Чи був "Демко Многогрішний" гетьманом Війська Запорозького?

Размещено на http://www.allbest.ru

Чи був «Демко Многогрішний» гетьманом Війська Запорозького?

Віктор Горобець

Стаття присвячена дослідженню питання коректності вживання антропоніму «Демко Многогрішний» для означення особи гетьмана Лівобережної України в 1668-1672 рр. Дем'яна Ігнатовича. Проаналізувавши різні типи офіційної документації як часів гетьманування Дем'яна Ігнатовича, так і його насильницького відсторонення від влади, автор доходить висновку, що антропонім «Демко Многогрішний» при означенні особи лівобережного гетьмана несе в собі певне семантичне навантаження, необхідне його опонентам для формування негативного образу екс-гетьмана. А відтак і використання цього антропоніму в сучасній історичній літературі є невиправданим, оскільки консервує наявні ідеологічні чи історіографічні упередження і стереотипи.

Ключові слова: гетьман, Дем'ян Ігнатович (Многогрішний), Українська козацька держава, Гетьманат, Військо Запорозьке.

гетьман многогрішний документація влада

На перший погляд винесене в назву питання позбавлене будь-якого сенсу. Адже в статтях і монографіях О. Лазаревського, В. Модзалевського, І. Крип'якевича, Дж. Гаєцького, В. Кривошеї, В. Заруби, Д. Вирського, В. Горобця та багатьох інших вітчизняних і зарубіжних дослідників наведено розлогий і доволі точний перелік осіб, що старшинствували у Війську Запорозькому в ті часи, коли до цієї самоназви доцільно прикладати як синонімічний політонім вже кабінетного походження «Українська козацька держава» чи «Українська ранньомодерна держава», що, власне, акцентує увагу на одержавленні цього військового та соціополітичного утворення за результатами Козацької революції середини ХУІІ ст. Завдяки зусиллям учених встановлено імена не те що старшин, котрі перебували на найвищому -- гетьманському уряді, а й мало не на рівні сотників і городових отаманів, принаймні -- полкових центрів, так точно. І, безперечно, в усіх з відомих нам на сьогодні переліків ім'я Демка Многогрішного -- як восьмого за ліком реґіментаря Української держави раннього нового часу -- обов'язково присутнє.

Отож, у переважній більшості випадків для означення цього самого восьмого гетьмана Війська Запорозького вживаються антропоніми «Дем'ян Многогрішний» чи «Демко Многогрішний». Для ілюстрації такого стану можна було б навести розлогий перелік прикладів з підручників чи популярних матеріалів. Але більш переконливими все ж є зріз академічного представлення: приклади з наукової літератури, публікацій джерел чи історичних синтез. Якщо говорити про останні, то саме антропонім «Дем'ян Многогрішний» використовується, наприклад, Д. Дорошенком в його синтезі «Нарис історії України», Н. Яковенко в «Нарисі історії середньовічної та ранньомодерної України», М. Крикуном у його спільній з Л. Зашкільняком «Історії Польщі» тощо.

Аналогічно виглядає й ситуація з застосуванням антропоніма при публікації джерел. Зокрема, у такій солідній тематичній документальній збірці, як «Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687)» (Київ-Львів, 2004), підготовленій спільними зусиллями Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, Наукового товариства імені Шевченка і Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, у вступному нарисі та в нарисі до сьомого розділу, якраз, власне, й присвяченому публікації документів часів гетьманування восьмого реґіментаря Війська Запорозького, гетьман згадується лише винятково під прізвищем «Многогрішний». Причому, навіть без побіжної згадки про інше прізвище, яким він особисто послуговувався в представлених у збірці документах. Більше того, ще й у заголовках документів міститься все той же антропонім -- «Многогрішний». І це при тому, що включені до збірки документи були підписані гетьманом винятково «Демьян Игнатович» чи «Даміан Игнатов».

Менше послідовності демонстрували укладачі унікального джерельного корпусу документів «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», де в одних томах український гетьман у покажчиках значиться як «Игнатенко, Демьян», а в інших -- «Многогрешный, Демьян Игнатович».

Трапляються і ще більш курйозні випадки. Наприклад, у випущеному 1991 р. Головним архівним управлінням при Раді Міністрів СРСР спільно з Центральним державним архівом давніх актів СРСР путівнику по фондах Центрального державного архіву давніх актів СРСР у 12 випадках вжито антропонім гетьмана «Д.И. Многогрешный» і лише одного разу «Д. Игнатович», причому, в іменному покажчику до тому ці позиції фігурують абсолютно непов'язані одна з одною, начебто означують різних людей.

Як на виняток із загального тренду послуговування при публікації джерел винятково антропонімом «Многогрішний» варто вказати на видане в 1931 р. Археографічною комісією ВУАН «Генеральне слідство про маєтності Лубенського полку», де і в документах, і в редакційних приписках бачимо антропонім «Ігнатович».

