Ханська Україна в історії Східної та Південно-Східної Європи (кінець ХУІІ-ХУІІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАНСЬКА УКРАЇНА В ІСТОРІЇ СХІДНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ (КІНЕЦЬ ХУІІ-ХУІІІ СТ.)

Середа Олександр (м. Коломия)

Кандидат історичних наук,

науковий співробітник Інституту

сходознавства ім. А. Кримського НАН України

В статті на основі архівних та опублікованих документів досліджується формування та подальше існування такої адміністративної та історико- географічної структури, як Ханська Україна. З'ясовано, що поява Ханської України обумовлена взаємними інтересами до її території як керівників Українського гетьманату, так і Кримського ханства в другій половині XVII ст. Невизначеність та нечітка система управління Ханської України протягом кінця XVII - початку XVIII ст. створювали чимало прецедентів для взаємних претензій на ці території вищезгаданих сторін. Визначено керівників Ханської України, їхні функції та зміну статусу у XVIII ст. Досліджено окремі аспекти складу населення, його розселення та оподаткування.

україна ханський населення оподаткування

Ханська Україна - регіон, який викликав та викликає підвищений інтерес серед дослідників історії ХУІІ-ХУІІІ ст. Дослідження з історії Ханської України, як правило, відзначаються фрагментарністю і ситуативністю через невизначеність статусу даного регіону як для Українського гетьманату, так і для Кримського ханства і особливо через брак джерельної бази. На початку ХХІ ст. вивчення «Ханської», або за новим історіографічним терміном «Придністровської», України на відміну від праць першої половини ХХ ст.1, відбувається на основі переосмислення історії Гетьманату та відкриття нових османських джерел2.

Ханською Україною називають північну частину Очаківської землі від Південного Бугу вздовж Кодими, Ягорлика і до середньої течії Дністра. В церковних джерелах іноді Ханську Україну ототожнюють з усією територією Буго-Дністровського межиріччя3. Крайовими містами управління в регіоні можна вважати Дубосари, Балту, Голту. По Південному Бугу Ханська Україна мала кордон із Запорозької Січчю, а по Кодимі, Ягорлику до Дністра - з Брацлавським полком Гетьманату.

Заснування цієї території початково пов'язано з прийняттям до османського підданства частини козацького війська та розміщення його на північних прикордонних теренах Очаківської землі, насамперед по ріках Дністер, Кодима і Буг4. Більшість населення цього регіону становили українці, молдавани та задунайські переселенці5. Останні здебільшого були болгарами, які свого часу масово втікали з центральних районів Сілістринсько- Очаківського та Румелійського еялетів до Молдавії, а згодом разом з молдавськими переселенцями переходили в османське Придністров'я. Відзначимо: регіони Молдавського Придністров'я були добре відомі козакам завдяки походам Тимофія Хмельницького, Петра Дорошенка та інших гетьманів. Окремі козацькі групи оселялись в селищах на Дністровському кордоні6.

Підкреслений християнський характер адміністративно-територіального новоутворення зумовлює появу назви - Ханська Україна1, що досить різниться з термінологією османського адміністративного поділу. В офіційних слов'янських та молдавсько-волоських хроніках так вже на початку ХУІІІ ст. називали території поміж Бугом і Дністром. Одне з перших згадувань зустрічаємо в кореспонденції молдавського агента Лупула до російської влади в 1131 р. Як зазначав в своїй роботі А. Кочубинський, «треба... козацькими партіями напади робити в Ханську Україну»8. Відзначимо, що в джерелах ХУІІІ ст. російського походження дана територія мала ще назви «Ганьщина» (земля, де проживало християнське населення, підпорядковане ханському управлінню), «Татарська Волощина», «Волоська Татарія» і навіть «Кочубеївська Татарія» (через важливе значення фортеці Кочубей (Ходжа- бей, тепер м. Одеса)9.

Запровадження традиційного козацького устрою серед домінуючого українського населення в регіоні пояснює присутність у його назві топоніму «Україна». До того ж це є давній термін, що вживався до цього регіону з часів Польсько-Литовської держави як до меж історичного розселення українців. Особа, яку призначали на управління в Ханській Україні, зазначається як «гетьман», що зайвий раз доводить існування домінуючого українського елементу в регіоні. В свою чергу термін «Ханська» вказує на політично- адміністративну залежність регіону від Кримського ханства, таким чином наголошуючи на антитезі до сусіднього регіону «Польська Україна». Досить цікавим прикладом поєднання татарської і української домінант в управлінні регіоном стало призначення в Ханську Україну бахчисарайської креатури із зазначенням посади «гетьман Дубосарський»10. Треба зазначити, що вживання термінології на кшталт «Ханська Україна», «гетьман» тощо використовувалося лише в слов'янських і молдавсько-волоських джерелах. В свою чергу, офіційна документація османсько-турецькою мовою не мала жодного випадку використання зазначеної термінології щодо цього регіону. В османських джерелах здебільшого розповсюджується назва «войводалик Томбасар» (Томбасар - османська назва селища Дубосари - ді^ЬаіЬ, ТошЬа8агп), а очолював цю адміністративно-територіальну одиницю воєвода: «земля воєводи Дубосарського»12 або «воєвода сторони (району) Томбасар» (ТошЬа8аг сапіЬі13). Більш детальне визначення османської форми управління на цих територіях із зазначенням посад і титулів буде дано нижче.

Продовжується включення земель Ханської України в сферу інтересів українських керманичів з «завоюванням» у 1683 р. пропольським гетьманом Правобережної України Стефаном Куницьким значної території Північного Причорномор'я16. Незважаючи на міжнародну ситуацію після перемоги над Османською імперією під Віднем у 1683 р., в середині 80-х років ХУІІ ст. влада імперії та Кримського ханства поширилась на Східне Поділля та частини Придністров'я. З одного боку, Кримське ханство, враховуючи складну ситуацію в Українському гетьманаті, поступово перетворює території майбутньої Ханської України на своєрідний плацдарм для підтримки «Українського вілаєту», як чинник контролю та тиску на Правобережний гетьманат та Молдавське князівство. З іншого - керівництво Ханської України могло виступати виразником інтересів українського населення перед сусідніми державами. Як зазначав Олександр Оглоблин, «ця Ханська Україна мала свого гетьмана, який признавався ханом кримським і який являвся чимось середнім між васалом кримського хана або урядовцем, поставленим над тутешньою українською людністю»17.

