Мисливство в античних державах Надчорномор’я (на прикладі Ольвії)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мисливство в античних державах Надчорномор'я (на прикладі Ольвії)

археозоолог мисливство античний ссавець

Вивчення розвитку промислів, особливо мисливського, в античних державах Надчорномор'я ніколи не було пріоритетним завданням дослідників-антикознавців. Мисливство цілком справедливо вважається допоміжною галуззю місцевого господарства, тож для фахівців з економічної історії набагато актуальнішими об'єктами розгляду були провідні галузі сільського господарства, ремесла чи зовнішня торгівля. З іншого боку, не надто чисельних дослідників соціальної історії античних держав Надчорномор'я або історії повсякдення не особливо цікавила проблематика мисливства як складової аристократичного способу життя.

Практично єдиними вченими, які більш-менші систематично досліджували мисливську галузь господарства античних держав Надчорномор'я, були фахівці - археозоологи. Вони виявляли рештки впольованих місцевими мешканцями ссавців і птахів в остеологічних матеріалах з античних поселень, створюючи базу для подальших поглиблених досліджень античного мисливства на північному узбережжі Понту Евксинського. Найкраще і найповніше на сьогоднішній день ними досліджено територію Ольвійського полісу. Тому автор цієї статті й обрав його як базу для створення попередньої палеоекономічної реконструкції.

В археозоологічному відношенні, як вже зазначалося, Ольвія є, без перебільшення, найкраще дослідженою античною державою Надчорномор' я. Вивчення остеологічного матеріалу з самого міста розпочалося ще у кінці 20-х років минулого століття. Тоді в Ольвії вперше було виявлено кістки лева, що стало каменем спотикання для наступних поколінь археозоологів.

Фахове вивчення остеологічних матеріалів проводились систематично з кінця 30-х років, але наймасштабнішими стали дослідження О.П. Журавльова, які тривали з 1970-х до початку 90-х років. Надзвичайно важливою була та обставина, що вони провадилися на матеріалах не лише самого міста, а й кількох поселень його сільської округи.

Говорячи про розширення джерельної бази, слід наголосити, що нові епіграфічні знахідки по суті нічого не додали до наявної інформації про розвиток мисливського промислу в Ольвійському полісі, натомість принесли важливі дані про існування там потужних аристократичних родин, для яких, поза сумнівом, полювання було звичним і навіть обов'язковим заняттям.

Набагато складнішим є питання про використання даних образотворчого мистецтва, головним чином розписів на вазах, як повноцінного джерела для вивчення ольвійського мисливства. Адже ніколи не можна бути впевненим, що одяг чи мисливська зброя, які зображені на них, і які були характерними для Балканської Греції, були ідентичними і у Надчорномор'ї, з його кліматом, ландшафтом, рослинністю і тваринним світом, суттєво відмінними від середземноморських.

У цілому ж можна констатувати, що на сьогоднішній день уже існує комплекс джерел, який дає змогу зробити спробу:

1) окреслити базу ольвійського мисливства і визначити перелік основних промислових звірів, які добувалися у Нижньому Побужжі;

2) визначити (виходячи із видової структури промислових звірів) співвідношення між фаховим і «престижним» мисливством;

3) попередньо окреслити (на базі цього визначення) соціальне значення мисливства в Ольвійському полісі.

Саме вирішення цих трьох задач і становить мету цього дослідження.

Перш ніж переходити до аналізу археозоологічної інформації, слід, бодай у загальних рисах, описати ресурсну базу ольвійського мисливства, тобто потенційні можливості розвитку цього промислу, для подальшого співставлення з даними археозоології. Для цього слід проаналізувати також і природну рослинність Нижнього Побужжя, адже вона є одним із найважливіших факторів, які впливають на формування зооценозів і визначають умови розвитку мисливства.

Рослинний і тваринний світ Нижнього Побужжя, попри його відносно невелику площу, відрізнявся значною строкатістю. Окрім степів, чималі площі займала тут лучна рослинність (на заплавах річок та у подах), рослинність плавнів, чималі площі у минулому були вкриті лісами. Відповідно, фауна регіону включала степовий, плавневий та лісовий компоненти.

