Від сталінського Великого стрибка до Великого терору: Донбас наприкінці 1920-х — у 1930-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від сталінського Великого стрибка до Великого терору: Донбас наприкінці 1920-х -- у 1930-х роках

На межі ілюзій та реальності: теорія и практика комуністичного штурму. В колективізаційної вакханалії, що охопила простори СРСР, переважна більшість керівників середнього, ще більше -- місцевого рівня, втрачала відчуття реальності. У запалі червоногвардійської атаки на приватновласницький сектор сільрадівським активістам часто здавалося, що вони не просто будують комунізм, а фактично вже створили його. Стан своєрідного афекту, поблажливо охарактеризований Й. Сталіним як „запаморочення від успіхів”, набув форми масового безумства місцевих управлінців, які волею долі середньовічними методами виконували невластиву людям з обмеженим кругозором цивілізаційну місію.

Мало хто з вищого партійного проводу мав мужність виступити проти такого становища, на загал номенклатура вважала його своєрідним „побічним ефектом”, на який можна було не зважати. Втім, після загальновідомої березневої статті Й. Сталіна підіймалися окремі приглушені голоси на захист ґвалтованого селянства.

Дисонансом загальній какофонії псевдотеоретичних агіток епохи „Великого стрибка” пролунала стаття „Проблемы генерального плана”, з якою навесні 1930 р. виступив Е. Квірінг Стаття опублікована в журналі „Плановое хозяйство”. -- 1930. -- № 4. -- С. 525.. Вона насправді є напрочуд цікавим документом, який з надзвичайною показовістю діагностує разючий дисонанс між ідеями комуністичного штурму та реальним життям, що став підосновою гуманітарних катастроф та утвердження тоталітаризму в якості основи політичної системи СРСР. Побудована у формі дискусії з низкою відомих і малознаних особистостей, стаття педантично намагалася повернути партійного читача в лоно марксистської теорії, розтлумачити, що комунізм і колективізація, це, як кажуть у Одесі, -- дві великі різниці. Не зайвим буде нагадати хоча б у загальних рисах, що ж намагалися побудувати тогочасні комуністи, яким ввижалося їм близьке комуністичне “завтра”.

Зазначаючи, що створення базису соціалістичної формації займе багато часу, Е. Квірінг попереджав: „Неможливо безкарно перескочувати відразу через декілька сходинок, не можна випереджати події” Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения и статьи. -- К., 1988. -- С. 356. Квиринг Э. Проблемы генерального плана. -- С. 356.. Не менш теоретично вмотивованою була й решта його застережень: „Тією ж мірою, як зараз небезпечно застосовувати насилля, аби прискорити суцільну колективізацію, -- такою ж мірою небезпечно і зараз, і в наступні роки форсувати перехід від нижчої фази комунізму до вищої, тобто до зрілого комуністичного суспільства” .

Застороги колишнього секретаря петербурзького осередку більшовицької партії були небезпідставними: переважна більшість управлінців усіх рівнів всерйоз і надовго „забула” ази комуністичної теорії, проголосивши перехід до комунізму впродовж найближчих 7-8 років. Е. Квірінгу довелося проводити певний політичний лікнеп, розтлумачуючи, що таке комунізм і, які соціально-економічні та побутові умови йому відповідають. В якості беззастережного авторитету він апелює до К. Маркса: „Облік і контроль -- ось головне, що вимагається для „влаштування”, для правильного функціонування першої фази комуністичного суспільства. Всі громадяни перетворюються тут на службовців за наймом у держави, якою є озброєні робітники. Всі громадяни стають службовцями і робітниками одного всенародного, державного „синдикату”. Вся справа в тому, аби вони працювали порівну, правильно дотримуючись міри роботи, й отримували порівну ... Все суспільство буде однією конторою й однією фабрикою з рівністю труда і рівністю оплати” Ленин В.И. // Полн. собр. соч. -- Т. 33. -- С. 101..

„Зникне розподіл праці (а відповідно, й відмінність між селянином і робітником й суперечності між містом і селом), лише після того як зникне суперечність між розумовою і фізичною працею, причому все це відбудеться на ґрунті такого зростання продуктивних сил, коли „багатства поллються повним потоком”. Лише тоді, -- підкреслює Маркс, -- ми долаємо останні пережитки капіталізму й переходимо до вищої фази комунізму, коли не буде ніякої нерівності, де кожен буде працювати відповідно до здібностей і повнотою задовольняти свої потреби. Тоді держава, як непотрібний пережиток відімре. Ось про що йдеться на вищій фазі комунізму!” Квиринг Э. Проблемы генерального плана. -- С. 360..

