Задунайські запорожці: козацьке буття в "післякозацьку добу"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Задунайські запорожці: козацьке буття в «післякозацьку добу»

1.Адаптація й інституалізація в нових умовах

Задунайське козацтво як окрема соціальна група з'являється внаслідок остаточного зруйнування Запорозької Нової Січі у 1775 р., коли значна частина козаків перейшла з Російської імперії до Очаківської області, а також у пониззя Дністра та Дунаю (Буджаку та Добруджі), тобто територій, що належали на той час Османській імперії. Оселенню запорожців на цих землях сприяла османська політика, спрямована, з одного боку, на затримання Буджацької орди в регіоні, а, з іншого, на залучення усіма можливими засобами (пільги, найм, полон, переховування, продаж тощо) дешевої робочої сили в господарства чиновників та аянів (феодалів). Кількість запорожців, які поступово перейшли в Османські володіння, сягала близько десяти тисяч. Своєрідність способу життя цієї групи полягала в поєднанні запорозьких звичаїв із новими умовами існування.

Варто зауважити, що вихід запорожців у межі Османської імперії викликав неабияку стурбованість російського уряду, адже, за відомостями прикордонної російської адміністрації, султан схильний був розглядати їх як своїх підданих. Ця обставина визначила і ставлення російської влади до запорожців, що відбилося в їхній назві -- у російських документах вони називались «невірними» турецькими запорожцями або запорожцями з-за Дунаю, в історичній літературі існує назва «задунайські запорожці» або «задунайці». Тож і всі Січі, що вони утворювали, відомі під загальною назвою «Задунайські». В Османській імперії запорожців називали Буткальськими або Поткальськими козаками (Potkah/Butkah Kazaklaп). Існують різні версії щодо походження цієї назви, серед них -- «такі, що споживають кашу».

У перші роки після зруйнування Січі запорожці не мали власної організації і були розкидані по рибних промислах Очаківщини, Подністров'я, нижнього Дунаю. Численні звернення запорожців до султана Абдули-Хаміда I і константинопольського патріарха Софронія II із проханням прийняти їх у підданство і надати землі під заснування Січі увінчалися успіхом лише в серпні 1778 р., коли султанський уряд, незважаючи на протести Росії, офіційно прийняв козаків під свою юрисдикцію Могульова С.М. Перші кроки Задунайського козацтва: про причини переходу запорожців до Туреччини // Південна Україна XVШ-ХІХ ст. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Запоріжжя, 1996. № 2. С. 111..

Спочатку місцем осідку запорожців було визначено землі між Бендерами й Акерманом. Але під тиском російської сторони султанський уряд погодився переселити їх за Дунай, в Румелію Румелія -- еялет, що включав на цей час майже весь Балканський півострів., та розселити там «у віддалених від чорноморського берега селах, від трьох до п'яти чоловік на село», кошовий же зі старшиною мали оселитися в Адріанополі Грецька назва міста Едирне у Східній Фракії, до 1453 р. -- столиця Османської імперії.. Щоправда, ці наміри реалізовані повною мірою не були -- численні ватаги козаків і надалі проживали, «починаючи від турецького міста Білгорода, що знаходиться за Дністром, до Дністра і вверх нього за Бендери на Балту і звідти по польському кордону Кодимі та по Бугу до Очакова» Степовий В. До історії Задунайської Січі // Україна. 1914. № 3. С. 5, 9..

Отож на середину 80-х рр. XVIII ст. склалися три центри задунайських козаків у межах Османської імперії. Один об'єднував козаків Очаківщини, Тилігульських лиманів, пониззя Дністра, другий -- на території Молдавського князівства (поблизу м. Сороки, Ясс та ін.), а третій -- у Буджаці та в гирлі Дунаю.

Повернення частини козаків з османських володінь до Росії (зокрема, під впливом російської агітації та проголошеної Петербургом амністії 1779 р.), а також міграція до Молдавського князівства та Австрійської імперії Детальніше див.: Мільчев В. Запорожці на військовому кордоні Австрійської імперії. 1785-1790 рр. (дослідження та матеріали). Запоріжжя, 2007. С. 39-82., в умовах підготовки до нової війни з Росією змусили керівництво Османської імперії піти на поступки запорожцям та дозволити їм створити власну військово-адміністративну одиницю -- Січ з певними автономними правами. Імовірно, вже з середини 80-х рр. XVIII ст. вона знаходилась у с. Катирлез у гирлі Дунаю Тепер с. Сфинту Георге ^Їш1н Gheorghe) у повіті Тульча (Румунія)).. Задунайці офіційно підпорядковувались сілійстринському паші, але через його віддаленість на практиці підлягали назирю Браїли або інших сусідніх фортець. Січ мала відповідні владні атрибути, зокрема, клейнодами задунайської старшини були байрак (значок-прапор), прапор, бунчук та печатка з написом: «Potkah kazaklarmm ser-kerdesi ko§ovly. 1217», тобто «Поткальських козаків головний, кошовий. 1802/1803» 1217 рік Хіджри -- розпочався 04. V. 1802 р. і закінчився 22. IV. 1803 р.. Задунайський запорожець Й. Білецький у 1803 р. розповідав, що в Катирлезі «вони [задунайці] мають свою церкву, курені й існують з рибних ловів»Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр.: історико-документальний нарис. Одеса, 1994. С. 37..

