Відомчо-територіальний поділ Донеччини (кінець XVIII - початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

До адміністративно-територіального устрою тісно долучався й відомчий, міжтериторіальний, який для Донецького краю з його промисловими можливостями мав навіть більше значення. Відомчий поділ активізувався внаслідок запровадження Олександром I, за прикладом Франції, системи міністерського управління. Причому це не тільки ускладнювало структуру місцевого врядування, але й сприяло прискореному створенню Донецького регіону, долаючи етнічні перегородки та інтегруючи край у соціально-політичне середовище Російської імперії. Якщо адміністративно-територіальний поділ склався в основному на початок ХІХ ст., то відомчо-територіальний у міру виникнення нових галузей господарства постійно вдосконалювався, розгалужувався, продукуючи струнку мережу державних інституцій, підпорядковуючи його не стільки губернії, як імперському центрові.

Гірничі округи

Заводське керівництво виводилося з підпорядкування губернської адміністрації та брало на себе створення необхідної місцевої інфраструктури з торгово-ремісничими закладами, двома щомісячними ярмарками, де мали продаватися металеві, цегельно-черепичні вироби, вугілля, будівельне каміння, а також продовольство. У його віданні тоді перебували землі Слов'яносербського й Бахмутського повітів, де видобувалися залізна руда та вугілля. Позбавлена губернаторського контролю гірнича адміністрація все ж потрапила від нагляд новоросійського й бессарабського генерал-губернатора.

Що ж до безпосереднього керівництва Луганським заводом, то після виведення в 1798 р. з підпорядкування Катеринославській казенній палаті, його забезпечувало гірниче правління, яке створювалося на самому підприємстві у складі управителя, трьох членів, наглядача, унтер-шахмейстера, лікаря та канцелярських службовців. Воно напряму підпорядковувалося департаментові гірничих і соляних справ міністерства фінансів. Зміни у заводському управлінні незабаром було уточнено шляхом розмежування повноважень директора та правління: перший відповідав за зовнішні зносини, а друге займалося вирішенням усіх виробничих справ. Така управлінська схема влаштовувала директора заводу -- Чарльза Ґаскойна, який мав більше часу для керівництва всієї гірничою галуззю регіону, постійно консультуючись з англійськими фахівцями. Після його смерті (1806 р.) було вирішено повернутися до попередньої практики. Однак це не принесло очікуваного результату.

У 1828 р. керівництво заводом перейшло до головної контори, штат якої, за прикладом уральських казенних підприємств, було збільшено. Директор департаменту гірничих і соляних справ, виходець із харківських дворян Є. Корнєєв, провівши ревізію, запропонував зробити завод базою для заснування приватних гірничих промислів у Слов'яносербському, Бахмутському й Ростовському повітах. Для цього в розпорядження власників відряджалися майстри з необхідними інструментами. Такий підхід виявився доволі результативним, адже вже на 1859 р. у заводському селищі зосередилися головна контора, гірничий суд, поліція, два госпіталі, богадільня, бібліотека, мінералогічний музей, метеостанція та два храми. Начальство гірничого округу взяло на себе підготовку кваліфікованих робітників і надання початкової освіти їхнім дітям. Для цього у селищі Луганського заводу було відкрито дві школи на 200 та одну на 100 осіб (у с. Кам'яний Брід). Далі здібних учнів брали на навчання в гірничозаводську школу Луганск: Исторический очерк. -- Донецк, 1996. -- С. 10-11..

Станом на 1865 р. до Луганського гірничого округу, окрім однойменного селища, належали поселення Кам'яний Брід, Лисичанськ, який спершу називався Лисичанський Рудник, і Третя Рота, однак після ліквідації кріпацтва приписні робітники Верхнього та Кам'яного Броду звільнилися від обов'язкової праці на заводі, вийшовши з підпорядкування Луганського гірничого округу. Водночас закрилися й навчальні заклади Подов В.И., Курило В.С. Первенец металлургии Украины: Исторический очерк: Документы. -- Луганск, 1998. -- С. 119, 152..

Ліберальні реформи Олександра ІІ сприяли спрощенню заводського управління, адже зі штатних розписів зникли посади аудитора й поліцмейстера. Згодом у Луганському гірничому окрузі стали до ладу нові чавуноплавильні заводи (Петровський, Лисичанський), кам'яновугільні шахти (Успенська -- при Луганському заводі та Софійська -- при Петровському). Луганське чавуноливарне підприємство освоїло виплавку пудлінгового заліза, придатного для виготовлення гармат, а також обладнання для новозаснованого Лисичанського заводу Военное обозрение Одесского военного округа. -- Одесса, 1871. -- С. 436.. Утім, на 1871 р. через брак коштів, підприємливості та проблеми зі збутом видобуток кам'яного вугілля й руди зійшов нанівець Там же. -- С. 374, 435.. Під час військової реформи 1860-1870-х рр. ані Луганський, ані Лисичанський заводи не зацікавили відповідні міністерства, тож Луганський гірничий округ припинив своє існування Лоранский А.М. Краткий исторический очерк административных учрежде-ний горного ведомства в России. -- Санкт-Петербург, 1900. -- С. 174-176..

Задля детального геологічного обстеження всього південного краю в розпорядження новоросійського й бессарабського генерал- губернатора було відряджено кількох гірничих інженерів Спершу йшлося про чотирьох, однак з огляду на економію коштів зупини-лися на трьох фахівцях (див.: Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні ХІХ -- початок ХХ ст.). -- К., 2005. -- С. 234).. Натомість засноване британцем Джоном Юзом Новоросійське товариство вугільного, залізного та рейкового виробництва заклало у с. Олександрівці Бахмутського повіту (належало графові Лівену), на правій стороні р. Кальміус, доменну піч, яка щотижня давала до 12 тис. пудів чавуну Военное обозрение Одесского военного округа. -- С. 436..