У геоботанічному відношенні територія Нижнього Побужжя належить до трьох округів Чорноморсько-Азовської підпровінції Понтичної степової провінції. Правобережжя Бузького лиману є частиною Одеського округу злакових та полиново-злакових степів, засолених лук, солончаків та рослинності карбонатних відслонень; лівобережжя відносять до Бузько-Інгульського округу злакових степів, подових лук та рослинності вапнякових відслонень; лівобережжя Дніпровського лиману - до Нижньодніпровського округу піщаних степів, пісків та плавнів.

Основна рослинність Нижнього Побужжя - типчаково-ковиловий (злаковий) степ. За сучасних кліматичних умов типчаково-ковилові степи Нижнього Побужжя належать до південного варіанту таких степів, який характеризується бідністю різнотрав'я та ряснотою ефемерів та ефемероїдів - рослини з дуже коротким вегетаційним періодом. В умовах більш вологого, порівняно з сучасним, клімату античного часу, цілком можливо, що у регіоні могли переважати типчаково-ковилові степи північного варіанту, який характеризується більшим багатством різнотрав'я та меншою кількістю ефемерів та ефемероїдів.

Крім звичайних степів, у Нижньому Побужжі розташовувались чималі масиви піщаних (псаммофітних та геміпсамофітних) степів, які росли на піщаних ґрунтах, що утворились внаслідок діяльності річок. Найбільший масив піщаних річкових ґрунтів в Україні - Олешківські піски - розташований у пониззі Дніпра. Нижньодніпровські піски виникли внаслідок переміщення дельти

Дніпра зі сходу на захід, в результаті чого утворилося сім масивів, розділених старорічищами Дніпра та лесовими островами-останцями. Значні піщані масиви зустрічаються й у пониззі Бугу. На території, підконтрольній Ольвійському полісу, розташовувалось два із них, обидва на лівобережжі: Матвіївський на північ від сучасного Миколаєва (він фактично визначав північний кордон Ольвії на Бузі) та Жовтневий - між однойменним селом та селом Лимани, розташованим навпроти Ольвії.

Значна, якщо не більша, частина піщаних арен була вкрита деревною рослинністю. На піщаних терасах колишньої дельти Дніпра (сучасні Олешківські піски) в античну добу росли соснові ліси. В улоговинах лівобережжя Дніпра розташовувались осикові ліси, а в улоговинах та зниженнях від Кінбурну до сучасної Каховки траплялись березові ліси з ендемічної берези дніпровської, тоді як у плавнях - вербники, осокірники та вільшаники.

Набагато менші за площею лісові масиви розташовувались також уздовж Бугу. Лісова рослинність долини Південного Бугу дещо відрізнялася за складом від дніпровської. У ній більшу питому вагу мали листяні породи: дуб, вільха, липа, в'яз, клен і навіть граб. Крім долин Дніпра та Бугу, байрачні ліси зустрічались і у долинах малих річок та балках.

Окрім степової та лісової рослинності, як вже зазначалося, значне поширення у Нижньому Побужжі мала також і лучна рослинність - на заплавах річок, днищах балок та подів. Площа заплавних угідь у період, що розглядається, була набагато більшою за теперішню. Це було зумовлено двома причинами. По-перше, у зазначений період рівень Чорного моря був суттєво нижчим за теперішній (до 4-9 м), і більша частина дна сучасних Дніпро-Бузького, Бузького та Березанського лиманів, які являють собою затоплені заплави цих річок, знаходилась на поверхні. По-друге, більшість сучасних великих степових балок у той час являла собою долини малих степових річок.

Подові луки мають значне поширення на лівобережжі Бузького лиману, хоча і в межиріччі Бугу та Березані їх зустрічається чимало. У подах, на днищах яких часто застоюється вода, формується специфічний тип рослинності, в якому лучні види поєднуються з болотяними.

Відповідною до структури рослинного покриву була і структура наземної фауни Нижнього Побужжя: її складали тварини, характерні як для відкритого степу, так і для лісово-чагарникової та плавневої рослинності. При цьому, як показують археозоологічні дані, у фауні Нижнього Побужжя вагому роль відігравали саме лісові види, що свідчить про те, що у той час лісові масиви Гілеї були доволі значними. Крім того, специфічною для фауни Гілеї була наявність у ній видів, характерних для так званого «піщаного лісостепу», зокрема і ендемічних. Обидва (степовий і лісовий) головні фауністичні компоненти включали низку цінних промислових звірів.