2.Повсякдення військової служби «османських» запорожців

Повсякденне життя задунайців насамперед було підпорядковане виконанню їхньої головної державної повинності -- військової служби. З другого боку, запорожці, як і раніше, займались господарською діяльністю, були дрібними сільськогосподарськими виробниками. Причому, військові завдання тепер визначалися вже не самими козаками, як це було раніше, а керівництвом Османської імперії, що неабияк впливало на господарську діяльність козаків.

Незначні порушення січового порядку й козацьких звичаїв розглядались у куренях отаманами, у райях -- зібранням громади. У серйозніших справах рішення ухвалювали кошовий отаман, зібрання отаманів або й усього січового товариства. Найпоширенішим покаранням був штраф -- «джереме» та побиття бичами (важкими кизиловими палицями). Ними карали винних за крадіжки або незаконне ходіння на здобич. За тяжкі кримінальні злочини винуватцям загрожувала смертна кара, тож у випадку таких переступів оскаржених відправляли до суду в Браїлу або Галац.

Тяжким злочином, за який карали на смерть, у задунайців вважалась агітація за перехід до Російської імперії. Наприклад, навесні 1794 р. через намір перевести «весь Кіш» до Росії ледь не втратив життя кошовий отаман Трохим Помело, що перебував на уряді з 1791 р. Проти нього виступили лояльно налаштовані до Порти козаки; вночі вони оточили його будинок, однак, не знайшовши там отамана, пограбували майно. Після цього Помело не наважився залишатися серед задунайців, а перейшов у межі Росії, де отримав звання секунд-майора й грошову винагороду Там само. С. 29-32..

Військова служба задунайців полягала в участі у походах османської армії під час війн, які вела імперія, та несення охоронної служби у фортецях в мирний час. Так, під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. турецький уряд спрямував головні сили в табір неподалік м. Тузли, де вони підпорядковувались кримському ханові Селім-Гірею. Значні козацькі контингенти були зосереджені під Очаковом і на острові Березань (близько 1200 козаків піхоти, 300 -- кінноти, невеличка кількість човнів). У Дністровському лимані та в гирлах Дунаю знаходилась флотилія «турецьких» запорожців, вони входили також до залог фортець Аккермана, Бендер, Ізмаїла, Кілії тощо.

Цікаво, що під час перемир'я «невірні» та «вірні» козаки («вірні» -- козаки Чорноморського козацького війська, сформованого в Російській імперії з колишніх запорожців) часто відвідували один одного, особливо родичі або старі товариші по колишній Запорозькій Січі. Як доповідав російському командуванню полковий осавул чорноморців Г. Лисенко -- «їздять і компанію водять» Там само. С. 22-23..

Заохочуючи козаків до військової служби, османський уряд надавав задунайцям так звані «кормові гроші», що складалися із платні та продовольства. Землероби й рибалки, які підпорядковувались Січі, також платили десятину з прибутку на козацький курінь. Так, за різними даними, курінь одержував 1200-1400 ок (ока-- бл. 1,26-1,3 кг) провіанту та 200-300 левів, кошовий -- три тисячі левів, курінні отамани -- 400 левів на рік (1 лев -- 40 пара; в даному випадку «лев» є назвою срібної турецької монети куруш/ гуруш, на одному з різновидів якого -- esedi guru§, на аверсі зображався лев). Крім того, Січ одержувала сочевицю, оцет і дерев'яне масло, порох і свинець. У той час 100 ок пшеничного борошна коштувало 7 левів, 4 ок кукурудзяного борошна -- 3 пара, два воли з возом -- 70 левів, корова -- 30-35 левів.

Під час походів гроші та провіант видавались окремо на кожного козака: 6-10 левів на місяць, по три літри на день провіанту з порцією яловичини Там само. С. 80.. За даними, що їх віднайдено в османо-турецьких документах, під час одного з походів у 1803 р. задунайці мали отримати: кошовий отаман -- 131 куруш, писар і осавул -- по 26 курушів, перекладач -- 24, полковник -- 32,5, пушкар -- 17,5, козак -- 6 BOA. Fon adi: C. AS, dosya № 409, gцmlek № 16908, sof. 1-4.. Деякі документи дозволяють припустити, що податки на утримання козаків протягом 1800-1804 рр. збирали з території воєводи Волощини (ЕАак voyvodasl) Ibid. Sof. 4; Fon adi: C. AS, dosya № 505, gцmlek № 21087, sof. 4; Fon adi: HAT, dosya № 50, gцmlek № 2355А, sof. 4.. Так, наприклад, у березні 1802 р. воєвода давав гроші для закупівлі продовольства двом тисячам козаків, а у липні 1803 р. він мав забезпечити усім необхідним тисячу мобілізованих козаків і тисячу солдатів-мусульман султанського війська Ibid. Fon adi: HAT, dosya № 133, gцmlek № 5492, sof. 1; Fon adi: C. AS, dosya № 505, gцmlek №21087, sof. 1.. У 1826 р. козацькому капітану (Yйzba§п) сплачували на місяць -- 100 куру- шів, хорунжому (прапорщик, sancakdaг) і сержанту (Јаш§) -- по 50, капралу (сотник, ОпЬа§ї) -- 30, священику -- 25. Така платня була практично однакова з подібними підрозділами турків або татар Avigdor L. The Contribution of Zaporozhian Cossacks to Ottoman Military Reform: Documents and Notes // Harvard Ukrainian Studies. 1982. V.VI, № 3. P. 381-382..

