Визначення адміністративних меж, структурування влади Донеччини (кінець XVIII початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Визначення адміністративних меж, структурування влади Донеччини (кінець XVIII початок XX ст.)

У пошуках регіону та його історії. Поняття «Донеччина» («Донецький басейн») з'явилося завдяки уродженцеві села Ярошівки (Харківський повіт) Євграфові Ковалевському (1790-1867 рр.), який після закінчення Слобідсько-Української гімназії та Петербурзького гірничого кадетського корпусу відбував у 1810 р. практику на Луганському ливарному заводі. Удруге він потрапив сюди вже як член ради департаменту гірничих і соляних справ міністерства фінансів із завданням дослідити поширення корисних копалин у краї. Є. Ковалевському належить перший геологічний опис Донецького кряжу, опублікований у відомчо-галузевому часописуКовалевский Е.П. Опыт геогностических исследований в Донецком горном кряже // Горный журнал. -- 1827. -- Кн. 2; Его же. Геогностическое обозрение Донецкого горного кряжа // Там же. -- 1829. -- Ч. 1. -- Кн. 1/3. Він запропонував назвати «донецьким» особливий гірський кряж, що простягнувся по Катеринославській губернії і до частини Області Війська Донського.. Його наступником (щоправда, майже через століття) став професор тепер уже гірничого інституту Леонід Лутугін (1864-1915 рр.), який із кінця ХІХ ст. вивчав Донецький кам'яновугільний басейн. У результаті було видано спеціальну працюЛутугин Л.И., Степанов П.И. Донецкий каменноугольный бассейн // Очерк месторождений ископаемых углей России. -- Санкт-Петербург, 1913. -- С. 61-110. з описом місцевих запасів вугілля та створено карту Донбасу.

Як свідчить довідник, під загальною назвою «Донбас» малася на увазі частина Катеринославщини, незначний сегмент Південної Луганщини і східних теренів Маріупольського та Сталінського округів, а також південь Харківської губерніїДонбасс: Южный горно-промышленный район / Под ред. Э.С. Батенина. -- Москва, 1928. -- С. 3.. На час видання довідника (а науковим його редактором був Еразм Батенін (18831937 рр.), член Товариства природознавства, антропології й етнографії, розстріляний у період Великого терору), до Донбаського регіону відносили Артемівський, Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький, Луганський, Маріупольський і Сталінський округи, створені 1923 р. Із переходом на обласний адміністративно-територіальний поділ (1930 р.) Донбас дещо зменшив свої регіональні розміри, які відтепер збігалися з територією нинішньої Донеччини. Сучасні дослідники, вивчаючи край, демонструють його історію переважно в межах Бахмутського, Слов'яносербського, а пізніше й Маріупольського повітів Катеринославської губернії \ Такому обмеженню посприяла й поява окремої історії Луганського краю, виданої 2008 р. місцевими історикамиПодов В.И., Курило В.С. История Донбасса. -- В 3-х т. -- Т. 2: Донбасс в ХІХ веке. -- Луганск, 2004. Автори вдаються до таких трактувань, як наприклад: «До історії Донбасу тяжіли Слов'янськ і Старобільськ» ( С. 108). Історія Луганського краю / За ред. В.С. Курила. -- Луганськ, 2008..

Тож регіональне окреслення Донбасу було встановлене далеко не відразу й диктувалося ресурсними можливостями краю та певною спеціалізацією, яка визначилася лише наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. Можна погодитися з думкою С. Федорчука, що образ Донбасу як більшовицького явища належить до міфів радянської історіографіїФедорчук С. Розпізнання Донбасу // Міжкультурний діалог. -- Т. 1: Ідентичність. -- К., 2009. -- С. 272..

Цілком логічно, що історики відштовхуються від сучасного, прагнуть зрозуміти минуле, а тому історія «пізнього» Донбасу губитиметься в інших його географічних назвах. А розбіжності у часі формування регіону і його адміністративно-територіального та відомчого поділу, які запроваджувалися ще в кінці ХVШ ст., лише підкреслюватимуть його унікальність.

До поширення назви «Донбас» відповідний простір називали по-різному, включаючи її до більш узагальнених територіальних окреслень, серед них: Степова Україна, Донецькі степи, Новоросійський край, Новоросія, Донецький басейн, Південна Україна тощо. У загальноросійському статистичному описі міст початку ХХ ст. вжито термін «південь європейської Росії»Города России в 1904 году. -- Санкт-Петербург, 1906., а знаний фахівець із фінансових питань відніс край до «південного району

Росії»Кованько П.Л. Финансовые проблемы землевладения русских городов. -- К., 1919. -- С. 153.. Авторитетний географ і статист В. Семенов-Тянь-Шанський, видаючи черговий том свого опису Росії, користувався двома назвами, рідше -- «східна частина Новоросії», й частіше -- Донецький кам'яновугільний басейнРоссия: Полное географическое описание нашего Отечества: Настольная и дорожная книга / Ред. В.П. Семёнов-Тян-Шанский. -- Т. 14: Новороссия и Крым. -- Санкт-Петербург, 1910. -- С. 817, 840.. Назву «Південно-Східна Україна» запропонував львівський краєзнавець Петро Лаврів, праця котрого свого часу витримала два видання. Авторові вдалося щільно вписати минуле цього регіону, особливо ранньомодерного часу, в історію УкраїниЛаврів П. Історія Південно-Східної України. -- Л., 1992; К., 1996.. У вживанні назв можна побачити існування двох підходів, одного -- як «імперського», а іншого -- як «національного».

