Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст.

В епоху Відродження в Італії утримання готелів стало розквітаючим бізнесом. Існував навіть “Союз хазяїв готелів”, що встановлював правила для себе і своїх гостей, але активне надання монастирями безоплатних послуг подорожнім стримувало розвиток приватних підприємств розміщення. В Англії відчутний розвиток приватних заїжджих дворів і таверн розпочався лише в період пізнього середньовіччя і особливо під час Реформації, коли англійський король Генріх VIII провів секуляризацію монастирів (перетворення церковної власності на державну). Ніхто з мандрівників більше вже не міг розраховувати на безоплатну зупинку в монастирях і був змушений зупинятися на приватних заїжджих дворах.

У XVIII ст. у Великій Британії процвітали так звані каретні готелі, на які було покладено обов'язки задовольняти потреби королівської пошти. Хазяї готелів влаштовували стайні для коней, а англійський закон проголосив готель громадським будинком, власник якого відповідав за умови проживання мандрівників. Каретна ера закінчилася в 1838 р., коли англійський парламент прийняв рішення про перевезення пошти залізницею.

У США, починаючи з 1820 р., у штаті Пенсільванія (Нью-Йорк) почалося будівництво таверн (а пізніше готелів), що збереглися до наших днів. Це були великі будинки типу готелів, які використовували для житла як родин хазяїв, так і їхніх гостей.

У 1829 р. в Бостоні відкрився “Тремонт Хаус”, який можна назвати першим готелем, цілком оформленим як готель, включаючи посильного, ключі від кімнат для гостей, ванни й туалети в кожному номері. Стандартний дизайн для американських готелів був установлений на багато років. Вони зазвичай розташовувались поруч із залізничними станціями, а залізниці являли собою частину готельного бізнесу і готельної власності.

На Русі готельна справа зароджується в XII - ХШ ст. У IX - XI ст. Давня Русь завдяки своєму географічному положенню стала центром, де перехрещувались торговельні шляхи між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Налагоджувалися стійкі торговельні відносини, різнобічні культурні та релігійні зв'язки. Після запровадження християнства на Русі з Візантії до нашої країни потяглися священики, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. На Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв'язків з іншими країнами був “гість”.

Гостинності та мандрам іноземних гостей надавалось велике значення. Так, київський князь Володимир Мономах у своєму “Поучений" заповідав синам добре приймати гостей, вшановувати їх, тому що ці люди, “мимо ходячи”, рознесуть по світу добру або лиху вість.

Попередники перших готелів на Русі - постоялі двори - називалися “ямами” і розташовувалися на відстані кінного переходу один від одного. У XV ст. постоялі двори створювалися при поштових станціях, що знаходилися у підпорядкуванні Ямського наказу. До XV ст. відносять також будівництво у великих містах гостиних дворів, які відрізняються від постоялих тим, що крім розміщення і харчування тут були створені умови для здійснення комерційних операцій, тобто в гостиних дворах поєднувалися мебльовані кімнати, торгові ряди, крамниці, склади. Як правило, все це обносилося стінами і баштами з в'їзними воротами. Розселення іноземців у гостинних дворах здійснювалося за національною ознакою. У Новгороді в XV - XVII ст. існували “німецький” і “голландський" гостині двори, у Москві - “аглицький”, “грецький”, “вірменський” та ін.

У XVI - першій половині XVII ст. одним із торговельних центрів Східної Європи був Київ, через який проходили купецькі каравани з Польщі, Кримського ханства, Туреччини, Молдови, Греції, Угорщини, країн Західної Європи, що прямували до Московської держави. Українські купці мали право безмитної торгівлі в прикордонних містах Московії. Для них створювалися спеціальні гостині двори. На чумацьких і торговельних шляхах України здавались в оренду корчми, що не тільки вели торгівлю хмільними напоями, а й були пристановищем для подорожніх. У другій половині XVII ст., коли “козацька християнська республіка” знаходилась на острові Чортомлик, на її території, біля порту, височів “Грецький дім" - приміщення для іноземних посланців та купців. Адже Запорізька Січ сама вела жваву торгівлю, а до того ж була транзитним пунктом у торгівлі всіх українських земель і Московської держави з країнами Сходу.

Крім того, Київ стає одним із центрів паломництва, що зумовило потребу в будівництві готелів для прочан біля стін Печерського монастиря.

В Україні до прочан ставилися з великою шаною. Миряни вважали за честь прийняти богомольців на ночівлю, а то й на кілька днів, пригостити, дати харчів на дорогу. Паломники були в особливій пошані й мали захист при церквах і монастирях, де з давніх часів їм відводили спеціальні помешкання, будували готелі й гостині двори, де велися книги для запису прочан, які свідчать про масовий характер паломництва.

Митрополит Євген Волховитинов в описі Києво-Печерської лаври зазначає: “За південною огорожою стіною, через дорогу, знаходиться лаврський готель для притулку усім дорожнім, особливо бідним богомольцям, що існує на цьому місці ще з часів преподобного Феодосія (XVII ст.). У 1829 та 1830 рр. замість дерев'яного готелю спорудили кам'яний у два яруси під залізним дахом з кухнею поблизу нього. ”

Після приєднання України до Російської імперії (кінець XVIII ст.) почалось будівництво поштового тракту від Москви до Києва через Калугу, Глухів, Путивль, Конотоп з поштовими дворами та станціями, що одночасно виконували функції готелів.

Проте помітний розвиток готельного господарства в царській Росії розпочинається лише в другій половині XIX ст.

3.1 Наприкінці XIX - на початку XX ст. українські землі залишалися розподіленими поміж двома імперськими державами - Російською та Австро-Угорською. Тому історичні процеси формування туристської галузі в Україні нерозривно пов'язані з історією Росії і Австро-Угорщини. Визначальними на території Східної (Російської) України, що зазнала в ті часи значного індустріального піднесення, були активізація туристського руху та здійснення перших кроків до його організації.

У 1885 р. в Петербурзі організовується перше в Росії “Підприємство для громадських подорожей в усі країни світу" Леопольда Ліпсона. Воно поклало початок бурхливому розвитку екскурсійної діяльності. Виникло Товариство аматорів природознавства з філіями в Петербурзі, Москві, Казані та інших містах імперії. Значної популярності набув гірський туризм. У 1890 р. в Одесі було створено Кримський гірський клуб з філіями в Ялті та Севастополі.