Зазвичай у регулярних частинах османської армії служили лише мусульмани, а немусульманські піддані імперії (греки, серби, албанці та ін.) виконували допоміжну військову службу. Внаслідок реформування армії на початку ХІХ ст. першими до регулярних частин залучили на добровільній основі козацьке населення Добруджі -- запорожців і некрасівців. Зокрема, вже з осені-зими 1826 р. козацькі частини входили до регулярного кавалерійського регіменту, що забезпечував порядок у провінції Сілістра. Регімент складався з трьох дивізіонів (частин) -- турецького, татарського й запорозько-козацького. Формування реґіменту було покладено на сілістрій- ського намісника Ахмет-пашу, він мав діяти за спеціально розробленим для даного з'єднання положенням від 16 листопада 1826 р. AvigdorL. The Contribution of Zaporozhian Cossacks... P. 392-407, doc. 1-2. До числа 1323 офіцерів і рядових кавалеристів входило і 329 козаків. Щоправда, запорозько- козацьку частину обов'язково мав очолювати мусульманин (Kazak Ba§i). Крім нього в частині було 3 капітани (Yhzba§i), 6 лейтенантів (Yhzba§i Mhlazimi), 3 прапорщики (sancakdar), 6 сержантів (Qavu§), 30 капралів (сотників, Onba§i) і 270 кавалеристів, священик, 3 постачальники, 6 трубачів. Усім офіцерам і рядовим кавалеристам надавалась уніформа та майже однакова платня (козаки отримували удвічі менше провіанту, ніж їхні колеги по регіменту). Капітан запорозько-козацької частини носив «трансільванський «kalpak» білої смушки» зі шликом, а всі інші -- «чорної смушки», куртки блакитного кольору, плащ (gomlek), дощовик з капюшоном, чоботи. Озброєння капітана складав штик і шамшур (§im§ir), а рядових -- ще й кавалерійський пістоль Ibid. P.382, 407..

На початку нової російсько-турецької війни 1828-1829 рр. султанський уряд оголосив мобілізацію козаків для дислокації в Румелії BOA, fon adi: HAT, dosya № 1087, gomlek № 44249, sof. 1.. Частина за- дунайців (близько двох тисяч) на чолі з кошовим отаманом пішла до Сілі- стри. Частина козаків, яка залишилась на землях колишньої Дунайвецької Січі після переходу кошового Й. Гладкого до Росії продовжувала служити в османських частинах. У лютому 1829 р. за безпосередньої участі сілій- стрійського валі Ахмед паші був сформований новий регімент із 1300 вершників, до складу якого входили колишні задунайські козаки Ibid. Fon adi: HAT, dosya № 296, gomlek № 17641 [1244. Z. 29].. Протягом 1829 р. у ньому служили близько 150 козаків і 25 священиків, але вже без власних козацьких керівників. Їх об'єднали в управлінні з турецькою частиною регіменту Avigdor L. The Contribution of Zaporozhian Cossacks... P. 387.. У липні 1830 р. козаків разом з іншими частинами направили до Стамбула для проходження військової підготовки та переобмундирування BOA. Fon adi: HAT, dosya № 296, gцmlek № 17595 [1245. Z. 29].. Після 1830 р. козацька частина регіменту не формувалась Avigdor L. The Contribution of Zaporozhian Cossacks... Р. 388., а козаки лише супроводжували та охороняли представників османської адміністрації BOA, fon adi: C. AS, dosya № 307, gцmlek № 12665 [1255. S. 29]..

3.Мирне повсякдення задунайців

Про мирне повсякдення «османських» запорожців відомо ще менше, аніж про їхню військову службу. Переважна більшість дослідників спирається на свідчення, записані етнографом та істориком Ф. Вовком (Кондратовичем) від 120-річного задунайця Ананія Коломійця Кондратович Ф. Задунайская Сечь [по местным воспоминаниям и рассказам] // Невичерпні джерела пам'яті: Зб. наук. статей, матеріалів і републікацій. Т. ІІ: Задунайська Січ. Одеса, 1998.. Значною мірою на цих матеріалах, а також зібраних по крупицях відомостях з архівних джерел, побудував свої дослідження козацького життя в Задунайській Січі історик А. Бачинський Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр.: історико-документальний нарис. Одеса, 1994..

Перш за все зауважимо, що не всі козаки несли військову службу, а також вона не конче була постійною. Серед них були й такі, які, почувши, що у козаків «за Дунаєм воля й добре жити», приписувались до задунайців лише задля того, щоб отримати землю, завести господарство й не сплачувати податків. Унаслідок цього склався прошарок козаків (переважно з переселенців, утікачів-селян), які пов'язували своє життя винятково з веденням сільського господарства. Поступово козацький елемент, який дотримувався старих запорозьких традицій, зменшувався, а це призводило до трансформації самої суті козацького життя.