Сучасні історики, аби окреслити Донбас, окремо говорять про Маріупольський менонітський округ, що формувався в 1836-1856 рр. переселенням менонітів у басейн р. Молочної. Зауважують також Дунайський полк, створений із колишніх запорожців. Його переміщення в Приазов'я 1831 р. з виділенням для 6 тис. осіб 74 тис. дес. землі створило Азовське козацьке військо -- автономну військово-адміністративну одиницю, котра підпорядковувалася новоросійському й бессарабському генерал-губернаторові. До нього було приєднано навколишні станиці, ще раніше заселені вихідцями з ЧернігівщиниПодов В.И., Курило В.С. История Донбасса: Век ХІХ-й. -- Луганск, 2001. -- С. 9-10.. Азовське козацьке військо з традиціями і прагненнями до звичних умов життя, що його вміло використала Російська імперія, проіснувало як окрема структура до 1865 р., коли його було скасовано на основі указу від 11 жовтняДив. докл.: Йосип Гладкий та окреме Запорозьке (Азовське) козацьке військо в матеріалах і документах / Авт.-упор. Л. Маленко. -- Запоріжжя, 2010.. Ще 1864 р. азовці мали власного наказного отамана, штабі обер-офіцерів, військових старшин, осавулів, сотників та хорунжихПамятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- Екатеринослав, 1864. -- С. 45..

Заселення неосвоєних земель на узбережжі Азовського моря переважно вихідцями з Полтавщини, Чернігівщини та Харківщини спричинило створення Міуського округу з центром у станиці Новомиколаївській (нині м. Новоазовськ).

Велика грецька спільнота (близько 33 тис. осіб), що її Катерина ІІ 1778 р. насильно переселила з Криму в Приазов'я, як одну з умов виходу з півострова висунула вимогу збереження автономного статусу на новому місці проживання. Тож греки сформували традиційну для свого етносу інституцію -- виборний Маріупольський грецький суд, що став єдиним керівним органом громади, виконуючи адміністративні, поліцейські, судові повноваження на весь Маріупольський грецький округ. Спроби центру обмежити обсяг його влади, звівши суто до судової, наразилися на спротив громади. Посаду городничого та й саму управу благочиння 1798 р. було ліквідовано. Орган напряму підпорядковувався таганрозькому градоначальниковіГедьо А., Терентьева Н., Саєнко Р. Маріупольський грецький суд: історія створення та діяльність. -- Донецьк, 2012. -- С. 87., що, певною мірою, пришвидшувало з ясування справ, якими переймалися греки, потребуючи державної підтримки. Самостійності громади сприяли й понад 1,2 млн дес. землі, наданої їм для переселення і яку вона змогла відстояти як свою власну, коли держава захотіла повернути собі незаселені греками площіКованько П.Л. Финансовые проблемы землевладения русских городов. -- С. 165-166.. Сприяло збереженню власної ідентичності й те, що грецька спільнота на початок 1860-х рр. створила та утримувала 22 парафіяльні училища, освіту в яких здобували 650 дітейПамятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 150..

Скорочення автономії греків розпочалося за Олександра ІІ. Згідно з його указом від 30 березня 1859 р., у Маріуполі створювалася окрема від грецької громада з росіян та іноземців, яка підпорядковувалася міській думі на загальних підставах. А вже наступні закони 1866 і 1875 рр. урівнювали права греків з іншими поселенцямиПолное собрание законов Российской империи (далі -- ПСЗ РИ). -- Собр. 2-е. Т. 34.-- Отд. 1: 1859. -- Санкт-Петербург, 1861. -- № 34308; Бацак Н. Грецька спільнота Надазов'я: етнокультурні процеси (остання чверть ХVШ -- початок ХХ століття). -- К., 2010. -- С 95-96..

Перші міста краю виникали як фортеці для зміцнення південних рубежів російської держави на шляхах вторгнення татар. Чи не першим поселенням на півночі Донеччини стала фортеця Тор, побудована козаками 1645 р. із переправою на однойменній річці, яку вони заклали, аби мати можливість захищатися від набігів кримчаків. Через століття завдяки покладам солі та наявності лісів поселення стало фрагментарною точкою російського господарського проникнення у цей край, набувши важливого значення як місто, де видобували сіль, чим опікувалася державна Торська заводська соляна комісія. Із надходженням більш дешевої солі з Криму місто втратило своє первісне значення, 1784 р. було перейменоване на Слов'янськ та стало повітовим центром.

Зі сторони Дону регіон формувало місто Старобільськ, котре виникло 1699 р. як поселення донських козаків на р. Айдар. У 1797 р. зі складу Воронезької губернії його передали до Слобідсько-Української, але вже 1802 р. місто знову опинилося в межах ВоронежчиниПодов В. История Донбасса. -- Т. 1: Донбасс в XVII-XVIII вв. -- Луганск, 2004. -- С. 275..

Аналогічну захисну функцію виконував і Бахмут, споруджений як фортеця 1701 р. на однойменній річці. Проте вже 1710 р. там було засновано воєводську канцелярію, а 1719 р. він став центром провінції. Тут також незабаром почали виварювати сіль, проте, на відміну від Тора, до промислу активно залучалися солдати місцевого гарнізону, а крім дров використовувалося ще й вугілляЗародження робітничого класу на Україні: Середина XVIII ст. -- 1861 р.: Зб. док. і мат. -- К., 1982. -- С. 22.. Соляні промисли в Бахмуті було закрито 1782 р.Подов В.И., Курило В.С. История Донбасса: Век ХІХ-й. -- С. 51.