Серед тварин, на яких полювали переважно задля м'яса, у Нижньому Побужжі, як і у Нижньому Подністров'ї, у степах у цей період зустрічалися зубри (бізони?), козулі та, не виключено, сайгаки, а з птахів - дрохви та хохітви (стрепети), тоді як у лісах та чагарниках - також кабани, благородні олені, лосі та тури, а з птахів - перепели та сірі куріпки.

Дуже багатою була орнітофауна водних птахів, оскільки, окрім видів, характерних для плавнів, у Нижньому Побужжі зустрічалось також і чимало птахів, пов'язаних з морськими узбережжями та островами. Багатою була орнітофауна водних птахів Нижнього Побужжя. Вона включала качок кількох видів, чимало водилося тут і цінних у промисловому відношенні куликів, які у часи сезонних міграцій зустрічаються і в степу^. Переважання водної орнітофауни над степовою в античну добу підтверджується і археозоологічними джерелами.

Доволі багатою у видовому відношенні була і нижньобузька фауна хутрових тварин. У степу зустрічалося чимало видів хутрових гризунів: байбак, крапчастий та, можливо, малий ховрахи, хом'як та нориці.

Були поширені такі цінні промислові звірі, як бобри - і у дніпровських та бузьких плавнях, і на річковому узбережжі «піщаного лісостепу», де у певній кількості вони живуть й по сьогодні. У Гілеї були також широко розповсюджені тушканчики - земляний заєць та ємуранчик. Останній, очевидно, серед усіх полісів Північного Причорномор'я міг добуватись лише в Ольвії.

І у степу, і у Гілеї водилося чимало лисиць та вовків, які (особливо другі), без сумніву, наносили значну шкоду тваринництву місцевих поселенців, а відтак не могли не слугувати об'єктом інтенсивного промислу.

Доволі значною була чисельність лісових та плавневих куничних. Серед лісових куничних слід назвати, перш за все, кам'яну куницю, яка на Кінбурні та Тендрі є доволі чисельною й по сьогодні^, та лісову куницю, а також ласку, лісового тхора та борсука. У плавнях і зараз мешкає видра, а ще у середині минулого століття водилася й європейська норка. Як у лісових та плавневих місцевостях, так і у степу водився горностай, а переважно у степу - степовий тхір та перев'язка. Крім того, як показали археозоологічні дослідження, в античну добу в Нижньому Побужжі ще водилися леви та леопарди.

Таким чином, фауна Нижнього Побужжя була доволі багатою на хутрових звірів, серед яких - чимало надзвичайно цінних у промисловому відношенні: горностай, куниці, ласка, норка, тхори, бобер, меншою мірою байбак та лисиця. Крім того, бобри постачали надзвичайно цінну боброву струмину, а байбаки та борсуки - жир.

На завершення цього короткого огляду ресурсів наземної фауни Нижнього Побужжя можна констатувати як її багатство, так і різноманітність. У регіоні водилося чимало цінних промислових звірів - і хутрових, і «м'ясних». Це створювало добру базу для розвитку місцевого мисливства, причому як професійного, так і «престижного» чи «спортивного» - прерогативи аристократії.

Археозоологічні дослідження, попри те, що кістки диких тварин на античних поселеннях, природно, зустрічаються рідше, аніж свійських, продемонстрували, що ольвійські мисливці добували багато видів ссавців та птахів. Серед них зустрічалися представники як степової, так і лісової фауни, причому переважають рештки саме останніх. Ольвіополіти добували тварин і «м'ясного» (наприклад, кабанів, оленів чи зайців), і «хутрового» (кам'яних куниць, горностаїв, ласок, тхорів, лисиць) призначення. Крім того, полювали і на тварин, які, крім іншого, постачали сировину, що використовувалась у медичних цілях - бобрів (струмина), байбаків (жир), борсуків (жир) тощо.