Території, на яких запорожцям довелось відновлювати свій традиційний спосіб життя -- Очаківська округа, Буджак та Добруджа, займав дикий цілинний степ, що був продовженням степів Нижнього Подніпров'я. Офіцер Генерального штабу Російської імперії О. Защук писав про ці землі так: «Око подорожуючого марно буде шукати об'єкт, на якому можна зупинити свій погляд -- ніде жодного деревця, навіть, курганів, цих свідків далекого минулого, не видно в цих місцях». Там «не було нічого, крім трави і високого бур'яну; в степу випасались величезні табуни диких коней татар; оброблених, засіяних полів було дуже мало, і то лише поблизу поселень, рослини належали тому, хто надумав користуватися ними. Мешканцями степів були хижі звірі та зграї птахів, що ховалися при появі людей. Людина була тут тимчасовим гостем, який побоюється надовго залишатися в цій пустелі» Защук А. Бессарабская область. СПб., 1862. Ч. 1. С. 48, 207.. Водночас майже в усіх описах ішлося й про високу родючість краю. Так, ще на початку XVIII ст. Д. Кантемир відзначав, що ці землі «прекрасні за своєю родючістю, далеко перевершують багатства гір» Кантемир Д. Историческое, географическое и политическое описание Молдавии с жизнью сочинителя. М., 1987. С. 57.. Той самий О. Защук наголошував, що тут «чорноземний ґрунт саме такий, який [...] називають пшеничною землею» і вона не потребує навіть штучного доб- рива Защук А. Бессарабская область. Ч. 1. С. 324, 529.. Степ мав повноводні річки -- Буг, Дністер і Дунай, болотисті береги яких були вкриті заростями очерету, плавнями, а рибні лови забезпечували їжею навіть під час війни.

Варто наголосити, що ці землі були обрані запорожцями невипадково, з ними вони були знайомі вже з XVІ-XVП ст.: козаки здійснювали походи на османські фортеці у пониззях Дністра і Дунаю, билися з турецько-татарськими загонами на території Очаківської округи та Буджацького степу. Масова поява запорожців на території Очаківського степу та Придунав'я на початку XVIII ст. була пов'язана також із повстанням С. Палія, діяльністю гетьманів І. Мазепи та П. Орлика, заснуванням Олешківської Січі. Перебування козаків на заробітках («аргатуванні») у пониззях Дністра й Дунаю було звичним явищем і під час Нової Січі. Вони регулярно з'являлися на так званих сезонних роботах, що ставало приводом для скарг київського генерал-губернатора Голобуцький В.О. Запорозька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775. К., 1961. С.58-67..

Зв'язки козаків із турецькими територіями використовувала й Запорозька Січ, і гетьманський уряд -- як нагоду розвідати турецькі справи. Отож і купці, і наймити, і рибалки із Запорожжя одночасно були й розвідниками. Так, під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. граф Х. Мініх зазначав, що інформацію про шляхи сполучення він одержав від «козаків і тутешніх обивателів, а особливо через запорозьких рибалок» Всеподданейшие донесения гр. Миниха. Ч. 2: Донесения 1737-1738 гг. // Сборник военно-исторических материалов. / Под ред. А. З. Мышлаевского. СПб., 1899. Вып. ХІ. С. 408.. У 1765 р. запорозький «товмач» К. Іванов, який начебто був надісланий з листами до кримського хана «за Буг в Каушани», повідомив про розбудову османами «нової фортеці Хаджибей», що було цілковитою несподіванкою і для запорожців, і для російського уряду Гончарук Т. Кошовий отаман Петро Калнишевський та Хаджибей (Одеса). Одеса, 2011. С. 18-19..

Отже, в кінці XVIII ст. території Очаківської області, Буджака та Добруджі були степовим кордоном, де козаки могли відновити традиційне господарство та власну організацію, втрачену в 1775 р.

Землі, які виділялись османським урядом козакам, насамперед мали бути зручними для рибальства (адже за словами самих запорожців, «людність їх займалась майже виключно рибальством») та одночасно мати певну кількість землі, придатної для ведення невеликого землеробського і скотарського господарства Кондратович Ф. Задунайская Сечь... С. 46.. Січ у Катирлезі розміщувалась ліворуч Георгіївського гирла Дунаю. З обох його сторін знаходились великі за розміром острови Св. Георгія та Дранів, а також значна кількість маленьких острівців, розділених протоками, лиманами, озерцями.

Землі Дунавецької Січі також включали острови Св. Георгія та Дранів, а також землі від Прислава, або Кам'яного лиману, до лиману Разін. Січ знаходилась на підвищенні щодо рівня плавнів, поблизу невисоких добруд- жанських гір Бештепе («п'ять пагорбів»). Січ у с. Верхній Дунавець оточували частково відновлені вали колишньої генуезької фортеці, плавні та обривисті береги річки Дунавець. Посеред Січі проходила одна широка вулиця, по обидва боки від якої розташовувались курені, паланка, шинок, титарня, невелика дерев'яна церква та пристань. Курені були звичайними українськими хатами, де жили неодружені козаки від двох до п'яти осіб, решта перебувала на заробітках або в походах. У паланці проживав кошовий отаман, знаходилась канцелярія, комори, погріб. У титарні розміщувались духовні особи.

За різними даними, населення, що підлягало юрисдикції Дунавецької Січі, становило від 15 до 20 тисяч осіб Там само. С. 85-97.. Навколо Січі розташовувалися селища, де оселялися одружені запорожці і ті сімейні люди, які юридично не належали до козацтва. Вони звалися райя, як і все християнське населення Османської імперії, що сплачувало податки. Тому і населені пункти звалися запорозькою або козацькою райєю. До неї належали селища -- Райя (Козацька), Караорман, Саранасув, Катирлез (Сфинту Гєоргє), Озаклія, Іглица, Нижній Дунавець, Горга, Мурігьоль та інші. Усього в них нараховувалось від 150 до тисячі дворів Рябінін-Скляревський О. Кінець Задунайської Січі... // Україна. 1929. Кн. 36, верес. С. 325..