В переважній більшості випадків у сучасній науковій літературі використовується антропонім «Многогрішний». Для прикладу згадаємо хоч би найбільш знакові праці авторства Я. Дзири, В. Смолія та В. Степанкова, В. Заруби, О. Сокирка, С. Павленка, Т. Таїрової-Яковлевої та інших. Зі спеціальних праць істориків ХІХ ст. варто згадати роботи О.О. Гоздаво-Голомбіовського та М. Оглобліна, в яких також використано антропонім «Многогрішний».

Іноді ці різні форми написання прізвища гетьмана вживаються істориками як синонімічні. Скажімо, в більш ранніх працях Т. Чухліба вживався антропонім «Многогрішний», а в пізніших -- «Ігнатович» або «Ігнатович (Многогрішний)». Останній варіант є характерним для праць Дж. Гаєцького та В. Горобця, де в тексті використовується антропонім «Ігнатович» і лише при першій згадці гетьмана наводиться прив'язка до більш звичного варіанту -- «Многогрішний». У роботах дослідника генеалогії української еліти козацької доби В. Кривошеї використовувався виключно антропонім «Ігнатович», без якогось додаткового уточнення. Більше того, і його брата Василя, більш відомого саме під прізвищем «Многогрішний», історик записував також винятково під прізвищем «Ігнатович» .

Отож, дещо перефразовуючи відомий вислів класика української художньої літератури -- «Боруля», «Беруля» чи «Боруля-Беруля»?, спробуємо розібратися, яким антропонімом послуговувався сам гетьман, як до нього зверталися сучасники, від чого залежав вибір того чи іншого варіанту та яким має бути свідомий вибір сучасного дослідника.

Відразу ж зауважимо, що за нашим переконанням, доцільно послуговуватися саме антропонімом «Ігнатович», оскільки, переглянувши всі відомі на сьогодні дослідникам універсали гетьмана , а перед тим полковника чернігівського, жодного разу не зустріли згадки про антропонім «Многогрішний» як про його власну самоідентифікацію. Завше -- і будучи гетьманом, і будучи полковником -- наш герой підписувався винятково лише «Дем'ян Ігнатович», «Демко Ігнатович», чи, принаймні, «Даміан Игнатов».

Так само і в кореспонденції, яка адресувалась йому, -- і в зверненнях до нього козацької старшини, і представників російської влади -- його також називали винятково «Ігнатовичем». «Полковник черніговской, п. Демян Игнатович», -- читаємо в універсалі гетьмана Івана Брюховецького від 7 листопада 1667 р. Іноді ця форма в записах московських приказних дяків трансформувалася в антропонім «Демян Игнатенко, полковник черниговский» або ж «Демко Игнатов», «Демко Игнатов син».

І так тривало, принаймні, до певної хронологічної межі, поява якої доволі чітко маркувалася політичними факторами (про що поговоримо згодом).

Звідки ж і яким чином антропонім «Многогрішний» перекочував в історичні праці? Одну з найперших згадок саме цього варіанту в прикладанні до діючого реґіментаря зустрічаємо в документах кінця 1671 р. Так, у документах запису переговорів поміж російською делегацією та делегацією Речі Посполитої щодо реалізації постанов Андрусівського перемир'я, під час п'ятої зустрічі послів («в ответе в п'яте»), що відбулася 23 грудня 1671 р., зустрічається і один, і другий варіант антропоніму. Причому, з російського боку «бояре и думне люди», коли завели розмову про бажаність присутності під час обговорення питання щодо «зацепок... в стороне королевского величества северские казаки учинили» представників лівобережного гетьмана -- «київського полковника Костянтина Солонину с товарищи, людей чесних и разумных», спершу називали лівобережного реґіментаря «Демьяном Игнатовичем» .

Королівські ж комісари, зауважуючи, що «при разговорех их посольских с ними бояры и думными людми» українським підданим царя «быть непристойно, потому что, буде ты им посланцом с стороны королевского величества какое объявление от них послов показалось противно», називали лівобережного гетьмана то «Демьяном Игнатовичем», то «Демьяном Многогрешным» .

Надалі ж, коли комісари польського короля зауважували, що вони називають Дем'яна Многогрішного «царского величества подданым толко в перемирные лета, а как перемирные лета отойдут, тогда им мочно будет его называть и королевского величества подданым», та активно заперечували проти участі послів з України в переговорах, оскільки «украинский люди непостоянны и никогда в правде не стоят», російська сторона, вочевидь, у пориві неймовірного полемічного запалу, також вжила для означення лівобережного реґіментаря антропонім «Демьян Многогрешный». Але вже під час шостої зустрічі, що відбулася 28 грудня 1671 р., ймовірно, знявши надмірну емоційну напругу, як російська, так і польська сторони називали лівобережного реґіментаря не інакше як «Демьян Игнатович».