Ще одне прикордонне поселення -- Слов'яносербськ -- було засновано 1753 р. на березі Сіверського Дінця. Виникло воно як зимівник Кальміуської паланки Запорозької Січі й називалося Підгірним. У 1784 р. стало містом Донецьком і центром однойменного повіту. Проте 1797 р. Донецький повіт Катеринославського намісництва було скасовано з передачею його території до Бахмутського повіту, унаслідок чого Донецьк став позаштатним містечком і перебував у такому статусі до 1818 р. Місцеві власті вирішили заснувати новий повітовий центр, збудувавши спеціально для нього місто на лівому березі Лугані. Його план було навіть схвалено імператором. Однак будівництво так і не розпочалося, адже березнева 1809 р. повінь затопила призначене для спорудження місце. Присутствені місця відкрилися в Донецьку, якому й присвоїли нову назву -- Слов'яносербськПриколота О.В., Люлько А.С. Луганский литейно-пушечный завод в переписке и указах 1795-1797 гг. -- Вып. 4. -- Луганск, 2008. -- С. 5, 258; Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 182; Подов В.И., Курило В.С. История Донбасса: Век ХІХ-й. -- С. 59..

Маріуполь виник як поселення греків -- вихідців із Криму, ставши повітовим містом і значним портом на Азовському морі. За подібних обставин постало місто Нахічевань, засноване кримськими вірменами (12,5 тис. осіб), котрі переселилися з Кримського півострова у Приазов'я за часів Катерини ІІ. У 1784 р. воно ввійшло до складу Катеринославського намісництва. Окресленню Донецького регіону найбільше посприяло заснування 1795 р. міст Луганськ, Лисичанськ, Луганського ливарного заводу, відкриття перших кам'яновугільних копалень у Лисичій Балці.

Приступаючи до вдосконалення державного управління, Катерина ІІ намагалася продовжувати спрямовану на творення «регулярної держави» політику Петра І, однак тепер імперські завоювання прикривалися Просвітництвом. Підганяло її не лише нещодавно придушене пугачовське повстання, яке засвідчило недосконалість державної системи, а й потреба «облаштувати» захоплені внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 рр. землі. Розширення Росії в південному напрямку зрештою увінчалося виходом до Чорного моря. Після підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору імперія заволоділа величезними територіями, які раніше через Кримське ханство контролювали османці. Просуваючись до моря Росія прагнула одного -- міцно й надовго закріпитися на його берегах, не забуваючи звертати увагу на внутрішні території.

Місце Донеччини в адміністративно-територіальних поділах. Відразу після закінчення чергової російсько-турецької війни Катерина ІІ в указі Сенату від 14 лютого 1774 р. пояснювала підданим, що за своїм природним розміщенням набуті землі мають стати «одним державним корпусом», а тому було створено Азовську губернію у складі двох провінцій -- Катеринославської й Бахмутської, Торського, Таганрозького, Азовського повітів, а також повіту Святого Дмитра Ростовського, Дніпровської лінії, Керчі, Єнікале, повітів, що виникли на землях Запорозької Січі. У 1778 р. губернія отримала Марієнопольський повітПодов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. -- Луганськ, 2009. -- С. 47; ПСЗ РИ. -- Т. 20: 1775-1780. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 14252.. А після анексії в 1783 р. Кримського ханства, коли останній його правитель -- Шагін Ґірей -- підписав зречення від престолу й покинув Бахчисарай, а значна частина мусульманського населення емігрувала до Туреччини, утвердження Росії на півдні завдяки зусиллям князя Г. Потьомкіна стало очевидним.

Імператриця, аби її держава набула адміністративно-територіальної єдності, підготувала, не залучаючи Сенат, законодавчий акт «Установи для управління губерній» (1775 р.), орієнтуючись на устрій прибалтійських земель з їх остзейським порядком місцевого управління, а також на європейські взірці, змагаючись розмірами з імперськими континентальними державами. Ішлося не лише про нові принципи територіального поділу, а про значно більше. Реформа створювала нові органи адміністрації й управління з розподілом влади на гілки, визначала їх кількість, повноваження, ієрархію, удосконалювала становий поділ суспільства, насаджуючи установи відповідно до територіального розмежування, в основу якого клалася чисельність населення, аби мати однакові державні податкові надходження. Не в останню чергу йшлося про взаємодію державних структур із виборними становими органами.

Адміністративну владу в регіоні забезпечували намісники, які користувалися довірою імператриці, а за губернської системи -- губернатори та віце-губернатори, що їх призначав Петербурґ.

На повітовому ж рівні її мав підтримувати повітовий справник, виборний посадовець від місцевої дворянської корпорації. За Катерини ІІ намісник упроваджував заходи, які відповідали політичним інтересам імперії, обов'язково узгоджуючи їх із верховною владою, та зобов'язував губернаторів утілювати їх у практику державного життя. При очільникові губернії мало функціонувати колегіальне губернське правління, сприяючи йому щодо ухвалення відповідних до потреб держави і місцевих можливостей рішень, видаючи розпорядження, а також стримуючи губернатора від зловживань владою, перевищень своїх повноважень.

У повітовому містечку подібні завдання виконував городничий, якого на посаду призначав Сенат. Фінансову складову державного керівництва забезпечувала казенна палата на чолі з віце-губернатором -- якщо йшлося про губернський рівень, а на повітовому вона покладалася на казначейство. Їхні повноваження полягали в переписах (ревізіях) людності для обкладання податками, обліку місцевих доходів і видатків, їх унормуванні. Новацією порівняно зі старими державними установами став приказ громадської опіки, що його очолював губернатор, у розпорядження якого держава виділяла 15 тис. руб. щорічно для кожної губернії, аби на ці кошти засновувати лікарні, богадільні, школи та виправні будинки.

Створювалась також ієрархічна, відповідно до вертикалі, територіально-станова мережа судової влади. Дворяни перебували у віданні вищого губернського земського й повітового судів. До першого суддя призначався, а до другого, як і засідателі, -- обирався дворянською корпорацією. Містяни судилися в губернському та міському магістратах, до першого з яких судді призначалися, а до другого -- вибиралися, як і до магістрату. У негубернських містах судові повноваження покладалися на виборну ратушу, а дрібні суперечки і там, і там залагоджували оперативні словесні суди, переважно з усним судочинством.