Далі Е. Квірінг намагався акцентувати увагу на існуючих проблемах. Він нібито закликав: „Озирніться! Чи можна те, що ви бачите навколо, вважати хоч за якесь наближення до комунізму?” -- „... Де ж матеріал для вирішення завдання, про яке говорить Ленін, а саме: „як скоро дійде справа до розриву з розподілом праці, до знищення протилежності між розумовим та фізичним трудом”? І тут ми маємо зачатки вирішення цього завдання хоча б у вигляді заводу-втузу, але хіба цей досвід дає нам підстави вважати, що через якихось 7 років вже зникне розподіл праці і протилежність розумової і фізичної праці?” Там само. -- С. 363.

Перехідний період завершиться тоді, зазначає Е. Квірінг, коли всі „громадяни” країни отримають роботу від держави чи колективу, коли не буде ані безробітних, ані безпритульних, коли всі громадяни, зокрема й непрацездатні, будуть мати необхідний життєвий мінімум, коли не буде елементарної боротьби за шматок хліба, коли не буде підоснови для підпільної торгівлі продуктами продовольства чи дефіцитними товарами, тобто тоді, коли економіка не буде тією чи іншою формою сприяти „хімічному” виділенню ти чи інших паростків капіталізму. Тоді ми перейдемо до першої, нижчої фази комунізму”. Таким чином, загальні прикмети переходу суспільства до першої фази комунізму окреслені, проте, чи зникає низка чисто „технічних” соціальних та побутових проблем, які мають на той час бути вирішеними?

„Чи будуть через 2-3 роки всі громадяни робітниками держави або членами виробничих колективів?”, -- запитував Е. Квірінг і відповідав, -- „Звичайно, не будуть. По-перше, у відсталих районах і національних республіках через 2-3 роки навряд чи все селянство буде об'єднаним у колгоспи. Партія собі цього завдання зараз не ставить. По-друге, куркульство, що складає близько 5-7 млн. осіб, до членів колгоспів не приймається, не приймається й на роботу на заводи і фабрики. Треба думати, що і через 3 роки більше половини з них буде вести індивідуальне господарство. А що робитимуть через 3 роки рештки міської буржуазії, міські ремісники, відома частка кустарів? Якщо підрахувати всі ці групи населення, то набереться близько десяти мільйонів людей, які через 3 роки ще не можуть бути безпосередніми учасниками соціалістичного будівництва” Там само. -- С. 364..

Слід зауважити, що найбільш заповзяті адаптери марксистської теорії до реальних життєвих обставин згодом винайшли просте вирішення цієї технічної „проблеми”. Зайві 10 мільйонів непридатних для побудови соціалізму людей видалили з тіла радянського народу хірургічним шляхом -- частину знищили фізично, частина переселилася до ГУЛАГу (від рос. -- Главное управление исправительнотрудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения).

Втім, про світлі горизонти перехідного періоду „по-більшовицькому” Е. Квірінг міг тільки здогадуватися. Тоді ж, на початку суцільної колективізації, він ставив суто теоретичні питання і намагався відповісти на них без політичного підтексту.

„... Чи думаємо ми в цей строк усуспільнити всіх корів, свиней, птицю і т.і.? ... Чи можемо ми заборонити їх власникам продавати товарні надлишки, якщо такі у них будуть? Ми вважаємо, що це було б нерозумно. Тваринництво переживає жорстоку кризу ... Потрібні роки, аби пом'якшити становище з продуктами харчування . Ми можемо заборонити приватну торгівлю і, відповідно, скуповування у селян їхніх надлишків приватниками. Ми можемо довірити справу скупки кооперації. Все ж для колгоспника, власника худоби, ця угода є господарською, і колгоспник у цьому випадку виступає товаровиробником. Таким чином, навіть після того, як усе селянство буде об'єднане в колгоспи, ми матимемо період, коли відома частина колгоспників (ймовірно, приблизно близько половини) буде одночасно виступати в якості дрібних товаровиробників. ... За цих умов ми, без сумніву, матимемо ще безробіття . буде існувати і в значних обсягах (сотні тисяч) безробіття некваліфікованих, головним чином жінок” Там само. -- С. 365.. Досвід роботи в планових структурах давав Е. Квірінгу матеріал для суто професійних зауважень, про які не здогадувалися недолугі партійні функціонери: „Досвід роботи колгоспів упродовж весняної кампанії 1930 р. демонструє величезний надлишок робочої сили. Як дати навантаження цій робочій силі -- оце найважливіше питання (!)” Там само. -- С. 366. Там само. -- С. 367..

Подальші його розмірковування про перспективи споживання пересічного радянського громадянина, тільки підкреслюють величезну прірву, яка відділяла комуністичну теорію від більшовицької практики. „Мірою зміцнення соціалістичного суспільства (першої фази) з кожним роком буде зростати обсяг благ, які надаватимуться всім громадянам безоплатно. Сюди, перш за все, відноситься навчання й утримування дітей, ясла, лікарні, санаторії, будинки відпочинку і т. п., тобто все те, до чого ми приступили вже зараз. Потім настане черга для трамваїв, автобусів, освітлення, опалення, води, лазень та ін. Тут же йде кіно, театри і т. п. Такі продукти першої необхідності, як хліб, картопля тощо, очевидно, видаватимуться безкоштовно в споживчій нормі з того моменту, як тільки ці продукти матимуться у нас із надлишком.

