Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку

В. Черчіллю вдалося зупинити розпад імперії, закріпити за Англією статус великої держави, але він не зумів подолати всіх негативних явищ, що накопичились у житті країни.

«Хвора людина Європи». Англія у 1960--1970-ті рр.

Деколонізація виявила всі слабкі сторони Англії. Зусилля по збереженню імперії сприяли консервації відсталості. Після поразки Англії, Франції та Ізраїлю в агресії проти Єгипту в 1956 р. (операція «Мушкетер») Велика Британія взагалі відмовилася від спроб зберегти імперію. Останньою спробою збереження впливу в колишніх колоніях стало зміцнення Британської співдружності націй. В Європі консерватори намагалися зміцнити позиції Англії, створивши Європейську асоціацію вільної торгівлі, що було своєрідною противагою ЄЕС. Усі ці поразки, як у внутрішній, так і зовнішній політиці, призвели до «англійської хвороби»: Англія з кожним роком втрачала позиції великої держави.

Складові «англійської хвороби»: постімперський синдром; економічне відставання, утрата колишніх позицій; ольстерська проблема; «егоїзм» профспілок.

Повернення до влади лейбористів не вилікувало Англію. У 1964 р. прем'єр-міністром став Г. Вільсон. Спроба посилити етатистські тенденції (втручання держави в економічне життя) не сприяла економічному піднесенню Англії. Було продовжено націоналізацію, встановлено контроль за квартплатою, цінами, підвищено пенсії і соціальні виплати, створено національне управління по цінах і прибутках. Однак ці заходи мали зворотний результат. Економіка опинилась у глибокій кризі, посиленій енергетичною кризою початку 1970-х рр. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище англійців погіршилось.

На тлі цих обставин відбулися зрушення в суспільній свідомості та політиці провідних партій. Серед консерваторів посилився вплив прихильників розвитку приватного підприємництва і згортання державного втручання в економіку, а також орієнтації до європейської інтеграції.

Перші спроби Англії вступити в ЄЕС не мали успіху. Президент Франції Ш. де Голль двічі накладав вето на прийняття Великої Британії до ЄЕС, аргументуючи це занадто тісними відносинами Англії зі США. I лише в 1973 р. принижена Англія була «допущена» в Європу. Економічна криза 1970-х рр. не дала змогу проявитися позитивним рисам цього кроку. Економічні труднощі поглибилися, зросли безробіття та інфляція.

Наприкінці 1960-х рр. загострилась ірландська проблема. Велика Британія надала незалежність Ірландії. Але в її складі залишилося шість графств Північної Ірландії, заселених переважно протестантським населенням. Католицька меншість Ольстера в 1968 р. почала боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер було введено англійські війська. У відповідь на це у Північній Ірландії таємна організація Ірландська республіканська армія (ІРА) розв'язала терор проти англійських солдатів. Жертвами дій терористів все частіше ставало мирне населення. Хвиля насильств перекинулась і на інші райони Великої Британії.

Тетчеризм. Прем'єрство М. Тетчер і Дж. Мейджера.

Лейбористські уряди Г. Вільсона та Д. Каллагена не змогли ефективно розв'язати назрілі проблеми. Ситуація змінилась після перемоги на виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. був сформований уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вжив заходів, які, на думку М. Тетчер, повинні були оздоровити англійську економіку та фінанси. Політика уряду отримала назву тетчеризм.

Таблиця

Політика кабінету М. Тетчер відзначалася твердістю і рішучістю, ураховувала реальні потреби часу. Наприклад, приватизація відбувалась не «обвально», а в кілька етапів. У 1979--1984 рр. майбутнім власникам продавались активи компаній, частика їх перетворювалась на «публічні» корпорації. У 1984--1989 рр. акціонерами колишніх державних компаній стали індивідуальні власники. 3 1989 р. головна увага уряду зосередилась на економічній ефективності приватизованих підприємств.

М. Тетчер рішуче виступила проти так званого «егоїзму» профспілок страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і до зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився їх поразкою. У 1980-ті рр. у країні значно послабився профспілковий рух, кількість членів британського конгресу тред-юніонів скоротилась у 1,5 разу. Водночас значно знизився авторитет лейбористської Партії. Позитивний відлив на економічний розвиток мав зростаючий видобуток нафти в Північному морі (близько 100 млн. тонн щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, знову підвищились темпи розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств.

15 листопада 1985 р. була укладена англо-ірландська угода про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники Ірландської робітничої армії (ІРА) продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир'я, але на початку : 1996 р. знову пролунали вибухи.

У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. 3 початком загострення міжнародної напруги в 1979 р. Велика Британія приєдналася до жорстких антирадянських заходів. М. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великої Британії в ЄЕС. Успіх у зовнішній політиці, а саме вирішення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських (Мальвінських) островів (1982 р.) -- значно підвищив популярність М. Тетчер у країні. Аргентинські війська, які окупували острови, були примушені капітулювати. Ця перемога продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі М. Тетчер на позачергових виборах.

Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію, 9 млн. англійців стали акціонерами, 2/3 сімей отримали у власність будинки або квартири.

Однак наприкінці 1980-х рр. уряд М. Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем: європейська економічна інтеграція, протести населення проти введення «подушного» податку та ін.

У керівництві консерваторів загострилися суперечності, особливо після того, як колишній міністр кабінету М. Тетчер М. Хазелтайн виступив з критикою політики «залізної леді». У листопаді 1990 р. М. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджор, який прагнув зберегти досягнення тетчеризму. Тривале перебування при владі консерваторів (18 років), які вже не могли запропонувати нічого нового, набридло англійцям. їхні здобутки -- зменшення податків, приватизація та інші заходи -- вже ставились їм у провину. На цій хвилі зневіри до консерваторів на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах парламенту. Новим прем'єр-міністром став Тоні Блер, наймолодший в історії Англії XX ст. політик.

Лейбористи при владі. Прем'єрство Т. Блера

Прийшовши до влади, Т. Блер відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними. Реформування зачепило конституційний устрій Великої Британії. У Шотландії та Уельсі було сформовано регіональні парламенти. Важливим кроком стало поступове реформування палата лордів з метою перетворення її на орган, до якого обирають, а не призначають. Право посідати міста в палаті лордів отримали лише ті, що здобули це звання за особливі заслуги перед батьківщиною. Уряд взагалі планує змінити систему виборів до англійського парламенту.

Лейбористи не обмежились конституційними реформами. Вони започаткували реформи в системі освіти, охороні здоров'я. На сьогодні ці галузі вважаються одними з кращих у світі.

Важливим здобутком Т. Блера стало підписання Угоди про політичне врегулювання ольстерської проблеми. Основний зміст цього документа полягає в тім, що Ірландія відмовляється від об'єднання з Північною Ірландією, а Велика Британія надає право Північній Ірландії на самовизначення аж до відокремлення, якщо населення проголосує за це на референдумі. Угода передбачає припинення насилля, уведення самоуправління (Північно-ірландська асамблея), здачу зброї і проведення референдуму про статус Північної Ірландії.

Важливим досягненням лейбористів є подолання проблеми безробіття. На сьогодні показник безробітних серед молоді не перевищує декількох тисяч осіб, у той час як за період правління консерваторів він сягав 3 млн. Уряду Т. Блера також вдалося приборкати інфляцію і значно збільшити соціальні витрати. Сьогодні економіка Великої Британії посідає четверте місце у світі.

У свій актив лейбористи можуть записати і те, що вперше за повоєнні роки значно зменшилися показники злочинності.

Також із кожним роком навколо Т. Блера наростали всілякі скандали. Зрештою він заявив, що піде у відставку у 2007 р.

Опоненти лейбористів, консерватори, у свою чергу стверджують, що в разі зміни світової кон'юнктури широка соціальна політика може стати серйозним ударом для Великої Британії, і закликають бути ощадливішими. Проте тісні союзницькі відносини із США перетворили Велику Британію на об'єкт зазіхань міжнародних терористів. 7 липня 2005 р. троє терористів із рюкзаками, наповненими вибухівкою, підірвали себе в лондонському метро, а один. -- у двоповерховому автобусі. Загинуло 58 осіб, 700 отримали поранення.

У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко. координують свою політику зі США, беруть участь майже в усіх зовнішньополітичних акціях американців (війна проти режиму С. Хусейна в Іраці тощо). У рамках Європейського Союзу уряд нерідко займає особливу позицію.

Велика, Британія була однією з перших країн, що підтримали перебудову в СРСР.

Після розпаду СРСР вона визнала незалежність України.

Після Другої світової війни Велика Британія остаточно втратила першість у світі. Розпочався розпад Британської колоніальної імперії. Цей процес виявився занадто болючим для Англії. «Англійська хвороба» настільки серйозно вразила країну, що, здавалося, вона ніколи вже не стане однією з провідних країн світу. Проте завдяки діяльності М. Тетчер Англія посіла гідне її місце у світі.

Франція. Наслідки Другої світової війни. Тимчасовий режим

Друга світова війна й окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати і масштаби руйнувань були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але більшість підприємств не працювало (більше 60 %), діяла карткова система, не вистачало сировинних і продовольчих ресурсів. Безробіття носило масовий характер (близько 600 тис. безробітних). Процвітали «чорний ринок» і спекуляція, ціни зросли в шість разів. Промислове виробництво у країні скоротилось утричі, а сільськогосподарське -- удвічі. "У колоніях розгорнулась могутня національно-визвольна боротьба: була проголошена незалежність Демократичної Республіки В'єтнам; у Лаосі та Камбоджі розгорілась партизанська боротьба; у Сирії та Лівані відбувалися сутички місцевого населення з французькими військами.