Для сільських жителів запроваджувалися нижні й верхні розправи, в яких задовольняли свої судові потреби однодворці, палацові та державні селяни. Суддями там були призначувані чиновники, а от засідателів обирали з-поміж себе селяни. Найбільш наближеним до просвітницьких ідей імператриці став совісний суд, який засновувався в кожному губернському центрі, і в котрому засідали виборні представники всіх станів, що наближало його до всестанової установи. Про неординарність совісного суду свідчила спроба запровадити таку невідому в Росії новацію, як недоторканність особи громадянина, котрого не можна було арештовувати без рішення суду.

І все ж судову мережу не було повністю відділено від адміністративної, адже на найнижчому рівні адміністративні й судові повноваження збігалися в нижньому земському суді, який запроваджувався в кожному повітовому містечку (очолював його земський справник). Увінчували місцеву судову мережу карна й цивільна палати з призначуваними суддями та з правом апеляції до Сенату. Охорону законності мав забезпечити прокурор, якого призначали до губернських судових установ та до губернського правління.

Державне життя в містах повинно було організовуватися за Жалуваною грамотою 1785 р., яка з'ясовувала три самостійних питання: особисті й колективні права міського стану, статут ремісничих цехів, мережу організації міського самоврядування. Документ базувався на прибалтійських правових нормах, Литовських статутах, магдебурзькому праві (тому його варіанті, що існував в українських містах), прусському ремісничому та статутах шведських гільдій. У містах запроваджувалася виборна посада міського голови, який очолював загальну думу у складі гласних від усіх верств містян. На цей виборний орган покладалося забезпечення міського благоустрою, створення умов для торгівлі, дотримання громадського порядку. Із-поміж гласних дума визначала тих, хто міг би служити у шестигласній думі -- прообразі виконавчого органу при розпорядчій загальній думі.

Відкриття нових установ супроводжувалося створенням поліції за французьким зразком, на яку імператриця покладала функції не лише примусу, а й державного будівництва з раціональним облаштуванням соціально-економічної діяльності людей, дотриманням громадського порядку та боротьбою зі злочинністю. Управу благочиння, а саме так називалася поліцейська установа, очолював городничий.

Запропоновані Катериною ІІ основи для мережі державних як адміністративних, так і судових установ протрималися в імперії практично до ліберальних реформ 1860-1870-х рр. Одні з них пройшли перевірку часом, інші залишилися лише на папері, деякі спростилися, а якісь навпаки -- ускладнилися. На ці зміни впливало не лише ставлення наступних самодержців до катерининської державотворчості, а й місцеві умови, за яких функціональна спрямованість трансформацій чутливо вловлювала різницю у соціальній структурі населення та його господарській зайнятості. Регіональна специфіка, котра найбільше проявлялась на прикордонні, де панували інші, дискретні, відмінні від центру соціальні й виробничі стосунки, традиції місцевого самоврядування, вимагали від російської держави рахуватися з ними, зважати на них, аби забезпечити надходження до державної скарбниці відповідних коштів та мати стабільність у неспокійних межових зонах.

Створювані під час реформи місцевого управління намісництва охопили й територію Південно-Східної України, адже Катеринославське намісництво об'єднувало Новоросійську та Азовську губернії. Найбільша частина перебувала в першій, менша -- у Слобідсько-Українській. До складу Азовської губернії на початку 1777 р. увійшла й Бахмутська провінція. Із цими землями виникло найбільше проблем: ані ту, ані іншу не було зображено на картах Російської імперіїМадариага И. Россия в эпоху Екатерины Великой. -- С. 441., не кажучи вже про поділ на повіти та вибір повітових міст, яких просто не вистачало -- тоді села призначалися містами, відповідно селян переводили в категорію містян.

У ході підготовки поїздки Катерини ІІ на південь, прагнучи прискорити адміністративні реформи для розміщення влади, розпочалося інтенсивне укладання атласів та описів південного намісництва, що тривало практично до кінця XVIII ст.Див. докл.: Пірко В.О. Матеріали картографії як джерело до історії півдня України XVIII ст. // Український археографічний щорічник. -- Т. 8/9. -- К., 2001. -- С. 33-36. Частину з них опубліковано заходами запорізьких істориківДжерела з історії Південної України. -- Т. 10: Описи Степової України останньої чверті XVIII -- початку ХІХ ст. / Упор. А. Бойко. -- Запоріжжя, 2009. -- 434 с.. Ці матеріали дають можливість виявити, які саме об'єкти цікавили військову та адміністративну владу, у тому числі природно-географічні умови, шляхи, чисельність населення та його зайнятість. Усе це враховувалося при розміщенні владних установ, визначенні найбільш сприятливого місця для них, аби освоювати набуті імперією багатства. І все ж у першу чергу йшлося про місця розквартирування військ.

Укладений Катериною II законодавчий акт «Установи для управління губерній» (1775 р.) не відразу було поширено на всю територію імперії. Його впровадження здійснювалося диференційовано й поетапно, адже заснування адміністративних органів потребувало значних державних коштів, тож імператриця дотримувалася думки, що в такій важливій справі слід «поспішати з розумом», заздалегідь визначивши, які населені пункти можуть стати губернськими, а які -- повітовими центрами.

Натомість на півдні України їй довелося квапитися, адже йшлося про нові, щойно завойовані землі, які слід було забезпечити найголовнішими владними центрами. Створена ще 1764 р. Новоросійська губернія стала найважливішою віддаленою територією, куди навіть було відряджено Г. Потьомкіна з метою запропонувати нову географію розміщення імперської влади. Унаслідок ліквідації Запорозької Січі на її території поширювався російський адміністративний устрій. За маніфестом Катерини ІІ від 5 серпня 1775 р. всі землі по обидва боки Дніпра, що донедавна належали Січі, відносилися до Новоросійської губернії з центром у КременчуціПСЗ РИ. -- Т. 20: 1775-1780. -- № 14354.. Згідно з ордером Г. Потьомкіна від 6 листопада того ж року, з яким він звернувся до азовського губернатора В. Черткова, колишні запорозькі землі з поселеннями на лівобережжі Дніпра відходили до Азовської, а на правобережжі -- до Новоросійської губернійКозирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVШ -- перша половина ХІХ ст.). -- Запоріжжя, 1999. -- С. 178, 181-182..