З'явилися перші спеціалізовані журнали “Екскурсійний вісник”, “Шкільні екскурсії і шкільний музей”, “Російський екскурсант”, які можна було придбати в Києві, Одесі, Харкові та інших містах України. Виходили вони, природно, російською мовою, оскільки видавалися в столиці Російської імперії.

У 1895 р. в Петербурзі організовується Російський туринг-клуб (товариство велосипедистів-туристів), який у 1901 р. був перетворений на Російське товариство туристів (РТТ), що мало свої відділення і на території України - у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Одесі та деяких інших містах. У перші ж роки своєї діяльності РТТ вступило до Міжнародної ліги туристських товариств. Того ж 1901 р. у Росії створюється Російське гірське товариство. Воно мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Владикавказі, П'ятигорську, Сочі, Алма-Аті. Засновниками товариства були всесвітньо відомі вчені Д.І. Анучин, В.І. Вернадський, І.В. Мушкетов, П.П. Семенов-Тян-Шанський, Б.Ш. Федченко. У роботі товариства брав активну участь письменник В.О. Гіляровський, географи Ю.М. Шокальський, В. Є. Щуровський та інші вчені-ентузіасти. Товариство ставило перед собою мету розвиток туризму в Росії, пробудження інтересу до її пізнання як у Росії, так і за кордоном.

Проте Російське товариство туристів і Російське гірське товариство не стали масовими туристськими організаціями. Російське гірське товариство, що об'єднувало у 1901 р.50 фундаторів, змогло довести число своїх членів лише до 132 чоловік.

За статутом Російського товариства туристів його членами не могли бути учні й нижні чини. Як і туристські поїздки, товариство було недоступне простому люду. РТТ організовувало поїздки по країні і за кордон. До 1914 р. РТТ налічувало близько 50 тис. членів, переважно представників заможних класів. Незважаючи на це, в 1916 р. поліція закрила його на тій підставі, що воно нібито завдавало шкоди підвалинам царської монархії.

3.2 З другої половини XIX ст. починається і формування в Україні туристських регіонів. Цілком природно, що першим таким регіоном був Крим.

У 1783 р. півострів Крим став складовою частиною Російської імперії. Царський уряд щедро роздавав землі поміщикам і чиновникам, зобов'язуючи заселяти їх кріпаками з центральних і українських губерній. Згодом було дозволено прописувати селян-кріпаків. Крім того, запрошували й іноземних поселенців. Першими були німці й болгари. Так, у 1841 р. у Сімферопольському і Феодосійському повітах налічувалося 10 іноземних колоній - 3969 чоловік. Усім без винятку надавалися пільги - звільнення від усяких податків і повинностей на 8-10 років, позичка на переїзд і великі (до 50 десятин на сім'ю) ділянки землі. До 1802 р. поміщикам було роздано 350 тис. десятин землі. Крім того, йшло самозахоплення вільних ділянок і скуповування селянських наділів. Зрештою, в 1816 р. вийшов Указ про припинення продажу землі за низькими цінами.

Політика уряду, спрямована на прискорене господарське освоєння краю, виправдала себе. За короткий час набули розвитку й піднесення багато галузей сільського господарства і промисловості. У степових районах вирощували зернові. Одержали значні грошові кредити й зниження податків вівчарі. Вже в 1850 р. у краї діяло 12 сукняних підприємств.

З 1785 р. до Криму запрошуються найкращі спеціалісти-виноградарі, виписуються елітні сорти лоз. Для осіб, що займаються виноградарством, передаються в безоплатне користування і навіть в особисте, “потомственное”, володіння державні землі. А для підготовки вітчизняних фахівців - виноградарів, садівників, виноробів у 1804 р. в Судаку відкривається училище, у 1812 р. створюється Нікітський ботанічний сад і пізніше - Магарацьке училище виноробства.

У 1848 р. площу в 5137 десятин було засаджено 28,5 млн. виноградних кущів, з урожаю яких виробляли 716 тис. цебер вина (у 1895 р. у Криму виробляли вже 1 млн. цебер вина). Свіжі й сушені фрукти, тютюн, соляні промисли - усе сприяло розквіту краю. Тільки червоної риби в 1849 р. було добуто 12,5 тис. пудів. Фахівці з Голландії навчали місцевих рибалок засолюванню риби за “голландським способом”.

З 1824 по 1848 р. прокладається гірське шосе, а з 1861 р. уже йде і залізничне будівництво.

Усе це створювало передумови для “курортного" освоєння краю.

Особливо привабливою тут була розмаїтість кліматичних зон: помірно континентальний клімат степового Криму з його невисокою вологістю; гірський Крим з яскраво вираженими кліматичними поясами; субтропічний, середземноморського типу клімат Південного берега з тривалою сухою осінню та зоною ультрафіолетового комфорту.

Крім того, понад 100 джерел мінеральних вод, численні грязьові озера, величезна кількість винограду - усе це сприяло популяризації півострова.

Початок курортного будівництва припав на 70-ті рр. минулого століття. За ініціативою земств, лікарських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкриватися санаторії вздовж усього узбережжя.

Аристократія і велика буржуазія обрали для палаців і дач головним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон.

Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3000 місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особливості забудови міст, організації відпочинку та лікування.

Непомітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 рибальських будиночків, поступово стає центром усього узбережжя. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832-1837 рр. гравійної дороги Алушта - Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя.17 вересня 1837 р. імператор Микола І надав поселенню Ялта статус міста.

Герб міста Ялта з'явився в 1845 р.: на блакитному фоні, що символізував море, розміщувались навхрест дві золоті гілки - лаврова й виноградна. У 1843 р. затверджується проект забудови нової частини міста, автором якого був архітектор Ешшман. Починається будівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приватних дач і лікарень. Ялта стає гомінким буржуазно-аристократичним курортом. Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С.П. Боткін. За його рекомендацією представники царської династії Романових купують поблизу Ялти маєток Лівадію.

Отже, Ялта-курорт значно молодший, ніж Ялта-місто. Різниця в їхньому віці - понад чверть століття. Ялту починають називати “Російською Ніццою” і “Російською Рив'єрою”.