Для злагодженого керівництва гірничими й соляними промислами південних (Катеринославської, Харківської, Таврійської, Херсонської, Бессарабської), а також трьох правобережних (Київська, Подільська, Волинська) і Чернігівської губерній у Катеринославі 1891 р. було створено Гірниче управління Півдня Росії. Його очільник наділявся такими самими правами, як і начальник гірничих заводів на Уралі, а відомству підпорядковувалася відновлена 1872 р. Лисичанська штейгерська школа, котра готувала майстрів із видобутку руди й вугілля. До штату новоствореної інституції ввійшли чиновник з особливих доручень і діловод із помічниками. Своєю чергою вказані губернії розподілялися між чотирма гірничими округами на чолі з гірничим інженером, який наглядав за приватними галузевими заводами й соляними промислами. За визначення відомчо-територіальних меж Гірничого управління Півдня Росії відповідав міністр державних маєтностей. Він же зобов'язаний був забезпечувати місцеві установи відповідними інструкціями, за потреби скликати з'їзди гірничопромисловців, де обговорювалися нагальні питання галузі, а також призначати їх голів Полное собрание законов Российской империи (далі -- ПСЗ РИ). -- Собр. 3-е. -- Т. 11: 1891. -- Санкт-Петербург, 1894. -- № 7689.. Кожен округ мав правління у складі директорів, маркшейдерів, наглядачів соляних промислів та інших фахівців. Потужний розвиток гірничозаводської промисловості спричинив виникнення в 1899 р. нових округів, серед яких Катеринославський, Харківсько-Полтавський (обіймав частину Бахмутського повіту), Луганський і Бахмутський Лоранский А.М. Краткий исторический очерк административных учрежде-ний горного ведомства в России. -- С. 178; Календарь и справочная книга Екате- ринославской губернии 1899 г. -- Екатеринослав, 1899. -- С. 27..

У 1892 р. фінансування Гірничого управління Півдня Росії було суттєво збільшено, доукомплектовувався його штат (зокрема, окружний інженер отримав помічника -- чиновника 7-го класу з жалуванням 1600 руб.). Крім того, зросли суми на відрядження, поліпшилося матеріальне забезпечення Лисичанської штейгерської школи. Кошти на все це виділялися не спеціально, а надійшли внаслідок скорочення посад в управлінні гірничими заводами Царства

Польського (у 1869 р. тамтешню видобувну промисловість було підпорядковано міністерству фінансів Російської імперії) ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 12: 1892. -- Санкт-Петербург, 1895. -- № 8689..

На початку ХХ ст. до вже існуючих додалися Юзівський, Алмазний, Горлівський і Маріупольський гірничі округи. У віданні кожного з них перебували копальні, шахти, заводи, кар'єри, каменоломні. За показниками роботи підприємств виділялися Луганський і Горлівський округи Вся Екатеринославская губерния на 1914 г. -- Екатеринослав, 1914. -- С. 55-64..

На період надзвичайних ситуацій (наприклад, під час епідемії холери влітку 1892 р.) начальник Гірничого управління Півдня Росії, котрий через підлеглих йому директорів заводів і промислів контролював чималу кількість населення, отримував особливі повноваження. До подібних заходів слід віднести й передачу з гірничого відомства у військове Луганського ливарного заводу (жовтень 1892 р.), який, не змігши організувати виплавки чавуну на кам'яному вугіллі, поступово втрачав своє виробниче значення і ще 20 червня 1887 р. на підставі урядового указу його було закрито. Створена 1893 р. комісія усі споруди, у тому числі житлові, передала у власність військового міністерства, яке на базі цього підприємства побудувало казенний патронний завод. Він через два роки почав давати продукцію для армії Семистяга В.Ф. Луганський ливарний завод // Енциклопедія історії України. -- Т. 6. -- К., 2009. -- С. 286-288; ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 12: 1892. -- № 8945; Т. 13: 1893. -- Санкт-Петербург, 1897. -- № 9332..

Міністерська схема управління вимагала організації професійної підготовки фахівців для кожної галузі. Наявна система гірничого учнівства потребувала заміни й переходу на шкільну освіту. Першу школу при Луганському заводі, котра готувала робітників і спеціалістів, у 1823 р. заснував гірничий начальник Ґустав Гесс-де- Кальве. У 1839 р. відкрилися початкові гірничі школи в Луганську, Кам'яному Броді, Лисичанську, Третій Роті -- загальна освіта тут поєднувалася з професійною. Чисельність учнів була високою: від 100 до 200 дітей. Крім того, у Луганську функціонувало гірниче училище, де здобували середню професійну освіту Подов В.И., Курило В.С. Первенец металлургии Украины: Исторический очерк: Документы. -- С. 14; Історія Луганського краю / За ред. В.С. Курила, авт. кол. І.Ю. Бровченко, А.О. Климов, К.І. Красильніков та ін. -- Лутанськ, 2008. -- С. 217.. У 1870-х рр. державним коштом засновано Лисичанську штейгерську школу й приватне Горлівське гірниче училище С. Полякова, котре поступово набувало популярності, адже з 1893 р. на його вихованців поширювалася така пільга, як відтермінування призову в армію до закінчення навчання ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 13: 1893. -- № 9229..

Мережа початкових і середніх гірничих навчальних закладів проіснувала до 1880 р. -- часу передачі їх у відання міністерства народної просвіти Історія Луганського краю. -- С. 224.. У 1899 р. відкрилося Катеринославське вище гірниче училище, котре 1912 р. набуло статусу інституту. Цей заклад перебував у підпорядкуванні міністерства торгівлі та промисловості.