Наступними стали заходи для зміцнення Азовської губернії шляхом зосередження тут донського козацтва, на чию старшину поширювалися права та привілеї російського дворянства. Г. Потьомкін до складу губернії відніс території Донецького пікінерського, Бахмутського гусарського й частково Луганського пікінерського полків, Нову Дніпровську лініюПСЗ РИ. -- Т. 21: 1781-1783. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 15696; Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України. -- С. 184.. Однак Бахмутська і Торська фортеці ще декілька років перебували у віданні Київського департаменту гарнізонів і лише 1779 р. були передані в управління новоросійського (перша) та азовського (друга) губернаторівПСЗ РИ. -- Т. 20: 1775-1780. -- № 14838..

Заснування нових портових міст на узбережжі Чорного й Азовського морів, створення на території колишнього Кримського ханства Таврійської області забирали весь час новоросійського й азовського генерал-губернатора, тому він менше уваги звертав на південно-східні райони, які внаслідок перенесення кордонів Російської імперії до Чорного моря перетворювалися на внутрішні. І все ж через відсутність міста, котре могло стати центром цього регіону, адміністративним осередком нового намісництва, Г. Потьомкін вирішив збудувати таке, назвавши його на честь імператриці Катеринославом.

Провінційні канцелярії та їхні завдання. У південно-східному регіоні південного намісництва Катерина II не поспішала запроваджувати установи європейського зразка з поділом влади, передбачені актом від 1775 р., а звернулася до тих, що добре себе зарекомендували ще з петровських часів, зокрема й у Слобідській Україні, де вони засновувалися, починаючи з 1719 р.Див.: Милюков П. Очерки по истории русской культуры. -- Ч. 1. -- С. 167. Ідеться про провінційні канцелярії. Тож 1776 р. відкривалася Слов'янська провінційна канцелярія -- загально-адміністративна установа місцевого значення, подібна до тих, котрі функціонували на територіях, що опинилися у складі Російської імперії впродовж XVIII ст. і проіснували до катерининських перетворень 1775 р. Очолював її воєвода, який одноосібно керував усім державним життям повіту. Провінційна канцелярія забезпечувала правопорядок, обліковувала населення, контролювала відбування станових служб, повинностей і самоврядування, відстежувала надходження податків, благоустрій, а тому була й органом фінансового нагляду. Вона ж стала установою судової та поліцейської влади провінції, виконувала судові вироки, відала в'язницямиБабич М.В. Провинциальная канцелярия // Государственность России: Словарь-справочник. -- Кн. 3. -- Ч. 1 (Л-П). -- Москва, 2001. -- С. 427-430.. У спеціальній інструкції поряд із названими обов'язками наголошувалося, аби ніде, ані у Слов'янській, ані у Херсонській провінціях, жодна «земля» не користувалася назвами «Запоріжжя», «Січ». Для цього всі посадовці та жителі мають міцно засвоїти власну належність до поселень і «повітів» («уездов») Російської імперіїКозирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України. -- С. 197.. Таким чином, місцеве населення привчалося сприймати донецькі землі як невід'ємну частину Росії. територіальний земля заселення азовський

Урочисте відкриття Слов'янської провінційної канцелярії відбулося 21 червня 1776 р. -- під акомпанемент молебню й гарматного салюту. У будинку воєводи, підполковника Норова, за участі полкових штаб та обер-офіцерів дано обід, де лунали здравиці на честь імператриці. У подібній атмосфері відкривалися й воєводські канцеляріїДив.: Олененко А. Азовська канцелярія (1775-1784): Історія установи та її документації. -- К., 2013. -- С.11; Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України. -- С. 194.. Заснування такої установи, якій підпорядковувалися Кизикерменська та Саксаганська воєводські канцелярії зі своїми повітами, а також Херсонська провінційна канцелярія свідчило, що верховна влада прагнула надати Слов'янську значення центру нового регіону.

Провінційні та воєводські канцелярії проіснували до 1779 р., не раз згадувалися у нормативних актахПСЗ РИ. -- Т. 20: 1775-1780. -- № 14593.. Навіть тоді, коли почалася ліквідація установ, не передбачених законодавчим актом 1775 р., такі місцеві заклади, як соляні контори, монетні експедиції, провінційні канцелярії продовжували свою діяльністьТам же. -- № 15074.. Про те, що ще не всі губернії імперії перейшли на управління згідно з настановами від 1775 р., Катерина II сповістила Сенат іменним указом від 13 червня 1781 р., назвавши генерал-губернаторів, які здійснюють місцеве управління. Під номерами 32-35 ішли губернії Саратовська, Астраханська, Азовська, Новоросійська -- ті, що перебували під владою генерал-губернатора князя Г. ПотьомкінаТам же. -- Т. 21: 1781-1783. -- № 15171..

На повітовому рівні провінційним канцеляріям підпорядковувалися земські комісарські або окружні правління на чолі з земськими комісарами, які займалися ревізуванням чисельності населення для стягнення податків, розквартируванням військ чи налагодженням поштового зв'язку. У фортецях продовжували діяти комендантські правлінняОлененко А. Азовська канцелярія (1775-1784): Історія установи... -- С. 12..