У 1900 р. у приватному будинку на околиці Ялти добродійне товариство міста за участю А.П. Чехова, Л.М. Толстого, О.М. Горького побудувало пансіонат “Яузлар" на 20 місць. У 1901-1902 рр. було відкрито дитячий санаторій в Алупці.

У 1915 р. майже всі курортні заклади міста - 5 санаторіїв на 169 місць, клінічна дитяча колонія, притулок на 24 місця для хворих на туберкульоз - були платними. До послуг заможних клієнтів були 14 готелів на 800 номерів, 3 комфортабельних приватних санаторії і 5 пансіонатів.

Упродовж літнього сезону тут вирувало життя, а коли курортники роз'їжджалися, місто ставало тихим, провінційним, заклади відпочинку і магазини здебільшого зачинялися. Власне, таку долю мають усі подібні міста.

У сусідній Алушті в 1864 р. у 120 дворах мешкало 763 особи; у 1902 р. населення зросло до 2800 чоловік. Однак містечко як курорт було невеселим видовищем: удень немощена набережна тонула в клубах пилюки, а ввечері стояла суцільна пітьма.

У 1904 р. Алуштинське товариство курортного благоустрою склало план поліпшення дорожнього та інших господарств. Однак цей план не було реалізовано.

З кінця XIX ст. найкращим місцем для морських купань вважалася Євпаторія. “Тутешнє морське купання таке, що, напевно, кращого не знайдеш у всьому світі”, - писала Леся Українка. Крим вона відвідувала неодноразово - у 1890, 1891 і 1907 рр., намагаючись вилікуватися від кісткового туберкульозу.

Саме Мойнакське озеро з його цілющими грязями принесло Євпаторії велику популярність. І, як не дивно, першим, кому спало на думку “робити на цьому гроші”, був. охоронець соляного промислу П.П. Пугачов, який побудував примітивну лікарню, де хворих приймали за плату.

У 1890 р. території з грязями перейшли у підпорядкування Таврійського губернського земства. Було побудовано дві нові грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, що готував лікарів-бальнеологів.

Взагалі ж будівництво Євпаторії як курорту мало стихійний характер. Завдяки ініціативі окремих підприємців у 1905 р. було введено в дію першу приватну здравницю “Приморський санаторій”, а через чотири роки - два приватних медичних пляжі. У 1911-1914 рр. побудували санаторій і великий готель “Дюльбер”, у 1913 р. - ще сім приватних санаторіїв на 400 ліжок. З 1893 р. велося інтенсивне дачне будівництво.

Лікувальні властивості сакських мінеральних грязей здавна привертали увагу російських мандрівників і дослідників. Про це згадується ще в працях академіка П.І. Сумарокова (1799 р.). Що ж стосується лікування, то воно завжди було джерелом прибутку місцевих мулл. У 1827 р. тут було відкрито першу лікарню, через п'ять років - готель для хворих на 20 номерів. Про користь лікування на Сакському озері писав у своєму листі до Жуковського М.В. Гоголь (1835 р.).

Популярність сакських грязей зростала. У 1837 р. тут було побудовано відділення Сімферопольського військового госпіталю, де крім офіцерів оздоровлювалися й “нижні чини”.

Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особливою славою користувалися квіткові ванни. їх готували на квітах і травах, зібраних в околицях міста.

Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, відсутністю туманів, рівномірністю температури морської води, великою кількістю винограду (культивувалося 600 сортів!). Правда, до послуг гостей міста в 1890-х рр. тут був тільки один готель. У Севастополі в цей же час їх було 14 (це крім 5 пансіонатів, грязелікарень та купалень). У 1911 р. готелів у Судаку було вже три, але ціни трималися високі і харчування було порівняно дорогим.

Гурзуф - невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) - через сто років стає найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П.І. Губонін, який нажив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електрику, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак через дорожнечу курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 - через дев'ять років. Як бачимо, зростання незначне.

Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом - найтеплішим безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині позаминулого століття, проте як буржуазно-аристократичне місце відпочинку став відомим на початку XX, коли виник Новий Сімеїз.

Зі слів доглядача Будинку-музею А.П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб.) саклю, Антон Павлович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося.

Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок “Бруно”, “Арнольді”, “Ксенія”, “Дольник”, “Ампір” використовувалися малопридатні для житла помешкання, які здавали за високу плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожному кроці стояли невеликі будиночки, так звані “вагончики”. У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оцінювався в 60 крб., на горі - у 40 крб. і вище. Незважаючи на дорожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. Середній клас міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 “розкішно обставлених номерів" коштували від одного до п'ятнадцяти карбованців за добу з “безкоштовним електричним освітленням" і “безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу”. Були й дешевші готелі - від 75 коп. за добу, а “балконами”, “достатнім світлом і чудовим краєвидом”. (Для порівняння: середня заробітна плата кваліфікованого робітника промислового підприємства на той час становила від 10 до 20 крб на місяць.) Вілла на березі моря, де на курортника очікували “здорове повітря, спокій, посилене харчування”, причому їжа була не тільки “здорова”, а й “гігієнічна”, оцінювалася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали “шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852)), дитячими виставами, кеглями, крокетом, катанням на човнах”, а також “усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань”.

Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період привабливий відпочинок і лікування на кримських курортах були доступними лише для заможних верств населення.

3.3 У другій половині XIX - на початку XX ст. Крим перетворюється не тільки на елітний курортний регіон, а й на значний осередок гірського туризму і один з перших екскурсійних центрів Російської імперії.

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. в Ялті виник “Гурток аматорів природи, гірського спорту і Кримських гір”, який чимало зробив для розвитку вітчизняного туризму та екскурсій. Крим у різні віки приваблював мандрівників близькістю моря і доступністю мальовничих хребтів. Туди вели гарні гірські стежки.

Одним із перших, хто організував туристську поїздку до Криму ще в 1876 р., був професор геології Новоросійського університету М.О. Головкінський. Він запросив у поїздку 25 студентів і домовився про безкоштовний проїзд своїх підопічних на пароплаві Російського товариства пароплавства і торгівлі з Одеси, де знаходився університет, до Криму і назад.

Знавець і великий шанувальник кримської природи, професор М.О. Головкінський видав пізніше путівник по Криму, що характеризується повнотою і точністю.