Далі, вочевидь, ми перейдемо до такого порядку, коли по одному й тому ж талону на сніданок, обід, вечерю кожен матиме стільки, скільки йому потрібно, і те, що він хоче з переліку різноманітних наїдок, що є в їдальнях (шведський стіл) ... Тільки людина, яка хронічно недоїдає, кидається на їжу і поїдає понад норми, якщо їй поставити її без усіляких норм. В організованому суспільстві цього не буде” .

Е. Квірінг багатократно повторював, що ліквідація класів експлуататорів є тільки першим, і не найтяжчим, кроком у реалізації концепції „Великого стрибка”. Значно складнішою є ліквідація різниці між робітником і селянином, тобто -- перетворення всіх громадян на робітників. Згодом постає мета докорінної організаційної переробки виробничих відносин, перехід від одиничного, одноосібного, дрібного господарювання до спільного великого господарства. Тільки тоді „селянин перестає бути господарем (самостійним товаровиробником) і перетворюється на робітника (без різниці -- у держави, в радгоспі, на фабриці та інших місцях або у колгоспі). Селянин починає, як і робітник, отримувати визначену зарплату.

З цього починається другий період, упродовж якого колгоспник -- вчорашній селянин -- має бути „прирівняний” до заводського робітника в матеріальному, культурному та політичному відношенні. ... Чим скоріше буде зростати матеріальна база, тим скоріше можна ввести „зрівняння” в тому умовному розумінні, коли за рівний труд сплачується порівну, але нерівність ще лишається. В усякому випадку, за період генплану цей період може бути завершеним. Далі Е. Квірінг зазначав: цим знищується відмінність між робітником і селянином. Для встановлення повного соціалізму потрібно покінчити з суперечностями між містом і селом. Це вимагатиме „поєднання фабричного і землеробського труда”, тобто такого розподілу по країні заводів, яке давало б можливість “кожну виробничу одиницю організувати як індустріально-аграрний комбінат або аграрно-індустріальний комбінат” Там само. -- С. 369-370..

Обмеженість („ідіотизм” селянського життя) спроможне знищити тільки велике механізоване сільськогосподарське виробництво, в якому відбудеться маргіналізація селянської та пролетарської верств -- селянин стане учасником фабрично-заводської праці, а заводський робітник, навпаки, сільськогосподарським працівником Там само. -- С. 371..

Подальші перспективи комунізації грандіозні й поки що туманні, вважав Е. Квірінг. „Великий колгосп на десятки тисяч гектарів можна створити лише впродовж низки років після того, як ми доб'ємося зміцнення дрібніших колгоспів, за умови, що об'єднання це базується як на механізації сільськогосподарського виробництва, так і на організації нових господарських підприємств, які обслуговують низку дрібних колгоспів”. Розібравшись з проблемами колективізованого села, влада, на погляд Е. Квірінга, мала облаштувати на комуністичних засадах життя міста, паралельно вирішуючи перспективне завдання стирання відмінностей між містом і селом: „Ми не можемо ставити у генплані завдання ліквідації великих міст, але було б безглуздо продовжувати політику концентрації промисловості у великих промислових центрах і тим більше політику створення нових соціалістичних міст з мільйонним населенням... до комбінатів можна додати сільськогосподарський масив у декілька десятків тисяч гектарів, використовуючи робочу силу почергово на заводі і в полі. . Основною первинною (низовою) виробничою одиницею в розгорненому комуністичному суспільстві повинна бути виробнича комуна, яка охоплює всі види господарської діяльності підприємств, які розміщуються на її території. ... В міру зміцнення й укрупнення колгоспів має бути поставлене завдання про форми комбінату між великими державними фабриками і колгоспами, в районі якого вона (чи вони) працюють. Це буде вже вирішальним кроком на шляху знищення суперечностей між містом і селом .

У соковитому портреті людини майбутнього, з її безмежними соціальними та особистісними можливостями, наче в розбитому люстерці, оточуюча реальність та значно страшніше голодоморне майбутнє віддзеркалювалися страхітливою химерою: „Виховання дасть молодим людям можливість швидко опановувати на практиці всю систему виробництва, воно дозволить їм по черзі переходити з однієї галузі виробництва до іншої, залежно від потреб суспільства чи від їх особистих схильностей. Отже, виховання звільнить їх від тієї однобокості, яку сучасний поділ праці нав'язує кожній окремій людині” Там само. -- С. 373. Маркс К., Энгельс Ф. // Соч. -- Т. 4. -- С. 336.. І далі: „Створення цих нових людей, вочевидь, вимагає, аби всі діти обов'язково проходили курс приблизно дев'ятирічки й щоби кожен громадянин був не тільки письменним, але й мав нічим не обмежену можливість вивчати детально низку виробництв. Тільки тоді ми будемо мати таке становище, коли, наприклад, інженер може половину свого часу працювати за верстатом, а другу половину -- в якості керівника майстерні, цеху, фабрики ... й навпаки, коли кожен вчений, професор, хімік тощо обов'язково водночас будуть виконувати яку-небудь фізичну роботу [курсив -- Авт.]. Але це, між іншим, означає докорінну перебудову нашої державної машини”.