Приблизно тоді ж, на початку 1780-х рр., розпочала свою діяльність і Бахмутська провінційна канцелярія, якій губернська влада одним із перших визначила завдання зайнятися переселенням Луганського пікінерського полку до Волководського повіту. В її ж віданні перебували Таганрозький та Азовський повіти, приписані до Бахмутської провінціїГаевой Л. Краткое историко-географическое описание Бахмутского уезда. -- Бахмут, 1906. -- С. 21; Олененко А. Азовська канцелярія (1775-1784): Історія установи... -- С. 14..

У 1779 р. Слов'янська провінційна канцелярія приступила до виконання одного з головних своїх завдань -- переведення колишніх запорожців із зимівників до слобод, адже за кілька років ті так і не змінили способу свого життя, не продемонстрували бажання «бути надійними громадянами, корисними собі й суспільству поселянами»Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України. -- С. 201.. За такою просвітницькою риторикою ховалося прагнення перевести нові землі на російські норми, адже запорозькі вольності ускладнювали формування нових державних інституцій та реалізацію задумів влади, спрямованих на унормування громадського життя.

Канцелярія почала напрацьовувати плани спорудження будинків, звільнила переселенців на два роки від сплати податків, пропонувала матеріальну підтримку, аби старшина й козаки активніше переселялися, оскільки ті ніяк не поспішали виконувати урядове розпорядження. У Слов'янському повіті залишалося 657 зимівників, у Кизикерменському -- 244, Херсонському -- 48, Інгульському -- 57, Новопавлівському -- 57, Саксаганському -- 163Беднов В. Материалы для истории колонизации бывших запорожских владений // Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України. -- С. 201-202.. Ситуація не поліпшувалася й надалі, чим скористався Г. Потьомкін, почавши створення з колишніх запорожців козацького війська, яке разом із регулярною армією використовувалося б на південному кордоні Російської імперії.

Населення Бахмутського й Торського повітів поступово втрачало прив'язаність до Слобідської України, адже «малоросійські селяни», котрі перебували в державній і приватній власності, переставали сплачувати податки й відбувати рекрутську повинність, яка все ще вважалася за Слобідсько-Українською губернією, і 1779 р. стягнені з них кошти почали надходити до установ Азовської губерніїПСЗ РИ. -- Т. 20: 1775-1780. -- № 19950.. А вже з поширенням 1780 р. на Харківську губернію катерининського законодавчого акта та поділом на повіти Ізюм став її крайньою південною точкоюТам же. -- № 15004..

Край у складі Катеринославського намісництва. У 1783 р. створені після завоювання Кримського ханства Азовська й Новоросійська губернії ввійшли до складу Катеринославського намісництва, яке поділялося на 12 повітів. Катерина ІІ залишила за генерал-губернатором князем Г. Потьомкіним можливість самому визначати повітові міста, звіряючись із місцевими потребами, чим той відразу скористався, запровадивши 15, а не 12 повітівТам же. -- № 15908.. Із них Бахмутський, Донецький, Слов'янський, Маріупольський, частина Олександрівського, Павлоградського повітів і Землі Війська Донського склали територію ДонеччиниПодов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. -- С. 48..

Згідно зі штатним розкладом нового намісництва, його очолював, як, утім, і всі інші, генерал-губернатор із надзвичайними та необмеженими повноваженнями. У його руках зосереджувалася адміністративна влада, він забезпечував загальний нагляд за всім управлінням і судом та кадровим забезпеченням, мав у своєму підпорядкуванні поліцію й війська. При ньому запроваджувалося намісницьке правління, котре оприлюднювало укази, наглядало за їх виконанням, розбирало судові справи та позови, заарештовувало маєтки за рішенням суду, контролювало ціни, переймалося станом шляхів, а також забезпечувало управління кадрами. Намісницькому правлінню підпорядковувалися дві судових палати для розгляду карних і цивільних справ, совісний суд, верхній земський суд, губернський магістрат, верхня розправа, казенна палата, приказ громадської опіки, як і було передбачено «Установами для управління губерній» від 1775 р. Те саме очікувало й повітові міста, де мали відкритися суди, казначейство, дворянські опіки, міські магістрати, ратушіКозирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України. -- С. 273--276.. Офіційною датою заснування Катеринославського намісництва стало 22 січня 1784 р.

Однак Катерина ІІ, беручи до уваги недостатню заселеність краю, щойно розпочате будівництво Катеринослава біля Кайдака на правому березі Дніпра, радила не відкривати всіх передбачених законодавчим актом установ, а лише ті й там, де була достатня чисельність населенняПСЗ РИ. -- Т. 22: 1784-1788. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 15908, 15910.. Уже в липні наступного, 1784-го, року Г. Потьомкін сповістив імператрицю про відкриття намісництва з усіма державними установами, щоправда місцем їх перебування став Кременчук, де розпочали свою діяльність і губернське правління, і судові палати. До Катеринослава як губернського центру вони перебралися лише у червні 1789 р.Там же. -- № 16028; Т. 23: 1789 -- 6 ноября 1796. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 16744.

Слідом за розпорядженням про заснування намісництва йшлося і про втрату фортецями Самарою, Ізюмом, Тором і Бахмутом свого військового призначення, тож вони переходили з відання Канцелярії головної артилерії та фортець у пряме підпорядкування місцевої владиПСЗ РИ. -- Т. 20: 1781-1783. -- № 15699.. Життя тут почало набувати цивільного виміру. Прагнення Г. Потьомкіна створити розвинутий регіон підтримувала й імператриця, яка дозволила заснувати в Катеринославі університет, де викладалися б науки та мистецтва, і в якому змогли б навчатися не лише російські, але й піддані сусідніх держав православного віросповіданняТам же. -- Т. 22: 1784-1788. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 16057..