Пізніше, в 1890 р., в Одесі організовується Кримський гірський клуб. З 1891 по 1915 р. видається журнал “Записки Кримського гірського клубу”, в якому публікуються звіти експедицій, описуються маршрути подорожей та екскурсій.

Засновниками і першими членами Кримського гірського клубу були вчені, лікарі, юристи, відомі дослідники Криму. Статут клубу розробив геолог Ю.А. Листов. Головою правління обрали гірського інженера Л.П. Долинського, автора багатьох наукових праць.

Засновники і члени Кримського гірського клубу заклали міцний фундамент розвитку гірського туризму в Росії. У статуті клубу визначалися цілі його діяльності:

1. Наукові дослідження Таврійських (Кримських) гір і поширення зібраних відомостей.

2. Заохочення до відвідування й дослідження цих гір та полегшення перебування в них натуралістам і художникам, які вирушають у гори з науковою або художньою метою.

3. Підтримка місцевих галузей сільського господарства, садівництва та дрібної гірської промисловості.

4. Охорона рідкісних видів гірських рослин і тварин.

Які ж засоби для досягнення всіх цих цілей пропонувалися в статуті клубу? Це громадські збори і загальні екскурсії, наукові бесіди й повідомлення туристів, видання на кошти клубу його праць, упорядкування різних наукових лекцій, піклування про полегшення подорожей членів клубу, організація та утримання притулків у горах, утримання провідників і гірських постів, підтримка постійних зв'язків з Імператорським Російським географічним товариством.

Кожний член клубу користувався всіляким сприянням з боку відділень Кримського гірського клубу. Видавався щомісячний журнал, який розсилався членам клубу безкоштовно. Правління клубу знаходилося в Одесі, а його відділення - у Севастополі та Ялті. Вже в перші роки діяльності клуб налічував близько 400 членів.

Свою діяльність клуб розпочав з організації в квітні 1891 р. екскурсії для дев'ятнадцяти своїх членів до Криму. Екскурсанти відвідали Севастополь і в районі між Севастополем і Гурзуфом ознайомилися з археологічними розкопками в Херсонесі, давнім Інкерманським монастирем, висіченим у вапняках, палацом в Алупці, Айтодорським маяком, Нікітським ботанічним садом та багатьма іншими визначними пам'ятками Криму. Під час цієї восьмиденної екскурсії членами клубу було зібрано геологічні, ґрунтові, ботанічні й ентомологічні колекції, що мали стати основою для створення музею Кримського гірського клубу. Крім того, в семи пунктах екскурсанти досліджували повітря. Однак для історії туризму значення цієї екскурсії полягає в тому, що під час її проведення було створено два відділення Кримського гірського клубу - у Севастополі та Ялті, серед яких другому належить особлива роль у розвитку туризму й екскурсій у Криму.

Після затвердження статуту правління Кримського гірського клубу розіслало повідомлення про його відкриття та статут клубу науковим і художнім установам і товариствам Росії, редакціям столичних, одеських і кримських газет і журналів, представникам адміністрації міст Південної Росії, деяким приватним особам та іноземним альпійським клубам. Тим самим клуб голосно заявив про себе і незабаром набув популярності в аматорів подорожей.

Уже на другому році існування в ньому налічувалося 302 члени з багатьох міст Росії і по одному представнику з Парижа і Штутгарта. Найчисленнішим було Одеське відділення - 122 члени, далі йшло Севастопольське відділення - 61 і Ялтинське - 52 члени.25 членів налічувалося п Петербурзі, 13 - у Києві, 6 - у Херсоні, 5 - у Харкові, 3 - у Москві і по одному-два члени в Катеринославі, Владикавказі, Тифлісі, Самарканді та інших містах.

З першого ж року Кримський гірський клуб розпочав збирання даних з геології, географії, флори, фауни, етнографії, археології та історії Криму і поставив завдання видавати ці матеріали з метою популяризації Криму як туристського району Росії. Вже в 1891 р. побачив світ перший випуск “Записок Кримського гірського клубу”, після чого вони регулярно видавалися впродовж 25 років.

Спрямованість “Записок” на знайомство читачів з природою, історією, етнографією Криму, а пізніше, коли клуб став називатися Кримсько-Кавказьким гірським клубом, і Кавказу не змінилася за всі 25 років їхнього існування. В останніх випусках можна прочитати про подорож через Клухорський перевал, про гору Арарат, озеро Кардивач, одне з найпривабливіших та найпопулярніших і нині серед туристів, про кримські печери та їхню фауну тощо. Публікаціям про зарубіжні гірські системи і туризм в інших державах відводилося в “Записках" вкрай обмежене місце.

Популярність Кримського гірського клубу з кожним роком зростала, що було пов'язано як з активною екскурсійною діяльністю, проведеною ним, так і з відкриттям нових відділень клубу в різних містах Росії.

Після внесення в 1901 р. до статуту клубу доповнень, якими дозволялося відкривати відділення клубу не тільки в Таврійській губернії, а й по всій Росії, вже в 1902 р. були засновані Катеринославське, а потім Гагринське відділення, після чого було прийнято рішення про перейменування клубу на Кримсько-Кавказький гірський клуб, до завдань якого тепер входили дослідження й організація екскурсій і на Кавказі.

Через рік, у 1903 р., відкрилося Бессарабське відділення в Кишиневі, у 1908 р. - Бакинське, у 1911 р. - Ризьке, найбільш віддалене від Криму і Кавказу.

Основою діяльності відділень клубу була організація екскурсій. Правління Кримсько-Кавказького гірського клубу, що знаходилося в Одесі, почало з екскурсій до Криму як для своїх членів, так і для всіх, хто бажав здійснити ці подорожі. Поступово воно розширило географію поїздок і з 1910 р. почало приділяти значну увагу екскурсіям на Кавказ, особливо в район Красної Поляни та Воєнно-Грузинської дороги. А в 1913 р. екскурсійна секція підготувала багатоденні маршрути по Криму, Кавказу, Уралу, до Дніпровських порогів. Тривалість деяких маршрутів досягала 40 днів. Запрошення взяти участь у цих екскурсіях заздалегідь публікувалися в “Записках" клубу.

Севастопольське відділення обмежило свою діяльність в основному прилеглими районами Криму і проводило екскурсії до Балаклави, Херсонеса, Інкермана.