А ось старшини, що взяли участь у змові (генеральні обозний Петро Забіла, судді Іван Самойлович і Іван Домонтович), в уже поданому на нього доносі від 13 квітня, ведучи мову про таємні зносини Ігнатовича з Дорошенком і прохання першого надіслати на Лівобережжя Кримську орду, одного разу вживають саме прізвище «Демко Многогрешный».

І вже після того, як Ігнатовича було скинуто в результаті змови з гетьманства, у матеріалах слідства, зокрема, в показах старшини, що брала участь в антигетьманській змові, про нього мовиться переважно як про «Демка Ігнатова» або просто «Демка».

Так само і в повідомленні князя Г.Г. Ромодановського про обрання Івана Самойловича гетьманом, внесення доповнень до Глухівських статей і принесення новообраним гетьманом присяги на вірність царю, датованому 17 червня 1672 р., згадуючи про восьмого гетьмана, вжито також саме цю форму антропоніму -- «Демко Игнатов». Аналогічним чином називає колишнього гетьмана й архієпископ чернігівський Лазар Баранович, оповідаючи у квітні 1672 р., тобто вже по поваленню Ігнатовича, російському монарху про ті заходи, які він уживав проти «измены и воровства против крепкие вашого пресвітлого царского величества десницы».

Такий варіант, безперечно, вписувався в офіційну московську антропо- німічну традицію, що відмовляла навіть не надто родовитим дворянам у праві послуговуватися родовими прізвищами, а лише винятково формами на кшталт: «Петька сын Федоров», або просто «Петька Федоров», де друга частина антропоніму виступала не в якості родового прізвища, а саме як вказівка на ім'я батька. Коли ж мова велася про злочинців чи тим паче зрадників, то антропоніми формувалися винятково з применшувальної форми імені: «Матюшка», «Васка», «Ефимко», «Пашка», «Демко».

Отож, переконані, що у випадку з різкою зміною форми подачі антропоніму екс-гетьмана та використання виключно варіанту «Демко Игнатов» чи просто «Демко» пояснення крилося в намаганні представників російської влади продемонструвати своє відверто негативне ставлення до нього та, відповідно, прагненні української еліти, як світської, так і духовної, під- лаштуватися під цей канон.

І варто відзначити, нічого дивного чи нового тут не було, адже всі попередники Ігнатовича на гетьманстві, котрі в певний час, розчарувавшись у протекції царя, стали шукати собі нову зовнішньополітичну опору для своєї влади, після виходу з-під влади російського монарха в офіційних документах російської влади писались аналогічно: «Івашка Виговський», «Юра- ська Хмельницький», «Івашка Брюховецький». Наприклад, в наказі боярину і воєводі князю Г. Г. Ромодановському, уповноваженому царем для проведення виборної ради 1672 р., було записано: «... статьи указал великий государь учинить ныне вновь, для подтвержденья войску Запорожскому, что впредь измены и християнского кровопролития не было, как учинилось от изменников от Ивашка Выговского, от Юраска Хмелницкого, от Ивашка Брюховецкого». Єдине, що вирізняло ці випадки, так це те, що ані Виговському, ані Хмельницькому, ані Брюховецькому не було відмовлено у праві й надалі послуговуватися неспотвореною формою прізвища. У випадку ж з Ігнатовичем таке спотворення мало, вочевидь, продемонструвати низьке -- «мужицьке»- соціальне походження екс-гетьмана.

Хоч справедливості заради зауважимо, що і в попередні часи, ще до опали, і ще до посідання Ігнатовичем гетьманського уряду, такою формою також послуговувались. Вище вже згадувалось про саме таку інтерпретацію антропоніму з боку російських приказних дяків, а, крім того, нам відомо, принаймні, про один випадок використання самим Ігнатовичем антропоніма «Даміан Игнатов», щоправда, було це ще в часи його перебування на уряді полковника.

Повертаючись же до питання політичного навантаження антропоніму екс-гетьмана, хотілося б звернути увагу на той примітний факт, що правобережний гетьман Петро Дорошенко, довідавшись про трагічний фінал лівобережного гетьмана (до слова, колишньої своєї креатури, котрий, тим не менше, відступився від нього) та намагаючись відбілити його чесне ім'я, в листі до київського воєводи князя Григорія Козловського від 1 квітня 1672 р. називав колишнього реґіментаря не інакше як «Демян Игнатович».

