Діяльність антипомпеянської опозиції в Римі З 66 по 63 рр. до Різдва Христового

Анотація

В статті досліджується активізація антипомпеянської опозиції в Римі у період ведення Гнеєм Помпеєм Великим війни на Сході з метою з'ясування передумов політичних невдач Помпея в 62 р. до Р.Х. Здійснюється аналіз вузлових подій в історії Риму 66-63 рр. до Р.Х.: судів над народними трибунами, «єгипетського питання», аграрного законопроекту Сервілія Рулла та ін. Висловлюється припущення, що, користуючись відсутністю Помпея та слабкістю його «партії», антипомпеянська опозиція прагнула максимально ускладнити його політичні позиції перед поверненням до Риму.

Ключові слова: Помпей Великий, помпеянці, суд над Манілієм, проект Рулла, єгипетське питання, Красс, Цицерон, Катул.

Римська політика періоду 66-60 рр. була предметом детального розгляду багатьох дослідників. Серед них варто відзначити роботи Е. Груена , Р. Сігера,Т. Вайзмана, Д. Шоттера, Х. Свейн та М. Дейвіса та ін. Окремі аспекти розглядуваної теми розроблялися в публікаціях таких дослідників, як Дж. Ремсі, А. Уорд, М. Гріффін, В.К. Хрустальов та ін.

Попри наявність значної історіографічної бази, ряд проблем, що мали місце у вказаний період, залишаються невирішеними. Так, дослідники досі не одностайні в інтерпретаціях окремих подій -- судового процесу над Манілієм, аграрного законопроекту Сервілія Рулла, діяльності Марка Красса в 60-х рр. до Р.Х. тощо. Мета цієї статті -- проаналізувати політичні події в Римі в період 6660 рр. до Р.Х. в контексті інтересів Помпея Великого та «партії» помпеянців, здійснити спробу пояснити політичні невдачі Помпея після повернення в Рим.

Для досягнення поставленої мети було використано джерельну базу, що складається із творів античних авторів: промови оратора Цицерона («De imperio Cn. Pompei», «De lege agraria contra Rullum»), а також коментарі Асконія Педіана і схоліаста з Боббіо до його втрачених промов; біографії Помпея, Цицерона і Красса з «Порівняльних життєписів» Плутарха; тридцять шоста та тридцять сьома книги з «Римської історії» Діона Кассія; «Про змову Катіліни» Саллюстія; розділ «Божественний Юлій» з праці Светонія «Життя дванадцяти Цезарів».

Причини того, що політична ситуація наприкінці 60-х років до Р.Х. складалася не на користь Помпея, полягали в тому, що із 66 р. до Р.Х. в Римі активізувалася антипомпеянська опозиція, дії якої були спрямовані проти нього та його прибічників. Опозиційні Помпеєві діячі скористалися тим, що найви- датніші представники помпеянців брали участь у війні з Мітридатом як легати Помпея, відтак в Римі їх залишилось небагато. Як зазначив Р. Сігер, в судах вороги Помпея та захисники сулланського порядку прагнули взяти реванш над народними трибунами 67 та 66 рр. до Р.Х. Одним із перших помпеянців, кому довелося постраждати від ворожої діяльності, був Гай Манілій, законопроект якого і забезпечив Помпею командування у війні проти Мітридата. антипомпеянський рим рулл

За повідомленнями джерел, імовірно було здійснено кілька спроб притягнути Манілія до суду: в грудні 66 р. до Р.Х. -- в останні дні преторської каденції Цицерона (Plut. Cic. 9; Dio. 36, 44, 1), та на початку 65 р. до Р.Х. Сучасні дослідники схиляються до думки, що позови проти Манілія були різні: перший у сфері repetundae, другий -- maiestas.

Джерела передають, що трибун просив Цицерона, як голову відповідного суду посприяти йому (Dio. 36, 44, 1-2; Plut. Cic. 9) і в результаті той призначив суд на останній день своїх повноважень -- 29 грудня. Це викликало незадоволення народних трибунів, які змусили Цицерона виступити на contio із поясненнями такого вчинку (Plut. Pomp. 9). Як пише Діон Кассій, через народні заворушення суд так і не зібрався (Dio. 36. 44, 2). Невдовзі було поновлено спробу притягти Манілія до суду, яку він зірвав за підтримки озброєних прибічників (Ascon. 60 C). Врешті-решт, тодішні консули Котта і Торкват були вимушені взяти суд під особисту охорону, проте сам Манілій подався у добровільне вигнання (Ascon. 60 C).