Особлива роль у діяльності Кримсько-Кавказького гірського клубу належала Ялтинському відділенню. Тривалий час його очолював великий ентузіаст екскурсійної справи лікар В.М. Дмитрієв. Відділення не відзначалось численністю, налічувало 50-80 чоловік, і тільки в 1913 р. число його членів досягло рекордної цифри - 104. Однак саме це відділення вперше в Росії розгорнуло широку екскурсійну діяльність: організацію численних туристських поїздок до Криму, екскурсій у Кримські гори, по найцікавіших місцях Кримського узбережжя.

Ялтинським відділенням разом із Товариством сприяння благоустрою курорту Ялта було створено кілька стежок для полегшення пішохідних екскурсій у гори. Першою в 1899 р. з'явилася Штангеєвська стежка, що вела від водоспаду Учансу до хребта Яйли через найбільш мальовничі ділянки східного схилу Яйли. Вона мала протяжність понад 8 верст (8,5 км) і призначалася для екскурсантів будь-якої фізичної підготовленості, оскільки була такою пологою, що навіть люди, які не звикли до гірських прогулянок, вільно по ній піднімалися. Вздовж усієї стежки було зроблено на каменях знаки й написи, що вказували пройдену відстань і подальший напрямок руху.

Ця перша туристська стежка в Росії стала прообразом нинішніх туристських стежок, що належать до найефективніших засобів регулювання взаємовідносин між туристами й природою.

Слідом за Штангеєвською з'явилася Боткінська стежка, створена на кошти, пожертвувані шанувальниками професора С.П. Боткіна. Ця зручна й цікава для прогулянок туристів стежка вела до водоспаду Яузлар, околиці якого вкриті густими мальовничими сосновими лісами. Вздовж усього шляху Боткінської стежки було встановлено покажчики руху й ослони для відпочинку.

Дещо пізніше з'явилися ще дві стежки, що ведуть у гори, - Хрестова і Дмитрієвська, названа на честь першого голови Ялтинського відділення В.М. Дмитрієва.

Усі туристські стежки перебували під ретельним доглядом членів Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу. На його кошти їх постійно розчищали та впорядковували.

Крім стежок для зручності туристів, які подорожували Кримськими горами, на Чатирдазі було створено перший у Росії туристський притулок, яким могли користуватися як члени Кримсько-Кавказького гірського клубу, так і всі інші аматори походів. Чатирдазький притулок розташовувався поблизу печер Бінбаш-Коба і Суук-Коба, у ньому зупинялися в основному ті, хто збирався відвідати ці печери. У “Записках Кримського гірського клубу" наводився перелік можливих послуг:

- сторож притулку був зобов'язаний надавати можливу допомогу і послуги всім, хто бажає скористатися притулком;

- на вимогу відвідувачів вій повинен поставити самовар, дати посуд або поставити чай чи каву в склянках, подати по можливості молоко, яйця, засмажити шашлик (якщо мандрівник здобуде барана у сусідніх пастухів). Вій зобов'язаний провести до печери, дати, скільки потрібно, свічок. У холодну погоду туристи можуть зажадати, щоб він розпалив у каміні вогонь;

- якщо в сторожа знайдуться будь-які інші предмети, потрібні відвідувачам, такі як кошма, подушка, ковдра чи їстівні припаси, він може пропонувати їх бажаючим;

- за виконання всіх вимог і надані послуги сторож одержує плату за таксою, затвердженою правлінням на той чи інший термін.

Притулок на Чатирдазі був відомий мандрівникам. Щороку в ньому почували сотні туристів, які залишили в журналі на адресу Кримсько-Кавказького гірського клубу численні вдячні записи за ночівлю і надану рідкісну можливість оглянути цікаві сталактитові печери.

Екскурсійний сезон Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу був досить тривалим. Зазвичай він починався в квітні і закінчувався в жовтні, проте в окремі роки за сприятливих погодних умов його часові межі могли розширюватися. Так, у 1912 р. перша екскурсія відбулася 25 лютого. Це найбільш ранній термін початку екскурсійного періоду. Найпізнішою датою закінчення екскурсійного періоду було ЗО листопада 1909 р. Цього ж року екскурсійний період був найтривалішим - 252 дні.

Серед членів Ялтинського відділення особливу турботу про організацію екскурсій виявляв лікар Ф.Д. Вебер, який був одним із найактивніших членів відділення. У 1898 р. він став директором екскурсій, в обов'язки якого входили розробка нових екскурсійних маршрутів, укладання контрактів з постачальниками коней та екіпажних майстрів, пошук місць для проживання екскурсантів, піклування про здешевлення екскурсій для учнів та багато чого іншого. У звіті Кримського гірського клубу за 1897 р. зазначалося, що “екскурсії Ялтинського відділення, завдяки енергії й умінню голови відділення В.М. Дмитрієва і членів правління Ф.Д. Вебера та інших, організовані в цілу систему”.

Рік за роком екскурсійна діяльність Ялтинського відділення набирала сили. Почавши з організації екскурсій для кількох десятків своїх членів, вже в 1896 р. воно провело 181 екскурсію для 1491 чол., а в 1912 р. число екскурсій досягло 645, а їх учасників - 15 229 чол. Усього за час свого існування відділення охопило послугами понад 120 000 осіб.

Екскурсії Ялтинського відділення характеризувались великою розмаїтістю маршрутів. Основою їх були одноденні екскурсії в околицях Ялти, наприклад екскурсії, проведені відділенням у 1898 р.

Найпривабливішим у всі роки залишався маршрут па гору Ай-Петрі, звідки відкривається чудовий краєвид па навколишні гори, Ялту і Чорне море. Екскурсії здебільшого проводились у кінних екіпажах. До 1913 р. Ялтинське відділення мало 16 екіпажів, коней для яких правління орендувало в сільського населення. Пішохідні екскурсії користувалися значно меншою популярністю, число їх учасників коливалося з року в рік, але ніколи не перевищувало 150 чоловік. Так, у 1899 р. відбулося всього 7 пішохідних екскурсій, в яких брали участь 33 особи.