Власне, навіть царський вирок від 28 травня 1672 р. адресований «Демку Игнатову!», але в самому тексті присуду колишній гетьман згадується лише як «Демко», «изменник и клятвопреступник», у той самий час як брат гетьмана, Василь, іменується «Многрогрешним». Те ж саме спостерігаємо і в інших документах, які відносяться до часів його висилки на заслання, наприклад, від 28 травня 1672 р. І лише в справі про висилку поваленого гетьмана до Сибіру від 29 травня 1672 р., там, де мова йде про «рухлядь», що її дозволив цар перевезти разом з Ігнатовичем, останній вперше в офіційних документах російського походження записаний так, як він нині переважно й фігурує в наукових дослідженнях і підручниках з історії: «бывшего гетмана Демка Многогрешного рухледи его: постеля выбойчетая, подложена кума- ком; две подушки, да пояс шелковый».

Щоправда, стверджувати, що після скинення Ігнатовича з гетьманства за ним безальтернативно пристав антропонім «Многогрішний», було б неправильно. У цей час, звичайно ж, в офіційних документах російської влади при згадках поваленого гетьмана обов' язково вживається форма, що несла в собі негативні емоційні конотації, однак антропоніми вживалися все ж різні, в тому числі й ті, що походили від уже звичної форми «Ігнатович». На відміну, скажімо, від брата гетьмана, стосовно котрого якраз звичним виступав антропонім «Многогрішний». Вельми промовистим у цьому сенсі виглядає найменування козацької старшини, засудженої до висилки в Сибір, у виданих їхнім конвоїрам у 1673 р. супровідних документах, де читаємо таке: «клятвопреступник Демко Игнатов, Васка Многогрешный, Мишка Зиновьев»; або ж -- «бывшой гетман Демко Игнатов... да племянник Мишка Зиновьев... да брат родной бывшей полковник черниговской Васка Многогрешный».

Як відомо, навіть після своєї висилки до Сибіру Дем'ян Ігнатович не загубився, як це траплялось у ту добу практично з усіма засланцями з України. Відсидівши більше десяти років в острозі, після 1686 р. колишній гетьман отримав звільнення з ув'язнення і був залишений на поселення в Селенгінську, де його приписали до так званих дітей боярських. За деякий час він навіть здобув статус так званого «їздця», очоливши залогу Селенгінського острогу. Прикметно, що у відомих дослідникам документах з цього відтінку життя колишнього гетьмана, а також і безпосередньо перед його звільненням, він також іменується то «Демян Игнатьев», то «Демян Игнатов», то «Демко Многогрешный». Так, у грамоті Сибірського приказу, датованій 1682 р., читаємо: «из детей боярских войска Запорожского бывшей гетман Демьян Игнатов». Аналогічним чином чи у формі похідній від цієї він згадується і в інших деяких документах тієї доби, зокрема, і в контексті подачі чолобитної «бувшим черкасским гетманом Демяном Игнатьевым». Водночас у той самий час єнісейський воєвода князь Щербатов у своїй грамоті (покликаючись на указ з Посольського приказу) вживає антропонім «Демко Многогрешный».

І якщо з вживанням прізвища лівобережного гетьмана картина вимальовується достатньо чітко, то з використанням імені -- «Демко» чи «Дем'ян» -- чіткості трохи менше. Адже, якщо, перебравши до своїх рук гетьманську булаву, Ігнатович, здається, завше підписувався ім'ям «Дем'ян», то будучи полковником чернігівським, він послуговувався формою «Демко». Наприклад, у вже згаданому вище корпусі універсалів гетьманів і полковників Війська Запорозького, в універсалі від 3 березня 1665 р. вживається такий лексичний зворот: «Демко Ігнатович, звишменованній полковник», в універсалі від 22 вересня 1665 р. -- «Вам жичливій пріятел Демко Ігнатович, звишменованній полковник», в універсалі від 27 квітня 1668 р. -- «Демко Игнатович, полковник Войска Запорозского черніговский». Зустрічається також «Демиян Игнатович», «Демьян Ігнатович». Але загалом формою «Демко» Ігнатович послуговувався в часи перебування на уряді полковника і генерального осавула. Повернення ж до вжитку іменної форми «Демко» спостерігаємо вже в часи відсторонення його від влади -- спершу, як уже відзначалося, в доносі старшин-змовників, а згодом в офіційних документах, що виходили від царської влади в часи репресій проти нього. Втім, після повернення колишнього гетьман на царську службу, цього разу вже в якості воєводи забайкальського острога, повертається до вжитку і попередня форма вживання імені -- «Дем'ян».

Достеменно відомо, Дем'ян Ігнатович мав, принаймні, двох братів, котрі також служили на різних старшинських посадах у Війську Запорозькому. Один з них згадується в документах як Сава Шумейко. Наприклад, взимку 1672 р. «полу голова московських стрельцов» Олександр Танєєв, перебуваючи в Батурині в гетьмана, інформував царя, що «стародубского де полковника Петра Рословченка он гетман переменил, велел быть полковником брату своему родному Саве Шумейку». А в лютому 1672 р. київський воєвода князь Григорій Козловський писав до Москви: «... гетман Демьян Игнатович посылает в Киев Стародубский полк брата свого Шумейку».