Політична атмосфера характеризувалася величезним впливом сил руху Опору, бурхливим зростанням демократичних і антифашистських сил. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль в країні почали відігравати Французька комуністична (ФКП) і Французька соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах у жовтні 1945 р. до Установчих зборів ФКП набрала найбільшу кількість голосів і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Усі три політичні партії виступили за створення у Франції парламентської республіки. III. де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці та інші протиріччя змусили Ш. де Голля піти у відставку (наступні 12 років він не брав участі в політичному житті, проте пильно стежив за ним). Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалося соціальне трудове законодавство часів Народного фронту (40-годинний робочий тиждень, двотижнева оплачувана відпустка тощо). Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків, електростанції та ін.) і створено державний сектор економіки, який виробляв 15--20 % промислової продукції і контролював 35--40 % капіталовкладень. Власники націоналізованих підприємств, що співробітничали з гітлерівцями, не отримували компенсації. На підприємствах, де працювало більше .50 осіб, встановлювався робітничий контроль. На 80 % було збільшено заробітну плату, на 80--130 % -- пенсій і допомоги, створено єдину державну-систему страхування тощо.

Четверта республіка

У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. Франція проголошувалася «неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою». У країні вводилося загальне виборче право, рівноправність чоловіків і жінок. До звичайних політичних прав додалися права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Також проголошувались права працівників на участь у керівництві підприємствами, право на профспілкову і політичну діяльність, право на страйк.

Конституція передбачає можливість націоналізації, усуспільнення власності, якщо вона набувала «рис національної суспільної служби або фактичної монополії».

Урівнювались у правах громадяни Франції і колоній. Назва «Французька імперія» замінялась назвою «Французький союз». Франція зобов'язувалась уникати «всілякої системи колонізації», обіцяла «не вести війн з метою завоювання і ніколи не застосовувати свої збройні сили проти свободи будь-якого народу».

Франція проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями.

Вибори 1946 р. до нового парламенту закріпили провідну роль у політичному житті країни трьох партій -- ФКП, СФІО, МРП.

Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала «холодна війна». ФКП підтримувала СРСР, і це неодмінно впливало на роботу ' парламенту й уряду. 3 1946 по 1958 р. змінилось 24 уряди. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до їх розриву. Знижувався життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації.

Таке становище в країні турбувало США, що були незадоволені «полівінням» Франції. Вони зробили ставку на антикомуністичні сили всередині країни. В обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено в травні 1947 р. У 1951 р. була прийнята мажоритарна система виборів з метою послаблення позицій лівих сил.

Усунення комуністів з уряду зумовило розпад блоку політичних партій, на співробітництві яких ґрунтувалась Четверта республіка, викликало наростання напруги в суспільстві. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши зад гальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування і республіки.

3 іншого боку, виник рух прихильників Ш. де Голля (Об'єднання: французького народу), який виступав за конституційні реформи і проти режиму Четвертої республіки. Основними ідеями голлізму були: ідея нації, сильної влади і соціальних реформ, створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства. Більш докладно із основними положеннями доктрини голлізму можна ознайомитися за таблицею

Ознаки Голлізму

Політична філософія, поєднання французьких традицій з реаліями 1940--1960-х рр. Державно-правова доктрина, утілена в Конституції 1958 р. Політична програма Ш. де Голля. Політична течія, що еволюціонувала від особистої партії де Голля до сучасного французького варіанту неоконсервативну. Французька модель «держави процвітання». Точний відбиток сучасного французького суспільства. («Паризьке метро о 18 годині, тобто точний відбиток французького суспільства» (А. Мальро))

Оформлення президентської республіки:

посилення виконавчої влади за умови значної переваги президентської, що є виразником загальнонаціональних інтересів;

персоніфікація політичної влади;

система подвійної відповідальності уряду перед президентом і парламентом;

прямі загальні президентські вибори;

розширення безпосередньої демократії (проведено референдуми);

обмеження багатопартійної системи (запроваджена мажоритарна виборча система);

- обмеження повноважень парламенту.

Економічна доктрина

Пошук оптимальної економічної моделі, що враховує національну специфіку розвитку:

-- жорстке стратегічне планування;

-- жорстка податкова політика;

-- розширення державного сектору в базових перспективних галузях;

-- збільшення частки державного сектору в економіці;

-- активізація бюджетної інвестиційної політики;

-- включення в економічні процеси всіх прошарків населення;

-- монетарна політика

Соціальна доктрина

Ідея «асоціації праці, капіталу і-кадрів» як основа «третього шляху» розвитку, орієнтованого на соціальне партнерство

Зовнішньополітична доктрина

Трансформація біполярної моделі світового порядку, створення «третього полюса» впливу в системі міжнародних відносин. Національна воєнна доктрина «оборони по всіх азимутах». Формування осі Париж--Бонн.