Навчальні округи

Навчальні округи було запроваджено за Олександра І. У 1803 р. міністерство народної просвіти розробило спеціальний план розподілу території Російської імперії. Уся Катеринославська губернія разом зі Слобідсько-Українською, Воронезькою, Чернігівською, Полтавською, Миколаївською, Таврійською, Пензенською, Тамбовською, а також землями донських і чорноморських козаків увійшла до Харківського навчального округу. Завдання з організації мережі освітніх закладів покладалися на Харківський університет і на попечителя округу -- таємного радника, графа Северина Потоць- кого ПСЗ РИ. -- Т. 27: 1802-1803. -- Санкт-Петербург, 1830.-- № 20598., який поділяв переконання імператора, що саме університетам належить стати центрами навчальних округів.

У 1830 р. було створено Одеський навчальний округ. Упродовж трьох років до нього відійшли всі школи Катеринославської, Бессарабської, Таврійської й Херсонської губерній. На початок 1870-х рр. округ мав у своєму складі 9 дирекцій, зокрема на Катеринославщині діяло 238 народних шкіл, освіту в яких здобували 11 тис. учнів Военное обозрение Одесского военного округа. -- С. 472..

Після введення в 1887 р. Ростовського повіту до складу Області Війська Донського місцеві заклади повернулися до сфери відання Харківського навчального округу ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 7: 1887. -- Санкт-Петербург, 1889.-- № 4466..

Безпосереднє керівництво навчальними установами Донеччини здійснювала дирекція катеринославських училищ, яка на 1864 р. мала в кожному повітовому центрі училище, парафіяльну школу, одну або дві приватних школи для дівчат. Мережа училищ першої категорії для євреїв (11 шкіл) функціонувала в Бахмутському повіті, одне з них розташовувалося в повітовому центрі. Усі вони утримувалися коштом меламедів Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- Екатеринослав, 1864. -- С. 17, 146..

Густа мережа шкіл була характерна для грецьких сіл Маріупольського округу і вже в перше післяреформене десятиліття там нараховувалося понад двадцять народних училищ Бацак Н. Грецька спільнота Надазов'я: етнокультурні процеси (остання чверть ХVШ --початок ХХ століття). -- К., 2010. -- С. 102..

На кінець ХІХ ст. Катеринославська губернія вже мала чоловічі й жіночі гімназії (у Бахмуті, Маріуполі), прогімназію (в Луганську), а також реальне училище (в Катеринославі), де навчалися вихідці з Донецького краю. Міські училища за положенням 1872 р. було відкрито в Луганську, Бахмуті, Маріуполі, Слов'яносербську. До того ж у Бахмуті розпочало діяльність ремісниче училище Календарь и справочная книга Екатеринославской губернии 1899 г. -- С. 43..

Церковно-адміністративний поділ

Наявність у Маріуполі й Таврійській області грецького населення спонукала верховну владу запровадити окрему, саме для цієї пастви, посаду вікарія. Ним у 1787 р. став архімандрит Ніжинського Благовіщенського монастиря Дорофей, який привернув до себе увагу Катерини ІІ своєю промовою під час подорожі імператриці на південь. Обов'язки вікарія він виконував до кінця життя (1791 р.) ПСЗ РИ. -- Т. 22: 1784-1788. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 16512; Т. 23: 1789 -- 6 ноября 1796. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 17048..

У 1784 р. на основі указу із Слов'янської духовної консисторії почали створюватися або переноситися відповідно до мережі заснування повітових міст, духовні правління. На думку влади, співіснування їх в одних і тих самих місцях прискорювало б вирішення церковних і державних справ. Адже духовні правління, як церковні судово-адміністративні установи місцевого рівня, котрі виникли ще на початку 1720-х рр., мали значний досвід взаємин зі світською владою, розглядаючи широке коло питань (наприклад, контроль за діяльністю парафіяльного духівництва, забезпечення духовного суду у справах про богохульство, єретиків, розкольників, заборонені шлюби, привласнення церковного майна тощо). Частина церковно-релігійних справ із середини XVIII ст. перейшла у відання благочинних, а за духовними правліннями залишилися лише судові функції та збір коштів в архієрейську скарбницю. Тож духовне правління залишалося в Бахмуті -- воно відало й храмами Донецького повіту (тут їх було замало, аби створювати самостійну управлінську одиницю), Ростовське було переведене до Таганрога під назвою Марієпольського Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина ХVШ -- перша половина ХІХ ст.). -- Запоріжжя, 1999. -- С. 319..

Політика підпорядкування церковної організації світській владі тривала й надалі. Так, відповідно до синодського указу від 31 липня 1799 р., було запропоновано, аби розміри єпархій збігалися з територіями губерній, маючи ту саму назву. У 1804 р. за доповіддю Синоду Сенат ухвалив рішення про розміщення всіх єпархій відповідно до губернського поділу. Щоправда, його виконання затяглося з огляду на невелику кількість діючих храмів. Згідно з синодальним рішенням від 21 лютого 1804 р. архієрейський будинок із консисторією й семінарією було переведено з Новомиргорода до Катеринослава. Замість відданої там у власність держави землі, «рибних ловель» та млина, церква отримала кошти на спорудження власних будівель у Катеринославі та право на повернення маєтностей у таких самих розмірах ПСЗ РИ. -- Т. 28: 1803-1804. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 21165..

Лише 1837 р. Катеринославську єпархію вдалося розподілити на дві самостійних -- Катеринославську й Таганрозьку (з центром у Катеринославі) та Херсонську й Таврійську (в Одесі) Макидонов А.В. К светской и церковной истории Новороссии (ХУШ-ХІХ вв.) -- Запорожье, 2004. -- С. 6; Лиман І.І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775-1861). -- Запоріжжя, 2004. -- С. 42..