Частина дослідників схиляється до думки, що судовий процес проти Манілія був способом для сенатської опозиції зашкодити Помпеєві. Одначе, В.К. Хрус- тальов здійснив спробу довести, що Манілія не варто вважати «слухняним знаряддям в руках могутнього Помпея». Він вказує, що на початку свого трибунату Манілій діяв самостійно, пропонуючи закон про право вільновідпущеників голосувати у всіх трибах. На думку В.К. Хрустальова, судове переслідування Манілія варто пов'язувати із заворушеннями, влаштованими ним у процесі голосування, а не з його приналежністю до помпеянців. Манілій же запропонував віддати Помпеєві верховне командування у війні проти Мітридата в обмін на захист від засудження. Саму ж угоду між народним трибуном і полководцем В.К. Хрустальов називає неміцною і тимчасовою, оскільки «Помпей не захотів за будь-яку ціну захищати Манілія».

На нашу думку, певні положення цієї теорії заслуговують на критику. Так, за словами Діона Кассія, Манілій шукав захисту в Помпея не від можливого судового переслідування, а щоб уникнути помсти плебсу, розгніваного провалом його першого законопроекту (Dio. 36. 42, 1). Очевидно, що його сподівання виправдалися, оскільки вже Плутарх розповідає, що Манілій «користувався добрим ставленням народу» -- «о 5є Mavьaoз o0xoз єйгої^ є„хє каі onouS'nv 0pф той З'лцои» (Plut. Cic. 9). З подальших слів Плутарха випливає, що римський плебс був переконаний в «антипомпеянському» характері суду над Манілієм (Plut. Cic. 9).

Це ж саме підтверджується і вчинками Цицерона. Попри його явне небажання спочатку допомогти колишньому трибунові (Dio. 36. 44, 1), все ж він виступив на його захист «заради відсутнього тоді Помпея» -- «о 5' 0лєотп npoBbpmз, о'Ьх'Лкшта Sia nopnprov вnфvxa» (Plut. Cic. 9). Цілком зрозуміло, що Цицерон мотивувався не особистою відданістю Помпеєві, а хотів за його рахунок збільшити свій політичний вплив, щоб претендувати на консулат. Тому він активно підтримував як закон Манілія про призначення Помпея на війну з Мітридатом (Dio. 36. 43, 2), так і самого народного трибуна.

На нашу думку, послідовність дій Цицерона пояснюється наступним чином. Як голова questionis repetundarum, він міг вплинути на формування колегії суддів, і для цього він і призначив розгляд справи на 29 грудня. Вже через день його повноваження претора завершилися б і він зміг би прийняти участь у процесі як захисник Манілія, що він і обіцяв на contione, попередньо призначивши дату розгляду справи (Plut. Pomp. 9). Таким чином, він міг бути адвокатом на судовому процесі із вигідними для себе суддями. Якщо не через заворушення плебсу (Dio. 36. 44, 2), то саме через подібний задум Цицерона перша справа проти Манілія зазнала провалу -- позивачі відмовилися від обвинувачення. У такому випадку, його противники були вимушені змінити тактику, дочекавшись вступу на посаду нових преторів та сформулювавши новий позов, цього разу в quaestionem de maiestate.

В історіографії прийнято вважати, що нове обвинувачення пов'язане із заворушеннями, що стали на заваді першому судові над Манілієм. Однак, якщо відштовхуватись від припущення, що позивачі відкликали позов через втручання Цицерона, виникає необхідність нового пояснення. На нашу думку, друге обвинувачення стосувалося порушень під час голосування за його перший законопроект -- lex Manilia de libertinorum suffragiis. На таке припущення наштовхують слова Діона Кассія про порівняння Росція, якого хвалили за закон про місця в театрі для вершників, із Манілієм, який за свій закон ледве не потрапив під суд: «'Ео»гєукє цЄу oщv кагі о 'Ршокюд vфpov, єо»гєукє SЄ каі о rаioз о MаLLroз, 0тє є$п^р%поєу вLL' ињrvoз pйv xаз yap xtфv innйmv xаз иv xo~tз 0єаxpotз eSpaз акptЯюз ало xtфv aLLmv афюршє каі enaivov иn' aщxщ єА^єу о Se Sp MаLLroз, каі Si^v фLiyoo 'bлйoxє» (Dio. 36. 42, 1). Оскільки встановлено, що перший суд був de repetundae, то випливає, що саме другий суд -- de maiestate -- мав розслідувати вину Манілія за заколот під час голосування за його перший законопроект. Додатковим аргументом на користь цього припущення є активна участь в другому процесі Луція Доміція Агенобарба, який протистояв Манілію під час того голосування (Ascon. 45 C). На суді ж Доміцій підтримував обвинувача і, очевидно, міг виступати свідком обвинувачення.