Концепція західноєвропейської інтеграції «Європа вітчизн». «Доктрина співробітництва» з колишніми колоніями. Мирне співіснування і діалог з наддержавами

Напруги в суспільстві додавали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946--1954 рр.), Алжирі (1954--1962 рр.) та інших куточках колоніальної імперії. Франція опинилася перед загрозою загальнонаціональної кризи. Прощання з колоніальним минулим для Франції було тривалим і болючим. Бона змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, але вона не бажала втрачати Алжир. Це й стало причиною глибокої кризи.

Алжирські французи (близько 1 млн. осіб) були категорично проти незалежності Алжиру і стали основою для консолідації прихильників збереження колоніальної імперії -- ультра колоніалізмів (або просто ультра). Визвольна війна алжирського народу примусила Францію вступити у тривалий конфлікт, у якому французи знищили 2 млн. алжирців.

Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) -- за її продовження. Скориставшись таким становищем у країні, на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість голосів на виборах у парламент. У цей же час ультра та військова верхівка в Алжирі відкрито готувалися до державного перевороту.

У таких складних умовах голова уряду Р. Коті звернувся до національного героя Франції генерала Ш. де Голля з проханням очолити уряд.

Економічне становище країни у період Четвертої республіки до 1949 р. нормалізувалось завдяки американській допомозі. У цьому ж році було скасовано карткову систему. У 1948 р. було досягнуто довоєнного рівня виробництва в промисловості, а у 1950 р. -- у сільському господарстві. У 1950-ті рр. у Франції, як і в інших країнах Заходу, почалось економічне піднесення, але темпи його були нижчими, ніж у ФРН та Італії. Зростання відбувалось головним, чином за рахунок промисловості, яка активно модернізувалася за державної підтримки. Важливу роль у цьому процесі відігравав націоналізований сектор економіки, який розвивався згідно з планами (програмування). Виникли нові галузі промисловості: нафтовидобувна, нафтопереробна, атомна, електронна; упроваджувалися нові технології, на придбання яких було витрачено значну частину допомоги за планом Маршалла.

Зовнішня політика Франції за часів Четвертої республіки була повністю підпорядкована США і логіці «холодної війни». Франція була членом НАТО і вела активні колоніальні війни (Індокитай, Північна Африка, Мадагаскар), намагаючись утримати залишки своєї колоніальної імперії.

Становлення П'ятої республіки. Ш. де Голль

1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. Ш. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. На референдумі у вересні французи схвалили конституцію, розроблену Ш. де Голлем. За новою конституцією були розширені права президента, який обирався на сім років. Він одержав право видавати ордонанси, що мали силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент став головнокомандуючим збройних сил. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінено адміністративно-територіальний поділ країни. Колонії перетворювалися на заморські департаменти.

Найбільшою партією став деголлівський Союз за нову республіку. Друге місце посіли прихильники Ш. де Голля, які не увійшли в Союз,-- незалежні. Ці дві партії зайняли домінуюче становище в парламент У грудні 1958 р. III. де Голля було обрано президентом.

Головним своїм завданням Ш. де Голль вважав відновлення величі Франції. Вона уявлялася йому у вигляді могутньої держави з сильною владою, яка проводить незалежну політику.. Основною перешкодою для вирішення цього питання він вважав колоніалізм. У 1960 р. була надана незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим Ш. де Голль відкрито заявив, що він проти існування колоніальної імперії. Але з Алжиром було складніше: потрібно було рахуватися з ультра.! він наважився на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. Щ. де Голль у своїй промові вперше урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. У відповідь на це в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери підняли-заколот, який завдяки рішучим діям було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще небезпечніший заколот, який очолив генерал Шарль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території і заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлися прихильники Шарля. Президент Ш. де Голль діяв твердо і рішуче. Заколот було придушено, а керівників заарештовано. Однак і після цього ультра не заспокоїлися. На президента здійснювалося кілька замахів. I все ж алжирську проблему було розв'язано. У березні 1962 р. була досягнута Евіанська угода про припинення вогню. У тому ж році Алжир став незалежною державою. Рішуча позиція Ш. де Голля і підтримка більшості населення дали змогу Франції позбутися колоніального минулого. Для збереження своїх позицій у колишніх володіннях була створена так звана Французька співдружність (Французьке співтовариство).

Запроваджені заходи сприяли установленню соціальної і політичної рівноваги у Франції. У країні був встановлений режим, особистої влади Ш. де Голля.

Стабілізації в країні сприяло і завершення в 1960-ті рр. модернізації французької економіки. Значну роль у цьому процесі відіграла держава, яка взяла на себе всі витрати щодо розвитку новітніх галузей економіки і визначення стратегічних напрямів розвитку. Державний сектор виробляв 10 % промислової продукції. Найбільші промислово-фінансові групи (10 із 25) отримали значні державні дотації. За рахунок будівництва атомних електростанцій були закладені основи енергетичної незалежності Франції (виробляють 25 % електроенергії країни). Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Зі збільшенням 1експорту, Франція до середини 1960-х рр. розрахувалась з усіма своїми боргами і знову стала державою-кредитором.