Примітно, що серед решток ссавців практично відсутні кістки таких загалом малоцінних у промисловому відношенні степових гризунів, як ховрашки, тоді як абсолютна більшість хутрових звірів, добутих ольвіополітами, мала цінне хутро. Загалом оцінюючи наявну археозоологічну інформацію, можна зробити висновок про доволі високу спеціалізацію місцевого мисливства на добуванні цінних промислових звірів. При цьому значна їх частина - куничні, байбаки, до певної міри - бобри, цілком вірогідно, слугували об'єктом професійного хутряного промислу, тоді як інша частина - великі копитні та хижаки, зокрема лев та леопард - скоріше за все добувались під час типового для грецької аристократії «спортивно-мистецького» полювання. Варто зауважити, що рештки тварин, які згадуються Ксенофонтом як основні об'єкти мисливської уваги аристократів - зайці, лисиці, кабани та олені - сумарно складають понад 80% усіх залишків диких ссавців в археологічних матеріалах Ольвії та її периферії. Якщо ж до цієї цифри додати рештки інших великих копитних та хижаків, то вона виглядатиме ще більш промовисто.

Цілком можливо, що подальші археозооологічні дослідження на більшій кількості поселень ольвійської хори, особливо розташованих на лівому березі Бузького та правобережжі Дніпровського лиманів, а також стоянок на Кінбурнському півострові, внесуть деякі корективи у процентні співвідношення, наприклад збільшивши відсоток решток хутрових звірів, але навряд чи ці корективи будуть надто радикальними. Тому, виходячи з наявних на сьогодні даних, ми можемо доволі впевнено говорити про переважання «аристократичного» мисливства в Ольвії над «фаховим» промислом, і тим більше - над принагідним полюванням селян на господарчих шкідників, які знищували посіви або вбивали свійських тварин.

Набагато складнішим є питання про способи і прийоми полювання ольвіо - політів. З античних джерел відомо, що давні греки використовували різноманітні мисливські прийоми: і загінне полювання (піше і верхи на конях), і ловчі тенети і пастки, і отруєні приманки тощо. Так, за підрахунками науковців, античні мисливці користувалися щонайменше шістьма різновидами тенет, у залежності від способу полювання і розміру здобичі.

Доволі різноманітним був і збройний арсенал мисливців: палиці й дубинки, списи і дротики, мисливські луки і мечі. При полюванні на оленів греки обмежувалися лише дубинками (рідше - тризубами). У випадку ж, коли здобич була великою і небезпечною (леви, кабани тощо), арсенал мисливців був куди соліднішим. Головним із них був мисливський спис, дротики (мисливець мав їх два на особу), часто - меч-ксіфос. На полюванні, на відміну від війни, греки також охоче користувалися луками - простим крітським та композитним скіфським.

Цілком логічним буде припустити, що весь цей практичний арсенал прийомів був і на «озброєнні» греків Надчорномор'я, які могли модифікувати окремі з них, зважаючи на специфіку місцевих ландшафтно-кліматичних умов (перш за все, степових) та на особливості видового складу місцевої фауни. Так, судячи з наявних даних, вони віддавали перевагу місцевому потужнішому скіфському лукові над примітивнішим крітським^. Взагалі, можна припускати більш активне використання ольвіополітами мисливського лука, ніж це було прийнято у Греції. Про це можна судити і з поширеності стрілецьких змагань в Ольвії (чого варта лише згадка рекорду славетного лучника Анаксагора, сина Дема - гора), і з наявності доволі чисельних решток птахів в остеологічному матеріалі з Ольвії.

Відомі в Ольвії також і знахідки ксіфосів, які, як зазначалося вище, використовувались і на війні, і на полюванні. Крім того, відомо, що ольвіополіти запозичували окремі види скіфської холодної зброї (мечі, списи), яку, цілком вірогідно, могли використовувати і на полюванні. Втім, це питання ще потребує подальшого вивчення.

Свого часу О.П. Журавльов припускав, що на дрібніших тварин, таких як зайці чи лисиці, ольвіополіти полювали, використовуючи ями-пастки та сильця, тоді як на великих копитних, таких як олені чи кабани, влаштовували загінне полювання з використанням собак та спеціальних тенет, що, на думку дослідника, було приступним лише для знатних ольвіополітів. З останнім твердженням шанованого археозоолога можна в цілому погодитись, тоді як перше викликає серйозні заперечення. Добре відомо, як з античних джерел (перш за все - із «Кінегетики» Ксенофонта), так і з сучасної (та відносно недавньої) мисливської практики, що і на зайців, і на лисиць також полювали з гончаками і облавним методом.