Переходячи до характеристики держави, Квірінг підкреслював: “Жодних спеціальних радянських службовців, тобто працівників установ, не повинно бути (!) [курсив -- Авт.]. Всі незліченні працівники установ муситимуть певну частину часу працювати на якому-небудь виробництві. Праця в установах (оскільки залишаться керівні органи) буде виконуватиметься всіма громадянами чи то за бажанням, за вибором, чи то по черзі, якщо це знадобиться. Ось що означає ліквідація протилежності розумової і фізичної праці” Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. -- С. 375..

Чи то К. Маркс з Е. Квірінгом помилялися, чи то „службовці на посадах” були категорично незгодні мінятися своїм місцем із рештою громадян, але факт лишається фактом -- історія радянського модернізаційного стрибка перетворилася на катастрофу з величезними руйнівними наслідками. Більшовицька практика „Великого стрибка” не мала нічого спільного з комуністичною теорією. Втім, „хвилинна слабкість” жодного з колишніх полум'яних революціонерів, спричинена неспівставністю власних теоретичних уявлень та оточуючої реальності, нічого не важила в контексті поточного моменту. Сотні мільйонів радянських громадян і “лишенцев” на межі 20-30-х рр. вступали в десятиліття нелюдських випробувань і болючих втрат.

Через об'єктивні причини Донбас перетворився на величезну лабораторію комуністичного експерименту, який тут розгортався стрімко і радикально, зважаючи на урівноваженість виробничих секторів в структурі його господарства та стратегічне значення в партійно-радянській державній конструкції. “Великий стрибок” перетворився на час випробувань, який до невпізнанності змінив соціально-економічне, суспільно-політичне та етнокультурне обличчя регіону. Це був час стрімкої соціальної та етнокультурної конвергенції, що обумовлювалася модернізацією як такою. Саме за результатами другого комуністичного штурму ми маємо справу із тим Донбасом, образ якого вкарбований у радянській історіографії і намертво зрісся із міфологічною калькою “Всесоюзної кочегарки”. Придивимося пильніше до окремих складових тогочасних змін.

Ревізія аграрної політики ВКП(б)

XV з'їзд партії (грудень 1927 р.) у короткому курсі “Історії ВКП(б)” був позначений як з'їзд колективізації сільського господарства. До сталінського “великого перелому”, коли Кремль запровадив примусову суцільну колективізацію селянських господарств, залишалося ще два роки. Але Сталін мав рацію, коли пов'язав перегляд економічної політики в аграрному питанні з XV партійних з'їздом. На цьому з'їзді йому вдалося розгромити троцькістську опозицію, і у нього розв'язалися руки, щоб розпочати на селі комуністичні перетворення.

У політичному звіті ЦК, з яким на з'їзді виступив Й. Сталін, вказувалося, що темп розвитку сільського господарства не можна визнати задовільним. Перед делегатами з'їзду ставилося запитання: де знайти вихід для сільського господарства? Може, в уповільненні темпів розвитку промисловості? Не очікуючи незгоди аудиторії, генсек формулював “очевидну” відповідь: вихід у перетворенні дрібних і розпорошених селянських господарств у великі об'єднані господарства на основі громадського обробітку землі, в переході на колективний обробіток землі на базі нової, вищої техніки. Під безпосереднім тиском генсека в директиви з'їзду по розробці перспективного плану було закладено високі показники колективізації сільського господарства на кінець п'ятирічки (1932/33 господарський рік) з охопленням до 20% селянських посівів. Згуртовані навколо Сталіна партапаратники підтримали ідею колективізації, реалізація якої забезпечувала прискорений розвиток підприємств державного сектора за рахунок перекачування створюваного в сільському господарстві національного доходу і тим самим підводила під існуючий режим надійний економічний фундамент.

У радянській історіографії завжди стверджувалося, що під час непу “командні висоти” економіки і дрібнотоварне сільське господарство сполучалися між собою опосередковано, тобто через ринок. Це правда, але не вся. комуністичний штурм радянський сільськогосподарський

Не підлягає сумніву, що придбання хліба на ринку різноманітними організаціями, як державними, так і кооперативними (з наступною закупівлею державою більшої частини заготовленої кооператорами продукції) якісно відрізнялася від “заготівлі” за допомогою продзагонів. Це справді були ринкові заготівлі, що здійснювалися на основі попиту і пропозиції. Якщо селянина або селянський кооператив не влаштовувала ціна на хліб, вони могли утриматися від продажу і залишити державу без хліба.