Улітку 1684 р., після витіснення з Правобережжя молдавського господаря Георгія Дуки, султан Мегмед ІУ проголосив новим гетьманом турецької частини Правобережної України (згідно з Журавненським та Бахчисарайським договорами) козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Напевно, його можна вважати одним з перших гетьманів Ханської України; адже він був призначений за безпосередньою пропозицією кримського хана і почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров' я, яка була підконтрольна хану. Резиденцією гетьмана став Ягорлик. Від султана Сулименку «і його суддям барви дали, хоругви, бубни та інше»18. Головним завданням нового гетьмана стало повернути султанові правобережну частину України, що була втрачена під натиском українсько- польських військ. Після невдалих спроб Теодора Сулименка оволодіти козацькими центрами - Немировом і Брацлавом восени 1685 р. його було розгромлено в Ягорлику козаками пропольського гетьмана Андрія Могили, схоплено і страчено. Невдалим спадкоємцем Теодора Сулименка став гетьман Самченко. Останній загинув під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 р. Своїми невиваженими діями Т. Сулименко та Самченко зруйнували зусилля попередніх гетьманів колонізувати землі Правобережної України19.

Новим гетьманом Ханської України наказом султана на межі 1685- 1688 рр. був призначений Стецик (за іншими варіантами мав призвістко Стець, Стецик Тягинський, Стецько або Степан Ягорлицький). Постать Сте- цика ототожнюється також з козацьким полковником Степаном Івановичем Лозинським, який воював з сердюками Петра Дорошенка, а потім перебував серед полковників наказного гетьмана «його королівської милості» Остапа Гоголя. Резиденцією Стецика залишався Ягорлик. Звідси він розсилав універсали із закликами до населення Правобережної України перейти у підданство султана та хана. Наслідуючи своїх попередників, Стецик разом із татарами напав і тимчасово захопив Немирів. З 1690 р. перейшов під контроль кримського хана, за наказом якого обороняв від польських і козацьких військ фортецю Сороки. Незважаючи на значні переходи козаків Стецика на польський бік, сам гетьман залишився вірним турецько-татарській протекції. Козаки Стецика в подальшому неодноразово воювали з загонами правобережних полковників С. Палія, А. Абазина, Самуся. Під час одно з походів «польських» козаків восени 1695 р. на «села Стецькові» або «ханські села» в районі Дубосар Стецик був смертельно поранений20. Новим гетьманом Ханської України у 1695 р. став, призначений кримським ханом Петро Іваненко, за різними даними він міг обіймати цю посаду до 1712 р.21

У 1692 р. колишній писар в уряді Івана Мазепи Петро Іваненко (Петрик), перебуваючи в опозиції до українського володаря, був обраний січовиками на булаву. У травні 1692 р. він прибуває до Криму, де від імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорізького городового і народу малоросійського» скріплює з ханом договір про «вічний мир і братерство» і спільну оборону від Москви і Польщі. Кримський хан в свою чергу визнає Петрика гетьманом України, і йому надається військова допомога у протистоянні з московськими військами. Поразка Петрика у військовій кампанії обумовила перехід його в османські землі та розміщення на визначеній для нього і його війська території вздовж Дністра22.

Одночасно з Петриком маємо відомості про ще кількох гетьманів Ханської України на порубіжжі ХУІІ-ХУШ ст. Так, у 1698 р. під час походу лівобережних полків до Причорномор'я серед козаків з'явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав населення Лівобережної України відмовитися від московської протекції та перейти під зверхність Кримського ханства. За певними припущеннями, під іменами Івана Багатого та Петра Іваненка приховувалась одна й та сама особа23.

Після постанови польського сейму 1699 р. про ліквідацію правобережних полків частина козаків на чолі з полковниками Т. Маяцьким і Ф. Швачкою, які базувались в м. Дашкові (тепер Вінницька область) та його околицях, перейшли під протекцію кримського хана Девлет-Гірея ІІ.

Готуючись до війни з турками і татарами, лівобережний гетьманський уряд відрядив у прикордонні з Південним Бугом і Дністром райони спеціальних лазутчиків із козаків, які повинні були скласти опис шляхів і сполучень від гирла Дністра і Дунаю24. В той самий рік за умовами Карло- вицької мирної угоди між Османською імперією та Польщею територія Правобережної України, що перебувала під владою султана, поверталась під владу короля. Спеціальна стаття стосувалась «українського козацького гетьмана», що перебував на службі Порти Оттоманської і резиденцію мав «у Волоській землі». Така посада на вимогу польської сторони була скасована25.

На кінець XVII - початок XVIII ст. територія Ханської України увійшла до складної за структурою управління адміністративно-територіальної провінції Османської імперії під назвою Сілістрінсько-Очаківський еялет у складі Очаківського санджаку, пізніше у складі Бендерського пашалику26. Територіальні межі Сілістринсько-Очаківського еялету простягаються від міста Візе в Південно-Східній Фракії до ріки Дніпро (тюрк. Дніпро - «Озі», «Озен»27, від цього походить османська назва провінції - Озі еялеті (02Ї еуаіеіі). Санджаки мали поділ на судово-адміністративні округи - «каза», що вміщували одну або декілька «нахія» - адміністративні райони, які об'єднували села і чіфтліки (маєтки, хутора). Саме у цих ланках османського управління знаходимо місце Ханської України. Подеколи зазначається Том- басар як центр судово-адміністративного управління з османським суддею кадієм. Тому невипадково Ханську Україну ототожнюють з каза Томбасар28.