Було завершено, модернізацію сільськогосподарського виробництва: французький селянин перетворився на фермера, а Франція стала найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в Європі.

Водночас у країні накопичилася низка проблем. Стрімкий розвиток економіки під впливом НТР потребував значної кількості, освічених інженерів, адміністраторів тощо. Розвиток виробництва і модернізація сільського господарства стали причиною урбанізації. Сільська молодь, відірвавшись від традиційного. світогляду, стала сприятливим середовищем для поширення ультра революційних поглядів. Змінивши свої позиції завдяки підтримці держави, французькі підприємці почали гнітитись її жорсткою регламентацією (дерижизмом).

Профспілки, робітники також були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада -- усе потребувало змін. Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці 1960-х рр.

У березні 1968 р. розпочалися студентські заворушення. Студенти виступали за. демократизацію освіти і забезпечення реальних прав людини. Уряд вирішив силою придушити студентський рух, що стало детонатором масових заворушень. У Сорбонну було введено поліцію. У відповідь на це студента оголосили війну поліції. У ніч з 10 на 11, травня вони захопили латинський квартал Парижа і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил жандармерії і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі осіб. Після цього студентські заворушення поширилися по всій країні. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, розпочавши загальний страйк. Влада на деякий час була паралізована. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру у зв'язку ч поширенням анархістських, троцькістських і маоїстських ідей та ідей «нових лівих». Екстремізм став причиною розриву між студентським і робітничим рухом (у цей час страйкувало близько 10 млн робітників). Зрештою Ш. де Голль вдався до рішучих дій: «Реформам -- так, безпорядкам -- ні!»

25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. Із профспілками було укладено Генеральний протокол, згідно з яким у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35 %, у сільському господарстві -- на 56 %, скорочувався робочий тиждень, розширювалися права профспілок. Однак страйки продовжувалися.

29 травня 1968 р. III. де Голль заручився підтримкою військових і. 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив парламент. До столиці почали стягувати війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулась демонстрація, у якій брало участь близько 500 тис. осіб. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій і оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Ціною втрати довіри більшості французів Ш. де Голль домігся стабілізації.

Студентський рух був викликаний такими причинами: конфлікт поколінь, болісний процес структурної перебудови економіки, який супроводжувався зламом традиційного укладу життя, урбанізація, невідповідність існуючої системи освіти реаліям життя та поширення лівоекстремістських ідей.

Наслідками студентської революції стали демократизація освіти (Закон про вищу освіту), перелом у політичних поглядах французів, утягування у політичну боротьбу нових соціальних прошарків суспільства (жінок та Іммігрантів), поширення лівоекстремістських ідей та організацій у різних країнах світу: в Італії -- «Червоні бригади», у ФРН -- «Фракція Червоної армії» тощо.

У квітні 1969 р. Ш. де Голль подав у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позиції президента.

Зовнішня політика Ш. де Голля. Прийшовши до влади, Ш. де Голль взяв курс на формування самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції та Європи як противаги США. За словами Ш. де Голля, комуністи менш небезпечні, ніж США, щоб відігравати самостійну роль у НАТО, і на знак протесту проти війни у В'єтнамі Франція вийшла зі структури цієї організації. У 1966 р. Ш. де Голль відвідав СРСР, установив відносини між двома країнами.

Щоб поставити Францію урівень з великими державами, у країні почалося створення ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування власної ядерної зброї, приєднавшись до «ядерного клубу» США, СРСР, Великої Британії, створила національні ядерні сили, щ'о включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. Водночас Ш. де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості.

Червоний травень 1968 р.: бунт молоді Європи проти «ситого суспільства»

У травні 1968 р. стареньку Європу лихоманило. Масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ. Карети «швидкої допомоги», які вивозять поранених, чорні й червоні прапори. Портрети Че Гевари, власне, один портрет, розтиражований у сотнях тисяч відбитків, портрет, що став своєрідним «кодом» для розпізнавання «своїх»: Че в береті з п'ятикутною зіркою, довге волосся, погляд, спрямований удалечінь, -- усі ці романтичні атрибути революції протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Бійки демонстрантів із загонами поліції та жандармерії у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі, студентські страйки та робітничі виступи в Італії, небачені доти в Західній Німеччині та США демонстрації проти війни у В'єтнамі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини «суспільства споживання»: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стоять на барикадах, у страйках беруть участь мільйони людей, президент III; де Голль таємно залишає Францію, відчуваючи своє безсилля будь-що змінити в ситуації, що склалася.

Але 1968 рік -- це феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, загально цивілізаційний. Згідно з інформацією експертів ООН, 1968 р. революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах. У Чикаго було оголошено надзвичайний стан, для придушення антиурядових виступів у місто було введено Національну гвардію та військові підрозділи. У сутичках із «силами правопорядку» в Мехіко загинуло 50 студентів. Мали своє відлуння події травня 1968 р. і у Східній Європі та СРСР.