Але радянська ринкова змичка якісно відрізнялася від нормального ринку. Ця відмінність має навіть кількісні параметри -- так звані “ножиці цін”. Чудовий знавець методів, за допомогою яких можна було витиснути з селянства максимум коштів на індустріалізацію, Сталін у липні 1928 р. говорив так: “Воно [селянство -- Авт.] сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі й опосередковані, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості -- це по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти -- це по-друге. Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, а також селянство” Сталін Й. Твори. -- Т. 11. -- С. 157..

Будучи практично монополістом у закупівлі селянського хліба, держава могла визначати рівень заготівельних цін. Таке ж становище у виробництві промтоварів дозволяло їй завищувати продажні ціни. Штучно створюваний перепад у цінах на промислові та сільськогосподарські товари дістав промовисту назву -- “ножиці цін”. “Ножиці” відстригали до половини доходів селян від реалізації продукції на ринку.

У дискусії з приводу перспектив розвитку народного господарства у першій п'ятирічці, яка точилася напередодні XV з'їзду ВКП(б), більшовицьке керівництво оприлюднило три точки зору. Л. Троцький, Л. Каменєв і Г. Зінов'єв наполягали на тому, щоб масштаб розриву в цінах на промислові і сільськогосподарські товари, або, як тоді говорили, “розхил ножиць” був максимальний. Й. Сталін стояв за помірний “розхил ножиць”. М. Бухарін, О. Риков і М. Томський схилялися до введення “відновлювальних цін”, які б повністю повертали селянам виробничі витрати.

У жовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XV з'їзду партії. У них засуджувався курс на “надіндустріалізацію”, який пропагувався прибічниками максимального “розхилу ножиць”, як такий, що загрожував посиленням соціальної напруженості в суспільстві. XV з'їзд наголосив на тому, що максимальне перекачування коштів із сільського господарства у промисловість призвело б до політичного розриву з селянством і підриву сировинної бази індустрії. Разом з тим практика встановлення державою-монополістом завищених цін на промтовари не скасовувалася. Передбачалося лише поступове, аж до останнього планового року скорочення надходжень до бюджету від “ножиць цін”.

Селяни, однак, уже взимку 1927-1928 рр. не погодилися на занижені ціни і відмовилися продавати хліб. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Запаси хліба на державних складах швидко вичерпувалися.

Існували два шляхи розв'язання кризи. Можна було підвищити ціни на хліб, а цим самим -- збільшити платоспроможний попит селянства. Правда, тоді довелося б обмежити бюджетні витрати на індустріалізацію. Але можна було й не підвищувати ціни, а змусити селян продавати хліб, чи точніше -- здавати його державі.

Після того, як “надіндустріалізаторів” Л. Троцького, Г. Зінов'єва і Л. Каменєва на XV з'їзді партії вивели зі складу політичного керівництва, Сталін та його послідовники самі перехопили ідею “над- індустріалізації”. Серед тих, хто йшов за генсеком, були в повному складі члени партійно-радянського керівництва України, у тому числі генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович (до липня 1928 р.) і С. Косіор, голова Раднаркому УСРР В. Чубар, голова ВУЦВК Г. Петровський.

Покладатися у здійсненні індустріалізації тільки на “ножиці цін” або на посилене оподаткування селянських господарств Сталін не збирався. Ці методи нагромадження не виходили за межі товарно- грошових відносин, хоч і порушували ринкову рівновагу. Не відмовляючись від них на перших порах, генсек бажав іншого: позбавити селян можливості розпоряджатися вирощеним врожаєм, перетворити їх у найману робочу силу в одержавлених колгоспах. Курс на колективізацію сільського господарства ставав на порядок денний. Хлібозаготівельною кризою Сталін скористався для того, щоб проголосити суцільну колективізацію сільського господарства поточним завданням.

Позиції окремих членів більшовицького колективного керівництва, публічно заявлені у 1926-1928 рр., на перший погляд виглядали таким чином: ліві (Л. Троцький, Л. Каменєв, Г. Зінов'єв) -- стояли за максимальний “розхил ножиць”, праві (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський) -- схилялися до “відновлювальних цін” на хліб, і центр (Й. Сталін). Як праві, так і ліві не бажали відмовлятися від нової економічної політики. Проте справжня позиція Й. Сталіна і сталінців у керівних колах партії насправді не була центристською. Вона виходила за рамки непу і мала на меті повернення до політики комуністичного штурму, розпочатого В. Леніним у 1918 р. і припиненого навесні 1921 р. переходом до непу.