При цьому існує проблема достовірності реконструкції мисливських прийомів, які використовували ольвіополіти. Вона полягає в тому, що у нашому розпорядженні відсутні практично будь-які дані писемних чи епіграфічних джерел, які б безпосередньо торкалися ольвійського мисливства. З іншого боку, суто археологічні дані також є в цілому малоінформативними, оскільки значна частина мисливських знарядь, таких як тенета чи палиці, взагалі не зберігаються, а, наприклад, функціональну класифікацію наконечників стріл, які використовувалися греками Надчорномор'я, наскільки мені відомо, досі ніхто не проводив. Так само не можна точно визначити, чи використовувалися на полюванні ті чи інші види холодної зброї подвійного, військово-мисливського призначення (списи, ксіфоси тощо). Тому фактично єдиним надійним джерелом, за допомогою якого можна проводити реконструкції, є дані археозоології. Крім вже згаданого «асортименту» об'єктів мисливства вони дозволяють проаналізувати і порідний склад мисливських собак і, відповідно, дають можливість певним чином прослідкувати їхню мисливську «спеціалізацію».

Саме для Ольвійського полісу вперше у вітчизняній археозоологічній практиці були проведені дослідження, які дозволили попередньо виокремити три основних породи (чи порідні групи) мисливських собак: 1) собаки типу Canis familiaris palustris, тобто схожі на шпіцеподібних собак зі свайних будівель Швейцарії доби неоліту; 2) собаки типу Canis familiaris metris optimus, тобто так званої собаки бронзового віку, від якої, як припускають, походять вівчарки та, можливо, деякі хорти, і, нарешті 3) кімнатні собачки типу сучасних болонок. Очевидно, що останні були радше декоративними, аніж мисливськими собаками. Значно пізніше, вже на матеріалах Боспору, А.К. Каспаров виокремив дві основні порідні групи: 1) групу лайкоподібних собак місцевого походження і 2) завезені греками собаки типу гончаків. При цьому останні, на думку дослідника, були схожі на салюкі (перського грейхаунда), який, звичайно, є не гончаком, а хортом. Варто зауважити, що шпіци та лайки, як і інші подібні примітивні породи собак, за класифікацією Міжнародної Кінологічної Федерації (FCI), відносяться до однієї групи. Виходячи з усього вищенаведеного, можна вважати, що принципових протиріч між даними І.Г. Підоплічка та А.К. Каспарова немає.

У подальшому, поряд із двома групами примітивних мисливських собак, дослідниками було виявлено рештки і високоспеціалізованих собак молоської породи. Останні могли використовуватись і як бойові собаки-охоронці, і як мисливські (травильні) для полювання на крупну дичину, типу кабанів, турів чи зубрів, а також на великих хижаків, таких як ведмеді, леви чи леопарди.

На жаль, після виходу роботи І.Г. Підоплічка так і не було проведено спеціальних археозоологічних досліджень порід ольвійських собак, як це було зроблено у вищезгаданій роботі А.К. Каспарова на боспорських матеріалах, а також О.П. Журавльовим на ольвійських матеріалах для дрібної рогатої худоби. Тому висновки, зроблені у цій роботі, будуть суто попередніми і мають бути уточнені та скориговані з появою результатів нових фахових археозоологічних досліджень.

Втім, уже зараз можна доволі впевнено говорити про те, що ольвіополіти мали у своєму розпорядженні декілька порід мисливських собак, хоча і переважно доволі примітивних, що давало змогу місцевим мисливцям практикувати різноманітні форми полювання.

Найрозповсюдженішими у власне грецькому світі, тобто у Балканській Греції, були гончаки, серед яких найвідоміші породи - крітська і лаконська. Як показують боспорські матеріали, у Надчорномор'ї були поширені переважно примітивні гончаки, але зустрічалися і більш «просунуті» різновиди. Цілком вірогідно, що ситуація в Ольвії була в цілому подібною, хоча судити про співвідношення примітивних і прогресивніших різновидів наразі неможливо.