Дунавецька Січ з її землями користувалася досить значною автономією. Січовики зберігали традиційні форми управління, військового та соціального побуту. Всю адміністративну, судову, військову владу й деякі господарські обов'язки виконувала старшина. Вона, яків Наддніпрянській Січі, була виборною. Форми проведення виборів отаманів дивували керівництво Османської імперії, яке приглядалось до кожного новообраного січового керманича. «За провину, -- розповідав паша, -- буває повалять (отамана) [...] та бичів 200 й дадуть [...]. А після поскликають козаків, отаманів, та іншого виберуть [...]. Султан питає пашу: «Якже вони сміють? Я, каже, нагороду тому Кошовому дав, а вони його скинули!?» А паша каже: «Що ж, у їх вже закон видать такий: кого схочуть, того й вибирають!» Кондратович Ф. Задунайская Сечь... С. 80.. Вибори старшини проходили у жовтні на свято Покрови Богородиці. На таку раду збирались неодружені козаки; райя участі у виборах, як правило, не брали. На майдан виносили стіл, вкритий килимом, на нього клали хрест, хліб, військові клейноди, грамоти від уряду. Обрання нового отамана відбувалося після звіту діючого отамана. Після виборів організовували «обід і гуляння» Там само. С. 85..

До старшини, крім кошового отамана, входили писар, осавул, товмач (перекладач). За турецьким регламентом, кошовий отаман мав звання дво- бунчужного. Цікаво, що в одному з документів зустрічається назва звання кошового отамана, що не вживається у вітчизняній літературі, «двутульний паша» ДАОО. Ф. 1, оп. 214, спр. 11 за 1816, арк. 150.. («Двутульний», «тульний» -- від трансформованого слов'янського еквівалента турецької назви бунчука як символу влади -- Туг). З турецькими чиновниками кошовий мав вести переговори лише через драгомана (перекладача), навіть якщо б він і володів турецькою мовою. При кошовій старшині знаходився османський «повірений у справах» або драгоман для повідомлення про рішення турецького уряду, нагляду за політичною ситуацією в Січі та збору податків. Драгоман і писар вели листування, видавали білети козакам для виїзду на промисли. Драгоманом міг бути місцевий османський чиновник. Кошовий отаман перебував під наглядом у сілістринського або тульчинського пашів, останній навіть одержав звання козак-баші.

Січ нараховувала близько 40 куренів, з яких 38 називалися так само, як і в Новій СічіА.С. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 г. // Невичерпні джерела пам'яті. Зб. наук. статей, матеріалів і републікацій. Т. ІІ: Задунайська Січ. Одеса, 1998. С.263-267.. Курінна старшина складалася з отамана, значкового товариша або хорунжого й обиралась на курінних радах. Якщо була необхідність у поході або відрядженні, хтось із курінних отаманів обирався полковником, отримував наказ від кошового й пернач як ознаку влади. Після виконання доручення він складав свої повноваження і знов ставав курінним. Курінь був подібний до «однієї сім'ї». За згадками Ананія Коломійця, «їли усі разом, хто що принесе, хто що притягне, те й буде -- за брать жили! Рибу було возили, і кабанів, та візігу, і кабаки (тикву), й усе [...]. П'ять-шість столів поставлять було в хаті та їдять!» Кондратович Ф. Задунайская Сечь... С. 117..

Клейноди складалися з бунчука, пернача, топуза (вид кинджала), печатки. Кожен курінь мав свій байрак-значок. У дослідженнях Ф. Вовка, пророблених на основі свідчень того ж Коломійця, зазначалося, що задунайські козаки взагалі не мали січового прапора, «він замінювався у них турецьким бунчуком [...]. Кожний курінь задунайців мав свій байрак -- рід значка з червоного сукна з білим півмісяцем і 6 зірками. У випадку смерті будь-кого з козаків перед куренем виставлявся цей байрак як військова почесть померлому». Ф. Вовк пояснює відсутність прапора тим, що християнські емблеми на прапорах колишнього Війська Запорозького були неприйнятні за умов перебування задунайських запорожців у мусульманській країні Там же. С. 81, 87.. За свідченнями інших козаків, кольори прапорів, їхня кількість та походження мали безліч варіантів Бачинська О. Козацтво в «післякозацьку добу» української історії. Кінець ХУШ- ХІХ ст. Одеса, 2009. С. 126-127.. Крім того в працях про «Оттоманське військо» М. Чайковського 1854 р. є свідчення про червоний або червоно-синій колір задунайського прапора з зіркою, півмісяцем та хрестом, який був вилучений у частини козаків у Сілістрі після переходу Й. Гладкого до Росії Стойчев И. Две знамена с кръстъ и полумесецъ. София, 1940. С. 4-5..

Задунайська Січ загалом зберігала особливості побуту Запорозької Січі. Тут не було кріпацтва. Незмінним залишалось правило брати в козаки усіх бажаючих. Виняток складали татари, турки та мусульмани взагалі, яких приймати офіційно забороняв османський уряд. Інші потрапляли до козацьких лав без особливої перевірки та процедур: «Прийде чоловік у паланку, розпитають його, звідки і як», -- розповідав Ананій Коломієць, -- «Будеш козакувати?». У відповідь: «Буду, пане!». Отаман і каже: «Ну козакуй -- та якщо коли й бувало, то більше не роби! [...] От рибаль, а на добич не ходи!». «Ходіння на добич», тобто розбій, був злочином, що провокував серйозні конфлікти з османською адміністрацією. За нього карали дуже суворо: «Задеруть було ноги догори, та бичами по п'ятах, а то й повісять» Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. ... С. 83..