Щоб досягти кінцевої мети, якою була “всеосяжна колективізація”, Й. Сталін обрав тактику гри на об'єктивно існуючій у суспільстві соціальній напруженості. У провалі хлібозаготівель він звинуватив не все селянство, а тільки “куркулів”. Селяни не виявили бажання продавати хліб за заниженими цінами, а Й. Сталін говорив про куркулів, які не хотіли здавати хліб. “Продавати” і “здавати” -- це терміни різних епох і різних економічних політик.

Після “чорного переділу”, тобто організованого радянською владою зрівняльного перерозподілу селянського землекористування в роки ленінського комуністичного штурму, найзаможніший прошарок села з яскраво вираженою тенденцією будувати господарство не стільки на власній праці, скільки на залученні найманої робочої сили, істотно скоротився. В умовах непу він дістав певні можливості зростання, але податкова політика держави найчастіше зводила ці можливості нанівець. Зойки про “куркульську небезпеку” з боку Л. Троцького та його однодумців у партійному керівництві мали корисливу мету: обкласти селянство більшими податками і за його рахунок здійснювати “надіндустріалізацію”. Коли Й. Сталін і його послідовники в партійному апараті боролися з троцькістами, вони спокійно ставилися до заможних верств села і не переоцінювали значення соціальної диференціації селянства. Торкаючись складеної комісією Раднаркому СРСР таблиці соціального розшарування села, секретар ЦК ВКП(б) В. Молотов на XV з'їзді партії указав на те, що група під назвою “ті, хто наймає сезонних робітників” (7,9% усіх селян), не може бути цілком куркульською, бо до неї входять, за іншими ознаками, не менш як 2-3% середняків. Звідси випливав висновок: визначити питому вагу куркульства “є завданням майже неможливим” .Надалі, однак, Й. Сталін запозичив у своїх політичних противників жупел “куркульської небезпеки”. Йшлося про те, щоб примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою перетворення непокірних на ворогів радянської влади -- “куркулів”. А з ворогами розмова була коротка: надзвичайні заходи, застосування різноманітних санкцій від штрафів до цілковитої конфіскації майна.

У 1928 р. проблема хлібозаготівель внаслідок недороду стала надзвичайно гострою. Хоч заготівлі з урожаю 1928 р. тривали і в зимові місяці 1928-1929 рр., Україна дала на 1 квітня 1929 р. тільки 27 млн. пудів пшениці і жита (з урожаю 1927 р. на 1 квітня 1928 р. вона дала 200 млн. пудів). Заготівлі хліба на Північному Кавказі зменшилися учетверо Кульчицький Станіслав. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. -- К., 2008. -- С. 108.. Прагнучи врятувати становище, голова Раднаркому СРСР О. Риков вніс на затвердження політбюро ЦК ВКП(б) план імпорту від 80 до 100 млн. пудів хліба з виплатою до 200 млн. руб. у валюті, але не дістав згоди. Тоді він запропонував імпортувати 50 млн. пудів, але йому знову відмовили, тому що валюта була потрібна для індустріалізації. Розповідаючи про це на квітневому (1929 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), Й. Сталін так пояснював позицію вже контрольованої ним більшості членів політбюро ЦК: “Ми це діло відкинули, вирішивши, що краще натискувати на куркуля і витиснути у нього хлібні надлишки” Сталін Й. Твори. -- Т. 12. -- С. 92-94. Там само. -- С. 88.. Тут же генсек запропонував свій вихід із становища, що склалося: використання “уральсько-сибірського” методу хлібозаготівель (названого так за “досвідом” його сибірської поїздки в січні 1928 р.). “Треба організувати хлібозаготівлі, -- говорив він. -- Треба мобілізувати бідняцько-середняцькі маси проти куркульства і організувати їх громадську підтримку заходам Радянської влади щодо посилення хлібозаготівель. Значення уральсько-сибірського методу хлібозаготівель, здійснюваного за принципом самообкладання, якраз у тому і полягає, що він дає можливість мобілізувати трудящі верстви проти куркульства, на предмет посилення хлібозаготівель” .

“Уральсько-сибірський” метод хлібозаготівель був вигідний для влади у двох аспектах, і Сталін відверто охарактеризував обидва: “По-перше, ми вилучаємо хлібні надлишки заможних верств села, полегшуючи цим постачання країни; по-друге, ми мобілізуємо на цій справі бідняцько-середняцькі маси проти куркульства, освічуємо їх політично і організуємо з них свою потужну багатомільйонну політичну армію на селі” Там само. -- С. 88-89.. Перший аспект мав тактичне значення. Другий був стратегічним: на селі створювалося соціальне напруження, яке було потрібне владі для здійснення суцільної колективізації.

Реалізуючи ці настанови, ВЦВК і РНК РСФРР прийняли 28 червня 1929 р. закон “Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів”. 3 липня вона була продубльована ВУЦВК і РНК УСРР. Ці постанови запроваджували обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розверсткою на село за принципом самообкладання.