Таким чином, 1837 р. при Катеринославській і Таганрозькій єпархії засновувалася консисторія, єпархіальне правління з 4-6 духовних осіб і цивільних чиновників, які перебували в подвійному підпорядкуванні: єпархіального архієрея та Синоду. До її відання відносилися охорона й поширення православ'я, контроль за богослужінням у храмах, благоустроєм, утриманням церков. Вона забезпечувала єпархіальний суд за посадові злочини, непристойну поведінку, натомість мирян судили за незаконні шлюби та припинення шлюбних відносин.

За Миколи І завершився процес подвійного підпорядкування: єпархіальне керівництво, крім Синоду, підлягало ще й губернаторові Федоров В.А. Православная церковь и государство // Очерки русской куль-туры XIX в. -- Т. 2: Власть и культура. -- Москва, 2000. -- С. 298.. Низовою церковно-адміністративною одиницею ставала парафія, яка мала власний храм із причтом у складі священно- (протоієрей, ієрей, диякон) і церковнослужителів (причетники, дячки, пономарі, псаломщики). У середньому кожна парафія нараховувала близько 1500 осіб. Наступною ланкою був благочинний округ, в якому налічувалося від 7 до 10 храмів. Очолював його призначуваний єпархіальним архієреєм благочинний, до обов'язків якого входив нагляд за благоустроєм, будівництво та утримання церков, діловодство. У 1860-х рр. на Донеччині їх було по три -- у Бахмутському, Слов'яносербському, по два -- у Маріупольському й Ростовському повітах. На кінець ХІХ ст. їх кількість суттєво зросла Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 41-42, 52-53..

Як і решта єпархій Російської православної церкви, Катеринославська провадила місіонерську діяльність, оскільки на її території проживали народи, котрі сповідували язичництво, мусульманство, буддизм, були тут і старообрядці. Не виключено, що саме останні (адже прихильники «старої віри» користувалися значними пільгами) спричинили місіонерську діяльність Катеринославської консисторії, на що держава виділяла чималі кошти. Так, у 1891 р. лише на проїзд місіонерам було асигновано 2 тис. руб. ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 11: 1891. -- № 7832.

У віданні Катеринославської консисторії перебували декілька навчальних закладів, зокрема духовна семінарія, де готували церковно- та священнослужителів, а також два духовних повітових училища (в Бахмуті й Маріуполі), в яких початкову духовно-світську освіту здобували діти священиків. Наприкінці ХІХ ст. розпочало свою діяльність єпархіальне жіноче училище. У Катеринославській єпархії нараховувалося понад 400 церковнопарафіяльних шкіл, але, як визнавав міністр народної просвіти, ця кількість існувала здебільшого на папері Лохматова А. Катеринославське земство. -- Запоріжжя, 1999. -- С. 117..

Крім Російської православної церкви на Донеччині діяли й культові споруди інших конфесій, зокрема синагоги, молитовні доми (Бахмут, Маріуполь), «розкольницькі» каплиці та молельні (Слов'яносербський повіт), костели (Бахмут, Маріуполь), вірмено-григоріанська церква (Нахічеванський округ) Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 101; Памят-ная книжка Екатеринославской губернии на 1867 г. -- Ч. 2. -- Екатеринослав, 1867. -- С. 239..

Округи відомства шляхів

У 1809 р. Олександр І підтримав масштабний план розвитку водного й сухопутного сполучення, згідно з яким імперія поділялася на 10 округів. До 4-го округу було включено частину Катеринославської губернії разом із Тульською, Курською, Тамбовською, Саратовською, Харківською, Воронезькою, землями донських козаків, Кавказькою й Таврійською губерніями, Кавказькою лінією та Грузією. Шляхом водного сполучення визначалася річка Сіверський Донець, велике значення також надавалося Маріупольському й Таганрозькому портам. Контроль за дотриманням порядку покладався на таганрозького градоначальника та начальників портів. На Донці планувалося регулярно прочищати русло, спорудити шлюз, аби річка стала судноплавною. Існувало декілька проектів освоєння її як водної артерії (1838, 1841, 1869 рр.), особливо з огляду на ідею сплаву вугілля з Лисичанська до Ростова Подов В., Курило В. История Донбасса. -- Т. 2: Донбасс в ХІХ в. -- Луганск, 2004. -- С. 124..

Катеринославський поштовий тракт (120 верст) з'єднував Харків із Таганрогом. На території губернії він проходив через Бахмут. До 5-го округу було віднесено частину Катеринославщини разом зі Смоленською, Могильовською, Орловською, Курською, Чернігівською, Київською, Полтавською, Херсонською й Подільською губерніями. Один зі шляхів, а саме Полтавський (198 верст), пролягав через Катеринослав на Крим, Херсон, Одесу. Великий Московський тракт (225 верст) також ішов на Катеринослав, звідти на Крим, Дубоссари й Одесу Шепелев Л.Е. Аппарат власти в России: Эпоха Александра І и Николая І. -- ^{Санкт-Петербург, 2007. -- С. 401; ПСЗ РИ. -- Т. 30: 1808-1809. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 23996. У 1812 р. на} цих трактах було встановлено плату за проїзд -- ^коп. з 1 версти для 1 коня, тоді як на більшості інших вона становила 3 коп. (див.: ПСЗ РИ. -- Т. 32: 1812-1815. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 25101)..