Звичайно, через таку величезну географію подій не може не постати питання про те, чи був цей рух гомогенним, чи усвідомлював він свою внутрішню єдність, чи мав він якусь спільну мету, яка об'єднувала його учасників по всьому світу. Тісно пов'язаним із попереднім є питання про «термінологічне означення» цього феномену: бунт, революція, контркультурна акція, політичний карнавал, великий провокуючий хепінінг. Володарями дум тогочасної французької (ширше -- європейської) молоді були структуралісти, ліві екзистенціалісти та теоретики Франкфуртської школи (Г. Маркузе, Е. Фромм, М. Хоркгаймер та ін.). Центральною тезою їхніх теоретичних побудов було збереження особистості, її індивідуальності за умов індустріального суспільства (капіталістичного чи соціалістичного). У цьому сенсі чи не найпоказовішою є теорія «одномірного суспільства» та «репресивної цивілізації», що її творцем був філософ і соціолог Г. Маркузе, автор культових філософських досліджень: «Ерос і цивілізація» (1955) та «Одномірна людина» (1964). «Одномірне суспільство», за філософом, це -- сучасне індустріальне суспільство, в основу розвитку якого покладено принцип виробничої раціональності, який знищує або нівелює все одиничне, конкретне і неповторне, приносячи все це в жертву ідолові продуктивності. Г. Маркузе категорично заперечує ленінську тезу про те, що саме економічна ефективність та продуктивність праці є критерієм прогресу, максимальне збільшення цієї ефективності -- мета всієї людської теорії.

Г. Маркузе доходить висновку, що економічна ефективність та детерміновані нею політика, етика, естетика -- це лише часткові прояви репресивної цивілізації. Збільшення її проявів збільшує контроль Системи над людиною. За збільшення комфортності свого існування людина платить втратою своєї свободи. Тому заперечити цю систему пригнічення, вийти за межі «герметизованого політичного універсуму» здатна лише особистість, яка реалізує у своєму житті Велику відмову від цінностей і способів поведінки в тоталітарному суспільстві. Новим авангардом революції мали стати і стали студенти, інтелектуали, аутсайдери з погляду успішних буржуа, ті, хто ще зберіг здатність до справді революційних дій.

Сама ж революція була для них проривом нової, не репресивної чуттєвості, : поєднанням мистецтва і політики, джазовим оркестром на барикадах, а зо-: всім не банальним захопленням політичної влади однією з партій (нехай 1 навіть і найреволюційнішою).

і Узагалі травень 1968 р. з великою недовірою ставився до різноманітних I структур та організацій («Структури не виходять на вулиці» графіті тих часів), наголошуючи більше на спонтанності, самоорганізації, ініціативі окремих особистостей. Більшовицьку концепцію авангардної партії, яка володіє «науковими знаннями про реальність», було заперечно самою практикою масового молодіжного руху, його іронією і критичністю, його радикальним суб'єктивізмом. «Уся влада -- уяві!» -- це гасло студентів стало справжнім прапором часу. 1968 р. чи не вперше з часів французької революції кінця XVIII ст. реалізовувалася можливість відчути все безмежжя «проектів альтернативних можливостей буття, закладених у самій історичній дійсності» (Ю. Габермас), бо тоді «бути реалістом» означало тільки одне -- «вимагати неможливого». Поряд із цим травень 1968 р. -- майже небачена доти революційна практика масового робітничого руху. Станом на 24 травня 1968 р. лише у Франції страйкувало 10 млн. осіб. Не працювали крамниці, банки, телебачення, а працівники низки великих підприємств (зокрема, концерна «Рено») захопили виробничі приміщення і встановили там владу робітничих комітетів.

Разом із ним слід звернути увагу на той факт, який багатьом здаватиметься дивним і незбагненним: цей сплеск страйкової боротьби відбувався на тлі економічної стабільності й навіть зростання, але аж ніяк не промислової кризи. Французький робітник і до страйкової хвилі 1968 р. отримував досить пристойну зарплату. Він бажав вільної праці й самоуправління, а не зайвої пайки з хазяйського столу. Узагалі кінець 1960-х рр. ніби ущільнив «парадоксальний вимір» світової історії, переводячи її на рівні малозрозумілі і для учасників тих подій, і для пізніших дослідників.

Згадаємо лише один із найяскравіших прикладів: молодь ділової, прагматично! Америки раптом перестала цікавитися грошима і способами їх примноження. Соціологи наприкінці 1960-х з подивом констатували, що лише 18 % опитаних американських студентів погоджуються з тим, що гроші відіграють велику роль у житті. Бізнесменами в майбутньому бажали стати лише 12 % студентів, у той час як 79 % -- музикантами, психологами, художниками, журналістами, революціонерами, тобто людьми творчих професій.