Підсумовуючи вищенаведені аргументи, ми припускаємо, що весь процес над Манілієм відбувався наступним чином. Недоброзичливці Помпея вперше притягли Манілія до суду наприкінці 66 р. до Р.Х. Оскільки завдяки йому Помпей отримав надзвичайні повноваження для ведення війни з Мітридатом, успішне засудження колишнього трибуна було б значним ударом як по авторитетові Помпея, так і по тих помпеянцях, що перебували в Римі. Однак, бажаючи зробити послугу Помпеєві та перебуваючи під тиском народних трибунів, у хід процесу втрутився Цицерон, чим змусив обвинувачів скасувати позов. Вони були вимушені змінити тактику: звинуватити Манілія в іншому злочині -- de maiestate, оскільки при повторній спробі засудити його за repe- tundarum існувала небезпека знову наштовхнутися на дружнього йому претора. Очевидно, Цицерон і цього разу мав його захищати (Plut. Cic. 9; Ascon. 60 C), однак, прогнозуючи для себе неуспішне завершення цього суду, Манілій взявся вирішувати проблему силовим методом -- за допомогою ватажків озброєних банд (Ascon. 60 C), в чому йому, імовірно, надали підтримку Луцій Сергій Катіліна та Гней Пізон (Ascon. 66 C). Очевидно, він більше не вірив у те, що Цицерон та помпеянці зможуть захистити його від могутніх обвинувачів. Тим самим Манілій лише створив стовідсоткову основу для свого засудження і був вимушений піти у добровільне вигнання. Стосовно ж того, що Помпей не захотів захищати Манілія за всяку ціну, як пише В.К. Хрустальов [9, с. 251], то необхідно зазначити, що своїми діями для запобігання суду він надто скомпрометував себе і його захист міг коштувати помпеянцям більше, ніж та користь, яку міг принести Манілій в їх лавах.

Наступною ціллю антипомпеянської опозиції став трибун 67 р. до Р.Х. Гай Корнелій, який раніше був квестором Помпея (Ascon. 61 C). Він теж кілька разів підпадав під судове переслідування, в обох випадках основою обвинувачення був maiestatem. Вперше це було в 66 р. до Р.Х., коли позов проти нього подали брати Комінії, однак тоді на заваді стали вже згадані Манілієві ватажки банд -- «operarum duces» (Ascon. 59 C). Повторну спробу засудити Корнелія було здійснено в середині 65 р. до Р.Х., причому його було звинувачено у порушенні вето його колеги Сервілія Глобула. Характерним є те, що сам Глобул відмовився визнати факт порушення свого вето і виступав на захист Корнелія.

На боці обвинувачення виступила група впливових консулярів: Квінт Гортензій Гортал, Квінт Лутацій Катул, Квінт Цецилій Метелл Пій, Марк Теренцій Лукулл (брат Луція Ліцинія Лукулла) та Мамерк Емілій Лепід і всі були відвертими противниками Гнея Помпея. Катул та Гортензій, наприклад, активно боролися ще проти прийняття legem Gabinia, вбачаючи у Помпеєві узурпатора (Dio. 36, 36; Cic. De imp. Pomp. 51, 56-60; Plut. Pomp. 25); Теренцій Лукулл захищав як інтереси свого брата, якого Помпей посунув з посту командувача у війні проти Мітридата, так і свої власні, оскільки інший наближений до Помпея трибун -- Гай Меммій -- роком раніше намагався притягти його до суду (Plut. Luc. 37); Метелл Пій явно міг вважати, що Помпей вкрав у нього лаври переможця над Серторієм; Лепід, найімовірніше, підтримував Пія, оскільки міг мати з ним давні зв'язки з періоду Союзницької війни.

