кольору. Знаходяться тут і татарські могили надписом 1377р. при тих же скелях».

Казавчин знаходиться неподалік від Саврані і, як наш погляд, теж має тюркське походження. Таким чином, відповідно до відомостей Марчинського, неподалік від Саврані були татарські поховання, які називались кишені (інакше кешені). Окрім того, на одній зі скель (на так званій «скелі Ржевуського», оскільки він на ній часто присідав) був напис 1326 р. Я.Р. Дашкевич вважав, що розв'язку рокам дав Вацлав Ржевуський, який добре знав арабську мову, письмо і календар, а тому їм можна вірити. У світлі новознайдених матеріалів, необхідно відзначити, що цей Вацлав Ржевуський (1785-1831) побував на Близькому Сході і отримав там титул еміра. Мав велику пристрасть доарабських коней і потім, коли оселився в Саврані, розводив тут породистих скакунів, замальовки яких він помістив у своїй книзі.

Міхал Балинський та Тімотеуш Липинський у книзі «Давня Польща з історичної, географічної та статистичної точки зору описана»: «Саврань... знаходиться на самому Татарському шляху, що з'єднується далі з головним Кучманським шляхом. На савранських полях землероби часто знаходять. уламки зброї і спорядження воїнів, а у селі Казавчині знаходяться прадавні могили і татарські надписи, зроблені на гранітних скелях».

Щодо намогильних надписів, то даремно їх шукати зараз, оскільки ще наприкінці ХІХ ст. T. Мар'янський написав: «тепер однак нема їх ані сліду» («dzis jednak nie ma ich ani sladu») і також вазав, що «давно в Саврані та його околицях мешкали татари, як свідчать написи на прилеглих скелях». Перебування тут татар збереглось також у свідомості місцевого населення, зокрема, у мікротопонімії. Так, як відголосок тих давніх часів, в сучасному селі Кам'яне (Савранського р-ну Одеської області) ще у XIX ст. одне з урочищ називалось «Татаринова Криниця». А в самій Саврані, неподалік колишнього маслозаводу, є «татарська» бійниця, яку не змогли зруйнувати найміцніші бульдозери району. Так, вона до сих пір стоїть обабіч дороги.

Згодом місцева людність Саврані стала визнавати татарську підлеглість. Такий висновок напрошується з нещодавно (у 2014 р.) знайденого та опублікованого невідомого широкому загалу істориків документу, в якому згадується Саврань. Мається на увазі жалувана грамота Федора Коріятовича, яка була дана слузі Пашку Васневичу на села Шандирів, Новоселицю, Костянтинів,Куниче, Гаврилівці, Яголківці, Баксанівці в Брацлавській волості. У результаті аналізу джерела публікатор джерела прийшов до висновку, що грамота була написана, швидше за все, 9 серпня 1392 р. у Кам'янці-Подільському. А збереглась в копії XVI ст. Про Саарвнь сказано так: «Пашко мает... ловити куницы, и искати в Саврани и Сарадчыне, и Боброве». В ній же писар вказав: «коли мают вси земдне дань давати в татары, тое мают дати Пашковы люди».

На відміну від Т. Гедзь, яка вважає, що тут згадується не саме поселення, а річка (сучасна Савранка), ми ж вбачаємо тут саме вказівку на поселення, оскільки в документі використано прийменник «в». Якби було «на» Саврані, то, звичайно мова йшла про річку. Спробуємо також ідентифікувати «Сарадчыне, и Боброве». На нашу думку, перший топонім можна ідентифікувати з с. Сара- жинка Балтського району Одеської області. А «Бобров» , це як правильно відзначила Т. Гедзь, Бобрик Периший і Бобрик Другий (на р. Кодима) Любашів- ського району Одеської області.

Наприкінці XIV ст. Савранські землі попадають в орбіту правління великого князя литовського Вітовта. Історики XIX ст. (О. Яблоновський, М. Владимир- ський-Буданов) в своїх працях стверджували, що Саврань вперше вказується в історичних джерелах у зв'язку з даруванням її великого князя литовського Вітовта панам Кошиловичам. Але, як бачимо, у світлі новознайдених документів, Саврань фіксується у джерелах за доби Коріятовичів, хоча існувала, напевно, під такою назвою ще раніше. Як вказує Януш Куртика, це надання Вітовт міг здійснити в проміжку між 1411 до 1430 р. На відміну від Західного Поділля, Східне Поділля ще немає такого ґрунтовного дослідження, де б аналізувалися пожалування Вітовта, які безумовно були. Отож, самого пожалу- вання (привілея) нам не вдалось віднайти, бо його вже немає. З документу 3 лютого 1581 р., який був опублікований М.Г. Крикуном та О. Піддубняком, стає відомо, що на сеймі у Варшаві було заслухано оповідання Богдана Козара, який приїхав за дорученням свого батька -- брацлавського ґродського судді Кіндрата Козара.