I тут закономірно постає питания про результат цієї революції, незавершений характер якої одноголосно визнають як її учасники і прихильники, так і затяті опоненти. Якщо користуватися термінологією партійних програм, то вона лише частково виконала програму-мінімум. А програма-максимум, тобто повна ліквідація всіх форм гноблення (економічного, національного, культурного, психологічного, вікового, статевого тощо), так і не була виконана.

Але, незважаючи на все це, 1968 р. став таки рубіконом для західної цивілізації: у США було ліквідовано расові обмеження, скасовано загальний військовий обов'язок, через деякий час припинилася війна у В'єтнамі. У Європі домоглися визнання своїх прав культурні та мовні меншини, було реформовано середню та вищу освіту. Поняття прав людини та загального роззброєння (ключові поняття 1968 р.) стали навіть чинниками міжнародної політики.

По-різному склалася доля тих, хто пліч-о-пліч бився з поліцією на вулицях паризьких міст та в інших містах Європи. Одні стали депутатами, інші -- урядовцями, дехто зробив професійну кар'єру, ще дехто відбуває довічне ув'язнення за терор («куля і бомба конкретні») проти системи... Загалом при владі в країнах Європи на сьогодні перебуває те покоління, що не давало спокою «старенькій Європі».

I все ж дух 1968 р. продовжує блукати Європою і світом: наприкінці 1990-х рр. стався вибух невдоволення «проти сучасного капіталізму» -- антиглобалістський рух. Періодично різні куточки «ситого світу» стрясають багатотисячні мітинги, демонстрації, сутички з поліцією. Не до кінця зрозуміла Сапатистська революція в Мексиці. I, як і в 1960-ті рр., в авангарді цього руху знову молодь, і знову під червоними прапорами і з портретами. Че. Але це вже зовсім інша історія.

Франція після Ш. де Голля

У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. Новий президент послабив державну регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство. Були поліпшені відносини зі США. У 1973 р. Франція зняла вето на прийняття Великої Британії до ЄЕС.

У 1974 р. після несподіваної смерті Ж. Помпіду президентом країни було обрано Валері Жискар д'Естена. У період його правління Гіуло завершено перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), незалежні -- Союз за французьку демократію (СФД), різні соціалістичні угруповання об'єднались у лавах Французької соціалістичної партії (ФСП), яка разом з ФКП склала ліву опозицію.

Наприкінці 1970-х рр. у Франції різко змінилась економічна кон'юнктура, що викликало загострення соціальних проблем. Проте криза 1970-х рр. найменше вразила Францію: структура її економіки та енергетична незалежність зробили її стійкою до підвищення цгн на нафту в 1970-х рр. Це дало змогу лівим силам одержати перемогу на президентських, а згодом і на парламентських виборах ї 981 р. Президентом Франції став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулася третя хвиля націоналізації: націоналізувалися ряд фінансово-промислових груп. Розширювалися соціальні програми і вводилася 5-тижнева відпустка. Ці заходи ще більше посилили інфляцію. Тоді уряд ввів державний контроль за цінами і заробітною платою, що відразу викликало невдоволення населення.

У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Ф. Міттерана. Він призначив прем'єр-міністром лідера ОПР Жака Ширака, який здійснив перетворення у дусі консервативної революції: було оголошено про приватизацію державного сектору, який складав до 30 %, послаблено державне регулювання бізнесу, розпочато боротьбу з інфляцією. Останнє означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це викликало невдоволення населення. Цим уміло скористався Ф. Міттеран, і на виборах 1988 р. він знову здобув перемогу. Згодом ліві перемогли і на парламентських виборах і продовжили політику, розпочату Ж. Шираком, що забезпечило стабільний розвиток країни. Але, проводячи політику правих, ліві тим самим яскраво довели, що їхня ідеологія переживав кризу. Це дало змогу правим крок за кроком відвойовувати позиції і на парламентських виборах 1993 р. одержати перемогу. Ф. Міттеран призначив прем'єр-міністром представника ОПР. Цього разу ним став Едуар Валадюр.

Ліві сили -- ФСП і ФКП -- охопила криза. На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Ставши президентом, він одразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим викликав хвилю протестів.

Соціально-економічна політика Ж. Ширака в 1996--1998 рр. не була однозначною. Безробіття досягло найвищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював усе менш ефективно, зростав державний дефіцит. Держава ледве виконувала свої соціальні зобов'язання. Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали хвилю мітингів і протестів.