Особа, яка приходила на Січ, як і раніше, легалізувала своє становище через отримання нового прізвища-прізвиська. З одного боку, це унеможливлювало його повернення до попереднього господаря чи звичного способу життя. З іншого, як свідчать дослідники, йшлося про ініціацію, яка означала народження людини у новому стані Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян. Львів; Нью-Йорк, 1998. С. 54-68.. Так з'явилися прізвища Білуга, Вареник, Вершибала, Губа, Завірюха, Костогриз, Кінська-Шерсть, Люлька, Міняйло, Перебийніс, Пробийголова, Сіроштан, Усатий, Чернобаїв, Чорнозуб.

До задунайських козаків людей приводили різн шляхи. Одні шукали волі, другі -- легалізації і захисту від січової громади, треті прагнули землі і господарювання. Все це могла дати Січ. Так, Ананій Коломієць згадував, що у 1802 р. він утік зі служби в російській армії, куди потрапив через рекрутську повинність, а тут «чутка пішла, що наші за Дунаєм, у Туреччині, що там добре, та й дядько у мене там був [...]. От я собі думаю: «Дай мені Господи тільки туди!» Кондратович Ф. Задунайская Сечь... С. 21.. Інший задунаєць, Іван Білий, розповідав, що він спочатку проживав «за Дніпром», в селищі Олешки, а у 1791 р. пішов «по чумацькому промислу» на Дон і Волгу, звідти -- у Бессарабію, де «перебував по різних місцях», врешті, опинився в Ізмаїлі, де перейшов до задунайців Комунальна установа «Ізмаїльський архів». Ф. 514, оп. 1. спр. 2.. Після довгих блукань був завербований у задунайські запорожці й Семен Дубина, уродженець Чигирина, підданий поміщика Савиць- кого. 1795 р. він відправився «на заробітки в різні місця, записався у бузькі козаки, після знищення їх прийшов до Одеси і найнявся у греків на судно». Зустрів в одному з портів задунайського отамана Гната Коваля і «вступив за його пропозицією в козаки» Бачинський А. Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. ... С. 87..

Козаки, які оголошували себе турецькими підданими та отримували від місцевої османської влади незначні підйомні (виплата супроводжувалась словами «запорожан -- козак -- гайда!»), відправлялися в Задунайський КішКондратович Ф. Задунайская Сечь... С. 21.. Всі вони записувалися до певного куреня, але дуже мало з них затримувались там на постійне проживання. Більшість розходилась на заробітки або рибалити. За Ананієм Коломійцем, у куренях залишались інколи «отаман та кухар, та може ще два-три старих козаки, вже нездатних до роботи і змушених кінчати свої дні біля рідного куреня, що замінив їм і родину і все»⁴⁹.

Поступово механічний приріст населення на Січі став доповнюватися природним. До козаків вступали діти задунайців, які народились уже в турецьких володіннях -- на землях Катирлезької та Дунавецької Січей або в інших українських поселеннях Добруджі й Буджака. Так, Іван Кучеренко у 1824 р. розповів, що йому 35 років, неодружений, народився у «турецькому володінні» в с. Катирлез «від батька Афанасія Кучеренка запорожця, а матері Катерини», після їхньої смерті перебував на рибних ловах. Протягом 1789-1794 рр. у Катирлезі та Сейменах народилися від батьків запорожців Степан Чумак, Петро Чернега, Василь Чумак, близько 1786 р. у Сейменах від тамтешього запорожця Афанасія та матері Софії народився запорожець Гаврило Білий, а його дружина Авдотя Концева народилась у Катирлезі близько 1800 р. від «тамошнього» запорожця Лук'яна і матері Ірини ДАОО. Ф. 1, оп. 190, спр. 13 за 1824 р., арк. 6-9 зв., 124, 250-250 зв., 341 зв.. У 1776 р. народився на Дунаї від батька запорожця Григор Барвинок, у 1796 він одружився та перейшов у Запорозьку Раю, де у нього народилось четверо дітей. Значна кількість козаків походила й з інших селищ і міст Добруджі -- Монастирища, Іглиця, Беш-тепє, Сарнус, Туркоїв, Сомова, Торговиці, Старої Кілії, Бабадаза, Каралашаха.

На Січі, як і пізніше в колишніх козацьких селах Добруджі, у шлюб вступали зазвичай без вінчання, але обов'язково з дотриманням обряду весілля. Траплялися випадки співжиття з особами інших конфесій або інших етнічних груп, також без проведення освяченого в церкві обряду шлюбу. Так, близько 1799 р. у «запорозькому селищі Рая на урочищі Катирлез» незаконно від «дівки сербської Євдокії» народився Трохим Сербиненко, котрий був узятий на виховання запорожцем Герасимом Похилою у Вишестебнів- ский курінь Там само.. Поряд із вільним вступом у шлюб існувало й вільне розлу- ченняЛупулеску. Русские колонии в Добрудже: историко-этнографический очерк //.