Богдан повідомив королю Стефану і коронній канцелярії про пожежу Вінницького замку 8 жовтня 1580 р., під час якої згоріли документи, що зберігались там у зв'язку з частими нападами татар: «далъ шн (приятель Кіндрата Козара -- Семен Ободенський. -- О.Б) былъ до замку Веницкого, яко до безпечного схованья шт неприятеля татар». Але «с пригоды за припадкомъ нещаснымъ замок нашъ Веницкии на корень згорелъ, где жъ, деи, в томъ замку Веницкомъ вси листы и привилья, права вечные шт продковъ нашихъ...». Серед тих документів був листи і привілеї великого князя литовського Вітовта і короля Яна Альбрехта його предкові Кості Кошиловичу: «.шт великого кнзя Витовта и короля его милости шлбрахта, продку его Кости Кошиловичу» на селища «сеелища ... шблич, Пашковцы, Саврань, Беседки, Карачовцы, Деревковцы, Кошиловцы, шлешковцы, Уръвиживотъ и Харпаки», що належали до Брацлавського повіту («в повете Браславской лежачие»).

Отже, у XVI ст. Саврань входила вже до маєтку Козарів, спочатку Кіндрата, потім його сина -- Богдана. Під час ревізії Брацлавського замку 1545 року люстратор записав: «Саврань [(Sabran (sic!))], селище, было замъковое, а тепер держить Козар». Далі в документі записано, що зем'яни не тримають своїх документів при собі, у зв'язку з постійними набігами татар: «И мы, деи, будучи украиныи слуги гсдрьскии, тыхъ привильевъ и листов нашихъ, которыи в себе на то маемъ, на тот час покладати ихь не хочемь; а наиболеи, иж ихь при собе не маемъ, а держимъ ихъ в Каменцу Подольскомъ, ув Острозе и на иншихъ сторонахъ у приятелеи нашихъ».

Дещо порушуючи хронологію викладу, нагадаємо, що взимку 1489 р. на річці Савранка та на прилеглих яланецьких болотах відбулась відома битва між татарськими військами та військами польського королевича Яна Альбрехта. Про битву, яка завершилась перемогою війська королевича, писали польські хроністи М. Кромер, М. Стрийковський та Бєльські. Ця битва була зафіксовна і в листі Струся до короля. Як вказує В. Михайловський, у листі від 21 вересня 1499 р. він повідомляв «про брак грошей, хворобу коней, про татар, яких бачили за 12 миль від Хмільника, і битву з ними під Савранню (окреслювану як далеку за Брацлавом)». Оскільки мова зайшла про битву 1489 р., то вкажемо, що історики її переважно знають у зв'язку з першою згадкою місцевих козаків, які вказували дорогу польському королевичу і українське козацтво. А з'явились тут козаки невипадково. Пізніше італієць Олександр Гваньїні писав: «татари часто нападають на подільські і руські землі... беруть з цих країн велику здобич. А це чинять тому, що польський король затримував сплату данини». Ось козаки і взяли на себе таку не легку місію, як боронити свій край від набігів татар. Опис Вінницького замку, що зберігся від 1545 р., свідчить, що стан його бажав кращого: «Не только людемъ в часъ пригоды ют навального неприятеля негде заперетися и юбороны ютколь вчинити, але и быдла страшно заперети. Бо яко-.н живъ, -- такового простого а слабого замъку украиного не видел».

Про Козар згадував також Ф.Є. Петрунь, коли писав, що «... крайній на південь Савранський лісовий масив в роки мандрівки Бронєвського (у 1578 р. -- О.Б.) ще був в руках Козар». До цих слів вченого хотілося б додати, що ліс, як ми бачили з вище цитованого документу, в часи проїзду польського дипломату, посланця короля Стефана Баторія до кримського хана Мухаммеда Гірея дійсно таки був. Але сам М. Бронєвський про нього не згадував. Він вказав лише на р. Савранку та Савранські степи: «Річкою Бугом чи Гіпанісом дійдемо до самого Очакова; потім річками Трестенетом, Берсадою, Ольшанкою і Савранню (звідки степи Савранські отримали назву) до пасіки самого Онисія, незнатного руського, де ростуть дуже високу дуби»). Пасічництво було дуже поширеним заняттям подолян. Самі ж пасіки були настільки важливими, що люстратор на Брацлавщині у 1545 р. зазначив: «pasek meszczanskich ne potrzeba menszy seliszcz wazyti: sut inszyipaseki, izy try seliszcza za odnupaseku ne stoiat».