Інший його брат, котрий в гетьманство Ігнатовича обіймав спочатку уряд генерального осавула, згодом чернігівського полковника, а по його скиненню з гетьманства був відправлений до Москви і там засуджений до страти, заміненої засланням до Сибіру, писався переважно «Василем Многогрішним» чи «Васютою». Особисто під листами чи універсалами підписувався як «Василий Игнатович Многогрешный, полковник Войска Его Царского Пресветлого Величества Запорожского Черниговский». В офіційній документації, скажімо, під Московськими статтями 1665 р. в числі старшин, котрі їх підписали від імені козаків Ніжинського полку, надибуємо згадку про «Василия Многогрешного». Вельми прикметно, що, в офіційній царській грамоті від 28 травня 1672 р., де містилося повідомлення про заслання української старшини в Сибір, колишній гетьман названий «Демян Игнатов», а «брат його родной, бывшой черниговский полковник» згаданий як «Васка Многогрешний». Як «Василь Многогрешний» колишній чернігівський полковник згадується і в жалуваній грамоті царів Івана Олексійовича та Петра Олексійовича 1690 р., і в універсалах гетьмана Мазепи того ж 1690 р. щодо закріплення за власниками земельного майна в Чернігівському полку.

Хоч справедливості заради слід відзначити, що в окремих документах (як-то полковницькому універсалі від 10 липня 1663 р.) брат гетьмана справді підписувався як «Василій Ігнатович, полковник... наказний ніжинський». Навіть більше, траплялись випадки, коли його вже після суду та заслання до Сибіру російська влада іменувала «бувший черниговский полковник Васька Игнатов». Але тут, як і у випадку з його братом Дем'яном, мала місце чітка політична маніфестація російської владою свого ставлення до засудженого козацького старшини, і друга частина антропоніму виступала не як родове прізвище, а як вказівка на ім'я його батька.

Чому ж і коли «гетьман Ігнатович» зник з історії козацької України? Особливу роль у закріпленні антропоніма «Многогрішний» в історичній пам'яті українців, на наш погляд, відіграв автор «Літопису Самовидця». У праці, написаній, вірогідніше за все, ще за життя восьмого реґіментаря Гетьманату, але вже після його відсторонення від влади, вживається винятково антропонім «Демко Многогрішний». А наведений у творі розлогий перелік усіх його реальних і легендарних «гріхів» немов би підсвідомо вказував на прямий зв'язок прізвища з конкретними діями його носія. При цьому автор практично й не приховував свого негативного ставлення до цього козацького реґіментаря, нерідко приписуючи йому й навіть те, чого він не чинив, або вбачаючи причинно-наслідковий зв'язок там, де він об'єктивно не міг простежуватися. Скажімо, автор літопису прямо звинувачував Дем'яна Ігнатовича в тому, що він «найпершей отступил от Бруховецкого, здрадивши его», і нібито саме за це отримав від гетьмана Петра Дорошенка булаву наказного гетьмана Сіверської України. По тому ж він зорганізував проголошення своїми ж приятелями і слугами себе повним гетьманом, мало зважаючи на трагічну долю зрадженого ним попередника: «А хочай Бру- ховецкій марне згинув, на тое не уважаючи, жеби и его тое не спіткало, собі гетьманства жичачій».

Не менше негативних конотацій по відношенню до Ігнатовича містило й саркастичне зауваження автора щодо обставин організованих ним виборів, коли претендент, ініціювавши власне обрання, згодом, коли члени його «компанії» публічно просили прийняти булаву, певний час «обмовлявся» віднеї, «як старая дівкая хорошого жениха». Оповідаючи ж про поширення влади Ігнатовича на Лівобережжі, Самовидець твердить, що чинив він те «квалтом», навертаючи міста на свій бік. «турбуючися болше року». Наступний неабиякий «гріх» з боку гетьмана Ігнатовича літописець фіксує під 1670 р., коли згадує про «соборну клятву от святішого патріархи на задніпрянського гетьмана Демяна Многогрішного», котрий нібито ту патріаршу прокльонну грамоту, «в пиху вознесшися, легце себі тое поважил, еще ся срожачи». Моралізуючи з цього приводу, літописець вказував на те, що саме через це легковаження прокльону східного владики гетьман і поніс серйозну кару: «... але зараз оного Господь Бог скарал, же спадши з ганку, шию был зломал, же час немалій не могл говорити».