Їхня кінцева мета передбачала, як мінімум, витіснення з Риму трибуна- помпеянця, який встиг за період своєї діяльності зробити собі ім'я. Максимальний же результат для них означав дискредитацію самого інституту народного трибунату у тому виді, в якому Помпей відновив його в 70 р. до Р.Х. Цілком очевидно, що трибунат став ефективним знаряддям в політиці Гнея Помпея: саме народні трибуни забезпечили йому виняткові повноваження в кампаніях проти піратів та Мітридата, а сам Помпей не забував їм віддячувати. За словами Діона Кассія, Манілій звернувся до Помпея, оскільки бачив, що завдяки йому Габіній добився найбільшого впливу -- «tov Поцл'ЛЮ' каі вnovTa иkolaKeucev, вLLmз тє каі оті tov TaЯiviov nioTov пар' aЩTЩ Suvapov цоОєто» (Dio. 36. 42, 4). Тож, відповідно, противники Помпея прагнули позбавити його такого потужного політичного знаряддя, як трибунат. Цього разу, завдяки вдало побудованій риториці, Цицерон зміг повністю виправдати Корнелія, чим заробив собі підтримку помпеянців на майбутніх консульських виборах.

В тому ж 65 р. до Р.Х. на політичній арені Риму знову з'являється Марк Ліциній Красс. Про його життя та діяльність після консульства 70 р. до Р.Х. практично нічого не відомо, окрім випадку із Манілієм, який намагався приписати йому авторство свого провального законопроекту про голосування вільновідпущеників (Dio. 36. 42, 3-4). Колегою Красса по цензурі був Квінт Лутацій Катул (Plut. Crass. 13), вже згаданий в контексті постійної протидії помпеянським трибунам. Обидва були противниками Помпея -- Красс ним був ще з часів їхнього спільного консульства. Від них можна було сподіватися спільного виступу проти помпеянців, однак на ділі їхня цензура виявилася безрезультатною (Plut. Crass. 13), оскільки Катул накладав вето на будь-яку ініціативу Красса (Dio. 37. 9, 3-4). Однак все, що намагався втілити Красс у цей період, було спрямовано на підрив позицій Помпея з метою зробити його становище якомога менш вигідним.

За період цензури Красс пропонував до реалізації два проекти. Перший пов' язаний із наданням громадянства жителям Цизальпійської Галлії, що мешкали за долиною ріки По. В історіографії переважає загальна думка, що таким чином Красс намагався розширити свою клієнтелу за рахунок позицій Помпея, який мав у цьому регіоні широку клієнтелу, успадковану ще від батька. В контексті цього ж він забезпечив призначення пропретором в Іспанію Гнея Пізона, відомого як «зловорожий противник Помпея» -- «infestum inimicum Cn. Pompeio» (Sall. Cat. 19, 1), однак невдовзі його було вбито, імовірно, пом- пеєвими клієнтами (Sall. Cat. 19, 4-5).

Також Красс намагався ініціювати процес перетворення Єгипту на римську провінцію (Plut. Crass. 13), в чому його активно підтримував Юлій Цезар (Suet. Iul. 11). Т. Вайзман припускав, що таким чином могло бути організоване нове командування для Гнея Помпея, в той час як А. Уорд вважав, що таким чином Красс і Цезар хотіли здобути для себе інструмент, що міг забезпечити їм прихильність Помпея, оскільки кожен із них вбачав у Єгипті широкий потенціал для економічної, політичної та військової могутності. Р. Сігер, Д. Шоттер, Г. Суейн, Б. Маршалл та Г. Скуллард притримуються думки, що Красс розглядав Єгипет виключно як поле для комерційних можливостей та розширення клієн- тели для себе та підприємницької частини вершників (публіканів) і заперечують, що таким чином мала бути створена військова основа для протистояння Пом- пея. Подібної думки дотримується і В.К. Хрустальов, вважаючи правдоподібними слова Цицерона про жадобу і користолюбство, які рухали Крассом.

Реконструювати цей епізод діяльності Красса надзвичайно складно, оскільки основне джерело -- промова Цицерона «De rege Alexandrino» -- збереглося виключно у фрагментах коментатора схоліаста з Боббіо (Schol. Bob. 92-93 Stangl). Окрім цього, є тільки короткі свідчення Светонія (Suet. Iul. 11) та Плутарха (Plut. Crass. 13). Однак, на нашу думку, інформації все ж достатньо, щоб переглянути загальноприйняту в історіографії теорію.