І якщо в 30-40-х роках XV ст. південна межа Поділля сягала узбережжя Чорного моря, то в XVI ст. вона була піднята до рівня р. Савранка, ка стала природнім кордоном між двома державами -- Великим князівством Литовським та Османською імперією. На це й факт Ф. Петрунь вказав так: «Нагадаєм, що мапи XVI століття звичайно відмічають на півдні натуральну межу Поділля -- річку Саврань».

Нагадаємо, що перша відома історикам спроба відмежувати територію Брацлавщини від володінь Османської імперії була здійснена у 1542 р. І ця спроба виявилась, як на погляд М.Г. Крикуна, невдалою, оскільки обидві сторони не змогли домовитись: турки наполягали на тому, що кордон має пролягати по правій притоці Богу Саврані (нині -- Савранка), а поляки, -- що на південь від неї -- по правій же притоці Богу Кодимі. Разом з тим, варто відзначити, що Я.Р. Дашкевич віднайшов документи, в яких йшлося про дипломатичні переговори між цими державами у 40-х роках XVI ст. Відомо також, що неподалік від Саврані над Бугом колись був обтесаний стовп із написом «Копіес РоШ». Хоча повинні зазначити, що в місцевій традиції збереглось на порубіжній території встановлювати хрест з іконою та рушником та обносити невисоким частоколом. Отож, М.Г. Крикун, провівши ціле розслідування щодо з'ясування кордонів між Великим князівством Литовським, Польським королівством та Османською імперією, прийшов до висновку, що «за різними джерелами, наприкінці 60-х років XVI ст. кордон воєводства на півдні проходив по правій притоці Богу (Південного Бугу) -- Саврані, на південному сході -- по лівій притоці Богу -- Синюсі». Таким чином, Саврань стала пограничним поселенням.

І нарешті останнє питання, яке нам хотілося б розглянути -- коли Саврань стала містечком? А.Д. Бачинський вважав, що містечком Сарань вже була наприкінці XIV ст.. Як на наш погляд, це сталось значно пізніще. Швидше за все, після того як французьким інженером Гійомом Бопланом була побудована фортеця Усть-Саврань в 1634 р.

Отже, у світлі новознайдених матеріалів та джерел історія Саврані вимальовується дещо іншою, ніж традиційна. Першою писемною згадкою «Саврань» є 1392 р. Окрім того, починаючи з XIV ст., бачимо постійно діючий татарський чинник, який мав вплив на історичний розвиток краю. На початку XIV ст. тут проживали татарське населення, від яких досить довго зберігались надписи та поховання, так звані кешені. Згодом місцеве населення змушене було платити данину татарам. З кінця XIV ст. землі Саврані та Савранщини тримали, швидше за все, місцеві феодали, яких можна віднести до страти зем'ян. За Коріятовичів це був Пашко Васневич (мав князівський дозвіл ловити куниць у Саврані), за доби Вітовта -- Костя Кошилович, а в 1545-1581 р. у джерелах фіксується Кіндрат та Богдан Козари. Саранщина відома також завдяки битві між польським військом, очолюване королевичем Яном Альбрехтом, і татарами (у 1489 р.). Тут же пролягали Татарський і Кучманський шляхи та проходила межа між Польським королівством та Османською імперією у 1542 р. Тобто, досліджувана земля була буферною, порубіжною зоною. Тому не дивно, що слово «козак» вперше у польських хроніках було зафіксоване саме тоді, коли мова йшла відносно земель Савранщини.

Додаток 1

Жалувана грамота подільського князя Федора Коріятовича своєму слузі Пашку Васневичу на села в Брацлавській волості [1392]. Опубліковано в: Беларуская дауніна, під ред. Ю.М. Микульского. -- Минск, 2014. -- С. 149-150.

Додаток 2

Оповідання Богдана Козара 1581 р. Опублковано в: Документи Брацлавського воєводства 1566-1606 років / Упорядники М. Крикун, О. Під- дубняк. -- Львів, 2008. -- № 92. -- С. 276-277.

Размещено на Allbest.ru