Перелік подібних негативних відгуків літописця на адресу гетьмана Ігнатовича можна було б продовжувати, оскільки Самовидець доволі послідовно відстежує його «гріхи» та понесені через них покарання, аж до моменту припровадження поваленого реґіментаря на місце страти в царській столиці, куди його «многіе стрічи были и на оного пліовали», а на останок вкотре моралізує з приводу того, як той «собі клятву соборную святішого патріархи нівочто поважаючи, совсім внівець пойшол...». Але більш важливим у цьому контексті є те, що всі ці літописні характеристики не лише несли в собі чітко виражену винятково негативну конотацію, але й, як довели дослідники, нерідко свідомо спотворювали зміст подій. Скажімо, як це було у випадку з прокляття вселенського патріарха на адресу гетьмана. Адже насправді Ігнатович аж ніяк не «легце себі тое поважил», а не відчуваючи за собою достатньо сил, аби виправити вкрай неприємну для нього ситуацію самотужки, активно залучив на допомогу зовнішньополітичне відомство Російської держави. І, до слова, таки добився не лише анулювання патріаршої анафеми, а й видання окремої благословенної грамоти патріарха. Самовидець, звичайно ж, ці факти замовчує.

Але ще більш важливим у контексті розуміння витоків негативного представлення образу гетьмана Ігнатовича в літописній літературі є той факт, що найбільш вірогідним автором «Літопису Самовидця» був особистий недруг Ігнатовича -- колишній генеральний підскарбій в уряді гетьмана Івана Брюховецького Роман Ракушка-Романовський, у котрого Дем'ян Ігнатович відібрав у Ніжині належне йому майно та змусив поспіхом переїжджати із Лівобережжя на Правобережжя. І саме мстячись за ці переслідування, Ракушка-Романовський, виконуючи в 1670 р. дипломатичне доручення гетьмана Дорошенка до Стамбула, добився від константинопольського патріарха Мефтодія накладення прокляття на свого особистого ворога.

Після відсторонення Ігнатовича від гетьманства Роман Ракушка-Романовський у 1676 повертається на Лівобережжя і, здається, непогано тут облаштовується, але образа екс-гетьмана залишалась. Й отож, якщо стосовно своїх політичних опонентів -- І. Виговського, П. Тетері, Децика, П. Суховія -- Ракушка-Романовський у тексті літопису, за означенням дослідників, демонструє лише «елементи неприхильного ставлення», то по відношенню до Д.Ігнатовича виявляє вже «вороже ставлення». І додамо, що це ставлення, як свідчить текст літопису, формується не через якість політичні розбіжності, а відштовхуючись винятково від особистісного не- сприйняття козацького полковника, котрий, завдячуючи подвійній зраді спочатку гетьмана Брюховецького, а згодом Дорошенка, перебрав до своїх рук булаву лівобережного реґіментаря.

Звичайно ж, навряд чи коректно було б стверджувати, що сформований автором «Літопису Самовидця» образ гетьмана Ігнатовича набув в Україні широкої популярності вже на момент написання твору чи в перші десятиліття по тому. Скоріш за все тут мову можна вести лише про вплив цих відомостей на формування певного історіографічного канону в наступному столітті. Отож, скажімо, гадяцький полковник Григорій Грабянка, який у своєму літописі, як відзначають дослідники, послуговувався інформацією, почерпнутою як із «Синопсиса Київського», так і з «Літопису Самовидця», певною мірою повторює описані перед тим Самовидцем сюжети і про приятелів Ігнатовича, котрі проголосили його гетьманом, і про його сумнозвісне падіння з ганку, яке «багато хто розцінив, що це справджується патріархові прокляття». Але, що важливо, Грабянка при цьому уникає сарказму попередника щодо жалюгідної акторської гри Ігнатовича під час обрання на гетьманство; та й щодо «прокляття, що справджується», ставлення автора показово емоційно-відсторонене.

Загальна ж оцінка гетьманування Ігнатовича взагалі вражає своєю позитивною налаштованістю, що іноді виглядає аж занадто хвалебно: «цей гетьман об'єднав усю Україну, замирив її; він добився у царській величності прощення за проступки гетьманів-попередників та за проступки Брюховецького... він домігся підтвердження давніх вольностей, а також утвердив нові...». Отож, згадуючи старшин, котрі брали участь у змові проти гетьмана-об'єднувача, літописець демонструє своє негативне до них ставлення словами: «і ось такої подяки діждався від своїх підручних» за всі ті добрі справи.

Щоправда, переписавши так кардинально загальну характеристику гетьманування Ігнатовича, для означення особи реґіментаря Грабянка залишив у своєму творі вже звичний антропонім -- «Многогрішний». Втім, Грабянка знайшов спосіб і в послуговуванні цим антропонімом виразити власне позитивне ставлення до нього, додавши до запозиченої у Самовидця форми при описі найбільш драматичної сцени його гетьманування -- таємної змови невдячної старшини -- ще й означення його по-батькові: «Дем'ян Гнатович Многогрішний». Доволі показовим у такому називанні Ігнатовича є те, що, скажімо, гетьману Брюховецькому, котрий упродовж 1665-1667 рр. офіційно -- як царський боярин -- послуговувався саме такою формою антропоніму , Грабянка у цьому відмовляє79. Як, власне, й іншим козацьким реґіментарям -- Дорошенку, Самойловичу, Суховію, Гоголю, Мазепі...