Першим, хто серйозно почав перейматися місцевими комунікаціями, був катеринославський губернатор А. Фабр, який 1849 р. підготував для Головного управління шляхів сполучення проект тракту від Бахмута до Бердянська й Маріуполя. Його аргументи базувалися на тому, що ці міста перебувають у занедбаному стані через віддаленість від головних торгових пунктів і місць збуту товарів, тож їх потрібно забезпечити надійним сполученням. Ішлося також про спорудження шосе для транспортування вугілля до портів Азовського й Чорного морів. Проте цей проект, як, утім, і попередні, не знайшов підтримки, губернаторові було відмовлено в коштах Бобкова О.М. А.Я. Фабр: Портрет администратора на фоне эпохи. -- К., 2007. -- С. 81, 88..

На початку 1860-х рр. Донеччину віднесли до 3-го відділення 10-го округу шляхів, який із 1881 р. отримав назву Київського. Шосе будувалося надто повільно й на 1871 р. ішлося лише про 84 версти. Причому ця дорога ніде не заходила до Бахмутського чи Слов'яносербського повітів, не кажучи вже про Маріуполь, Ростов, Таганрог Военное обозрение Одесского военного округа. -- С. 297. Див.: Россия. Полное географическое описание нашего Отечества: Настольная и дорожная книга / Ред. В.П. Семёнов-Тян-Шанский. -- Т. 14: Новороссия и Крым. -- Санкт-Петербург, 1910. -- С. 817-870. ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 11: 1891. -- № 7434..

Залізниці в Російській імперії будували й експлуатували незалежно від міністерства шляхів. Місцевими установами на сталевих магістралях були управління. Так, наприкінці 1873 р. виникло управління Катеринославської залізниці -- після введення в експлуатацію першої ділянки: Лозова -- Олександрівськ, а також Харківсько-Азовської. Ця залізниця проходила Бахмутським (73 версти) і Ростовським (61 верста) повітами.

У 1882-1904 рр. тривало будівництво Катерининської залізниці, яка проходила територією Харківської, Херсонської, Таврійської, Катеринославської губерній, а також землями Війська Донського. Вона зв'язала залізорудний і кам'яновугільний райони, обслуговуючи великі металургійні та машинобудівні заводи, давши вихід до портів і забезпечивши сільськогосподарські й пасажирські перевезення³.

Управління залізницями здійснювали спеціальні інспекції, штатний розклад яких змінювався залежно від форми власності. Так, із переходом Донецької залізниці в державну власність (1891 р.) вона отримала особливий нагляд⁴. Для забезпечення перевезення кам'яного вугілля та солі тут створювалися державні тимчасові комітети. Заснований 1888 р. Харківський тимчасовий з урегулювання перевезень донецького вугілля розширив свої повноваження 1892 р. і займався вивезенням мінерального палива й солі на Донецькій, Катеринославській, Курсько-Харківсько-Азовській залізницях Там же. -- Т. 12: 1895. -- № 8285.. Того ж 1892 р. правління Товариства Донецької залізниці ухвалило рішення демонтувати Кальміуську залізницю, на що отримало дозвіл від уряду, але за умови, що частину матеріалів буде передано Донецькій магістралі, а решту -- державі Там же. -- Т. 11: 1891. -- № 8832.. територіальний устрій донецький округ

Поштово-телеграфні округи

Наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. поштові установи Катеринославської, як і решти українських губерній, підпорядковувалися Малоросійському поштамтові Зябловский Е. Статистическое описание Российской империи в нынешнем её состоянии. -- Ч. 3. -- Санкт-Петербург, 1815. -- С. 251-252.. Однією з перших стала Іванівська станція Бахмутської поштової контори Міронова С.І. Поштові і поштово-телеграфні установи на півдні України в системі зв'язку російської держави (друга половина XVII -- початок ХХ ст.). -- Миколаїв, 2012. -- С. 139.. Упродовж першої чверті ХІХ ст. поштові шляхи з'єднали край із Петербурґом, тут з'явилися поштові станції: в Бахмуті, Маріуполі, Слов'яносербську, селищі Луганського заводу, посаді Азов і Нахічевані.

У 1830 р. було створено поштові округи. Губернська поштова контора розташовувалася в Катеринославі, а повітові -- у Бахмуті, Ростові, Павлограді, Новомосковську, Олександрівську, Маріуполі, Верхньодніпровську, Слов'яносербську та Луганському заводі. На 1864 р. їх кількість суттєво зросла, додалися нові станції: в Азові, Нікополі, Таганрозі, Нахічевані Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 18-19.. Із запровадженням у Катеринославській губернії земств ті взяли на себе утримання поштових станцій, зокрема Маріупольське -- у 1871 р., Бахмутське -- у 1901 р. Витрати залежали від низки факторів: системи руху пошти (піша, кінна), користування земськими кіньми, чисельності найманих осіб і т. д.

Телеграфні установи, що масово з'явилися в 1870-х рр., з'єднали повітові міста та промислово-торгові центри. При прокладанні нових ліній велику увагу приділяли включенню до мережі повітових центрів. У результаті 95 повітових міст і 517 великих поселень отримали можливість користуватися послугами телеграфу. Найдовшими були лінії: Бахмут -- Луганський завод (220 верст), Нікополь -- Берислав (123 версти), Маріуполь -- Ясинувата (160 верст) Міронова С.І. Поштові і поштово-телеграфні установи на півдні України... -- С. 186, 304.. У 1867 р. до Миколаївського телеграфного відділення було віднесено 23 телеграфні станції, серед яких: Бахмут, Маріуполь, Мелітополь, Ростов, Таганрог та інші міста.

У 1885 р. набув чинності висновок Державної ради від 28 травня про початок поступового (впродовж п'яти років) перетворення місцевих поштових і телеграфних установ на об'єднані поштово- телеграфні. Усю імперію було поділено на 35 округів. На місцях утворювалися поштово-телеграфні контори й відділення, які у своїй діяльності підпорядковувалися керівництву округів. Їх на теренах України діяло п'ять, зокрема на півдні було створено Одеський і Кишинівський поштово-телеграфні округи. До 2-го належали Бессарабська та Подільська губернії, до 1-го -- Херсонська й Таврійська. Катеринославщина, разом з Областю Війська Донського, увійшла до Ростовського поштово-телеграфного округу. Ця мережа проіснувала до 1917 р.