Ж. Ширак наважився розпустити парламент і призначив нові вибори з метою забезпечити собі підтримку в проведенні непопулярних реформ. Але на виборах 1997 р. перемогу здобули соціалісти, і Ж. Шираку довелося призначити прем'єр-міністром соціаліста Л. Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу впоратися з проблемами, що накопичувалися тривалий час. У січні 1998 р. відбувся новий соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося загасити. Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів, приватизацію державного сектору, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії. Важливим елементом військової реформи є скорочення кількості носіїв ядерної зброї на 28 %. Реформи Л. Жоспена (1997--1999) дали позитивний результат: після скромних темпів економічного зростання 1990--1997 рр. у середньому 1,3 % на рік, у 1997--2000 рр. ці показники збільшилися до 4 %, у 2001--2003 рр. становили 2 %. За рахунок запровадження широких програм з працевлаштування молоді, скорочення робочого тижня з 39 до 35 годин вдалося досягти успіхів у боротьбі з безробіттям. Так, безробіття скоротилося з 12,6 % у 1997 р. до4 8,5 % у 2001 р. У 2000--2001 рр. було зменшено податки.

Президентські вибори 2002 р, стали важливим рубежем у розвитку Франції. Країна опинилася перед вибором: продовжити свій «особливий шлях» (широкі соціальні програми, «жорсткий» державний контроль над бізнесом та ін.) чи наслідувати англосаксонську модель -- лібералізація соціально-економічних процесів -- яка більше збігається з рекомендаціями інституцій ЄС.

Результати першого туру президентських виборів шокували французьку та світову громадськість. У другий тур вийшли Ж. Ширак і лідер французьких націоналістів Ле Пен, за якого проголосувала третина виборців. Хоча Ж. Ширак переміг у другому турі (за нього проголосувало 82 % виборців), сам факт популярності ультраправих ідей (відверто расистських, шовіністичних) у країні з давніми демократичними традиціями свідчить про серйозні проблеми в розвитку Франції, серед яких безробіття, відсутність стабільного розвитку, злочинність, нелегальна еміграція тощо.

Ці проблеми вибухнули в жовтні 2005 р. заворушеннями й погромами в бідних кварталах французьких міст, які тривали два тижні. їхніми учасниками переважно була молодь з емігрантських кварталів. За час заворушень було спалено 10 тис. автомобілів і 300 будинків. Придушивши ці виступи, уряд Франції став докладати всіх зусиль для обмеження незаконно! імміграції і впорядкування бідних кварталів. Заворушення мали й релігійне забарвлення. Переважна частина молоді були мусульманами. Це був ще один конфлікт на релігійному гранта, який мав місце за останній час. Так, уряд Франції зіткнувся з масовими протестами населення проти заборони учням носити в школах релігійні символи.

У зовнішній політиці Ж. Ширак продовжує курс, започаткований Ш. де Голлем. Франція є однією з головних учасників європейської інтеграції, прагне обмежити вплив США в регіоні. Серйозні розбіжності між США і Францією виникли стосовно війни в Іраку. Франція виступає за розширення ЄС і НАТО за рахунок східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль у регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Французький збройний контингент відіграє значну роль у миротворчих операціях ООН. Уряд Ж. Ширака зацікавився і перспективами розвитку відносин з Україною, хоча головним партнером на теренах колишнього СРСР Франція вважає Росію, з якою іноді спільно виступає у питаннях зовнішньої політики.

Після Другої світової війни Франція пройшла складний шлях розвитку. Четверта республіка виявилась не тією моделлю французької держави, яка сприяла б подоланню проблем і забезпечила розвиток країни.

Розпад французької колоніальної імперії викликав кризу Четвертої республіки. Визначальна роль у становленні нової моделі французької держави належить Ш. де Голлю. Закладені ним підвалини П'ятої республіки витримали випробування часом. На сьогодні Франція е однією з провідних країн світу, одним із головних рушіїв,} європейської інтеграції.

Домашнє завдання

Опрацюйте тексти підручників.

Підготуйте реферати за темами «Колоніальна війна Франції в Індокитаї», «Четверта республіка», «Алжир і Четверта республіка», «Шарль де Голль -- батько П'ятої республіки», «Ера Ф. Миттерана», «Французька економічна модель», «Франція -- двигун європейської інтеграції», «Розпад Британської колоніальної імперії», «Останнє прем'єрство В. Черчілля», «Консерватори і лейбористи в пошуках ліків у подоланні "англійської хвороби"», «М. Тетчер і тетчеризм», «Т. Блер -- прем'єр нової Англії».

Проаналізуйте гасла періоду «Червоного травня» і висловіть свою і думку.

«Порядок -- це коли на вулицях немає поліції», «Ідеологія -- це хвороба мозку», «Заборонено забороняти», «Перетворимо Сорбонну на Сталінград», «Ш. де Голль -- це А. Гітлер», «Влада відступає -- скинемо її», «Відвідайте СРСР -- поки він не відвідав вас», «Будьте реалістами -- вимагайте неможливого», «Проголосіть свої бажання дійсністю», «Біжи вперед, товаришу, за тобою женеться старий світ», «Структури не виходять на вулиці», «Бунт -- діло праве» (Мао).

Викладач: М.В. Кушнір

Размещено на Allbest.ur