По-перше, не зовсім ясно, чому дослідники відкидали військовий характер імовірної анексії Єгипту, адже зі свідчень Светонія випливає цілком протилежне. Зрозуміло, як справедливо зауважив В.К. Хрустальов, Цезар, будучи в 65 р. курульним едилом, ніяк не міг розраховувати на головнокомандування . Однак, описуючи законопроект, який Цезар намагався проштовхнути за допомогою народних трибунів, Светоній говорить наступне: «Conciliate populi favore temptavit per partem tribunorum, ut sibi Aegyptus provincia plebiscito daretur, nanctus extraordinarii imperii occasionem...» (Suet. Iul. 11). Необхідно звернути увагу на заключні слова фрази -- «nanctus extraordinarii imperii occasionem». В даному випадку «occasionem» (occasio, -onis) можна трактувати двояко: як «випадок» і як «військова сутичка, напад». На нашу думку, тут придатніший до використання другий варіант, оскільки в цій частині фрази йде мова про надання екстраординарного імперія, тобто військового командування. Таким чином, вся фраза перекладатиметься так: «Привернувши прихильність народу, [Цезар] спробував плебісцитом через частину трибунів передати собі провінцією Єгипет, отримавши екстраординарний імперій для нападу». Отже, в даному випадку мова йде про перетворення Єгипту на провінцію шляхом військової операції.

По-друге, ми припускаємо, що Цезар також міг розраховувати на участь в цій військовій кампанії. Навряд чи йому визначалася ключова роль -- оскільки мова йде про екстраординарний імперій, то на нього мав претендувати вмілий полководець, яким він в 65 р. до Р.Х. ще не був. Але таким був Красс -- один із полководців Сулли, який заслужив ovationem (піший тріумф) за перемогу над Спартаком. Для Цезаря ж в законопроекті могло бути прописане місце легата із широкими повноваженнями, яким був Авл Габіній у війську Помпея (Cic. De imp. Pomp. 19, 57).

І по-третє, Єгипет навряд чи можна було вважати легкою здобиччю, про що вже говорить порівняння Крассом потенційної війни із Югуртинською [Schol. Bob. 92 Stangl]. Така військова кампанія потребувала б одночасного залучення флоту і наземних військ під єдиним командуванням, для чого й передбачалося надання екстраординарного імперія, імовірно -- подібного до такого, який отримав Помпей за законами Габінія та Манілія.

Отже, військовий характер перетворення Єгипту на римську провінцію передбачав фактичну появу іще одного полководця зі значними військами і широкими повноваженнями. Імовірно, що цим полководцем мав бути сам Красс. А тому, на нашу думку, не варто відкидати антипомпеянську спрямованість пропозиції Красса анексувати Єгипет. Цілком зрозуміло, що Катул та його оточення не могли дозволити подібного (Plut. Crass. 13), оскільки двох полководців із надзвичайними повноваженнями Республіка в той час не могла пережити.

Зазнавши невдач під час цензури, Красс все ж не полишив спроб «підготуватися» до повернення Помпея. Мається на увазі аграрний законопроект Сервілія Рулла, який розглядався наприкінці 64 та на початку 63 рр. до Р.Х. і якому Цицерон присвятив свою першу консульську промову.

Цей законопроект передбачав здійснення широкомасштабного перерозподілу земель в Італії (Cic. Leg. agr. 24, 63; 28, 75) на користь безземельного міського плебсу. Здійснюватися це мало за рахунок великого розпродажу державних земель та іншого майна в провінціях (Cic. Leg. agr. 15, 38-40; 16, 4041), використання податків з провінцій та трофеїв, отримуваних у війнах (Cic. Leg. agr. 22, 59). За рахунок вказаних прибутків спеціальна комісія децемвірів (Cic. Leg. agr. 10, 26; 11, 27-29) повинна була викуповувати у власників та перерозподіляти державні землі в Італії, зокрема ager Campanus. Децемвірам, що мали працювати протягом п'яти років (Cic. Leg. agr. 13, 32), передбачалося надати надзвичайно широкі повноваження: imperium pro praetore cum auspiciae (Cic. Leg. agr. 11, 29; 12, 31; 13, 32-34; 17, 45), право на судову владу у всіх провінціях та по всій Італії (Cic. Leg. agr. 13, 33; 14, 36); право на свій розсуд відчужувати податки з провінцій (Cic. Leg. agr. 13, 33; 24, 64); право на виведення колоній; право на командування військами у всіх провінціях з підпорядкуванням їм чинного промагістрата (Cic. Leg. agr. 20, 53-54); право на вилучення всієї військової здобичі на користь аграрної реформи (Cic. Leg. agr. 2, 59) та ін. Законопроект Рулла так і не був прийнятий через потужний опір Цицерона, який наполягав на тому, що цей він має антипомпеянський характер (Cic. Leg. agr. 9, 23-24; 18, 49-50).