Те, що в 1928 р. здійснювалося як надзвичайні заходи, законами від 28 червня і 3 липня 1929 р. було перетворено на звичайну практику. Коли господар ухилявся від поставок зерна, визначеного завданням сільського сходу, на якому панували підтримувані владою незаможники, сільрадам дозволялося штрафувати його в межах п'ятикратного розміру вартості хліба, який підлягав здаванню. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників продавалося з торгів. Груповий опір розверстці або ухилення від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, які передбачали ґрунтовніші кари: конфіскацію майна та депортацію засуджених у віддалені регіони СРСР. Чверть надходжень від штрафів або продажу майна з торгів перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Цим забезпечувалася корислива зацікавленість незаможників у нових законах. Вони не мали жодних зобов'язань перед державою, тому що не виробляли або майже не виробляли продукцію. Саме через це вони ставали тим соціальним тараном, який держава використовувала на селі для примусового об'єднання в колгоспи селян, які виробляли товарну продукцію. У новоутворюваних колгоспах незаможники займали адміністративні посади і починали вчити своїх більш успішних в господарюванні односельчан, як треба працювати на колективних засадах.

Отже, держава забирала продукцію в тих, хто її мав, користуючись у цій справі допомогою тих, хто її не мав. Це був той самий механізм реквізиції, який застосовували під назвою продовольчої розверстки у 1919-1920 рр., але удосконалений: замість робітничих або чекістських загонів тепер використовувався розгалужений компартійно-радянський апарат, який спирався в конкретних умовах280

України на комнезами -- “опору партії на селі”. Від 1929 р. комнезами дістали друге дихання.

Готуючись до кампанії суцільної колективізації, компартійно- радянські органи на Донбасі зайнялися перерозподілом орної землі. У квітні 1929 р. Луганський окрвиконком доповідав ВУЦВКу про здійснювані зміни в практиці землеустрою, які поширилися після XV з'їзду ВКП(б): “Землеустрій набув виразний класовий характер... Одним з першочергових завдань є створення таких територіальних умов, які сприяли б колективізації без ламання землеустрою. Для цього під час землеустрою здійснюється групування бідняцького і малопотужного середняцького населення в групи по 15-20 господарств з відводом землі таким групам за суміжністю. Почав відбуватися суворий відбір заможних господарств для утворення з них на віддалених землях виселків у перспективі. Смисл створення таких перспективних виселків -- наблизити землю для бідняцького і середняцького населення і поставити заможне селянство в господарські умови, які диктують йому необхідність виселення на далекі землі за міркуваннями суто економічного характеру”. В Сталінській окрузі ця практика використовувалася ще раніше. У 1928 р. в семи селах були перерозподілені землі 901 господарства, внаслідок чого створився компактний земельний масив площею майже в 12 тис. га для бідняцько-середняцьких прошарків селянства Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріалів. -- К., 1992. -- С. 90-91.. У селах Новомихайлівка Петропавловського і Андреєво-Клевцово Велико-Янисольського районів виникли жіночі бунти проти нового порядку землеустрою, який руйнував господарство і позбавляв сім'ї звичного способу життя Кульчицкий С.В., Шаталина Е.П. Коллективизация сельского хозяйства и голод в 1932-1933 гг. // Новые страницы в истории Донбасса. -- Кн. 2. -- Донецк, 1992. -- С. 26-27..

Антиселянські закони від 28 червня (РСФРР) і 3 липня (УСРР) 1929 р., які зобов'язували місцеві ради організовувати хлібоздачу з розверсткою на село за принципом самообкладання, узаконювали, як показували події, вже побутуючу практику. 7 червня 1929 р. Старобільський окружний відділ ДПУ УСРР представив в окружний суд обвинувальний висновок на групу селян з десяти осіб (у тому числі трьох жінок), які перешкоджали місцевим органам влади вилучати майно у “злісних нездатчиків державі лишків хліба”. Чекісти звинувачували цих жителів села Байдівка Старобільського району у розпалюванні масового безладу та підбурюванні односельчан донепокори владі. У жовтні надзвичайна сесія окружного суду винесла свій вирок: Іван Хамчич і Михайло Шаповаленко ув'язнювалися строком на один рік з наступним виселенням на три роки за межі Старобільської округи. Інші фігуранти кримінальної справи ув'язнювалися на цей же строк, але без виселення Голодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ. Анотований довідник. -- Львів, 2010. -- С. 118. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріалів. -- С. 90..

У згаданому вище звіті Луганського окрвиконкому ВУЦВКу від квітня 1929 р. перелічувався такий набір каральних заходів, застосовуваний владою проти заможних селян, до яких висувалося політичне звинувачення в “куркульстві”, тобто експлуатації чужої праці. Йшлося, зокрема, про оголошення “куркулям” громадського бойкоту, виключення їх зі складу пайщиків споживчої кооперації, відмові у перемелюванні зерна, достроковому стягненні кредитів, одержаних від сільськогосподарських кредитних товариств, відмові від продажу їм промтоварів, порушенні карних справ за ознаками спекуляції і приховування лишків продукції. Вбиваючи клин між різними групами селян за майновими ознаками, окрвиконком рапортував про досягнуті успіхи в цій справі: “Участь бідноти виявилася, головним чином, у наданні сприяння з виявлення лишків, здійснення громадського тиску на хлібодержателів шляхом відповідних постанов загальних зборів, а також проведення підписки на колективний вивід для почину і прикладу .