Широка популяризація екскурсій, яку проводили, розсилаючи плакати і брошури з їхніми описами до навчальних закладів, різних установ Москви, Петербурга та інших великих міст Росії, публікуючи рекламні повідомлення про екскурсії в ялтинській газеті, щотижня вивішуючи оголошення з розкладом екскурсій у готелях, пансіонатах, купальнях, водолікарнях Ялти, принесла свої плоди. Екскурсіями Ялтинського відділення почали цікавитися відвідувачі з різних місць, починаючи з західного коридору Європейської Росії до віддалених Сибірських околиць, від Архангельська до Батума. Найбільший контингент екскурсантів рекрутувався з Москви і Санкт-Петербурга. Як учені всіх фахів, викладачі й викладачки вищих, середніх і народних навчальних закладів, так і учні їх складали головні групи екскурсантів; за ними йшли лікарі та лікарський персонал, чиновники всіх міністерств, військові; значно менше число комерсантів, ремісників та інших промисловців.

Особливе піклування всі відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу виявляли щодо учнівських екскурсій. Вже на третьому році існування клубу в “Записках" було оприлюднено “Підстави для організації учнівських екскурсій у Крим.", у першому параграфі яких підкреслювалося значення екскурсій для молоді: “Розвиваючи в молоді цікавість розуму й допитливість, вони водночас мають і гігієнічне значення, надаючи юнакам можливість провести більш-менш тривалий час на чистому повітрі в гірських місцевостях, що разом із ходінням по горах має сприяти фізичному розвитку і зміцненню організму”.

У 1892 р. було проведено перші учнівські екскурсії до Криму. Правління Кримського гірського клубу в Одесі організувало екскурсію для двадцяти учнів одеських реальних училищ, а Ялтинське відділення - екскурсію вихованців і вихованок ялтинських чоловічої й жіночої прогімназій. Надалі учнівські екскурсії посіли значне місце в роботі Ялтинського відділення. Десятки навчальних закладів Росії “екскурсували" до Криму за його сприяння. За клопотанням правління відділення учасникам учнівських екскурсій надавалося або безкоштовне помешкання для проживання в ялтинських школах, або вкрай дешеве в деяких готелях. Екіпажі виділялися їм за особливо низькою ціною, що навіть не відшкодовувала витрат клубу.

У деякі місяці Ялта буквально переповнювалася учнями, що “цілими навчальними закладами на чолі з викладачами в кількості нерідко 100-150 чоловік" і їхали, і йшли пішки до Ялти. Для всієї цієї армії туристів Ялтинське відділення знаходило місця для ночівлі, організовувало перевезення багажу, клопоталося перед членами міської управи про безкоштовні відвідування ними міського саду і надавало ще чимало всіляких послуг.

Слід зауважити, що за цю роботу адміністрація Ялтинського відділення не одержувала жодної матеріальної винагороди. Правління клубу, як зазначалося в “Записках”, було цілком задоволене “тими численними втішними відгуками, які давала вдячна молодь, оцінюючи вищезгадані послуги”.

За сприяння Ялтинського відділення тривалі екскурсії до Криму здійснили учні Варшавської 3-ї жіночої гімназії, Нижньогородського реального училища, Старосельської залізничної школи, Ростовської чоловічої гімназії, Кишинівської духовної семінарії, Московського єпархіального училища, Петербурзького комерційного училища, Муромського реального училища. Десяткам тисяч молодих громадян з малих і великих міст Росії Ялтинське відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу допомогло ознайомитися з чудовою природою Криму.

Цікава інформація щодо організації екскурсій до Криму міститься в протоколі №4 засідання Комісії з організації екскурсій для вчителів і учнів середніх навчальних закладів Московського навчального округу, створеної 31 грудня 1910 р. (витяг з протоколу див. дод.2).

Розуміючи, що для подальшого розвитку екскурсійної справи погрібна велика кількість підготовлених екскурсоводів, правління клубу почало з 1902 р. підготовку керівників екскурсій з числа шкільних учителів. У червні 1902 р. відбулася перша педагогічна екскурсія до Криму вчителів Одеського навчального округу. Педагогічні екскурсії Кримсько-Кавказького гірського клубу стали ще однією дієвою формою пропаганди туризму в Росії. Адже в наступні роки учасники цих екскурсій поверталися до Криму, але вже з десятками своїх учнів, виконуючи тим самим завдання клубу “спрямувати російських туристів потужним потоком" у цей благодатний край.

Кримський гірський клуб зібрав навколо себе ентузіастів вивчення Криму. Підводячи підсумки двадцятип'ятирічної діяльності клубу в журналі “Записки Кримсько-Кавказького гірського клубу" в 1915 р., М. Познанський писав про завдання клубу, що мав розтопити “крижані стіни злочинної байдужості” до свого краю і спонукати російських туристів “до пізнання красот і багатств своєї великої батьківщини" в той час, "коли туризм і вітчизнознавство були порожніми, далекими звуками, коли про масові екскурсії і не мріяли навіть, а такі віддалені під центру області, як Крим і Кавказ, були для більшості в повному розумінні “terra incognita”.

Далеко не всі розуміли благородні завдання першого значного об'єднання аматорів рідної природи, що виникли в 1890 р. в Одесі. Холодно і байдуже зустріла російська спільнота його появу. Навіть більш ніж через двадцять років існування Кримсько-Кавказького гірського клубу, коли він справами довів свою життєздатність, став впливовою екскурсійною організацією Росії, преса Одеси намагалася замовчувати діяльність клубу, цілковито не розуміючи його завдань. Не кращим було становище й у Ялті, де громадянство також не бажало помічати гірський клуб. Однак жодні перепони не перешкодили Кримсько-Кавказькому гірському клубу закласти міцний фундамент екскурсійної справи в Росії та Україні.

3.4 Розвиток туризму в XIX ст. мав сприятливий вплив на зростання будівництва готелів. Основним центром забудови стає Київ.

До початку XIX ст. Київ, з його прекрасними природно-кліматичними умовами, вигідним географічним положенням і багатою архітектурно-історичною спадщиною, мав усі можливості для того, щоб у найкоротші терміни стати великим туристським центром Східної Європи. Для цього треба було реалізувати потужний місцевий потенціал, залучити видатних архітекторів того часу і перебудувати центр міста, створивши один з найкращих у Росії готельно-розважальних комплексів.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 р., ці плани втілювалися в життя дуже повільно і готельне господарство розвивалося однобічно. З великих виділявся тільки “Зелений готель”, що був побудований в 1803-1805 рр., належав Лаврі і був найпопулярнішим у 50-х рр. XIX ст. У 1825 р. тут зупинялись О.С. Грибоєдов і Л.3. Муравйов. Наприкінці минулого століття будівлю було реконструйовано, і нині це житловий будинок по вулиці Московській, 30.