Стосовно цієї проблеми в історіографії існує два цілком протилежні підходи. Прихильники першого погоджуються зі словами Цицерона, що цей аграрний законопроект був у першу чергу спрямований проти Помпея -- таким чином Красс та Цезар намагалися підготувати базу для протистояння із ним. Цю точку зору підтримували такі дослідники, як Т. Моммзен, К. Сондерс, Р. Сміт, Д. Стоктон, Г. Скуллард.

Ключові позиції другого підходу полягають в наступному: законопроект готувався в інтересах Помпея, оскільки за допомогою цього він міг одночасно реалізувати свої розпорядження на Сході і нагородити землею ветеранів; проект підтримувався Цезарем, так як він намагався заслужити прихильність Помпея; «антипомпеянський характер» проекту є майстерною вигадкою Цицерона та ін. Цю теорію розробляли у своїх працях П. Гурвіч, Г. Самнер, Е. Груен, Р. Сігер, Т. Вайзман, Д. Шоттер.

Детальний розбір обох підходів та їх аргументацій потребує окремого дослідження, тут же будуть висловлені лише деякі припущення на користь того, що Гней Помпей не міг підтримувати цей проект. Наприклад, ним передбачалася особиста присутність кандидатів у децемвіри, а є сумнівним те, що в Римі знайшлося б стільки довірених людей Помпея, враховуючи, що його найвід- даніші соратники були легатами в його війську на Сході, а помпеянці в самому Римі були деморалізовані судовими справами. Також, на той час, коли Сервілій Рулл розробляв свій проект -- а це кінець 64 р. до Р.Х. -- Мітридат був ще живий, відступав до Боспорського царства і розробляв плани подальшого протистояння із Римом, тож навряд чи Помпей міг вже тоді сподіватися на швидке закінчення війни і готуватись до затвердження в Римі своїх наказів із влаштування східних провінцій (особливо враховуючи те, що ці накази ще не були віддані). Таким чином, на нашу думку, теорію про помпеянський характер варто вважати такою, що не заслуговує довіри.

Як передають джерела, Помпей дійсно робив спроби підготувати ґрунт для свого повернення. Так, в другій половині 63 р. до Р.Х. він відправив до Риму свого легата Метелла Непота із завданням зайняти посаду народного трибуна і посприяти своєму патронові (Plut. Cato. 20). Непот, ставши трибуном на 62 р. до Р.Х., практично одразу ж висунув дві пропозиції: негайно повернути до Риму Помпея з усім його військом, щоб придушити заколот Катіліни, який саме тоді був у розпалі (Plut. Cato. 26; Dio. 37. 43. 1) і дозволити йому заочно висуватися в консули^{53 54 55 56 57} . Однак Марк Порцій Катон звів старання Непота нанівець (Plut. Cato. 26). Також, вже наближаючись до Риму, Помпей просив відкласти консульські вибори, щоб посприяти іншому своєму легатові -- Пупію Пізонові -- стати консулом. Але і цього разу Катон виступив проти (Plut. Pomp. 44).

Отже, як ми бачимо, впродовж періоду 66-63 рр. до Р.Х. у Римі діяла антипомпеянська опозиція, представлена двома групами римських політиків. Перша група -- представники сенатських кіл, які не могли миритися із тим, що Гней Помпей заволодів надзвичайними повноваженнями і мав безпрецедентні сили для війни з Мітридатом. Цю групу очолювали Катул, Гортензій і Метелл Пій; за допомогою свого брата підтримку їм надавав і Лукулл, який згодом, разом із Катоном, стане центральною фігурою антипомпеянської сенатської опозиції вже після повернення Помпея. З іншого боку, проти Помпея розгорнув діяльність Красс, який намагався здобути для себе не менших повноважень та військової сили, які мав Помпей, щоб успішно конкурувати із ним. Оскільки в той час найвидатніші прибічники Помпея перебували при його війську на Сході, в Римі помпеянці не могли утримати позицій. Таким чином, на час повернення Гнея Помпея в 62 р. до Р.Х. його прихильники були практично усунуті з римської політичної сфери, а всі їхні спроби заздалегідь підготувати платформу для успішного повернення Помпея не мали успіху. Через це згодом, як відомо, він зазнав невдачі при спробах нагородити землею своїх ветеранів та затвердити в сенаті свої розпорядження на Сході, що й підштовхнуло його до союзу із Крассом та Цезарем.

Размещено на Allbest.ru