Найбільш заможні селяни після запровадження надзвичайних заходів починали згортати своє господарство і відмовлятися від використання найманої праці. Деякі з них організовували товариства спільного обробітку землі (тсози) або навіть артілі. Влада називала такі колективні утворення лжеколгоспами і нещадно переслідувала їх учасників. Найчастіше переслідування виявлялося у формі постанов сільського сходу, якими затверджувалися підвищені завдання на поставку хліба державі за заниженими цінами.

Так, мешканець села Воздвиженського Железнянського району Артемівської округи У вересні 1930 р., коли розформовувалися округи, Железнянський район був перейменований в Горлівський. Відповідно його центр перенесли з селища Нью-Йорк в Горлівку. Леонтій Макаровський мав 32 десятини землі на 8 їдоків. Здавалося б, землі на таку велику сім'ю було не так багато, але він мав сільгоспмашини, велику і дрібну худобу, вулики.

200 пудів хліба, накладених у червні 1929 р. сільським сходом, він здав тільки половину. Тоді на нього наклали штраф в сумі 1600 руб., в рахунок якого з торгів було продане все його майно за смішні ціни (в руб.): пара коней -- 170; корова -- 60; телиця -- 30; кобила з лошаком -- 128; вівці -- 20; свині -- 30; три вулики -- 30; сіялка -- 40; косарка -- 40; молотарка -- 200; тачанка -- 80; віялка -- 20. Окрім цього -- все домашнє майно від комода до перини. Набралося проданих речей на суму 1570 руб., що навіть не покрило суми штрафу Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріалів. -- С. 97.. Людину з великим сімейством пустили за вітром.

12 січня 1930 р. надзвичайна сесія Артемівського окружного суду розглянула справу Якова Труфанова і братів Павла і Леонтія Перепечаєнків -- мешканців села Парасковіївки Гришинського району. З матеріалів справи можна зрозуміти, що навесні 1929 р. у братів Перепечаєнків описали і продали майно в рахунок накладеного штрафу за нездачу хлібних лишків. У жовтні 1929 р. односельчанин братів Яків Труфанов, будучи напідпитку, накинувся на секретаря сільради і члена робітничої бригади з кулаками і криком: “Гадів-комуністів перевішаю! Ви грабуєте селян, забираєте хліб і майно. Я вам покажу, як грабувати!” Коли його забирали, присутній в сільраді Павло Перепечаєнко закричав: “Що ви збиткуєтеся над п'яним, навіщо його берете? Ми самі його заберемо додому, вистачить того, що ви нас пограбували!” Суто побутовому інциденту, що відбувся на очах багатьох мешканців села, надали політичну підкладку. До справи долучили Леонтія Перепечаєнка, який нібито підпоїв Труфанова. Усіх трьох зробили учасниками терористичного акту і позбавили волі у таборах суворого режиму строком на 8 років, з наступним, після відбуття покарання, виселенням на три роки за межі Артемівського, Сталінського і Луганського округівТам само. -- С. 128-129..

Взимку 1929-1930 рр. ситуація в селах Донецької області стала вибухонебезпечною. Це можна проілюструвати прямою мовою, що зберіглася в обвинувальному вироку кількох жителів хутору Середньо-Теплового Станично-Луганського району. На зборах мешканців трьох хуторів ці селяни закликали:

“Не здавайте надлишків хліба, краще закопаємо в землю, ніж віддамо їм, вони (комуністи -- авт.) забрали хліб і гроші з тим, щоб втекти за кордон;

Не йдіть до колгоспів, бо вам доведеться працювати на радянських панів, як раніше працювали на поміщиків, у колгоспі будете голі й босі; Життя стало незносним, скоро через грабіжництво доведеться залишитись в одній сорочці, цьому грабіжництву не буде кінця, радянська влада хліб відправляє за кордон, один вихід позбутися цих грабежів, якби одразу кілька хуторів відмовились здавати хліб;

Якщо вам потрібен хліб, забирайте його насильно, а добровільно я не здам, деруть шкуру, час уже брати вила в руки й гнати їх, клятих комуністів .

За справу взялися чекісти. Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 17 травня 1930 р. засудила Нікіфора Волокіткіна і Якова Миронова до розстрілу, Гната Зенцева -- до 8 років концтаборів, Григорія Волокіткіна, Юхима Зенцева і Самуїла Миронова -- до 5 років таборів.

Размещено на Allbest.ru