Інтенсивне залюднення степу в Катеринославському намісництві спонукало напружено працювати казенну палату, структура якої формувалась відповідно до зростання державних інтересів в освоєнні краю. Очолював її віце-губернатор, а чиновниками ставали асесори, скарбники («казначеи»), стряпчі казенних справ. Однією з перших запроваджувалася така посада, як директор домоводства. Цьому чиновникові доручалося опікуватися виборними сільськими посадовцями, як-от старшинами, старостами, виборними, збірниками, десяцькими, котрих обирали місцеві поселенці як станових представників до державних судових установ (совісного, земського судів, нижньої й верхньої розправ). Вони повинні були сприяти місцевій поліції, наглядати за порядком та дотриманням звичаїв і законності. Починаючи з 1795 р. на них покладався обов'язок засновувати градські хлібні магазини, зокрема у Слов'янську, Бахмуті, Донецьку, Маріуполі, Таганрозі та Фортеці Святого Дмитра Ростовського. Перші три мали зберігати запаси по 2 тис. четвертей, решта -- по 7 тис. (кожна четверть становила 12 пудів)Там же. -- № 16603; Т. 23: 1789 -- 6 ноября 1796. -- № 17364..

При налагодженні діяльності Катеринославській казенній палаті довелося з'ясовувати цілу низку специфічних завдань. Одне з них стосувалося припинення обігу таких грошових одиниць, як червонці, єфимки та орти й повсюдний перехід у 1792 р. на російські грошіТам же. -- Т. 23: 1789 -- 6 ноября 1796. -- № 17034.. А вже наступного року йшлося про те, що, ураховуючи особливості губернії («другое положение»), казенній палаті при організації винних відкупів надавалося право допускати до участі в торгах місцевих дворян і чиновниківТам же. -- № 17097., аби в такий спосіб збільшити надходження податків від торгівлі спиртними напоями. Натомість в інших регіонах, зокрема південной північно-західних, а також лівобережних губерніях, знать користувалася давнім пропінаційним правом із вільним виготовлення і продажем горілчаних виробів.

Однак справжня зайнятість чиновників Катеринославської казенної палати розпочалася з 1795 р., коли Катерина ІІ поширила на губернію відбування рекрутської повинності за зразком внутрішніх російських територій: 500 селян і містян мали виставити 1 рекрута для 15-річної військової службиТам же. -- № 17393.. Тоді ж у складі казенної палати було створено військову експедицію, котра опікувалася заготівлею хліба для армії. Очолював її військовий радник, діяльність якого регламентувалася особливою настановою. До його повноважень входило створення мережі хлібних магазинів і контор, куди під відповідальність обраних дворянством магазинних приставів приймалися збіжжя, борошно, крупи. Хлібні магазини створювалися по всій губернії, зокрема у Слов'янському повіті -- у самому місті та в Олексіївській фортеці, Бахмуті, Донецьку, Маріуполі, Таганрозі, у фортецях -- Азовській, Ростовській, Петровській, Кирилівській Маріупольського повіту. Військовий радник займався організацією обліку хліба, якого, згідно з наведеною в указі таблицею, населенню Катеринославської губернії належало здати найбільше -- понад 102 тис. четвертей муки і приблизно 6,5 тис. четвертей круп. Цього запасу мало вистачити для утримання армії на південних рубежах і флоту, що перебував у віданні Чорноморського адміралтейського управління.

Обсяг робіт вимагав збільшення чисельності чиновників військової експедиції й уже наступного року її штат поповнився посадою асесораВолков Л.В. Казённая палата // Государственность России: Словарь-справочник. -- Кн. 2 (Д-К). -- Москва, 1999. -- С. 154; ПСЗ РИ. -- Т. 23: 1789 -- 6 ноября 1796. -- № 17413, 17458.. Губернській казенній палаті підпорядковувалися повітові казначейства, зокрема маріупольське, створене одним із перших у 1797 р.

Заснування Луганського заводу, який мав виробляти чавун та гармати, необхідні для ведення війни з Туреччиною, зумовило те, що досі вся зброя доставлялася на південний кордон з далекого Уралу. Місце для підприємства визначив шотландець на російській службі Чарльз Ґаскойн. У структурі казенної палати було створено гірничу експедицію, котра хоча й перебувала в її штаті, однак функціонувала як самостійна структура, крім віце-губернатора до її діяльності було заборонено залучати інших чиновників. Саме в її віданні з 14 листопада 1795 р. мав перебувати завод. Відповідні кошти (715 733 руб.) було виділено з фінансування Чорноморського флоту.

Оскільки для будівництва заводу на р. Лугань знадобилося знести чотири млини, їх оцінку й відшкодування власникам здійснювали чиновники казенної палати. Вона ж займалася організацією спорудження спеціального млина для потреб підприємства, каналу, який з'єднував Лугань із р. Білою поблизу с. Олександрівки, розселенням майстрів, що прибули з Великобританії, переведенням фахівців із липецьких заводів Тамбовського намісництва, викупляла в казну для заводу і копалень місцевих селян (ішлося про 3 тис. майстрових і поселян). Для цього в розпорядження гірничої експедиції виділялась ще 650 тис. руб., з яких і фінансувався видобуток вугілля, доставка «вогняних машин»Зародження робітничого класу на Україні: Середина XVIII ст. -- 1861 р. -- С. 41; ПСЗ РИ. -- Т. 23: 1789 -- 6 ноября 1796. -- № 17408, 17481.. Відтепер завод та територія, яку він займав, стали своєрідним господарським оазисом, а у заводському поселенні зосереджувалися як державні, так і станові установи, зокрема головна контора підприємства, гірничий суд, поліція, госпіталі та богадільніЛуганск: Исторический очерк. -- Донецк, 1969. -- С. 10; Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 30..