Якщо ж аналізувати актовий матеріал Х'УШ ст., то варто зауважити, що в тих нечисленних згадках, що надибуємо в документах про гетьмана Ігнатовича, відверто негативних конотацій не спостерігаємо. Але при цьому як єдино можливий антропонім вживається саме форма «Дем'ян Многогрішний». Наприклад, генеральний суддя Василь Кочубей в доносі на Пилипа Орлика в лютому 1708 р., згадуючи про заслуги свого тестя - полтавського полковника Федора Жученка, вказує, що той був на полковництві вже «за гетмана Демьяна Многогрешного». Так само й сучасник Кочубея і його наступник на уряді генерального писаря Пилип Орлик у листі до митрополита Стефана Яворського, ведучи мову про ще одного відомого генерального писаря -- Карпа Мокрієвича, зауважує, що той на уряді писарськім «былем... у гетмана Демяна Многогрешнаго». Причому, доволі цікавою обставиною тут є те, що контекст цього повідомлення переконливо вказує на симпатію Орлика саме до згаданого ним гетьмана та, відповідно, засудження дій його генерального писаря: «чи праведно, чили неправедно, Бог весть, обвини его, гетмана свого, о противне государству Россійскому с Дорошенком пересылки и согласія и предал его лестію в ссылку в Сібир; а якуюж напотым за тое имел честь?». Аналогічний антропонім -- «Многогрішний» -- вживає і гетьман Іван Скоропадський, згадуючи Дем'яна Ігнатовича у своєму чолобитті імператору Петру І від 5 травня 1722 р.

Іноді в документах тієї доби можна натрапити на випадки, коли обидва антропоніма неконфліктно поєднувались на одному й тому ж акті. Наприклад, так, як це бачимо на універсалі гетьмана Ігнатовича від 7 липня 1671 р. про закріплення за Михайлом Зіновичем, «респектуючи на значые в Богу зешлого пана Зіновия Ігнатовича в Войску Запорозком заслуги», рангового млина в селі Понурниці, на звороті якого міститься пізніша приписка «Универсал гетмана Демъяна Игнатовича 1671 года на мельнику в селе Пону- риницы. Сію мельнику предок мой купил. Переписано. На млын Зінковскій в Понорнице, а отвамя пры продажы займища даний, от пана Демяна Многогрішного». Приписка, на жаль, не датована, але, зважаючи на той факт, що на початку 1672 р. Ігнатович уже був позбавлений влади, робилась вона вже в роки гетьманування його наступників. Хоча зауважимо, що в інших випадках на пізніших копіях і приписках до них на земельних пожалуваннях у тому ж таки Ніжинському, а також Чернігівському полках зберігався той антропонім, який вживався в оригіналах універсалів, тобто «Демян Ігнатович» . А, скажімо, в полку Лубенському загалом жодного разу не зустрічаємо антропонім «Многогрішний» -- лише винятково «Ігнатович», причому як у копіях універсалів, так і в пізніших приписках до них .

Виходячи з усіх цих джерельних, історіографічних й історичних передумов, яким же має бути антропонім цього самого восьмого гетьмана Української козацької держави в сучасних історичних текстах?

Як відомо, наступник гетьмана Ігнатовича -- Іван Самійлович Самойлович, своє прізвище, як й Ігнатович, також виводив від імені свого батька. Недруги ж Самойловича та його політичні опоненти нерідко прозивали гетьмана «Поповичем». Так само, як й Ігнатович, Самойлович закінчив своє гетьманування (щоправда, урядував він на Лівобережжі не чотири з половиною роки, а цілих вісімнадцять) старшинською змовою проти себе, опалою в очах царя та засланням до Сибіру. І, що цікаво, вже після опали Івана Самойловича в регіоні, з якого він походив і де він старшинствував перед тим, як прибрати до своїх рук гетьманську булаву, його вписували до офіційних документів не інакше як «Попович». Причому, в історичних джерелах першої третини ХМІІІ ст. натрапляємо саме на такі варіанти написання не в політизованих текстах, а в актах на володіння землею. Наприклад, у Генеральному слідстві про маєтності Чернігівського полку, при описі села Роїще Ройської сотні надибуємо згадку і про «гетьманство Многогрешного», і про його наступника -- «як стал гетманом Попович». Так само і при описі сіл Звиничево, Голубичі, Велика Вісь, Буяни, сілець Гусинка, Даничі, Свинопухи тієї ж Ройської сотні знову зустрічаємо згадки і про «гетмана Поповича», і про «сина гетмана Поповича». Але ж хіба це є вагомою підставою для того, аби він залишився в українській історіографії під ім'ям «Івашки Поповича»? Не кажучи вже про очевидну абсурдність закріплення в історіографії, скажімо, за гетьманом Іваном Мазепою широко представленого в джерелах (причому не лише ідеологічного чи політичного спрямування, а і в актах власності на землю), ініційованих російською владою кліше на кшталт «изменник гетман Мазепа» (згідно ж з формулюванням жалуваної грамоти Петра І на підтвердження майнових прав вдови страченого перед тим генерального судді Василя Кочубея Любові та її синів Василя і Федора, «вор и изменник Мазепа»).