Як відомо, гончаки, на відміну від хортів, переслідують здобич, покладаючись не стільки на швидкість, скільки на витривалість. Тож не дивно, що вони мають куди слабший зір, аніж хорти, зате набагато кращий нюх. Бігають вони суттєво повільніше, що дає їм змогу практично постійно подавати голос під час бігу. Відповідно, хорти найкраще пристосовані до степових, рівнинних місцевостей, тоді як гончаки - до гірських та лісових. Між іншим, це один із аргументів, які доводять приналежність грецьких собак, описаних Ксенофонтом, саме до гончаків, оскільки в умовах гористого рельєфу Греції, з великими лісовими масивами, хорти не могли бути достатньо ефективними, на противагу гончакам.

Зовсім іншими були умови в Малій Азії, з її відкритими степовими просторами, де використання хортів було цілком можливим і доцільним. Це означає, що іонійські греки, зокрема мілетяни, теоретично мали можливості одержати хортів і привезти їх з собою до Надчорномор' я. Втім, запозичення малоазійськими греками собак (як і інших свійських тварин) у своїх східних сусідів потребує подальшого вивчення.

Натомість, можна значно впевненіше говорити про запозичення греками Надчорномор'я місцевих лайкоподібних собак. Відомо, що мисливські лайки є незамінними при полюванні на білок та лісових куничних. Вони заганяють тварину на дерево і голосом дають знати мисливцеві про її місцезнаходження.

В античній літературі подібний спосіб полювання, наскільки відомо, не описується, а серед власне грецьких порід собак жодну не можна визначити як лайку або лайкоподібну. Втім, зображення подібних собак на античних вазах добре відомі (рис. 1). Незалежно від того, чи були греки Надчорномор'я, і ольвіополіти зокрема, знайомі з лайками ще в метрополії, чи вони навчились використовувати їх вже на новій батьківщині, запозичивши у місцевого населення (фракійців чи мешканців лісостепу), але сам спосіб полювання з лайкою на кунячих у лісах Гілеї, цілком вірогідно, мав бути тим самим, що і в пізніші часи. Втім, як відомо, мисливські лайки використовуються і при полюванні на великих хижаків, і на копитних звірів. При цьому слід підкреслити, що лайок, на противагу хортам, спеціально використовують на полюванні в лісі, натомість вони погано пристосовані до відкритих степових просторів. Тут краще використовувати гончаків, а ще краще - хортів. Але чи були останні в античних державах Надчорномор'я?

Власне кажучи, ситуація з хортами виглядає доволі заплутаною. Вище вже говорилося, що, пишучи про собак середземноморського типу, А.К. Каспаров вказує на їхню подібність до перського грейхаунда (салюкі) - нехай і дуже примітивного, але цілком типового представника хортів і одного з родоначальників цієї порідної групи. Між тим, як вже зазначалося, типово грецькі породи мисливських собак вважаються гончаками, а не хортами. Більше того, в історичній літературі точаться дискусії, чи були хорти взагалі відомі такому знаному теоретику мисливства, як Ксенофонт. Як справедливо зазначає Денісон Галл, його ідеалом є собака, який добре йде по сліду, тобто гончак, тоді як хорт стає ідеалом мисливського пса вже в Арріана, тобто аж у другому столітті нашої ери.

Здавалося б, для успішного полювання в умовах відкритого степу для ольвіополітів цілком природним було б імпортувати хортів з Малої Азії. Між тим, аналіз фауністичних залишків до римського часу, як вже вказувалось вище, чітко демонструє, що ольвійські мисливці набагато більше полювали у лісах, аніж у степах. Відповідно, і якихось особливих потреб у розведенні хортів у них не було. Та й гончаки цілком успішно використовувались мисливцями у степах. Тож у питанні існування в Ольвійському полісі практики полювання з хортами останнє слово має бути за археозоологами.

Говорячи про полювання з собаками, слід підкреслити, що у більшості випадків (особливо коли мова йде не про одного пса, а про зграю) воно було доступним далеко не рядовим ольвіополітам.