Лаврський готель складався з одного 4-поверхового і трьох 2-поверхових корпусів, розташованих поза огорожею монастиря, у Гостинно-Лаврському провулку, що веде до печер. На цьому місці в старовину існувала “странноприимница" для бідних, заснована ще преподобним Феодосієм.

У цьому самому готелі в 1850 р. вже було 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не рахуючи навісів для простих прочан і кількох маленьких будиночків. Помешканнями готелю можна було користуватися безоплатно впродовж двох тижнів. Страви коштували 20-25 коп. за порцію, окремо сплачувалося 5 коп. за самовар, поданий у номер. Видача обідів починалася о 12 годині. Один із корпусів готелю був зайнятий лікарнею для прочан з жіночим і чоловічим відділеннями, по 40 ліжок у кожному. Готель приймав до 85 000 відвідувачів за рік. Утримувався головним чином за кошти графині Настасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та будівництвом перших залізниць помітно зросла кількість туристів, які прибували до Києва. Основні туристські потоки переміщувалися трьома шляхами: Дніпром - на пароплавах, залізницею та в диліжансах.

Австрійські туристи прибували Південно-Західною залізницею (через Волочиськ, Радивилів і Новоселицю, німецькі - через Граєво, румунські - через Унгени і Рені). Південно-Західна залізниця сполучала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом, Харковом; Московсько-Київсько-Воронезька - була призначена для найкоротшого сполучення з Москвою (через Брянськ і Курськ); Києво-Полтавська, що відкривала прямий шлях на Крим і Полтаву, була введена в експлуатацію у 1901 р.; Києво-Ковельська залізниця пролягала до західних околиць Росії.

Сім кур'єрських, поштових і товарно-пасажирських поїздів з вагонами першого, другого й третього класів щодня приймав і відправляв у зворотний рейс витончений, побудований у стилі англійської готики, павільйон Центральної станції київських залізниць. Відкритий 18 лютого 1870 р. витвір архітектора Вишневського мав загальну площу 460 м² і призначався насамперед для знаті та “найвищих осіб”. Для них були вибудувані окремі розкішні зали для чекання, всі інші помешкання були маленькими й тісними.

Міська станція залізниць виконувала доручення пасажирів з доставки багажу на квартири й у готелі. Про умови виконання замовлення можна було дізнатися заздалегідь у провідників поїзда.

Прибулих нерідко зустрічав військовий оркестр. За помірну ціну про багаж дбав хто-небудь зі спритної армії артільників.

Прибуття поїзда очікували численні кінні екіпажі й готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори і з водіями в різнобарвних формах.

Найняти екіпаж було неважко, але недешево. Незважаючи на встановлену міською думою таксу, візники “заломлювали” набагато більше. Якщо проїзд від вокзалу до Хрещатика коштував за офіційним тарифом 40 коп. з людини і 20 коп. за кожне багажне місце, фактично платити доводилося не менш як 3 крб. за екіпаж.

Дешевше, але й з меншими зручностями, пасажири добиралися до потрібного місця, змовившись із ломовиками (биндюжниками), на яких такса не поширювалася.

На привокзальній площі люди в кашкетах з червоними околицями голосно вигукували назви найкращих готелів, обіцяючи потенційним пожильцям безліч усіляких зручностей. Це були комісіонери - молоді хлопці, найняті власниками готелів.

Київ славився гостинністю. Готелів вистачало для всіх.

З початку XIX ст. будівництво готелів у Києві велося не дуже швидкими темпами, і до 1880 р. їх було побудовано 15. Зате наступні 20 років ознаменувалися справжнім розквітом готельного господарства міста.

У першій половині XIX ст. історичний центр забудовувався однобічно. Правий бік Хрещатика був сформований ще на початку сторіччя, а значну частину лівого довгий час займала садиба Ф.Ф. Меринга, професора університету Св. Володимира. У 1878 р. спадкоємці Меринга продали землю, що належала їхній родині, міській управі. Через рік величезну ділянку землі між вулицями Інститутською, Банківською, Лютеранською і Хрещатиком було передано для облаштування двом талановитим архітекторам німецького походження - Е.П. Брадтману і Г.П. Шлейферу. У найкоротші терміни, зі справжньою німецькою пунктуальністю і старанністю ці вулиці забудували в стилі “віденський модерн”, ставок у центрі колишньої садиби засипали, а на його місці розбили сквер (перед нинішнім театром ім. Івана Франка).

Архітектори доклали максимум зусиль для того, щоб центр Києва, “дохідне місце" з погляду туризму, мав би і неповторний архітектурний вигляд. Стрімкими темпами Хрещатик перетворився на калейдоскоп; і гарних житлових будинків, готелів, ресторанів, магазинів, банків і був продовжений до Бессарабської площі. Вінчав цю пишноту парк “Шато-де-Флер”, закладений у 1863 р., зі своєю перлиною Долиною Троянд (нині стадіон “Динамо”).

Як гриби після дощу, готелі виростали не тільки на Хрещатику, а й на прилеглих вулицях. Оскільки ця справа була дуже прибутковою, готелі розташовувалися майже впритул один до одного, і їхні господарі докладали чимало зусиль, щоб виділитися й обійти конкурентів.

У Києві до 1901 р. було побудовано 64 готелі, які можна умовно розподілити на великі групи.

Готелі, розміщені безпосередньо поруч з вокзалом. Функціонували чотири готелі і безліч мебльованих кімнат. Вони знаходились на вулиці Безаківській (нині Комінтерну) - така скупченість пояснювалася (безпосередньою близькістю вокзалу і чудового Ботанічного саду. Практично всі готелі на цій вулиці були побудовані в 1880-1890 рр.