Слабкість османів у контролюванні цих територій та історично домінуюче положення кримських татар в степу змусили Порту передати Кримському ханству більшу половину земель від Дунаю до Бугу на правах відкупу. Порта, надавши великі права кримським ханам по використанню земель, відданих на відкуп, з часом відчула сили для самостійного господарювання в Буго-Дністровському межиріччі через провінційну османську адміністрацію в Очакові і Сілістрі. Посилюючи свої позиції в провінціях, вона поступово намагається уніфікувати систему управління відповідно до загальноосманських принципів. В зв'язку з цим проводяться реформи в управлінні провінцій, особливо в прикордонні з їхніми свавільними беями. Принцип реформ полягав у накладанні централізованого османського судового і податкового управління на традиційне кримськотатарське з поступовим усуненням останнього29. Звичайно, такі методи призвели до опору центральній османській владі, а згодом і до повстань, передусім ногайської верхівки. Йдучи на поступки, Порта встановила особливі привілеї населенню на прикордонних територіях, через які пом'якшила накладений нею фінансовий тягар. Одним із останніх регіонів, де було запроваджено систему відкупу, стала й Ханська Україна30.

Першочергово в ХУІІ ст. покрай ріки Дністер отримали притулок переселенці з Молдови і частина болгар з Буджаку у Нижньому Дунаї. Поштовхом до переселення цього християнського населення з західного Буджаку в буферну прикордонну зону навколо селища Дубосар стало розширення територій «Халіль Паша Юрду» в Дністровсько-Дунайському межиріччі для новоприбулих ногайців31. Також наявність вільних земель в Придністровській смузі та відносно лояльні закони Османської імперії до християнських переселенців привертали в північні частини Очаківської землі українське населення з Брацлавщини та із Запорозької Січі. Особливо масовий переселенський рух українців спостерігається в першій половині XVIII ст. Колонізація насамперед охопила території по течії ріки Кодима, що стало продовженням переселенського руху в районі Дубосар і Ягорлика, розпочатого ще в XVII ст.32

Дискусійним є питання щодо одного чи іншого рівня пригноблення османами християнського населення в цих землях Буго-Дністровського межиріччя, щодо грабунків цього населення зі сторони татарських орд чи загального досить складного становища місцевих мешканців. Зважаючи на те, що запорозьке козацтво масово приймає османське підданство та осідає в цьому регіоні33, українці Польщі знаходять притулок від польських конфедератів так само на цих османських територіях , молдавани і волохи втікають від своїх воєвод під турецький захист, а болгари переселяються на Дунай та Дністер35 з внутрішніх регіонів Балкан, стає можливим уявити, яким було становище людності в Росії чи в Польщі. Прикордоння приваблювало значні людські потоки, де вони отримували змогу мігрувати на сусідні території в залежності від політичної ситуації.

Як це не дивно, але сприяло колонізації Ханської України й те, що Запорозька Січ перейшла під контроль Російської імперії, та запорожці менш нервували своїми походами татар і турків. Останні могли більш ретельно зайнятись господарством. Тоді ж в південні степи полинула чергова хвиля українського населення. На початку 1760-х років запорозький полковник Буго-Гардівської паланки писав, що у слободах під османською владою в Очаківській області «більше половини такого народу, як наш малоросійській»36. Обізнаність з територіями Ханської України у запорожців відзначав ще під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. граф Х. Мініх, зокрема, він повідомляв, що відомості про шляхи сполучення (у межиріччі Південного Бугу, Дністра, та Дунаю) він одержав від тих, «хто знав місцевість - козаків і тутешніх обивателів, а особливо через запорозьких рибалок і стрільців»37.

В результаті на кінець ХУТТТ ст. території Очаківської землі покрай рік Кодима, Ягорлик і Дністер на ділянці до Бендерських володінь стали заселеними українським чи козацьким, молдавським і болгарським елементами . Кількість населених пунктів цієї території неухильно збільшувалась протягом всього ХУТТТ ст. і нараховувала до 30 містечок і сіл39. Як писав історик ХТХ ст. О. Лебедінцев, «немає сумнівів що ця [Ханська] Україна мала ...значне населення», а до її включення до складу Російської імперії було вже «60 [церковних] приходів з православним населенням», внаслідок чого від 1760-х років молдавські митрополити до свого титулу додали титул митрополитів «усього узбережжя Дунайського та Дністровського і цілої Ханської України»40. Основна частина поселень Ханської України, безперечно, знаходилась у північній частині Очаківської землі головно вздовж Кодими, Ягорлика і дубосарської частини Дністра. Однак треба зауважити про існування цілої низки поселень і поза цим анклавом, які були у підпорядкуванні воєводи Дубосарського, наприклад, як у нижній течії Дністра село Яске41.

Ханська Україна як територія прикордоння з Польщею, Молдавією і Запорозькою Січчю, займала особливе місце в економічній відкупній системі Османської імперії та Кримського ханства. Необхідно зазначити існування досить різних методів управління в так званих мукатаа, порівняно з османськими територіями, де встановлено централізовану владу. Різноманітний конфесійний та етнічний склад населення в прикордонних регіонах спонукає османські власті до додаткового формування деяких адміністративних утворень відповідно до їхнього традиційного управління.

Найменування території мукатаа визначається, як правило, за назвою адміністративного центру територіальної одиниці, де вона розміщена, чи одного з домінуючих населених районів, включених в неї. Решта територій з селами, нивами і ріками позначається терміном «належних [до мукатаа]». Назва населеного пункту, за яким позначається мукатаа, вживається скоріше як «заголовок» до відповідного податкового джерела, а не як його основний об'єкт оподаткування. Перед тим, як визначити за назвою з великою мірою приблизне місцезнаходження і територіальне охоплення відповідної мукатаа, завжди наголошується на тому, що вона являє собою частину султанських хасів.