Військовий округ

При реформуванні управління армією Катеринославську губернію з Таганрозьким градоначальством (а також Херсонську з Одеським градоначальством, Таврійську з Керч-Єнікальським градоначальством і Бессарабську область) було віднесено до створеного у грудні 1862 р. Одеського військового округу. Його командувач водночас обіймав посаду новоросійського й бессарабського генерал-губернатора. У межах військового округу проходила південно-західна (суходільна) та чорноморсько-азовська (морська) лінія державного кордону Російської імперії (остання включала рейд Маріупольського й Таганрозького портів). На сході межі округу орієнтувалися на Слов'яносербський і частину Бахмутського повітів, відроги Донецького басейну та долину Сіверського Дінця.

Командування округу було переконаним, що полкові штаби мають належні місця дислокації -- Катеринослав, Ростов, Таганрог, Нахічевань, дещо гірші -- у повітових і заштатних містах. При розквартируванні військ на одного нижнього чина приходилося від 3 до 4 дворів. У кожному повітовому місті -- Бахмуті, Ростові, Слов'яносербську, Маріуполі, а також у Таганрозі -- розміщувалося по військовій команді Военное обозрение Одесского военного округа. -- С. 2, 62, 278, 501..

Після скасування в 1874 р. Новоросійського й Бессарабського генерал-губернаторства та запровадження посади тимчасового одеського генерал-губернатора останній продовжував очолювати Одеський військовий округ. Значна частина військ стояли по всій території Катеринославської губернії, зокрема на 1899 р. тут квартирували 34-та піхотна дивізія, 133-й Сімферопольський, 134-й піхотний Феодосійський, 135-й піхотний Керч-Єнікальський полки та інші частини.

Військовому міністерству підпорядковувалися повітові військові начальники, запроваджені 1874 р., які й ставали начальниками місцевих військових команд. До їх повноважень належав облік офіцерів, унтер-офіцерів і рядових запасу, а також призов їх на навчальні збори та військову службу за мобілізацією. На Донеччині вони локалізувалися в Бахмуті, Слов'яносербську та Маріуполі й окрім названого забезпечували відправку в армію новобранців Календарь и справочная книга Екатеринославской губернии 1899 г. -- С. 48..

Акцизні окружні управління та митні округи

Удосконалення управління непрямими податковими надходженнями, що здійснювалося в рамках ліберальних реформ Олександра ІІ, зокрема фінансової, обумовило встановлення акцизів на продаж спиртних напоїв, тютюну, цукру, дріжджів, сірників та ін. Було скасовано винні округи й запроваджено губернські та окружні акцизні управління, котрі займалися винятково адмініструванням спеціальних зборів незалежно від інших місцевих установ міністерства фінансів. На Катеринославщині вони засновувалися на підставі положення від 4 липня 1861 р. Було створено мережу з семи установ, зокрема 3-тє акцизне управління контролювало Бахмутський повіт, 5-те -- Слов'яносербський і т. д. Адміністративно-територіальних меж при акцизному поділі не дотримувалися. Окремо діяв Малоросійський тютюново-акцизний округ із центром у Харкові, місцевими відділеннями якого були Маріупольська, Бахмутська, Ростовська й Таганрозька дистанції Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 14-15.. Із часом кількість округів зростала, змінювалась їх територіальна конфігурація. До названих додалося окружне управління в Луганську Календарь и справочная книга Екатеринославской губернии 1899 г. -- С. 22..

Акцизні установи виводилися з прямого підпорядкування губернаторів і контролювалися Катеринославським губернським акцизним управлінням та міністерством фінансів ПСЗ РИ. -- Собр. 2-е. -- Т. 34. -- Отд. 1: 1861. -- Санкт-Петербург, 1861. -- № 37197.. У Катеринославському управлінні служило по 40-50, в окружних -- по 5-6 осіб. Цим чиновникам, на відміну від інших служб, держава забезпечила пристойний розмір жалування та пенсій, щоб таким чином утримати їх від участі у сумнівних оборудках.

У 1811 р. у краї було створено митні округи. Останнім, одинадцятим, у маніфесті про їх заснування «для розвитку європейської торгівлі» було названо Таганрозький, до складу якого віднесено лише дві установи -- однойменну митницю та Маріупольську заставу, котра на 1899 р. вважалася вже портовою митницею Там же. -- Т. 31: 1810-1811. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 24684; Кален-дарь и справочная книга Екатеринославской губернии 1899 г. -- С. 25.. Таганрозьку було засновано ще 1776 р., для неї відразу почали будувати «митний дім», для чиновників -- квартири, а для товарів -- комори й сараї Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII -- перша половина ХІХ ст.). -- С. 317..

На початок 1870-х рр. Таганрозький митний округ охоплював митниці у самому Таганрозі, Керчі, Бердянську, Генічеську, Маріуполі та Єйську, а також митну заставу в Ростові. Начальник округу відповідав за узбережжя Азовського моря та Керченської протоки Военное обозрение Одесского военного округа. -- С. 56..

Зі створенням 1912 р. митних інспекторських дільничних управлінь митні установи було засновано в Маріуполі, Ростові, Таганрозі, Бердянську.