Заняття мисливством в античному суспільстві здавна входило до системи виховання молодих аристократів. Точніше кажучи, головним чином до системи військового виховання, адже в античній літературі постійно проводилися паралелі між полюванням і війною. Недарма ж у таких мілітаризованих полісах, як Спарта або поліси Кріту, мисливські випробування були частиною процедури юнацької ініціації. Тому не дивно, що Платон, відомий своїми елітаристськими поглядами, у «Законах»^, різко негативно відгукувався про полювання з використанням тенет і пасток, наполягаючи лише на практикуванні загінного полювання з собаками, пішого чи верхи на конях. Тобто, філософ по суті взагалі не розглядає мисливство як фах, як професійне заняття, яке може приносити прибуток, а виключно як елемент виховання. У цьому контексті доволі промовистим є постійний і тісний зв'язок між мисливством і діяльністю міфічних героїв в античному, зокрема, аттичному, вазописі. Як зауважує американська дослідниця Юдіт Берінгер, іконографія та візуальний контекст мисливських зображень у творах аттичних майстрів-вазописців можуть бути зрозумілими як відсилки до аристократичних ідеалів. Іншими словами, в аристократичному середовищі мисливство, яке зміцнювало тіло і гартувало характер, розглядалося як елемент підготовки юнака до участі в майбутньому громадянському та військовому житті.

Цілком очевидно, що така підготовка була поширеною серед аристократів усього грецького світу, і Ольвія тут не могла бути винятком. Місцеві шляхетні юнаки і дорослі також розвивали свої духовні і тілесні здібності, активно займаючись полюванням, благо, як уже зазначалось вище, тваринний світ Нижнього Побужжя давав їм більш ніж достатньо подібних можливостей. Звичайно, ми не можемо стверджувати, що усі великі копитні чи хижаки, рештки яких знаходять в остеологічних матеріалах з території Ольвійського полісу, були вбиті аристократами, але дуже вірогідно, що більша їх частина була впольована саме ними. На користь цього припущення свідчить той факт, що до Ольвії переселилася доволі значна група найвищої мілетської аристократії. Свідченням цього є виникнення в місті релігійного союзу мольпів, членами якого могли ставати лише представники найшляхетніших родин. Ольвійські епіграфічні джерела містять чимало імен представників місцевих аристократичних родин. Втім, дані епіграфіки часом викликають доволі суперечливі інтерпретації. Тому, не вдаючись у деталі, варто наголосити, що згадані шляхетні родини відігравали важливу роль в історії Ольвійського полісу протягом більшої частини, якщо не усього доримського періоду його історії. Відповідно, «спортивно - виховне» мисливство було в цей час важливим елементом суспільного життя.

Підсумовуючи, слід констатувати, що, незважаючи на неоднорідність і неповноту джерел, дослідження мисливського промислу в античних державах Надчорномор'я і в Ольвії зокрема, є цілком перспективним. Вже зараз можна доволі впевнено говорити, що серед ольвійських мисливців були як професійні, які добували пушину, борову струмину тощо, так і «спортсмени», для яких полювання було способом загартовувати тіло і дух.

Наскільки ми можемо судити зараз, ольвіополіти віддавали перевагу загінному полюванню на великих копитних та хижаків, причому більшою мірою в лісах, аніж у степах. Крім того, вони доволі інтенсивно полювали на птахів з допомогою лука та стріл (у плавнях та, меншою мірою, в степу). Можна припускати, що в Ольвії стрілецька мисливська зброя була загалом більш поширеною, аніж в інших частинах грецького світу.

Втім, існує декілька питань, відповісти на які можна лише після проведення додаткових спеціальних досліджень. По-перше, потрібно здійснити фаховий аналіз порідного складу мисливських собак. Це дозволить уточнити технології полювання з мисливськими собаками. Так, наприклад, наявність серед них хортів свідчитиме про облавне полювання на відкритих степових просторах. По-друге, спеціальний аналіз наконечників списів та стріл може допомогти у з'ясуванні питання про асортимент мисливської зброї ольвіополітів, якщо дослідникам вдасться надійно розрізнити бойові та власне мисливські типи. Крім того, подальші археозоологічні дослідження мають уточнити склад здобичі і, можливо, дати чіткіше уявлення про регіональні відмінності об'єктів полювання в різних районах Нижнього Побужжя.

Лишається сподіватись, що такі дослідження будуть проведені і дадуть змогу уточнити та, цілком вірогідно, скоригувати висновки цієї роботи.

Размещено на Allbest.ru