На початку 40-х років XVIII ст. відновлюється процес створення повноцінного адміністративного регіону, самостійного в управлінні від мусульманської адміністрації Очаківського санджаку. Християнські громади тут зорганізовані в окремий адміністративно-територіальний регіон з центром біля ріки Дністер в селищі - Дубосари (^jI^jjjjJ, Dubrusдn)42. Слід зазначити, що в османсько-турецьких джерелах молдавська назва селища Дубо- сари фігурує у дещо зміненому вигляді на кшталт турецької вокалізації - Томбасар. Винятком можуть бути декілька картографічних розробок, виконаних на замовлення османського військового відомства, де європейські картографи позначають віддавна відому назву за молдавським зразком43.

Назва населеного пункту Томбасар, за османськими правилами державного управління, трансформується на назву адміністративної, судової чи-то господарської управлінської одиниці. З 40-х років XVIII ст. північна частина Очаківської землі в джерелах найчастіше згадується, як мукатаа чи хас. Саме у такому словосполученні з Томбасар існували назви регіону в османському діловодстві: «Tombasar mukataasi»44, або «Tombasar Hasi muka- taasi»45.

В другій половині XVIII ст. при призначенні управителів Ханської України містечко Томбасар позначалося як центр територіально-адміністративної одиниці «войводалик», в кордонах якої можуть вміщуватись декілька або одна велика поземельна мукатаа. Так, наприклад, в 1785 р. був призначений скарбничий Ібагім Бей у «войводалик Томбасар» (Tombasar Voyvodaligi'nrn Hazinedar zade Ibrahim Bey)46. Цілком ймовірно, це обумовлено об' єднанням мукатаа Буджак і мукатаа Томбасар під єдиним керівництвом Дубосарського воєводи41 в межах новоствореного Бендерського пашалику в другій половині XVIII ст.

Посадова особа, наділена владою експлуатації султанської землі в територіально-адміністративній одиниці «войводалик», відповідно має назву «воєвода». Воєвода мав піклуватися збиранням доходів з хасів, а пізніше з мукатаа, які належать султану та вищим провінційним сановникам (бей- лербеї, санджакбеї та кримський хан). Воєвода отримував фінансові, адміністративні і поліцейські повноваження, як і правомочність одного з службовців відповідного судово-адміністративного округу каза, де діяв і фігурував як один з керівників місцевої адміністрації48. Слід зазначити, що до XVII ст. в менших від каза адміністративних одиницях нахія так само здійснювали керівництво воєводи, призначені санджакбеями, які виконували розпорядження султана або бейлербея49.

Подеколи зустрічається згадування посади «воєвода Дубосар» паралельно в такому ж контексті з посадою «воєвода Молдови» (Tombasдr voyvodasi ve Moldova voyvodasi)50, що в жодному разі не вказує на їх рівнозначність. В слов'янських та молдавсько-волоських джерелах відображення титулу воєводи Дубосар часто відбувається через титулування його як «гетьман Ханської України» чи «гетьман і стражник Дубосарський»51, що є збереженим в цьому регіоні ще з часів першого розміщення тут козацьких загонів, прийнятих в османське підданство. Порівнюючи титул «воєвода мукатаа Томбасар» у провінційному управлінні Османської імперії з титулом «гетьман Ханської України» за традиційним козацьким звичаєм і характером вживання, необхідно зазначити, що представники османської влади і козацької старшини, застосовуючи ці титули до однієї й тої ж особи, вкладали дещо різний зміст щодо функцій цієї посадової особи.

Таким чином, на основі османсько-турецьких документів можна стверджувати, що володіння північно-західної частини Буго-Дністровського межиріччя наприкінці XVII ст. як султанський хас надаються кримському хану. В господарському аспекті зазначені володіння є відданими на відкуп кримському хану і у відповідності з османським управлінням оформлені як фіскально-територіальні одиниці з судовим і фіскальним імунітетом - мукатаа.

Відсутні відомості щодо управління Ханською Україною в першій половині XVIII ст., проте можна прослідкувати існування її протягом цілого сторіччя - до переходу під російську адміністрацію. Зокрема, в опису шляху від Києва до Стамбула 1714 р. зазначаються форма управління цієї території та її кордони, починаючи від фортифікації Ягорлика до Бендерського санджаку: «Егорлик стоїть на Дністрі в долині ... і тим Егорликом закінчився польський кордон. А володіє ним Кримський хан, і Дубосари від нього в двох милях. Як призначено ханом, і тим Егорликом і Дубосарами до 1714 р. керував надісланий від хана зрадник [Росії] Пляка, якій був сотником в Новосергієвському [полку], що близько до ріки Самари. ... Нині тим Егор- ликом замість Поляки керує сотник Егорлицкий козак ім' ям Апостас, а в Дубосарах [керує] Хвастовський козак Гаврило Алейченко і якій раніше служив у Палія. . Від Егорлика до села Беляковкі дві милі гористої дороги. То є село Бендерського паші, яке стоїть на Дністрі в лощині»52.

Кримський хан запрошує до Ханської України християнське населення з проблемних російських і польських територій, що дозволяє протягом досить короткого часу заповнити північно-західну частину Очаківської землі людським потенціалом. В свою чергу хан отримує досить вагому економічну вигоду за рахунок зростаючих прибутків від сіл, які перебувають в залежності від Дубосарського «гетьмана-воєводи».

Ханська Україна в другій половині XVIII ст. характеризується збільшенням кількості населення і сталістю існування цієї адміністративної одиниці. Яскравим свідченням цього є повідомлення Запорозького Кошу щодо нових поселень по Кодимі, підготовлене перекладачем Костянтиновим за замовленням російських прикордонних владних структур. Так, під час подорожі в Балту на ярмарок в 1763 р., під виглядом російського купця, запорозький посланець повідомляв: «У тих слободах і місті, живуть волохи, жиди і, вважай, більше половини, у кожній слобідці народу такого як малоросійський. А яка кількість у тих місцевостях і містах є російського народу, того дізнатися неможливо. В усіх же перелічених нових слободах, обивателі мешкають, і через новизну тих поселень, у будь-якій слободі, без накладання жодних повинностей. У давно поселених слободах: Гольма, Прильоти і містечку Балта, обивателі перебувають під відомом гетьмана Волоського (тобто Дубосарського) ханського каймакама, на відкуп якому з них береться за рік з усякого прибутку худоб'ячого і промислового десята частка»53.