Управління державних маєтностей

Для забезпечення селян збіжжям у неврожайні роки палата дбала про запасні хлібні магазини та контролювала наявність у них зерна. Повноваження щодо охорони народного здоров'я зводилися до надання селянам лікувальних засобів, противіспових щеплень, першої медичної допомоги при пологах, запобігання епідеміям. Планувалося навіть організувати зразковий видобуток антрациту. За прикладом прибалтійських губерній палата державних маєтностей із 1847 р. почала практикувати нову, спрощену систему рекрутських наборів, відмовляючись від черговості (за основу брався принцип жеребкування). Підвищення культури землеробства полягало в раціоналізації сільського господарства, осушенні боліт, зрошенні земель, сприянні розвитку промислів, у заснуванні навчальних агрономічних ферм, зокрема Луганської (1842 р.).

Палата мала відповідну структуру, очолював її управляючий, кандидатуру якого за поданням міністра схвалював, а також звільняв із посади імператор. Складалася вона із загального присутствія і трьох відділень -- господарського, лісового й контрольного, а також канцелярії та чиновників з особливих доручень. До загального присутствія, яке створювалося для колегіального розв'язання справ особливої ваги, входили управляючий, завідувачі відділеннями, губернський лісничий та асесор. При палаті служили землеміри, медики, ветеринари, цивільні інженери, стряпчі (юристи) у справах державних маєтностей.

У віданні міністерства державних маєтностей перебували й початкові школи, які відкривалися в казенних селах. Зокрема в Бахмутському повіті їх було сім, тут навчалося 372 дітей. Така ж кількість шкіл діяла і в Ростовському повіті, проте учнів було дещо більше -- 415 осіб Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 148-149..

Після скасування кріпосного права й поширення на державних селян указу від 24 листопада 1866 р. про їх нове облаштування діяльність палати було припинено, оскільки державні селяни отримали особисту свободу й перейшли у відання загальних селянських установ та місцевої поліції ПСЗ РИ. -- Собр. 2-е. -- Т. 41: 1866. -- Санкт-Петербург, 1868. -- № 43888.. Відтепер у державній власності залишалися лише «нерухомі маєтності», для яких створювалася нова установа -- Таврійсько-Катеринославське управління державних маєтностей Там же. -- Собр. 3-е. -- Т. 11: 1891. -- № 7689.. У Катеринославській губернії воно керувало шістьма округами поселень державних селян, із них у Бахмутському та Слов'яносербському округах було п'ять волостей, у Ростовському -- чотири. Воно ж продовжувало опікуватися мережею шкіл для надання дітям початкової освіти Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 146-147; Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). -- Ф. КМФ-12. -- Оп. 1. -- Спр. 94. -- Арк. 8; [Драчевский]. Военно-ста-тистическое обозрение Екатеринославской губернии. -- Кн. 11. -- Ч. 4. -- Санкт- Петербург, 1850. -- С. 14.. Натомість удільні землі Катеринославської губернії, що належали імператорській фамілії, підпорядковувалися Київській удільній конторі, котра здавала їх в оренду як оброчні статті.

Жандармські округи

Таганрозі Андреевский И.Е. Полицейское право. -- Санкт-Петербург, 1874. -- С. 186.. У 1867 р. більшість округів скасували внаслідок створення жандармських управлінь у кожній губернії. Так, Катеринославська опинилася у віданні однойменного губернського жандармського управління на чолі зі штаб-офіцером.

Того ж року засновано жандармські управління на залізниці. В адміністративно-стройовому відношенні вони підпорядковувалися Окремому корпусу жандармів, а щодо політичного розшуку -- спершу III відділенню власної його імператорської величності канцелярії, а з 1880 р. -- департаменту поліції міністерства внутрішніх справ.

У розпорядженні начальника Катеринославського губернського жандармського управління перебували чиновники, що здійснювали нагляд: помічник начальника та унтер-офіцери в Ростові й Таганрозі. Поліцейсько-жандармські відділення створювалися також на залізницях, зокрема Таганрозьке наглядало за Азовською магістраллю на лінії Бахмут -- Ростов -- Грушевська. Інша частина залізниці, вище Бахмута, перебувала у сфері відповідальності Слов'янського відділення Военное обозрение Одесского военного округа. -- С. 486.. Помічники контролювали ситуацію в повітах, один із них відповідав за Бахмутський і Слов'яносербський. Крім жандармського існувало Катеринославське охоронне відділення, яке підпорядковувалося департаменту поліції міністерства внутрішніх справ. У 1907 р. його діяльність поширилася на все Криворіжжя ЦДІАК України. -- Ф. 1597. -- Оп. 1. -- Спр. 133. -- Арк. 3..

Для ліквідації соціального спротиву, що його продемонстрував пролетаріат Донбасу під час російської революції 1905-1907 рр., край було виведено з-під юрисдикції катеринославського цивільного губернатора, а території Бахмутського, Слов'яносербського, Маріупольського повітів, Таганрозький округ Області Війська Донського опинилися у складі створеного 27 липня 1906 р. тимчасового генерал-губернаторства південно-гірничозаводського району. Місцем розташування його штаб-квартири стала Юзівка ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 26. -- Отд. 1: 1906. -- Санкт-Петербург, 1909. -- № 28174.. У підпорядкування генерал-губернатора було передано місцеві гарнізони Таганрозького округу, війська, що дислокувалися на Донбасі, для чого створювався штаб із військових, чиновників з особливих доручень та канцелярських службовців. Після остаточного придушення виступів (квітень 1907 р.) він припинив свою діяльність ЦДІАК України. -- Ф. 1596. -- Оп. 1. -- Спр. 45. -- Арк. 17, 43; Спр. 46. -- Арк. 83-84, 155..