Незважаючи на досить вільне ставлення січовиків до особистого життя, яке не мало чітких регламентацій, зокрема, щодо соціального стану та етнічного походження партнерки, релігійна належність козаків досить жорстко контролювалася -- на Січі дотримувалися православ'я. Так, наприклад, Іван Чорноморець був «повернутий в грецький закон» з греко- католицької Церкви, а Микола Діброва, «введений у громаду запорожців, прийняв греко-російське сповідання віри з католицького»Невичерпні джерела пам'яті. Зб. наук. статей, матеріалів і републікацій. Т. ІІ: Задунайська Січ. Одеса, 1998. С. 200..

Задунайці переважно самі обирали собі священиків і укладали з ними договір на утримання від громади -- грошима, зерном тощо. Причому, у священики вибирали не обов'язково осіб, котрі мали відповідну богословську підготовку. Так, у селі Катирлез 1880-х рр. священиком обрали отця Василя -- колишнього катирлезького рибалку «запорозького роду», який самотужки оволодів грамотою й отримав посвяту в сан за дві тисячі левів «від грецького архієрея» ДАОО. Ф. 1, оп. 190, спр. 13 за 1824 р., арк. 6-9 зв., 124, 250-250 зв., 341 зв. Там само. Лупулеску. Русские колонии в Добрудже: историко-этнографический очерк // Невичерпні джерела пам'яті. Зб. наук. статей, матеріалів і републікацій. Т. ІІ: Задунайська Січ. Одеса, 1998. С. 200. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. ... С. 84. Лупулеску. Русские колонии в Добрудже. С. 199..

Січовики, за традицією, коли їх покидали сили і вони ставали неспроможними до несення військової служби чи господарювання, вступали до монастирів. Як твердять дослідники, ченцями стали кошові Михайло Литвин та Семен Мороз, останній -- священик о. Іустин. Таким «козацьким» монастирем став Мирпоян, де за свідченнями, ченцем був колись «мазе- пинський писар» Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. ... С. 85..

Козаки нечасто дотримувалися церковних обрядів, зокрема, сповіді і причастя: «іноді через рік, оскільки був на рибних ловах», «роки три не був [...], тому що був в плавнях» ДАОО. Ф. 1, оп. 190, спр. 13 за 1824 р., арк. 6-9 зв., 124. тощо. А. Бачинський наводив пісню, що її співали за Дунаєм, і яка свідчить про гумористичне ставлення козаків до церковного причту:

« Ой нехай мене не ховають ні попи, ні дяки,

Ахай мене поховають задунайські козаки!

Бо ті попи, бо ті дяки за парами б'ються,

А задунайські козаченьки хоч меду-вина нап'ються!» Там само..

Священики не лише виконували свої безпосередні душпастирські обов'язки, але й навчали грамоті. Функції вчителів виконували й кошові писарі. На думку А. Коломійця, на Січі було чимало грамотних козаків, існувала навіть своя бібліотека, яка знаходилась у будинку у писаря Там само. Арк. 86..

Пам'ять про минуле козаків відобразилась в історичних піснях про Байду, Нечая, Саву Чалого, Семена Палія, Івана Мазепу Лупулеску. Русские колонии в Добрудже... С. 210.. Зберігалась і така важлива складова їхньої ідентифікації, як мова. Вона була специфічна, містила елементи говірок утікачів із різних регіонів України, зазнавала впливу інших мов -- турецької, молдавської, болгарської, однак займала міцні позиції в житті козаків. Цікаво, що у своєму дослідженні про українські колонії в Добруджі у 80-х рр. ХІХ ст. Ф. Вовк ужив на означення придунайських земель термін «добруджанська Україна», «задунайська Україна» Там же. С. 169,210., залучаючи їх на такий спосіб до історико-географічних та етнографічних українських областей, таких, наприклад, як Кубань.

В одязі задунайців поєднувались різні -- українські, тюрські, молдавські -- елементи, що було обумовлено особливостями їхнього проживання та господарювання. Кошовий отаман носив сиву смушкову шапку, шовковий елек (турецьку куртку на зразок жилета), каптан або антерев (верхня турецька куртка з шовкового червоного сукна), сині шаровари, підперезані персидським кушаком, чоботи з широкими халявами. Однак запорожці, як і раніше, не дуже переймались своїм зовнішнім виглядом. Отож, наприклад, бурлака Полікарп Семенів мав лише одну сорочку, одні штани, одну свиту, шапку й одну пару постолів (взяття) Бачинський А.Д. Джерело для вивчення соціально-економічних відносин і культурно-побутових особливостей задунайських запорожців // Старожитності Причорномор'я. Одеса, 1995. С. 59.. Проте, як і раніше, чи не найціннішою річчю для козака була зброя, а також люлька. За свідченням Ананія Коломійця, хоч який обідраний був козак, «а зброя дорога і хороша! [...] Люльки було запорожці обковували червінцями-тинфами, а сам без чобіт, п'ятами світить» Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. ... С. 88..