Посилення кримських позицій відносно Ханської України відбувається в 50-ті роки XVIII ст. через призначення на гетьманську посаду найближчого підлеглого кримського хана, колишнього перекладача Якуб-аги (У акир-а^а) (за деякими даними - Яків Ізмаїлович Рудзевич54). Вже на посаді Дубосар- ського воєводи він продовжує співпрацювати з російською розвідкою на прикордонні, як це відбувалося за часів його служби при Бахчисарайському дворі. Це йому забезпечувало лояльність з боку російської прикордонної влади і стале грошове винагородження у вигляді регулярної пенсії від Росії. Кримський хан, не підозрюючи ганебних намірів Якуб-аги, всіляко надає йому заступництво та підтримку, позаяк той залишався одним з найближчих і найпокірніших підлеглих. Більше того! Після отриманої інформації в провінційному керівництві Сілістринсько-Очаківського еялету про розвідницьку діяльність Якуб-аги, його звинувачують у зраді, однак кримський хан продовжує захищати свого перекладача і відправляє Якуб-агу в Дубосари як свою креатуру.

В 1760-х рр. російська прикордонна влада встановлює щільніші зв'язки з воєводою Якуб-агою, як з основним посередником в відносинах між Росією і Кримським ханством, що дозволяє тому користатися преференціями з двох сторін. Так, під час заколоту 1763 р. в селищі Голта, де сходяться польський, османський і російський кордони, каймакам цієї місцевості вірменин Габер- тов переходить на російську територію, але граф Румянцев повертає його назад в ханські межі, що сприяє встановленню прямого зв'язку з дубо- сарським гетьманом. Зустріч графа з гетьманом відбувається в селищі Балта. Гетьман Якуб пояснює своє призначення на прикордоння в Ханську Україну фактом занепокоєння татар будівництвом російської фортеці Орел навпроти татарської Голти. Посилюючи свої позиції, Якуб призначає свого брата каймакамом в селищі Криве Озеро, яке є важливим пунктом на Кодимському тракті посередині шляху з Орла до Балти, що дозволяє контролювати весь північний кордон османських володінь по течії р. Кодима до впадіння її в Буг.

Таким чином, російська розвідка під час постійних змін ханів в Криму намагається якомога щільніше співпрацювати з гетьманом Якубом як конфідентом55, чим забеспечує постійне джерело інформації, що в свою чергу дало результативні рішення в наступному неминучому конфлікті поміж Російською і Османською імперіями. Продовження відносин російської адміністрації в Орлі з гетьманом Якубом, розпочате з 1763 р., не зазнає ніяких труднощів, навіть більше, російська адміністрація вже не виступає проти переселення «в кримську сторону» і дозволяє вільне переміщення українським козакам. Через це активізується розвідувальна діяльність відправкою «в турецьку область нарочних під достойними прикриттями для достовірної розвідки», що надавало набагато більші можливості щодо з'ясування кількості населення поблизу Кодимського тракту. Користь заснування християнських слобод по татарській стороні російська влада виправдовує, крім прибутків в торгівлі, тим, що «під час військових подій, від поселенців християн ми можемо по єдиновірству не без причини очікувати, що вони більше нам [росіянам], аніж туркам и татарам доброзичити і сприяти будуть»56.

Також прикордонні польські магнати, хоч і потерпали від втечі українців на Ханську Україну та Подністров'я, втім, налагоджували безпосередні зв'язки з дубосарським воєводою заради прямого виходу на Бендери та Очаків, незалежно від перевозу поблизу Орла. З цією метою володар Уманщини Вінцентій Потоцький радить татарській адміністрації посилити вищезгадану волоську слободу Голта на стику річок Бугу і Кодими, навпроти устя Синюхи57. Так, вже в 1763 р. польський офіцер Бастевік, перебуваючи у хана, зазначав «про повідомлення йому ханом наміри заселити волохами слободу на Кримській стороні біля ріки Буг»58. В тому році в Орлі повідомляли, що сотник Бурлака засновує з дозволу кримського хана слободу «біля гирла ріки Кодима вниз по течії Буга навпроти слободи Орел, де йому дозволено селити волохів і євреїв з купецького стану, а туркам и татарам в тому селищі окрім подорожуючих бути не дозволено щоби уникнути неприємностей з Росією ... В новозбудованій слободі передбачалось влаштовувати ярмарок»59. Нове християнське селище, досить велике за розмірами, отримує назву - Голта. Поселення формується, вірогідно, за прикладом одного з кварталів столиці османів Стамбулу, яке має назву Галата (Оаїаґа). В Голті, як і в Галаті, визначається місце для християнської та єврейської громади зі збереженням їх прав і звичаїв віросповідання, але в той же час обмежується перебування мусульманського населення60.

За повідомленнями кошового отамана Запорозької Січі Петра Кални- шевського гетьманові Кирилу Розумовському від 1764 р., за річкою Південний Буг налічувалися: «1) слобода під назвою Голта з минулого 1762 року над річкою Бугом при самому російському кордоні, проти ... слободи

Орла (тепер м. Первомайськ Миколаївської області), у ній 30 хат; 2) друга слобода - Криве Озеро - біля річки Кодими, навпроти лядської слободи Кривого Озера, відстань од російського кордону - верст із 20, заселена того ж 1762 року, у ній 40 хат; 3) слобода Ясенева - вгору по тій же річці Кодимі, навпроти великої лядської слободи Ясеневої, відстань до російського кордону верст із 60, почала заселятися з 1761 року, в ній 20 хат; 4) слобода Голма, вгору по Кодимі, навпроти лядського містечка Гольма, відстань до російського кордону верст 70; як оселилися - буде років з десять, помешкань в ній близько 300; 5) слобода Перелети над Кодимою, відстань до російського кордону - верст 30, як оселилась - буде років 10, в ній жителів понад 100; 6) місто Балта навпроти лядського містечка Палієве Озеро з відстанню од російського кордону верст із 80, при Кодимі вгору; як оселилися років більше 15, в ньому помешкань понад 500. У тих слободах і місті живуть волохи, жиди і, вважай, більше половини у кожній слобідці народу такого як наш малоросійській .... У всіх перелічених нових слободах обивателі мешкають, і через новизну тих поселень - у будь-якій слобідці без накладення жодних відбутків. У давно поселених слободах - Голті, Перелетах і місті Балті обивателі перебувають під відомством гетьмана волоського, на відкуп якому з них береться за рік з усякого прибутку худобячего й промислового десята частка»61. Згодом запорозькі старшини Буго-Гардівської паланки повідомили про заснування й інших хліборобських пунктів: Гидирим, Боб- ринець, Ананьєво, Гандрабури та ін.62 Активна колонізація Ханської України, її господарське освоєння сприяли й економічному відродженню та розвитку навколишніх з нею територій сучасної Південної України, зокрема, фортеці Ходжабей (Одеса)63.