Намісницьке правління також вимагало окремої уваги верховної влади хоча б через те, що землеміри, які перебували у його штаті, не справлялися з межуванням великих площ. У 1792 р. за прикладом Азовської губернії тут було запроваджено межову експедицію. Її службовці отримували жалування, розмір котрого залежав від виконаної роботи. Утримувалася вона за рахунок прибутків з обмежованих земельПСЗ РИ. -- Т. 23: 1789 -- 6 ноября 1796. -- № 17064.. На повітовому рівні найшвидше запроваджувалися поліція, казначейства та судиСавченко І.В. Адміністративно-територіальний устрій Катеринославського намісництва (1783-1791 рр.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVШ-XIX ст. -- Вип. 7. -- Запоріжжя, 2003. -- С. 203-208..

Міські судові й господарські органи влади. Запроваджувані Катериною ІІ при реформі місцевого управління установи на Донеччині відкривалися поступово. Слідом за Катеринославським губернським магістратом, починаючи з 1790 р., засновувалися міські магістрати в Бахмуті, Слов'яносербську, Таганрозі, Ростові, Нахічевані.

Перегляд Павлом І меж губерній та перехід
на губернаторське правління. Прихід на престол у листопаді 1796 р. Павла І став відчутним ударом для генерал-губернатора П. Зубова, адже за іменним указом від 14 листопада всі доходи Катеринославської, Вознесенської губерній і Таврійської області, якими він раніше одноосібно розпоряджався, приєднувалися тепер до загальних державних коштівПСЗ РИ. -- Т. 24: 1796-1798. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 17551.. Найбільша цінність краю -- Луганський завод -- виводився з місцевого підпорядкування й передавався відновленій Берг-колегії, центральному керівному органу гірничорудної промисловостіТам же. -- № 17618.. Причому назва заводу продовжувала вживатися не тільки для, власне, його означення як виробничого осередку, а й служила найменуванням навколишньої місцевості як своєрідного населеного пункту («у місцях Луганського заводу», «в околицях Луганського заводу»). Штат його правління, як державної установи, схвалювався сенатським указом. Саме для потреб заводу 1798 р. було поселено 200 майстрових біля казенного села під назвою Третя РотаПСЗ РИ. -- Т. 25: 1798-1799. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 18348, 18350, 18624. Назву цьому населеному пункту, якому присвятив однойменний роман В. Сосюра, дала 3-тя рота Бахмутського гусарського полку, розміщена на території колишнього Ізюмського козацького полку (див.: Сосюра В. Третя рота. -- К., 1988. -- С. 323)..

Павло І практично відмовився від поєднання діяльності адміністративних та станових установ і від децентралізованого управління Катерини ІІ та провів новий адміністративно-територіальний поділ, унаслідок чого замість Катеринославської поверталася Новоросійська губернія, а Вознесенська губернія й Таврійська область як окремі територіальні одиниці скасовувалисяПСЗ РИ. -- Т. 24: 1796-1798. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 17634.. Більше того, імператор відмовлявся від посад намісника -- головним адміністратором відтепер ставав губернатор.

У 1797 р. уточнювалися межі Слобідсько-Української й Новоросійської губерній. Перша поверталася до кордонів 1765 р., коли враховувався етнічний поділ на слобідські та «великоросійські» села («за сортом жителів»), із тією різницею, що колишнім слободам Ізюму і Старобільську тепер присвоювався статус міст. До Слобідсько-Української губернії було віднесено й частину Слов'янського повіту зі Слов'янськом, а до Воронезької губернії -- іншу частину Слов'янського, Донецького, Бахмутського повітів; до Новоросійської губернії -- решту Бахмутського й Маріупольський повітТам же. -- № 17948, 18117.. Знайшло підтримку нового імператора і клопотання новоросійського губернатора І. Селецького про вибір центру для Маріупольського повіту. Сам Маріуполь ним стати не міг через грецьке населення, яке мало в місті власні владні установи. Токмак не влаштовував своїм розташуванням, а от казенне село Оріхове виявилося найбільш підходящим, адже знаходилося у самому центрі повіту, стояло на перетині шляхів, у тому числі з Криму. Село мало 300 впорядкованих дворів, де могли мешкати чиновники -- як місцеві, так і приїжджі. Улаштовував Павла І й кошторис на спорудження цегляних будинків для присутствених місць -- 2236 руб. 01 коп. Тож 19 лютого 1801 р. Оріхове отримало статус повітового містаПСЗ РИ. -- Т. 26: 1800-1801. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 19763..

За Павла І суттєво уточнювалися й межі Ростовського повіту, які окреслювалися землями Чорноморського війська, Нахічеванню, Таганрогом, Азовом і Кагальником, проте присутствені місця ще довго перебували в Таганрозі і лише 1806 р. були переведені до РостоваПамятная книжка Екатеринославской губернии на 1867 г. -- Екатеринослав, 1867. -- Ч. 2. -- С. 17..

Суттєвих змін зазнала управлінська губернська мережа, котру можна кваліфікувати як нову реформу місцевого керівництваПисарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVШ в.: Эволюция бюрократической системы -- Москва, 2007. -- С. 496, 527.. Згідно з указом Павла І від 12 грудня 1796 р. про новий поділ держави на губернії, намісницькі правління до 1 травня наступного року завершували свою діяльність. А за указом від 22 грудня вони перетворювалися на губернські правління та генерал-губернаторські канцеляріїЕрошкина А.Н. Наместническое правление // Государственность России: Словарь-справочник. -- Кн. 3 (Л-П). -- Москва, 1999. -- С. 180-181.. Ліквідовувалися державні установи суду, зокрема карні й цивільні палати, станові суди губернського рівня та всестановий совісний суд, тож суди втратили виборність як основу формування кадрового складу. Суттєво корегувалися штати казенних палат та повітового начальства. У перших ліквідовувалися цілі структури, виборна від дворянства посада земського справника ставала призначуваною, раніше самостійні дворянські опіки приєднувалися до повітових судів.