Суперзіркові готелі. Заможні відвідувачі Києва, що жадали “шумного” життя, зупинялись у готелі “Європейський" у центрі міста на Царській (нині Європейській) площі. Цей готель був найстарішим у Києві. Саме в “Європейському” функціонував один з найкращих київських ресторанів позаминулого століття. Як сповіщалось у рекламі, готель мав на вокзалі свого представника, який дбав про багаж і зручну карету, що доставляла постояльця з готелю до поїзда. Більш популярним був “Гранд-Отель” (на цьому місці нині стоїть корпус Головпоштамту). Фешенебельний і дорогий (люкс - 30 крб. за добу), на 110 номерів, “Гранд-Отель” мав власний омнібус на вокзалі, відмінний ресторан, телефон безпосередньо в номері та всі необхідні зручності тих часів.

Неподалік розміщувався відомий блискучою репутацією “Hotel de France”. Напередодні першої світової війни Київ поповнився ще одним першокласним готелем на 100 номерів - “Континенталь”, спеціально відкритим для дуже заможних клієнтів. Престижний номер тут коштував пожильцю 15 крб. за добу. Нині на місці розкішного готелю - оперна студія Національної музичної академії. До першокласних готелів слід віднести і “Отель-Савой”, що також знаходився на Хрещатику.

Таким чином, обираючи готель, вельможне панство отримувало всі зручності: омнібус або екіпаж для поїздок по місту, окремий кабінет у ресторані, старанну прислугу (під час добору обслуговуючого персоналу цих готелів пильну увагу приділяли культурі мови, володінню принаймні російською та французькою мовами), а в номері - парове опалення, ванну, електричне освітлення, телефон. Крім того, кожний готель передплачував чимало періодичних видань, надавав безоплатну допомогу в пошуках у місті необхідного адресата.

Готелі другого класу. Ними мали можливість скористатися особи середнього достатку. Таких готелів у Києві було набагато більше, ніж суперзіркових.

Назви готелів столиці Південно-Західного краю (офіційна назва Правобережної України в Російській імперії) відбивали всю географію Європи: “Австрія”, “Англія”, “Америка”, “Брістоль”, “Версаль”, “Ліон”, “Марсель”, “Італія”, “Прага”, “Берлін”, “Краків”, “Сан-Ремо" і навіть “Великий Національний”. Вони розміщувалися на центральних вулицях, які, на відміну від інших, були вимощені, мали електричне освітлення, а також спеціально обладнані стоянки для екіпажів. У 1913 р. в місті було 80 готелів.

Заслуговує на увагу тогочасний рівень надання послуг мешканцям готелів (див. дод.3).

Роздобувши заможного клієнта на привокзальній площі, комісіонер супроводжував його до омнібуса, а носильник ніс речі. Послуги носильника при цьому сплачував готель, а клієнт при бажанні міг “дати на чай”. У готелі прибулого клієнта обов'язково відвідував господар, дякував за вибір саме його закладу і довідувався, чи немає в гостя зауважень або побажань. Для вишколеного персоналу будь-яке прохання відвідувача вважалося законом і виконувалося негайно. Однієї скарги клієнта було досить, щоб винного звільнили з роботи, тим більше, що бажаючих зайняти його місце було достатньо.

Номери облаштовували за останнім словом моди, для чого часто запрошували майстрів з Німеччини і Франції. У номерах з'явилася гаряча вода, стало модним використовувати різні запашні трави. Прототипом нинішніх саун були лазні, ціни в найкращих з них коливалися від 8 коп. до 3 крб. залежно від класності та поділу на номери, загальні або окремі ванни.

В усіх першокласних готелях їжу подавали в номери. Вранці пропонували каву, чай або какао. Пізніше - сніданок, який можна було замовити ще звечора або вранці, і через кілька хвилин його приносили в номер. Обідали й вечеряли гості зазвичай у ресторані. При кожному великому готелі був льох для вин, які раз на день подавали клієнту безоплатно.

Коштувала ця "пишнота", звичайно, недешево. У ресторанах першокласних готелів обід на двох обходився в 1-2 крб. У меню ресторанів були традиційні та фірмові страви, а також делікатеси з національних кухонь різних країн. Іноді спеціально запрошували кухарів з Франції, Австрії, Німеччини, Польщі. При деяких ресторанах були трактири, влаштовані на манер російської кухні - з величезними самоварами, ікрою та слов'янськими стравами. Для іноземців це було дивиною, а значить, приносило прибуток. На десерт, наприклад у готелі “Континенталь”, подавали: екзотичні фрукти (апельсини, ананаси та ін.), кілька різновидів морозива, шоколад зі Швейцарії та Франції, бонбоньєрки, драже, цукерки, кремові піраміди, різнобарвне печиво з родзинками, горіхами й цукатами, знамените київське сухе варення, десятки видів газованих вод, безліч лікерів, коньяків, ромів, вин і наливок з усього світу.

Якщо ж комусь не вистачало цієї розмаїтості, можна було зайти до кондитерської, що сяяла вітринами буквально поряд на Хрещатику.

Найдорожчим ресторанним закладом Києва наприкінці XIX ст. вважався ресторан готелю “Метрополь”. Належав він купцеві Дьякову і пропонував так звані “табльдоти” за плату один карбованець з людини. Престижними були також ресторани при готелях “Бель-Вю”, “Європейський”, “Гранд-Отель”, “Континенталь”, ресторан “Семадені" на Хрещатику; менш дорогі, але також вишукані страви подавали при готелі “Оріон”. Ще дешевшими були страви в готелях “Древняя Русь” і “Марсель”. Пристойний обід тут обходився в 30-40 коп.

Чашка кави в кав'ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмових - варшавській кав'ярні на Лютеранській та швейцарській на Прорізній - 25 коп. Чашку чаю можна було випити за 5, а склянку нива - за 12 коп.

При великих готелях працювали магазини. У будні дні вони були відкриті з восьмої ранку до дев'ятої вечора, а по неділях і святах - з другої години дня до восьмої вечора. Булочні й гастрономічні магазини працювали без вихідних.

При готелях працював цілий штат комісіонерів-посильних, які виконували різні дрібні доручення: доставку листів і посилок, квітів, наймання візника, невеликі покупки тощо. Утримували їх дві контори, що знаходилися неподалік від великих готелів на Хрещатику: Мировича (Хрещатик, 39) і Шпигановича (Хрещатик, 42). Послуги посильних коштували від 10 до 50 коп. незалежно від відстані. З дев'ятої години вечора плата подвоювалась. Пожильці могли наймати посильних за згодою - погодинно, подобово і помісячно.