Польські магнати на прикордонних землях, які їм належали по лівому березі Бугу та Синюхи та межували між собою на захід від гирла Кодими, неодноразово намагалися ще в 1761 р. заснувати свої поселення і укріплення на польській стороні навпроти Орла. Однак кордон Польщі з Росією не був зафіксований, тож ці наміри викликали спротив прикордонної російської влади. В 1763 р. російською розвідкою повідомлялося: «...поляки влаштували паром в 100 сажень відстанню від ріки Синюхи вгору по течії Бугу и робили плетені курині та конюшні»64. Така сама розвідка доповідала що «польскої нації (тобто українських селян) примножується на річці Синюхи»65.

Враховуючи вже існуючі османські і російські поселення, а також додаткове польське «підсилення», очевидно, що регіон Ханської України перетворився в потужний міждержавний трикутник складних взаємовідносин чи своєрідний пункт, в якому стикаються і переплітаються інтереси Османської імперії, Польщі та Росії. Найбільше обурення в Росії викликало встановлення прямого транзиту від польського міста Умань до Очакова, що наносило російській казні економічні збитки, позаяк порушувалося домінування росіян над торгівельними шляхами, які проходили через російські митниці (частіше за все через Орел).

Окрім проходу біля селища Голта, в Очаківську землю з Польщі існував доступ через Криве Озеро, Палієве Озеро і Балту. Через Палієве Озеро вже кілька століть пролягав торгівельний шлях до Очакова вздовж «татарської місцевості Тилігул»66. Однак через тогочасну нестабільність на прикордонні в напрямі до Стамбулу частіше використовувався так званий «Бендерський шлях», починаючи від російської території «через фортецю Святої Єлизавети і досягаючи кордону, звідти через татарські місця до Бендер»67. Контроль над стратегічно важливими транспортними вузлами здійснювався через призначення дубосарським гетьманом на митниці в Голту, Балту і Ягорлик в статусі каймакама переважно осіб з родинного кола Якуба чи, принаймні, його довірених приятелів - вихідців з Криму.

Очаківська земля набуває більшої привабливості в економічному відношенні після масштабного народного повстання в Польській Україні в 1768 р. Події торкаються турецьких територій в селищі Балта і Голта68 і, як наслідок, дають поштовх до початку російсько-турецької війни 1767-1774 рр.69 Військовий стан, перешкоджаючи використанню шляхів до османських територій через Польщу, спонукає оживленню південніших торгових артерій в напрямі Молдови і внутрішніх османських володінь Румелії. Паралельно з тим розвивається інфраструктура Очаківської землі та формуються селища навколо основних шляхів, що постають на місцях колишніх поштових станцій центральної частини Буго-Дністровського межиріччя (прикладом є селище Куяльник, яке виникло з колишнього поштового пункту)70. Особливо збільшуються переселення в Ханську Україну при встановлені шляху до Молдавії і Бендер по течії ріки Кодима як головної транспортної артерії в регіоні. Значно підвищується значення «Бендерського шляху» через центральну частину Очаківської землі після появи низки нових поселень в досить віддаленому від адміністративних центрів регіоні.

Таким чином, північні прикордонні території Очаківської землі набувають важливого значення в політичних і, головне, в економічних взаємовідносинах Османської імперії, Польщі та Росії. Запровадження належного контролю над прикордонними територіями і обмеження османського впливу в сфері стратегічних інтересів Кримського ханства спонукало призначити на управління в Ханську Україну однієї з найдовіреніших осіб в оточенні хана. Такою особою виявився перекладач Якуб-ага.

За результатами російсько-турецької війни 1767-1774 рр. Очаківська земля закріплюється за Османською імперією, і в той же час ліквідовується кримське управління в Ханській Україні. В кордонах цього регіону встановлюється централізоване управління Порти і поновлюються османські адміністративні структури в територіальних межах мукатаа Томбасар, що втілюється через заснування чи поновлення адміністративно-територіальної одиниці «каза Томбасар»71. В податково-фіскальному аспекті нова адміністрація отримує посилення через призначення місцевого скарбника - дефтердара12, що акцентує на важливості регіону для Османської імперії, яка розраховує на отримання нового економічно значимого трудового ресурсу.

Населення Ханської України під час російсько-турецької війни зменшується вдвічі, але за рахунок переселень з внутрішнього Буджаку на Дністер і розміщення козаків по зимівниках Прикодимщини османській адміністрації вдається зберегти статус регіону на рівні адміністративної одиниці каза. Особливо вражають масштабні переміщення молдавського і болгарського населення в Дубосарський регіон з прикордонних територій «Halil Pa§a Yurdu»73 - володінь Молдавії, що готувалися для заселення нових ногайсько- татарських орд з Криму і Кубані, які відмовились приймати російське підданство. Переселення в міжвоєнний період з Молдавії і Валахії до регіону Томбасар (Tombasar canibi)74 набрали настільки хаотичного характеру, що, вже гублячи контроль над Буго-Дністровським межиріччям в 1791 р., османці наполягають на недопущенні самовільних переселень османських підданих християн під російську адміністрацію. Акцентується увага в першу чергу на дотриманні кордонів розселення в землях Буджаку, Молдавії і Дубосар75.