Фабрична окружна інспекція

Фабричну інспекцію в Катеринославській губернії було створено на основі нормативного акту від 1 червня 1882 р., згідно з яким посада старшого інспектора запроваджувалась у місцевості з розвинутою промисловістю для нагляду за дотриманням фабричного законодавства. Держава воліла регулювати відносини між роботодавцями й робітниками задля уникнення соціальних конфліктів. У 1886 р. було створено губернські у фабричних справах присутствія, що їх очолювали губернатори. Згодом додалися присутствія в гірничозаводських справах. Катеринославська промисловість, у тому числі й Донецького регіону, відносилася до Харківського округу (разом із чернігівською, полтавською, донською). За декілька років до цього ж округу приписали й внутрішні російські, а також Бакинську та Кутаїську губернії ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 21. -- Санкт-Петербург, 1895. -- № 20 755..

Пошуки нових управлінських рішень призвели до відмови від окружної системи й повернення до губернської, а в 1899 р. -- знову до окружної. Таким чином, окружним інспекторам підпорядковувалися старші фабричні інспектори в губерніях, які контролювали стан справ на місцях, розбираючи скарги проти власників підприємств. Старший фабричний інспектор Катеринославської губернії постійно вирішував конфлікти між робітниками й адміністрацією. Наприклад, один такий інцидент стався 1900 р. та був пов'язаний із тим, що заводські службовці іноземного походження переважно не знали російської мови, ставилися до робітників без належної повагистрацією й місцевими робітниками відноситься до 1874 р. (див.: Куромія Г. Свобода і терор в Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870--1990. -- К., 2002. -- С. 88)..

У 1893 р. штатний розпис губернських у фабричних справах присутствій було розширено. До їх складу вводилися директори місцевих приватних залізниць у тому разі, коли розглядалися питання про порушення порядку в залізничних майстернях, а також представник від залізничної поліціїВоенное обозрение Одесского военного округа. -- С. 476..

Судові округи

Харківська й Одеська судові палати розглядали справи про державні злочини та апеляції, причому на публічних засіданнях без участі присяжних засідателів, проте з присяжними повіреними, як приватними, так і з тими, хто служив при судових палатах. Окружні суди створювалися в Катеринославі, Таганрозі. Юрисдикція першого поширювалася на однойменний, а також Верхньодніпровський, Новомосковський, Павлоградський і на два стани Олексан- дрівського повіту. Бахмутський і Слов'яносербський повіти було віднесено до Ізюмського окружного суду Харківської судової палати. Юрисдикція Таганрозького окружного суду поширювалася на відповідне градоначальство, Маріупольський, Ростовський повіти Катеринославщини, Бердянський повіт Таврійської губернії та решту станів Олександрівського повіту. Окружні суди вирішували карні й цивільні справи, що не потрапляли до сфери мирової юстиції. Судові засідання проходили публічно за участю присяжних, повірених засідателів. Існував також інститут судових слідчих. Мирові з'їзди відбувалися в Бахмуті, Слов'яносербську, Маріуполі, Ростові.

Висновки

Східна частина сучасної України, Донецький край, опинився у складі Російської імперії внаслідок її переможних війн із Туреччиною. Задля панування у Причорноморському регіоні Росія знищила Кримське ханство, а також Запорізьку Січ -- учорашню свою союзницю в боротьбі з непоступливими турками. Рішуче здолавши етноцентризм обох цих утворень вона заходилась утверджуватися на Чорному морі, заклавши мережу міст-портів. Тривалий час Петербурґ не звертав уваги на Донеччину -- глухі задвірки південного генерал-губернаторства. Запроваджуючи новий адміністративно-територіальний поділ імперія, проте, обирала для повітових центрів ті населені пункти, які здавна існували на цій території, відіграючи роль місцевих оборонних і господарських осередків. Відтепер вони набували ще й контролюючих функцій.

Закріпивши свої південні кордони Російська імперія взялася за «облаштування» Донецького краю, найбільшу увагу звертаючи на його природні ресурси, можливість використання їх у, перш за все, військовій справі, задля забезпечення продовольством і фуражем розквартированих тут армійських частин, адже природні умови цього регіону були сприятливими для акліматизації солдатів, набраних у північних районах Росії.

Визначальним при закладанні мережі владних установ став географічно-територіальний підхід, недостатня заселеність краю, а тому суттєву роль відігравала етнічна складова, для мобілізації якої в імперських інтересах верховна влада не зупинялася перед переселенням цілих народів, зберігаючи до ліберальних реформ Олександра ІІ традиційні для них форми врядування.

У місцевих структурах державної влади, створюваних за зразком внутрішніх російських губерній, проте з певними тимчасовими відступами, запроваджувалися посади, орієнтовані на розробку ресурсів, насамперед ішлося про гірничих чиновників, а також службовців, відповідальних за безперебійне постачання продовольства для потреб армії та морської торгівлі. Для прискореного освоєння природних ресурсів та заснування промисловості запрошувалися фахівці з розвинених європейських держав.

Залучення до виконання владних повноважень місцевої знаті, яка прагнула стабільності для розвитку власного господарства, із наданням її представникам відповідних посад, дозволяло знімати соціальну напругу практично до початку ХХ ст. й підпорядковувати населення інтересам імперії.

Унаслідок ліберальних реформ у сфері місцевого управління (запровадження земств, органів міського самоврядування) верховна влада почала звертати увагу на соціальне забезпечення населення. І земства, і громадське міське управління сприяли подальшій інтеграції цього краю до соціального простору Російської імперії, хоча тут вони не відіграли тієї ролі, що у центральних губерніях. Більшість робітничих поселень, котрі масово виникали при виробничих підприємствах, не отримали статусу міст і не могли скористатися новими можливостями, пов'язаними із самоврядуванням. Задля ліквідації соціальних конфліктів, які безупинно наростали у зв'язку з локалізацією значної чисельності робітництва, позбавленого задоволення першочергових потреб, держава йшла на створення фабричних інспекцій, а також надзвичайних органів із силовими повноваженнями.