Одним із найважливіших промислів для задунайців залишалось рибальство. Навіть у часи конфліктів із некрасівцями з приводу розмежування рибних ловів та відсутності повноцінної Січі, вони, «живучи в Сейменах, все ж таки займались рибальством у гирлі Дунаю та кожне літо виходили в Дельту 80-ма, а то й сотнею заводів, тримаючись переважно околиць кілій- ського гирла» Кондратович Ф. Задунайская Сечь. С. 36, 40.. Переважну більшість козаків, які займались рибальством на узбережжях Чорного моря, лиманів між річками Дніпро, Південний Буг, Дністер та Дунай, складала запорозька сірома. Жила вона в землянках і напівземлянках, у складчину утримували так звані рибальські заводи -- неводи та човни, а виловлену рибу обробляли і продавали купцям, які спеціально за нею приїжджали з Молдавського князівства та інших прилеглих земель. Морський завод («карман») був набагато дорожчим, ніж річковий завод («матули»). Деякі «аргатували» на неводах турків, інші наймались на тимчасові, сезонні роботи в навколишніх селищах і хуторах. Зокрема, Азовська губернська канцелярія мала відомості, що у 1776-1777 рр. козаки, які перебували в гирлі Дунаю, «отримують хліб з найближчих до того місця волоських селищ купівлею, в роботах вони вправляються лише в одній по тамошніх косах рибним ловом, своїми неводами, що купують у Волощині» Лупулеску. Русские колонии в Добрудже... С. 210. Там же. С. 169,210. Бачинський А.Д. Джерело для вивчення соціально-економічних відносин і культурно-побутових особливостей задунайських запорожців // Старожитності Причорномор'я. Одеса, 1995. С. 59. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. ... С. 88. Кондратович Ф. Задунайская Сечь. С. 36, 40. Бойко А.В. Матеріали до історії запорозького козацтва після скасування Січі. Док. 5. С. 43..

Робота на рибальських заводах була досить виснажлива і свідчить про наявність на Січі зовсім незаможних козаків -- «голоколінчиків» і «безштаньків»: «У більшій частині особливо прості кармашники, матульняки, різальники та інші -- трохи не зовсім гола сіромашня, а деколи й зовсім гола, така гола, що на іншому таки справді нічогісінько нема, окрім хіба шмаття старої сітки-матули, що обернута навкруги тіла нижче пояса; сіромашня без ніякого притулку окрім рибальського куреня на заводі та шинку в місті, як рибальство скінчиться [...]. Коли ж такі сіромахи старіли, так якось пропадали невідомо куди» Лупулеску. Русские колонии в Добрудже. С. 177.

* «Рублі» -- валюта Російської імперії.. Пияцтво було поширеним явищем серед сіроми. Щороку в Дунавецькій Січі шинок давав близько 22 тисяч карбованців* прибутку. І, як висловлювався наказний отаман Гнат Василевський, «як би вони не так пили -- свого короля б мали!» Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр. . С. 95..

Для організації «кармана» або «матули» потрібні були значні кошти. Для кармашного заводу споряджали кілька човнів-баркасів. Для матули необхідно було мати також кілька човнів та невід до 800 метрів. Крім самих рибалок, на заводі потрібні були різальники, солільники. Усього в ньому могло працювати до 50 осіб. Заводи ж могли бути як спільною власністю окремих куренів, так і належати приватним особам. Сірома, яка працювала в них, не завжди була найманою робочою силою. Часто вони були пайщиками, товаришами; мали спільні інструменти, неводи й човни.

Скотарством на землях Січі займались здебільшого болгари і молдавани, які сплачували за оренду пасовиськ гроші до січової скарбниці. Населення райї жило переважно із землеробства. Незначна частина козаків, зазвичай старшина, займалась торгівлею. Нерідко запорожці ходили на заробітки в сусідні турецькі, молдавські, болгарські села -- «на пасовиська, жнива, па- пушою бити, сапувати, підбивати». Деякі козаки переходили кордон з Росією й чумакували, займались поденною роботою та будь-чим, що давало заробітокКондратович Ф. Задунайская Сечь... С. 105..

Як і в останні часи існування Запорозької Січі, в Задунайській Січі практикувався військовий найм. Заможні козаки, які утримували декілька заводів або виноградники, значну кількість худоби та землі, лишались удома, виставляючи замість себе найманця Там же. С. 87..

Майнове розшарування задунайського населення сприяло соціальній диференціації козацького товариства. З початком 20-х років XIX ст. на Січі чітко простежуються процеси виділення заможної верхівки козацтва та райї (яких називали «дуки», «срібляники») і козаків-бурлаків, сіроми («голо- колінчики», «безштаньки»). Перші мріяли повернутися на батьківщину та скористатися правами, привілеями й землею, які були обіцяні російським урядом, а голота та старе козацтво бажали залишитися за Дунаєм, боячись втратити єдине, що мали -- волю.

Зауважимо, що упродовж свого існування Дунавецька Січ поповнювалася здебільшого за рахунок утікачів з України та Росії: колишніх козаків, кріпаків, дезертирів російської армії та інших. Отож з часом зменшувалась кількість запорозького населення, яке дотримувалось старих звичаїв. Це зменшення змінювало розподіл сил на Січі між січовиками і райєю, посилювало трансформацію самої суті існування козацтва, перетворюючи Січ у звичайне військово-господарське поселення.

Таким чином, задунайцями досить ретельно зберігались традиції та звичаї у побуті, військовій службі та господарстві. Незважаючи на це, трансформація самої військової служби, мети та завдань існування козацтва незмінно призводила до перетворення бойової сильної одиниці на спокійне військово-господарське поселення. Вносило свої корективи у традиційне повсякденне життя козаків і перебування далеко від батьківщини в поліет- нічному оточенні Османської імперії.

козацтво запорожець османський

Размещено на Allbest.ru