Адміністративне підпорядкування колишньої Ханської України, або вже поновленої каза Томбасар, набувало змін при загальному реформуванні провінційного управління Османської імперії. Враховуючи величезні розміри Сілістринсько-Очаківського еялету, в північних провінціях викристалізувалася окрема за змістом і управлінням адміністративна одиниця - Бен- дерський пашалик76. Відокремлюючи для цієї одиниці територію, залучають до її складу «каза Томбасар» і «каза Каушан». Остання так само була зорганізована в межах мукатаа Халіль-Паша Юрду і мукатаа Буджак в «каза Каушан», що було наслідком ліквідації кримської адміністрації в Буджаку. Короткий міжвоєнний період (1774-1791 рр.) прямого османського управління скінчився підписанням Ясського миру в грудні 1791 р. і впровадженням російської адміністрації в старому регіональному центрі - Дубосарах.

Таким чином, можна припустити, що створення Ханської України мотивовано специфічним етнічним складом населення регіону, але характер його управління говорить скоріше за пріоритети можливостей здобуття політичних та економічних вигід татарським керівництвом. Існування Ханської України під юрисдикцією Бахчисараю дозволяє кримському хану протягом XVIII ст. зберегти ключові позиції в політичних взаємовідносинах між Османською і Російською імперіями. Після знищення Москвою Кримського ханства і ліквідації Бахчисарайського двору фактично припиняється існування і самої Ханської України.

Література

1. Лебединцев А.Г. Ханская Украина // Записки Одесского общества истории и древностей (даді - ЗООИД). - Одесса, 1913. - Т. ХХХІ. - С. 1-22; Петровський М. Епізод з україно-кримських відносин кінця XVII в. // Записи Українського Наукового Товариства в Києві. - 1929. - Т. XXXII. - С. 34-45; Петрунь Ф. Пути и подступы к Днестру: Очерки по истории русской географии 2-й половины XVIII ст. (В связи с военными операциями русских войск, дипломатическими сношениями и колонизационной деятельностью русского правительства). - Байрам-Али, 1944. - С. 95; Оглоблин О. Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк; К.; Острог, 2001. - С. 195-196; Чухліб Т. Гетьман Ханської України: Степан Лозинський (Стецик) // Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663-1713 рр.). - К., 2004; Його ж. Виникнення Ханської України як прояв опозиції орієнтації Батурина на Москву // Його ж. Козаки і монархи. Міжнародні відносини раньомодерної Української держави. - К., 2009. - С. 383-393.

2 Середа О. Ханська Україна в адміністративній структурі Сілістринсько-Оча- ківського еялету // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на півдні України. - Одеса, 2008. - Вип. 3. - С. 57-71; Середа А. Силистренско-Очаковският еялет през XVIII - нач. на XIX в. Административно-териториално устройство, селища и население в Северозападното Причерноморие. - София, 2009. - С. 88-94; Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500-1700 рр. - К., 2010. - С. 370-381; Гончарук Т. Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей (Одеса). - Одеса, 2011. - С. 8-15.

3 Лебединцев А.Г. Ханская Украина. - С. 3, 11, 13.

4 Русов А.А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков. - К., 1876. - С. 6063, 80-81; Скальковский А.А. История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского. - Изд. 3-е. - Одесса, 1885. - Ч.1. - С. 55-56.

5 Отчет относительно географического и топографического положения провинции Озу или Едисан, обычно называемой Очаковская степь, служащий пояснением к картам и планам, снятым по высочайшему указанию. 1792 г. // Наследие Ф.П. Де-Волана. Из истории порта, города, края. - Одесса, 2002. - С. 99-117, 165-167.

6 Зеленчук В. С. Розселення та чисельність українського населення Молдавії (XV- ХІХ ст.) // Народна творчість та етнографія. - 1978. - № 4. - С. 24-30.

7 Лебединцев А.Г. Ханская Украина. - С. 1-22.

8 Кочубинский А. Граф Андрей Иванович Остерман и раздел Турции: Из истории Восточного вопроса. Война пяти лет: 1735-1739. - Одесса, 1899. - С. XXXIII-XXXrV.

9 Гончарук Т. Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей (Одеса). - С. 10.

10 Петрунь Ф.Е. Пути и подступы к Днестру. - С. 96.

11 Baзbakanlik Osmanli Arзivi (далі - BOA). - Fon adi: “C.ML”. - Dosya № 783. - Gцmlek № 31937 [1192 Ra 29/27.04.1778].

12 Documente turceзti privind istoria Romвniei. Оntocmit de Mustafa A. Mehmet. - Vol. II: 1774-1791. - Bucureзti, 1983. - Р. 109-110, 115-116. - Doc. № 80 [1787/fevruarie/21]; Doc. № 84 [1787/martie/13].

13 Veliman V. Relatiile Romвno-Otomane, 1711-1821: Documente turceзti. - Bucureзti, 1984. - Р. 615-616. - Doc. № 212 [1793].

14 Чухліб Т.В. Козаки і монархи... - С. 186, 196-197.

15 Там само. - С. 223-228.

16 Там само. - С. 229.

17 Оглоблин О. Іван Мазепа та його доба. - С. 134.

18 Чухліб Т. Козаки і монархи... - С. 386.

19 Там само. - С. 375.

20 Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. - К., 2005. - С. 376-379.

21 Середа О. Ханська Україна в адміністративній структурі Сілістринсько-Оча- ківського еялету. - С. 69-71.

22 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734-1775. - К., 1998. - Т. 1. - С. 552.

23 Чухліб Т. Козаки та яничари... - С. 380.

24 Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. - СПб., 1885. - С. 169.

25 Там же.

26 Середа А. Силистренско-Очаковският еялет през XVIII - нач. на XIX в... - С. 8894.

27 Абрагамович З. Старая турецкая карта Украины с планом взрыва Днепровских порогов и атаки турецкого флота на Киев // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной Европы. - М., 1969. - Т. 2. - С. 79.