Загалом же, гортаючи сторінки історії Гетьманату, не важко помітити, що тривалий час існувала практика паралельного використання декількох прізвищ, зазвичай родового та козацького прізвиська. І найперше, хто тут спадає на думку, так це відомі козацькі старшини, що походили зі шляхетської верстви, -- полковник Степан Морозенко-Мрозовицький, полковник, а згодом гетьман Павло Тетеря-Моржковський, генеральний суддя Вуяхевич-Височанський. Послуговуючись не шляхетськими родовими прізвищами, а козацькими прізвиськами, старшини цим самим демонстрували власне інтегрування до козацького загалу.

Але існувала й інша тенденція, коли обрані на старшинство особи з нижчих соціальних прошарків, відмовляючись від своїх родових прізвищ, намагались засвідчити тим самим своє соціальне піднесення. Так, наприклад, вчинив Павло Герцик, котрий перед тим «сидел на рынку Полтавском з крамом подлым, з голками, шпильками и банками; а же природы был цекавой, а матка его сподобилась бытии женою Пана Петра Забелы, за Брюховецкого судьи генерального и за Самойловича обозного генерального», за допомоги несподівано звеличеної матері («тогды от тоей матки вспоможен будучи») «не з заслуги якое военное, але з лукавое омамы, зостал полковником полтавским». За спостереженням дослідників, саме тоді він і відмовився від вживання батьківського прізвища «Герцик» і підписувався лише як «Павло Семенович». Подібний випадок зустрічаємо і в документах початку ХУШ ст., коли якийсь Дем'ян Перехрист, отримавши 1717 р. за допомоги генерального судді уряд сотника Ковалівської сотні Гадяцького полку, відразу ж перестав вживати прізвище, що, по суті, було прізвиськом, і почав підписуватися сам і величатися в офіційній документації винятково як «Дем'ян Іванович».

А ще нерідкими були випадки переходу з родового прізвища на нове, утворене від імені батька, як це зробили, наприклад, сини генерального старшини в уряді гетьмана Самойловича Сави Прокоповича, котрих документи початку ХУІІІ ст. фіксують не за прізвищем батька, тобто Прокоповичами, а як генерального писаря Семена Савича та лубенського полковника Василя Савича.

Загалом же підбиваючи підсумок висловленим вище міркуванням, хотілося б зауважити таке. За нашим переконанням, аналіз історичних джерел робить очевидним той факт, що вживання форми «Многогрішний», як й імені «Демко» замість «Дем'ян» чи більш негативно акцентованої форми «изменник Демко», безперечно, несе в собі відверто негативне смислове наповнення, яке є абсолютно недоречним для вітчизняного історіографічного дискурсу, оскільки останній має бути толерантним за своєю суттю, а вживані історичні терміни та назви (як подій, так й історичних осіб) мають максимально наближуватись до темпорально їм близьких історичних прототипів, а не відбивати пізніші ідеологічні чи історіографічні упередження та стереотипи. Відтак і використання антропонімів «Демко Многогрішний» чи «Дем' ян Многогрішний» доцільне лише для підсилення негативних коно- тацій у поведінці його опонентів у середині України та поза її межами в часи повалення влади цього лівобережного гетьмана, а не як універсальна лексична форма. Паралельне вживання обох форм, як можна здогадатися з аналізу джерела, є також не вповні коректним, оскільки кожен з цих антропонімів ніс у собі певне політичне чи ідеологічне забарвлення й смислове навантаження. Водночас, власне, імена «Дем'ян» і «Демко» можуть використовуватись як синонімічні, хоч і тут, як бачимо, існує певна залежність; і для називання Ігнатовича в часи його гетьманування все ж буде доцільніше і науково коректніше використовувати повну форму імені -- «Дем'ян».

Звичайно ж, історичні кліше, історіографічні стереотипи за свою суттю є надзвичайно живучими. Отож автор свідомий труднощів у їх підважуванні. Проте хотілося б вірити, що посіяні сумніви з часом таки призведуть до відмови від вживання антропоніма, що колись був штучно вирощеним і по нині підсвідомо несе в собі негативний оціночний присмак.

Размещено на Allbest.ru