28 BOA. - Fon adi: “C.ZB”. - Dosya № 11. - Gцmlek № 501 [1200 Z 29].

29 Присоединение Крыма к России: Рескрипты, письма, реляции и донесения: В 4-х т. - Т. I: 1775-1777 гг. - СПб., 1885. - С. 773-775.

30 Середа А. Силистренско-Очаковският еялет през XVIII - нач. на XIX в... - С. 8894.

31 Дмитриев П.Г., Киртоагэ И.Г. Изменения в административно-территориальном устройстве центральной части Днестровско-Прутского междуречья в XVII-XVIII вв. // Известия Академии наук Молдавской ССР. Серия общественных наук. - Кишинев, 1989. - № 1. - С. 50.

32 Петрунь Ф.Е. Пути и подступы к Днестру... - С. 95.

33 Народна Библиотека Св. Св. Кирил и Методий (далі - НБКМ). Ориенталски отдел. - Ф. ОАК. - Спр. 178/43. - Арк. 2.

34 Лебединцев А.Г. Ханская Украина. - С. 1-22.

35 Русов А.А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков. - С. 45-98.

36 Гончарук Т. Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей (Одеса). - С. 10.

37 Всеподданейшие донесения гр. Миниха. Ч. 2: Донесения 1737-1738 гг. // Сборник военно-исторических материалов. - СПб., 1899. - Вып. ХІ. - С. 408.

38 Отчет относительно географического и топографического положения провинции Озу или Едисан... - С. 99-117, 165-167.

39 Середа А. Силистренско-Очаковският еялет през XVIII - нач. на XIX в... - С. 103112.

40 Лебединцев А.Г. Ханская Украина. - С. 3, 11, 13.

41 BOA. - Fon adi: “C.HR”. - Dosya № 97. - Gцmlek № 4843 [1194 L 16].

42 Ricci-Zannoni. Carte de la Pologne divisйe par palatinats et subdivisйe par district construite d'aprиs quantitй d'Arpentages d'Observations et de Mesures prises sur les Lieux. - Paris, 1772. - map № 24.

43 j±ju 42Uыi jlbвl dj Adlde d!U* // Турецкие владения (Бассейн Черного моря). 1780-e г.

44 BOA. - Fon adi: “C.ML”. - Dosya № 454. - Gцmlek № 18351 [1195 B 29/21.07.1781].

45 Ibid. - Dosya № 673. - Gцmlek №27564 [1194 Z 25/22.12.1780]; Dosya № 172. - Gцmlek № 7274 [1206 N 13/05.05.1792]

46 BOA. - Fon adi: “HAT” - Dosya № 18. - Gцmlek № 804 [1199 Za 07/11.09.1785]; Dosya №18. - Gцmlek № 804 A [1199 L 06/12.08.1785].

47 BOA. - Fon adi: “C.MTZ”. - Dosya № 19.- Gцmlek № 908 [1195 § 29/20.08.1781].

48 Георгиева Г. Административното устройство и управление на еялет Румелия при султан Махмуд ІІ (1808-1839): Дисертация за присъждане на научната и образователна степен “доктор”. - София, 2005. - С. 305.

49 История на България. - Т. 4: Българският народ под османска владичество (от XV до началото на XVIII в.). - София, 1983. - С. 50.

50 Documente turceзti privind istoria Romвniei. - Vol. II. - Р. 150-153. - Doc. № 112. [1787/mai/19-28].

51 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Львів, 1992. - Т. ІІІ. - С. 378.

52 Русов А.А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков. - С. 79-80.

53 Скальковский А.А. Історія Нової Січи, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 55-56.

54 Гончарук Т. Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей (Одеса). - С. 11.

55 Сборник Императорского Русского Исторического Общества (далі - Сб. РИО). - СПб., 1887. - Т. 57. - С. 365, 481.

56 Сб. РИО. - СПб., 1885. - Т. 48. - С. 512, 521; СПб., 1872. - Т. 9. - С. 401, 412.

57 Там же. - Т. 48. - С. 481.

58 Там же. - С. 480.

59 Там же. - С. 511-512, 521.

60 История Османского государства. - Т. 1. - С. 359.

61 Гончарук Т. Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей (Одеса). - С.12- 13.

62 Скальковский А.А. Історія Нової Січи, або останнього Коша Запорозького. - С. 55, 56.

63 Гончарук Т. Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей (Одеса). - С. 10.

64 Сб. РИО. - Т. 48. - С. 521.

65 Там же. - Т. 51. - С. 41-42.

66 Андриевский А. Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743-1767 гг.) // ЗООИД. - Одесса, 1893. - Т. XVI. - С. 117-226.

67 Сб. РИО. - Т. 57. - С. 103.

68 Материалы для истории Колиивщины или резни 1768 г. // Киевская старина. - 1882. - № 3. - С. 310-312.

69 Гуржий О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. - К., 1999. - С. 200.

70 BOA. - Fon adi: “C.NF”. - Dosya № 30. - Gцmlek № 1491 [1145 Z 29/12.06.1733].

71 Ibid. - Fon adi: “HAT”. - Dosya № 10. - Gцmlek № 331A [1197 Za 20/17.10.1783].

72 Опис на османско-турски документи за занаяти и търговия (XVI-XIX в.) запазени в Ориенталски отдел на Народната библиотека Св. Св. Кирил и Методи. - София, 1993. - С. 259; НБКМ. Ориенталски отдел. - Фонд № 1. - Спр. 18295.

73 Documente turceзti privind istoria Romвniei. - Vol. II. - Р. 72-76. - Doc. № 51. [1786/aprilie/21-30].

74 Veliman V. Relatiile Romвno-Otomane, 1711-1821: Documente turceзti. - Bucureзti, 1984. - Р. 615-616. - Doc. № 212. [1793].

75 Catalogul documentelor turceзti. - Vol. II. - Р. 380-381. - Doc. № 1344 [1793/mai/12- 21]. 76

76 Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в XVIII столетии. - Одесса, 1889. - С. 182.

Размещено на Allbest.ru